Мы так часто обсуждали с женой возможную поездку в Венецию, что, в конце концов, откладывать ее дальше не было никакого смысла, к тому же у нас уже были Шенгенские визы (полученные ранее для поездки через Венгрию в Черногорию).
Опыт 2-4 дневных поездок на автомобиле по Европе имеется, поэтому сборы заняли менее одного дня. Киев провожал осенней прохладой и дождем. Говорят, дождь в дорогу - к легкой дороге. Так оно и получилось.
До Ужгорода добирались как обычно, около 10 часов. Ехали, не спеша, с остановками на перекус и WC. Путешествовать легко когда оба хорошо водят машину и периодически сменяют друг друга. Ужгород встретил почти зимой - кое-где уже лежал снег, лужи просто замерзли. Остановились в уже ставшей родной, частной гостинице «АРГО». Нас уже узнают и пообещали скидку как постоянным клиентам.
До границы всего 25 км, поэтому, выспавшись и позавтракав, мы отправились к погранпереходу Чоп – Захонь. На границе были в субботу, примерно в 9-30 утра. По опыту - это самое лучшее время для быстрого прохождения границы.
Венгрию пересекли на одном дыхании, оплата автобана на один день не нужна, мы всего лишь заправились более качественным (хоть и более дорогим, чем на Украине) бензином. И сразу отправились в путь. А путь наш лежал в сторону Словении. Так как Венгрия и Словения это Шенген, граница между ними это практически лишь название.
Главное не забыть, что при пересечении такой (условной) границы, на первой же заправке необходимо купить виньетку (оплата автобана) и обязательно приклеить ее на лобовое стекло, т. к. дорожные камеры и пункты «честности», как мы их прозвали, считывают информацию по оплате. Стоимость виньетки на 7 дней (это минимальный срок) 15 евро.
Мы не ставили себе задачу за один день доехать до Венеции и решили переночевать в Словении в небольшом городке под названием Postojna. Остановились в частных апартаментах. Нам предоставили в полное распоряжение большой апартамент со спальней. Очень теплая и, по-домашнему, уютная атмосфера. Это обошлось нам в 49 евро за ночь, с завтраком. До Венеции оставалось всего 200 км. Хозяева апартаментов очень милые пожилые люди, спросили в какое время подать завтрак, удалились и больше нас не беспокоили.
С утра, плотно позавтракав (большое спасибо хозяйке), снова двинулись в путь.
Погранпереход между Словенией и Италией более заметен, но ни одного пограничника нами замечено не было. Оплата автобана до города Местре, в котором мы остановились, нам обошлась в 8.60 евро. Тут не надо покупать виньетки- при въезде на автобан, перед шлагбаумом , вы берете талон, а при съезде автомат считывает его и выдает сумму, которую вам необходимо оплатить. Оплата происходит наличными. Разобраться труда не составит.
Мы остановились в частной небольшой гостинице, которая выбиралась нами исключительно по двум параметрам - дешево и оплаченный завтрак. Ночь обошлась нам в 35 евро. За эти деньги мы получили хороший номер, а вот завтрак состоял из круасана и кофе.
Местре от Венеции находится всего в 14 километрах. Как потом оказалось, гостиница находилась примерно в 200 метрах от ж. д. вокзала, с которого примерно каждые 10-15 минут идут электрички в Венецию. Ехать не долго, всего 2 остановки (минут 10). Станция отправления «Местре-Венеция» - конечная остановка «Санта-Лючия».
Билеты на электричку были куплены в киоске, который продает газеты и журналы, т. к. билетные кассы продают билеты на поезда дальнего следования. Обошлось это нам в 13 евро (по 6.50 за билет). На перроне имеются небольшие желтые автоматы, размером с почтовый ящик, в котором вам обязательно надо прокомпостировать билет, перед тем как вы зайдете в электричку.
Найти нужную электричку просто, все как и у нас. Смотрите табло и выбираете поезд, у которого конечная остановка Венеция “Санта-Лючия». Смотрите путь, на который она прибывает, и подходите на данный путь.
Электрички в разы отличаются от наших, очень удобные и комфортабельные, теплые и чистые.
Билеты на обратный путь мы покупали на ж. д. вокзале Венеции в автомате, который продает билеты, стоило это удовольствие 1.2 евро за два билета. Почему такая разница в билетах мы так и не смогли разобраться, возможно, в Местре мы купили билеты на несколько поездок.
Венеция встретила не по сезону тепло и солнечно (учитывая, что мы прибыли туда в конце ноября). Люди спешили по делам, и своим, одним им ведомым, заботам. Туристов и зевак тоже было предостаточно. Вездесущие стайки азиатов двигались гуськом за своими гидами. Русскоязычные туристы довольно громко общались между собой, что позволяло их легко узнать.
Свои же соотечественники (украинцы) просто порадовали- перед нами шел по своим рабочим делам простой работник итальянец (рабочая спецодежда, тележка с ящиками). У него зазвонил телефон, он отвечает на звонок и на чистом украинском языке начинает кого-то поздравлять с днем рождения. И буквально через минуту перекинулся парой фраз на итальянском со своими знакомцами.
Было много прочитано о Венеции, еще больше пересмотрено фильмов, и все же Венеция ПОРАЖАЕТ. Удивительно сочетание улиц, тротуаров и каналов, мостиков и мостов. Понравились лодки и кораблики, переделанные, а вернее, приспособленные к особенностям этого великолепного города. Если в привычных городах мы видим машины (краны, скорую помощь, автобусы, такси и пр. ) то тут их всех заменяют катера и корабли. Катера скорой помощи, полиции, водные такси и трамвайчики. Со своими маршрутами и графиком движения.
Мы видели, как довольно быстро передвигались небольшие грузовые катерки, это - как если бы ехала чем-то груженая газель, а в кабине сидели грузчики. Или, например, едет небольшая баржа - и мы ее отождествляем с небольшим грузовичком.
Мы решили не пользоваться ни трамвайчиками, ни водным такси - мы просто бродили по Венеции, рассматривая дома, каналы, людей.
Я не могу сказать, что Венеция везде красива. Да, есть дома с довольно старыми фасадами и их, действительно, никто не обновляет. Во весь этот архитектурный ансамбль довольно неплохо вписался супермаркет BILLA. И цены, я вам скажу там не драконовские, а на некоторые товары даже меньше киевских.
Стоимость большого куска пиццы в пиццериях (которых достаточно большое количество) до 5 евро.
Еще одно отступление по ассимиляции наших соотечественников (украинцев) в Венеции. Мы решили пройтись по супермаркету посмотреть, что почем, так сказать, и натолкнулись на трех женщин в возрасте, которые на украинском довольно живо обсуждали последние новости (кто и куда устроился на работу, кто сменил работу или место жительство)- вспомнились бабушки, которые сидят возле подъезда и знают все про всех.
Очень понравилось кормить голубей (жене не понравилось), они мигом слетаются к вам и садятся на руки, плечи, голову - лишь бы их покормили. Хотя многие писали до меня, что кормить их запрещено и сразу последует наказание в виде штрафа, патрульные полицейские снисходительно смотрели на всех туристов, кто пытался кормить голубей и никого не штрафовали.
Погода целый день стояла солнечная, мы давно отошли с туристических троп и просто бродили по Венеции. Мы хотели увидеть тот город, которым живут его жители.
Недалеко от площади продавали глинтвейн (2 евро – пластиковый стаканчик). Не-смотря на солнечную погоду в городе было не жарко. Напиток понравился, приятный, теплый, чувствовалась гвоздика. В разы отличался от того пойла, которым поили туристов в Будапеште, возле Цитадели.
Небольшие улицы, узкие переулки, запутанные лабиринты улиц (если вы не мест-ный житель). Город жил своей жизнью, строители делали ремонт домов, а мусор свозили тележками на небольшой кораблик, школьники возвращались домой со школы, перебегая через мостики. Кто-то выгуливал собаку, а та в свою очередь самоотверженно тянула хозяина к ближайшему дереву. Жизнь идет, как и в других городах, но как-то по-другому.
Побродив по городу и набравшись впечатлений, мы зашли в уютное небольшое кафе возле моста к ж/д вокзалу, немного отдохнули и выпили кофе. Чашечка эспрессо с молоком стоила 1.5 евро. А потом отправились обратно в Местре, снова на электричке. Так закончился наш день в Венеции.
Город оставляет неоднозначное впечатление.
16.12. 2011 год.
Ми так часто обговорювали з дружиною можливу поїздку до Венеції, що, зрештою, відкладати її далі не було жодного сенсу, до того ж ми вже мали Шенгенські візи (отримані раніше для поїздки через Угорщину до Чорногорії).
Досвід 2-4 денних поїздок на автомобілі Європою є, тому збори зайняли менше одного дня. Київ проводив осінньою прохолодою та дощем. Кажуть, дощ у дорогу – до легкої дороги. Так воно й вийшло.
До Ужгорода добиралися як завжди близько 10 години. Їхали, не поспішаючи, із зупинками на перекус та WC. Подорожувати легко, коли обидва добре водять машину і періодично змінюють один одного. Ужгород зустрів майже взимку – подекуди вже лежав сніг, калюжі просто замерзли. Зупинилися в рідному, приватному готелі «АРГО». Нас уже дізнаються та пообіцяли знижку як постійним клієнтам.
До кордону всього 25 км, тому, виспавшись та поснідавши, ми вирушили до прикордонного переходу Чоп – Захонь. На кордоні були у суботу, приблизно о 9-30 ранку. На досвід - це найкращий час для швидкого проходження кордону.
Угорщину перетнули на одному подиху, оплата автобану на один день не потрібна, ми лише заправилися якіснішим (хоч і дорожчим, ніж в Україні) бензином. І одразу вирушили в дорогу. А шлях наш лежав у бік Словенії. Так як Угорщина та Словенія це Шенген, межа між ними це практично лише назва.
Головне не забути, що при перетині такого (умовного) кордону, на першій заправці необхідно купити віньєтку (оплата автобана) і обов'язково приклеїти її на лобове скло, т. к. дорожні камери та пункти «чесності», як ми їх прозвали, зчитують інформацію щодо оплати. Вартість віньєтки на 7 днів (це мінімальний термін) 15 євро.
Ми не ставили собі завдання за один день доїхати до Венеції і вирішили переночувати у Словенії у невеликому містечку під назвою Postojna. Зупинилися у приватних апартаментах. Нам надали на повне розпорядження великий апартамент зі спальнею. Дуже тепла і по-домашньому затишна атмосфера. Це коштувало нам 49 євро за ніч, зі сніданком. До Венеції залишалося лише 200 км. Господарі апартаментів дуже милі люди похилого віку, запитали в який час подати сніданок, пішли і більше нас не турбували.
З ранку, щільно поснідавши (велике спасибі господині), знову рушили в дорогу.
Прикордонний перехід між Словенією та Італією помітніший, але жодного прикордонника нами помічено не було. Оплата автобана до міста Местре, в якому ми зупинилися, нам коштувала 8.60 євро. Тут не треба купувати віньєтки-при в'їзді на автобан, перед шлагбаумом, ви берете талон, а при з'їзді автомат зчитує його і видає суму, яку вам необхідно сплатити. Оплата відбувається готівкою. Розібратися праці не складе.
Ми зупинилися в приватному невеликому готелі, який вибирався нами виключно за двома параметрами - дешево та оплачений сніданок. Ніч коштувала нам 35 євро. За ці гроші ми отримали хороший номер, а ось сніданок складався з круасану та кави.
Местрі від Венеції знаходиться лише за 14 кілометрів. Як потім виявилося, готель знаходився приблизно за 200 метрів від залізничного. вокзалу, з якого приблизно кожні 10-15 хвилин йдуть електрички до Венеції. Їхати не довго, лише 2 зупинки (хвилин 10). Станція відправлення "Местре-Венеція" - кінцева зупинка "Санта-Лючія".
Квитки на електричку було куплено у кіоску, який продає газети та журнали, т. к. квиткові каси продають квитки на потяги далекого прямування. Обійшлося це нам у 13 євро (по 6.50 за квиток). На пероні є невеликі жовті автомати розміром з поштову скриньку, в якій вам обов'язково треба прокомпостувати квиток перед тим, як ви зайдете в електричку.
Знайти потрібну електричку просто, як і у нас. Дивіться табло та вибираєте поїзд, у якого кінцева зупинка Венеція “Санта-Лючія”. Дивіться шлях, на який вона прибуває, і підходьте на цей шлях.
Електрички в рази відрізняються від наших, дуже зручні та комфортабельні, теплі та чисті.
Квитки на зворотний шлях ми купували залізничним. вокзалі Венеції в автоматі, що продає квитки, коштувало це задоволення 1.2 євро за два квитки. Чому така різниця у квитках ми так і не змогли розібратися, можливо, у Местрі ми купили квитки на кілька подорожей.
Венеція зустріла не по сезону тепло та сонячно (враховуючи, що ми прибули туди наприкінці листопада). Люди поспішали у справах, і своїм, одним їм веденим, турботам. Туристів і роззяв теж було достатньо. Всюдисущі зграйки азіатів рухалися за своїми гідами. Російськомовні туристи досить голосно спілкувалися між собою, що дозволяло їх легко впізнати.
Свої ж співвітчизники (українці) просто порадували-перед нами йшов у своїх робітничих справах простий працівник італієць (робочий спецодяг, візок із ящиками). У нього задзвонив телефон, він відповідає на дзвінок і чистою українською мовою починає когось вітати з днем народження. І буквально через хвилину перекинувся парою фраз італійською зі своїми знайомцями.
Було багато прочитано про Венецію, ще більше переглянуто фільмів, і все ж таки Венеція вражає. Дивно поєднання вулиць, тротуарів та каналів, містків та мостів. Сподобалися човни та кораблики, перероблені, а точніше, пристосовані до особливостей цього чудового міста. Якщо у звичних містах ми бачимо машини (крани, швидку допомогу, автобуси, таксі тощо), то тут їх усіх замінюють катери та кораблі. Катери швидкої допомоги, поліції, водні таксі та трамвайчики. Зі своїми маршрутами та графіком руху.
Ми бачили, як досить швидко пересувалися невеликі вантажні катерки, це як би їхала чимось навантажена газель, а в кабіні сиділи вантажники. Або, наприклад, їде невелика баржа – і ми її ототожнюємо з невеликим вантажівком.
Ми вирішили не користуватися ні трамвайчиками, ні водним таксі - ми просто бродили Венецією, розглядаючи будинки, канали, людей.
Я не можу сказати, що Венеція скрізь гарна. Так, є будинки з досить старими фасадами та їх, справді, ніхто не оновлює. На весь цей архітектурний ансамбль досить непогано вписався супермаркет BILLA. І ціни, я вам скажу там не драконівські, а на деякі товари навіть менші за київські.
Вартість великого шматка піци в піцеріях (яких досить багато) до 5 євро.
Ще один відступ щодо асиміляції наших співвітчизників (українців) у Венеції. Ми вирішили пройтися по супермаркету подивитися, що навіщо, так би мовити, і натрапили на трьох жінок у віці, які українською досить жваво обговорювали останні новини (хто і куди влаштувався на роботу, хто змінив роботу чи місце проживання) – згадалися бабусі, які сидять біля під'їзду і знають усі про всіх.
Дуже сподобалося годувати голубів (дружині не сподобалося), вони миттю злітаються до вас і сідають на руки, плечі, голову - аби їх нагодували. Хоча багато хто писав до мене, що годувати їх заборонено і одразу піде покарання у вигляді штрафу, патрульні поліцейські поблажливо дивилися на всіх туристів, хто намагався годувати голубів і нікого не штрафували.
Погода цілий день стояла сонячна, ми давно відійшли з туристичних стежок і просто тинялися Венецією. Ми хотіли побачити те місто, яким живуть його мешканці.
Неподалік площі продавали глінтвейн (2 євро – пластиковий стаканчик). Не дивлячись на сонячну погоду в місті було не спекотно. Напій сподобався, приємний, теплий, відчувалася гвоздика. У рази відрізнявся від того пійла, яким напували туристів у Будапешті, біля Цитаделі.
Невеликі вулиці, вузькі провулки, заплутані лабіринти вулиць (якщо ви не місцевий житель). Місто жило своїм життям, будівельники робили ремонт будинків, а сміття звозили візками на невеликий кораблик, школярі поверталися додому зі школи, перебігаючи через містки. Хтось вигулював собаку, а той у свою чергу самовіддано тягнув господаря до найближчого дерева. Життя йде, як і в інших містах, але якось інакше.
Побродивши містом і набравшись вражень, ми зайшли в затишне невелике кафе біля мосту до залізничного вокзалу, трохи відпочили і випили кави. Чашка еспресо з молоком коштувала 1.5 євро. А потім вирушили назад у Местрі, знову електричкою. Так закінчився наш день у Венеції.
Місто залишає неоднозначне враження.
16.12. 2011 рік.
