Тащить тяжеленные чехлы сил уже не было никаких, и мы их пихали ногами, продвигаясь в очереди на посадку. Какая-то девушка спросила, что там у нас, музыкальные инструменты? Я пошутила про ручные пулеметы. Стали бы мы пинать хрупкие музыкальные инструменты ногами! У мужчины-представителя авиакомпании, вопрос к нам возник только один: « Мы что, транзитом летим? » На что, стоящая рядом женщина, видимо, более сообразительная (а может, осведомленная), со смехом сказала ему, типа: « Ага, из Андорры» . Нам тут же распечатали бирки на багаж и квитанции к ним. Вес нашего багажа и ручной клади уже никого не интересовал. Причем, сумка с ботами, которая должна была быть упакована вместе с чехлом, была распакована при досмотре, и примотать ее обратно было нечем. Мы так и протащили ее в салон. А лыжи оставили в рукаве у входа в самолет. Так же, как оставляют детские коляски.
За что отняли у нас весь портвейн? Все равно он не попал бы в салон. Знаю, знаю! За то, что мы ездили в гости, сами знаете к кому. Ну, мы ладно! Портвейна напились на несколько лет вперед. А Верка-то за что пострадала? Она в Крыму была, последний раз, лет 8 назад! Две бутылки предназначались ей.
Места нам достались, можно сказать, элитные. Первые три ряда занимал, видимо, бизнес-класс, или эконом-премиум какой-нибудь. Их отгородили занавесочкой. Четвертый ряд был пустой, а мы уселись в пятом. Я так подозреваю, что не мы одни не могли пройти онлайн-регистрацию, пока не вмешался Андрей. Но о том, что уже можно, мы узнали сей же час от него же, и, видимо, одними из первых смогли провернуть эту процедуру.
Усевшись в кресла, наконец-то выдохнули!
Командир извинился за задержку рейса на полчаса, которая произошла из-за того, что они ждали каких-то транзитных пассажиров еще в Киеве. Спасибо МАУ, что вы их дождались! Дай вам Бог здоровья!
Однако же, термос с вискарем благополучно проскочил досмотр. Но он лежал в рюкзаке Олега, который отказался его доставать. Вот же ж противное создание! Ладно, нам еще долго добираться домой. Если бы мы не опоздали, самолет бы приземлился в 18.00. Поезд на Мариуполь уходит около семи вечера. Успеть на него мы не смогли бы даже при самом благоприятном раскладе. Поэтому билеты были куплены на последующий день. И нам предстояла еще ночевка в Киеве. У Насти с мужем эта проблема не стояла. Их молодняк уже лет 6-7, как перебрались в Киев, и даже успели приобрести жилье. Но, во-первых, их рейс прибывал поздно ночью, да и места в квартире нам всем бы не хватило.
Вспоминаю, что у меня в руках был файл с документами – распечатки билетов, брони, еще какие-то бумажки. Интересно, куда я это пристроила? Видимо, в беготне, оставила, где-то, в аэропорту Барсы. Из всех перечисленных бумаг, мне нужны были только билеты на поезд. Упс! Как же их выцарапать теперь из почты? Но вспоминаю, что покупала их не я, а Настя. Ладно, разберемся.
Полет прошел нормально, но скучно.
Возник вопрос, а где же нам забирать лыжи? Там же, где и сдали или, уже в аэропорту? Вадик предположил, что сразу на выходе из самолета, как и детские коляски (опыт у нас был). Только нужно не торопиться выходить. Пока их поднимут из багажного отделения! Но я ж нетерпляча! Сказала, что пойду посмотрю, и вышла одной из первых. В рукаве стояли двое работников аэропорта – мужчина и женщина. Они мне сказали, что лыжи мы получим на ленте. Я сделала попытку войти обратно в самолет, но стюардессы вежливо, но твердо меня завернули – вышла, так вышла! Тогда я попросила их передать тем двоим, чтоб выходили, а не ждали с моря погоды. Обещали передать. А я отошла в сторонку и стала рядом с работниками. Из самолета появился лысый Евгений Кошевой. Улыбка сама собой растянула мой рот до самых ушей!
Обернувшись, спрашиваю у работников: « Это он? Я не обозналась? » Те подтвердили. Таки он!
Вышли, наконец, мои спутники. Отправились на поиски лыж. Оставив Вадика сторожить рюкзаки, а Олега, на всякий случай, возле ленты, пошла искать, где же выдают негабаритный багаж.
С трудом, но нашла. Стали подтягиваться еще люди. Ждали довольно долго, пока из лифта стали выгружать партиями чехлы с лыжами-бордами. Поэтому, в ожидании многие делились впечатлениями с окружающими. Мое внимание привлек один парень, с до боли знакомой смазливой физией. Он увлеченно рассказывал группе зевак, как им не повезло с погодой. Всего два дня было хороших, из шести. Вот ему очень Андорру хвалили!
Я не смогла не всунуть свой пятак. Попросив слова, подняв руку, как в школе на уроке, поведала им, как НАМ не повезло с погодой. Поинтересовалась после этого, а где же это они были? Парень ответил – в Червинии. Где же я его, все же, видела? Дизель шоу? Камеди Клаб?
Дождались свои лыжи. Сели в скайбас и прибыли на ж/д вокзал. Одна знакомая мне рассказывала, что она там ночевала в какой-то комнате отдыха, по 200 грн за койку. Да и тетки с табличками о сдаче квартир, обычно у вокзала тусуются. Оставив пацанов с багажом на Южном, я устремилась на Центальный, по дороге внимательно читая указатели. Но никакой комнаты отдыха я не нашла, хоть и нарезала круг по провонявшему насквозь паршивым курным углем, которым с некоторых пор стали отапливать составы, зданию вокзала. Вышла на улицу. Было уже полдевятого вечера, но тетки с табличками, слава богу, стояли.
Подхожу. Тетки оживились. Мне, говорю, нужна квартира в пешей доступности. Одна из них, схватив меня под руку, говорит: « Вот у меня есть, за 600» . Вторая на нее накинулась: « Женщина ко мне обратилась, чего ты ее перехватываешь? » И, в свою очередь, хватает меня под вторую руку. У меня, говорит, за 800, но с евроремонтом. Первая не уступает – у нее тоже с евроремонтом! При этом, они тянут меня в разные стороны. Меня душил смех. От тети, которая за 600, явственно попахивало алкоголем. Вторая была поприличнее, с виду. Но я выбрала первую, почувствовав, видимо, в ней родственную душу. Высвободив руку, сказала второй тете « Извините! » И, под руку с первой, отошла. Потом, внезапно, вспомнив, говорю ей: « А во сколько вы нас выселите? У нас поезд в семь вечера. Нам бы до шести! » Тетка остановилась. Не, ну это получается уже за полторы суток! Чек аут у них, видите ли, до 12! Платите 800, если до вечера!
Не-не-не! Пытаюсь вернуться обратно. Вторая тетка уже праздновала победу, но первая, топнув ногой, провозгласила – за 600 до вечера! Вот и ладненько! Пошли на Южный, где ждали меня ребятишки. По дороге квартиросдатчица мне поведала, что вторая тетка – ее кума, и они сегодня поссорились. А квартиры у них абсолютно идентичные и в одном доме. Сойдя с эскалатора, тетя грохнулась. Пришлось поднимать. Она сказала, что позвонит сейчас мужу, и он нас встретит, а она вернется обратно. У нее, как оказалось, есть еще одна квартира.
Идти пришлось не очень-то и близко. Обогнув « Экомаркет» , шли по обледенелому тротуару 350 метров (так говорит гугл-карта), но с тяжелой ношей показалось, что целый километр. На перекрестке нас встретил муж, под стать жене – с явным запашком, с татуировкой на запястье в виде кленового листа и с отсутствующими передними зубами. Отсидел, видать, по малолетке. Но одет довольно прилично. И ведет себя нормально. Интересно, что там за хатка?
Квартирка оказалась вполне сносной. Для однокомнатной - очень даже просторной! Относительно большой коридор, совместный тоже большой санузел и большая кухня. И еще балкон. Со стеклянной дверью. Двуспальная кровать и раскладной диван. Паркет. Портьеры с драпировкой. Люстра. Здоровенный телевизор, но еще тех времен, не плазма. Знавала, правда, квартирка, и лучшие времена. Видимо, лет 10 назад купили, хорошо отремонтировали и потом юзали по полной программе. Но мы люди непритязательные, нам вполне подошла.
Получив свои 600 гривен, хозяин сказал, что если жена не придет за ключом завтра в 18.00, оставить их под ковриком. И покинул нас. Олег опасливо выдал: « А нас тут не ограбят? » Меня, признаться, тоже посетила такая мысль – подобного рода ужастики доводилось видеть по телеку. Но то ж по телеку! Разве можно ему верить?
Поужинав в Пузатой хате, спали, как убитые. Продрав глаза, увидела, что уже почти 9 утра! Ничего себе!
Утро было солнечным, и от этого, радостным! Как самая молодая, сгоняла в « Семейную пекараню» за слоечками, которыми мы и позавтракали под символический чаек, заваренный из одного пакетика на троих. И отправились гулять. Новые сапоги я, на всякий случай, надела, чтоб не сперли. На лыжи врядле кто-то позарится. Ну, на духи, разве что! Вадик тоже надел новую куртку. Солнце, солнцем, но было довольно холодно.
Было уже вполне можно звонить Насте. Трубку взял Вольдемар. « Как вы? » – спрашивает. Ну, я ж вся на эмоциях, говорю, мы на самолет чуть не опоздали! Он говорит – мы тоже! Опа на! Ладно, потом расскажешь! Я чего звоню-то! Потеряла билеты на поезд! Обещал порешать.
Выйдя из метро на Крещатик, поплелись по улице. Мой Жоффрей приволакивал ножку. Вчера он ее изрядно натрудил с этой беготней. Но оставаться дома категорически отказался.
На Майдане к нам прицепился ряженый кот с предложением пофотаться с ним. Еле отбились. Возле Софийского собора разбирали елку. Унылое зрелище. Палатки с вкусняшками тоже разбирали. А глинтвейн бы сейчас был в самый раз! Несмотря на солнце, было очень неуютно. Побродили вокруг Михайловского собора, потом – на пейзажную аллею. Вадик сел передохнуть прямо в пасть зубастому коту, а я предложила Олегу прилечь на бомжацкую лавочку с подушкой и пледом, чтоб я его сфоткала. Но он отказался – от вида заснеженного пледа бросало в дрожь.
А детишкам было абсолютно кайфно!
Вадик сказал, что нагулялся, и мы пошли в Пузату хату на Крещатике. Навстречу нам шел собрат по цеху давешнего ряженого кота в сопровождении полицейского. Проходя мимо них, я услышала из уст последнего фразу: « Полторушки хватит» . Видимо, столько стоит лицензия на приставания к прохожим. Впрочем, это лишь мое предположение, и он имел в виду нечто вполне безобидное.
Пообедав, мы с Олегом отправили Вадика домой на метро, а сами пошли гулять дальше. Бродили по улицам, параллельным и перпендикулярным Крещатику. Я здесь никогда и не была! Удивительно напоминало мне Одессу. Прошлись вдоль обрыва, сходили к кукольному театру, потом к Золотым воротам и к университету Шевченко. Там палатки еще стояли, и мы разжились двумя стаканами глинтвейна и грога по 50 грн за штуку. Глинтвейн был обжигающе горячим, но с явным преобладанием лимонной кислоты. Грог был хорош, но чуть теплый. Тем не менее, мы немножко подогрелись (пардон, согрелись).
С этого места дойти до вокзала, я доходила, но как именно, хоть убей, не помнила. Мапс ми требовала загрузить карту Украины. Карта Шри-Ланки у меня есть, а Украины – нету! И памяти тоже нету! Пришлось воспользоваться старым дедовским способом и спросить дорогу у встречных-поперечных. Один мужик, как и мы, прихлебывавший что-то из стакана, покрутив головой, сказал, что не может сориентироваться. Другой, весьма корпулентный, в сопровождении такой же собаки, сказал, что идти очень далеко! Можно только доехать. Очень информативно!
Пошли наугад. И умудрились заблудиться!
Увидев троллейбус с обозначенной на лобовом стекле конечной остановкой ж/д вокзал, уселись. Хорошо, что я догадалась переспросить у кондуктора, идет ли он, на самом деле туда, куда нам нужно? Кондукторша выпучила глаза – какой ж/д? Мы едем в противоположную сторону! Вышли на следующей и, вернувшись в исходную точку, перешли на параллельную улицу, как нам и порекомендовали. Там был стадион « Олимпийский» . На тралик мы садиться не стали, а, увидев букву « Ме» , спустились вниз – жетоны у нас были. Вроде бы и вокзал где-то тут, поблизости, а ехать-то пришлось с пересадкой! Кто так строит!
Пришли на хату. Вадик успел поспать. Созвонились с друзьями. Машин муж благополучно распечатал наши билеты на поезд. Не дождавшись хозяев, положили ключи под коврик и потопали на вокзал. На подходах заметили группу охранников правопорядка. Говорю мужикам: « Ща нас тормознут, подумав, что базуки тащим» . Не тормознули. Бдительность притупилась.
Загрузились в свое купе. Настя, при покупке билетов, умудрилась купить не целое купе плюс еще одно место, а 2+3. Бедная наша соседка! Впрочем, к 21.00 мы управились. Так вот. Самое интересное. Когда я эмоционально поведала Насте с мужем историю наших злоключений, они, в ответ, выдали свою.
Приехав на арендованном авто в Барселону, они не нашли места для парковки рядом с отелем и оставили машину с вещами где-то там. Пока они ходили в отель, их ограбили – выбили стекло и стащили рюкзачки с кучей гаджетов и еще многим другим. Потом, правда, один из рюкзаков подбросили. Им оказался рюкзак Машиного мужа, за которым он сильно убивался, поскольку совершал с ним, когда-то, восхождение на Эльбрус. Внутри оказались документы на поселение, благодаря которым и нашелся рюкзак, запаролированый планшет и дорогущее Машкино средство по уходу за волосами. Она еще смеялась, что, видимо, не подошло к типу волос грабителей. В полицию ребята, конечно, сходили. Но там только развели руками и сказали: « Это Барселона, детка! » и показали кучу рюкзаков – выбирай любой! Так что, по сравнению с ними, мы отделались малой кровью. Да еще и за разбитое автомобильное стекло с них слупили 150 евро. В их страховку такой случай не входил.
Но, несмотря на это, поездкой Настя осталась безумно довольна! Барселона ее просто очаровала, хотя и разительно контрастировала с Андорра ла Велья.
Ну а я после ее рассказа еще больше убедилась в правильности своего решения туда не ехать. Большие города терпеть не могу. И чем дальше, тем сильнее.
Дома в багаже нашли вторую баклажку виски – недоглядели таможенники. Смазливого парня из аэропорта, я, наконец, опознала. Подсказкой послужила его ангельская внешность – это был Ангел Педан. А недостающие 92 евро у меня сняли с карточки. Как - я не понимаю! Секретного кода букингу я не давала. Как-то так!
Спасибо, что дочитали.
Отдельное спасибо моему ангелу-хранителю cgistalker, а также консультанту в лице AllOverTheWorld!
Я очень рада, что все произошло именно так, как произошло. Такого спектра эмоций не часто получишь. Набралась бесценного опыта. А главное, есть что рассказать.
А нафига ж еще нам наш вояж?
Тягнути важкі чохли сил уже не було жодних, і ми їх пхали ногами, просуваючись у черзі на посадку. Якась дівчина запитала, що там у нас, музичні інструменти? Я пожартувала про ручні кулемети. Стали б ми штовхати тендітні музичні інструменти ногами! У чоловіка-представника авіакомпанії, питання до нас виникло тільки одне: «Ми що, транзитом летимо? » На що жінка, що стоїть поруч, мабуть, більш кмітлива (а може, обізнана), зі сміхом сказала йому, типу: «Ага, з Андорри». Нам тут же роздрукували бирки на багаж та квитанції до них. Вага нашого багажу та ручної поклажі вже нікого не цікавила. Причому, сумка з ботами, яка мала бути упакована разом із чохлом, була розпакована під час огляду, і примотати її було нічим. Ми так і протягли її до салону. А лижі залишили у рукаві біля входу в літак. Так само, як залишають дитячі коляски.
За що відібрали у нас весь портвейн? Все одно він не потрапив би до салону. Знаю знаю! За те, що ми їздили у гості, самі знаєте до кого. Ну, ми добре! Портвейна напилися кілька років уперед. А Вєрка за що постраждала? Вона у Криму була, останній раз, років 8 тому! Дві пляшки служили їй.
Місця нам дісталися, можна сказати, елітні. Перші три ряди займав, мабуть, бізнес-клас, або економ-преміум якийсь. Їх відгородили фіранкою. Четвертий ряд був порожній, а ми посідали в п'ятому. Я так підозрюю, що не ми самі не могли пройти онлайн-реєстрацію, доки не втрутився Андрій. Але про те, що вже можна, ми дізналися зараз від нього, і, мабуть, одними з перших змогли провернути цю процедуру.
Усівшись у крісла, нарешті видихнули!
Командир вибачився за затримку рейсу на півгодини, яка сталася через те, що вони чекали на якихось транзитних пасажирів ще в Києві. Дякую МАУ, що ви їх дочекалися! Дай вам Бог здоров'я!
Але ж, термос із вискарем благополучно проскочив огляд. Але він лежав у рюкзаку Олега, який відмовився його діставати. Ото ж противне створення! Гаразд, нам ще довго добиратися додому. Якби ми не запізнилися, літак приземлився б о 18.00. Поїзд на Маріуполь йде близько сьомої вечора. Встигнути на нього ми не змогли б навіть за найсприятливішого розкладу. Тому квитки були куплені наступного дня. І нам чекала ще ночівля в Києві. У Насті із чоловіком ця проблема не стояла. Їхній молодняк уже років 6-7, як перебралися до Києва, і навіть встигли придбати житло. Але, по-перше, їхній рейс прибував пізно вночі, та й місця у квартирі нам усім би не вистачило.
Згадую, що у мене в руках був файл із документами – роздруківки квитків, броні, ще якісь папірці. Цікаво, куди це я прилаштувала? Мабуть, у біганину залишила десь в аеропорту Барси. З усіх перелічених паперів мені потрібні були тільки квитки на поїзд. Упс! Як же їх подряпати тепер із пошти? Але згадую, що їх купувала не я, а Настя. Гаразд, розберемося.
Політ пройшов нормально, але нудно.
Виникло питання, а де ж нам забирати лижі? Там же, де й здали чи вже в аеропорту? Вадик припустив, що одразу на виході з літака, як і дитячі коляски (досвід у нас був). Тільки треба не поспішати виходити. Поки що їх піднімуть із багажного відділення! Але ж я нетерпляча! Сказала, що піду подивлюся, і вийшла однією з перших. У рукаві стояли двоє працівників аеропорту – чоловік та жінка. Вони мені сказали, що ми отримаємо лижі на стрічці. Я зробила спробу увійти назад у літак, але стюардеси ввічливо, але твердо мене завернули – вийшла, то вийшла! Тоді я попросила їх передати тим двом, щоби виходили, а не чекали з моря погоди. Обіцяли передати. А я відійшла вбік і стала поряд із працівниками. З літака з'явився лисий Євген Кошовий. Посмішка сама собою розтягла мій рот до вух!
Обернувшись, питаю у працівників: «Це він? Я не впізнала? » Ті підтвердили. Такий він!
Вийшли, нарешті, мої супутники. Вирушили на пошуки лиж. Залишивши Вадика сторожити рюкзаки, а Олега, про всяк випадок біля стрічки, пішла шукати, де ж видають негабаритний багаж.
Насилу, але знайшла. Почали підтягуватися ще люди. Чекали досить довго, поки з ліфта почали вивантажувати чохли з лижами-бордами. Тому в очікуванні багато хто ділився враженнями з оточуючими. Мою увагу привернув один хлопець, з дуже знайомою гарненькою фізією. Він захоплено розповідав групі роззяв, як їм не пощастило з погодою. Лише два дні було добрих, із шести. Ось йому дуже хвалили Андорру!
Я не змогла не всунути свій п'ятак. Попросивши слова, піднявши руку, як у школі на уроці, розповіла їм, як НАМ не пощастило з погодою. Поцікавилася після цього, а де вони були? Хлопець відповів – у Червінії. Де ж я його все ж таки бачила? Дизель шоу? Камеді Клаб?
Дочекалися свої лижі. Сіли в скайбас і прибули на залізничний вокзал. Одна знайома мені розповідала, що вона там ночувала в кімнаті відпочинку, по 200 грн за ліжко. Та й тітки з табличками про здачу квартир, зазвичай біля вокзалу тусуються. Залишивши пацанів з багажем на Южному, я кинулася на Центальний, по дорозі уважно читаючи вказівники. Але жодної кімнати відпочинку я не знайшла, хоч і нарізала коло по паршивому курному вугіллю, яке промерзло наскрізь, яким з деяких пір стали опалювати склади, будівлі вокзалу. Вийшла надвір. Було вже півдев'ятого вечора, але тітки з табличками, дякувати Богу, стояли.
Підходжу. Тітки пожвавішали. Мені, говорю, потрібна квартира в пішій доступності. Одна з них, схопивши мене під руку, каже: "Ось у мене є, за 600". Друга на неї накинулася: "Жінка до мене звернулася, чого ти її перехоплюєш? " І, своєю чергою, вистачає мене під другу руку. У мене, каже, за 800, але з євроремонтом. Перша не поступається – у неї теж із євроремонтом! При цьому вони тягнуть мене в різні боки. Мене душив сміх. Від тітки, яка за 600, виразно пахло алкоголем. Друга була пристойніша, на вигляд. Але я обрала першу, відчувши, мабуть, у ній споріднену душу. Вивільнивши руку, сказала другій тітці «Вибачте! » І під руку з першою відійшла. Потім, раптово, згадавши, кажу їй: «А скільки ви нас виселите? У нас поїзд о сьомій вечора. Нам би до шести! Тітка зупинилася. Ні, ну це виходить вже за півтори доби! Чек аут у них, чи бачите, до 12! Платіть 800, якщо до вечора!
Ні-ні-ні! Намагаюся повернутися назад. Друга тітка вже святкувала перемогу, але перша, тупнувши ногою, проголосила – за 600 до вечора! От і добре! Пішли на Південний, де чекали на мене дітлахи. Дорогою квартиросдатниця мені повідала, що друга тітка - її кума, і вони сьогодні посварилися. А квартири у них абсолютно ідентичні та в одному будинку. Зійшовши з ескалатора, тітка впала. Довелося піднімати. Вона сказала, що зателефонує чоловікові, і він нас зустріне, а вона повернеться назад. Вона має, як виявилося, ще одну квартиру.
Іти довелося не дуже й близько. Обігнувши «Екомаркет», йшли льодом 350 метрів (так каже гугл-карта), але з важкою ношею здалося, що цілий кілометр. На перехресті нас зустрів чоловік, відповідно дружині - з явним запашком, з татуюванням на зап'ясті у вигляді кленового листа і з відсутніми передніми зубами. Відсидів, мабуть, по малолітку. Але одягнений досить пристойно. І поводиться нормально. Цікаво, що там за хатка?
Квартирка виявилася цілком стерпною. Для однокімнатної - дуже просторої! Щодо великий коридор, спільний теж великий санвузол та велика кухня. І ще балкон. Зі скляними дверима. Двоспальне ліжко та розкладний диван. Паркет. Порт'єри з драпіруванням. Люстра. Здоров'яний телевізор, але ще тих часів, не плазма. Знала, щоправда, квартирка, і найкращі часи. Мабуть, років 10 тому купили, добре відремонтували і потім юзали на повну програму. Але ми люди невибагливі, нам цілком підійшла.
Отримавши свої 600 гривень, господар сказав, що якщо дружина не прийде за ключем завтра о 18:00, залишити їх під килимком. І покинув нас. Олег небезпечно видав: "А нас тут не пограбують? " Мене, зізнатися, теж відвідала така думка - подібного роду жахливості доводилося бачити по телевізору. Але те ж по телеку! Хіба йому можна вірити?
Повечерявши в Пузатій хаті, спали, як убиті. Продерши очі, побачила, що вже майже 9 ранку! Нічого собі!
Ранок був сонячним, і від цього, радісним! Як наймолодша, зганяла у «Сімейну пекараню» за слоечками, якими ми й поснідали під символічний чайок, заварений з одного пакетика на трьох. І вирушили гуляти. Нові чоботи я, про всяк випадок, одягла, щоби не сперли. На лижі навряд чи хтось поквапиться. Ну, на парфуми, хіба що! Вадик теж одягнув нову куртку. Сонце, сонцем, але було досить прохолодно.
Було вже цілком дзвонити Насті. Трубку взяв Вольдемар. "Як ви? " - Запитує. Ну, я ж вся на емоціях, говорю, ми на літак мало не запізнилися! Він каже – ми теж! Опа на! Гаразд, потім розкажеш! Я чогось дзвоню! Втратила квитки на поїзд! Обіцяв вирішувати.
Вийшовши з метро на Хрещатик, поплелися вулицею. Мій Жоффрей приваблював ніжку. Вчора він її добряче напрацював із цією біганиною. Але залишатися вдома категорично відмовився.
На Майдані до нас причепився кіт з пропозицією пофотатися з ним. Ледве відбилися. Біля Софійського собору розбирали ялинку. Похмуре видовище. Намети зі смакотами теж розбирали. А глінтвейн би зараз був якраз! Незважаючи на сонце, було дуже незатишно. Побродили довкола Михайлівського собору, потім – на пейзажну алею. Вадик сів перепочити прямо в пащу зубастому коту, а я запропонувала Олегу прилягти на бомжацьку лавочку з подушкою та пледом, щоб я його сфоткала. Але він відмовився – від виду засніженого пледа кидало в тремтіння.
А дітлахам було абсолютно кайфно!
Вадик сказав, що нагулявся, і ми пішли до Пузати хати на Хрещатику. Назустріч нам йшов побратим по цеху давнього ряженого кота в супроводі поліцейського. Проходячи повз них, я почула з вуст останнього фразу: «Півторки вистачить». Очевидно, стільки коштує ліцензія на приставання до перехожих. Втім, це лише моє припущення, і він мав на увазі щось цілком невинне.
Пообідавши, ми з Олегом відправили Вадика додому на метро, а самі пішли гуляти далі. Бродили вулицями, паралельними та перпендикулярними Хрещатику. Я тут ніколи не була! Дивно нагадувало мені Одесу. Пройшлися вздовж урвища, сходили до лялькового театру, потім до Золотих воріт та до Шевченківського університету. Там намети ще стояли, і ми розжилися двома склянками глінтвейну та грогу по 50 грн за штуку. Глінтвейн був гарячим, але з явним переважанням лимонної кислоти. Грог був добрий, але трохи теплий. Тим не менш, ми трохи підігрілися (пардон, зігрілися).
З цього місця дійти до вокзалу, я доходила, але як саме, хоч убий, не пам'ятала. Мапс ми вимагала завантажити карту України. Карта Шрі-Ланки в мене є, а України – нема! І пам'яті теж нема! Довелося скористатися старим дідівським способом і спитати дорогу у зустрічних-поперечних. Один мужик, як і ми, прихльопав щось зі склянки, покрутивши головою, сказав, що не може зорієнтуватися. Інший, дуже корпулентний, у супроводі такого самого собаки, сказав, що йти дуже далеко! Можна лише доїхати. Дуже інформативно!
Пішли навмання. І примудрилися заблукати!
Побачивши тролейбус із позначеною на лобовому склі кінцевою зупинкою залізничного вокзалу, посідали. Добре, що я здогадалася перепитати у кондуктора, чи йде він туди, куди нам потрібно? Кондукторка витріщила очі – який залізничний? Ми їдемо у протилежний бік! Вийшли на наступному і, повернувшись у вихідну точку, перейшли на паралельну вулицю, як нам і порадили. Там був стадіон "Олімпійський". На тралик ми сідати не стали, а побачивши літеру «Ме», спустилися вниз – жетони у нас були. Начебто і вокзал десь тут, поблизу, а їхати довелося з пересадкою! Хто так будує!
Прийшли на хату. Вадик встиг поспати. Зателефонували до друзів. Машин чоловік благополучно роздрукував наші квитки на поїзд. Не дочекавшись господарів, поклали ключі під килимок та потопали на вокзал. На підходах помітили групу правоохоронців. Кажу мужикам: «Ща нас гальмують, подумавши, що базуки тягнемо». Чи не гальмували. Пильність притупилась.
Завантажилися у своє купе. Настя, купуючи квитки, примудрилася купити не ціле купе плюс ще одне місце, а 2+3. Бідна наша сусідка! Втім, до 21.00 ми впоралися. Так ось. Найцікавіше. Коли я емоційно розповіла Насті з чоловіком історію наших пригод, вони у відповідь видали свою.
Приїхавши на орендованому авто до Барселони, вони не знайшли місця для паркування поряд із готелем та залишили машину з речами десь там. Поки вони ходили в готель, їх пограбували – вибили скло та стягли рюкзачки з купою гаджетів та ще багатьом іншим. Потім, щоправда, один із рюкзаків підкинули. Ним виявився рюкзак Машиного чоловіка, за яким він сильно вбивався, оскільки робив з ним колись сходження на Ельбрус. Усередині виявилися документи на поселення, завдяки яким і знайшовся рюкзак, запарольований планшет і дорогий Машкіно засіб для догляду за волоссям. Вона ще сміялася, що, мабуть, не наблизилося до типу волосся грабіжників. До поліції хлопці, звісно, сходили. Але там тільки розвели руками і сказали: Це Барселона, дитинко! і показали купу рюкзаків - вибирай будь-хто! Так що, порівняно з ними, ми відбулися малою кров'ю. Та ще й за розбите автомобільне скло з них збили 150 євро. У їхню страховку такий випадок не входив.
Але, незважаючи на це, поїздкою Настя залишилася дуже задоволена! Барселона її просто зачарувала, хоч і разюче контрастувала з Андорра ла Велья.
Ну, а я після її розповіді ще більше переконалася у правильності свого рішення туди не їхати. Великі міста терпіти не можу. І що далі, то сильніше.
Вдома у багажі знайшли другу баклажку віскі – недоглядали митники. Гарненького хлопця з аеропорту, я, нарешті, упізнала. Підказкою послужила його ангельська зовнішність – то був Ангел Педан. А 92 євро, які бракують, у мене зняли з картки. Як – я не розумію! Секретного коду букінгу я не давала. Якось так!
Дякую, що дочитали.
Особливе спасибі моєму ангелу-охоронцю cgistalker, а також консультанту в особі AllOverTheWorld!
Я дуже рада, що все сталося саме так, як сталося. Такого спектра емоцій не часто дістанеш. Набралася безцінного досвіду. А головне, є що розповісти.
А нафіга ще нам наш вояж?
