За бортом было плюс 11. Солнечно. Автобус был полупустым, вай-фай приличным, а пейзаж за окном - не особенно чудным. Поэтому удалось пообщаться с подругами по форуму.
По правой стороне стал виден какой-то горный массив. Видимо, это был знаменитый Монтсеррат. Довольно интересный. Нечто среднее между Демерджи и Каппадокией.
Когда въехали в узкое ущелье, мне, наконец-то, стало интересно. Люблю дикие пейзажи. Но снега нет и близко! Куда мы едем?
Границу Испания-Андорра преодолели без задержки. А вот и столица! Помните фильм « Экипаж» ? Городишко в горах, который смыло селью? Когда я впервые увидела Андорра ла Велья, окруженную нависающими скалистыми горами, у меня возникло чувство тревоги. Так опасно расположены все эти дома… Сеточки, натянутые на скалах спасут только от совсем мелких камешков. Я не за себя переживала, со мной все будет хоккей. Я приехала и уеду. А жителям здесь жить. В общем, я за НИХ стала переживать. Как будто бы в кино сидела.
На автостанции водитель автобуса вручил мне сдачу и наши билеты. На них было указано название нашего отеля и время, в которое нас должны будут забрать – 6.45. После этого нас со всеми манатками пересадили в автобус поменьше и доставили к отелю. Он выглядел празднично-нарядным, как снаружи, так и внутри.
Менеджер на рецепшн выдал мне платежку, в которой значилась сумма к оплате 704 евро, но почему-то за вычетом 92. Таким образом, я заплатила 612. Что это были за 92 халявных евро, я не могла понять. Подарок от букинга? Или нам завтраки отменили? Когда я бронировала отель, они стоили 6 евро, а когда я перед отъездом заходила на их сайт – цена значилась уже 8. Ладно, потом разберемся!
Загрузились в лифт. Олег, который был за границей только один раз в глубокой молодости, говорит: « Тут, наверное, ни одной знакомой рожи не встретишь! » Дверь лифта открылась, и нашим глазам предстали Маша с мужем. Вот тебе, говорю, целых две рожи! Эх, такой сюрприз провалился! Надо же было им так некстати появиться! Олег был немного удивлен, но еще не понял, что все подстроено. Он решил, что это совпадение.
Притащили все барахло в номер. Ну, ничего такой номер. На троих у нас было 4 кровати – две отдельных плюс двухъярусная. И огромный санузел с окном.
Лыжи запихнули под кровать. В отеле было лыжехранилище, но мы пока решили им не пользоваться. В каком-то отзыве я прочла инфу, что в автобус, везущий лыжников к зоне катания, нельзя заходить в лыжных ботинках!! ! ! Поэтому я видела только один выход – в первый день обуться в кроссовки и тащить всю снарягу в чехлах, а на горе арендовать шкафчик для хранения. Но это будет завтра. А пока – бегом на улицу! Ну, не то, чтобы прям на улицу. Рядом, в нескольких метрах, как я знала, был небольшой продуктовый магазинчик. Вот туда мы и отправились. После вискарика в самолете под мяско, заботливо приготовленное для нас Веркой, пива хотелось зверски.
По дороге заглянули в номер к Насте. Поскольку сюрприза уже не получилось, мы не стали скрывать от Олега их присутствия здесь.
Настин номер был поменьше, и санузел, соответственно, маленький и без окна. Зато у них был балкон!
Поболтав с ними минут 5, мы ушли. Времени до отбоя оставалось мало. Нам завтра рано вставать. Если Олег нам подходит по ритму жизни, то с Настиным семейством у нас абсолютная несовместимость. Они ложатся после полуночи, ну и встают, соответственно.
Схватив в магазине упаковку « Эстреллы» и пачку жареной кукурузы, с трудом оттащив Вадьку, зависшего над полкой с портвешками, пошли назад в номер. Быстро утолив жажду, вышли с целью осмотра местных достопримечательностей.
Вышли. Из номера. А ключ остался в замке зажигания, или как оно там называется? Ну вы поняли. Пришлось идти на рецепшн. Я бы и сама как-нибудь справилась с этой задачей, но решила задействовать Настю, окончившую в свое время английскую спецшколу. Ключ нам беспрекословно выдали, и, поблагодарив подругу, мы с пацанами пошли гулять.
Уже стемнело. Городишко был нарядно иллюминирован.
Было все еще 7 января, наше Рождество. Не знаю, было ли здесь кому-нибудь дело до этого, но было весьма празднично.
Внезапно откуда-то очень громко заиграла « Шоу маст гоу он» . Я аж присела от неожиданности. Ну очень празднично! А улица – сплошной дьютик! Цены приятно услаждали взор. Ну вот, хотя бы
Сей продукт, для примера, мы брали в мае на дьютике Борисполя за 35 евро. В Анталии он, правда, стоил уже 30. Как-то так.
Но сегодня сильно шопиться мы не планировали – нужно осмотреться. Поэтому купили в супермаркете только бутылку португальского портвейна и бри с бергадером. А то шо ж мы, сегодня так и не выпьем?
Утром пошли на завтрак. Было 8.00, но за окном - темень. Дома, стало быть, уже 9. Но в это время у нас уже совсем светло. Я не была до конца уверена, что завтрак для нас бесплатный. Но, показав сотруднику (а может владельцу) ресторана свой номер комнаты, я нигде не расписалась. Значит, наверное, включено в стоимость.
Тут было много всякой разной колбасы-хамона и хрустящие булочки.
Фрукты-йогурты. Хлопья с молоком. Автомат с соками-кофеями. Ну вот, пожалуй, и все. Изначально возникло нездоровое, или, наоборот, здоровое для нашего менталитета, побуждение натырить колбаски для бутиков на склон. Но, во-первых, сделать это было затруднительно. В зале мы были почти одни, а шастающих туда-сюда сотрудников столовки целых двое. А во-вторых, мы не доели еще взятую из дому нарезку. В общем, решили не позориться, а вести себя цивилизованно, как буржуи хреновы.
Налопавшись колбасы, вернулись в номер, взяли каждый свою сбрую и отправились знакомиться с местным снегом, коего, впрочем, нигде не наблюдалось. Но мы точно знали, что он есть! Друзья уже два дня откатались. Они, кстати, уже даже к этому времени проснулись. Но Настя с мужем кататься сегодня не планировали, а молодняк собирался ехать попозже на арендованной машине, в которой, по их словам, для нас места не было. Ну и подумаешь, сами доберемся.
В Андорре, как известно, есть две зоны катания – Грандвалира и Валлнорд. Первый, говорят, покруче. Ну мы ж, крутые! Перешли через дорогу и прошли метров 100 налево. Там была остановка скибасов. Подошел автобус на Валлнорд – пропускаем. Следующий – наш. Лыжи и рюкзаки с ботинками ложим в багаж. На входе платим по 1.85. У водительского места оборудован кассовый аппарат и стендик с монетами разного достоинства. Кондукторы остались без работы.
Зашли, сели. Глядь, а народ-то прется преспокойно в лыжных ботинках! Ох уж эти мне отзывы в интернете! Вбыв бы! Никому нельзя верить в этой жизни. Кстати, в одном из отзывов на букинге я прочла, что отель (возможно даже наш) расположен рядом со станцией метро, и отсюда очень удобно добраться до Барселоны. Каково?
Ладно, лоханулись мы с обувкой! Некоторые при входе прикладывают какие-то карточки к чему-то там. Типа, как скипасы на подъемниках. Как оказалось, это проездные. Где их берут, я не знаю. Тем, кто приехали от турагентств их выдали бесплатно. Только вот, бывают они красного и зеленого цвета. Видимо, от разных автобусных компаний. Одна пара прикладывала свои, прикладывала, а они не катят! Пришлось платить.
Доехали до Энкампа, где находится станция фуникампа – подъемника до зоны катания.
Там имелось несколько окошек кассы, над которыми висело электронное табло с тарифами.
Только информация на нем менялась так быстро, что мы не успевали ничего уяснить. Да и ладно. Решили взять абоники на 2 дня. А там посмотрим. Получилось по 47 евро в день. Теперь нужно было арендовать ячейку для хранения снаряги. Я спросила у русскоязычного народа, как это можно сделать? Мне объяснили, что нужно обратиться в спортивный магазинчик рядом. Только вот маленьких ячеек по 9 евро уже нету, а есть только большие по 18! Скока-скока? И это в день? Капеееец!
Но делать нечего. Не таскать же кроссовки с собой. Хотя… Но пацаны не захотели. Олигархи недоделанные! Пошла в магазинчик. Очень любезная девушка спросила, сколько человек и на сколько дней? Я сказала – один на один. И, о чудо! Мне пробили ячейку за 9 евро. Чтобы ее открыть, потребовалось проделать несколько манипуляций – ввести код и приложить свой скипасс к специальному сканеру на торце стойки с ячейками. Девушка пыталась объяснить мне, как потом ее открыть, но я, разумеется, ничего не поняла и сказала, что завтра к обращусь к ней за помощью. Кстати, ячейка в нашем распоряжении будет не сутки, а чуть больше – с сегодняшнего утра до завтрашнего вечера. В нее мы запихнули рюкзаки и кроссовки.
Кабинка фуникампа существенно отличалась от виденных нами на Кавказе. Там лыжи нужно было вставлять в специальные отверстия снаружи кабины, здесь же их заносили внутрь и подвешивали к потолку. И вмещала она раза в два больше человек.
Поднимаемся. А нормального снега все не видно! Пейзаж довольно унылый.
А вот и станция. Мы чуть было не вышли, но это была не конечная. Снега тут тоже не было. И мы поехали дальше.
На самом верху было повеселее. Снег был. На трассах. Окрестные горы выглядели все так же скучно. После природных красот Домбая как-то не впечатляло. Рука даже не тянулась к карману за каким-нибудь приспособлением, на который можно фотографировать это безобразие.
Кстати, в прошлом рассказе о ШЛ я писала, что у меня сдохли аккумуляторы на фотик. Купить новые, я не купила. Зато у меня оставались купленные в Ланочке батарейки. Их я и взяла. Но боже ж мой! Они имели какую-то странную особенность – категорически отказывались работать на морозе. Даже небольшом. При нажатии на кнопку включения, створки фотика закрывались, едва открывшись. Видимо, они были предназначены исключительно для теплого климата. А фоткать на телефон я не люблю вообще, а на горе тем более. Пока снимешь перчатку, пока то-се, и рука отмерзнет. Так что, за качество и за количество фотографий, прошу простить.
Ну что ж, не будем отвлекаться на пэйзажи, а сосредоточимся на катании. Трасс вроде бы и много. Как и камушков на них. Но проехав три или четыре очереди, мы оказались уже в Пас де ла Касе, в которой изначально я планировала жить.
Да уж! Наверное, хорошо, что поменяла отель. Три дома, два двора. После катания, похоже, делать здесь абсолютно нечего.
Честно говоря, за этими переездами мы только зря тратили время, поэтому выбрав пару трасс с минимумом камней, тупо катались.
Перекус, состоящий из собственных бутиков, вискаря и чая с шоколадкой, мы устроили за уличным столиком одной из кафешек. На нем (столике) была довольно ободранная наклейка « но пикник» . Я вначале не обратила на нее внимания, но потом сообразила, что это, типа, запрет на поедание своего хавчика. Однако же, никто нас не прогнал. Ценами в кафе я сильно не интересовалась, по опыту зная, что на горе они заоблачные. Опытный взгляд выцепил только цену на баночку 0.33 Эстреллы – 3.3 евро, которая в городе стоила 50 центов. Сами пейте!
После обеда, ясное до этого, небо стало затягивать. В полчетвертого мы посчитали, что уже достаточно. Жадная молодость как-то незаметно прошла, и оставаться до закрытия канатки уже не хотелось. Поехали вниз. Три пары лыж и ботинок мы с трудом, но запихнули в ящик, и налегке поехали домой.
Вечером снова пили вкусный портвейн, закусывая заплесневелым сыром и оливками. Дома мы такое себе позволяем только по пятницам, а тут – гуляй Вася! Кстати, холодильника в номерах не предусмотрено. Зато есть широкий подоконник, где мы все и хранили. Но в первый день, еще не изучив местную специфику, уезжая из отеля, все продукты спрятали в шкаф. Вечером, открыв шкаф, я не могла понять, и шо воно воняе? Кто это так вспотел накануне? Потом только идентифицировали запашок. Амбре издавала одна из бумажных упаковок бри (мы брали несколько разных видов). А на вкус – очень даже ничего!
Пошли гулять. На этот раз зашли дальше вчерашнего и увидели дверь в какой-то супермаркет. Вошли. Осмотревшись, я подумала, что умерла и попала в рай для алкашей! Каких вкусностей там только не было! И в каких угодно расфасовках! А цены – просто пестня! Вчера в местном дьюти фри – то было очень дорого!
Обратите внимание на расфасовку - 4.5 литра.
Дальше шел отдел шоколада. Большая Тоблеронка там стоила 3.7 евро. А мы ж ее покупали на дьютике то ли Шарджи, то ли Коломбо аж по 12 баксов! Афигеееть! Это мы удачно зашли! Гипермаркет назывался « E. Leclerc» .
Кое-чего прикупив на перекус (перепой), вернулись в отель, где рассказали друзьям о своей находке. А они, как оказалось, все время там скупляются. Ну не сволочи? А нам рассказать о нем было слабо?
Кстати, Маша с мужем сегодня катались на Грандвалире, но мы с ними так ни разу и не встретились.
Перед сном Вадик посмотрел прогноз. Он был какой-то странный. Ну, понижение температуры, понятно. А что такое ветер 5-35 м/с? Гонят синоптики, как обычно, видимо.
За бортом було плюс 11. Сонячно. Автобус був напівпорожнім, вай-фай пристойним, а краєвид за вікном – не дуже дивним. Тому вдалося поспілкуватися з подругами на форумі.
З правого боку став видно якийсь гірський масив. Мабуть, це був знаменитий Монтсеррат. Досить цікавий. Щось середнє між Демерджі та Каппадокією.
Коли в'їхали у вузьку ущелину, мені нарешті стало цікаво. Люблю дикі краєвиди. Але снігу немає й близько! Куди ми їдемо?
Кордон Іспанія-Андорра подолали без затримки. А ось і столиця! Пам'ятаєте фільм "Екіпаж"? Городище в горах, яке змило селлю? Коли я вперше побачила Андорра ла Велья, оточену скелястими горами, що нависали, у мене виникло почуття тривоги. Так небезпечно розташовані всі ці будинки. Я не за себе переживала, зі мною все буде хокей. Я приїхала та поїду. А мешканцям тут жити. Загалом, я за них стала переживати. Ніби у кіно сиділа.
На автостанції водій автобуса вручив мені здачу та наші квитки. На них була вказана назва нашого готелю та час, у який нас мають забрати – 6.45. Після цього нас з усіма манатками пересадили в менший автобус і доставили до готелю. Він виглядав святково-ошатним, як зовні, так і всередині.
Менеджер на рецепшн видав мені платіжку, в якій значилася сума до оплати 704 євро, але чомусь за вирахуванням 92. Таким чином, я заплатила 612. Що це були за 92 халявні євро, я не могла зрозуміти. Подарунок від букінгу? Чи нам сніданки скасували? Коли я бронювала готель, вони коштували 6 євро, а коли я перед від'їздом заходила на їхній сайт – ціна значилася вже 8. Гаразд, потім розберемося!
Завантажились у ліфт. Олег, який був за кордоном лише один раз у глибокій молодості, каже: «Тут, напевно, жодної знайомої пики не зустрінеш! » Двері ліфта відчинилися, і нашим очам постали Маша з чоловіком. От тобі, кажу, цілих дві бешихи! Ех, такий сюрприз провалився! Треба ж було їм так недоречно з'явитися! Олег був трохи здивований, але ще не зрозумів, що все підлаштовано. Він вирішив, що цей збіг.
Притягли все барахло до номера. Ну нічого такий номер. На трьох у нас було 4 ліжка – два окремі плюс двоярусне. І величезний санвузол із вікном.
Лижі запхали під ліжко. У готелі було лижосховище, але ми поки що вирішили ним не користуватися. У якомусь відгуку я прочитала інфу, що в автобус, що везе лижників до зони катання, не можна заходити в лижних черевиках! ! Тому я бачила лише один вихід - в перший день взутися в кросівки і тягнути всю спорядження в чохлах, а на горі орендувати шафку для зберігання. Але це буде завтра. А поки що – бігом на вулицю! Ну, не те щоб прям на вулицю. Поруч, за кілька метрів, як я знала, був невеликий продуктовий магазинчик. От туди ми й вирушили. Після вискарика в літаку під м'ясо, дбайливо приготовлене для нас Вєркою, пиво хотілося по-звірячому.
Дорогою заглянули в номер до Насті. Оскільки сюрпризу вже не вийшло, ми не стали приховувати від Олега їхню присутність тут.
Настін номер був меншим, і санвузол, відповідно, маленький і без вікна. Зате мали балкон!
Побалакаючи з ними хвилин 5, ми пішли. Часу до відбою мало. Нам завтра рано вставати. Якщо Олег нам підходить за ритмом життя, то з Настіним сімейством у нас абсолютна несумісність. Вони лягають після опівночі, та й встають, відповідно.
Схопивши в магазині упаковку «Естрелли» і пачку смаженої кукурудзи, насилу відтягнувши Вадьку, що завис над полицею з портвешками, пішли назад у номер. Швидко вгамувавши спрагу, вийшли з метою огляду місцевих визначних пам'яток.
Вийшли. Із номера. А ключ залишився у замку запалення, чи як воно там називається? Ну ви зрозуміли. Довелося йти на рецепшн. Я б і сама якось упоралася з цим завданням, але вирішила задіяти Настю, яка свого часу закінчила англійську спецшколу. Ключ нам беззаперечно видали, і, подякувавши подругі, ми з пацанами пішли гуляти.
Вже стемніло. Городище було ошатно ілюміновано.
Було все ще 7 січня, наше Різдво. Не знаю, чи була тут комусь справа до цього, але була дуже святкова.
Раптом звідкись дуже голосно заграла «Шоу маст гоу він». Я аж присіла від несподіванки. Ну, дуже святково! А вулиця – суцільний д'ютік! Ціни приємно насолоджували погляд. Ну ось, хоча б
Цей продукт, наприклад, ми брали у травні на дьютику Борисполя за 35 євро. В Анталії він, правда, коштував уже 30. Якось так.
Але сьогодні сильно шопитися ми не планували – треба озирнутися. Тому купили в супермаркеті лише пляшку португальського портвейну та брі з бергадером. А що ж ми сьогодні так і не вип'ємо?
Вранці пішли на сніданок. Було 8.00, але за вікном – темінь. Удома вже 9. Але в цей час у нас вже зовсім світло. Я не була впевнена, що сніданок для нас безкоштовний. Але показавши співробітнику (а може власнику) ресторану свій номер кімнати, я ніде не розписалася. Виходить, напевно, включено у вартість.
Тут було багато всякої різної ковбаси-хамона та хрумкі булочки.
Фрукти-йогурти. Хлоп'я з молоком. Автомат із соками-кав'ярнями. Ну ось, мабуть, і все. Спочатку виникло нездорове, або, навпаки, здорове для нашого менталітету, спонукання натирати ковбаски для бутіків на схил. Але, по-перше, зробити це було важко. У залі ми були майже одні, а співробітників столовки цілих двоє, що шастали туди-сюди. А по-друге, ми не доїли ще нарізку, що була взята з дому. Загалом, вирішили не ганьбити, а поводитися цивілізовано, як буржуї хренові.
Налопавшись ковбаси, повернулися в номер, взяли кожен свою збрую і вирушили знайомитись із місцевим снігом, якого, втім, ніде не спостерігалося. Але ми достеменно знали, що він є! Друзі вже два дні відкотилися. Вони, до речі, вже навіть прокинулися. Але Настя з чоловіком кататися сьогодні не планували, а молодняк збирався їхати згодом орендованою машиною, в якій, за їхніми словами, для нас місця не було. Ну і подумаєш, самі дістанемося.
В Андоррі, як відомо, є дві зони катання – Грандваліра та Валлнорд. Перший, кажуть, крутіший. Ну ми ж, круті! Перейшли через дорогу та пройшли метрів 100 ліворуч. Там була зупинка скибас. Підійшов автобус на Валлнорд – пропускаємо. Наступний – наш. Лижі та рюкзаки з черевиками кладемо у багаж. На вході сплачуємо по 1.85. У місця водія обладнаний касовий апарат і стендик з монетами різної гідності. Кондуктори залишилися без роботи.
Зайшли, сіли. Дивись, а народ преться спокійнісінько в лижних черевиках! Ох вже це мені відгуки в інтернеті! Вбувши б! Нікому не можна вірити у цьому житті. До речі, в одному з відгуків на букінгу я прочитала, що готель (можливо навіть наш) розташований поруч зі станцією метро, і звідси дуже зручно дістатися Барселони. Яке?
Добре, лоханулись ми з взуттям! Деякі при вході прикладають якісь картки до чогось там. Типу, як скіпаси на витягах. Як виявилось, це проїзні. Де їх беруть, я не знаю. Тим, хто приїхав від турагентств, їх видали безкоштовно. Тільки ось, бувають вони червоного та зеленого кольору. Певне, від різних автобусних компаній. Одна пара прикладала свої, прикладала, а вони не котять! Довелося платити.
Доїхали до Енкампу, де знаходиться станція фунікампа - підйомника до зони катання.
Там було кілька вікон каси, над якими висіло електронне табло з тарифами.
Тільки інформація на ньому змінювалася так швидко, що ми не встигали нічого усвідомити. Та й добре. Вирішили взяти абоніки на 2 дні. А там побачимо. Вийшло по 47 євро на день. Тепер треба було орендувати комірку для зберігання спорядження. Я спитала у російськомовного народу, як це можна зробити? Мені пояснили, що треба звернутися до спортивної крамнички поруч. Тільки маленьких осередків по 9 євро вже немає, а є тільки великі по 18! Скоку-скоку? І це щодня? Капієєєць!
Але робити нічого. Не тягати ж кросівки із собою. Хоча… Але пацани не схотіли. Олігархи недороблені! Пішла до крамнички. Дуже люб'язна дівчина запитала, скільки людей і скільки днів? Я сказала - віч-на-віч. І, о диво! Мені пробили осередок за 9 євро. Щоб її відкрити, потрібно зробити кілька маніпуляцій - ввести код і прикласти свій скіпас до спеціального сканера на торці стійки з осередками. Дівчина намагалася пояснити мені, як потім її відкрити, але я, зрозуміло, нічого не зрозуміла і сказала, що завтра звернуся до неї по допомогу. До речі, осередок у нашому розпорядженні буде не добу, а трохи більше – від сьогоднішнього ранку до завтрашнього вечора. У неї ми запхали рюкзаки та кросівки.
Кабінка фунікампа суттєво відрізнялася від бачених нами на Кавказі. Там лижі потрібно було вставляти у спеціальні отвори зовні кабіни, тут же їх заносили всередину та підвішували до стелі. І вміщувала вона вдвічі більше людей.
Піднімаємося. А нормального снігу не видно! Краєвид досить сумний.
А ось і станція. Ми мало не вийшли, але це була не кінцева. Снігу тут також не було. І ми поїхали далі.
На самому верху було веселіше. Сніг був. На трасах. Навколишні гори виглядали так само нудно. Після природної краси Домбая якось не вражало. Рука навіть не тяглася до кишені за якимось пристроєм, на який можна фотографувати це неподобство.
До речі, у минулому оповіданні про ШЛ я писала, що в мене здохли акумулятори на фотик. Купити нові, я не купила. Зате в мене залишалися куплені в Ланочку батарейки. Їх я взяла. Але боже ж мій! Вони мали якусь дивну особливість – категорично відмовлялися працювати на морозі. Навіть невеликому. При натисканні на кнопку увімкнення, стулки фотика закривалися, щойно відкрившись. Мабуть, вони були призначені лише для теплого клімату. А фоткати на телефон я не люблю взагалі, а на горі тим паче. Поки знімеш рукавичку, поки те-се, і рука відмерзне. Отже, за якість та кількість фотографій, прошу пробачити.
Ну що ж, не відволікатимемося на пейзажі, а зосередимося на катанні. Трас начебто багато. Як і камінчиків на них. Але проїхавши три чи чотири черги, ми опинилися вже в Пас де ла Касі, де спочатку я планувала жити.
Та вже! Напевно, добре, що змінила готель. Три будинки, два двори. Після катання, схоже, робити тут нічого.
Чесно кажучи, за цими переїздами ми лише дарма витрачали час, тому обравши пару трас із мінімумом каміння, тупо каталися.
Перекус, що складається з власних бутиків, віскара та чаю з шоколадкою, ми влаштували за вуличним столиком однієї з кафешок. На ньому (столику) була досить обдерта наклейка «але пікнік». Я спочатку не звернула на неї уваги, але потім зрозуміла, що це, на кшталт, заборона на поїдання свого хавчика. Проте ніхто нас не прогнав. Цінами в кафе я не цікавилася, з досвіду знаючи, що на горі вони захмарні. Досвідчений погляд вичепив лише ціну на баночку 0.33 Естрелли – 3.3 євро, яка у місті коштувала 50 центів. Самі пийте!
Після обіду, ясне раніше, небо стало затягувати. О пів на четверту ми порахували, що вже достатньо. Жадібна молодість якось непомітно пройшла, і залишатися до закриття канатки вже не хотілося. Поїхали вниз. Три пари лиж та черевиків ми з працею, але запхали в ящик, і легко поїхали додому.
Ввечері знову пили смачний портвейн, закушуючи запліснілим сиром та оливками. Вдома ми таке собі дозволяємо тільки щоп'ятниці, а тут – гуляй Вася! До речі, холодильника у номерах не передбачено. Зате є широке підвіконня, де ми всі зберігали. Але першого дня, ще не вивчивши місцеву специфіку, їдучи з готелю, всі продукти сховали в шафу. Увечері, відкривши шафу, я не могла зрозуміти, і що воно смердить? Хто це так спітнів напередодні? Потім лише ідентифікували запашок. Амбре видавала одна з паперових упаковок Брі (ми брали кілька різних видів). А на смак – дуже нічого!
Пішли гуляти. Цього разу зайшли далі вчорашнього та побачили двері до якогось супермаркету. Увійшли. Озирнувшись, я подумала, що померла і потрапила до раю для алкашів! Якої смакоти там тільки не було! І в будь-яких розфасовках! А ціни – просто пісня! Вчора в місцевому дьюті фрі – це було дуже дорого!
Зверніть увагу на розфасовку - 4.5 літра.
Далі йшов відділ шоколаду. Велика Тоблеронка там коштувала 3.7 євро. А ми ж її купували на д'ютику чи Шарджі, чи Коломбо аж по 12 баксів! Афігеєєти! Це ми вдало зайшли! Гіпермаркет називався "E. Leclerc".
Дещо прикупивши на перекушування, повернулися до готелю, де розповіли друзям про свою знахідку. А вони, як виявилось, увесь час там скупляються. Ну, не сволоти? А нам розповісти про нього було слабко?
До речі, Маша з чоловіком сьогодні каталися на Грандвалірі, але ми з ними так жодного разу не зустрілися.
Перед сном Вадік переглянув прогноз. Він був якийсь дивний. Ну, зниження температури, зрозуміло. Що таке вітер 5-35 м/с? Гонять синоптики, як завжди, мабуть.
