« МИРАКЛЬ» : « Культурное наследие Южной Индии» , 17 ноября – 5 декабря 2016 года. Путевые заметки.
КОНТРАСТЫ
Судьба распорядилась сложить их уже в составе группы. Длинный, тонкий, злой муж – и сама доброта жена. Два друга, похоже, давно путешествуют вместе. Один – молчун. Второй – балаболка. Стрекотал неумолкая без перерыва на обед как сорока – белобока, только что не подпрыгивал. (Хотя однажды таки подпрыгнул, за что вся группа была ему признательна. Но об этом позже). За два дня непрестанного стрекотания, должно быть, умаялся и в салоне автомобиля на сотни километров каждодневного пробега могла бы установиться благостная полудрема, если бы не множество лежачих полицейских. Чтобы шофер не дремал? Думается, причина в другом. Даже вполне приличные трассы проло - жены прямо по торговым центрам, посередине многочисленных поселков и городов, где лавировать и вылавировать между массой прохожих, велосипедов, мотоциклов, рикш и совершенно самостоятельных коз, свиней, особенно вечно жующих, задумчивых священных коров практически немыслимо. Однако человек ко всему привыкает. Привыкли и индийские водилы даже тяжеленных грузовиков. Правда, по ходу пришло сообщение, на пути к старинной крепости в горах под колеса попал ребенок. Пришлось проехать мимо, ибо местные аборигены якобы даже сожгли автобус и едва не линчевали водителя. Хотя причем здесь он? Видел собственными глазами, беспечный папаша под носом нашего автобуса решительно пересек дорогу, оставив сынишку на другой стороне. Естественно, ребенок ринулся за папочкой. Наш мгновенно ударил по тормозам. Успел. Маленький человечек даже не поцарапался. Бог спас нас всех, прежде всего мальчишку. А вот придурку отцу следовало бы оторвать яйца.
И, наконец, третий контраст. Впервые за мою практику никто из женщин не заикнулся заехать на барахолку. Это в неше-то время, когда женщины стали наркоманками барахла. Наши до конца стоически выслушивали похожие друг на друга как близнецы братья рассказы о бесконечных церквах. Именно бесконечных. Видимо, ничего другого (например, экотуризм) туроператоры как отправляющие, так и принимающие российским клиентам давно отказались предлагать, если вообще предлагали. А зачем, если Россия – цэ не Европа, природы у самой завались. Едва ли не у каждого дача рядом с лесом, речкой или озером. В городе если парк, то тоже почти лес. А выйдешь за околицу, такой бурелом, где вполне можно заблудиться. Или поле, где колос от колоса не слышно человеческого голоса. Конечно, в дальних странах и флора и фауна совершенно другие. Но у российских собственная гордость, на буржуйское смотрим свысока. Мы – патриоты. Как сказал поэт, печной горшок ему дороже, он пищу в нем себе варит. То ли дело монастыри. У нас-то их извели под кореь. А по всему миру стоят как стойкие оловянные солдатики в целости и сохранности. И что бы мы без них делали, вообще не ездили за рубеж? А ведь в Индии чудные и животные, и растительный мир. Нам же более двух недель показывали только выжженную пустыню.
Два слова о гиде Вишале, нашем Дядьке Черноморе, хотя еще совсем молодой человек. Потомственный интеллигент настолько добрый, что никто ни разу не осмелился над ним подшутить, как порой бывает. Неплохо знает русский. Но чтобы продолжить в нем совершенствоваться, специально прилетел к нам из Дели. Вроде бы обязательный. Хотя… Попросил его разменять где-нибудь несколько бумажных рупий на монеты (знакомый собирает). Мне-то без знания даже английского это сделать гораздо сложнее. Пообещал и – забыл, хотя ему напоминал.
« А о себе, любимом, запамятовал рассказать? » - Съязвит « наш парень» . Да нет, помню. Тем более, что тоже контраст. Точнее – угол, в который сам себя загнал своей принципиальностью. Дело в том, что давно взял за правило, валюту в поездках не менять, чтобы быстрее набрать на следующую. В Индии попал как кур в ощип. Подходим к первой церкви, индус показывает, надо снять обувь. А на выходе требует пять рупий, на наши меньше десятки – мелочь. Но рупий-то у меня нет. Кое-как отвертелся. Перед второй отказываюсь заходить внутрь под предлогом, что не разрешают фотографи- ровать (дурость какая-то). Мол, какая разница, все равно одно и то же, а без фотографий очень скоро забудется. И толь - ко перед третьей до меня как до жирафа наконец-то дошло. Конечно, идти в банк менять один доллар – смешно. Но ведь можно разменять у гида. Хватило на всю оставшуюся индийскую жизнь, даже осталось.
« Смешно ничего не сказать о самом маршруте» , - проворчит опять тот же « свой парень» . Пожалуй. Но ведь все ска - зал. О церквях и монастырях. Хотя – есть одно « кроме того» . Индия усиленно строит дороги, стараясь не отстать от Китая. Но это тщетно. Китай в плане строительства дорог (и не только шоссейных, но еще более скоростных железнодо - рожных) настолько рванул вперед, что его уже никто на белом свете никогда не догонит. И вообще мы скоро все станем китайцами, кто останется в живых. Если Россия и США забросают друг друга атомами. Не надо язвить, что накаркаю. Отнюдь. В США безмозглых Голдуотеров более чем достаточно. А у нас безвыходное положение. Остается только надея- ться, что у них найдутся трезвые головы, которые сумеют обуздать безумцев. Это во-первых. Во-вторых, следовать сове- ту мудрых: делать, что должно, а там будь что будет.
ЛЕВАЯ, ПРАВАЯ ГДЕ СТОРОНА
Тему туроператоров, пожалуй, стоит рассмотреть отдельно. Начнем с того, что посредине маршрута нас на четверо суток загнали в так называемые белые пески Гоа. Пески действительно белые как мука не только по цвету, но и консистенции. Стопа практически утопает в муке и сразу становится белой. На мой взгляд, никакого приятствия. Во вся - ком случае, ни о каком легком покалывании и полезном массаже как на настоящем песке не приходится и мечтать. И стопроцентное отсутствие инфраструктуры по сравнению с Турцией и Египтом. Во-первых, наш отель оказался на третьей линии после прибрежных, которые нас через свои территории не пропускали. Нужно было обходить их за километр по узенькой щелке между высокими заборами. Во-вторых, прибрежные не пускали чужаков и на свои лежаки. Которые к тому же без тентов, гори на раскаленном солнцепеке заживо. Остается единственная возможность: окунуться в океане. Но там все время волна захлестывает и в нос и в рот, не расслабишься. То ли дело на море, которое спокойно дышит и убаюкивает тебя как женщина на своей груди. Не говоря о том, что в Египте в те же зимние месяцы можно получить все удовольствия даже под пальмами раза в три дешевле.
Но это все присказка. Сказка началась с последнего дня в Гоа. С утра по программе экскурсия по Старому Гоа – Вос - точному Риму. Однако местный представитель индийской принимающей фирмы « Орандж Трэвэл» приехал только в обед, чтобы отвезти в аэропорт. Мол, никаких экскурсий у него в программе нет. Но у нас-то есть, записано в договоре черным по белому. Естественно, все стали дружно возмущаться. Но если б мы только знали, что ждет нас впереди.
По прилету в Пуну местный гид нас не встретил, только водитель. Такое бывает. Всего-то и делов, перебросить в гостиницу. Однако выезжаем за территорию аэропорта – водитель остановился намертво. Оказывается, он из другого города и Пуну не знает совершенно. (До порта добрался – за кем-то пристроился в хвост). Часа полтора торчали на солнцепеке, пока Вишал не дозвонился до местного представительства « Орандж» . Приехавший молодой человек мигом провел нас до гостиницы, оказалось, совсем недалеко.
Как бы там ни было, заселились в четыре часа пополудни. Решили несколько разгрузить завтрашний напряженный день и посетить музей вместо завтра сегодня. По карте совсем рядом, минут десять на автобусе. Однако блудили по улицам больше часа и вышли в заданную точку только в пешем порядке. Проскочили по залам галопом по европам, хотя интереса было часа на два. Но надо оставить хотя бы полчаса светлого времени, чтобы добраться до отеля. Однако прошло и светлое время, и часа два темного, а мы все кружим по городу. Вот тут-то наш говорливый и подпрыгнул как сорока: « Господа, а ведь мы в третий раз проезжаем один и тот же перекресток, я заметил. От него начинается улица, в конце которой наш отель. Пойдемте пешком, а то он нас опять куда-нибудь завезет» . Видимо, Вишал провел соответствующую работу. На следующее утро нам прислали другого водилу. Который начал с того, что опоздал на два с половиной часа. Вся наша экономия по времени пошла прахом.
Но беды только начинались. Приезжаем к обеду в так называемую галерею Ашрам ОШО, основанную знаменитым на весь мир « секс – гуру» , а нас не принимают, хотя по программе значится главным объектом Пуны. (Интересно, как об этом договаривался « Орандж» ? ). Вишал делает ход конем и сообщает на их ресэпшене, что в группе журналист, который собирается писать о маршруте. Те приглашают меня: « Вы действительно журналист и у вас есть удостоверение? » . Изуча- ют корочки вдоль и поперек едва ли не под микроскопом. « И действительно будете писать? » . Говорю, хоть и специаль - ный корреспондент, но специального задания у меня нет, так что напишу, если понравится. Куда-то несколько раз зво - нят. Наконец, выходит представительный пожилой господин с собственной переводчицей и ко мне: « Что вы хотите и ка - ким временем располагаете? » . Говорю, хотели бы за полчаса узнать азы вашего учения и особенно посмотреть ваш знаменитый Креагон Парк. « Я вам все покажу и даже научу основам медитации, но мне нужно не менее трех часов» . Таким временем мы не располагали и пришлось распрощаться. Не сообразил господин, что не за три, а за полчаса мог с моей помощью получить хорошую рекламу Центру, причем, бесплатно, которая вполне могла бы заинтересовать других туристов, в том числе медитацией.
Однако главное « открытие» нас ожидало в Мумбае. Ехать на остров Элефант - а сообщение с ним якобы закрыто по причине ежегодного национального праздника. (Что, об этом не знал » Орандж» ? Вы поверите в это? ). С паршивой овцы хоть шерсти клок. Решили хотя бы посмотреть записанные в программе объекты города. До 12 часов блуждали, не наш - ли ни одного. Наш-то водила – из Пуны и Мумбая не знает абсолютно. Вишал просит подождать полчаса. Действите - льно, подлетает местный гид, быстренько сажает на один из многочисленных пароходов до Элефанта (оказывается, жив, Курилка! ), по возвращении так же оперативно проводит практически по всем остальным объектам. Начинаю кое-что подозревать. Я-то никуда не звонил, ничего не просил и тем более – не требовал. Откуда же такой разворот на 180 градусов? Опять « шахматы» нашего гида? Вишал, вы сообщили хозяину « Оранджа» , что в группе журналист? « Ну да, сообщил, программа-то совсем оказалась под угрозой срыва» .
Чтобы окончательно задобрить группу, хозяин « Оранджа» даже оставил за нами автобус вместе с гидом на понедель- ник, значившийся в программе как свободный день. Более того, в гостинице продлил выписку до 17 часов вместо 12. Но четыре человека ночью уже улетели. Ваш покорный слуга отказался воспользоваться щедрым подарком. Так что поеха - ли (по слухам, по рынкам и магазинам) только трое. В автобусе. Вместе с гидом. Абсолютно бессмысленные дополните - льные, и, надо полагать, немалые затраты « Оранджа» . Ведь по магазинам и рынкам троица могла съездить и за собстве- нный счет. Вещи спокойно бы полежали до трансфера в кладовке гостиницы. А ведь этих дополнительных затрат « Оранджу» можно бы избежать, выполни они свои обязательства как положено « без подсказки» .
Кстати, подобные случаи не единичны, за время поездок сталкивался со многими. Видимо, хотят сэкономить. А на туристов – плевать. В самом деле, что они сделают? Ну, кукарекнет какой-нибудь петушок, сорок – белобок, напишет жалобу. Письмо. На деревню дедушке. Но до бога высоко, а до принимающей туристической компании ох как далеко. Любая жалоба для них меньше чем слону комариный укус. Другое дело, статья в российской прессе (интернете), которую может прочитать любой потенциальный турист, особенно отправляющие туроператоры. И те и другие крепко подумают, прежде чем связываться с недобросовестными партнерами. В начале текущего года вашего корреспондента здорово достала японская принимающая сторона фирма « Банзай» . Статья получилась резкая, вызвавшая много откликов. К чести отправляющей фирмы, туроператора « Миракль» , он немедленно отказался от услуг « Банзая» , найдя другого партнера.
Но ведь на каждую туристическую группу журналистов не напасешься. А потому туристы были и, похоже, еще долго будут в заложниках у туроператоров даже отечественных, не говоря о зарубежных. За десять лет туризма что-то не слы- шал ни одного примера, чтобы наказали хотя бы одну туристическую компанию за недобросовестное исполнение своих обязанностей. Хотя следовало бы. Четыре года назад в ООО « Астравел» месяца за четыре вперед купил путевку по Канаде – Аляске. Подходит время отъезда – а визы Канады нет. « Мы за визы не отвечаем, ваши денежки сгорели, покупайте путевку вновь» , - ничтоже сумняшеся, развели руками в « Астравеле» . Начинаю разбираться. Оказывается, Канада оформила визу за три дня до выезда. Но в « Астравеле» не побеспокоились своевременно ее получить. Почему? Видимо, захотели опять денежки. Скажете, можно подать в суд. Но представьте себе многомесячные, а то и в течение лет, хождения по нашим судам, самым справедливым судам в мире. К тому же на « той» стороне работают профессио - налы. Та же « Астравел» легко спрячется за строчку в середине многостраничного договора с клиентом, где действитель- но значится, что за визу они не отвечают. (Даже если виза не получена по вине « Астравела» как в данном случае? Абсурд какой-то! За что тогда деньги берете, если сами же поездку гробите? ). Наш турист – не немец, каждую буковку вычиты - вать не будет. Мы верим специалистам, подписываем договор почти не читая. Нашей доверчивостью и пользуются недобросовестные предприниматели.
ИХ НРАВЫ
Сразу хочу оговориться: эта главка не в осуждение индусов. У каждой Машки свои замашки и у каждого свое. Кстати, часто перекликающееся у любых народов. Например, воровство. Из семерых (восьмая присоединилась в конце) обво - ровали троих в первых же двух гостиницах. У одного вытащили евро из чемодана, когда днем были на маршруте. Еще у двоих почистили из карманов доллары даже ночью, когда хозяева спали. Конечно, это происходит в том числе от нищеты. Каменотес, который выдалбливает для туристов поделки, зарабатывает в день в среднем три доллара. Но на том же Мадагаскаре у женщины, торгующей чаем – кофе и закусками с лотка, выходит 20 долларов. В месяц! Тем не менее, за те же две недели маршрута ни одного воровства в отелях. Более того, когда в конце пути вернулись перено - чевать в первую гостиницу, одной из наших туристок вернули забытый ею шарфик. Правда, мои дорогие сандалии вернуть « забыли» . Но тут уж сам виноват, кого-то соблазнил, меня и наказали.
Не отстают и индийские гостиницы. Например, к уже оплаченным чаю – кофе – сахару в номерах подмешивают про- дукты из так называемого мини – бара, которые стоят раз в десять дороже, чем в магазине. Турист думает, что добавки от щедрот гостиницы (такое бывает в случае какого-нибудь ее юбилея). И только при выписке горько разочаровывается, что поверил в « доброту» отеля. Истины ради надо сказать, что такая « рационализация» , видимо, все же не индийское изобретение. Впервые с нею столкнулся года два назад в Китае. И вот теперь она уже распространилась по всему свету.
Еще один любопытный момент. Перед тем как входить в храм, в Индии положено снимать обувь. Чтобы внутрь войти чистыми ногами. Но нередко обувь снимаем в одном месте, а потом босиком или в носках топаем до храма по той же дороге, по которой вместе с нами топают козы, свиньи, коровы и ездят все виды транспорта. С какими тогда ногами мы входим в храм? Или главное – соблюсти традицию?
Кстати, о традициях. Здесь особая песня. У индусов, пожалуй, самая большая набожность в мире. Чтобы попасть в один из храмов, надо было отстоять (естественно, босиком) многокилометровую очередь как к мавзолею Ленина в день его похорон. И ведь стоят семьями, вместе с детьми, нередко грудничками. (Нас хватило только на час, после чего мы добровольно выпали « из обоймы» ). Но самое главное, ради чего? Оказывается, чтобы подойти к телевизионному мони- тору, по которому транслируется служба поклонения святому чудотворцу где-то далеко в другом месте. Перед этим экраном индусы и складывают обязательные букеты цветов (хорошее подспорье для торговцев ими), у этого монитора и просят у святого милостей, отпущения грехов и избавления от болезней. Все это на полном серьезе. Ну прямо как по еще немому кино (в главной роли Игорь Ильинский) « Праздник святого Иоргена» .
История далеко не чисто индусская. В Португалии несколько веков назад пастух заснул на посту и у него волки зарезали несколько овец. Парень с перепугу бросился в деревню с криком, что ему во сне явилась святая Дева (кажется, Мария), которая обещала массу добрых дел местным жителям. Оные тут же забыли про овец и на месте приснивше - гося чуда поставили сначала часовенку, потом церковь. С тех пор культ « сонной» святой настолько распространился по стране, что в честь нее по всей Португалии понастроили множество храмов. Самый мощный из них – на месте первого пастушеского сновидения. Громадные толпы паломников к нему наблюдал собственными глазами. Впрочем, если поискать, в России тоже можно найти немало подобных примеров.
И еще о гостиницах. Чем дальше на юг, тем их становится больше, потому что больше храмов и паломников. И тем хуже инфраструктура в них. Дошло до того, что простыни в номерах оказывались уже в каких-то пятнах, а на завтрак нам стали предлагать чай и отварные овощи. Под заунывную, записанную на пленку повторяющуюся, гипнотизирующую мелодию из двух нот, молитву, призывающую к отречению от всего земного. Так ведь паломнику больше ничего и не нужно. Они могут спать на голой земле и вместо еды питаться медитацией.
Ну и на закуску последнее. С первой гостиницы спрашивал на ресэпшене, есть ли у них сауна. Даже не знали, что это такое. Чем южнее, тем безнадежнее были мои расспросы. (Да и понятно, зачем в тропиках сауна, если и без того парятся сутками напролет). Потому в Гоа даже не заикнулся о своем. И вдруг во второй день на дверях подсобного помещения читаю черным по белому: « SAUNA» . Именно в русском звучании, потому как в английском написании это выглядит нес - колько иначе. Видимо, гостиница специализируется на российских туристах, которым отдых без сауны все равно, что пе- сне без баяна. Не верю глазам своим, заглядываю: действительно, она, родимая. Так что оставшиеся два дня пребывал как король на именинах. Днем дубил кожу под раскаленным солнцем (рядом с бассейном и тентом). А вечером уходил в сауну, чтобы выдавливать накопившиеся шлаки изнутри. Опять же рядом с бассейном. Одним словом, баунти – райс - кое наслаждение. Или праздник души – именины сердца. Владимир Антонов
«МІРАКЛЬ»: «Культурна спадщина Південної Індії», 17 листопада – 5 грудня 2016 року. Дорожні нотатки.
"
Доля розпорядилася скласти їх уже у складі групи. Довгий, тонкий, злий чоловік і сама доброта дружина. Двоє друзів, схоже, давно подорожують разом. Один – мовчун. Другий – балаболка. Стрекотів невгамовна без перерви на обід як сорока - білобока, щойно не підстрибував. (Хоча одного разу таки підстрибнув, за що весь гурт був йому вдячний. Але про це пізніше). За два дні безперервного стрекотання, мабуть, вм'ятався і в салоні автомобіля на сотні кілометрів щоденного пробігу могла б установитися добряча напівдріма, якби не безліч лежачих поліцейських. Щоб шофер не дрімав? Здається, причина в іншому. Навіть цілком пристойні траси проло - дружини прямо по торгових центрах, посередині численних селищ і міст, де лавувати і виловлювати між масою перехожих, велосипедів, мотоциклів, рикш і абсолютно самостійних кіз, свиней, особливо вічно жують, задумливих священних корів практично немислимо. Проте людина звикає до всього. Звикли й індійські водили навіть важких вантажівок. Щоправда, по ходу надійшло повідомлення, на шляху до старовинної фортеці в горах під колеса потрапила дитина. Довелося проїхати повз, бо місцеві аборигени нібито навіть спалили автобус і ледь не лінчували водія. Хоча до чого тут він? Бачив на власні очі, безтурботний татусь під носом нашого автобуса рішуче перетнув дорогу, залишивши синочка на іншому боці. Звичайно, дитина кинулась за татком. Наш миттєво вдарив по гальмах. Встиг. Маленький чоловічок навіть не подряпався. Бог врятував нас усіх, насамперед хлопця. А ось недоумку батькові слід було б відірвати яйця.
І нарешті третій контраст. Вперше за мою практику ніхто з жінок не заїкнувся заїхати на барахолку. Це в якийсь час, коли жінки стали наркоманками барахла. Наші до кінця стоїчно вислуховували схожі один на одного як близнюки брати розповіді про нескінченні церкви. Саме нескінченних. Мабуть, нічого іншого (наприклад, екотуризм) туроператори, як ті, хто відправляє, так і приймає російським клієнтам, давно відмовилися пропонувати, якщо взагалі пропонували. А навіщо, якщо Росія – це не Європа, природа сама завалась. Чи не у кожного дача поруч із лісом, річкою чи озером. У місті якщо парк, то також майже ліс. А вийдеш за околицю, такий бурелом, де можна заблукати. Або поле, де колос від колосу не чутно людського голосу. Звичайно, у далеких країнах і флора та фауна зовсім інші. Але у російських власна гордість, на буржуйське дивимося зверхньо. Ми – патріоти. Як сказав поет, пічний горщик йому дорожчий, він їжу в ньому собі варить. Чи то справа монастирі. У нас їх звели під коре. А по всьому світу стоять як стійкі олов'яні солдатики в цілості та безпеці. І що б ми без них робили, чи взагалі не їздили за кордон? Адже в Індії чудові і тварини, і рослинний світ. Нам більше двох тижнів показували тільки випалену пустелю.
Два слова про гіда Вішала, нашого Дядька Чорномора, хоча ще зовсім молодий чоловік. Нащадковий інтелігент настільки добрий, що ніхто жодного разу не наважився над ним пожартувати, як часом буває. Непогано знає російську. Але щоб продовжити у ньому вдосконалюватися, спеціально прилетів до нас із Делі. Начебто обов'язковий. Хоча… Попросив його розміняти десь кілька паперових рупій на монети (знайомий збирає). Мені без знання навіть англійської це зробити набагато складніше. Пообіцяв і забув, хоча йому нагадував.
«А про себе, коханого, забув розповісти? » - В'їдить враз «наш хлопець». Та ні, пам'ятаю. Тим більше, що також контраст. Точніше – кут, у який сам себе загнав своєю принциповістю. Справа в тому, що давно взяв за правило валюту в поїздках не міняти, щоб швидше набрати на наступну. В Індії потрапив як курей у ощип. Підходимо до першої церкви, індус показує, що треба зняти взуття. А на виході вимагає п'ять рупій, на наші менше десятки – дрібниця. Але рупій у мене немає. Абияк викрутився. Перед другою відмовляюся заходити всередину під приводом, що не дозволяють фотографувати (дурість якась). Мовляв, яка різниця, однаково те саме, а без фотографій дуже скоро забудеться. І тільки перед третьою до мене як до жирафа нарешті дійшло. Звичайно, йти до банку міняти один долар – смішно. Але ж можна розміняти у гіда. Вистачило на все індійське життя, що залишилося, навіть залишилося.
«Смішно нічого не сказати про сам маршрут», - пробурчить знову той самий «свій хлопець». Мабуть. Але все ска - зал. Про церкви та монастирі. Хоча є одне «крім того». Індія посилено будує дороги, намагаючись не відстати Китаю. Але це марно. Китай у плані будівництва доріг (і не тільки шосейних, але ще більш швидкісних залізничних доріг) настільки рвонув уперед, що його вже ніхто на білому світі ніколи не наздожене. І взагалі ми скоро все станемо китайцями, хто залишиться живим. Якщо Росія та США закидають один одного атомами. Не треба виразити, що накаркаю. Не. У США безмозких Голдуотерів більш ніж достатньо. А у нас безвихідь. Залишається тільки сподіватися, що в них знайдуться тверезі голови, які зможуть приборкати божевільних. Це по-перше. По-друге, слідувати нараді мудрих: робити, що має, а там будь що буде.
ВЛІВО, СПРАВО, ДЕ БІК
Тому туроператорів, мабуть, варто розглянути окремо. Почнемо з того, що посередині маршруту нас на 4 доби загнали в так звані білі піски Гоа. Піски справді білі як борошно не лише за кольором, а й консистенцією. Стопа практично потопає у борошні і відразу стає білою. На мою думку, жодного прияття. У будь-якому випадку, ні про яке легке поколювання і корисний масаж як на справжньому піску не доводиться і мріяти. І стовідсоткова відсутність інфраструктури порівняно з Туреччиною та Єгиптом. По-перше, наш готель опинився на третій лінії після прибережних, які нас через свої території не пропускали. Потрібно було обминати їх за кілометр вузенькою щілиною між високими парканами. По-друге, прибережні не пускали чужинців і свої лежаки. Які до того ж без тентів, гори на розпеченому сонці живцем. Залишається єдина можливість: поринути в океан. Але там увесь час хвиля захльостує і в ніс і в рот, не розслабишся. Чи то справа на морі, яке спокійно дихає і заколисує тебе як жінка на своїх грудях. Не кажучи про те, що в Єгипті в ті ж зимові місяці можна отримати всі задоволення навіть під пальмами втричі дешевше.
Але це все приказка. Казка розпочалася з останнього дня у Гоа. З ранку за програмою екскурсія по Старому Гоа – Вос - точному Риму. Проте місцевий представник індійської фірми «Орандж Тревел», що приймає, приїхав тільки в обід, щоб відвезти в аеропорт. Мовляв, жодних екскурсій у нього у програмі немає. Але в нас є записано в договорі чорним по білому. Звичайно, всі стали дружно обурюватися. Але якби ми тільки знали, що чекає на нас попереду.
Після прильоту в Пуну місцевий гід нас не зустрів, лише водій. Таке буває. Усього й справи, перекинути в готель. Проте виїжджаємо за територію аеропорту – водій зупинився намертво. Виявляється, він з іншого міста і Пуну зовсім не знає. (До порту дістався – за кимось вмостився в хвіст). Години півтори стирчали на сонці, поки Вішал не додзвонився до місцевого представництва «Орандж». Молодий чоловік, що приїхав, миттю провів нас до готелю, виявилося, зовсім недалеко.
Як би там не було, заселилися о четвертій годині пополудні. Вирішили трохи розвантажити завтрашній напружений день та відвідати музей замість завтра сьогодні. По карті зовсім поряд, хвилин десять автобусом. Однак блудили вулицями більше години і вийшли в задану точку лише в пішому порядку. Проскочили по залах галопом європами, хоча інтересу було години на дві. Але треба залишити хоча б півгодини світлого часу, щоб дістатися готелю. Проте минув і світлий час, і години дві темні, а ми всі кружляємо містом. Ось тут наш балакучий і підстрибнув як сорока: «Пане, адже ми втретє проїжджаємо одне й те саме перехрестя, я помітив. Від нього починається вулиця, наприкінці якої готель. Ходімо пішки, а то він нас знову кудись завезе». Певне, Вішал провів відповідну роботу. Наступного ранку нам прислали іншого водилу. Який почав з того, що запізнився на дві з половиною години. Вся наша економія за часом пішла прахом.
Щоб остаточно задобрити групу, господар «Оранджа» навіть залишив за нами автобус разом із гідом на понеділок, який значився у програмі як вільний день. Більше того, у готелі продовжив виписку до 17 години замість 12. Але чотири людини вночі вже відлетіли. Ваш покірний слуга відмовився користуватися щедрим подарунком. Тож поїхали (чи по чутках, по ринках та магазинах) лише троє. В автобусі. Разом із гідом. Абсолютно безглузді додаткові - ні, і, мабуть, чималі витрати «Оранджа». Адже по магазинах та ринках трійця могла з'їздити і за власний рахунок. Речі спокійно полежали б до трансферу в коморі готелю. А цих додаткових витрат «Оранджу» можна б уникнути, виконай вони свої зобов'язання як належить «без підказки».
До речі, подібні випадки не поодинокі, за час поїздок стикався з багатьма. Мабуть, хочуть заощадити. А на туристів – начхати. Що вони зроблять? Ну, кукарекне якийсь півник, сорок – білобок, напише скаргу. Лист. На село дідусеві. Але до бога високо, а до приймаючої туристичної компанії дуже далеко. Будь-яка скарга для них менша за слона комариний укус. Інша річ, стаття у російській пресі (інтернеті), яку може прочитати будь-який потенційний турист, що особливо відправляють туроператори. І ті, й інші міцно подумають, перш ніж зв'язуватися з несумлінними партнерами. На початку поточного року вашого кореспондента здорово дістала японська сторона, що приймає, фірма «Банзай». Стаття вийшла різка, що викликала багато відгуків. До честі фірми, що відправляє, туроператора «Міракль», він негайно відмовився від послуг «Банзаю», знайшовши іншого партнера.
Але ж на кожну туристичну групу журналістів не напасешся. А тому туристи були і, схоже, ще довго будуть у заручниках туроператорів навіть вітчизняних, не кажучи про закордонних. За десять років туризму щось не чув жодного прикладу, щоб покарали хоча б одну туристичну компанію за недобросовісне виконання своїх обов'язків. Хоча варто було б. Чотири роки тому в ТОВ «Астравел» місяця за чотири наперед купив путівку Канадою – Аляскою. Підходить час від'їзду – а візи Канади немає. «Ми за візи не відповідаємо, ваші грошики згоріли, купуйте путівку знову», - анітрохи не вагаючись, розвели руками в «Астравелі». Починаю розумітися. Виявляється, Канада оформила візу за три дні до виїзду. Але в «Астравелі» не подбали своєчасно її отримати. Чому? Мабуть, захотіли знову гроші. Скажете, можна подати до суду. Але уявіть собі багатомісячні, а то й упродовж років, ходіння по наших судах, найсправедливіших судах у світі. До того ж на «тій» стороні працюють професіонали. Та ж «Астравел» легко сховається за рядок у середині багатосторінкового договору з клієнтом, де справді значиться, що за візу вони не відповідають. (Навіть якщо віза не отримана з вини «Астравела» як у даному випадку? Абсурд якийсь! За що тоді гроші берете, якщо самі поїздку гробите? ). Наш турист – не німець, кожну літеру віднімати - не буде. Ми віримо спеціалістам, підписуємо договір майже не читаючи. Нашою довірливістю користуються недобросовісні підприємці.
N
Відразу хочу обмовитися: ця главка не на засудження індусів. У кожної Машки свої замашки та у кожного своє. До речі, що часто перегукується у будь-яких народів. Наприклад, крадіжка. З сімох (восьма приєдналася наприкінці) обікрали трьох у перших же двох готелях. В одного витягли євро із валізи, коли вдень були на маршруті. Ще двоє почистили з кишень долари навіть уночі, коли господарі спали. Звичайно, це відбувається навіть від злиднів. Каменотес, який видовбує для туристів вироби, заробляє за день у середньому три долари. Але на тому ж Мадагаскарі у жінки, яка торгує чаєм – кавою та закусками з лотка, виходить 20 доларів. У місяць! Тим не менш, за ті ж два тижні маршруту жодного крадіжки в готелях. Більше того, коли наприкінці шляху повернулися переночувати до першого готелю, однією з наших туристок повернули забутий нею шарфик. Щоправда, мої дорогі сандалі повернути «забули». Але тут уже сам винен, когось спокусив, мене покарали.
Не відстають і індійські готелі. Наприклад, до вже оплаченого чаю – кави – цукру в номерах підмішують продукти з так званого міні – бару, які коштують разів у десять дорожче, ніж у магазині. Турист думає, що добавки від щедрот готелю (таке буває у разі якогось її ювілею). І тільки при виписці гірко розчаровується, що повірив у доброту готелю. Заради правди треба сказати, що така «раціоналізація», мабуть, все ж таки не індійський винахід. Вперше з нею зіткнувся років зо два тому в Китаї. І тепер вона вже поширилася по всьому світу.
Ще один цікавий момент. Перед тим, як входити до храму, в Індії потрібно знімати взуття. Щоб усередину увійти чистими ногами. Але нерідко взуття знімаємо в одному місці, а потім босоніж або в шкарпетках топаємо до храму тією ж дорогою, якою разом з нами тупають кози, свині, корови і їздять усі види транспорту. З якими тоді ногами ми входимо до храму? Чи головне – дотриматися традиції?
До речі, про традиції. Тут особлива пісня. У індусів, мабуть, найбільша побожність у світі. Щоб потрапити в один із храмів, треба було відстояти (природно, босоніж) багатокілометрову чергу як до мавзолею Леніна в день його похорону. Адже стоять сім'ями, разом з дітьми, нерідко немовлятами. (Нас вистачило лише на годину, після чого ми добровільно випали «з обойми»). Але найголовніше, заради чого? Виявляється, щоб підійти до телевізійного монитора, яким транслюється служба поклоніння святому чудотворцю десь далеко в іншому місці. Перед цим екраном індуси і складають обов'язкові букети квітів (хороша підмога для торговців ними), у цього монітора і просять у святого милості, відпущення гріхів та позбавлення від хвороб. Все це цілком серйозно. Ну як по ще німому кіно (в головній ролі Ігор Іллінський) «Свято святого Йоргена».
Історія далеко не чисто індуська. У Португалії кілька століть тому пастух заснув на посту і в нього вовки зарізали кілька овець. Хлопець з переляку кинувся в село з криком, що уві сні з'явилася свята Діва (здається, Марія), яка обіцяла масу добрих справ місцевим жителям. Вони одразу ж забули про овець і на місці приснилося - держя чуда поставили спочатку капличку, потім церкву. З того часу культ «сонної» святої настільки поширився країною, що на честь її по всій Португалії налагодили безліч храмів. Найпотужніший з них – на місці першого сновидіння пастуша. Величезні натовпи паломників до нього спостерігали на власні очі. Втім, якщо пошукати, у Росії теж можна знайти чимало таких прикладів.
І ще про готелі. Що далі на південь, то їх стає більше, бо більше храмів та паломників. І тим гірша інфраструктура у них. Дійшло до того, що простирадла в номерах опинялися вже в якихось плямах, а на сніданок нам стали пропонувати чай та варені овочі. Під тужливу, записану на плівку, що повторюється, гіпнотизуючу мелодію з двох нот, молитву, що закликає до зречення всього земного. Адже паломнику більше нічого і не потрібно. Вони можуть спати на голій землі та замість їжі харчуватися медитацією.
Ну і на закуску останнє. З першого готелю питав на ресепшені, чи є у них сауна. Навіть не знали, що таке. Чим південніше, тим безнадійнішими були мої розпитування. (Та й зрозуміло, навіщо в тропіках сауна, якщо і без того паряться цілодобово безперервно). Тому в Гоа навіть не заїкнувся про своє. І раптом другого дня на дверях підсобного приміщення читаю чорним по білому: «SAUNA». Саме в російському звучанні, тому що в англійському написанні це виглядає нес - скільки інакше. Мабуть, готель спеціалізується на російських туристах, яким відпочинок без сауни байдуже, що пісні без баяна. Не вірю очам своїм, заглядаю: справді, вона, рідна. Так що два дні перебував як король на іменинах. Вдень дубив шкіру під розпеченим сонцем (поряд із басейном та тентом). А ввечері йшов у сауну, щоб видавлювати шлаки, що накопичилися зсередини. Знову ж таки поряд з басейном. Одним словом, баунті – райська насолода. Або свято душі – іменини серця. Володимир Антонов
