Завтра вылет, а сайт МАУ все еще пишет мне « Сори! » . Делать нечего. Пришлось побеспокоить Андрея cgistalker. Он пообещал созвониться с МАУ. Не прошло и часу, как все заработало! Андрей – просто волшебник! Только у меня вопрос, а как другие люди решают подобные проблемы? Ведь у них же нет такого Андрея! И почему, вообще, возникают такие проблемы там, где их быть не должно?
Спали плохо. Еще и будильник поставили не на то время. Мой телефон живет своей жизнью. Дома он мне показывает время на час назад, а в поездках – вообще не знамо, какое. Вот и в Андорре он показывал время не местное, но и не домашнее. И переделать что-либо в ручном режиме было невозможно. Короче, будильник зазвенел в 4 утра. Блиииин! Больше никто уже и не заснул.
Встали в 6. В 6.35 мы уже сидели в холле со всеми манатками. На вахте сидел пожилой мужчина, не говоривший по-английски. Ключ отдали. Он молча взял и проверять ничего в номере не собирался. Указал нам на пакетики с перекусом – это вместо завтрака, который мы пропускаем. Вынесли вещи на улицу. Стоим. Когда настало время Х (6.45), указанное в билетах, я вернулась на рецепшн. Показала мужчине пальцем на место в билетах, где было написано название отеля и время. Затем на номер телефона, указанный ниже. Он стал звонить. Переговорив с невидимой тетей, он мне сказал, что все ок. 3 минуты.
Я снова вышла на улицу. Стоим. Не переживаем. Уже часы на башне пробили 7. В это время автобус должен уже отъезжать от автовокзала. Но мы все еще не переживаем. Мы же в Европе! Тут все четко!
Вышел мужчина, постоял с нами и отправился снова звонить. Я за ним. На этот раз диалог длился гораздо дольше. Мужчина несколько раз настойчиво называл название отеля. Вовсе не обязательно было знать местный язык, чтобы все понять. Но я все еще не переживала. Мы же в Европе! Сейчас все разрулят!
Пришла смена. Англоговорящий парень. Мужчина объяснил ему ситуацию и дал трубку. Парень, переговорив, в свою очередь, взял мои билеты. И показывает, что там написано внизу мелким шрифтом. Оказывается, нас должны были забрать вовсе и не от отеля, а с автобусной остановки неподалеку. И написано это было вовсе не по-английски! Каково? Поговорив еще, менеджер сказал мне, что компания может поменять нам билеты на 9 часов. Я сделала круглые глаза и сказала, что мы можем опоздать на рейс. Он еще поговорил и заявил, что в таком случае, нам придется ехать на такси. За свой счет! Я не уточнила, куда именно нужно ехать, догонять автобус или уже прямиком в Барселону? Буду я еще за свой счет кататься! Сказала, пусть меняют на 9.00. Парень расслабился и сказал, что раз такое дело, то мы можем сходить на завтрак. И ключ от номера я у него забрала обратно. Вещи оставили в холле.
Пришли в номер. Прилегли. Но спать было просто нереально! Я стала судорожно прикидывать, сколько же у нас, на самом деле, времени? Помню, только, что беря билеты на 7, я оставляла некоторый запас. А вот какой? За сколько времени до вылета заканчивается регистрация? За час? Или за 40 минут? На билетах я такой информации не нашла. Если за час, то у нас будет всего 15 минут, чтобы добежать от автобуса до стойки регистрации. Или целых 15 минут. Можно было бы, конечно, уехать на 8 часов с другой автобусной компанией Директбас, но это же дополнительные деньги. Жаба давила. И уже, все равно, поздно. Сразу надо было соображать. Лежать дальше было просто невозможно. Стала звонить Андрею. Он сказал, что мы, скорее всего, успеем. Дай то бог!
На завтрак никто не пошел. Не знаю, как могут люди толстеть от того, что нервничая, переедают! У нас кусок просто не лез в горло. Подошла к менеджеру и попросила, чтобы он провел нас на остановку. Он пообещал, что попросит коллегу – бармена. Но еще ведь рано! Ну да, рано! Два часа назад тоже было рано. Послонявшись по холлу, решили выползать. Оттащили вещи на остановку. А я вернулась в отель и, увидев, что бармен обслуживает клиента, настойчиво кивнула менеджеру на дверь. Вздохнув, он взял куртку и пошел со мной. На остановке я его спросила: « Здесь? » Он кивнул. Посмотрел на часы. Было уже без пятнадцати девять. Автобуса нет. Сказал, что это из-за трафика, наверное.
Подъехал большой автобус. Выскочил улыбающийся шофер и стал запихивать наши неподъемные лыжные чехлы в багажное отделение. На прощанье, я поцеловала менеджера и сказала, что их отель « зе бест» !
Автобус приехал на автовокзал. Водитель вышел. Я, не мигая, смотрю на электронные часы над его местом. Уже 9.01! Выскакиваю из автобуса и набрасываюсь на курящего неподалеку парня. Он испуганно сказал, что водитель вовсе и не он. Тот зашел в офис. Забегаю в офис и говорю заученную накануне фразу на английском, транскрипцию которой мне сбросил Андрей, чтобы я оперировала ею в аэропорту, расталкивая остальных пассажиров: « Ви а делэинг он ауэ флайт! » Нельзя сказать наверняка, понял ли меня водитель. Скорее всего, просто вид у меня был настолько грозно-перепуганно-взъерошенный, что он бегом выскочил следом за мной, и мы немедленно поехали.
Граница Андорра-Испания. Если в ту сторону мы проехали без задержки, то сейчас в автобус зашел пограничник и затеял проверять паспорта. Хорошо, что в автобусе сидело полторы калеки, поэтому времени это много не заняло. Но потом автобус подвергся еще и таможенному досмотру. Грозный дядька велел водителю открыть багажное отделение. Наклонившись, с минуту созерцал его содержимое. Что он хотел там увидеть, осталось загадкой. Но время-то мы потеряли! По дороге еще пару раз останавливались, забирая пассажиров в каких-то населенных пунктах. Это тоже никак не способствовало релаксу.
Да! Какие там лыжи! Такую дозу адреналина я не получала давненько, и не уверена, получала ли вообще! Если так будет продолжаться дальше, он меня просто убьет. Самое время выпить! У нас с собой было две банки пива, немного недопитого сухого вина, которое я перелила в бутылочку из-под воды. А также литр виски, разлитый по двум пластиковым баклажкам. Но, подумав, я отказалась от этой идеи. Вдруг придется общаться с представителями различных структур, а от меня будет разить?
Чтобы хоть как-то отвлечься, стала фоткать пейзаж за окном. Но автобус ехал быстро, а погодка была довольно мрачной – низкие тучи окутывали горы. Поэтому, ничего не получалось.
С трудом впихнула в себя бутерброд, бывший в отельном « ланчбоксе» и заставила пацанов сделать то же самое. В аэропорту у нас теперь не будет времени подкрепиться, а в ручную кладь все не влезет. Нужно избавляться от балласта. Повыбрасывали все не очень нужное в мусорную корзину, прикрепленную к средней двери автобуса. В том числе и большую бутылку с водой. Маленькие, 250 граммовые, запихнули во вместительные карманы вадькиной новой куртки. Виски из одной баклажки я заставила Олега перелить в термос, который мы брали на склон. Паковать ее в лыжи уже не было времени. А в ручной клади, глядишь и прокатит. Вторую баклажку не нашли – куда-то запаковали, видимо.
Автобус, несшийся по трассе с разрешенной скоростью 100, внезапно замедлился и пополз. Слегка успокоенная до этого, я опять занервничала. Впереди была авария. А потом – еще одна! Интересно, когда составляется расписание автобусов, они закладывают некоторое время на форс-мажоры? Попыталась пообщаться с Андреем, но вай-фай, почему-то, работать упорно не хотел. Появлялся и тут же исчезал. Не наш день сегодня!
Я сидела и думала, почему так происходит? Неужели автобус, на который мы не успели, разбился? Или самолет должен упасть, и нам на него не надо? Должен же быть во всем происходящем какой-то смысл, пусть и непонятный нам? Это немного успокаивало. А потом я увидела третью аварию – сгоревший дотла легковой автомобиль. Жуть какая! Люди, наверное, тоже очень спешили.
Не знаю, что творилось в головах моих спутников. Вадик даже вздремнул слегка. Вот это нервы!
Когда я про себя решила, что уже все, приехали (точнее, приплыли), вытащила обратно из мусорки большую бутылку воды. Жить в аэропорту дорого. Пригодится.
Между тем, выбравшись, наконец, из пробки, автобус понесся на всех парусах. Вон уже и аэропорт! Только автобус сначала будет заезжать во второй терминал. Или не будет? Заехал. Бедный водитель старался, как мог! Вытаскивал из багажника чумоданища с бешеной скоростью. Поехали дальше. В проходе автобуса, не в силах уже сидеть, как и я, маялся парень. Я ему поведала о нашей беде. Он сказал, что они с женой тоже сильно опаздывают. И у них тоже рейс на 13.30. Только Аэрофлотом.
Автобус опоздал на полчаса. До вылета оставалось 45 минут. Схватив неподъемное барахло, влетаем в здание аэропорта. А куда же бежать-то? На табло мои глаза отказывались что-либо увидеть. Я побежала вдоль рядов стоек, высматривая логотип МАУ. А их (рядов) там – будь здоров! Не найдя, зря потратив несколько драгоценных минут на бестолковые метания, вернулась опять к табло. Найдя, наконец, искомое, побежала в другую сторону. Ну как всегда! Моя антиинтуиция и тут не подвела! Стойка МАУ находилась в самом углу, справа от входа, а я, разумеется, побежала налево!
Тут же рядом находилась и стойка Аэрофлота, к которой как раз подходили наши попутчики из автобуса. За ней еще стояла девушка, которая без проблем приняла багаж у россиян. А за стойкой МАУ не было уже никого! Я попросила представительницу Аэрофлота (не русскую) позвать кого-то к нам, но она лишь пожала плечами и велела идти на « информейшн» . Какой такой « информейшн» , я не поняла. Табло я и без нее видела. Стала опять бестолково метаться в поисках хоть кого-то, говорящего по-русски. Все лишь улыбались и пожимали плечами. И посылали на « информейшн» . Мне тоже хотелось всех послать. Наконец, я увидела будку, оказавшуюся этой самой « информейшн» . Сидящая там девушка, связавшись с кем-то по телефону, дала мне трубку. Из трубки не очень дружелюбная, однако же, русскоязычная, тетя велела нам идти, со всеми манатками, проходить контроль, а затем двигать на выход Е.
И мы двинули. Презрев очередь на досмотр, протиснулись к ленте и возложили на нее свои чехлы и рюкзаки. Это я вам долго рассказываю, а все происходило, наверное, очень быстро. До вылета оставалось минут 25.
Помните финальную сцену « Золотого теленка» ? Примерно, то же и произошло. Девушка-таможенник сказала мне что-то, типа: « Но ботес» . Я сразу не поняла. Решила, что она этим хочет сказать, что лыжные боты нельзя! Непонятно что и почему, но низзя! Времени думать у меня не было. Я сказала по-русски, что не вопрос! Сейчас мы их обуем. Но она упорно говорила « Но посибл! » Тогда до меня дошло, что она имела в виду вовсе не боты, а их содержимое. « Ботлес» или как-то так. Пришлось бедному Вадику спешно разрывать скотч, которым он заботливо обмотал накануне сложную конструкцию из лыжного чехла и сумки с ботинками. Именно там находились две бутылки прекрасного портвейна « Старые друзья» . Та же участь постигла и две бутылки из багажа Олега. И две банки пива. И пару децал вина. Штопор и вадькин дезик-спрей. Но если пиво и сухарик были просто выброшены, то портвешок отставили в сторонку. Я милостиво разрешила девушке выпить за мое здоровье. Но она сделала морду тяпкой и сказала: « импосибл! » . Выбросят, наверное, в пропасть!
Облегчившись, побежали дальше на паспортный контроль. Парень в будке только и спросил у меня: « Лыжи или борд? » . Побежали к выходу Е. Побежали, это громко сказано. Бедный Вадик еле полз со своей больной ногой.
На выходе Е было как-то пустынно. Спросила у девушки с бейджиком: « Киев? » Она сказала, посмотрев где-то: « F10» . Мама дорогая! Это на другом конце! Уже ни на что не надеясь, я даже не смотрела на часы. Пробегая (точнее проползая) мимо табло, увидела напротив нашего рейса какое-то слово. Наверное, это переводится, как « улетел» - промелькнуло в голове.
Дошкандыбав, наконец до искомого выхода, увидела длинную очередь. « Куда это? » - спрашиваю. И мне отвечают – на Киев!
Если бы даже до этого я не верила в Бога, то немедленно бы уверовала!
Завтра виліт, а сайт МАУ все ще пише мені «Сорі! ». Нема що робити. Довелося потурбувати Андрія Cgistalker. Він пообіцяв зателефонувати МАУ. Не минуло й години, як усе запрацювало! Андрій – просто чарівник! Тільки в мене питання, а як інші люди вирішують такі проблеми? Адже в них немає такого Андрія! І чому взагалі виникають такі проблеми там, де їх бути не повинно?
Спали погано. Ще й будильник поставили не на той час. Мій телефон живе своїм життям. Вдома він мені показує час на годину тому, а в поїздках взагалі не знає, яке. Ось і в Андоррі він показував час не місцевий, а й не домашній. І переробити щось у ручному режимі було неможливо. Коротше, будильник задзвенів о 4-й ранку. Бліїїн! Більше ніхто вже не заснув.
Встали о 6. О 6.35 ми вже сиділи у холі з усіма манатками. На вахті сидів чоловік похилого віку, який не говорив англійською. Ключ віддали. Він мовчки взяв і перевіряти нічого у номері не збирався. Вказав нам на пакетики з перекушуванням – це замість сніданку, який ми пропускаємо. Винесли речі надвір. Стоїмо. Коли настав час Х (6.45), вказаний у квитках, я повернулася на рецепшн. Показала чоловікові пальцем на місце в квитках, де була написана назва готелю та час. Потім на номер телефону, вказаний нижче. Він став дзвонити. Переговоривши з невидимою тіткою, він мені сказав, що все бл. 3 хвилини.
Я знову вийшла надвір. Стоїмо. Чи не переживаємо. Вже годинник на вежі пробив 7. У цей час автобус має вже від'їжджати від автовокзалу. Але ми все ще не переживаємо. Ми ж у Європі! Тут усе чітко!
Вийшов чоловік, постояв з нами і подався знову дзвонити. Я за ним. Цього разу діалог тривав набагато довше. Чоловік кілька разів наполегливо називав назву готелю. Зовсім не обов'язково було знати місцеву мову, щоби все зрозуміти. Але я ще не переживала. Ми ж у Європі! Зараз усі розрулять!
Прийшла зміна. Англомовний хлопець. Чоловік пояснив йому ситуацію та дав трубку. Хлопець, переговоривши, своєю чергою, взяв мої квитки. І показує, що там написано унизу дрібним шрифтом. Виявляється, нас мали забрати зовсім і не від готелю, а з автобусної зупинки неподалік. І написано це було зовсім не англійською! Яке? Поговоривши ще, менеджер сказав мені, що компанія може міняти нам квитки на 9 годин. Я зробила круглі очі і сказала, що ми можемо запізнитися на рейс. Він ще поговорив і заявив, що в такому разі нам доведеться їхати на таксі. За власний рахунок! Я не уточнила, куди саме потрібно їхати, наздоганяти автобус чи вже прямісінько до Барселони? Буду я ще власним коштом кататися! Сказала, хай міняють на 9.00. Хлопець розслабився і сказав, що якщо така справа, то ми можемо сходити на сніданок. І ключ від номера я в нього забрала. Речі залишили у холі.
Прийшли до номера. Прилягали. Але спати було просто неможливо! Я почала судомно прикидати, скільки ж у нас, насправді, часу? Пам'ятаю, що беручи квитки на 7, я залишала деякий запас. А ось який? За скільки часу до вильоту закінчується реєстрація? За годину? Чи за 40 хвилин? На квитках я таку інформацію не знайшла. Якщо за годину, то ми матимемо лише 15 хвилин, щоб добігти від автобуса до стійки реєстрації. Або цілих 15 хвилин. Можна було б, звичайно, поїхати на 8 годин з іншою автобусною компанією Діректбас, але ж це додаткові гроші. Жаба давила. І вже все одно пізно. Одразу треба було думати. Лежати далі просто неможливо. Почала дзвонити Андрієві. Він сказав, що ми, швидше за все, встигнемо. Дай бог!
На сніданок ніхто не пішов. Не знаю, як можуть люди товстіти від того, що нервуючи, переїдають! У нас шматок просто не ліз у горло. Підійшла до менеджера та попросила, щоб він провів нас на зупинку. Він пообіцяв, що попросить колегу бармена. Але ще рано! Так, рано! Дві години тому теж було рано. Похилившись по холу, вирішили виповзати. Відтягли речі на зупинку. А я повернулася до готелю і, побачивши, що бармен обслуговує клієнта, наполегливо кивнула менеджеру на двері. Зітхнувши, він узяв куртку та пішов зі мною. На зупинці я запитала його: «Тут? » Він кивнув головою. Подивився на годинник. Було вже за п'ятнадцять дев'ять. Автобусів немає. Сказав, що це через трафік, напевно.
Під'їхав великий автобус. Вискочив усміхнений шофер і почав запихати наші непідйомні лижні чохли в багажне відділення. На прощання я поцілувала менеджера і сказала, що їхній готель «зе бест»!
Автобус приїхав на автовокзал. Водій вийшов. Я, не блимаючи, дивлюся на електронний годинник над його місцем. Вже 9.01! Вискакую з автобуса і накидаюся на хлопця, що курить неподалік. Він злякано сказав, що водій зовсім не він. Той зайшов до офісу. Забігаю в офіс і кажу завчену напередодні фразу англійською, транскрипцію якої мені скинув Андрій, щоб я оперувала нею в аеропорту, розштовхуючи решту пасажирів: «Ві а делеінг він ауе флайт! » Не можна сказати, напевно, чи зрозумів мене водій. Швидше за все, просто вигляд у мене був настільки грізно-перелякано-скуйовджений, що він бігцем вискочив слідом за мною, і ми негайно поїхали.
Кордон Андорра-Іспанія. Якщо в той бік ми проїхали без затримки, то зараз до автобуса зайшов прикордонник і почав перевіряти паспорти. Добре, що в автобусі сиділо півтори каліки, тож часу це багато не зайняло. Але потім автобус зазнав ще й митного огляду. Грізний дядько наказав водієві відкрити багажне відділення. Нахилившись, з хвилину споглядав його вміст. Що він хотів там побачити, лишилося загадкою. Але час ми втратили! Дорогою ще кілька разів зупинялися, забираючи пасажирів у якихось населених пунктах. Це теж ніяк не сприяло релакс.
Так! Які там лижі! Таку дозу адреналіну я не отримувала давно, і не впевнена, чи отримувала взагалі! Якщо так продовжуватиметься далі, він мене просто вб'є. Саме час випити! Ми мали два банки пива, трохи недопитого сухого вина, яке я перелила в пляшечку з-під води. А також літр віскі, розлитий по двох пластикових баклажках. Але подумавши, я відмовилася від цієї ідеї. Аж раптом доведеться спілкуватися з представниками різних структур, а від мене буде вражати?
Щоб хоч якось відволіктися, почала фоткати пейзаж за вікном. Але автобус їхав швидко, а погода була досить похмурою – низькі хмари огортали гори. Тому нічого не виходило.
Насилу впхнула в себе бутерброд, що був у готельному «ланчбоксі» і змусила пацанів зробити те саме. В аеропорту у нас тепер не буде часу підкріпитись, а в ручну поклажу все не влізе. Потрібно позбавлятися баласту. Викидали все не дуже потрібне в кошик для сміття, прикріплений до середніх дверей автобуса. У тому числі й велику пляшку з водою. Маленькі, 250-грамові, запхали у місткі кишені вадькиної нової куртки. Скроні з однієї баклажки я змусила Олега перелити в термос, який ми брали на схил. Пакувати її в лижі вже не було часу. А в ручній поклажі, дивишся і прокотить. Другу баклажку не знайшли – кудись запакували, мабуть.
Автобус, що мчав трасою з дозволеною швидкістю 100, раптово сповільнився і поповз. Трохи заспокоєна раніше, я знову занервувала. Попереду була аварія. А потім – ще одна! Цікаво, коли складається розклад автобусів, вони закладають якийсь час на форс-мажори? Спробувала поспілкуватися з Андрієм, але вай-фай чомусь працювати наполегливо не хотів. З'являвся і зникав. Чи не наш день сьогодні!
Я сиділа і думала, чому так відбувається? Невже автобус, який ми не встигли, розбився? Чи літак має впасти, і нам на нього не треба? Чи має бути в усьому, що відбувається, якийсь сенс, нехай і незрозумілий нам? Це трохи заспокоювало. А потім я побачила третю аварію - легковий автомобіль, що згорів дотла. Жах яка! Люди, мабуть, також дуже поспішали.
Не знаю, що діялося в головах моїх супутників. Вадик навіть подрімав трохи. Оце нерви!
Коли я про себе вирішила, що вже всі приїхали (точніше, припливли), витягла назад зі смітника велику пляшку води. Жити в аеропорту дорого. Стане в нагоді.
Тим часом, вибравшись, нарешті, із пробки, автобус помчав на всіх вітрилах. Он уже й аеропорт! Тільки автобус спочатку заїжджатиме до другого терміналу. Чи не буде? Заїхав. Бідолашний водій намагався, як міг! Витягав з багажника чумоданіща з шаленою швидкістю. Поїхали далі. У проході автобуса, не в змозі вже сидіти, як і я, майнув хлопець. Я йому розповіла про нашу біду. Він сказав, що вони з дружиною теж запізнюються. І у них також рейс на 13.30. Тільки Аерофлотом.
Автобус запізнився на півгодини. До вильоту залишалося 45 хвилин. Схопивши непідйомне барахло, влітаємо до будівлі аеропорту. А куди ж тікати? На табло мої очі відмовлялися щось побачити. Я побігла вздовж рядів стояків, виглядаючи логотип МАУ. А їх (рядів) там – будь здоровий! Не знайшовши, даремно витративши кілька дорогоцінних хвилин на безглузді метання, повернулася знову до табло. Знайшовши нарешті шукане, побігла в інший бік. Ну як завжди! Моя антиінтуїція тут не підвела! Стійка МАУ була в самому кутку, праворуч від входу, а я, зрозуміло, побігла ліворуч!
Тут же поруч знаходилася і стійка Аерофлоту, до якої якраз підходили наші попутники з автобуса. За нею ще стояла дівчина, яка без проблем взяла багаж у росіян. А за стійкою МАУ вже не було нікого! Я попросила представницю Аерофлоту (не російську) покликати когось до нас, але вона лише знизала плечима і веліла йти на інформейшн. Який такий інформейшн, я не зрозуміла. Табло я й без неї бачила. Почала знову безглуздо метатися в пошуках хоч когось, що говорить по-російськи. Усі лише посміхалися і знизували плечима. І посилали на інформейшн. Мені теж хотілося всіх надіслати. Нарешті, я побачила будку, що виявилася цією «інформейшн». Дівчина, що сидить там, зв'язавшись з кимось по телефону, дала мені трубку. З трубки не дуже доброзичлива, проте російськомовна, тітка веліла нам йти, з усіма манатками, проходити контроль, а потім рухати на вихід Е.
І ми рушили. Попри чергу на огляд, протиснулися до стрічки і поклали на неї свої чохли та рюкзаки. Це я вам довго розповідаю, а все відбувалося, мабуть, дуже швидко. До вильоту залишалося 25 хвилин.
Пам'ятаєте фінальну сцену «Золотого теля»? Приблизно те саме й сталося. Дівчина-митник сказала мені щось, на кшталт: «Але ботес». Я одразу не зрозуміла. Вирішила, що вона цим хоче сказати, що лижні боти не можна! Незрозуміло, що і чому, але низзя! Часу думати не маю. Я сказала російською, що не питання! Нині ми їх взуємо. Але вона завзято говорила «Але посибл! » Тоді до мене дійшло, що вона мала на увазі зовсім не роботи, а їхній вміст. «Ботліс» чи якось так. Довелося бідному Вадику спішно розривати скотч, яким він дбайливо обмотав напередодні складну конструкцію з лижного чохла та сумки з черевиками. Саме там були дві пляшки прекрасного портвейну «Старі друзі». Така ж доля спіткала і дві пляшки з багажу Олега. І дві банки пива. І пару децал вина. Штопор та вадькін дезик-спрей. Але якщо пиво і сухар були просто викинуті, то портвішок відставили вбік. Я милостиво дозволила дівчині випити за моє здоров'я. Але вона зробила морду сапкою і сказала: «імпосибл! ». Викинуть, мабуть, у прірву!
Полегшивши, побігли далі на паспортний контроль. Хлопець у будці тільки й спитав у мене: «Лижі чи борд? ». Побігли до виходу Є. Побігли, це голосно сказано. Бідолашний Вадик ледве повз зі своєю хворою ногою.
На виході Е було якось безлюдно. Запитала у дівчини з бейджиком: Київ? Вона сказала, подивившись десь: "F10". Мама дорога! Це на іншому кінці! Вже ні на що не сподіваючись, я навіть не дивилася на годинник. Пробігаючи (точніше проповзаючи) повз табло, побачила навпроти нашого рейсу якесь слово. Напевно, це перекладається, як "полетів" - промайнуло в голові.
Дошкандибов, нарешті до виходу, побачила довгу чергу. «Куди це? » - питаю. І мені відповідають – на Київ!
Якби навіть до цього я не вірила в Бога, то негайно б увірувала!