Начало здесь > > >
Несмотря на то, что выезд на экскурсию был в 7, позавтракать мы успели. В ларек мы заплатили по 200 р. , остальные деньги сказали отдать уже за границей. За нами заехал басик. Я напросилась сесть вперед. Кроме нашей компании, ехало еще примерно столько же русо-туристо. На границе нас встретила весьма колоритная дама, окрашенная в радикально оранжевый цвет, представившаяся Татьяной – наш гид. Она предупредила, что наши миграционные карты здесь заберут, но на обратном пути выдадут новые, отпечатанные. Мы немного понервничали по этому поводу, но потом забыли.
На паспортном контроле было довольно много людей. Татьяна, ужаснувшись, пропихнула нас к открывшемуся тут же новому окошку. Когда подошла моя очередь, меня спросили, а не была ли я уже в Абхазии? Не была. А какова цель моего визита? Экскурсия. Остальных спрашивали аналогично. Кроме маминого сына. Его забрали на допрос и держали минут 10. Когда вышел, рассказал, что спрашивали, а где он был в 2014 году?
Пришло время рассказать и о нем. Его отец тоже был туристом. В одном из походов он оступился на обледеневшей тропе и поехал по снегу вниз, быстро набирая скорость. Когда он догадался перевернуться на живот и попытаться зацепиться за склон, было уже поздно. Наткнулся ногами на камни и кубарем полетел вниз. Пролетев несколько сот метров, уже без сознания, застрял рюкзаком в расщелине и повис на лямках. Тогда он выжил, отделавшись лишь сильно рассеченной кожей на голове и незначительным сотрясением мозга. Погиб он уже двадцатью годами позже – полез поправить телевизионную антенну, но сорвался и упал всего лишь со второго этажа, убившись насмерть. Вот вам и судьба! А сын его в раннем детстве заболел лейкемией. Врачи пророчили ему несколько месяцев, максимум. Но родители не сдавались, таская его по городам и весям. Мальчик выжил и достиг уже возраста Христа. Но, разумеется, был белобилетником.
Таким образом, в Абхазию мы попали в полном комплекте. Кстати, с той стороны никакого контроля мы вообще не проходили и из машины не выходили. Усевшаяся рядом со мной Татьяна завела свою песню. Рассказывала, как по писанному. Такое впечатление, что у нее в голове включился проигрыватель. Когда я попыталась у нее что-то спросить, она не прервалась, а ответила на мой вопрос, лишь закончив свой монолог.
В этом ресторане снимался фильм " Приключения принца Флоризеля"
Нас привезли в какую-то санаторскую столовку позавтракать. Мы были не голодны и пошли на пляж.
Там стояли тетеньки, продававшие вино и всякие другие местные вкусняшки. Пройти мимо было решительно невозможно. Я купила у одной из них бутылку сухого красного вина « Чегем» в заводской бутылке за 200 р, но тетенька умудрилась мне втюхать еще и полторашку чачи с веточкой фейхоа внутри за 500 р. и в подарок пакет сушеных листьев чая. Я, было, возмутилась, что чача такая дорогая, на что она мне сказала, что это очень дешево. Если наша гидша узнает, упадет в обморок. Еще давала попробовать домашние вина, в том числе и хванчкару. Не впечатлили. Не знаю, как ее мог любить атэц народов. Полусладкая гыдота. Соседняя тетя сильно обижалась, что мы у нее ничего не купили. Пришлось взять за 100 р. бутылочку ткемали.
Поехали дальше. Хоть я сидела рядом с Татьяной, из ее рассказов я мало, что запомнила. В одно ухо влетало, в другое – вылетало. Я глазела по сторонам. По типу восприятия я – визуалка. Помню только, что если вас в Абхазии остановят гаишники и заставят дуть в трубочку, и не дай бог она покажет, что вы трезвый, гаишники вам непременно нальют. Не, ну это не про нас! Баклажка ходила по кругу.
Наш путь лежал в горы, на озеро Рица. Татьяна сказала, что нам безумно повезло. Еще пару дней назад туда не возили – дорога была завалена снегом. Да мы вообще везунчики редкие!
А по дороге, как это водится, наверное, повсеместно, нас завезли на горную пасеку.
Я к меду равнодушна, и ем его крайне редко. Но парень так красиво рассказывал, что даже мне захотелось купить их продукцию. Узнала я следующее: мед не должен храниться в стеклянной таре. На свету он теряет все свои полезные качества. Будет просто вкусненько, да и только. Нельзя есть мед металлической ложкой – эффект тот же. Нельзя, чтобы в тару попадала влага. И недопустимо, чтобы мед переохлаждался.
Здешний мед собирался с высокогорных цветов и был абсолютно гипоаллергенным. Пчелки у них живут в деревянных колодах. При выкачке металл не используется. Готовый продукт у них находился в глиняных горшочках, как у Винни Пуха, запечатанных сургучом. Имел добавки маточного молочка, прополиса и еще чего-то. Назывался « Апитонус» . Рекомендован к употребленеию по чайной ложке натощак курсом 10 дней. Стоил бешеных денег, но я все равно купила, несмотря на то, что я этих разводов насмотрелась в Египтах-Турциях-Шри-Ланках, да и жадная я, не в меру. Не знаю, что на меня нашло. А вдруг не развод?
Еще там была очень вкусная медовуха, но ее я уже брать не стала. Фатит!
И вот, наконец, мы едем на озеро Рица. Сбылась мечта идиота!
Сначала дорога была чистая, но чем выше в горы, тем прибавлялось снежка вдоль обочины. Водитель Акоп был вполне себе профессионалом. Но все равно умудрился забуксовать. Пришлось выталкивать всем автобусом.
Едем дальше. А вокруг же ж красотища! Скалы со свисающими с них плетями плюща, деревья, одетые в мох, как в зеленые бархатные шубы, речка совершенно изумительного голубого цвета. В Крыму не настолько красиво зимой. Тут, все же, климат более тропический. Снега тут давно не видали.
И вот оно, озеро! Ребята его уже видели, но всегда летом или осенью. А тут оно предстало наполовину замерзшим. Красиво, конечно, но я бы предпочла увидеть его летом. « Наверно, в следущей жизни… » (с)
Как ни странно, но тут и туалет имелся вполне цивильный. Только вот воды там не было – ни в бачках, ни в кране. Замерзла в трубах, видимо. Стояли баклажки с водой для смыва и мытья рук.
Запечатлев чудо природы, поехали обратно. По дороге делали пару остановок. На первой был « Камень желаний» . Татьяна рассказала, что здесь побывал Поль Робсон и чего-то там загадал, потрогав камень, и его желание сбылось. С тех пор все туристы совершают здесь подобный ритуал. Ну а мы чем хуже?
Стали выезжать со стоянки, а тут встречные машины! А колея в этом месте была всего одна. Но как-то умудрились разъехаться, толкать больше не пришлось. Татьяна возмущалась: якобы у гидов была договоренность ехать вверх в одно время, а потом уезжать тоже всем вместе, чтобы не было встречного потока. Но там были и не только туристические автобусы.
Следующая остановка – Голубое озеро (или озеро Молодости). Я бы с удовольствием здесь искупалась, да не было такой возможности. Пришлось омолодиться только фейсом. Здесь мне понравилось даже больше, чем на озере Рица.
Затем была факультативная экскурсия в древнюю столицу Абхазии, за которую мы платили дополнительные 100 р. Нас привезли в какую-то старинную церковь, а издали показали руины княжеского дворца.
Интересно, если бы мы не захотели, где бы нас оставили? Рядом с церковью нам разрешили пообедать в кафешке.
За жареную форель, порцию шашлыка, один суп харчо и лодочку с сыром мы заплатили 1000 р. Наверное, это вовсе и недорого. Только туалета в кафе не было. Пришлось идти через дорогу. На туалете было написано 15 р. , которых у меня не было. Но и взять их с меня тоже было некому. Обойдутся.
Потом был Новый Афон.
Желающие могли за 500 р. посетить пещеру. Но таковых оказалось всего трое. Остальных же оставили в монастыре. В соборе святителя Пантелеймона отведенные нам полчаса как-то очень быстро закончились. Мы присели с Вадиком на лавочку (как в католических храмах) и примлели. Зазвучала из динамиков молитва. Вадик даже отключился на минутку. Но пришел Настин муж и вывел нас из катарсиса, показав на часы.
Пока троица желающих блуждала по пещере, нас высадили в центре города и дали 40 минут на разграбление. Я взяла Вадика в охапку и потащила к искусственному водопаду, не дожидаясь еле ползающего Мишаню. С ним мы ничего не успеем!
На футбольном поле пытался взлететь воздушный шар, но у него ничего не получалось, его крепко держали канаты.
Отельчики здесь были вполне себе свеженькими.
Водопад хоть и был искусственным, но довольно красивым и мощным.
Над ним был прудик, заросший водными растениями и ж/д станция, очень оригинальная. Только у меня сели аккумуляторы, и я не смогла ее запечатлеть. Вот всегда у меня так! Запасные я не взяла.
Еще было немного времени, и мы сгоняли на пирс. На его краю стояла тетенька и пела что-то эзотерическое, делая пассы руками.
Солнце садилось и, видимо, это была мантра на закат. А я уселась на лавочку с целью сфотаться на фоне гор. Тетя занервничала и стала посекундно на меня оглядываться, не прерывая своих песнопений – я уселась рядом с ее рюкзачком. Быстро сфотавшись, чтобы не нервировать женщину мы ушли. Через дорогу от набережной был туалет по 10 р. и тоже с отсутствующим туалетным работником. Но если за предыдущий я бы заплатила, если бы у меня была мелочь, то за этот не дала бы и ломаного гроша, настолько он был жутким. А вот сквер был хорош! Но гулять уже было некогда. Быстренько купив в магазине новоафонский кагор за 300 р. , а на лотке сетку с мандаринами (3 кг за сотню), кружок козьего сыра (тоже за сотку) и 4 чурчхелы (тоже 100 р. за 4 шт. ), погрузились в автобус и поехали забирать пещерных людей.
Апогеем экскурсии стала дегустация местных вин. Стоила она 50 р. Не отказался никто. Нам налили попробовать несколько сортов вина, чачи и коньяка. И все – домашнего производства. Мне не понравилось решительно ничего. Аналогичные вина нам давали пробовать утром на пляже. Только здесь они стоили гораздо дороже. Мне безумно хотелось простой воды. Обед был слишком сытным. По моей просьбе мне налили в баклажку из крана. Что это была за вода! Я выпила сразу грамм 300.
Был уже поздний вечер. Заканчивалась наша экскурсия. Татьяну высадили в Гаграх. На прощанье она сказала, что нашему водителю 99 лет. А выглядит он так хорошо, потому что все экскурсантки целуют его на прощанье. Я про себя похихикала. Дамы после дегустации – самое то! « Я поцелую тебя… потом… если захочешь! » (с).
На границе опять случилась заминка. На этот раз что-то не так было с Настиным паспортом. Оказалось, что утром неверно внесли его данные в компьютер, и теперь заподозрили, что Настя въезжает по какому-то другому паспорту. Но все выяснилось. У меня спрашивали, как меня зовут и сколько мне лет. Я была хоть и после дегустации, но отвечала четко, поскольку лизнув вино, выливала Вадику или Мишане. Как остальные справились со столь сложными вопросами, не знаю. Нам выдали новые миграционки. И дата там стояла сегодняшняя. Татьяна говорила, что многие этим пользуются. Если истекает срок пребывания, люди просто выезжают на день в Абхазию и возвращаются, продлив таким образом свое пребывание еще на месяц.
Было уже 21.00 (время ложиться спать), когда нас высадили на остановке. « Целоваться будем? » – спросила я Акопа. Он застенчиво заулыбался. « А как же коронавирус? » . На что он запальчиво ответил, что нэту у них никакого вируса! Ну, что ж! Сам напросился. Поцеловала его в щечку.
Денег мы оставили абхазам немало. Мы с Вадиком потратили на саму экскурсию, обед и покупки чуть больше 9 тысяч рэ. На эти бабки можно было бы два дня кататься! Тем не менее, нам очень понравилось. А кататься мы будем тоже, но завтра.
Продолжение здесь > > >
Початок тут >>>
Незважаючи на те, що виїзд на екскурсію був о 7-й, поснідати ми встигли. У скриньку ми заплатили по 200 р. , решту грошей сказали віддати вже за кордоном. За нами заїхав басик. Я напросилася сісти вперед. Окрім нашої компанії, їхало ще приблизно стільки ж русо-туристо. На кордоні нас зустріла дуже яскрава жінка, забарвлена в радикально помаранчевий колір, що представилася Тетяною - наш гід. Вона попередила, що наші міграційні карти тут заберуть, але по дорозі назад видадуть нові, надруковані. Ми трохи понервували з цього приводу, але потім забули.
На паспортному контролі було чимало людей. Тетяна, жахнувшись, пропхнула нас до нового ж вікна. Коли підійшла моя черга, мене запитали, чи не була я вже в Абхазії? Не була. А якою є мета мого візиту? Екскурсія. Решту запитували аналогічно. Окрім маминого сина. Його забрали на допит та тримали хвилин 10. Коли вийшов, розповів, що питали, а де він був у 2014 році?
Настав час розповісти і про нього. Його батько також був туристом. В одному з походів він оступився на обмерзлій стежці і поїхав по снігу вниз, швидко набираючи швидкість. Коли він здогадався перевернутись на живіт і спробувати зачепитися за схил, було вже пізно. Наткнувся ногами на каміння і стрімголов полетів униз. Пролетівши кілька сотень метрів, уже непритомний, застряг рюкзаком у ущелині і повис на лямках. Тоді він вижив, відбувшись лише сильно розсіченою шкірою на голові і незначним струсом мозку. Загинув він уже двадцятьма роками пізніше – поліз поправити телевізійну антену, але зірвався і впав лише з другого поверху, вбившись до смерті. Ось вам і доля! А син його в ранньому дитинстві захворів на лейкемію. Лікарі пророкували йому кілька місяців, максимум. Але батьки не здавалися, тягаючи його містами і весями. Хлопчик вижив і вже досяг віку Христа. Але, зрозуміло, був білоквитком.
Таким чином, до Абхазії ми потрапили до повного комплекту. До речі, з того боку, жодного контролю ми взагалі не проходили і з машини не виходили. Тетяна, що уселася поруч зі мною, завела свою пісню. Розповідала, як за писаним. Таке враження, що у неї в голові увімкнувся програвач. Коли я спробувала щось запитати, вона не перервалася, а відповіла на моє запитання, лише закінчивши свій монолог.
У цьому ресторані знімався фільм "Пригоди принца Флорізеля"
Нас привезли в якусь санаторську їдальню поснідати. Ми були не голодні та пішли на пляж.
Там стояли тітоньки, які продавали вино та всілякі інші місцеві ласощі. Пройти повз рішуче неможливо. Я купила в однієї з них пляшку сухого червоного вина «Чегем» у заводській пляшці за 200 р, але тітонька примудрилася мені втюхати ще й півторашку чачі з гілочкою фейхоа всередині за 500 р. і в подарунок пакет сушеного листя чаю. Я, було, обурилася, що чача така дорога, що вона мені сказала, що це дуже дешево. Якщо наша гідша дізнається, зомліє. Ще давала скуштувати домашні вина, зокрема й хванчкару. Чи не вразили. Не знаю, як її міг любити отець народів. Напівсолодка мерзота. Сусідна тітка сильно ображалася, що ми нічого не купили. Довелося взяти за 100 грн. пляшечку ткемалі.
Поїхали далі. Хоч я сиділа поруч із Тетяною, з її розповідей я мало, що запам'ятала. В одне вухо влітало, в інше вилітало. Я дивилася на всі боки. На кшталт сприйняття я – візуалка. Пам'ятаю тільки, що якщо вас в Абхазії зупинять даішники і змусять дмухати в трубочку, і не дай боже вона покаже, що ви тверезий, даішники вам неодмінно наллють. Ні, це не про нас! Баклажка ходила по колу.
Наш шлях лежав у горах, на озері Ріца. Тетяна сказала, що нам шалено пощастило. Ще кілька днів тому туди не возили – дорога була завалена снігом. Та ми взагалі щасливчики рідкісні!
А дорогою, як це водиться, напевно, повсюдно, нас завезли на гірську пасіку.
Я до меду байдужа, і їм його вкрай рідко. Але хлопець так гарно розповідав, що навіть мені захотілося купити їхню продукцію. Дізналася я таке: мед не повинен зберігатися у скляній тарі. На світлі він втрачає всі свої корисні якості. Буде просто смачненько, та й годі. Не можна їсти мед металевою ложкою – ефект той самий. Не можна, щоб у тару потрапляла волога. І неприпустимо, щоб мед переохолоджувався.
Тутній мед збирався з високогірних квітів і був абсолютно гіпоалергенним. Бджілки у них живуть у дерев'яних колодах. При викачуванні метал не використовується. Готовий продукт у них був у глиняних горщиках, як у Вінні Пуха, запечатаних сургучем. Мав добавки маткового молочка, прополісу та ще чогось. Називався "Апітонус". Рекомендований до вживання по чайній ложці натще курсом 10 днів. Коштував шалених грошей, але я все одно купила, незважаючи на те, що я цих розлучень надивилася в Єгипті-Туреччини-Шрі-Ланки, та й жадібна я, не в міру. Не знаю, що на мене найшло. А раптом не розлучення?
Ще там була дуже смачна медовуха, але її я вже брати не стала. Фатіт!
І ось нарешті ми їдемо на озеро Ріца. Збулася мрія ідіота!
Спочатку дорога була чиста, але чим вище в гори, тим додавалася сніжка вздовж узбіччя. Водій Акоп був цілком професіоналом. Але все одно примудрився забуксувати. Довелося виштовхувати всім автобусом.
Їдемо далі. А навколо ж краси! Скелі зі звисаючими з них батогами плюща, дерева, одягнені в мох, як у зелені оксамитові шуби, річка зовсім дивовижного блакитного кольору. У Криму не так гарно взимку. Тут все ж таки клімат більш тропічний. Снігу тут давно не бачили.
І ось воно, озеро! Хлопці його вже бачили, але завжди влітку чи восени. А тут воно з'явилося наполовину замерзлим. Гарно, звичайно, але я воліла б побачити його влітку. «Напевно, у наступному житті…» (с)
Як не дивно, але тут і туалет був цілком цивільний. Тільки ось води там не було – ні в бачках, ні в крані. Замерзла в трубах, мабуть. Стояли баклажки з водою для змиву та миття рук.
Знявши диво природи, поїхали назад. Дорогою робили пару зупинок. На першому був «Камінь бажань». Тетяна розповіла, що тут побував Поль Робсон і чогось там загадав, доторкнувшись до каміння, і його бажання збулося. З того часу всі туристи роблять тут подібний ритуал. Ну а ми чим гірші?
Стали виїжджати зі стоянки, а тут зустрічні машини! А колія в цьому місці була лише одна. Але якось примудрилися роз'їхатися, штовхати більше не довелося. Тетяна обурювалася: нібито у гідів була домовленість їхати вгору в один час, а потім їхати теж усім разом, щоб не було зустрічного потоку. Але там були і не лише туристичні автобуси.
Наступна зупинка – Блакитне озеро (або озеро Молодості). Я б із задоволенням тут викупалася, та не було такої можливості. Довелося омолодитися лише фейсом. Тут мені сподобалося більше, ніж на озері Ріца.
Потім була факультативна екскурсія до стародавньої столиці Абхазії, за яку ми платили додаткові 100 гр. Нас привезли до якоїсь старовинної церкви, а здалеку показали руїни княжого палацу.
Цікаво, якби ми не захотіли, де нас залишили б? Поруч із церквою нам дозволили пообідати у кафешці.
За смажену форель, порцію шашлику, один суп харчо та човник із сиром ми заплатили 1000 р. Напевно, це й недорого. Тільки туалету у кафе не було. Довелося йти через дорогу. На туалеті було написано 15 р. , яких я не мав. Але й взяти їх з мене теж не було кому. Обійдуться.
Потім був Новий Афон.
Охочі могли за 500 грн. відвідати печеру. Але таких виявилося лише троє. Решту ж залишили в монастирі. У соборі святителя Пантелеймона відведені півгодини якось дуже швидко закінчилися. Ми присіли з Вадиком на лавку (як у католицьких храмах) і примліли. Зазвучала із динаміків молитва. Вадик навіть відключився на хвилинку. Але прийшов Настін чоловік і вивів нас із катарсису, показавши на годинник.
Поки трійця бажаючих блукала печерою, нас висадили в центрі міста і дали 40 хвилин на розграбування. Я взяла Вадика в оберемок і потягла до штучного водоспаду, не чекаючи ледь повзає Мішаню. З ним ми нічого не встигнемо!
На футбольному полі намагався злетіти повітряна куля, але в неї нічого не виходило, її міцно тримали канати.
Готелі тут були цілком свіженькими.
Водоспад хоч і був штучним, але досить красивим і потужним.
Над ним був ставок, зарослий водними рослинами і залізнична станція, дуже оригінальна. Тільки в мене сіли акумулятори, і я не змогла її сфотографувати. Ось завжди так у мене! Запасні не взяла.
Ще було трохи часу, і ми виганяли на пірс. На його краю стояла тітонька і співала щось езотеричне, роблячи паси руками.
Сонце сідало і, мабуть, це була мантра на захід сонця. А я сіла на лавку з метою сфота на тлі гір. Тітка занервувала і стала посекундно на мене оглядатися, не перериваючи своїх піснеспівів - я сіла поруч з її рюкзачком. Швидко сфотавшись, щоб не нервувати жінку, ми пішли. Через дорогу від набережної був туалет по 10р. і теж із відсутнім туалетним працівником. Але якщо за попередній я б заплатила, якби у мене була дрібниця, то за цей не дала б і ламаного гроша, настільки він був моторошним. А ось сквер був добрий! Але гуляти вже не було коли. Швиденько купивши в магазині новоафонський кагор за 300 р. , а на лотку сітку з мандаринами (3 кг за сотню), кухоль козячого сиру (теж за сотку) та 4 чурчхели (теж 100 р. за 4 шт. ), занурилися в автобус та поїхали забирати печерних людей.
Апогеєм екскурсії стала дегустація місцевих вин. Коштувала вона 50 грн. Ніхто не відмовився. Нам налили скуштувати кілька сортів вина, чачі та коньяку. І все – домашнього виробництва. Мені не сподобалося зовсім нічого. Аналогічні вина нам давали пробувати вранці на пляжі. Тільки тут вони коштували набагато дорожче. Мені шалено хотілося простої води. Обід був надто ситним. На моє прохання мені налили в баклажку з крана. Що то була за вода! Я випила одразу грам 300.
Був уже пізній вечір. Закінчувалась наша екскурсія. Тетяну висадили у Гаграх. На прощання вона сказала, що нашому водієві 99 років. А виглядає так добре, бо всі екскурсантки цілують його на прощання. Я про себе похихикала. Жінки після дегустації – саме те! «Я поцілую тебе… потім… якщо захочеш! » (с).
На кордоні знову сталася затримка. Цього разу щось не так було з паспортом Насті. Виявилося, що вранці неправильно внесли його дані до комп'ютера, і тепер запідозрили, що Настя в'їжджає за іншим паспортом. Але все з'ясувалося. У мене питали, як мене звуть і скільки мені років. Я була хоч і після дегустації, але відповідала чітко, оскільки лизнув вино, виливала Вадику чи Мішані. Як інші впоралися з такими складними питаннями, не знаю. Нам видали нові міграційки. І дата там була сьогоднішня. Тетяна говорила, що багато хто цим користується. Якщо закінчується термін перебування, люди просто виїжджають на день до Абхазії та повертаються, продовживши таким чином своє перебування ще на місяць.
Було вже 21:00 (час лягати спати), коли нас висадили на зупинці. «Цілуватися будемо? » - Запитала я Акопа. Він сором'язливо посміхнувся. «А як же коронавірус? ». На що він запально відповів, що немає у них ніякого вірусу! Ну що ж! Сам напросився. Поцілувала його у щічку.
Грошей ми залишили абхазам чимало. Ми з Вадиком витратили на саму екскурсію, обід та покупки трохи більше 9 тисяч ре. На ці бабки можна було б два дні кататись! Проте нам дуже сподобалося. А кататися ми теж, але завтра.
Продовження тут >>>
