Прогулянка в дитинство або пішки до Туреччини!
Загадкове слово «Сарпі» в нашій сім'ї завжди вимовлялося з легким відтінком захоплення та захоплення. 45 років тому батько був начальником прикордонної застави «Сарпі» на кордоні СРСР і Туреччини, на березі Чорного моря. Пощастило неймовірно – природа там приголомшлива. Невисокі гори, субтропічний клімат, мандарини на вулиці і кристально чиста вода на гальковому пляжі.
45 років тому.
Границя розділила крихітне село Сарп (Сарпі) навпіл, по глибокій ущелині. Родичі перекрикувались між собою через кордон, оснащену дротом, вежами і прожекторами. Зрідка турецькі родичі приїжджали в гості до радянських – через Босфор, Москву та Тбілісі. Застава стояла прямо на пляжі, територія була закрита, так що я з мамою і сім'я замполіта були, по суті, єдиними відпочиваючими.
Вишка зліва -Туреччина
Мені тоді було всього два роки, так що про красу Сарпі я знала лише за спогадами батьків та каламутними фотографіями. Легенда про те, як дружина замполіта під час купання впустила обручку, яке було видно з човна, але донирнути до нього нікому не вдалося (настільки прозора вода і велика глибина була практично в родині.
Це -я "на посту"
Після цього сім'я наша служила у Вірменії, Азербайджані, Москві, Хабаровську, Ризі. Але найкращим місцем на землі для моїх батьків так і залишилося Сарпі. Минули десятиліття, ми осіли в Україні, помер тато, виросла я, стала трохи старшою за маму. Про поїздку за кордон мама навіть не замислювалася. І тільки після того, як Україні дали безвіз, і розповіді про доступність пересування за кордоном перейшли в розряд побутових і повсякденних, я несподівано зуміла вмовити маму зробити закордонний паспорт. Ключовим було слово «Сарпі». Я пообіцяла відвезти маму саме туди. У її молодість…
Мама нервувала. Нервувала, коли отримувала паспорт. Нервувала, коли я переглядала вебкарти Батумі і розробляла маршрут. Нервувала, коли за 15 годин до вильоту нас приголомшили новиною про те, що наш номер в Батумському готелі продано двічі, і турфірма за свій рахунок від п'яти на першій лінії. Перший шок вона зазнала, побачивши квитки і ваучер у готель – просто роздруковані на принтері аркуші паперу.
Другий шок у мами був в Одеському аеропорту. Йшла реєстрація відразу на п'ять рейсів, і мама, яка два десятиліття пропрацювала в бібліотеці, була приголомшена кількістю пасажирів. Виявляється, ціна авіаквитка, що дорівнює місячній зарплаті бібліотекаря, не є перешкодою для подорожей сотень людей. І перехід кордону вона практично не помітила. І політ у Боїнгу трохи комфортніший за Ту-134.
Шок третій - в Батумі пасажирів зустрічала не колючий дріт, а доброзичливі грузинські прикордонники, відсутність перевірки багажу і безкоштовні путівники по Аджарії. Нас ще чекав трансфер до готелю в особі кошлатої дівчинки в рваних джинсах.
Про Батумі постараюся розповісти окремо, дуже багато вражень. Тут уже шок був не тільки у мами… Чудернацька архітектура, примарні зелені пальми нічної набережної, фантастичний вид на Батумі з моря на заході сонця… Найголовніше – після розвалу СРСР старт у України та Грузії був. На жаль.
Метеосайти вперто обіцяли для Батумі дощі і грози, хоча насправді було сонячно, волого і душно. Я вирішила не ризикувати і на третій день перебування в Батумі, побачивши відносно чисте небо, оголосила про те, що сьогодні ми їдемо в Сарпі.
Путівники повідомляли, що до Сарпі можна доїхати на автобусах № 16 і № 17. Зупинка була в двох кроках, ми чесно прождали автобус хвилин п'ять. Група молодих хлопців гальмували таксі-мінівен, я почула заповітне «Сарпі», і ось ми у восьмирічний складчину їдемо на кордон з Туреччиною на таксі за 20 ларі.
45 років змінили все навколо. Прорубали гору, зміцнили схили, і тепер до Сарпі веде широка дорога, забита фурами. Знесли заставу і частину села. На цьому місці тепер прикордонний перехід неймовірної хвилеподібної форми. Поряд - пиловий базарчик, стоянка і точки міняв валюти. Шумно та неспокійно.
Прикордонний перехідГрузія-Туреччина
Зберегвся пляж. Галечний, досить широкий і з якимось зовсім непомітним поділом між Грузією та Туреччиною. Просто стоїть пара попереджувальних щитів, та ще в морі погойдується грузинський прикордонний катер. От і весь кордон. Немає дроту, вишок, забороненої смуги. Тепер це улюблений пляж корінних батумців. Море в самому Батумі через порт вони вважають брудним, і купатися з дітьми приїжджають саме в Сарпі. Є тут кілька міні-готелів для любителів сонного пляжного відпочинку. Хоча враження добро псують траса та фури.
Згадала тата, сплакала. Мама стояла якась оглушена і трохи пригнічена. Треба було рятувати ситуацію. І я прийняла божевільне з маминої точки зору рішення - прогулятися в Туреччину. Пішки. Людей на пішохідному переході було мало, паспорти я передбачливо захопила з собою, візи не потрібні. І ми пішли в Туреччину.
Мама йшла спочатку покірно-відсторонено (не вірила в мою авантюру). Але на прикордонному переході оживилася, і через п'ять хвилин грузинські прикордонники вже знайомилися з веселою літньою дамою, чоловік якої охороняв тут кордон, коли їх ще на землі не було. Шлепок у паспорті, і ми за кордоном. Ще один ляпанець – і ми в Туреччині! Поки йшли коридором, я гарячково згадувала всю свою мізерну англійську. Не знадобився - запитань не ставили. Перехід кордону зайняв від сили 10 хвилин, і мама вперше в житті дивиться на місця своєї молодості з найнесподіванішої для неї точки – від тієї самої мечеті, на яку вони з батьком дивилися майже два роки з прикордонної.
Влаштувавши міні-фотосесію і покуштувавши найсмачнішої турецької мороженої і міцної турецької кави, ми пішли назад до Грузії. Можна було сісти в маршрутку і проїхатися до найближчого турецького міста, але шмотки нас не цікавили, на вулиці було жарко, так що через 50 хвилин ми вирішили повертатися.
На зворотному шляху чекав ще один шок – з Туреччини до Грузії одночасно з нами вирішили перейти кордону ще з півтисячі людей. Навіть поділ потоку на громадян Туреччини та іноземців рух не прискорив. Назад проходили кордон приблизно годину. Навколо гомоніла різномовний натовп, в одному ряду стояли напівроздягнені європейки і мусульманки в чадрах, снували місцеві пацани-підприємці з холодною водою, дзвонили мобільники. Натовп був щільним і юрким, як одвірок кільки. Сумки, валізи, вузли і баули ніхто особливо не доглядав. Штамп у паспорт – перехід – штамп у паспорт – ми в Грузії!
Ось так несподівано моя сімейна легенда про Сарпі знайшла речове підтвердження в моєму закордонному паспорті. Тепер там є грузинський штамп «Сарпі» і турецький «Сарп». А мама ненадовго повернулася до молодості. Немає застави, Союзу. Тата, на жаль, теж немає. Залишилися лише гори, море. І мама.
Сарпі 1972
Сарпі 2017
