Троє в човні, злидні та собаки (с)
Не встигли ми повернутися з Криму, де ми вигулювали подругового чоловіка, як сама подруга почала капати мені на мозки, коли ж ми підемо купувати тур на Гоа? Чи бачите, настала її черга їхати відпочивати. Разом з чоловіком вони не відпочивають - треба ж комусь вартувати собаку, яка вартує будинок! Після першої поїздки до Індії http://www.turpravda.ua/in/juzhnyy_goa/blog-105942.html я всерйоз вважала, що більше мені на Гоа робити нічого. Наївна! Потягнуло таки! Причому ще минулого року. Але через подругу, яка не вписалася в строки зі своєю відпусткою, довелося летіти до Єгипту. А цього року твердо вирішили – лише Гоа та жодних Єгиптів! Передбачалося взяти знову той же дешевий готель у районі Колви, а потім поїхати на Палолем, що сподобався мені минулого разу, і зняти там хатку на березі на ніч-другу з метою обстежити околиці. Однак, зайшовши на сайт TPG, побачила, що той попередній готель «Алагоа» зовсім не найдешевший. Таблиця починалася з готелю "Агонда холідей хоум" у якійсь Канаконі. Покопавшись у мозку, згадала, що ми там були проїздом на Палолем. Пошерстивши інтернет, дізналася, що пляж Агонда, де знаходиться готель, за оцінками деяких, перевершує за красою так сподобався мені Палолем, проте, тихіший і спокійніший. Так це просто подарунок! Ми матимемо можливість обстежити південну частину Південного Гоа, не знімаючи додатково житло на Палолемі! Вирішено! Беремо. Тим більше, що ціна була більш ніж приваблива - 1500 $ на трьох. Щоправда без харчування. Але це не страшно. Виживемо якось. Головне, що ром по 3 долари. І Вєрку видресуємо, нефіг багато жерти!
Прийнявши рішення, я вирушила в турагентство майже за півтора місяці до передбачуваної поїздки, думаючи, що з раннього бронювання має бути дешевшим. Сказала господині агенції Анечці, що хочу на Гоа. Вона почала дивитись, але чомусь не у ТПГ, а у Джоїна, про який я навіть і не подумала. Виявилося, що у Джоїнів безпересадковий переліт Київ-Гоа. Заманливо! Але побачивши, що авіаперевізник МАУ, про який я буквально напередодні читала на форумі багато гидотів, вирішила, що Флай Дубай якось надійніший. Хоча і з пересадкою. Крім того, у Джоїнів ціни були вище, і ніякої Агонди не було і близько. А я вже заочно у неї закохалася!
Готель Агонда холідей хоум пропонував своїм постояльцям кілька варіантів розміщення - хатини без кондея, стандарти в кам'яному будинку без кондея, стандарти з кондеєм, студії з і без кондея, хатини делюкс з і без кондея, пляжні хатини та вілла. Я, було обрала стандарт з кондеєм, але подивившись погоду на листопад (32 вдень і 22 вночі), подумала - на ляд нам кондів в таку холодину? Ми вдома за 38 якось без нього виживали. Взяла найдешевший варіант - хатка з вентилятором, що дозволило мені збільшити кількість ночей з 9 до 10. Крім того, як я думала, у приймаючої сторони не буде приводу підсунути нам номер гірший, оскільки гірше вже нікуди!
І потягнулися дні очікування. Відгуків про готелі ні на ТП, ні на Топхотелсі не знайшлося. На Трипадвізорі відгуки були добрі. Це тішило. Але мене спантеличило, що в описі номерів не було жодного тримісного. Проте на сайті ТПГ було чітко написано – трипл. Тоді як у інших готелів був дабл плюс екстрабід. Дивно, незрозуміло! Десь знайшла інформацію, що в місцевих готелях третє ліжко – це найчастіше матрацик на підлозі. Потрапила Вєрка! J Коли я сказала їй, що вона спатиме на килимку біля дверей, її це зовсім не засмутило. Вона була згодна на все, аби ми її взяли.
Очікування ставало просто нестерпним. А тут ще прочитала на гоанському форумі, що Флай Дубай скасував усі рейси з Москви та ще звідкись. Народ у шоці. Виявляється, не такий і надійний, цей перевізник. Я занервувала. Потім ще почитала на ТП відгуки про ТПГ, вельми невтішні. Хрін редьки не солодший! Днів за десять до відльоту ціна на наш тур була на 300 доларів дешевше, ніж купили ми! Та ще й курс упав! Хто б сумнівався! Єврейське наше щастя, як завжди, не підкачало! Ось і раннє бронювання! А за пару днів так і взагалі можна було відлетіти за штуку на трьох. Ех, жаба моя розгулялася не на жарт!
І ось нарешті цей день настав! Маріупольський поїзд приходить до Києва запізно, на літак ми не встигаємо. Довелося брати квиток на запорізький поїзд, що прибуває до столиці о 6-й ранку, а до цього тарахтіти майже 5 годин на автобусі.
У поїзді мені спалося погано, незважаючи на велику вечерю з коньяком. О п'ятій ранку нас уже розбудили, щоб усі встигли освіжитися до санітарної зони. Часу до відльоту у нас було непомірно, погода досить мерзенна. Коротати час вирішили у «Пузатій хаті». Незважаючи на ранню годину, вона була набита. Така собі філія залу очікування. Народ, хто їв, хто дрімав, поклавши голову серед напівпорожніх тарілок, хто заряджав гаджети, сидячи на м'яких диванчиках. Ми, не поспішаючи, поснідали. Часу ще валом. Подумали і поснідали другий раз, ще повільніше. Хоч ніхто нас не виганяв, але сидіти далі було якось незручно, а народ усе прибував і прибував. Вирішили рухати вже до Жулян. Перейшли дорогу. На зупинці до нас стали чіплятися таксисти з пропозицією відвезти лише за 80 грн. Дуже треба! Доїхали чудово маршруткою по 4 грн. з носа. Автобус був майже порожнім, а їхати хвилин 15.
Біля аеропорту нас зустрів веселенький літачок.
Початку реєстрації довелося чекати ще кілька годин. Аеропорт мені сподобався, на відміну від Борисполя. Маленький, затишний. Воду в ручній поклажі через митницю протягти вдалося (спасибі, Матвійко! J) Було тепло, і я перевзулась у в'єтнамки. Відпочинок розпочався! На місцевому дьютику артемівське шампанське знайшлося, але брюта не було. Довелося давитися напівсухим. Ціна, однак, пригнічила. Ми розплачувалися гривнею, і шампусик коштував тут дорожче, ніж у магазині, гривень щонайменше на 20! Те саме мені, безмитна торгівля! А разові стаканчики ми чомусь запхали в багаж. Тому традиційно довелося пити із горла. А мій красень виклянчив собі півлітрушку Ґрантіса. Часу до посадки було ще достатньо, і у хід пішла друга пляшка шампанського. Нам із Віркою було весело. Але веселіше було пупсику, у якого я відібрала майже порожню пляшечку. Морда обличчя його буквально розпливалася від щастя, і він довірливо співав нам: «Я все голосніше і голосніше співав Григорія Лепса, і до мене підійшли відразу три стюардеси…». Добре, що співав він тихо. За це заробив у мене чергове прізвисько Поліграф Шаріков.
У літаку він дрих, я слухала «Шантарам», Вєрка майнула. Шість годин до Дубая - це, звичайно, жерсть! Стикування було, правда, недовгою. Не встигла я зомліти від цін на парфуми в місцевому д'ютику, як нас запросили на посадку. Ще три болючі години, і ми в Даболімі. В аеропорту ми пробули недовго. Жодних додаткових папірців, крім міграційної картки, заповненої ще в літаку, нам оформляти не довелося, як минулого разу. Здавши пальці та отримавши штампики до паспортів, забрали свій багаж і вийшли на вулицю.
Дівчина, що зустрічає нас, представник «Конкорд чогось там», (так називалася наша сторона, що приймає), видала нам буклетик, на якому значився час зустрічі з нашим гідом Олександром. Підійшли ще люди. Одну з тих, хто підійшов, дівчина «обрадувала», сказавши, що в її готелі місць немає, і її поселять в іншій. Жінка почала скандалити. Ще б! Вона бронювала готель на першій лінії, а її селять зовсім на іншому пляжі та не на першій лінії. Не дочекавшись закінчення спектаклю, ми поринули в Тойоту, що прибула за нами, і відбули. З нами їхала молода парочка. Запитала їх, на який пляж вони їдуть? Люди не мали поняття і знали лише назву готелю – «Нану резорт». Во дають! Поговоривши з ними, я внутрішньо похихикала. Думаю, вони будуть у шоці. Нану хороший готель, але він зовсім не на першій лінії, як їм розповіли в агентстві. До моря там пиляти з кілометр. Минулого разу ми жили у сусідній трійці і на пляж ходили через його територію, оскільки господар у них один. Розповіла їм трошки про околиці та про те, де поміняти долари. Сподіваюся, що хоч чимось допомогла.
Вивантаживши хлопців, нас повезли далі на південь. Розвиднілося. Доїхавши до роздоріжжя Агонда-Палолем, водила, чомусь повернув у бік останнього. Я здивувалась, але вирішила промовчати. Він місцевий, йому видніше. Привіз до неабияк обшарпаного гесту, що називався щось «Кастл», поблизу якого морем і не пахло, запитально дивився на нас. Я йому говорю: «Но-но-но! Агонда холідей хоум! ». Він порився у своєму телефоні, розвернувся і поїхав назад. На роздоріжжі повернув уже правильно. Покаталися! Привезучи до воріт, знайомих мені вже за фотографіями букінгу та трипадвізора, нас вивантажили. Сказавши водію завчене «Бохат бханьяват! », Запитала «Райт? ». Усміхався. Поїхав.
Нас зустрів хлопчик, якому я вручила ваучер. Але він, мабуть, був жодного разу не грамотний. За ним бігала англомовна тітка, намагаючись чогось від нього досягти. Хлопчик не але. Тоді тітка звернулася до мене. Я сказала, що говорю тільки російською. Відстала. Хлопець повів нас показувати кімнати в будівлі. Відчинив одну. Ну, нічого, кімната. Я ж не проти. Хатка-то наша, по-любому, дешевша. Але ліжко там лише одне, хоч і кінг сайз. Почала пояснювати йому, що нас троє, а ліжко одне. Навряд він зрозумів, що я мала на увазі, але відкрив іншу кімнату, з кондеєм. Потім третю, з кухнею. Ліжко скрізь одне. Бачачи, що я все ще невдоволена, почав кудись дзвонити. Примчав на мощі господар Агнело (його ім'я я знайшла на трипадвізорі). Взявши наш ваучер, повів до хаток. Ліжко там, зрозуміло, було одне. Дуже велика, але одна. Запитала, де спатиме Вєрка. Біг бос сказав, що поселить її окремо, у сусідній хатині. Та не питання! Вірка, щоправда, захоплення із цього приводу не виявила. Оглядаємо оздоблення наших жител. Не знаю, чи доводилося вам жити за таких «нелюдських» умов. Типова хатка а-ля Мелекіне. Але ліжко з антимоскітною сіткою, яка в Мелекіно була б дуже доречною. Але до такого ми не додумалися. І, головне, індивідуальний санвузол усередині приміщення. Дуже убогий, але все ж таки. Умивальник, унітаз, шлангочка для омивання інтимних місць, і душ, що стирчить зі стелі. Підлога і частина стін були оббиті чи то клейоночкою, чи то лінолеумом. У підлозі дірка для зливу води. Умови спартанські, однак у багатьох пансіонатах Азовського узбережжя зручності представлені туалетом типу сортир одним на всіх з усіма витікаючими. І ті, що втікають теж.
Ось воно, це диво архітектурної думки!
Спати мені захотілося. Переодягнувшись, пішли оглядати околиці. Господар повів нас на пляж, що опинився за дві хвилини перевальцем. Він виявився точно таким, як на фотографіях, але, зрозуміло, в рази прекрасніше! Куди там Колве та іншим Бенаулімам!
Агніло показав нам на ряд пляжних хатин, сказавши, що вони теж належать йому. Хатки знаходилися на стадії ремонту або навіть будівлі. Цікаво, а якби я забронювала одну з них? Запитала, де мені обміняти долари? Агнело запевнив, що може для мене це зробити. Тоді я поцікавилася, скільки ж рупій він цінує долар? По 65 мене не влаштувало. Він сказав, що виключно для мене обміняє по 66. Вдарили по руках, ось тільки нала у нього не було – банк ще закритий. Ми вирішили поки що просто пройтися та оглянути селище, а з пляжем почекати, бо на 10.45 у нас призначено зустріч із гідом.
Вийшовши з готелю, пішли праворуч. Схоже, що сезон ще не розпочався. Наш готель був майже порожній. Надворі туристів дуже мало. Половина крамничок ще забита. Натомість корови на місці.
Тригаючись на всі боки, я послизнулася на коржі і мало не впала. Добре, що по ній уже встигли кілька разів проїхатися колесами. Інакше вляпалася б я по-дорослому! Нефіг вухами плескати!
Не пройшли ми й кілька сотень метрів, як нас наздогнав господар. Чесно кажучи, він був таким непомітним, що я не відразу зрозуміла, чого хоче від мене цей лисуватий мужик на мосціку. Він роздобув гроші, мабуть, побоявшись, що ми встигнемо обміняти долари десь ще. Зробивши обмін сотки, ми хотіли було рухати далі, але Агнело почав клопотати щось ще. Я суто інтуїтивно зрозуміла, що він подумав, і вирішив, що дві хатки для нас занадто жирно, тому нам треба переїхати в одну. Та легко! Повернемося і переїдемо.
Агніло поїхав, а ми пішли далі, щохвилини відповідаючи на вітання власників крамниць, кафешок, таксистів, тук-тукерів і відмахуючись від їхніх пропозицій. Пройшовши таким чином пару кілометрів, побачили кафе, назва якого мені здалася знайомою. Хтось десь його рекомендував. Звалася «Майа».
Вирішили поїсти там. Хлопці, що тримали кафе, були злегка розкоси, з чого я вирішила, що це непальці. Тому стали шукати в меню непальське блюдо, яке віддалено нагадувало наші вареники, і називалося «момо».
Я про них читала, але ніколи не пробувала. Відразу поринати з головою в індійську кухню, я не наважилася. Хай будуть вареники. З начинки ми вибрали шпинат з паніром (місцевий різновид сиру). Перед цим випили по фреш. До момошки додавалася гострий соус, який Вірка відкинула, я злегка використала, а Вадик лопав на повну силу. Дуже смачно, але!
Повернувшись до готелю, Агнело ми не застали. Біля сусіднього будиночка, за сумісництвом рецепшена, тинявся якийсь хлопець разом із вже знайомою нам дівчиною, що мала широке коло обов'язків, від прибирання до чергування по рецепшену. Запитали, де бос? А ніту! Хлопець сказав, що ми можемо вирішити усі питання з ним. Я відкрила, було, рота, щоб викласти суть проблеми (ми хочемо, точніше не хочемо, але нам треба з'їхатися в один будиночок). Але зв'язна англійська мова чомусь із рота не полилася. Закривши рота, я помичала, в роздумах. І спитала знову, де ж Агнело? Вже йому нічого пояснювати не доведеться. Хлопець знову сказав, що він менеджер і всі питання ми можемо вирішити без Агнело. Я напружилася і абияк виклала суть справи. Хлопець, який виявився господарським синком, кинувся вирішувати наше питання. Насамперед, треба було вирішити питання з третім ліжком. Мені було зовсім незрозуміло, куди її встромити на дуже обмеженому просторі кімнати. Хлопець, якого звали, хоч-убийте-не-пам'ятаю-як, але якось єврейсько-біблейською, ймовірно Аарон, почав було відсувати наше ліжко від віконця і присувати до входу в санвузол. Потім кинув це заняття, його щось відвернуло. Потім, поговоривши телефоном, сказав нам, що папик сказав, що якщо ми хочемо, то другий курінь залишиться за нами. Ну, за нами, так за нами. Нас ця метушня добряче приморила і ми посідали на веранді. Точніше всілися ці двоє, мої супутнички, а мені довелося прилаштуватися на перилах, оскільки третього крісла не було.
Приїхав папік. Знову почалися терки з приводу нашого розселення. Аля-баля, тири-пири. З його потоку слів я вихоплюю тонкий (а може й товстий) натяк, що за ту хатку треба було б доплатити. Мені це набридло. Я говорю, що зараз прийде наш гід, нехай він і вирішує всі питання. У нього з англійською, я думаю, повний андестенд.
Продовження тут >>>
