Сегодня накупил картошки и селёдки!
Хочу оторваться! - Соскучился по селёдке!
На Шли Ланке её нет! - как и нет соленной сушеной рыбки к пиву! (крайняя редкость).
И это на острове Цейлон, среди Океана!
- Не верите?
О, толи ли ещё узнаете!
Тут лангустами почуют только гостей в ресторанчиках, - для местных это непозволительная «роскошь», как для нас икра.
И так, мы на Шри!
Как неугомонный ветер, мы пронестись по благодатной земле Шри-Ланки, заглядывая во все уготовленные для нас, для показа, уголки острова, едва успевая ухватить и прочувствовать то, что увидели то, что услышали.
Любопытство и любознательность вершили над нами.
Мы мчались на джипе (мы, водитель, гид), и останавливались по любой нашей просьбе, и конечно, там, где хотел того наш гид (учился в Москве, ещё в 60-тидесятых, бывал в Киеве, в Харькове, сейчас, по его словам, читает лекции по истории в местном университете, подрабатывает экскурсиями).
Мы смотрели, удивлялись, не успевая осмыслить происходящее, нас интересовало все – и природа острова и вкрапления в неё городков, дорог и поселков, храмов, парков – и людей живущих на нем.
Они как песчинки океанского пляжа, захваченные волной жизни, слившиеся в общий поток приливов и отливов, просто живут здесь своей жизнью, едва ли задумываясь над величием смысла самой жизни.
После четырех экскурсионных дней внутрь страны, мы на 10 дней упали на песок пляжей и не могли в полной мере осмыслить увиденное, и желали видеть ещё и ещё не до конца познанное, и самостоятельно искали приключений.
Хотя и здесь на берегу Океана каждый час, каждый день мы наблюдали за живностью и за жизнью островитян.
Они живут, кто как может, кто выращиванием риса и овощей, кто сбором чая и фруктов, кто рыбалкой и торговлей, или службой при отелях, перевозя на своих тут-туках едва ли не всё, что можно перевести.
Все находится в движении выживания среди экзотических лесов, возвышенностей, пляжных песков, пальм и волн Океана под вечным южным солнцем!
Внутри страны не возникало чувство, что ты на острове, нет ощущения отчуждённости от внешнего мира.
Единственное, что возвращало к действительности - “провалы” и отсутствие мобильной связи (например, sms-ки на континент могли пачкой проскочить только через несколько часов, а то и через сутки после отправки).
Мы задумывались над социальным положением, образованием, увлечением спортом, культурой, и сложилось впечатление, что все островитяне не занимаются политикой и тем более достижением демократии, как таковой. Как и где оставить свой главный след, в чем непременно добиться успеха, не очень-то интересует их. Они живут общением к себе подобными, даря себя такими, как они есть, они просто (и не просто) живут, кормясь дарами местной природы и что всё, что произрастает от низа до верха, всё собирается, поедается и идёт в дело.
Но, всё равно необходимо что-то садить, что-то выращивать и лелеять, иначе не прокормится. Они в постоянном, с виду честном, но в жизненно-необходимом «бизнесе» выживания. Мы удивляемся ими, темным цветом их кожи, их иссушенными солнцем телам, мутно темным цветом глаз, улыбкам с желтыми зубами…
Они тоже удивляются, видя белые лица, и непременно желают подойти и побеседовать, хоть как-то проявить свой интерес, задавая первый вопрос: Who are you? (Кто вы? )
Удивляются, оглядываются, останавливаются, рассматривают, показывают своим детям и на белую кожу, и на белые волосы. И детские ручонки тянутся потрогать это волшебно-необычное для них явление – белый человек.
Все благожелательны, все - не без интереса. Они тоже задумчивы, куда-то спешат, - что-то надо сделать, но часто останавливаются, приветствуют, если даже ты находишься по другую сторону дороги, а встречные, улыбаясь, здороваются. Иной раз не понятно, от чего их улыбка, толи от того, что они увидели экзотику (белого человека), толи от того, что они такие есть на самом деле, благожелательны ко всем.
Если ты стоишь и осматриваешься, то подходят. Кто-то скромен по отношению к пришельцам, кто-то, по нашим понятиям, до дотошности навязчив (особенно, это и понятно, владельцы тук-туков). Но данное непринуждённое общение начинается осторожно-почтительно, - это есть достижение островитян, в противном случае ветер замкнутости принес бы им больше вреда, чем пользы, да и сам дух влюблённости в свою Шри Ланку иссяк бы, если бы было иначе.
Они гордятся своей Ланкой и всегда спрашивают: - Ну, как вам наша Шри Ланка? (Большая Великолепная Земля), с удовольствием выслушивают лестные мнения о стране и о себе, как о доброжелательных и улыбающихся людях.
И не без того, чтобы попросить Smoke (закурить), чем как бы высказывают, дашь закурить – ты мой друг, ведь мне интересно, что за сигарету ты куришь, а какая она, и какой ты, если куришь такую необычность. После сигареты они готовы сопровождать тебя и что-то рассказывать хоть час, хоть три. Ты, только скажи, что ты хочешь, - доведут, покажут.
Но, что-нибудь ты, как бы обязан дать, ведь они искренне просят тебя об этом.
Их искренность довела меня до того, что на пятый день я понял, запаса сигарет до конца поездки не хватит.
Даже Джамиль, наш водитель (признался, что не курит! ) попросил сигарету и спрятал в нагрудный карман.
- Я дома в спокойной обстановке покурю.
Это он так выказал своё уважение к тебе! А дома, явно похвастается новинкой – сигаретой с ментолом, с континента, с Украины (о которой никто из домашних не знает, как мы, к примеру, не знаем о племени Майя.
Разновидностей марок сигарет мало. Сигареты продаются и поштучно.
Курево на острове дорогое, пачка местных сигарет стоит – от 4 $ и выше.
Например, LM и Dunhill стоят от 4.5 до 5.5 $. – это только название, более ничего общего с европейскими марками не имеет, - табак крепкий (как в Турции) производство – местное.
Местное, рабочее население (строители, рыбаки, крестьяне) - курит листья трав со смесью мела и миндально ореха, но ничего общего с курением-поджиганием табака - нет, - эту смесь они жуют, регулярно смачно сплёвывая красную жижу.
Ощущения и воздействие этого «ритуала» на организм европейца, думаю описать отдельно.
Островитяне прекрасно понимает свой политический строй, в котором живут, и сложившийся конгломерат нескольких религий (местного буддизма, христианства, оставленного португальскими колонизаторами, восточного мусульманства и индуизма) отличает их от континентальных особенностей. Здесь всё слилось воедино, отнюдь не мешая друг другу, а мягко слилось воедино, в целую отличительную народность со своими традициями, где-то похожими на индийские, где-то на восточноафриканские.
На острове нет помпезных храмов. Даже множество статуй Будды, толи в городах, толи вдоль дорог, от малых до величественных, восседающих на холмах “не давят”, а мягко сочетаются с окружающей природой.
Буддийские храмы, в которых мы побывали, отличаются чистотой и белой свежестью, ухоженностью площадок, зеленью территорий.
Индийские храмы тоже не столь высоки, как Индии, отличаются островерхой пирамидальностью с огромным количеством тонко резных фигур многочисленных богов.
Небольшие католические храмы, синагоги и мечети как бы встроены в улочки и кварталы городков чуть возвышаются над двух-трех этажными домами…
Это обобщенный взгляд на страну. Теперь стоит описать отдельные места, где нам пришлось побывать.
Р. S. : (пока заметка, потом вставлю в текст)
На первый вопрос – Откуда, Вы? - мы отвечали «с Украины» - нас не понимали.
Только в отеле, где проживали, и около него (персонал) понимающе цокал языком,
– О, Украина!
…но, и это нам было понятно, что они на любое название страны так реагируют, лишь бы не обидеть гостя.
Хотя они по внешнему виду отличают немцев, англичан, французов от славян.
В нашем же положении, в большинстве случаев приходилось пояснять, что Киев не Москва, и на ладони показывая, чертить карту, что существует Черное море, река Днепр... но, и это им ничего не говорило... Они поддакивали, кивали головой «yes-yes», но и так было понятно, что они мало, что знают о континенте.
А, киевское Динамо, имена - Шевченко, братья Кличко - вообще ничего им не говорило.
Наш русскоговорящий гид Мунидаса (Муни) говорил нам, что информация по ТВ, радио, интернету крайне урезана и контролируется правительством и касается только внутренних событий страны и положительной внешней политики... так, что местное население только лишь наслышано о других странах, а что происходит там, в настоящий момент – нет, не знают.
Например, по прибытию в Киев 21 января, мы узнали о крушении итальянский круизного лайнера Costa Concordia, который сел на мель у берегов Тосканы в ночь на 14 января 2012. Но, ни в новостях, ни в газетах Шри Ланки об этом крушении ничего не было. И наши гиды, которые нас информировали (по нашей просьбе) о каждодневных событиях ничего нам не рассказывали, а что же происходит вне Шри Ланки.
Был случай. Наш водитель джипа, Джамиль (мягкий, тихий, очень приятный парень – 28 лет, каждый день, по утрам, искренне одаривал нас одним цветком) после 4-дневной экскурсии по стране, узнав, что мы остановились в отеле рядом с его домом в 1.5 км, пригласил нас в гости. Уж очень ему хотелось показать свой дом, познакомить с семьёй, да и повод был – День Рождение 8-ми летней дочери. Но Джамиль (неоднократно! ) делал нам приглашение (на слабо-английском), когда рядом не было нашего гида. Я тогда ещё высказал предположение, что нас приглашают в гости втихаря. Договорились с Джамилем, что мы созвонимся, и он через четыре дня заедет за нами.
Совершенно случайно, в одной из бесед наш русскоязычный гид Мини узнал от нас об этом приглашении, слегка скривился и посоветовал нам не делать этого. Почему? - не ответил.
Через три дня (мы ждали его звонка, купили подарки) Джамиль позвонил по-мобильному и подтвердил свою просьбу, назначил время встречи. На следующий день мы прождали его возле отеля два часа. Вышел к нам парень с решепшина, и сообщил, что от Джамиля есть сообщение, - он в дальней поездке. Вот и думай тут, что хочешь!
Продолжение следует… а, где же мы были, что повидали…
Много! - И приключения были, да, ещё какие!
Сьогодні накупив картоплі та оселедці!
Хочу відірватись! - скучив за оселедець!
На Шлі Ланці її немає! - як і немає солоної сушеної рибки до пива! (крайня рідкість).
І це на острові Цейлон, серед Океану!
- Не вірите?
О, чи ще дізнаєтесь!
Тут лангустами почують лише гостей у ресторанчиках, – для місцевих це недозволена «розкіш», як для нас ікра.
Отже, ми на Шрі!
Як невгамовний вітер, ми промчали благодатною землею Шрі-Ланки, зазираючи у всі уготовані для нас, для показу, куточки острова, ледве встигаючи схопити і відчути те, що побачили те, що почули.
Цікавість та допитливість вершили над нами.
Ми мчали на джипі (ми, водій, гід), і зупинялися на будь-яке наше прохання, і звичайно, там, де хотів того наш гід (навчався в Москві, ще в 60-тидесятих, бував у Києві, у Харкові, зараз, по його словами, читає лекції з історії у місцевому університеті, підробляє екскурсіями).
Ми дивилися, дивувалися, не встигаючи осмислити те, що відбувалося, нас цікавило все – і природа острова та вкраплення в неї містечок, доріг та селищ, храмів, парків – та людей, що живуть на ньому.
Вони як піщинки океанського пляжу, захоплені хвилею життя, що злилися в загальний потік припливів і відливів, просто живуть тут своїм життям, навряд чи замислюючись над величчю сенсу життя.
Після чотирьох екскурсійних днів усередину країни, ми на 10 днів впали на пісок пляжів і не могли повною мірою осмислити побачене, і хотіли бачити ще й ще не до кінця пізнане, і самостійно шукали пригод.
Хоч і тут на березі Океану щогодини, щодня ми спостерігали за живністю та життям островитян.
Вони живуть, хто як може, хто вирощуванням рису та овочів, хто збиранням чаю та фруктів, хто рибалкою та торгівлею, або службою при готелях, перевозячи на своїх тут-туках чи не все, що можна перекласти.
Все знаходиться в русі виживання серед екзотичних лісів, пагорбів, пляжних пісків, пальм та хвиль Океану під вічним південним сонцем!
Усередині країни не виникало почуття, що ти на острові, немає відчуженості від зовнішнього світу.
Єдине, що повертало до дійсності – "провали" та відсутність мобільного зв'язку (наприклад, sms-ки на континент могли пачкою проскочити лише через кілька годин, а то й через добу після відправлення).
Ми замислювалися над соціальним становищем, освітою, захопленням спортом, культурою, і склалося враження, що всі остров'яни не займаються політикою і тим більше досягненням демократії як такої. Як і де залишити свій головний слід, у чому неодмінно досягти успіху, не дуже цікавить їх.
Вони живуть спілкуванням до себе подібними, даруючи себе такими, як вони є, вони просто (і не просто) живуть, годуючись дарами місцевої природи і що все, що росте від низу до верху, все збирається, поїдається і йде у справу.
Але все одно необхідно щось садити, щось вирощувати і плекати, інакше не прогодується. Вони в постійному, на вигляд чесному, але в життєво-необхідному «бізнесі» виживання. Ми дивуємося ними, темним кольором їхньої шкіри, їхнім висушеним сонцем тілам, каламутно темним кольором очей, посмішкам із жовтими зубами.
Вони теж дивуються, бачачи білі обличчя, і неодмінно бажають підійти і поговорити, хоч якось виявити свій інтерес, ставлячи перше запитання: Who are you? (Хто ви? )
Дивуються, оглядаються, зупиняються, розглядають, показують своїм дітям і на білу шкіру, і на біле волосся. І дитячі рученята тягнуться доторкнутися до цього чарівно-незвичайного для них явища – білої людини.
Усі доброзичливі, всі – не без інтересу.
Вони теж замислені, кудись поспішають, щось треба зробити, але часто зупиняються, вітають, якщо навіть ти знаходишся з іншого боку дороги, а зустрічні, посміхаючись, вітаються. Іноді не зрозуміло, від чого їхня усмішка, чи то від того, що вони побачили екзотику (білу людину), чи то від того, що вони такі є насправді, доброзичливі до всіх.
Якщо ти стоїш і оглядаєшся, то підходять. Хтось скромний по відношенню до прибульців, хтось, за нашими поняттями, до наполегливості нав'язливий (особливо, це і зрозуміло, власники тук-туків). Але це невимушене спілкування починається обережно-шанобливо, - це є досягнення островитян, інакше вітер замкнутості приніс би їм більше шкоди, ніж користі, та й сам дух закоханості в свою Шрі Ланку вичерпався б, якби було інакше.
Вони пишаються своєю Ланкою і завжди питають: - Ну, як вам наша Шрі-Ланка?
(Велика Чудова Земля), із задоволенням вислуховують приємні думки про країну і про себе, як про доброзичливих і усміхнених людей.
І не без того, щоб попросити Smoke (закурити), чим висловлюють, даси закурити – ти мій друг, адже мені цікаво, що за сигарету ти куриш, а яка вона, і який ти, якщо куриш таку незвичність. Після цигарки вони готові супроводжувати тебе і щось розповідати хоч годину, хоч три. Ти тільки скажи, що ти хочеш, - доведуть, покажуть.
Але, щось ти, як би зобов'язаний дати, адже вони щиро просять тебе про це.
Їхня щирість довела мене до того, що на п'ятий день я зрозумів, запасу цигарок до кінця поїздки не вистачить.
Навіть Джаміль, наш водій (зізнався, що не курить! ) попросив цигарку і сховав у нагрудній кишені.
- Я вдома у спокійній обстановці покурю.
Це він так висловив свою повагу до тебе!
А вдома явно похвалиться новинкою – сигаретою з ментолом, з континенту, з України (про яку ніхто з домашніх не знає, як ми, наприклад, не знаємо про племені Майя).
Різновидів марок цигарок мало. Цигарки продаються і поштучно.
Курево на острові дороге, пачка місцевих цигарок коштує – від 4$ і вище.
Наприклад, LM і Dunhill коштують від 4.5 до 5.5$. - це тільки назва, більше нічого спільного з європейськими марками не має, - тютюн міцний (як у Туреччині) виробництво - місцеве.
Місцеве, робоче населення (будівельники, рибалки, селяни) – палить листя трав із сумішшю крейди та мигдального горіха, але нічого спільного з курінням-підпалюванням тютюну – ні, – цю суміш вони жують, регулярно смачно спльовуючи червону жижу.
Відчуття та вплив цього «ритуалу» на організм європейця думаю описати окремо.
Островітяни чудово розуміє свій політичний устрій, в якому живуть, і конгломерат, що склався, кількох релігій (місцевого буддизму, християнства, залишеного португальськими колонізаторами, східного мусульманства та індуїзму) відрізняє їх від континентальних особливостей. Тут все злилося воєдино, аж ніяк не заважаючи один одному, а м'яко злилося воєдино, у цілу відмінну народність зі своїми традиціями, десь схожими на індійські, десь на східноафриканські.
На острові немає помпезних храмів. Навіть безліч статуй Будди, чи то в містах, чи то вздовж доріг, від малих до величних, що сидять на пагорбах "не тиснуть", а м'яко поєднуються з навколишньою природою.
Буддійські храми, в яких ми побували, відрізняються чистотою та білою свіжістю, доглянутістю майданчиків, зеленню територій.
Індійські храми теж настільки високі, як Індії, відрізняються гостроверхої пірамідальністю з величезною кількістю тонко різьблених фігур численних богів.
Невеликі католицькі храми, синагоги та мечеті ніби вбудовані в вулички та квартали містечок трохи підносяться над двома-трьома поверховими будинками.
Це узагальнений погляд на країну. Тепер слід описати окремі місця, де нам довелося побувати.
Р. S. : (поки замітка, потім вставлю в текст)
На перше запитання – Звідки, Ви? – ми відповідали «з України» – нас не розуміли.
Тільки в готелі, де проживали, і біля нього (персонал) розумно цокав язиком,
– О, Україно!
…але, і це нам було зрозуміло, що вони на будь-яку назву країни так реагують, аби не образити гостя.
Хоча вони на вигляд відрізняють німців, англійців, французів від слов'ян.
У нашому ж становищі, в більшості випадків доводилося пояснювати, що Київ не Москва, і на долоні показуючи, креслити карту, що існує Чорне море, річка Дніпро...але це їм нічого не говорило...Вони підтакували, кивали головою "yes-yes", але й так було зрозуміло, що вони мало, що знають про континент.
А, київське Динамо, імена – Шевченко, брати Клички – взагалі нічого їм не говорило.
Наш російськомовний гід Мунідаса (Муні) говорив нам, що інформація по ТБ, радіо, інтернету вкрай урізана і контролюється урядом і стосується тільки внутрішніх подій країни і позитивної зовнішньої політики...так, що місцеве населення тільки чуло про інші країни, а що відбувається там, зараз – ні, не знають.
Наприклад, після прибуття до Києва 21 січня, ми дізналися про аварію італійського круїзного лайнера Costa Concordia, який сів на мілину біля берегів Тоскани в ніч на 14 січня 2012 року.
Але ні в новинах, ні в газетах Шрі Ланки про цю катастрофу нічого не було. І наші гіди, які нас інформували (на наше прохання) про щоденні події, нічого нам не розповідали, а що ж відбувається поза Шрі Ланкою.
Був випадок. Наш водій джипа, Джаміль (м'який, тихий, дуже приємний хлопець – 28 років, щодня, вранці, щиро обдаровував нас однією квіткою) після 4-денної екскурсії країною, дізнавшись, що ми зупинилися в готелі поряд з його домом в 1.5 км, запросив нас у гості. Дуже йому хотілося показати свій будинок, познайомити з сім'єю, та й привід був – День Народження 8-річної доньки. Але Джаміль (неодноразово! ) робив нам запрошення (слабко-англійською), коли поряд не було нашого гіда. Я тоді ще висловив припущення, що нас запрошують у гості нишком. Домовилися з Джамілем, що ми зателефонуємо, і через чотири дні він заїде за нами.
Цілком випадково, в одній з бесід наш російськомовний гід Міні дізнався від нас про це запрошення, злегка скривився і порадив нам не робити цього. Чому? - не відповів.
Через три дні (ми чекали на його дзвінок, купили подарунки) Джаміль зателефонував по-мобільному і підтвердив своє прохання, призначив час зустрічі. Другого дня ми чекали його біля готелю дві години. Вийшов до нас хлопець з решепшиною, і повідомив, що від Джаміля є повідомлення, - він у дальній поїздці. От і думай, що хочеш!
Далі буде...а, де ж ми були, що побачили...
Багато! - І пригоди були, так, ще які!