Вместо предисловия. Отзыв про Шри-Ланку писала я не для Турправды изначально, а для другого сайта. Но вспомнив, что мой отзыв про Таиланд вызвал интерес, более того, что я обещала писать еще, откорректировала его и решила разместить. В том числе и потому, что здесь зачастую отзывы про Шри-Ланку сводятся к оцениванию отелей, а мне очень хотелось передать мое настроения и мои впечатления от этого совершенно чудесного, благословенного места. Буду рада вопросам и комментариям.
Шри-Ланка, пережившая за свою историю оккупацию голландцев, португальцев и англичан, страшнейшее цунами и гражданскую войну, вопреки всему этому производит впечатление невероятно счастливой страны. Жители острова на мой вопрос о том, не мечтают ли они переехать в более богатую и экономически развитую страну, гордо отвечают: «У нас есть все: джунгли, океан, солнце, чай, в конце концов! А что нам может дать Европа?. . » На Цейлоне любят жизнь такой, какой она есть – в независимости от наличия или отсутствия большого банковского счета. Учиться любить жизнь отправилась на Шри-Ланку и я.
Люди – золотой запас Ланки
Главное богатство Шри-Ланки – не чай, не драгоценные камни и не Индийский океан, а люди, населяющие этот небольшой остров, расположенный в 800 км от экватора. Двадцать миллионов красивых и достойных людей – вот чем может гордиться Цейлон! Ланкийцы – люди особенные, такая себе маленькая и гордая нация. Нигде в мире я не видела в людях столько достоинства и любви к родной земле, как в этой стране! Причём, проявляется эта любовь в совершенно удивительных вещах. За время путешествия мы встречали таких людей, которые во время разговора с нами поднимали глаза вверх, к верхушкам пальм и солнцу, и говорили: «Я счастлив, что родился именно здесь! Мне так повезло! »…
Настоящим уроком жизни стало для меня общение с нашим гидом, 28-летним Ниро, который в течение недели погружал нас в местный колорит. Каждый день Ниро по чуть-чуть рассказывал нам о себе. Вот в десять лет он впервые пошел работать (вынудила бедность семьи) – помогал строить на острове новые дороги, вот в 15 лет он становится помощником шеф-повара в одном из ресторанов, спустя несколько лет Ниро на пляжах Бентоты (курортный город Шри-Ланки) учит туристов серфингу (одна из многочисленных профессий Ниро – инструктор по водному спорту), а в 23 года он вдруг решает, что всего этого мало и отправляется в столицу, в Коломбо – изучать русский язык в Русском культурном центре Шри-Ланки. Апофеозом рассказа служит история Ниро о том, как в 25 лет он вдруг решил отправиться в Москву –учить русский язык в Российском университете дружбы народов. «Самолет приземлился в Москве поздно вечером. Был декабрь, очень холодно. Я, стоя на улице в шортах, подумал, что так холодно потому, что солнца нет. Надеялся, что утром потеплеет». Наивный житель тропиков!
Суровая Россия заставила нежного ланкийца не только купить пуховик, но и научила пить водку, готовить пельмени и экономить – за год жизни в одном из самых дорогих городов мира Ниро потратил накопленные в течение пятнадцати лет деньги (! ). Не восхищаться силой духа и упорностью парня, прошедшего путь от бедняка до вполне уважаемого и уверенного в себе человека невозможно.
Гид на Шри-Ланке ценен своими знаниями – через два дня мы знали названия самых экзотических фруктов, успели попробовать что-то странное и острое посреди джунглей, проехать самыми живописными дорогами и искупаться в самых чистых и красивых водопадах.
Что касается местного водителя, то с ним на острове чувствуешь себя куда увереннее. И дело не в том, что дороги на Шри-Ланке якобы плохие (так почему-то пишут в интернете, но это совсем не соответствует действительности). Дороги хорошие и новые (президент несколько лет назад пообещал две вещи: закончить войну и построить новые дороги и, как ни странно, успешно справился с обоими обещаниями), но очень узкие, так как проложены через джунгли. Езда по ним – отдельное впечатление, и, довольно экстремальное: на узеньких дорогах ездят велосипеды, мотороллеры, тук-туки (народный азиатский транспорт) , легковые авто, грузовики, яркие автобусы, их переходят огромные слоны, перебегают обезьяны, а посреди — крепким сном спят собаки… Больше всего во всей этой «идиллии» меня удивляли собаки – но местные говорят, им так удобно, и машины их совсем не смущают! Нас они тоже не смущали – водитель мастерски их объезжал! К тому же, он умудрялся одновременно есть арбуз и рулить!. .
Хлебное дерево – одно из чудес Шри-Ланки
С каждым днем путешествия впечатлений становилось все больше и больше, и мы чувствовали себя почти своими в этой чудесной стране. Причем своими настолько, что питались там, где и местные – а это на Шри-Ланке, известной своей острой кухней, дорогого стоит! Ниро с азартом делал остановки посреди джунглей, где в импровизированных точках общепита мы ели вкуснейшую еду. В основном, это были тончайшие рисовые блинчики с завернутой внутрь них горохово-пряно-овощной смесью. Остро, вкусно, необычно! Посреди джунглей я также попробовала самый вкусный и необычный фрукт в своей жизни – плод хлебного дерева! Хлебное дерево, распространенное по миру из Новой Гвинеи, на Шри-Ланке – важный источник питания, а также отличное доказательство того, что оставаться голодным на этом чудесном острове ну просто невозможно! Посудите сами. Мякоть плодов хлебного дерева пекут (и получают что-то вроде хлеба), жарят (получают картофель), варят, тушат в качестве дополнения к рису, делают из него тесто для блинчиков, а созревшие плоды едят в сыром виде. Неплохо? Именно в сыром виде поглощали хлебное дерево и мы – сытно, сладко, сочно и невероятно вкусно! «На что похоже? », – с любопытством спрашивали меня друзья про приезду. А ни на что – вкус абсолютно самостоятельный, нежный, в меру сладкий и очень необычный!
Цейлонский чай, или Как за важную работу платят копейки
Вот так, поглощая хлебное дерево и закусывая его манго, мы добрались до самой необычной части острова – высокогорного курорта Нувара Элия. Местные называют его Маленькой Англией не случайно – построенной много веков назад англичанами, город и сегодня сохранил английский стиль не только в архитектуре (по всему городу раскиданы стильные британские дома с остроконечными крышами), но и в ландшафтном дизайне – не по-азиатски ухоженные газоны, правильной формы озера, и в климате. Нувара Элия – единственное место на тропическом острове, где среднегодовая температура составляет около 15 градусов по Цельсию! Над городом практически всегда стоит такой себе лондонский смог, от пейзажей веет холодом, а на базарах продаются не шлепанцы, а дутые куртки.
Но ехали мы в живописную Нувара Элию не столько за прохладой, сколько за легендарным цейлонским чаем, ведь именно в высокогорных равнинах симпатичные ланкийки собирают самый вкусный в мире чай!
Кстати, мы узнали, что до 19 века на Шри-Ланке активно выращивали кофе, а вот чаем там тогда и не пахло! Первый чай сюда завезли в тридцатые годы 19 века из Китая и Индии. Сегодня Шри-Ланка занимает третье место в мире по производству чая и обеспечивает около 25 процентов мирового спроса. Ярко-зеленые чайные плантации – словно плюш на горных склонах! Разбросанные по всему острову, они приносят всему миру удовольствие, а владельцам фабрик – огромный доход. А вот те, без кого существование чая просто невозможно, работники чайных плантаций, зарабатывают мало. Еще несколько лет назад эти люди получали около 2-х долларов в день – при том, что норма равна 20 кг в день, и на ее сбор нужно потратить 6-7 часов! После волны протестов зарплата сборщиков чая увеличилась почти вдвое. От того, что платят мало, чай в высокогорьях Цейлона собирают или пожилые женщины, или очень юные. Чай, который они собирают своими смуглыми руками, прекрасный – крепкий и терпкий. И цвет чудесный – янтарно-коричневый.
Джунгли: звуки, шорохи, запахи
Если посмотреть на Индийский океан с высоты птичьего полета, то Шри-Ланка – это словно капля в океане. По форме остров, когда-то отколовшийся от Индостана, действительно напоминает капельку, размером 400 км на 200 км. Большую часть острова занимают тропические леса – зеленые, свистящие, шумящие! Узнав, что на острове находится один из древнейших в мире тропических лесов, мы тут же решили отправиться в Синхараджу. Ливневый лес, расположенный на юго-западе острова, является остатком леса, который когда-то покрывал древний суперконтинент. Позже cуперконтинент раскололся, и только на маленькой части суши остался кусочек первозданного леса, до сих пор не знающий вмешательства человека – в этом, собственно, и заключается его «фишка»! Синхараджа – одно из немногих мест на земле, которые до наших дней сохранилось в нетронутом виде. Как по секрету сказал нам гид: «Здесь все так же, как было при динозаврах…» Такое мы пропустить не могли!
…Утром перед отелем нас встречал Ниро. Пять утра, едва светает, остров только просыпается. «Привет! Как дела? », – Ниро, не спавший почти всю ночь, чтобы доехать до нашего городка, счастливо улыбается. Чему он радуется, я пока не понимаю – мне страшно, ведь впереди джунгли, где водятся те, кого я боюсь больше всего на свете – змеи! До Синхараджи ехать часа четыре, по дороге льет дождь. Вдруг деревья подозрительно сгущаются и становятся все выше и выше – я понимаю, что мы подъезжаем к лесу. Я вижу стоянку, шлагбаум и административный домик, где обитают гиды и продаются билеты. Мы берем зонтики (лес-то ливневый! ), выслушиваем правила поведения в джунглях, отправляемся в путь. И хотя о таком приключении я мечтала давно, подготовиться к нему не успела. Вместо специальных горных ботинок на мне оранжевые балетки, вместо удобного рюкзака – сумка-баул, купленная где-то в Бангкоке. В лесу красиво невероятно, но еще более страшно: тропинки узкие и каменистые, а деревья, как в кино, высоченные и своими кронами практически закрывают солнце, и поэтому в лесу темно. Ну а главное то, с ужасом осознаю я, что некоторые змейки очень похожи на ветки деревьев, поэтому замечаю я их только после того, как гид говорит: «Look! Snake! Little poisonous».
Правда, еще больше, чем змеи, пугают звуки: птицы кричат и ухают, обезьяны то ли тоже кричат, то ли чихают, а насекомые выдают такой ультразвук, что голова с непривычки ноет. Но мне хорошо – не то слово! Наслаждаться здесь есть чем: редчайшие деревья (многие из них эндемики), изящные лианы, удивительной красоты сине-оранжевые голосистые птички, смешные обезьяны, а где-то в глубине, говорит гид, даже водятся леопарды! Впервые в жизни я ощущаю себя частью дикой природы и понимаю, что это ощущение дорого стоит. Через пять минут ко всем ощущениям присоединяется еще одно – мы попадаем под настоящий тропический ливень!
За несколько часов нашей прогулки мы успеваем пройти почти 15 км по девственному тропическому лесу Шри-Ланки. Все время пути нас сопровождают ливень, звуки, шорохи и чихание огромной обезьяны (кажется, она следила за нами). Это было прекрасно-экстремальное путешествие, сделавшее меня чуть смелее и безрассуднее. Действительно, Шри-Ланка меняет людей!
Замість передмови. Відгук про Шрі-Ланку писала я не для Турправди спочатку, а для іншого сайту. Але згадавши, що мій відгук про Таїланд викликав інтерес, більше того, що я обіцяла ще писати, відкоригувала його і вирішила розмістити. У тому числі й тому, що тут часто відгуки про Шрі-Ланку зводяться до оцінювання готелів, а мені дуже хотілося передати мої настрої та мої враження від цього чудового, благословенного місця. Буду рада питанням та коментарям.
Шрі-Ланка, яка пережила за свою історію окупацію голландців, португальців та англійців, найстрашніше цунамі та громадянську війну, всупереч усьому цьому справляє враження неймовірно щасливої країни. Жителі острова на моє запитання про те, чи не мріють вони переїхати в більш багату та економічно розвинену країну, гордо відповідають: «У нас є все: джунглі, океан, сонце, чай, зрештою! А що нам може дати Європа? .
» На Цейлоні люблять життя таким, яким воно є – незалежно від наявності або відсутності великого банківського рахунку. Вчитися любити життя вирушила на Шрі-Ланку та я.
Люди – золотий запас Ланки
Головне багатство Шрі-Ланки - не чай, не коштовне каміння і не Індійський океан, а люди, що населяють цей невеликий острів, розташований за 800 км від екватора. Двадцять мільйонів гарних і гідних людей – ось чим може пишатися цейлон! Ланкійці – люди особливі, така собі маленька та горда нація. Ніде у світі я не бачила в людях стільки гідності та любові до рідної землі, як у цій країні! Причому, виявляється це кохання в зовсім дивовижних речах. За час подорожі ми зустрічали таких людей, які під час розмови з нами піднімали очі вгору, до верхівок пальм та сонця, і казали: «Я щасливий, що народився саме тут! Мені так пощастило! »…
Справжнім уроком життя стало для мене спілкування з нашим гідом, 28-річним Ніро, який протягом тижня занурював нас у місцевий колорит. Щодня Ніро трохи розповідав нам про себе. Ось у десять років він уперше пішов працювати (змусила бідність сім'ї) – допомагав будувати на острові нові дороги, ось у 15 років він стає помічником шеф-кухаря в одному з ресторанів, через кілька років Ніро на пляжах Бентоти (курортне місто Шрі-Ланки) вчить туристів серфінгу (одна з численних професій Ніро - інструктор з водного спорту), а в 23 роки він раптом вирішує, що всього цього мало і вирушає до столиці, в Коломбо - вивчати російську мову в Російському культурному центрі Шрі-Ланки. Апофеозом розповіді служить історія Ніро у тому, як у 25 років він раптом вирішив вирушити у Москву –вчити російську мову у Російському університеті дружби народів. «Літак приземлився в Москві пізно ввечері. Був грудень, дуже холодно.
Я, стоячи на вулиці в шортах, подумав, що так холодно, бо сонця немає. Сподівався, що вранці потеплішає». Наївний мешканець тропіків!
Сувора Росія змусила ніжного ланкійця не лише купити пуховик, а й навчила пити горілку, готувати пельмені та економити – за рік життя в одному з найдорожчих міст світу Ніро витратив накопичені протягом п'ятнадцяти років гроші (! ). Не захоплюватися силою духу і завзятістю хлопця, який пройшов шлях від бідняка до цілком шанованої та впевненої в собі людини неможливо.
Про важливе
Гід на Шрі-Ланці цінний своїми знаннями – через два дні ми знали назви найекзотичніших фруктів, встигли спробувати щось дивне та гостре серед джунглів, проїхати наймальовничішими дорогами та викупатися у найчистіших та найкрасивіших водоспадах.
Щодо місцевого водія, то з ним на острові почуваєшся куди впевненіше.
І справа не в тому, що дороги на Шрі-Ланці нібито погані (так чомусь пишуть в інтернеті, але це зовсім не відповідає дійсності). Дороги добрі й нові (президент кілька років тому пообіцяв дві речі: закінчити війну та побудувати нові дороги і, як не дивно, успішно впорався з обома обіцянками), але дуже вузькі, бо прокладені через джунглі. Їзда по них - окреме враження, і, досить екстремальне: на вузьких дорогах їздять велосипеди, моторолери, тук-туки (народний азіатський транспорт), легкові авто, вантажівки, яскраві автобуси, їх переходять величезні слони, переходять мавпи, а посеред - міцним сном сплять собаки ...Найбільше у всій цій «іділлії» мене дивували собаки - але місцеві кажуть, їм так зручно, і машини їх зовсім не бентежать! Нас вони теж не бентежили - водій майстерно їх об'їжджав! До того ж, він примудрявся одночасно їсти кавун і кермувати! .
Хлібне дерево – одне з чудес Шрі-Ланки
З кожним днем подорожі вражень ставало дедалі більше, і ми відчували себе майже своїми у цій чудовій країні. Причому своїми настільки, що харчувалися там, де і місцеві – а це на Шрі-Ланці, відомій своєю гострою кухнею, дорогого вартує! Ніро з азартом робив зупинки посеред джунглів, де в імпровізованих точках громадського харчування ми їли смачну їжу. В основному, це були найтонші рисові млинці з загорнутою всередину горохово-пряно-овочевою сумішшю. Гостро, смачно, незвично! Серед джунглів я також спробувала найсмачніший і найнезвичайніший фрукт у своєму житті – плід хлібного дерева! Хлібне дерево, поширене по світу з Нової Гвінеї, на Шрі-Ланці - важливе джерело харчування, а також відмінний доказ того, що залишатися голодним на цьому чудовому острові просто неможливо! Посудіть самі.
М'якуш плодів хлібного дерева печуть (і отримують щось на кшталт хліба), смажать (одержують картопля), варять, тушкують як доповнення до рису, роблять із нього тісто для млинців, а дозрілі плоди їдять у сирому вигляді. Не погано? Саме у сирому вигляді поглинали хлібне дерево і ми – ситно, солодко, соковито та неймовірно смачно! «На що схоже? », - з цікавістю питали мене друзі про приїзд. А ні на що – смак абсолютно самостійний, ніжний, у міру солодкий та дуже незвичайний!
Цейлонський чай, або Як за важливу роботу платять копійки
Ось так, поглинаючи хлібне дерево і закушуючи його манго, ми дісталися найнезвичайнішої частини острова – високогірного курорту Нувара Елія.
Місцеві називають його Маленькою Англією не випадково - побудованою багато століть тому англійцями, місто і сьогодні зберегло англійський стиль не тільки в архітектурі (по всьому місту розкидані стильні британські будинки з гострокінцевими дахами), а й у ландшафтному дизайні - не по-азіатськи доглянуті газони, правильної форми озера і в кліматі. Нувара Елія – єдине місце на тропічному острові, де середньорічна температура становить близько 15 градусів за Цельсієм! Над містом практично завжди стоїть такий собі лондонський зміг, від пейзажів віє холодом, а на базарах продаються не шльопанці, а дуті куртки.
Але їхали ми до мальовничої Нувари Елії не стільки за прохолодою, скільки за легендарним цейлонським чаєм, адже саме у високогірних рівнинах симпатичні ланкійки збирають найсмачніший у світі чай!
До речі, ми дізналися, що до 19 століття на Шрі-Ланці активно вирощували каву, а от чаєм там і не пахло!
Перший чай сюди завезли у тридцяті роки 19 століття з Китаю та Індії. Сьогодні Шрі-Ланка займає третє місце у світі з виробництва чаю та забезпечує близько 25 відсотків світового попиту. Яскраво-зелені чайні плантації – неначе плюш на гірських схилах! Розкидані по всьому острову, вони приносять усьому світові задоволення, а власникам фабрик – величезний дохід. А ось ті, без кого існування чаю просто неможливе, працівники чайних плантацій заробляють мало. Ще кілька років тому ці люди отримували близько 2 доларів на день - при тому, що норма дорівнює 20 кг на день, і на її збір потрібно витратити 6-7 годин! Після хвилі протестів зарплата збирачів чаю збільшилася майже вдвічі. Від того, що платять мало, чай у високогір'ях Цейлону збирають або жінки похилого віку, або дуже юні. Чай, який вони збирають своїми смаглявими руками, прекрасний – міцний та терпкий. І колір чудовий – бурштиново-коричневий.
Джунглі: звуки, шарудіння, запахи
Якщо подивитися на Індійський океан з висоти пташиного польоту, то Шрі-Ланка – неначе крапля в океані. За формою острів, що колись відколовся від Індостану, справді нагадує крапельку, розміром 400 км на 200 км. Більшу частину острова займають тропічні ліси - зелені, свистячі, галасливі! Дізнавшись, що на острові знаходиться один із найдавніших у світі тропічних лісів, ми одразу вирішили вирушити до Сінхараджу. Зливовий ліс, розташований на південному заході острова, є залишком лісу, який колись покривав давній суперконтинент. Пізніше суперконтинент розколовся, і тільки на маленькій частині суші залишився шматочок первозданного лісу, який досі не знає втручання людини – в цьому, власне, і полягає його «фішка»! Сінхараджа - одне з небагатьох місць на землі, яке до наших днів збереглося в незайманому вигляді.
Як по секрету сказав нам гід: «Тут так само, як було при динозаврах…» Таке ми пропустити не могли!
... Вранці перед готелем нас зустрічав Ніро. П'ять ранку, тільки-но світає, острів тільки прокидається. "Вітаю! Як справи? », - Ніро, який не спав майже всю ніч, щоб доїхати до нашого містечка, щасливо посміхається. Чому він радіє, я поки не розумію – мені страшно, адже попереду джунглі, де водяться ті, кого я боюся найбільше на світі – змії! До Сінхараджі їхати години чотири, дорогою ллє дощ. Раптом дерева підозріло згущуються і стають все вищими і вищими – я розумію, що ми під'їжджаємо до лісу. Я бачу стоянку, шлагбаум та адміністративний будиночок, де мешкають гіди та продаються квитки. Ми беремо парасольки (ліс-то зливовий! ), Вислуховуємо правила поведінки в джунглях, вирушаємо в дорогу. І хоча про таку пригоду я мріяла давно, підготуватися до неї не встигла.
Вперше в житті я відчуваю себе частиною дикої природи і розумію, що це відчуття дороге. Через п'ять хвилин до всіх відчуттів приєднується ще одне – ми потрапляємо під справжню тропічну зливу!
За кілька годин нашої прогулянки ми встигаємо пройти майже 15 км незайманим тропічним лісом Шрі-Ланки. Весь час шляху нас супроводжують злива, звуки, шарудіння та чхання величезної мавпи (здається, вона стежила за нами). Це була чудово-екстремальна подорож, що зробило мене трохи сміливішим і безрозсуднішим. Справді, Шрі-Ланка змінює людей!