После перевода рассказа 1929 г. https://www.turpravda.com/fr/blog-407222.html , я решил поискать еще какие - нибудь рассказы Эрве Лаувика. И не нашел. Но совершенно неожиданно наткнулся на рассказ, без указания автора в журнале Quattroruote за ноябрь 1967 г. Стиль написания очень походил на стиль Эрве Лаувика. Ну и почему бы и нет? Да Quattroruote журнал итальянский. И автор с супругой выехали в своё путешествие из итальянской Брешии. Но текст явно писал француз. Так, что все возможно. И сейчас и тогда успешные пожилые французы любили и любят жить в недорогих южных странах. Сейчас это Испания, Португалия, Греция и немного Турция. А тогда, в 1967 году? В Испании правил Франко. Гадкий тип, побивший республиканцев, союзник Гитлера и личность крайне неприятная. Португалия. Там у власти был Салазар. Не Салазар Слизерин - один из основателей Хогвардса, а Антониу ди Оливейра Салазар. Тоже дядя мрачный. Полуфашист и жесточайший диктатор. Греция. Там народ только начал приходить в себя после кошмарной, людоедской гражданской войны, которая началась сразу прсле Второй мировой. И , как вишенка на торте, в 1967 году к власти пришли Черные полковники. Дементоры на их фоне - просто дети. Что остается? Турция образца шестидесятых? Нет. Именно Италия. Где постаревшие Эрве и Эмма могли поселиться на старости лет. Кстати не такой уж и старости. По моим прикидкам им было в 1967 г. лет по 62 - 65.
Что такое Quattroruote?
Это автомобильный журнал. Не такой пафосный, как " Иллюстрированный автомобильный туризм" , но издание тоже достойное, благополучно дожившее до наших дней.
Там тоже есть реклама.
Конечно , в основном автомобильная. Лянча Флавия. Правда хороша?
Или вот Лянча Фульвия. Какие тачки!! !
Первые робкие шаги японской автомобильной промышленности на европейском рынке. Хонда 360. Это в смысле объём двигателя. 360 куб. см. Да у моего простецкого квадра объем 500 куб. И мне этого мало.
А вот Фиат 124. Предтеча нашей " Копейки" . Но каковы итальянцы! Да, мы тоже любили эту машину, но нам в голову не приходило писать про неё " Brillantissimo" .
Ну, конечно в журнале много другой рекламы. Магнитофоны.
Тоблероны.
И все нормально. Да девушки. Да красивые. Но никто это сексизмом тогда не считал.
Девушки на мотоциклах.
Ну и , конечно, моды. Мужская. Каков мужык! Ух! Девченки в восторге от его пальто и от него.
Женская.
И опять мужская.
И ещё мужская.
Много автоспорта.
Для тех кто в теме эти имена звучат , как музыка. Эмерсон Фиттипальди, Клэй Регаццони, Крис Амон....Ну и Педро Родригес. Сенсация и надежда Формулы 1. Выиграл первую же гонку сезона, дебютировав в 1967. Такого не было никогда. Он погибнет через 4 года не успев стать чемпионом...
Ну понятно какой это журнал. И там тоже , как и в " Иллюстрированном автомобильном туризме" размещались и размещаются по сию пору рассказы автомобильных путешественников.
И так.
Бросок на 50 лет назад.
( Админы. Все законно. Ссылки на журнал есть. Прошло более 50 лет. Текст - не копия, а авторская переработка. Можете не проверять. В конце концов я юрист- международник и знаю о чём говорю. )
Эрве Лаувик ( Возможно).
Я старый во всех смыслах караванер. Караванинг моя страсть, моя жизнь, мой воздух. Сейчас я буду писать о том, как мечты могут стать реальностью и о том, что не всякие мечты нужно воплощать в жизнь. Заранее предупреждаю читателей о том, что повторять мой маршрут под силу далеко не всем. И даже для тех, кто считает себя готовым ко всему, я не могу посоветовать этот маршрут, в первую очередь, по причине политической нестабильности в посещенных странах.
24 февраля 1967 года, моя очаровательная жена и я выехали из Брешии в сторону Испании. Из Гибралтара мы паромом переправились в Африку . В Сеуту. Это была очень приятная Африка. Цены на бензин, продукты, сигареты и выпивку смешны. И там в ходу франки.
Из Сеуты по прекрасному асфальтированному шоссе мы поехали в сторону Агадира. Нашей целью была древняя арабская Медина. Дорога была хороша. Виды Атлантики, запах соли и в достатке бензоколонок с кафе и мастерскими.
Медина запомнилась, в основном, своими надоедливыми марокканскими мальчиками. Они были всегда и всюду. Они не делали ничего плохого. Не протягивали руки, не попрошайничали. Но они были всегда и везде !! ! ! Никто их не мог отогнать. Ни я, ни местные уважаемые старцы, ни полицейские. Ночью заглядывали в окна нашего каравана, днем толкались ( именно толкались) у машины и даже во время движения я видел двух – трех мальчиков, бегущих за машиной. Меня это сердило.
В Европе мы ночевали в сельской местности, в горах, на краю дороги, на пляжах и никто нас так не беспокоил.
Из Медины мы уехали в Имсун. Это крохотная деревня, где живет всего несколько рыбаков. Там было хорошо и спокойно. Рыбаки не говорили по французски, но были вполне дружелюбны. По утрам они уходили в океан на своих тяжелых, весельных лодках и довольно быстро возвращались с хорошим уловом. Которым делились с нами.
В Гулимине, городке с населением около двух тысяч жителей начинается настоящая Сахара, а с ней наша авантюрная часть путешествия. Тут уже трудно купить привычные продукты, температура около 40 градусов и тут закончился асфальт. Дальше идет отвратительная проселочная дорога по которой ездят на верблюдах и на Ленд Роверах.
Британцы, владельцы этих Ленд Роверов, попытались насмехаться над нашим Опелем и нашим трейлером. Глупые куры! Я начал таскать караван за автомобилем в те годы, когда они еще не родились и не было Ленд Ровера даже в прожектах.
В Гулимине нам повезло. Мы попали на некий местный праздник. Сюда съехались жители окрестных деревень и бедуины и устроили танцы. Это было совсем необычное зрелище. Вечером при свете костров на маленькую площад вышли девушки и мужчины. Танцовщицы по очереди выходили в круг и начинали очень странное действо. Музыкой им служили удары в маленький барабан и бесчисленные удары хлыстов, которые были почти у всех мужчин. И еще тусклое, монотонное, заунывное пение всех присутствующих женщин.
Танцовщица в круге начинала извиваться и раскачивать свой бюст. Потом она его сжимала руками и начинала изгибаться, заваливаясь назад. Удары хлыстов становились все сильнее. Глаза её излучали вожделение и похоть. Когда её затылок касался земли, она испускала стон, глаза её затухали и в круг выходила следующая девушка. В этом шабаше было настолько много первобытного, животного естества, что теперь самые задорные шоу “ Мулен Руж” кажутся мне утренниками монашенок – кармелиток.
Утром мы поехали на север, в Мавританию. Цель нашей поездки – наскальные рисунки, которым не одна тысяча лет. В Джебель бани есть военная база, построенная французами. Там мы и остановились. Господин Сайбари – офицер, получивший военное образование во французской военной академии, принимает нас, как старых друзей. Но не рекомендует ехать к скалам на нашем Опеле* и выделяет нам старый, но крепкий Додж WC-51* и весёлого старшину, как охранника и водителя.
Старшина везет нас по фантастическому пейзажу. Цветные камни, белоснежный песок. Неожиданно, на встречу нам вылетает группа кочевников на верблюдах в облаках пыли. Красивое , необычное зрелище, но наш старшина хмурится, тормозит и демонстративно встает за пулемет , закрепленный на турели. Бедуины стремительно исчезают.
Когда мы вернулись в форт, наш лейтенант дал нам вдоволь молока в грязном бурдюке из козьей кожи. И там плавало несколько волосков, но мы жадно пили это подношение.
Четыре жены этого офицера продали нам пару самодельных одеял из шерсти верблюда и козы, а сам он продал нам старый, немного ржавый, сломанный пистолет - пулемет Томпсона. Он сказал, что один только его вид будет вселять ужас в пустынных кочевников. И одеяла и Томми-ган были как нельзя кстати т. к. я понял. что мой Манлихер с оптическим прицелом не совсем надежная защита от кочующих пастухов.
Ах да… . Наскальные рисунки - это выгравированные быки, антилопы и носорог.
Дальше мы поехали в сторону оазиса Дре. Тут достаточно плодородные места. Есть поля пшеницы и ячменя. И тут первый раз в жизни я увидел дрофу. Я попытался поохотиться, но мне помешали два бербера, которые взялись из ниоткуда, подошли и начали меня отвлекать. Мы разговорились. Их французский был совсем неплох. Моя очаровательная и терпеливая жена и я чувствуем себя экстремальными туристами, но после разговора с этими людьми мы поняли, что это не так. Эти двое мужчин шли по делам в Тиндуфе. Прошли они уже около ста километров и им осталось еще двести пятьдесят. Из снаряжения у них был кожаный бурдюк с мукой, а в руках у одного маленький чайник , в руках у другого старая сковородка. Они сказали, что это нормально и через 5 дней прибудут в пункт назначения.
Когда они ушли , мне удается подстрелить трёх дроф и повар в ближайшем оазисе приготовил нам из них замечательный истинный марокканский Кордон блё.
Патрон этого племени пригласил нас на охоту на муфлонов*. К сожалению пришлось идти долго пешком и ночевать под открытым небом у костра. Как же пригодились теплейшие и мягчайшие одеяла, сотканные четырьмя офицерскими женами.
Утром появились муфлоны. Вождь одолжил мой Манлихер и застрелил троих. Я одного. После чего этот мсье сказал, что охота на муфлоном категорически запрещена, но его люди не ели мяса уже несколько недель, а сегодня они лягут спать сытыми.
После этого был непростой путь в Будениб. Нам опять повезло. В Буденибе ожидали приезда короля Марокко. Съехались все окрестные племена. Арабы, берберы, бедуины. На подъезде к городу выстроились около двух километров разноцветных шатров. Толпы верблюдов, десятки древних разбитых грузовиков и шум барабанов, бубнов и трескотня выстрелов из ружей.
Король запаздывал. Пока его не было, главными действующими лицами были мы и еще несколько европейских туристов, прибывших со стороны Алжира. Туземцы бессчётное количество раз приглашали нас в свои шатры, поили нас чаем с мятой и кормили десятками шашлыком из баранины.
И требовали что бы мы их фотографировали. Были и танцы. Женщины в красочных , шумных платьях подхватили меня и вывели в круг. Но повода для беспокойства у моей дорогой супруги не было. Эти танцы были гораздо менее откровенными, чем те, что мы видели до этого. В этот раз нежно вздрагивали только плечи и ничего другое.
Так продолжалось несколько часов. Женщины выстроились в две длинные шеренги и под чистое и простое пение колыхались и сходились вплотную, просачивались сквозь друг друга, но не сталкивались.
Иногда одна из девушек выходила из шеренги и танцевала одна. Это было гораздо интересней, чем все эти современные американские твисты.
Но король запаздывал.
Девушки устали. Их сменили мужчины. Мужской танец был более агрессивный в прямом смысле. Они танцевали с оружием. Раз в полчаса толпа поднимала свои Ли Энфильды*, стреляла в воздух и мужчин сменяли другие танцоры. И так много часов.
Ночь прошла шумно.
Наконец на рассвете король прилетел. От взлетно-посадочной полосы его везла вереница открытых автомобилей. В первом кабриолете ехал сам король, а в остальных женщины королевской семьи, закутанные в шали и все в темных очках с белыми оправами.
По обочинам стоят толпы людей из разных племен. Особенно выделяются большие соломенные шляпы беженцев из региона Коломб – бешар, который Франция уступила Алжиру.
Не доезжая до города, процессия останавливается. Начинается представление в честь его Величества. Из клубов пыли появился эскадрон берберов на белых скакунах. Они галопом промчались мимо толпы, дали залп из ружей и умчались. За ними появился второй эскадрон этих пустынных рыцарей. Все повторилось. Но в этот раз скакуны были чёрные. Потом третий эскадрон. Опять белые лошади. И так далее. Белые- черные, белые - чёрные. Как нам объяснил местный житель, это представление символизировало бесконечное число дней и ночей, которые правил добродетельный Мулай Хасан Алауи Второй.
А потом удачи закончились. Наш Опель встал.
Глупая поломка. Мы взяли с собой кучу запчастей, но именно этого маленького болта от карданного вала у нас не было. И мы находимся в пятистах километрах от ближайшего сервиса Опель. Но Франция нас не бросила! Она появилась в обличье древнего грузовика “ Берлие” *. Его водитель – бывший офицер французского иностранного легиона сжалился над нами и отбуксировал нас к неожиданной, посреди пустыни, взлетно посадочной полосе. Из будки начальника аэродрома мы связались по радио с представителями нашего посольства и попросили заказать этот гадкий болт. К вечеру следующего дня нам его должен был доставить маленький почтовый самолет, который облетал эти пустынные аэродромы раз в день.
Но фортуна решила поиграть с нами в серсо. Началась немыслимая песчаная буря. Стало темней, чем ночью. Песок барабанил в стенки нашего Elnagh*, рвал тканевые части крыши и , в итоге сломал упоры. Мы были одни в этом песчаном море. Хотя нет. Иногда в этом лихорадочном кошмаре, мы видели фары грузовиков, которые пытались добраться до цивилизации. В смысле до бетонной полосы и будки с тремя сотрудниками.
И так продолжалось всю ночь.
Утром оказалось, что машина и прицеп засыпаны песком, толщиной почти метр. И до твердой дороги было около 50 метров вязкого песка. Через небольшое время появилась колонна грузовиков, на бортах которых была надпись “ Спасатели” . Но они не стали нам помогать, объяснив, что в Сахаре им надо найти машины и людей, которым угрожает опасность. И умчались, оставив рядом с нами разбитый грузовик, который они нашли в пустыне и приволокли на буксире. Это было колоссаль разочарование.
Самолет не прилетел.
Зато подошло небольшое племя берберов, которые тоже ожидали его прилета. В великолепном шатре вождя начался какой-то праздник и всю ночь мы слышали из него пение , очень похожее на аргентинское.
Утром четвертого дня нашей стоянки, из пустыни грозно выкатилась колонна из сорока новеньких бронетранспортеров. Они имели лебедки и оружие , обернутое вощеной бумагой и радиоантенны. Они встали полукругом, двигатели не заглушили и никто из них не выходил минут 20. Это , что? Война? Переворот? Опознавательных знаков на них не было никаких. И особенную тревогу вызывали надписи на кириллице на шинах. То есть эти монстры были советского производства. Потом из одной машины выпрыгнул офицер и дал команду заглушить двигатели и выйти. Еще минут через 30 подъехало несколько цистерн и началась заправка. Этот немногословный колонель на наш вопрос о пункте назначения, махнул неопределенно рукой и сказал “ там” . Зато он дал команду экипажам откопать нас и , буквально вынести на руках наш Опель и прицеп на дорогу. Достойнейший человек! Еще через час приехало несколько армейских грузовиков с ополченцами. Это были негры и несколько офицеров арабов. Они начали довольно резво очищать от песка взлетно-посадочную полосу и к вечеру все было готово и они умчались к следующему аэродрому.
Самолет прилетел только на седьмой день. Я люблю нашего мonsieur l' Ambassadeur. Очень люблю. Кроме нужного болта, он прислал еще ключи, подходящие для его установки, свежее масло в канистре, апельсины, овощи, кексы и несколько бутылок замечательного алжирского вина.
Починив машину, я вырулил на Транссахариану и повернул не на север, а на юг, намереваясь достичь запланированных Нигера и Мали. Но тут , первый раз в жизни, моя терпеливая супруга запросила о пощаде. Она сказала, что если бы не недельная стоянка в пустыне, она, может быть и смогла пережить дальнейшее путешествие, но сейчас сил у неё совсем не осталось. И она мечтает только о том, что бы подышать прохладным воздухом и попить холодной воды так, что бы песок не скрипел на зубах. Конечно, я развернулся и мы поехали на север.
Ехали, к счастью без приключений. Хотя нет . Было одно и достаточно яркое. В городке названия которого я не помню , мы остановились , что бы посмотреть на то, как аборигены обрабатывают зерно. Стройные , высокие женщины, собравшись в полукруг, бросают изящными движениями зерна из корзин. Ветер уносит мягкие золотые облака плевел и зерна падают на землю. Женщины укутаны в белые вуали и видны только черные, глубокие глаза, обведенные свинцовой пудрой. Закончив свою работу, женщины идут в тень и на гумно прибегают семеро мальчишек. Они начинают избивать пшеницу длинными палками, составленными из двух частей.
И вдруг, один из мальчишек ударяет другого по ноге своей палкой. Крики, кровь и явный перелом стопы. К счастью в городке есть медицинский пункт французского красного креста. Я кладу мальчишку в машину и мы мчимся туда. Уставшая и бледная медсестра говорит, что медикаментов нет . И даже бинтов. Все из за песчаной бури, перекрывшей поставки. Остались только лекарства от трахомы, сифилиса и туберкулеза. Я даю ей свою богатую аптечку и она тут же под деревом у ручья делает ему противостолбнячную инъекцию и начинает перевязывать рану. Неожиданно и она и мальчишка взвизгивают и я вижу, как на ребенка бросается змея, кусает его и зигзагируя мчится к группе детей. Я выхватил из кармана свою Беретту М 51 и выстрелил. И сразу снес этой змее голову. Это было совсем неожиданно. Я не такой хороший стрелок, но видать, в этом магометанском мире мой бог разглядел меня и помог немного.
Интересна реакция окружающих . Их не заботит переломанный и укушенный змеёй ребенок. Их интересует то, как и чем я её застрелил . Медсестра мне объяснила, что это нормально. Укус змеи тут воспринимается, как обыденность и Аллах должен решить выживет укушенный человек или умрет. К счастью у меня есть сыворотка против змеиных укусов.
Подошла мать этого ребенка, взяла его на руки и пошла прочь. Сделав несколько шагов, она обернулась. Мы никогда не забудем эти глаза. Блестящие, гордые, от взгляда которых начинается заряд примитивных эмоций. Я осознаю благодарность матери и осознаю её неготовность эту благодарность выразить.
Домой! Домой! Мы делаем еще одну остановку в домике католических монахов, которые не только молятся, но и собирают метеорологические данные.
Сеута. Гибралтар. Испания. Для того, что бы выразить любовь и благодарность моей лучезарной жене, обратно мы едем через Андорру. Там можно вдохнуть прохладный воздух и попить чистейшей воды из горных родников.
И я пообещал ей, что мы никогда - никогда не поедем больше в такой ад. Только наша милая , уютная Европа.
*Додж WC-51 -
Тяжелый американский внедорожник времен Второй мировой войны. Огромное их количество было поставлено в СССР по ленд лизу. Получил прозвище " Додж Три четверти" .
*Муфлоны. - Пустынные бараны.
*Опель. - У Эрве и Эммы не самая новая модель. У них Опель Рекорд Караван 1962 г.
Надежная, неприхотливая, вместительная тачка.
Вот её салон. Лучше чем в их Ситроене 1929 г.
*Берлие. - Французский грузовик. Интересен тем, что на эмблеие изображен паровоз. В восьмидесятые годы фирма вошла и растворилась в Рено Веикюль индастриз.
*Ли Энфилд. - Британская очень простая и надежная винтовка конца 19 - начала 20 века.
*Elnagh. - Итальянская фирма, производящая недешевые жилые прицепы для путешествий. Тогда, в 1967 г. предоставляла покупателям все возможные атрибуты комфорта. Существует до сих пор.
Після перекладу розповіді 1929 р. , я вирішив пошукати ще якісь розповіді Ерве Лаувіка. І не знайшов. Але зовсім несподівано натрапив на розповідь, без вказівки автора в журналі Quattroruote за листопад 1967 р. Стиль написання дуже схожий на стиль Ерве Лаувіка. Ну і чому б і ні? Так Quattroruote журнал італійський. І автор із дружиною виїхали у свою подорож із італійської Брешії. Але текст явно писав француз. Так що все можливо. І зараз і тоді успішні літні французи любили і люблять жити в недорогих південних країнах. Зараз це Іспанія, Португалія, Греція та трохи Туреччина. А тоді, 1967 року? В Іспанії правив Франко. Бридкий тип, що побив республіканців, союзник Гітлера та особистість вкрай неприємна. Португалія. Там при владі був Салазар. Не Салазар Слізерін - один із засновників Хогвардса, а Антоніу ді Олівейра Салазар. Теж дядько похмурий. Напівфашист і найжорстокіший диктатор. Греція. Там народ тільки почав приходити до тями після жахливої, людожерської громадянської війни, яка почалася відразу після Другої світової. І, як вишенька на торті, 1967 року до влади прийшли Чорні полковники. Дементори на їх тлі - просто діти. Що лишається? Туреччина зразка шістдесятих? Ні. Саме Італія. Де постарілі Ерве та Емма могли оселитися на старості років. До речі, не такий вже й старості. За моїми прикидками їм було 1967 року по 62 - 65.
Що таке Quattroruote?
Це автомобільний журнал. Не такий пафосний, як "Ілюстрований автомобільний туризм", але видання теж гідне, що благополучно дожило до наших днів.
Там також є реклама.
Звичайно, в основному автомобільна. Лянча Флавія. Чи правда хороша?
Або ось Лянча Фульвія. Які тачки!
Перші боязкі кроки японської автомобільної промисловості на європейському ринку. Хонда 360. Це означає обсяг двигуна. 360 куб. див. Так у мого простецького квадра об'єм 500 куб. І мені цього замало.
А ось Фіат 124. Предтеча нашої "Копійки". Але які італійці! Так, ми теж любили цю машину, але нам на думку не спадало писати про неї "Brillantissimo".
Ну, звичайно, в журналі багато іншої реклами. Магнітофони.
Тоблерони.
І все нормально. Та дівчата. Так гарні. Але ніхто це сексизмом тоді не вважав.
Дівчата на мотоциклах.
Ну і, звичайно, моди. Чоловіча. Який чоловік! Ух! Дівчата в захваті від його пальта та від нього.
Жіноча.
І знову чоловіча.
І ще чоловіча.
Багато автоспорту.
Для тих, хто в темі ці імена звучать як музика. Емерсон Фіттіпальді, Клей Регаццоні, Кріс Амон....Ну і Педро Родрігес. Сенсація та надія Формули 1. Виграв першу ж гонку сезону, дебютувавши у 1967. Такого не було ніколи. Він загине через 4 роки, не встигнувши стати чемпіоном. . .
Ну зрозуміло, який це журнал. І там теж, як і в "Ілюстрованому автомобільному туризмі" розміщувалися і розміщуються досі розповіді автомобільних мандрівників.
І так.
Кидок на 50 років тому.
( Адміни. Все законно. Посилання на журнал є. Пройшло більше 50 років. Текст - не копія, а авторська переробка. Можете не перевіряти. Зрештою я юрист-міжнародник і знаю про що говорю. )
Ерве Лаувік (Можливо).
Я старий у всіх сенсах караванер. Караванінг моя пристрасть, моє життя, моє повітря. Зараз я писатиму про те, як мрії можуть стати реальністю і про те, що не всякі мрії потрібно втілювати в життя. Заздалегідь попереджаю читачів, що повторювати мій маршрут під силу далеко не всім. І навіть для тих, хто вважає себе готовим до всього, я не можу порадити цей маршрут, насамперед, через політичну нестабільність у відвіданих країнах.
24 лютого 1967 року, моя чарівна дружина і я виїхали з Брешії в бік Іспанії. З Гібралтару ми поромом переправилися до Африки. У Сеуті. То була дуже приємна Африка. Ціни на бензин, продукти, цигарки та випивку смішні. І там у ходу франки.
З Сеути чудовим асфальтованим шосе ми поїхали в бік Агадіра. Нашою метою була давня арабська Медіна. Дорога була гарна. Види Атлантики, запах солі та в достатку бензоколонок з кафе та майстернями.
Медина запам'яталася, в основному, своїми набридливими марокканськими хлопчиками. Вони були завжди і всюди. Вони не робили нічого поганого. Не простягали руки, не жебракували. Але вони були завжди і скрізь! ! Ніхто їх не міг відігнати. Ні я, ні місцеві шановні старці, ні поліцейські. Вночі заглядали у вікна нашого каравану, вдень штовхалися (саме штовхалися) біля машини і навіть під час руху я бачив двох – трьох хлопчиків, що бігли за машиною. Мене це сердило.
У Європі ми ночували в сільській місцевості, у горах, на краю дороги, на пляжах і ніхто нас так не турбував.
З Медини ми поїхали в Імсун. Це крихітне село, де живе всього кілька рибалок. Там було добре та спокійно. Рибалки не говорили французькою, але були цілком дружелюбні. Вранці вони йшли в океан на своїх важких веселих човнах і досить швидко поверталися з гарним уловом. Яким ділилися із нами.
У Гуліміні, містечку з населенням близько двох тисяч жителів починається справжня Сахара, а з нею наша авантюрна частина подорожі. Тут вже важко купити звичні продукти, температура близько 40 градусів, і тут закінчився асфальт. Далі йде огидна путівця якою їздять на верблюдах і на Ленд Роверах.
Британці, власники цих Ленд Роверів, спробували насміхатися з нашого Опеля і нашого трейлера. Дурні кури! Я почав тягати караван за автомобілем у ті роки, коли вони ще не народилися і не було Ленд Ровера навіть у прожектах.
У Гуліміні нам пощастило. Ми потрапили на якесь місцеве свято. Сюди з'їхалися жителі навколишніх сіл та бедуїни та влаштували танці. Це було дуже незвичайне видовище. Увечері при світлі вогнищ на маленьку площу вийшли дівчата та чоловіки. Танцівниці по черзі виходили в коло і розпочинали дуже дивне дійство. Музикою їм служили удари в маленький барабан і незлічені удари хлистів, які були майже у всіх чоловіків. І ще тьмяний, монотонний, тужливий спів усіх присутніх жінок.
Танцівниця у колі починала звиватися і розгойдувати своє погруддя. Потім вона стискала його руками і починала згинатися, завалюючись назад. Удари хлистів ставали дедалі сильнішими. Очі її випромінювали пожадливість і хіть. Коли її потилиця стосувалася землі, вона випромінювала стогін, очі її згасали і в коло виходила наступна дівчина. У цьому шабаші було настільки багато первісного, тваринного єства, що тепер найзадертіші шоу “Мулен Руж” здаються мені ранками монашок – кармеліток.
Вранці ми поїхали на північ, в Мавританія. Ціль нашої поїздки – наскельні малюнки, яким не одна тисяча років. У Джебель лазні є військова база, збудована французами. Там ми зупинилися. Пан Сайбарі – офіцер, який здобув військову освіту у французькій військовій академії, приймає нас як старих друзів. Але не рекомендує їхати до скель на нашому Опелі* і виділяє нам старий, але міцний Додж WC-51* та веселого старшину, як охоронця та водія.
Старшина везе нас фантастичним пейзажем. Кольорові камені, білий пісок. Несподівано, на зустріч нам вилітає група кочівників на верблюдах у хмарах пилюки. Гарне, незвичайне видовище, але наш старшина хмуриться, гальмує і демонстративно встає за кулемет, закріплений на турелі. Бедуїни стрімко зникають.
Коли ми повернулися до форту, наш лейтенант дав нам вдосталь молока в брудному бурдюку з козиної шкіри. І там плавало кілька волосин, але ми жадібно пили цей дар.
Чотири дружини цього офіцера продали нам пару саморобних ковдр із шерсті верблюда та кози, а сам він продав нам старий, трохи іржавий, зламаний пістолет - кулемет Томпсона. Він сказав, що один тільки його вид вселяє жах у пустельних кочівників. І ковдри і Томмі-ган були дуже доречними т. к. я зрозумів. що мій Манліхер з оптичним прицілом не зовсім надійний захист від пастухів, що кочують.
Ах, так…. Наскельні малюнки - це вигравірувані бики, антилопи та носоріг.
Далі ми поїхали у бік оази Дре. Тут досить родючі місця. Є поля пшениці та ячменю. І тут перший раз у житті я побачив дрохву. Я спробував пополювати, але мені завадили два бербери, які взялися з нізвідки, підійшли і почали мене відволікати. Ми розмовляли. Їхній французький був зовсім непоганий. Моя чарівна та терпляча дружина і я почуваємося екстремальними туристами, але після розмови з цими людьми ми зрозуміли, що це не так. Ці двоє чоловіків йшли у справах у Тіндуфі. Пройшли вони вже близько ста кілометрів, і їм лишилося ще двісті п'ятдесят. Зі спорядження в них був шкіряний бурдюк із борошном, а в руках у одного маленький чайник, у руках у іншого стара сковорідка. Вони сказали, що це нормально і через 5 днів прибудуть до пункту призначення.
Коли вони пішли, мені вдається підстрелити трьох дроф і кухар у найближчому оазі приготував нам із них чудовий істинний марокканський Кордон бля.
Патрон цього племені запросив нас на полювання на муфлонів*. На жаль довелося йти довго пішки і ночувати просто неба біля багаття. Як же знадобилися найтепліші та найм'якіші ковдри, зіткані чотирма офіцерськими дружинами.
Вранці з'явилися муфлони. Вождь позичив мій Манліхер і застрелив трьох. Я одного. Після чого цей мсьє сказав, що полювання на муфлоном категорично заборонено, але його люди не їли м'яса вже кілька тижнів, а сьогодні вони ляжуть спати ситими.
Після цього був непростий шлях до Буденіба. Нам знову пощастило. У Буденібі чекали на приїзд короля Марокко. З'їхалися всі навколишні племена. Араби, бербери, бедуїни. На під'їзді до міста вишикувалися близько двох кілометрів різнокольорових наметів. Натовпи верблюдів, десятки стародавніх розбитих вантажівок та шум барабанів, бубнів та тріскотня пострілів із рушниць.
Король запізнювався. Поки його не було, головними дійовими особами були ми та ще кілька європейських туристів, які прибули з боку Алжиру. Тубільці багато разів запрошували нас у свої намети, напували нас чаєм з м'ятою і годували десятками шашликом з баранини.
І вимагали, щоб ми їх фотографували. Були й танці. Жінки в барвистих, шумних сукнях підхопили мене і вивели в коло. Але приводу для занепокоєння моя дорога дружина не мала. Ці танці були набагато менш відвертими, аніж ті, що ми бачили до цього. Цього разу ніжно здригалися тільки плечі та нічого іншого.
Так тривало кілька годин. Жінки вишикувалися в дві довгі шеренги і під чистий і простий спів колихалися і сходилися впритул, просочувалися крізь один одного, але не стикалися.
Іноді одна з дівчат виходила з шеренги та танцювала одна. Це було набагато цікавіше, ніж усі ці сучасні американські твісти.
Але король запізнювався.
Дівчата втомилися. Їх змінили чоловіки. Чоловічий танець був більш агресивним у прямому розумінні. Вони танцювали зі зброєю. Раз на півгодини натовп піднімав свої Лі Енфільди, стріляв у повітря і чоловіків змінювали інші танцюристи. І так багато годин.
Ніч пройшла шумно.
Нарешті на світанку король прилетів. Від злітно-посадкової смуги його везла низка відкритих автомобілів. У першому кабріолеті їхав сам король, а в решті жінки королівської сім'ї, закутані в шалі та все в темних окулярах з білими оправами.
По обочинах стоять юрби людей з різних племен. Особливо виділяються великі солом'яні капелюхи біженців із регіону Коломб – бешар, який Франція поступилася Алжиру.
Не доїжджаючи до міста, процесія зупиняється. Починається вистава на честь його Величності. З клубів пилюки з'явився ескадрон берберів на білих скакунах. Вони галопом промчали повз натовп, дали залп з рушниць і помчали. За ними з'явився другий ескадрон цих пустельних рицарів. Все повторилося. Але на цей раз скакуни були чорні. Потім третій ескадрон. Знову білі коні. І так далі. Білі-чорні, білі - чорні. Як нам пояснив місцевий житель, ця вистава символізувала нескінченну кількість днів і ночей, які правил доброчесний Мулай Хасан Алауї Другий.
А потім удачі закінчилися. Наш Опель підвівся.
Дурна поломка. Ми взяли з собою купу запчастин, але цього маленького болта від карданного валу в нас не було. І ми знаходимося за п'ятсот кілометрів від найближчого сервісу Опель. Але ж Франція нас не покинула! Вона з'явилася у вигляді стародавньої вантажівки “Берліє”*. Його водій – колишній офіцер французького іноземного легіону зглянувся над нами та відбуксував нас до несподіваної, посеред пустелі, злітно-садкової смуги. З будки начальника аеродрому ми зв'язалися по радіо з представниками нашого посольства і попросили замовити цей гидкий болт. Надвечір наступного дня нам його повинен був доставити маленький поштовий літак, який облітав ці пустельні аеродроми щодня.
Але фортуна вирішила погратися з нами у серсо. Почалася немислима піщана буря. Стало темніше, ніж уночі. Пісок барабанив у стіни нашого Elnagh, рвав тканинні частини даху і, в результаті зламав упори. Ми були самі в цьому піщаному морі. Хоча ні. Іноді в цьому гарячковому кошмарі ми бачили фари вантажівок, які намагалися дістатися цивілізації. Щодо бетонної смуги та будки з трьома співробітниками.
І так тривало всю ніч.
Вранці виявилося, що машина та причіп засипані піском, завтовшки майже метр. І до твердої дороги було близько 50 метрів в'язкого піску. Через невеликий час з'явилася колона вантажівок, на бортах яких був напис «Рятувальники». Але вони не стали нам допомагати, пояснивши, що у Сахарі їм треба знайти машини та людей, яким загрожує небезпека. І помчали, залишивши поряд з нами розбиту вантажівку, яку вони знайшли в пустелі і притягли на буксирі. Це було колоссальне розчарування.
Літак не прилетів.
Зате підійшло невелике плем'я берберів, які теж чекали на його приліт. У чудовому наметі вождя почалося якесь свято і всю ніч ми чули з нього спів, дуже схожий на аргентинський.
Вранці четвертого дня нашої стоянки з пустелі грізно викотилася колона із сорока новеньких бронетранспортерів. Вони мали лебідки та зброю, обгорнуту вощеним папером та радіоантени. Вони стали півколом, двигуни не заглушили і ніхто з них не виходив хвилин 20. Це що? Війна? Переворот? Розпізнавальних знаків на них не було жодних. І особливу тривогу викликали написи на кирилиці на шинах. Тобто ці монстри були радянського виробництва. Потім з однієї машини вистрибнув офіцер і дав команду заглушити двигуни та вийти. Ще хвилин за 30 під'їхало кілька цистерн і почалася заправка. Цей небагатослівний колонель на наше запитання про пункт призначення, махнув невизначено рукою і сказав “там”. Зате він дав команду екіпажам відкопати нас і буквально винести на руках наш Опель і причіп на дорогу. Найгідніша людина! Ще за годину приїхало кілька армійських вантажівок із ополченцями. Це були негри та кілька офіцерів арабів. Вони почали досить швидко очищати від піску злітно-посадкову смугу і до вечора все було готове і вони помчали до наступного аеродрому.
Літак прилетів лише на сьомий день. Я люблю наш мonsieur l'Ambassadeur. Дуже люблю. Крім потрібного болта, він надіслав ще ключі, що підходять для його встановлення, свіже масло в каністрі, апельсини, овочі, кекси та кілька пляшок чудового алжирського вина.
Полагодивши машину, я вирулив на Транссахаріану і повернув не на північ, а на південь, маючи намір досягти запланованих Нігера та Малі. Але тут, вперше в житті, моя терпляча дружина попросила про помилування. Вона сказала, що якби не тижнева стоянка в пустелі, вона, можливо, і змогла пережити подальшу подорож, але зараз сил у неї зовсім не залишилося. І вона мріє тільки про те, щоб подихати прохолодним повітрям і попити холодної води так, щоб пісок не рипів на зубах. Звичайно, я розвернувся і ми поїхали на північ.
Їхали, на щастя, без пригод. Хоча ні . Було одне й досить яскраве. У містечку назви якого я не пам'ятаю, ми зупинилися, щоб подивитися на те, як аборигени обробляють зерно. Стрункі, високі жінки, зібравшись у півколо, кидають витонченими рухами зерна з кошиків. Вітер забирає м'які золоті хмари кукіль і зерна падають на землю. Жінки закутані в білі вуалі і видно лише чорні, глибокі очі, обведені свинцевою пудрою. Закінчивши свою роботу, жінки йдуть у тінь і на гумно вдаються семеро хлопчаків. Вони починають бити пшеницю довгими ціпками, що складаються з двох частин.
І раптом, один із хлопчиків ударяє іншого по нозі своїм палицею. Крики, кров та явний перелом стопи. На щастя в містечку є медичний пункт французького червоного хреста. Я кладу хлопця в машину і ми мчимо туди. Втомлена та бліда медсестра каже, що медикаментів немає. І навіть бинтів. Все через піщану бурю, що перекрила постачання. Залишилися лише ліки від трахоми, сифілісу та туберкульозу. Я даю їй свою багату аптечку і вона тут же під деревом біля струмка робить йому протиправцеву ін'єкцію і починає перев'язувати рану. Несподівано і вона, і хлопчик верескують, і я бачу, як на дитину кидається змія, кусає її і зигзагуючи мчить до групи дітей. Я вихопив з кишені Беретту М 51 і вистрілив. І одразу зніс цій змії голову. Це було несподівано. Я не такий гарний стрілець, але, мабуть, у цьому магометанському світі мій бог розгледів мене і допоміг трохи.
Цікава реакція оточуючих. Їх не турбує переламана і укушена змією дитина. Їх цікавить те, як і чим її застрелив. Медсестра мені пояснила, що це гаразд. Укус змії тут сприймається, як буденність і Аллах повинен вирішити виживе укушена людина чи помре. На щастя, у мене є сироватка проти зміїних укусів.
Підійшла мати цієї дитини, взяла її на руки і пішла геть. Зробивши кілька кроків, вона обернулася. Ми ніколи не забудемо цих очей. Блискучі, горді, від погляду яких починається заряд примітивних емоцій. Я усвідомлюю подяку матері та усвідомлюю її неготовність цю подяку висловити.
Додому! Додому! Ми робимо ще одну зупинку в будиночку католицьких ченців, які не лише моляться, а й збирають метеорологічні дані.
Сеута. Гібралтар. Іспанія Для того, щоб висловити любов і подяку моїй променистій дружині, назад ми їдемо через Андорру. Там можна вдихнути прохолодне повітря та попити чистої води з гірських джерел.
І я пообіцяв їй, що ми ніколи - ніколи не поїдемо більше в таке пекло. Тільки наша мила, затишна Європа.
*Додж WC-51 -
Важкий американський позашляховик часів Другої світової війни. Величезна їх кількість було поставлено в СРСР за лендлізом. Отримав прізвисько "Додж Три чверті".
*Муфлони. - Пустельні барани.
*Опель. - У Ерве та Емми не найновіша модель. У них Опель Рекорд Караван 1962
Надійна, невибаглива, містка тачка.
От її салон. Краще ніж у їхньому Ситроєні 1929 р.
*Берліє. - Французька вантажівка. Цікавий тим, що на емблеї зображено паровоз. У вісімдесяті роки фірма увійшла та розчинилася в Рено Веікюль індастріз.
*Лі Енфілд. - Британська дуже проста та надійна гвинтівка кінця 19 – початку 20 століття.
*Elnagh. - Італійська фірма, що виготовляє недешеві житлові причепи для подорожей. Тоді, 1967 р. надавала покупцям всі можливі атрибути комфорту. Існує й досі.