Мои итальянские каникулы.
Итак…
Горнолыжницей я стала недавно, даже очень недавно… сразу после решения присоединиться к компании подруг, летевших в Италию отмечать Новый Год на горнолыжном курорте Валь Ди Фаса.
Билеты есть, горнолыжное обмундирование куплено в период распродаж и скидок за пол- цены…
Ура! ! ! Я - лыжница!! !
Но чем ближе становилась дата отлёта, тем страшнее было на душе, самого главного-то я не умею: на лыжах-то я ни разу не стояла!! !
На выручку пришла « Школа Оленей» , что в Протасовом Яру.
Спасибо тренеру Алексею! Благодаря его стараниям и терпению за несколько занятий я встала на лыжи и довольно уверенно на них стояла, ещё за пару занятий я смогла сделать (как сказал бы Володя Зеленский) « пасту-пиццу» и… всё, время истекло! ! ! И вот я уже на паспортном контроле в аэропорту.
К расчёту нашего маршрута мы подошли со всей серьёзностью этого дела. Перед нами стояла нелёгкая задача - встретить Новый год и хорошо отдохнуть в чужой стране. Посему вначале был составлен план нашего передвижения по Италии, потом он был детализирован расписаниями трансферов, ценами на проезд и провоз багажа, всевозможными картами местности, и кратким описанием достопримечательностей.
Первый этап нашего маршрута был перелёт Киев - Тревизо. Нужно отметить, что билеты мы покупали ровно за пол-года до вылета, на лоукост " Визэйр" , и обошлись они нам дешевле грязи, по 800 гривен на человека в оба конца. И вот, ура! ! ! Нас встречает Венеция! ! ! Точнее не Венеция, а Тревизо, но в конце концов, какая разница, главное - Италия.
Прилетели мы вечером. Естественно, нечего было и думать о трансферте в Виго Ди Фаса, в котором мы решили поселиться. Поэтому вторым пунктом нашего маршрута была гостиница в центре Тревизо, " Континенталь" , до неё мы добрались без приключений, очень быстро, обычным городским автобусом.
Гостиница очень даже приличная, и в целом не дорогая, а самое главное - расположена возле железнодорожного вокзала и возле автостанции, с которой нам предстояло рано утром отправиться в путь в итальянские Альпы...
Хорошо отдохнув после утомительного перелёта и вечерне-ночного гуляния по Тревизо, утром 30-го декабря мы отправились на автобусе к основному пункту нашего отпуска.
Нужно сказать, что моё сердце всё время после приземления тревожила одна мысль… даже две, но одна больше всего… Где снег????? ? ? Ни в самом Тревизо, ни в его окрестностях не было снега совсем… то есть ни грамма… ну ни снежинки!! ! ! И только по мере нашего передвижения вглубь страны моя тревога по этому поводу постепенно угасала, а когда мы поднялись на очередной перевал и нашему взору открылись заснеженные вершины Доломит, мои мысли полностью поглотила вторая тревога, как я буду себя чувствовать на лыжах…
Но, тем временем, пока меня поглощали одна тревога за другой, мы добрались до места нашего назначения, и нашим взорам предстал во всей красе Виго Ди Фаса, гора Чьямпеди, и наш отель « Латемар» .
Отель мы выбирали долго, и, прежде чем остановиться на « Латемаре» , успели перебрать кучу предложений с кучи разных сайтов, и даже какой-то забронировать, но когда нашли этот, отказались от брони и прекратили все поиски. Латемар нам подходил и по месту расположения, и по цене.
Нас встретил чисто альпийский, очень милый, хорошенький, чистенький отельчик. Персонал приветливый и отзывчивый, а когда они узнали, что одна из нас очень хорошо разговаривает на итальянском, а я худо-бедно, но понимаю, о чём они говорят, и даже могу немного поддержать беседу, перемешивая итальянские и английские слова, их восторгу не было предела (на всё время нашего пребывания в отеле нас частенько звали на помощь, когда было непонимание с русскоговорящими гостями).
Номер у нас был мансардного типа на 4-том этаже. Чистый, уютный, простенький – вот три главные слова, которые характеризуют наш номер. Но у этого чистенького, уютненького, простенького номера было одно большущёё преимущество, это балкон с шикарнейшим!! ! ! видом на горы и город.
Сам город был маленьким, может поэтому у некоторых туристов, которые рассчитывали на аренду снаряжения, возникали проблемы… У меня же таких проблем не было. Своих лыж у меня нет, поэтому в каждой поездке я рассчитываю на пункты проката, и как оказалось, не напрасно. Нужно отметить, что наряду с дешёвым перелётом, у Визэйра дорогой провоз лыжного снаряжения. Одно место багажа обошлось в 750 грн. Моя аренда мне обошлась примерно в эту же сумму, я заплатила 75 евро за 10 дней катания. Но! Это были почти новые лыжи и ботинки, и поскольку я оплачивала всё с Киева, они ждали меня начищенными, с наточенными кантами. Так что я теперь всем советую, если вы не продвинутый « лыжебордер» и у вас нет суперклассной снаряги, не парьтесь, берите в прокат. Тем более, что везде в Европе прокатная снаряга очень достойного качества. И тем более, что у вас отпадает необходимость тащить за собой дополнительный негабаритный багаж по аэропортам, поездам и автобусам на всём маршруте вашего передвижения, а это, согласитесь, самый весомый плюс варианта с прокатом.
И так… вот оно, долгожданное 31-ое декабря, первый день нашего катания, и первый день моего самостоятельного стояния на лыжах…
Ещё по дороге мы договорились, что первых несколько раз мы прокатимся на тренировочной трассе, дабы те, кто стоял на лыжах год тому, смогли размять свои косточки, ну а я смогла настроиться и свыкнуться с мыслью, что я теперь лыжница… Первая трасса удивила малым количеством народа, и я, легко фланируя, смогла спокойно одолеть половину трассы, но вот вторая половина…!! !
Трасса как-то резко меняла наклон и очень ощутимо. И вот меня заклинило на этом гребне и я никак не могла преодолеть себя и перевалить через него… Но моя верная подруга Танюша, не дала мне пропасть, она встала рядом со мной и подсказывая мне мои действия, медленно спустила меня к концу трассы.
Ура! Первый спуск я одолела. Но у меня в голове крутилась одна мысль: « А ведь это только учебная трасса!! ! »
Но всё же дальше пошло легче, я определила для себя свой стиль катания и потихоньку начала набирать обороты, за третьим или четвёртым разом я прошла трассу практически наравне со всеми, и мы решили переместиться на нормальную синюю трассу. Трасса была очень красивой, хоть и шла по северному склону горы, но катиться по ней было одно удовольствие! ! ! Практически не было лыжников, мы ехали, переговариваясь друг с дружкой, под вековыми итальянскими елями, по, хоть и узкой, но хорошо расчищенной ратраками, снежной глади, по почти « вельвету» .
Поскольку нам ещё предстоял новогодний вечер, мы решили не укатываться в этот день, а сходить в местный супермаркет, дабы закупиться продуктами на 1-е января. Нужно отметить, что ещё будучи дома, мы прочитали отзывы туристов, отмечающих в Италии Новый год, о том, что 1-го января нигде ничего не работает, поэтому лучше заранее затариться продуктами, дабы не остаться голодными.
Тем временем, пока мы закупались в местном супермаркете « Лидл» , солнце село за горы и на город медленно опустилась ночь… Нет, не ночь, а НОВОГОДНЯЯ НОЧЬ!!! !
Город засиял новогодней иллюминацией, местная церковь созывала своих прихожан колокольным звоном на праздничную службу.
Из-за гор показался полумесяц, взошла первая звезда, улицы города медленно пустели. Наша гостиница наполнялась разными запахами, доносившимися из кухни, и звуками, в основном это были баритональные и дискантные переливы итальянской речи (ох, и шумные же они!! ! ), и трели детских голосов.
Когда наша компания спустилась в ресторан, оказалось, что все уже заняли свои места. Официантки в национальных нарядах уже принялись разносить всевозможные угощения итальянской кухни, приготовленные умелыми руками шефа Тито.
То ли нас так уважали в этой гостинице, то ли дали о себе знать чаевые, оставленные на столе после нашего первого обеда, но нас ждал столик в центре зала. Сначала мы себя чувствовали неуютно под внимательными взглядами местной публики, но, после первого бокала хорошего итальянского вина, мы все расслабились и стали получать удовольствие. Немного освоившись, мы сами стали изучать наше окружение. В ресторане, кроме нашей компании и пары бельгийцев, которые сидели за соседним с нами столиком, были одни итальянцы. Шум и гам стоял невероятный.
Никакой развлекательной программы предусмотрено не было, даже фоновой музыки. Оказалось, что у них всё развлечение заключается в наслаждении хорошим ужином. Нужно отдать должное, ужин действительно был великолепен. Блюда сменяли друг друга, и каждое следующее было вкуснее предыдущего. Ровно в 23:00 подали отменное шампанское. Нам было приятно думать, что его подали в аккурат к нашему Новому Году, так что у нас было всё как дома, и загадывание желания и распитие шампанского под воображаемый бой воображаемых курантов, и поздравление друг друга с Новым Годом и… Щэ не вмэрла Украины, ни слава ни… . Ой! Увлеклась! ! ! Ну конечно, же гимн Украины мы не пели, но я патриотка своей страны…
Но всё же небольшое представление в этот вечер было. В ресторан вошёл весь немногочисленный обслуживающий персонал гостиницы, во главе с шеф-поваром и управляющим по совместительству, сыном хозяев, Тито. Он поздравил всех с наступающим новым годом, пожелал всем феличе, белла ваканца, транкви… ой! , опять занесло… короче, счастья, хороших праздников, и вообще приятного отдыха. После чего, предложил всем отметить наступление нового года старинной неаполитанской песенкой « На качелях» . Но прежде устроил распевку.
Уморительно было смотреть как весь ресторан, и стар и млад, на разные лады завывает под чутким руководством Тито. Но распевка принесла свои плоды и вот все как один, подняв вверх руки со своими салфетками, и вместе, размахивая ими над головой, запели эту весёлую, забавную песенку. Мы подпевали тоже. Да и вы бы подпевали, заразившись всеобщим весельем.
Мы ещё некоторое время посидели в ресторане, скушали самый популярный итальянский десерт - « Тирамису» , что в переводе с итальянского означает « тяни меня верх» .
Когда, около часа ночи, публика стала постепенно перемещаться в бар, для осаждения обильного ужина популярными итальянскими напитками лимончелла, ликурица, граппа и иже с ними, мы, уставшие, но довольные, разбрелись по номерам. Конечно, кто-то скажет: как скучно!! ! , но мы не принадлежим к числу безмерно тусующихся людей, и получаем удовольствие от нормального, без излишеств, отдыха.
Утро наступило без похмельного синдрома. Выпив по чашке кофе и съев по бутерброду, мы отправились на пустые трассы, получать удовольствие от катания. Я уже более уверенно стала себя чувствовать на лыжах, по понапрасну не рисковала. День прошёл в спокойном катании, без эксцессов и приключений.
Утром, 2-го января, моя подруга проснулась с температурой, и мы приняли решение, дабы избежать обострения болезни, Таня остаётся в номере с запасом жаропонижающих, лимонами, мёдом (который мы благоразумно взяли с собой), и чаем.
Остальные члены нашей компании вместе со мной, отправились кататься.
И тут началось самое интересное, можно сказать, кульминация моего рассказа.
Но, расскажу всё по порядку.
В этот день на трассах всё чаще стали появляться русскоговорящие лыжники, и дабы как-то спастись от их вездесущей и неуёмной энергии, мы решили подняться на соседнюю гору. Там было меньше народу. Когда мы туда поднялись, нашему взору открылся ещё более захватывающий пейзаж.
Полюбовавшись красотой, наша группа начала спуск.
Все уже привыкли к тому, что я на трудных участках спускаюсь медленно, поэтому меня никто ждать не стал, резонно заметив, что догонят меня на втором круге… Я же начала потихоньку спускаться по трассе. И тут я обратила внимание, что вдоль трассы стоят красные значки, не синие, как я рассчитывала, а красные! ! ! Я поняла, что я одна скольжу по сложной для меня трассе, которая одновременно имеет 2 наклона, вперёд и вправо, и что рядом нет моей подруги, которая меня б подбодрила одним своим присутствием, и что я вот-вот слечу с трассы! ! ! Меня охватил такой ужас! ! ! Я до сих пор думаю, что приняла на тот момент единственно правильное решение. Я сняла лыжи и медленно пошла пешком на гору. Я рассчитывала спуститься вниз на подъёмнике, но не тут то было. Оказывается, не на всех подъёмниках возможен спуск.
И вот, я стою перед итальянским дядечкой, вся белая от испуга, как всё вокруг, и пытаюсь ему объяснить, что я боюсь! ! ! Но, как назло дядечка не понимает английский, а я не знала как на итальянском будет слово « боюсь» . Слава Богу, что язык жестов - интернациональный, и что коленки от страха трясутся и у нас и у них, и дядечка попался сообразительный. В общем, он задал мне вопрос, который я поняла без переводчика: Сеньора пауро? ? ? О да, я пауро, и ещё как пауро! ! ! Самое главное, дядечка не смеялся над моим страхом, он тут же вызвал по рации спасателя.
Мужчины, можете пропустить эту часть моего рассказа ; )
Девочки! ! ! Это нужно было видеть: ко мне, на новеньком вездеходе, подъезжает красавец итальянец 2-х метров ростом, с обворожительной улыбкой, и сообщает мне, что я могу не бояться, что я под его защитой, и что он меня доставит на безопасный участок трассы. Он посадил меня позади себя на свой вездеход и попросил меня крепко его обнять за талию… мог бы и не просить, я б и так обняла… И вот мы мчимся кратчайшим путём – по чёрной трассе – в низ. В ушах свистит, мои выбившиеся из под шапки кудри развеваются по ветру. В общем, картинка была покруче, чем в « Спасателях Малибу» , жаль только, никто не снимал на камеру.
Таким образом, я избежала риска вернуться домой с поломанной рукой или ногой.
Но, впервые по красной трассе я всё же съехала именно в эту поездку, и повторила сей подвиг несколько раз… но это уже совсем другая история.
Как эпилог, хочу добавить, что отдых удался на славу!! !
За время отдыха мы попробовали много вкусных блюд. Обедали всегда на трассах в различных ресторанчиках (их там большое множество).
Хочу отметить, что даже в фастфудах еда очень приличная. Там мы впервые попробовали коктейль под названием « Бомбардино» ,
любителям сладенького советую, очень вкусный коктейльчик, подаётся горячим, так что согревает неплохо. Ну и конечно попробуйте местный глинтвейн.
Из подарков лучше всего брать местные сыры, вяленые помидоры, оливки… лучше сувенира из Италии не придумать. Я в супермаркете ещё нашла смесь специй для глинтвейна с прикреплённым магнитиком, очень классный сувенир. Смесь специй оказалась отличной, глинтвейн получался очень классным.
На этой ноте буду заканчивать своё пространное повествование об итальянских каникулах. Тем, кто решит повторить наш маршрут, желаю приятного отдыха и ярких впечатлений.
До новых встреч.
Мої італійські канікули.
Отже…
Гірськолижкою я стала нещодавно, навіть дуже недавно. . . одразу після рішення приєднатися до компанії подруг, що летіли до Італії відзначати Новий Рік на гірськолижному курорті Валь Ді Фаса.
Квитки є, гірськолижне обмундирування куплено в період розпродажів та знижок за пів-ціни…
Ура! Я – лижниця!! !
Але чим ближче ставала дата відльоту, тим страшніше було на душі, найголовнішого я не вмію: на лижах я жодного разу не стояла!! !
На виручку прийшла «Школа Оленів», що у Протасовому Яру.
Дякуємо тренеру Олексію! Завдяки його старанням та терпінню за кілька занять я встала на лижі і досить впевнено на них стояла, ще за пару занять я змогла зробити (як сказав би Володя Зеленський) «пасту-піцу» і… весь час сплив! ! ! І ось я вже на паспортному контролі в аеропорту.
До розрахунку нашого маршруту ми підійшли з усією серйозністю цієї справи. Перед нами стояло нелегке завдання – зустріти Новий рік та добре відпочити в чужій країні. Тому спочатку було складено план нашого пересування по Італії, потім він був деталізований розкладами трансферів, цінами на проїзд та провезення багажу, всілякими картами місцевості, та коротким описом визначних пам'яток.
Перший етап нашого маршруту був переліт Київ – Тревізо. Потрібно зазначити, що квитки ми купували рівно за півроку до вильоту, на лоукост "Візейр", і коштували вони нам дешевше бруду, по 800 гривень на людину в обидва кінці. І ось, ура! Нас зустрічає Венеція! Точніше не Венеція, а Тревізо, але, зрештою, яка різниця, головне – Італія.
Прилетіли ми ввечері. Природно, не було чого й думати про трансфер в "Континенталь", до нього ми дісталися без пригод, дуже швидко , звичайним міським автобусом.
Готель дуже навіть пристойний, і загалом не дорогий, а найголовніше - розташований біля залізничного вокзалу і біля автостанції, з якої ми мали рано вранці вирушити в дорогу в італійські Альпи. . .
Добре відпочивши після втомливого перельоту та вечірньо-нічного гуляння по Тревізо, вранці 30 грудня ми вирушили на автобусі до основного пункту нашої відпустки.
Треба сказати, що моє серце весь час після приземлення турбувала одна думка… навіть дві, але одна найбільша… Де сніг????? ? ? Ні в самому Тревізо, ні в його околицях не було снігу зовсім. . . тобто ні грама. . . ну ні сніжинки! ! І тільки в міру нашого пересування вглиб країни моя тривога з цього приводу поступово згасала, а коли ми піднялися на черговий перевал і нашому погляду відкрилися засніжені вершини Доломіт, мої думки повністю поглинула друга тривога, як я почуватимуся на лижах…
Але, тим часом, поки мене поглинали одна тривога за іншою, ми дісталися місця нашого призначення, і нашим поглядам з'явився у всій красі Віго Ді Фаса, гора Чьямпеді, і наш готель «Латемар».
Готель ми вибирали довго, і, перш ніж зупинитись на «Латемарі», встигли перебрати купу пропозицій з купи різних сайтів, і навіть якийсь забронювати, але коли знайшли цей, відмовилися від броні та припинили всі пошуки. Латемар нам підходив і за місцем розташування, і за ціною.
Нас зустрів чисто альпійський, дуже милий, гарненький, чистенький готель. Персонал привітний і чуйний, а коли вони дізналися, що одна з нас дуже добре розмовляє італійською, а я сяк-так, але розумію, про що вони говорять, і навіть можу трохи підтримати розмову, перемішуючи італійські та англійські слова, їхньому захопленню не було межі (на весь час нашого перебування в готелі нас частенько кликали на допомогу, коли було нерозуміння з російськомовними гостями).
Номер у нас був мансардного типу на 4-му поверсі. Чистий, затишний, простенький – ось три основні слова, які характеризують наш номер. Але у цього чистенького, затишненького, простенького номера була одна величезна перевага, це балкон з розкішним! ! видом на гори та місто.
Саме місто було маленьким, тож у деяких туристів, які розраховували на оренду спорядження, виникали проблеми. . . У мене ж таких проблем не було. Своїх лиж у мене немає, тому в кожній поїздці я розраховую на пункти прокату, і, як виявилося, недаремно. Потрібно відзначити, що поряд з дешевим перельотом, у Візейра дорогий провіз лижного спорядження. Одне місце багажу коштувало 750 грн. я заплатила 75 євро за 10 днів катання. Але! Це були майже нові лижі та черевики, і оскільки я оплачувала все з Києва, вони чекали на мене начищеними, з гострими кантами. Так що я тепер усім раджу, якщо ви не просунутий «лижебордер» і у вас немає суперкласного спорядження, не парьтесь, беріть у прокат. Тим більше, що скрізь у Європі прокатна спорядження дуже гідної якості. І тим більше, що у вас відпадає необхідність тягнути за собою додатковий негабаритний багаж аеропортами, поїздами та автобусами на всьому маршруті вашого пересування, а це, погодьтеся, найвагоміший плюс варіанта з прокатом.
Але все ж таки далі пішло легше, я визначила для себе свій стиль катання і потихеньку почала набирати обертів, за третім або четвертим разом я пройшла трасу практично нарівні з усіма, і ми вирішили переміститися на нормальну синю трасу. Траса була дуже красивою, хоч і йшла північним схилом гори, але котитися по ній було одне задоволення! Практично не було лижників, ми їхали, перемовляючись один з одним, під віковими італійськими ялинами, хоч і вузькою, але добре розчищеною ратраками, снігової гладіни, майже «вельветом».
Оскільки нам ще чекав новорічний вечір, ми вирішили не закочуватися в цей день, а сходити до місцевого супермаркету, щоб закупитись продуктами на 1 січня. Потрібно відзначити, що, будучи вдома, ми прочитали відгуки туристів, що відзначають в Італії Новий рік, про те, що 1-го січня ніде нічого не працює, тому краще заздалегідь затаритися продуктами, щоб не залишитися голодними.
Тим часом, поки ми закуповувалися в місцевому супермаркеті «Лідл», сонце сіло за гори і на місто повільно опустилася ніч… Ні, не ніч, а НОВОРІЧНА НІЧ!!! !
Місто засяяло новорічною ілюмінацією, місцева церква скликала своїх парафіян дзвоном на святкову службу.
З-за гір здався півмісяць, зійшла перша зірка, вулиці міста повільно пустіли. Наш готель наповнювався різними запахами, що долинали з кухні, і звуками, в основному це були баритональні і дискантні переливи італійської мови (ох, і вони ж шумні!! ! ), і трілі дитячих голосів.
Коли наша компанія спустилася до ресторану, виявилося, що всі вже посіли свої місця. Офіціантки в національному вбранні вже почали розносити всілякі частування італійської кухні, приготовані вмілими руками шефа Тіто.
Чи нас так поважали в цьому готелі, чи дали про себе знати чайові, залишені на столі після нашого першого обіду, але на нас чекав столик у центрі зали. Спочатку ми відчували себе незатишно під уважними поглядами місцевої публіки, але, після першого келиха гарного італійського вина, ми всі розслабилися і стали отримувати задоволення. Трохи освоївшись, ми стали вивчати наше оточення. У ресторані, крім нашої компанії та пари бельгійців, які сиділи за сусіднім столиком, були одні італійці. Шум і гамір стояв неймовірний.
Жодної розважальної програми передбачено не було, навіть фонової музики. Виявилося, що у них вся розвага полягає в насолоді гарною вечерею. Потрібно віддати належне, вечеря дійсно була чудова. Страви змінювали один одного, і кожне наступне було смачніше попереднього. Рівно о 23:00 подали чудове шампанське. Нам було приємно думати, що його подали якраз до нашого Нового Року, так що в нас було все як удома, і загадування бажання і розпивання шампанського під уявний бій уявних курантів, і привітання один одного з Новим Роком і… Ще не вмерла України, ні слава ні…. Ой! Захопилася! Ну звичайно ж гімн України ми не співали, але я патріотка своєї країни…
Але все ж таки невелика вистава цього вечора була. До ресторану увійшов увесь нечисленний обслуговуючий персонал готелю, на чолі з шеф-кухарем та керуючим за сумісництвом, сином господарів, Тіто. Він привітав усіх із наступаючим новим роком, побажав усім фелічі, белла вакканця, транкві… ой! , знову занесло… коротше, щастя, добрих свят, і взагалі приємного відпочинку. Після чого, запропонував усім відзначити наступ нового року старовинною неаполітанською пісенькою «На гойдалці». Але спершу влаштував розспівку.
Приголомшливо було дивитися як весь ресторан, і старий і молодий, на різні лади завиває під чуйним керівництвом Тіто. Але розспівка принесла свої плоди і ось усе, як один, піднявши руки зі своїми серветками, і разом, розмахуючи ними над головою, заспівали цю веселу, забавну пісеньку. Ми підспівували теж. Та й ви б підспівували, заразившись загальним веселощом.
Ми ще деякий час посиділи в ресторані, з'їли найпопулярніший італійський десерт - «Тірамісу», що в перекладі з італійської означає «тягни мене гору».
Коли, близько першої години ночі, публіка стала поступово переміщатися в бар, для осадження великої вечері популярними італійськими напоями лимончелла, ликуриця, граппа та інші, ми, втомлені, але задоволені, розбрелися по номерах. Звичайно, хтось скаже: як нудно!! ! , але ми не належимо до безмірно тусуться людей, і отримуємо задоволення від нормального, без надмірностей, відпочинку.
Ранок настав без похмільного синдрому. Випивши по чашці кави і з'ївши бутерброд, ми вирушили на порожні траси, отримувати задоволення від катання. Я вже впевненіше стала себе почувати на лижах, марно не ризикувала. День пройшов у спокійному катанні, без ексцесів та пригод.
Вранці, 2 січня, моя подруга прокинулася з температурою, і ми прийняли рішення, щоб уникнути загострення хвороби, Таня залишається в номері із запасом жарознижуючих, лимонами, медом (який ми розсудливо взяли з собою), і чаєм.
Інші члени нашої компанії разом зі мною вирушили кататися.
І тут почалося найцікавіше, можна сказати, кульмінація моєї розповіді.
Але розповім усе по порядку.
У цей день на трасах все частіше стали з'являтися російськомовні лижники, і щоб якось урятуватися від їхньої всюдисущої та невгамовної енергії, ми вирішили піднятися на сусідню гору. Там було менше людей. Коли ми туди піднялися, відкрився ще більш захоплюючий пейзаж.
Помилувавшись красою, наша група почала спуск.
Всі вже звикли до того, що я на важких ділянках спускаюся повільно, тому мене ніхто чекати не став, резонно помітивши, що наздоженуть мене на другому колі. . . Я ж почала потихеньку спускатися трасою. І тут я звернула увагу, що вздовж траси стоять червоні значки, не сині, як я розраховувала, а червоні! Я зрозуміла, що я одна ковзаю по складній для мене трасі, яка одночасно має 2 нахилу, вперед і вправо, і що поруч немає моєї подруги, яка мене б підбадьорила однією своєю присутністю, і що я ось-ось злічу з траси! ! ! Мене охопив такий жах! Я досі думаю, що ухвалила на той момент єдине правильне рішення. Я зняла лижі та повільно пішла пішки на гору. Я розраховувала спуститися вниз на підйомнику, але не тут було. Виявляється, що не на всіх підйомниках можливий спуск.
І ось, я стою перед італійським дядечком, вся біла від переляку, як все навколо, і намагаюся йому пояснити, що я боюся! Але, як на зло дядечко не розуміє англійську, а я не знала як італійською буде слово «боюся». Слава Богу, що мова жестів - інтернаціональна, і що коліна від страху тремтять і в нас, і в них, і дядечко попався кмітливий. Загалом, він поставив мені запитання, яке я зрозуміла без перекладача: Сеньйора пауро? ? ? О так, я пауро, і ще як пауро! Найголовніше, дядечко не сміявся з мого страху, він тут же викликав по рації рятівника.
Чоловіки, можете пропустити цю частину моєї розповіді ; )
Дівчатка! Це треба було бачити: до мене, на новенькому всюдиході, під'їжджає красень італієць 2-х метрів на зріст, з чарівною усмішкою, і повідомляє мені, що я можу не боятися, що я під його захистом, і що він мене доставить на безпечну ділянку траси . Він посадив мене позаду себе на свій всюдихід і попросив мене міцно його обійняти за талію...міг би і не просити, я б і так обійняла...І ось ми мчимося найкоротшим шляхом - чорною трасою - вниз. У вухах свистить, мої кучері, що вибилися з-під шапки, майоріють за вітром. Загалом картинка була крутіша, ніж у «Рятувальниках Малібу», шкода тільки, ніхто не знімав на камеру.
Отже, я уникла ризику повернутися додому з поламаною рукою або ногою.
Але, вперше по червоній трасі я все ж таки з'їхала саме в цю поїздку, і повторила цей подвиг кілька разів. . . але це вже зовсім інша історія.
Як епілог, хочу додати, що відпочинок вдався на славу!! !
За час відпочинку ми скуштували багато смачних страв. Обідали завжди на трасах у різних ресторанчиках (їх там безліч).
Хочу зазначити, що навіть у фастфудах їжа дуже пристойна. Там ми вперше спробували коктейль під назвою «Бомбардино»,
Аматорам солоденького раджу, дуже смачний коктейльчик, подається гарячим, так що зігріває непогано. Ну і звичайно, спробуйте місцевий глінтвейн.
З подарунків найкраще брати місцеві сири, в'ялені помідори, оливки. . . краще за сувенір з Італії не придумати. Я в супермаркеті ще знайшла суміш спецій для глінтвейну із прикріпленим магнітиком, дуже класний сувенір. Суміш спецій виявилася чудовою, глінтвейн виходив дуже класним.
На цій ноті закінчуватиму свою простору розповідь про італійські канікули. Тим, хто вирішить повторити наш маршрут, бажаю приємного відпочинку та яскравих вражень.
До нових зустрічей.