Кидок на 100 років тому. Продовження.

23 квітня 2019 Час поїздки: з 04 вересня 2009 до 26 вересня 2009
Репутація: +6016½
Додати до друзів
Написати листа

     Після перекладу розповіді 1929 р. , я вирішив пошукати ще якісь розповіді Ерве Лаувіка. І не знайшов. Але зовсім несподівано натрапив на розповідь, без вказівки автора в журналі Quattroruote за листопад 1967 р. Стиль написання дуже схожий на стиль Ерве Лаувіка. Ну і чому б і ні? Так Quattroruote журнал італійський. І автор із дружиною виїхали у свою подорож із італійської Брешії. Але текст явно писав француз. Так що все можливо. І зараз і тоді успішні літні французи любили і люблять жити в недорогих південних країнах. Зараз це Іспанія, Португалія, Греція та трохи Туреччина. А тоді, 1967 року? В Іспанії правив Франко. Бридкий тип, що побив республіканців, союзник Гітлера та особистість вкрай неприємна. Португалія. Там при владі був Салазар. Не Салазар Слізерін - один із засновників Хогвардса, а Антоніу ді Олівейра Салазар. Теж дядько похмурий. Напівфашист і найжорстокіший диктатор. Греція. Там народ тільки почав приходити до тями після жахливої, людожерської громадянської війни, яка почалася відразу після Другої світової. І, як вишенька на торті, 1967 року до влади прийшли Чорні полковники. Дементори на їх тлі - просто діти. Що лишається? Туреччина зразка шістдесятих? Ні. Саме Італія. Де постарілі Ерве та Емма могли оселитися на старості років. До речі, не такий вже й старості. За моїми прикидками їм було 1967 року по 62 - 65.


Що таке Quattroruote?

Це автомобільний журнал. Не такий пафосний, як "Ілюстрований автомобільний туризм", але видання теж гідне, що благополучно дожило до наших днів.

Там також є реклама.

Звичайно, в основному автомобільна. Лянча Флавія. Чи правда хороша?

Або ось Лянча Фульвія. Які тачки!

Перші боязкі кроки японської автомобільної промисловості на європейському ринку. Хонда 360. Це означає обсяг двигуна. 360 куб. див. Так у мого простецького квадра об'єм 500 куб. І мені цього замало.

А ось Фіат 124. Предтеча нашої "Копійки". Але які італійці! Так, ми теж любили цю машину, але нам на думку не спадало писати про неї "Brillantissimo".

Ну, звичайно, в журналі багато іншої реклами. Магнітофони.

Тоблерони.

І все нормально. Та дівчата. Так гарні. Але ніхто це сексизмом тоді не вважав.

Дівчата на мотоциклах.

Ну і, звичайно, моди. Чоловіча. Який чоловік! Ух! Дівчата в захваті від його пальта та від нього.

Жіноча.

І знову чоловіча.

І ще чоловіча.

Багато автоспорту.

Для тих, хто в темі ці імена звучать як музика. Емерсон Фіттіпальді, Клей Регаццоні, Кріс Амон....Ну і Педро Родрігес. Сенсація та надія Формули 1. Виграв першу ж гонку сезону, дебютувавши у 1967. Такого не було ніколи. Він загине через 4 роки, не встигнувши стати чемпіоном. . .

Ну зрозуміло, який це журнал. І там теж, як і в "Ілюстрованому автомобільному туризмі" розміщувалися і розміщуються досі розповіді автомобільних мандрівників.

І так.

Кидок на 50 років тому.

( Адміни. Все законно. Посилання на журнал є. Пройшло більше 50 років. Текст - не копія, а авторська переробка. Можете не перевіряти. Зрештою я юрист-міжнародник і знаю про що говорю. )

Ерве Лаувік (Можливо).


     Я старий у всіх сенсах караванер. Караванінг моя пристрасть, моє життя, моє повітря. Зараз я писатиму про те, як мрії можуть стати реальністю і про те, що не всякі мрії потрібно втілювати в життя. Заздалегідь попереджаю читачів, що повторювати мій маршрут під силу далеко не всім. І навіть для тих, хто вважає себе готовим до всього, я не можу порадити цей маршрут, насамперед, через політичну нестабільність у відвіданих країнах.

24 лютого 1967 року, моя чарівна дружина і я виїхали з Брешії в бік Іспанії. З Гібралтару ми поромом переправилися до Африки. У Сеуті. То була дуже приємна Африка. Ціни на бензин, продукти, цигарки та випивку смішні. І там у ходу франки.

З Сеути чудовим асфальтованим шосе ми поїхали в бік Агадіра. Нашою метою була давня арабська Медіна. Дорога була гарна. Види Атлантики, запах солі та в достатку бензоколонок з кафе та майстернями.

Медина запам'яталася, в основному, своїми набридливими марокканськими хлопчиками. Вони були завжди і всюди. Вони не робили нічого поганого. Не простягали руки, не жебракували. Але вони були завжди і скрізь! ! Ніхто їх не міг відігнати. Ні я, ні місцеві шановні старці, ні поліцейські. Вночі заглядали у вікна нашого каравану, вдень штовхалися (саме штовхалися) біля машини і навіть під час руху я бачив двох – трьох хлопчиків, що бігли за машиною. Мене це сердило.

 У Європі ми ночували в сільській місцевості, у горах, на краю дороги, на пляжах і ніхто нас так не турбував.

З Медини ми поїхали в Імсун. Це крихітне село, де живе всього кілька рибалок. Там було добре та спокійно. Рибалки не говорили французькою, але були цілком дружелюбні. Вранці вони йшли в океан на своїх важких веселих човнах і досить швидко поверталися з гарним уловом. Яким ділилися із нами.

У Гуліміні, містечку з населенням близько двох тисяч жителів починається справжня Сахара, а з нею наша авантюрна частина подорожі. Тут вже важко купити звичні продукти, температура близько 40 градусів, і тут закінчився асфальт. Далі йде огидна путівця якою їздять на верблюдах і на Ленд Роверах.

Британці, власники цих Ленд Роверів, спробували насміхатися з нашого Опеля і нашого трейлера. Дурні кури! Я почав тягати караван за автомобілем у ті роки, коли вони ще не народилися і не було Ленд Ровера навіть у прожектах.


У Гуліміні нам пощастило. Ми потрапили на якесь місцеве свято. Сюди з'їхалися жителі навколишніх сіл та бедуїни та влаштували танці. Це було дуже незвичайне видовище. Увечері при світлі вогнищ на маленьку площу вийшли дівчата та чоловіки. Танцівниці по черзі виходили в коло і розпочинали дуже дивне дійство. Музикою їм служили удари в маленький барабан і незлічені удари хлистів, які були майже у всіх чоловіків. І ще тьмяний, монотонний, тужливий спів усіх присутніх жінок.

Танцівниця у колі починала звиватися і розгойдувати своє погруддя. Потім вона стискала його руками і починала згинатися, завалюючись назад. Удари хлистів ставали дедалі сильнішими. Очі її випромінювали пожадливість і хіть. Коли її потилиця стосувалася землі, вона випромінювала стогін, очі її згасали і в коло виходила наступна дівчина. У цьому шабаші було настільки багато первісного, тваринного єства, що тепер найзадертіші шоу “Мулен Руж” здаються мені ранками монашок – кармеліток.

Вранці ми поїхали на північ,  в Мавританія. Ціль нашої поїздки – наскельні малюнки, яким не одна тисяча років. У Джебель лазні є військова база, збудована французами. Там ми зупинилися. Пан Сайбарі – офіцер, який здобув військову освіту у французькій військовій академії, приймає нас як старих друзів. Але не рекомендує їхати до скель на нашому Опелі* і виділяє нам старий, але міцний Додж WC-51* та веселого старшину, як охоронця та водія.

Старшина везе нас фантастичним пейзажем. Кольорові камені, білий пісок. Несподівано, на зустріч нам вилітає група кочівників на верблюдах у хмарах пилюки. Гарне, незвичайне видовище, але наш старшина хмуриться, гальмує і демонстративно встає за кулемет, закріплений на турелі. Бедуїни стрімко зникають.

Коли ми повернулися до форту, наш лейтенант дав нам вдосталь молока в брудному бурдюку з козиної шкіри. І там плавало кілька волосин, але ми жадібно пили цей дар.

Чотири дружини цього офіцера продали нам пару саморобних ковдр із шерсті верблюда та кози, а сам він продав нам старий, трохи іржавий, зламаний пістолет - кулемет Томпсона. Він сказав, що один тільки його вид вселяє жах у пустельних кочівників. І ковдри і Томмі-ган були дуже доречними т. к. я зрозумів. що мій Манліхер з оптичним прицілом не зовсім надійний захист від пастухів, що кочують.

Ах, так…. Наскельні малюнки - це вигравірувані бики, антилопи та носоріг.


Далі ми поїхали у бік оази Дре. Тут досить родючі місця. Є поля пшениці та ячменю. І тут перший раз у житті я побачив дрохву. Я спробував пополювати, але мені завадили два бербери, які взялися з нізвідки, підійшли і почали мене відволікати. Ми розмовляли. Їхній французький був зовсім непоганий. Моя чарівна та терпляча дружина і я почуваємося екстремальними туристами, але після розмови з цими людьми ми зрозуміли, що це не так. Ці двоє чоловіків йшли у справах у Тіндуфі. Пройшли вони вже близько ста кілометрів, і їм лишилося ще двісті п'ятдесят. Зі спорядження в них був шкіряний бурдюк із борошном, а в руках у одного маленький чайник, у руках у іншого стара сковорідка. Вони сказали, що це нормально і через 5 днів прибудуть до пункту призначення.

Коли вони пішли, мені вдається підстрелити трьох дроф і кухар у найближчому оазі приготував нам із них чудовий істинний марокканський Кордон бля.

Патрон цього племені запросив нас на полювання на муфлонів*. На жаль довелося йти довго пішки і ночувати просто неба біля багаття. Як же знадобилися найтепліші та найм'якіші ковдри, зіткані чотирма офіцерськими дружинами.

Вранці з'явилися муфлони. Вождь позичив мій Манліхер і застрелив трьох. Я одного. Після чого цей мсьє сказав, що полювання на муфлоном категорично заборонено, але його люди не їли м'яса вже кілька тижнів, а сьогодні вони ляжуть спати ситими.

Після цього був непростий шлях до Буденіба. Нам знову пощастило. У Буденібі чекали на приїзд короля Марокко. З'їхалися всі навколишні племена. Араби, бербери, бедуїни. На під'їзді до міста вишикувалися близько двох кілометрів різнокольорових наметів. Натовпи верблюдів, десятки стародавніх розбитих вантажівок та шум барабанів, бубнів та тріскотня пострілів із рушниць.

Король запізнювався. Поки його не було, головними дійовими особами були ми та ще кілька європейських туристів, які прибули з боку Алжиру. Тубільці багато разів запрошували нас у свої намети, напували нас чаєм з м'ятою і годували десятками шашликом з баранини.

І вимагали, щоб ми їх фотографували. Були й танці. Жінки в барвистих, шумних сукнях підхопили мене і вивели в коло. Але приводу для занепокоєння моя дорога дружина не мала. Ці танці були набагато менш відвертими, аніж ті, що ми бачили до цього. Цього разу ніжно здригалися тільки плечі та нічого іншого.

Так тривало кілька годин. Жінки вишикувалися в дві довгі шеренги і під чистий і простий спів колихалися і сходилися впритул, просочувалися крізь один одного, але не стикалися.

Іноді одна з дівчат виходила з шеренги та танцювала одна. Це було набагато цікавіше, ніж усі ці сучасні американські твісти.

Але король запізнювався.


Дівчата втомилися. Їх змінили чоловіки. Чоловічий танець був більш агресивним у прямому розумінні. Вони танцювали зі зброєю. Раз на півгодини натовп піднімав свої Лі Енфільди, стріляв у повітря і чоловіків змінювали інші танцюристи. І так багато годин.

Ніч пройшла шумно.

Нарешті на світанку король прилетів. Від злітно-посадкової смуги його везла низка відкритих автомобілів. У першому кабріолеті їхав сам король, а в решті жінки королівської сім'ї, закутані в шалі та все в темних окулярах з білими оправами.

По обочинах стоять юрби людей з різних племен. Особливо виділяються великі солом'яні капелюхи біженців із регіону Коломб – бешар, який Франція поступилася Алжиру.

Не доїжджаючи до міста, процесія зупиняється. Починається вистава на честь його Величності. З клубів пилюки з'явився ескадрон берберів на білих скакунах. Вони галопом промчали повз натовп, дали залп з рушниць і помчали. За ними з'явився другий ескадрон цих пустельних рицарів. Все повторилося. Але на цей раз скакуни були чорні. Потім третій ескадрон. Знову білі коні. І так далі. Білі-чорні, білі - чорні. Як нам пояснив місцевий житель, ця вистава символізувала нескінченну кількість днів і ночей, які правил доброчесний Мулай Хасан Алауї Другий.

А потім удачі закінчилися. Наш Опель підвівся.

Дурна поломка. Ми взяли з собою купу запчастин, але цього маленького болта від карданного валу в нас не було. І ми знаходимося за п'ятсот кілометрів від найближчого сервісу Опель. Але ж Франція нас не покинула! Вона з'явилася у вигляді стародавньої вантажівки “Берліє”*. Його водій – колишній офіцер французького іноземного легіону зглянувся над нами та відбуксував нас до несподіваної, посеред пустелі, злітно-садкової смуги. З будки начальника аеродрому ми зв'язалися по радіо з представниками нашого посольства і попросили замовити цей гидкий болт. Надвечір наступного дня нам його повинен був доставити маленький поштовий літак, який облітав ці пустельні аеродроми щодня.


Але фортуна вирішила погратися з нами у серсо. Почалася немислима піщана буря. Стало темніше, ніж уночі. Пісок барабанив у стіни нашого Elnagh, рвав тканинні частини даху і, в результаті зламав упори. Ми були самі в цьому піщаному морі. Хоча ні. Іноді в цьому гарячковому кошмарі ми бачили фари вантажівок, які намагалися дістатися цивілізації. Щодо бетонної смуги та будки з трьома співробітниками.

І так тривало всю ніч.

Вранці виявилося, що машина та причіп засипані піском, завтовшки майже метр. І до твердої дороги було близько 50 метрів в'язкого піску. Через невеликий час з'явилася колона вантажівок, на бортах яких був напис «Рятувальники». Але вони не стали нам допомагати, пояснивши, що у Сахарі їм треба знайти машини та людей, яким загрожує небезпека. І помчали, залишивши поряд з нами розбиту вантажівку, яку вони знайшли в пустелі і притягли на буксирі. Це було колоссальне розчарування.

Літак не прилетів.

Зате підійшло невелике плем'я берберів, які теж чекали на його приліт. У чудовому наметі вождя почалося якесь свято і всю ніч ми чули з нього спів, дуже схожий на аргентинський.

Вранці четвертого дня нашої стоянки з пустелі грізно викотилася колона із сорока новеньких бронетранспортерів. Вони мали лебідки та зброю, обгорнуту вощеним папером та радіоантени. Вони стали півколом, двигуни не заглушили і ніхто з них не виходив хвилин 20. Це що? Війна? Переворот? Розпізнавальних знаків на них не було жодних. І особливу тривогу викликали написи на кирилиці на шинах. Тобто ці монстри були радянського виробництва. Потім з однієї машини вистрибнув офіцер і дав команду заглушити двигуни та вийти. Ще хвилин за 30 під'їхало кілька цистерн і почалася заправка. Цей небагатослівний колонель на наше запитання про пункт призначення, махнув невизначено рукою і сказав “там”. Зате він дав команду екіпажам відкопати нас і буквально винести на руках наш Опель і причіп на дорогу. Найгідніша людина! Ще за годину приїхало кілька армійських вантажівок із ополченцями. Це були негри та кілька офіцерів арабів. Вони почали досить швидко очищати від піску злітно-посадкову смугу і до вечора все було готове і вони помчали до наступного аеродрому.


Літак прилетів лише на сьомий день. Я люблю наш мonsieur l'Ambassadeur. Дуже люблю. Крім потрібного болта, він надіслав ще ключі, що підходять для його встановлення, свіже масло в каністрі, апельсини, овочі, кекси та кілька пляшок чудового алжирського вина.

Полагодивши машину, я вирулив на Транссахаріану і повернув не на північ, а на південь, маючи намір досягти запланованих Нігера та Малі. Але тут, вперше в житті, моя терпляча дружина попросила про помилування. Вона сказала, що якби не тижнева стоянка в пустелі, вона, можливо, і змогла пережити подальшу подорож, але зараз сил у неї зовсім не залишилося. І вона мріє тільки про те, щоб подихати прохолодним повітрям і попити холодної води так, щоб пісок не рипів на зубах. Звичайно, я розвернувся і ми поїхали на північ.

Їхали, на щастя, без пригод. Хоча ні . Було одне й досить яскраве. У містечку назви якого я не пам'ятаю, ми зупинилися, щоб подивитися на те, як аборигени обробляють зерно. Стрункі, високі жінки, зібравшись у півколо, кидають витонченими рухами зерна з кошиків. Вітер забирає м'які золоті хмари кукіль і зерна падають на землю. Жінки закутані в білі вуалі і видно лише чорні, глибокі очі, обведені свинцевою пудрою. Закінчивши свою роботу, жінки йдуть у тінь і на гумно вдаються семеро хлопчаків. Вони починають бити пшеницю довгими ціпками, що складаються з двох частин.

І раптом, один із хлопчиків ударяє іншого по нозі своїм палицею. Крики, кров та явний перелом стопи. На щастя в містечку є медичний пункт французького червоного хреста. Я кладу хлопця в машину і ми мчимо туди. Втомлена та бліда медсестра каже, що медикаментів немає. І навіть бинтів. Все через піщану бурю, що перекрила постачання. Залишилися лише ліки від трахоми, сифілісу та туберкульозу. Я даю їй свою багату аптечку і вона тут же під деревом біля струмка робить йому протиправцеву ін'єкцію і починає перев'язувати рану. Несподівано і вона, і хлопчик верескують, і я бачу, як на дитину кидається змія, кусає її і зигзагуючи мчить до групи дітей. Я вихопив з кишені Беретту М 51 і вистрілив. І одразу зніс цій змії голову. Це було несподівано. Я не такий гарний стрілець, але, мабуть, у цьому магометанському світі мій бог розгледів мене і допоміг трохи.


Цікава реакція оточуючих. Їх не турбує переламана і укушена змією дитина. Їх цікавить те, як і чим її застрелив. Медсестра мені пояснила, що це гаразд. Укус змії тут сприймається, як буденність і Аллах повинен вирішити виживе укушена людина чи помре. На щастя, у мене є сироватка проти зміїних укусів.

Підійшла мати цієї дитини, взяла її на руки і пішла геть. Зробивши кілька кроків, вона обернулася. Ми ніколи не забудемо цих очей. Блискучі, горді, від погляду яких починається заряд примітивних емоцій. Я усвідомлюю подяку матері та усвідомлюю її неготовність цю подяку висловити.

Додому! Додому! Ми робимо ще одну зупинку в будиночку католицьких ченців, які не лише моляться, а й збирають метеорологічні дані.

Сеута. Гібралтар. Іспанія Для того, щоб висловити любов і подяку моїй променистій дружині, назад ми їдемо через Андорру. Там можна вдихнути прохолодне повітря та попити чистої води з гірських джерел.

І я пообіцяв їй, що ми ніколи - ніколи не поїдемо більше в таке пекло. Тільки наша мила, затишна Європа.

*Додж  WC-51 - 

Важкий американський позашляховик часів Другої світової війни. Величезна їх кількість було поставлено в СРСР за лендлізом. Отримав прізвисько "Додж Три чверті".

*Муфлони. - Пустельні барани.

*Опель. - У Ерве та Емми не найновіша модель. У них Опель Рекорд Караван 1962

Надійна, невибаглива, містка тачка.

От її салон. Краще ніж у їхньому Ситроєні 1929 р.

*Берліє. - Французька вантажівка. Цікавий тим, що на емблеї зображено паровоз. У вісімдесяті роки фірма увійшла та розчинилася в Рено Веікюль індастріз.

*Лі Енфілд. -  Британська дуже проста та надійна гвинтівка кінця 19 – початку 20 століття.

*Elnagh. - Італійська фірма, що виготовляє недешеві житлові причепи для подорожей. Тоді, 1967 р. надавала покупцям всі можливі атрибути комфорту. Існує й досі.

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Схожі розповіді
Коментарі (12) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар