Продолжение. Начало здесь:
Часть 1
Часть 2
Вышли из каньона. Гид дал нам целых полчаса побродить по площадке с фотоаппаратом. Запечатлели сокровищницу со всех ракурсов, а заодно и всю живность, которая там водилась, включая охранника объекта и кошек, пасшихся на столиках возле кафешки. Да где ж этот гид ходит?
Явился! Повел нас дальше. Там был амфитеатр, с колоннами, лавками и дырками в задней стенке. Гид сказал, что это для лучшей акустики. А мне эти дырки напомнили кинотеатр, где сидит мужик с проектором.
На этом наша экскурсия завершилась. Нам было велено явиться к автобусу без двадцати три. Оставалось полтора часа. До автобуса возвращаться минут пятьдесят. Резерв времени мы решили потратить на то, чтобы сбегать наверх, где, по словам гида, расположен алтарь, и откуда открывается потрясающий вид. Мы не льстили себя надеждой, что успеем добежать. Ну хоть немножко! Отправив подругу обратно, мы ломанулись наверх по вырубленным в скале ступенькам. Иногда встречали людей, спускавшихся вниз. Я у них спрашивала, далеко ли еще? Но они были все нерусские, и я их не понимала. Иногда нас обгоняли лошади или ослы, везущие ленивых (или богатых) экскурсантов. Уже стало понятно, что до верха мы не успеем добраться, ну еще немножко! А потом еще. Там было по-своему интересно, но панораму внизу закрывали скалы. Эх! Зато мы надыбали небольшой пятачок на обрыве с росшими на нем цветочками, я бы назвала их крокусами, и торчащими рядом листьями тюльпанов. Крокусы цветут раньше тюльпанов, получается, что скоро должны зацвести последние.
Поняв, что времени у нас уже не осталось, побежали вниз. Вверх поднимался мужик, который, как мы до этого, спросил на английском, далеко ли еще? И добавил по русски – дальеко? Мы сказали – далеко, мы не дошли. Не знаю, понял ли он меня. Задерживаться нам было некогда. Внизу нам сделали несколько предложений « Такси? » . Они что, совсем уже нас за лохов держат? Мы что, осла от такси не можем отличить? Такое впечатление, что бедуины красят глаза! А может они по совместительству – шахтеры? Один из них – точная копия Джека Воробья, спускался на осле с горы и дудел в дудку. Так классно! Там акустика просто потрясающая!
Поджимаемые временем, мы шли очень быстро по опустевшему каньону. Я не могла удержаться и фотографировала все по второму кругу. Это занимало какое-то время. В результате, под конец мы уже просто бежали. Ну и что? Мы пришли вовсе и не последние. Англоязычная группа отсутствовала почти полностью! Спустя пятнадцать минут явились китайские японо-корейцы, которые, по крайней мере, извинились. А пузатого англичанина с двумя подружайками нет как нет! В результате их гид остался дожидаться, а нас повезли на обед.
Обед был – шведский стол. Мне понравилось. Было много вкусных салатиков из баклажанов и кабачков, что-то мясное и несколько десертиков. Напитки за дополнительную плату. Сложилось впечатление, что иорданцы готовят вкуснее египтян. А насчет напитков, мы позаботились о себе заранее. Вчера в отеле наколядовали поллитровочку из-под воды вискарика, который и употребили за обедом. Когда мы уже заканчивали трапезничать, в зал буквально вбежали взмыленные девицы и отдувающийся пузатер. Набрали хавчика, заказали напитков, сказав при этом, что здесь « вэри экспенсив! » , и расположились всерьез и надолго! Наш гид что-то сказал своему англоязычному коллеге, на что тот только развел руками. Да блин! Если бы мы не толклись полчаса у сокровищницы, если бы нам дали эти пятнадцать минут ожидания, мы бы успели добраться до верха! Ах если бы, ах если бы! Не жизнь была б, а песня бы!
Вернулись обратно в Акабу уже в темноте. Паром был на полседьмого. У нас еще было полчаса и, конечно же повезли в лавку, в которой, как сказал гид, принимают абсолютно все, даже рубли и гривни. Рядом был магазин спиртного, из которого вытащить любимого было весьма непросто. Но денежки-то у меня! Единственная вещь, не купленная в Акабе, о которой я жалею до сих пор – это кофе. Ребята, купившие его, когда зашли в автобус, принесли с собой просто божественный аромат.
Обратно на паром, мы проходили уже гораздо быстрее, чем выгружались утром. Но все равно пришлось постоять в очереди. Зато разговорилась с мужиком из Киева, который купил эту экскурсию у отельного гида. Цену озвучить, он, почему-то, отказался. Наверное, совершенно несуразная. Так вот, он поехал-таки дальше на ослах за 30 баксов. Там, по его словам, было еще много интересного – пару храмов и что-то еще, причем расположено все это было буквально за углом от того места, где мы закончили экскурсию. (Вот блин! Лучше бы мы побежали вперед, а не на гору! ). А джипы их вовсе и не ждали. Приехали уже минут через 15-20 после неоднократных звонков погонщика ослов.
Погрузились на паром. До этого нам опять выдали по билетику, на котором, опять таки, значилась цена в 79 $. Если это так, то из двухсот пяти долларов сто пятьдесят восемь стоит только паром? Да минус обед, минус вход в Петру. А что ж тогда остается туроператору? Может быть 79 долларов – это цена в два конца? Тогда, почему два билета? В любом случае, мы, как я понимаю, заплатили минимальную цену, спасибо Ларисе!
В Табе нас ждал давешний автобус. Перед тем как мы уходили отсюда, гид сказал, что ненужные вещи можно оставить здесь, что некоторые и сделали. Мы ничего не оставляли, но сели на те же места, а вот сзади нас уселись полячки, бесцеремонно убрав чужие вещи на полку. Пришли хозяева – русскоязычная молодая пара и стали возмущаться, но нахалки включили мороз – моя твоя не понимайт! Людям пришлось искать себе другие места. А впереди нас вместо давешней девочки уселося тело англичанина (или кто он там? ). Он опустил оба сиденья и стал моститься, шумно отдуваясь. Милому стало сидеть совершенно невозможно. Я его услала куда-то назад, где он расположился чуть более комфортно. А я попыталась умоститься на двух сиденьях и поспать. Но опустить свое сиденье мне просто не дали – полячка сзади просто подняла его обратно! Ну не драться же с ней!
Впрочем, дорога прошла относительно быстро, хотя поспать мне так и не удалось. Англичанин всхрапывал и что-то бормотал во сне на своем, английском (значит, он все-таки англичанин). Мы уже нигде не задерживались и в 11.00 были в отеле, даже раньше, чем нам было озвучено. Успели даже бахнуть на сон грядущий.
У нас остался последний день – суббота. В воскресенье вылет в 9.00. Этот день мы намеревались провести с максимальной пользой, поэтому сказали подруге, что ее задача на сегодняшний день – не потерять нас, и проследить, чтобы мы ничего не потеряли. Но сначала – заплыв. Потом загар, а то что ж я, так и уеду незагоревшая? Не знаю, как люди в воде умудряются обгорать? Я, если и потемнела, то совсем чуть-чуть. Под пляжным зонтиком, хотя и совершенно неплотным, под которым я проводила большую часть времени, мне тоже загореть не удалось. Сегодня буду жариться на солнце!
Заплыв решили произвести в сторону Савоя, но уже дальше, и обогнуть мыс. Заплыв за мыс, подплыли к понтону со скучавшим спасателем. Спросили, а что это за отель? Он ответил « четыре сезона» (по английски, разумеется). Поплыли дальше, удивляясь тому, что ни в воде, ни на понтоне народу вообще не было, а на пляже было полторы калеки. Спят они, что ли? Проплыв и эту бухту, заплыли за следующий мыс. Там оказалась большущая бухта, вся утыканная отелями. И довольно бурная. Решили повернуть обратно. Ага, грести здесь против волн было не так просто! В четыресезонской бухте было поспокойнее.
В одном месте увидела на дне очертания рогатой раковины. Показала милому. Он, слепандя, конечно же ничего не увидел. Я ему сказала, чтоб нырял строго под меня. Смотрю, поплыл не туда. Я стала орать в трубку: « Куда ты плывешь? Бери правее! » Но звучало это примерно так: « Мумумуму, буль-буль-буль» . Второй заход – опять мимо. Уже сама хотела нырнуть – да где там! Эти пять метров, отделявшие меня от добычи я бы и в Черном море не смогла преодолеть, а здесь и подавно! Провожу повторный инструктаж – вон коралл, а рядом площадочка, на которой лежит раковина! А он мне – ну ни фига себе ориентир! Кораллы тут везде! Только с пятого раза милому удалось найти ракушку. Классная! Я сказала, что ее надо сфоткать. И милому пришлось плыть почти час вместе с ней в руке. Ну ничего, донес. Оказалось, что она живая. Моллюск, сидевший там, шевелился и, вроде бы что-то хавал. Быстренько сфоткав, милый заплыл подальше и отпустил нашу добычу.
Мы проплавали два с половиной часа. Во рту было так солено, будто бы я съела десяток таранки без пива. А было только полодиннадцатого. А пиво на пляже наливают с одиннадцати. Решили пойти пока к релакс-бассейну над пляжем, где бар работает с 10. Подруга по-прежнему осталась на хозяйстве. Наверху было хорошо. Пока мы брали пиво, увидели, что в баре есть манговый и гуавовый сок в пачках. Прикончив быстро пиво, взяли сочка, сначала одного, потом другого. Манговый все-же вкуснее. Попросили посмотреть пачку. Написано, что это нектар. Странно! Очень густой сок, и очень вкусный. Бармен сказал, что такой стоит 2 доллара за пачку. Выпив еще по стаканчику, взяли подруге на пробу и того и другого, а еще рому, чтобы можно было разбавить.
На пляже уже наливали пиво. Пили пиво, загорали, играли в нарды.
В полдень пошли на обед в обычное место – ресторан аля-карт. За обедом пили текилу. Соль была на столиках, а лайм мы добывали из рыбного блюда. Впрочем, соль можно было и не использовать, достаточно было себя лизнуть куда-нибудь в руку. Мы настолько просолились, пока плавали, что соль выступала на теле кристалликами. А в душ мы не ходили.
После обеда добирали на пляже недополученный загар, опять пили пиво. Чтобы не умереть с голоду между обедом и ужином, о ужас, я ела картошку фри! И еще хот-дог! Боже мой! До чего ж я докатилась?
В перерывах между поеданием картошки и выпиванием пива, пошла окунуться, и поняла, что я не наплавалась совершенно. Плыть пятаком вниз, оно конечно хорошо, но работы ж никакой! Взмахнул руками – и скользишь себе. Я даже ногами не всегда дрыгала, чтобы не задеть за коралл или не ударить кого-нибудь. А с поднятой головой плыть – совсем другое дело, работают и руки и ноги. С удовольствием проплыла от понтона до понтона и обратно.
Часа в четыре пошли уже втроем к релакс-бассейну, чтобы попить сока и поваляться еще и там. На баре я сказала, чтобы налил мне сока с ромом и льдом. Бармен хмыкнув, сделал, что я просила, причем не в стограммовый стаканчик, как сок, а в побольший. МММ! Какая вкуснятина! И почему я до этого додумалась только в последний день! Не знаю, к чему бы это привело, но солнце, вскорости, село, и мы пошли готовиться к ужину.
А ужин у нас сегодня был в ресторане аля-карт. Их в отеле три – арабский, итальянский и рыбный. Но нужно записываться в день прибытия. Мы пошли записываться в обед следующего дня, и, в результате, смогли пойти только в рыбный ресторан. Арабский был только на четверг, на который у нас была назначена экскурсия, а итальянский тоже был на пятницу, но мы уже записались в рыбный, и, разумеется, выбрали рыбный (может зря? )
Придя в номер, обнаружили разлегшегося на кровати мужика! Класс! Он был тряпочный (ну из полотенец). Молодец какой, уборщик! Не какие-то там банальные лебеди, а целый мужик! Нам как раз одного не хватало для комплекта! : ))) Затейница-подруга взяла еще и нацепила на него носки и очки. Посмеявшись, переоделись и пошли свинствовать.
В ресторане людей было немного. И, похоже, все халявщики (в смысле бесплатно, по записи). Принесли меню и сразу открыли на странице, где блюда для таких как мы. На первое все выбрали суп из морепродуктов. По-моему, это было без вариантов, ничего другого в меню не было. На второе все выбрали разное, но принесли всем одно и то же. Если честно, я уже не очень этот момент помню, количество выпитого давало о себе знать. Помню чахлого краба, и блюдо из морского языка (он же пангасиус). В этой рыбе отель не знал нужды, и ее готовили каждый день в различных вариациях. Короче, нам не понравилось. Но суп был вкусным.
Пошли в основной ресторан посмотреть, что готовят там. Кажется была индийская кухня. Но, по-моему, я уже ничего не ела. Муж подруги прислал непонятную смс-ку, и я, оставив товарисчей пить дальше, поскакала в Сохо общаться с другом по скайпу. Вернувшись, застала их все за тем же занятием. А еще ж нужно узнать, не перенесли ли вылет? Пошли искать информационный стенд. Нашли с большим трудом, в каком-то закапелке за рецепшеном, о котором мы даже и не подозревали. Там было несколько магазинов. Меня, как магнитом, потянуло к сумкам. Одна из них была и цветом и текстурой четко под мои сапоги. И продавец уже отдавал ее за 20 баксов, и уже ударил с милым по рукам. А я говорю, да подождите вы! И стала смотреть дальше. Та сумка всем хороша, но маловата, планшет не поместится. Посмотрели еще несколько, одна из них меня заинтересовала, только на ней не болталась кожаная бирочка. Дотошная подруга только на зуб ее не попробовала и заявила, что она не кожаная. Как обиделся продавец! Начал складывать назад всю требуху, которой была набита сумка, аж ручки задрожали! Не кожаная? Хорошо мадам!
И мы поняли, что даже если и захотим здесь что-нибудь купить, он нам уже не продаст. Развернулись и ушли. Обнаружили еще и фруктовый магазин. Там манго были по 3 доллара/кг, а в супермаркете напротив отеля – по 4! Нормально! Купили домой несколько штук. Вышли на улицу. Там на столике возле ресторана стояли несколько сумок. Одна мне очень понравилась. Официанты позвали продавца – это оказался тот же самый, но, то ли он уже нас забыл, то ли сегодня у него ничего не покупали – выбежал такой радостный! Сторговали за 35$. Обмыли. В общем, до вечерней анимации мы опять не дожили, хотя собирались. Я понятия не имею, где в отеле находится амфитеатр!
Пришли в номер. Чтобы ничего не забыть, я повытягивала все из шифоньера и из тумбочек и побросала все на чемодан и рядом с ним. Милый утром сложит, у него это получается гораздо лучше, чем у меня.
Вылет не перенесли, он по-прежнему был в 9.00. Нас забрали без десяти шесть. Я даже не успела с морем попрощаться. В аэропорт приехали в полседьмого. И тут нас ждала огромная . опа! В виде сумасшедшей очереди на досмотр. Толпа огромная, а рамки всего две – одна для мужиков, другая для жэнщин. Мы простояли полтора часа. А люди с детьми на руках! Посреди зала образовалась куча из бутылок воды и ланч-боксов. Люди их просто побросали на пол. Время от времени кто-то из служащих аэропорта подходил к ней (куче) и выуживал что-нибудь для себя. А нам ланч-боксы никто и не дал, да мы и не спрашивали о них.
Ближе к рамке толпа начала разделяться на мужчин и женщин. А мужчин то реально меньше! У них почему-то и в сортирах очередей никогда нету. Хитрая подруга хотела просочиться через мужскую рамку, но обыскиватель отправил ее в другую очередь. Странный какой-то! Баба сама пришла, и была вовсе и не против, чтобы ее обыскали! В нашей очереди молодая, красивенная и высоченная египтянка обыскивала неторопливо и методично. Разували даже детей!
Когда мы, наконец-то прорвались через этот кордон, до вылета оставалось 40 минут. А еще ж багаж, паспортный контроль. Несмотря на то, что толпа была просто огромная, на паспортном контроле работало всего два аквариума! Уже начали орать в микрофон – Запорожье, вы где? Ау! Ваш выход 4, проходите на посадку! А мы застряли в очередной очереди. Потом, уже внаглую, стали обходить всех. Потом был еще один обыск, кошмар какой-то! Две тетки из нашего самолета все время повторяли, как мантру – ну ничого, зато, може живи залышимось!
На дьютик мы не успели, подбежали к выходу ровно в 9.00. Правда, потом еще ждали опоздавших в автобусе. Самолет прождал нас минут 20-25. На этот раз нам достались места в 3 ряду. Долетели отлично. Сели нормально. Подали трап. Пришла, зачем-то, собака с пограничником, но к нам она не заходила, наверное проверяла кабину пилотов.
Кого-то встречали огромным букетом роз. Нас встречал водитель, привезший очередных туристов, который за 700 гривен и за три часа, не жалея машины, домчал нас домой! Все хорошо, что хорошо кончается!
Продовження. Початок тут:
Частина 1
Частина 2
Вийшли з каньйону. Гід дав нам цілих півгодини поблукати майданчиком з фотоапаратом. Зняли скарбницю з усіх ракурсів, а заразом і всю живність, яка там водилася, включаючи охоронця об'єкту та кішок, що паслися на столиках біля кафешки. Та де ж цей гід ходить?
З'явився! Повів нас далі. Там був амфітеатр, з колонами, лавками та дірками у задній стінці. Гід сказав, що це для найкращої акустики. А мені ці дірки нагадали кінотеатр, де сидить чоловік із проектором.
На цьому наша екскурсія завершилася. Нам було наказано з'явитися до автобуса за двадцять три. Залишалося півтори години. До автобуса повертатиметься хвилин п'ятдесят. Резерв часу ми вирішили витратити на те, щоб збігати вгору, де, за словами гіда, розташований вівтар, і звідки відкривається чудовий вигляд. Ми не тішили себе надією, що встигнемо добігти. Ну хоч трохи! Відправивши подругу назад, ми ламанули нагору по вирубаних у скелі сходах. Іноді зустрічали людей, що спускалися вниз. Я у них питала, чи далеко ще? Але вони були неросійські, і я їх не розуміла. Іноді нас обганяли коні або осли, що везуть лінивих (або багатих) екскурсантів. Вже стало зрозуміло, що до верху ми не встигнемо добратися, ще трохи! А потім ще. Там було цікаво, але панораму внизу закривали скелі. Ех! Зате ми надибали невеликий п'ятачок на обриві з квіточками, що росли на ньому, я б назвала їх крокусами, і листям тюльпанів, що стирчить поруч. Крокуси цвітуть раніше за тюльпани, виходить, що скоро мають зацвісти останні.
Зрозумівши, що часу у нас уже не лишилося, побігли вниз. Вгору піднімався мужик, який, як ми раніше, запитав англійською, чи далеко ще? І додав російською – далеко? Ми сказали далеко, ми не дійшли. Не знаю, чи він мене зрозумів. Затримуватись нам було ніколи. Внизу нам зробили кілька пропозицій "Таксі? ". Вони що, зовсім уже нас тримають за лохів? Ми що, віслюка від таксі не можемо відрізнити? Таке враження, що бедуїни фарбують очі! А може вони за сумісництвом – шахтарі? Один з них – точна копія Джека Горобця, спускався на віслюку з гори і дудів у дудку. Так класно! Там акустика просто приголомшлива!
Підтискані часом, ми йшли дуже швидко спорожнілим каньйоном. Я не могла втриматись і фотографувала все по другому колу. Це займало якийсь час. В результаті, насамкінець ми вже просто бігли. Ну і що? Ми прийшли зовсім не останні. Англомовна група була відсутня майже повністю! Через п'ятнадцять хвилин з'явилися китайські японо-корейці, які принаймні вибачилися. А пузатого англійця з двома подружками немає як ні! В результаті їхній гід залишився чекати, а нас повезли на обід.
Обід був – шведський стіл. Мені сподобалося. Було багато смачних салатиків з баклажанів та кабачків, щось м'ясне та кілька десертиків. Напої за додаткову оплату. Склалося враження, що йорданці готують смачніше за єгиптян. А щодо напоїв, ми подбали про себе заздалегідь. Вчора в готелі наколядували півлітровку з-під води вискарика, який і вжили за обідом. Коли ми вже закінчували трапезувати, в зал буквально вбігли змилені дівчата і пузатер, що віддувався. Набрали хавчика, замовили напоїв, сказавши при цьому, що тут «вері експенсив! », І розташувалися всерйоз і надовго! Наш гід щось сказав своєму англомовному колегі, на що той лише розвів руками. Да блін! Якби ми не штовхнулися півгодини біля скарбниці, якби нам дали ці п'ятнадцять хвилин очікування, ми встигли б дістатися до верху! Ах якби, ах якби! Не життя було б, а пісня!
Повернулися назад до Акаби вже у темряві. Пором був на пів на сьому. У нас ще було півгодини і, звичайно ж, повезли в лавку, в якій, як сказав гід, приймають абсолютно всі, навіть рублі та гривні. Поруч була крамниця спиртного, з якої витягнути коханого було дуже непросто. Але гроші в мене! Єдина річ, не куплена в Акабі, про яку я жалкую досі – це кава. Хлопці, які купили його, коли зайшли в автобус, принесли з собою божественний аромат.
Назад на пором, ми проходили вже набагато швидше, ніж вивантажувалися вранці. Але все одно довелося постояти у черзі. Зате розмовляла з чоловіком із Києва, який купив цю екскурсію у готельного гіда. Ціну озвучити, він чомусь відмовився. Напевно, зовсім безглузда. Так ось, він поїхав далі на ослах за 30 доларів. Там, за його словами, було ще багато цікавого – пару храмів і щось ще, причому все це було буквально за рогом від того місця, де ми закінчили екскурсію. (Ось млинець! Краще б ми побігли вперед, а не на гору! ). А джипи на них зовсім і не чекали. Приїхали вже хвилин через 15-20 після неодноразових дзвінків погонича ослів.
Занурилися на пором. До цього нам знову видали по квитку, на якому, знову ж таки, значилася ціна в 79 доларів. Якщо це так, то із двохсот п'яти доларів сто п'ятдесят вісім коштує лише пором? Так мінус обід, мінус вхід до Петра. А що тоді залишається туроператору? Може бути 79 доларів – це ціна на два кінці? Тоді чому два квитки? У будь-якому випадку, ми, як я розумію, заплатили мінімальну ціну, дякую Ларисі!
У Тебе на нас чекав давній автобус. Перед тим, як ми йшли звідси, гід сказав, що непотрібні речі можна залишити тут, що деякі зробили. Ми нічого не залишали, але сіли на ті самі місця, а ось позаду нас посідали полячки, безцеремонно забравши чужі речі на полицю. Прийшли господарі - російськомовна молода пара і стали обурюватися, але нахаба включили мороз - моя твоя не розуміє! Людям довелося шукати собі інших місць. А попереду нас замість давньої дівчинки уселося тіло англійця (чи хто він там? ). Він опустив обидва сидіння і почав міститися, шумно віддуваючись. Милому стало сидіти зовсім неможливо. Я його послала кудись назад, де він розташувався трохи комфортніше. А я спробувала вмоститись на двох сидіннях і поспати. Але опустити своє сидіння мені просто не дали – полячка ззаду підняла його назад! Ну, не битися ж з нею!
Втім, дорога пройшла досить швидко, хоча поспати мені так і не вдалося. Англієць схропував і щось бурмотів уві сні своєю, англійською (означає, він все-таки англієць). Ми вже ніде не затримувалися і об 11.00 були в готелі, навіть раніше, ніж було озвучено. Встигли навіть бахнути на майбутній сон.
У нас залишився останній день – субота. У неділю виліт о 9.00 год. Цей день ми мали намір провести з максимальною користю, тому сказали подрузі, що її завдання на сьогоднішній день – не втратити нас і простежити, щоб ми нічого не втратили. Але спочатку – заплив. Потім засмагу, а то що ж я, так і поїду незагоріла? Не знаю, як люди у воді вмудряються обгорати? Я, якщо й потемніла, то зовсім трохи. Під пляжною парасолькою, хоч і зовсім нещільною, під якою я проводила більшу частину часу, мені теж засмагнути не вдалося. Сьогодні смажитися на сонці!
Заплив вирішили зробити у бік Савойя, але вже далі, і обійти мис. Запливши за мис, підпливли до понтона з рятівником. Запитали, а що це за готель? Він відповів «чотири сезони» (англійською, зрозуміло). Попливли далі, дивуючись, що ні у воді, ні на понтоні народу взагалі не було, а на пляжі було півтори каліки. Сплять вони, чи що? Пропливши і цю бухту, запливли за наступний мис. Там виявилася величезна бухта, вся втикана готелями. І досить бурхлива. Вирішили повернути назад. Ага, веслувати тут проти хвиль було не так просто! У чотирисезонській бухті було спокійніше.
В одному місці побачила на дні контуру рогатої раковини. Показала милому. Він, сліпий, звичайно ж нічого не побачив. Я йому сказала, щоб пірнав суворо під мене. Дивлюсь, поплив не туди. Я почала кричати в трубку: «Куди ти пливеш? Бери правіше! » Але це звучало приблизно так: «Мумумуму, буль-буль-буль». Другий захід – знову повз. Вже сама хотіла пірнути – та де там! Ці п'ять метрів, що відокремлювали мене від видобутку, я б і в Чорному морі не змогла подолати, а тут і поготів! Проводжу повторний інструктаж - он корал, а поруч майданчик, на якому лежить раковина! А він мені - ну ні фіга собі орієнтир! Корали тут скрізь! Тільки з п'ятого разу милому вдалося знайти черепашку. Класна! Я сказала, що її треба сфоткати. І милому довелося плисти майже годину разом із нею в руці. Ну, нічого, доніс. Виявилось, що вона жива. Молюск, що сидів там, ворушився і, наче щось хавав. Швиденько сфоткавши, милий заплив подалі і відпустив нашу здобич.
Ми проплавали дві з половиною години. У роті було так солено, ніби я з'їла десяток таранки без пива. А було лише п'ятнадцятого. А пиво на пляжі наливають із одинадцяти. Вирішили піти до релакс-басейну над пляжем, де бар працює з 10. Подруга, як і раніше, залишилася на господарстві. Нагорі було добре. Поки ми брали пиво, побачили, що у барі є манговий та гуавовий сік у пачках. Прикінчивши швидко пиво, взяли сочка, спочатку одного, потім іншого. Манговий все-таки смачніше. Попросили подивитись пачку. Написано, що то нектар. Дивно! Дуже густий сік і дуже смачний. Бармен сказав, що такий коштує 2 долари за пачку. Випивши ще по стаканчику, взяли подругі на пробу і того, й іншого, а ще рому, щоб можна було розбавити.
На пляжі вже наливали пиво. Пили пиво, засмагали, грали в нарди.
Ополудні пішли на обід у звичайне місце – ресторан аля-карт. За обідом пили текілу. Сіль була на столиках, а лайм ми добували з рибної страви. Втім, сіль можна було і не використати, досить було себе лизнути кудись у руку. Ми настільки просолилися, поки плавали, що сіль виступала на тілі кристалами. А в душі ми не ходили.
Після обіду добирали на пляжі недоотриману засмагу, знову пили пиво. Щоб не померти з голоду між обідом та вечерею, о жах, я їла картоплю фрі! І ще хот-дог! Боже мій! До чого я докотилася?
У перервах між поїданням картоплі та випиванням пива пішла поринути, і зрозуміла, що я не наплавалася зовсім. Плити п'ятаком вниз, воно звичайно добре, але роботи ніякої! Змахнув руками – і ковзаєш собі. Я навіть ногами не завжди тремтіла, щоб не зачепити за корал або не вдарити когось. А з піднятою головою плисти – зовсім інша річ, працюють і руки, і ноги. Із задоволенням пропливла від понтона до понтона та назад.
Годинник о четвертій пішли вже втрьох до релакс-басейну, щоб попити соку і повалятися ще й там. На барі я сказала, щоб налив мені соку з ромом та льодом. Бармен хмикнув, зробив, що я просила, причому не в стограмовий стаканчик, як сік, а в більший. МММ! Яка смакота! І чому я до цього здогадалася тільки в останній день! Не знаю, до чого б це призвело, але сонце, невдовзі село, і ми пішли готуватися до вечері.
А вечеря у нас сьогодні була у ресторані аля-карт. Їх у готелі три – арабська, італійська та рибна. Але треба записуватись у день прибуття. Ми пішли записуватися в обід наступного дня, і в результаті змогли піти тільки в рибний ресторан. Арабська була тільки на четвер, на який у нас була призначена екскурсія, а італійська теж була на п'ятницю, але ми вже записалися в рибну, і, зрозуміло, вибрали рибну (може даремно? )
Прийшовши в номер, виявили чоловіка, що розлігся на ліжку! Клас! Він був ганчірковий (ну з рушників). Який молодець, прибиральник! Чи не якісь там банальні лебеді, а цілий мужик! Нам якраз одного не вистачало для комплекту! : ))) Витівниця-подруга взяла ще й начепила на нього шкарпетки та окуляри. Посміявшись, переодяглися і пішли свинувати.
У ресторані людей було небагато. І, схоже, всі халявщики (тобто безкоштовно, за записом). Принесли меню та одразу відкрили на сторінці, де страви для таких як ми. На перше все обрали суп із морепродуктів. На мою думку, це було без варіантів, нічого іншого в меню не було. На друге всі вибрали різне, але принесли всім одне й те саме. Якщо чесно, я вже не дуже цей момент пам'ятаю, кількість випитого давалася взнаки. Пам'ятаю чахлого краба, і блюдо з морської мови (він пангасіус). У цій рибі готель не знав потреби, і її готували щодня у різних варіаціях. Коротше, нам не сподобалося. Але суп був смачним.
Пішли до основного ресторану подивитися, що готують там. Здається, була індійська кухня. Але, на мою думку, я вже нічого не їла. Чоловік подруги надіслав незрозумілу смс, і я, залишивши товаришів пити далі, поскакала в Сохо спілкуватися з другом по скайпу. Повернувшись, застала їх за тим самим заняттям. А ще треба дізнатися, чи не перенесли виліт? Пішли шукати інформаційний стенд. Знайшли насилу, в якомусь закапелку за рецепшеном, про яке ми навіть і не підозрювали. Там було кілька магазинів. Мене, як магнітом, потягло до сумок. Одна з них була кольором і текстурою чітко під мої чоботи. І продавець вже віддавав її за 20 доларів, і вже вдарив з милим по руках. А я кажу, та зачекайте ви! І почала дивитися далі. Та сумка всім хороша, але замала, планшет не поміститься. Подивилися ще кілька, одна з них мене зацікавила, тільки на ній не бовталася шкіряна бірочка. Спритні подруга тільки на зуб її не спробувала і заявила, що вона не шкіряна. Як образився продавець! Почав складати назад усю труху, якою була набита сумка, аж ручки затремтіли! Чи не шкіряна? Добре мадам!
І ми зрозуміли, що навіть якщо й захочемо тут щось купити, він нам уже не продасть. Розвернулися та пішли. Виявили ще й фруктовий магазин. Там манго були по 3 долари/кг, а в супермаркеті навпроти готелю – по 4! Нормально! Купили додому кілька штук. Вийшли надвір. Там на столику біля ресторану стояло кілька сумок. Одна мені дуже сподобалася. Офіціанти покликали продавця – це виявився той самий, але, чи він уже нас забув, чи сьогодні у нього нічого не купували – вибіг такий радісний! Сторгували за 35$. Обмили. Загалом до вечірньої анімації ми знову не дожили, хоча збиралися. Я гадки не маю, де в готелі знаходиться амфітеатр!
Прийшли до номера. Щоб нічого не забути, я повитягувала все з шифоньера і з тумбочок і покидала все на чемодан і поруч із ним. Милий вранці складе, це це виходить набагато краще, ніж у мене.
Виліт не перенесли, він, як і раніше, був о 9.00. Нас забрали за десять шість. Я навіть не встигла попрощатися з морем. В аеропорт приїхали о пів на сьому. І тут на нас чекала величезна . опа! У вигляді божевільної черги на огляд. Натовп величезний, а рамки лише дві – одна для мужиків, інша для жінок. Ми простояли півтори години. А люди із дітьми на руках! Серед зали утворилася купа з пляшок води та ланч-боксів. Люди їх просто покидали на підлогу. Іноді хтось із службовців аеропорту підходив до неї (купі) і вивуджував щось для себе. А нам ланч-бокси ніхто й не дав, та ми й не питали про них.
Ближче до рамки натовп почав поділятися на чоловіків та жінок. А чоловіків щось реально менше! У них чомусь і в сортирах черг ніколи нема. Хитра подруга хотіла проникнути через чоловічу рамку, але обшукувач відправив її в іншу чергу. Дивний якийсь! Баба сама прийшла і була зовсім і не проти, щоб її обшукали! У нашій черзі молода, красива та височенна єгиптянка обшукувала неквапливо та методично. Розували навіть дітей!
Коли ми нарешті прорвалися через цей кордон, до вильоту залишалося 40 хвилин. А ще ж багаж, паспортний контроль. Незважаючи на те, що натовп був просто величезний, на паспортному контролі працювало всього два акваріуми! Вже почали кричати у мікрофон – Запоріжжя, ви де? Ау! Ваш вихід 4, проходьте на посадку! А ми застрягли у черговій черзі. Потім, уже нахабно, стали обминати всіх. Потім був ще один обшук, жах якийсь! Дві тітки з нашого літака весь час повторювали, як мантру – ну нічого, зате може живи залишимось!
На д'ютік ми не встигли, підбігли до виходу рівно о 9.00. Щоправда, потім ще чекали на тих, хто запізнився в автобусі. Літак чекав на нас хвилин 20-25. Цього разу нам дісталися місця у 3 ряді. Долетіли чудово. Сіли нормально. Подали трап. Прийшов навіщось собака з прикордонником, але до нас він не заходив, напевно перевіряв кабіну пілотів.
Когось зустрічали величезним букетом троянд. Нас зустрічав водій, який привіз чергових туристів, який за 700 гривень та за три години, не шкодуючи машини, домчав нас додому! Все добре, що добре закінчується!
