Вынырнув, наконец, из отпускного беспробудного пьянства, попытаюсь вспомнить все. А помогут мне в этом фоточки. Как обычно, фоткала каждый мало мальски симпатичный куст, дерево, не слишком облезлых котов и пр.
Эффектное название не придумалось, написала первое, что пришло в голову.
Итак, мне помнится, собрались мы в отпуск. Эту недельку на стыке лета и осени я планировала провести там, куда тянется мое сердце, куда мне хочется больше всего на свете, но куда путь нам, по-прежнему, заказан. Дурдом кончаться и не думает.
Ладно, придется заменить чем-то аналогичным. Но Турция в третий раз за полгода, как-то занадто. Остается Черногория. Бестестовая.
В эту поездку решено было взять, на всякий случай, третьего – Веркиногомужа. Не то, чтобы он был нам слишком нужен. Просто предложили, ради приличия, в надежде, что откажется. А он взял и согласился.
Тур опять был выбран пакетный. Заморачиваться самостоятельной поездкой было совершенно нецелесообразно. Билеты на самолет из Запорожья стоили порядка семи тысяч, а тур – восемь с половиной на человека. Гривен, разумеется. Тур снова купили джоиновский, поскольку, как я писала в предыдущих рассказах, только они доставляют бесплатно из Мариуполя в аэропорт Запорожья. По крайней мере, так мне сказала турагентша. Никаких дополнительных страховок не брали, чтобы не накликать страховой случай.
Восемь с половиной тысяч стоил тур без питания, с проживанием в самой дешевой (по версии Джоин апа) вилле Будвы « Таня» . Какая разница, где ночевать? Поскольку, в отличие от супруги, Веркинмуж не храпит и не страдает бессонницей, мы сняли номер на троих, и не просто номер, а « студию» . Отзывов о вилле, можно сказать, что и не было, но кухня там, по идее, должна была быть.
Разумеется, как это, обычно, с нами случается, не могло не произойти какой-нибудь фигни. Сначала Украина решила еще подзаработать на ПЦРах и ввела их для всех неуколотых въезжающих. А потом и Черногория решила, что уже достаточно подзаработала в этом сезоне, и можно сократить поток туристов, посредством все того же ПЦРа. Но нам отказываться было уже поздно. Пришлось раскошелиться на экспресс-тесты по 450 грн.
Скай ап научился плохому у МЯУ и решил сделать регистрацию в аэропорту платной. Поэтому пришлось заниматься онлайн-бронированием. Турагент предлагала мне сделать это за меня, но что ж я? Совсем уже беспомощная? Да и работы у них выше крыши. Грузить их мне было жалко.
Только вот, пока я собралась на регистрацию, все хорошие места были захвачены! Оставались только два последних ряда в хвосте. Впрочем, я совсем недавно читала, что шансов выжить при авиакатастрофе у сидящих сзади, раза в полтора больше, чем у бизнес-класса, например. Да и туалеты работают только в хвосте. Так что, кто знает? Пока я над этим размышляла, бронируя места, палец сам собой ткнулся в последний ряд, вместо предпоследнего! И ничего изменить уже нельзя было. Сказала об этом Вадику. Он был, мягко говоря, огорчен, поскольку на последнем ряду спинки, видите ли, не откидываются! И чего их откидывать? Спать, что ли, собрался? Там лететь всего ничего!
Душной августовской ночью нас забрали из Мариуполя и доставили к месту вылета. За те три месяца, что мы тут не были, успел открыться дьютик, что было весьма кстати. Поскольку было уже девять, не было повода не выпить. Взяли литр « Баллантайна» . Понятливая продавщица запечатывать его даже и не пыталась. Жизнь воссияла новыми красками!
А спинки-то, все же, откидывались! Но мне спать не хотелось. Я сидела у окна и там даже иногда что-то показывали.
В аэропорту Тивата наши тесты и нафиг никому не приснились. Вот и думай, а кто придумал это новое правило? Может, и не Черногория вовсе!
А погодка-то, не очень! Дождик стал накропать! Едва мы загрузились в автобус, он припустил нешуточно! Вообще, странности какие-то творятся в мире! Дома было за тридцатку, а здесь, если верить прогнозу, всего 26. Ну ничего, прорвемся!
Стали подъезжать к Будве. Пейзаж напоминал то Турцию в районе каньона Гейнюк, то Ялту. За наше недолгое путешествие автобусная гидина успела кое-что рассказать. В основном об экскурсиях и о местных вкусняшках, упорно именуя одну из них пшрутом. Ну да, слово « пршут» способен выговорить только истинный черногорец в пятом поколении, ну, или хорват, на худой конец. Девушка, видимо, не являлась ни тем, ни другим. Раздала всем программки с экскурсиями. На ней значилось, что у нас встреча с гидом Аленой сегодня в два часа. Причем, если будет дождь, ей необходимо просто позвонить на вайбер. Вот и чудненько! Дождь, не дождь, а встречаться с ней у нас не было ни малейшего желания. Можно спрыгнуть, сославшись на то, что мы несколько устали от перелета. Я думала, что встреча, как обычно, будет назначена на завтра и полдня коту под хвост. А тут такая удача!
Народец бежал с пляжа, закутавшись в полотенца.
Нас высадили вторыми. К моменту десантирования из автобуса, дождь, слава Богу, прекратился. Нас встретили улыбчивые хозяева виллы и подвезли на машине к нашему новому жилищу. Так-с, посмотрим! Ничего особенного я не ожидала, поэтому была приятно удивлена. Наша студия была просто шикарна! Чего стоил только балкон с видом на горы! Да тут можно балы давать! Конем скакать. Или на коне. На этом моя фантазия закончилась.
И ремонт довольно свежий. И полотенца белоснежные. И холодильник нофрост. И плитка индукционная. И чайник. И кастрюля со сковородкой имеют место быть. Чудненько!
И все бы хорошо, только вот незадача! По воскресеньям (а сегодня было именно оно) магазины не работают! Только пекарни и ларьки. Рынок до часу. А уже именно столько. Хорошо, что у нас остался недоеденный перекус и вискарик.
Подкрепившись на балконе, с которого не хотелось уходить, отправились, все же, осматривать окрестности. Прежде, чем нас покинуть, хозяин Тани, на наш вопрос « А дэ морэ? » махнул рукой в сторону торчащего вдалеке подъемного крана. Идти можно по-всякому. Перед выходом позвонили отельному гиду Алене и сказали, что на встречу не придем и позвоним, если что-то решим купить. На удивление, Алена легко согласилась.
Поблукав по дворам, мы вышли в центр.
Супермаркет « Мега» был закрыт, но рядом с ним расположились тетеньки и дяденьки, торгующие овощами-фруктами и домашним вином-ракией. Из фруктов интерес для меня представлял только инжир по 3 евро за кило. Его я и купила. Ну и литр вина за 4, предварительно попробовав. На вкус – совершенно нормальное фабричное сухое красное.
Вышли к морю. Словенский пляж был сразу забракован.
Пошли дальше. У причала стояли шикарные яхты.
Даже если я продам все свои парные органы, и то не хватит, чтобы приобрести такую. Интересно, что и кому продали владельцы?
Потолкавшись немного по улицам старого города, вышли на следующий пляж.
Здесь мы решили немного тормознуться. Расстелили полотенечко, достали винишко и инжир, и наслаждались и тем, и другим. Ну и искупались, для приличия. Вход с берега здесь плохой – крупная галька. Все спускаются и поднимаются по единственной лестнице с противно липкими перилами. Поскольку желающих было немало, неизбежно происходил затор. Да и вода могла бы быть и почище.
Пошли искать следующий пляж. Вот тут пришлось нам поблукать. Уже не помню, почему, но мы поперлись не вдоль берега, а в обход. Мимо памятника девушке, проигравшейся, видимо, до нитки, в казино.
И заблудились в улочках и переулочках. Спросили дорогу у бомжа, копавшегося в мусорном баке. Он махнул рукой обратно по направлению к старому городу. Но мы же оттуда пришли!
Стали опять кружить улицами.
Наконец, услышав родную речь, спросили дорогу у девушки. Она подтвердила направление, указанное бомжом. Наконец мы на верном пути.
Пройдя по пахнущему вонявшему мочой тоннельчику, мимо подобия картинной галереи, вышли к местной достопримечательности.
Разумеется, я не смогла пройти мимо. В точности повторить позу я, конечно, не смогла, но я старалась!
У нее ноги длиннее! : (
Следующий пляж Могрен был поживописнее предыдущих, но уже весь в тени. Хотя и все еще многолюдным.
Вода здесь была почище, но мы прошли мимо, на следующий Могрен-2.
Здесь, оставив Веркиногомужа сторожить вещи, пошли с Вадиком на оконечность пляжа и забрались на скалы.
Окунувшись на втором Могрене, пошли обратно. Это место мне напомнило тропу Голицына и грот Шаляпина. И цикады, опять таки. Эх!
На сегодня программа была выполнена более, чем. Только еще нужно придумать, чем поужинать. Эти два олигарха недоделанных перед поездкой мечтали, что мы будем завтракать, обедать и ужинать в кафе. Ага! Щаз. Ценники в прибрежных кафе кусались. А магазины не работали. По дороге домой зашли в пекарню и купили каких-то слоеных фиговин с мясом. И всего-то на пару-тройку евро.
Когда мы отошли уже прилично от пекарни, нас догнал какой-то запыхавшийся мужик со словами « торба-торба» . Я судорожно схватилась за плечо, где должна была висеть моя сумочка. А нэту! Побежала обратно в пекарню. А она, торба родненькая, стоит одиноко на столике, где я ее оставила, доставая кошелек. Собственнго, в ней, из ценного, был только телефон. Кошелек, к тому времени, болтался у меня на шее. Но все же! Честь вам и хвАла, хозяйка пекарни и незнакомый черногорский мужик – то ли посетитель, то ли работник. Я, кстати, пару слов перед поездкой разучила. Здраво – здравствуйте и хвала – спасибо. Но по факту оказалось, что черногорцы здороваются и прощаются на итальянский манер – чао!
Посидев на балкончике с остатками виски и вкусной местной выпечкой, завалились спать, оставив открытым балкон и включив, на всякий случай, фумигатор.
Чао, Черногория! (день второй) > > >
Виринувши, нарешті, із відпускного безпробудного пияцтва, спробую згадати все. А допоможуть мені у цьому фото. Як завжди, фоткала кожен хоч трохи симпатичний кущ, дерево, не дуже облізлих котів тощо.
Ефектна назва не придумалася, написала перше, що спало на думку.
Отже, мені пригадується, зібралися ми у відпустку. Цей тиждень на стику літа та осені я планувала провести там, куди тягнеться моє серце, куди мені хочеться найбільше на світі, але куди шлях нам, як і раніше, замовлено. Дурдом закінчуватись і не думає.
Добре, доведеться замінити чимось аналогічним. Але Туреччина втретє за півроку якось занадто. Залишається Чорногорія. Безтестова.
У цю поїздку вирішено було взяти, про всяк випадок, третього - Веркиного чоловіка. Не те, щоб він був нам дуже потрібний. Просто запропонували, заради пристойності, сподіваючись, що відмовиться. А він узяв та погодився.
Тур знову було обрано пакетний. Заморочуватись самостійною поїздкою було зовсім недоцільно. Квитки на літак із Запоріжжя коштували близько семи тисяч, а тур – вісім із половиною на людину. Гривен, зрозуміло. Тур знову купили джоїновський, оскільки, як я писала в попередніх оповіданнях, лише вони доставляють безкоштовно з Маріуполя до аеропорту Запоріжжя. Принаймні так мені сказала турагентка. Жодних додаткових страховок не брали, щоб не накликати страхового випадку.
Вісім з половиною тисяч коштував тур без харчування, з проживанням у найдешевшій (за версією Джоїн апа) віллі Будви «Таня». Яка різниця, де ночувати? Оскільки, на відміну від дружини, Веркін чоловік не хропе і не страждає на безсоння, ми зняли номер на трьох, і не просто номер, а «студію». Відгуків про віллу, можна сказати, що й не було, але кухня там, за ідеєю, мала бути.
Зрозуміло, як це, як правило, з нами трапляється,
не могло не статися якоїсь фігні. Спочатку Україна вирішила ще підзаробити на ПЛРах і запровадила їх для всіх невколотих тих, хто в'їжджає. А потім і Чорногорія вирішила, що вже досить заробила цього сезону, і можна скоротити потік туристів, за допомогою того ж ПЛРу. Але нам було відмовлятися вже пізно. Довелося розщедритися на експрес-тести по 450 грн.
Скай ап навчився поганого у МЯУ і вирішив зробити реєстрацію в аеропорту платною. Тому довелося займатись онлайн-бронюванням. Турагент пропонувала мені зробити це за мене, але що я? Зовсім уже безпорадна? Та й роботи у них вищі за дах. Завантажувати їх мені було шкода.
Тільки ось, поки я зібралася на реєстрацію, всі добрі місця були захоплені! Залишалися лише два останні ряди у хвості. Втім, я зовсім недавно читала, що шансів вижити при авіакатастрофі у тих, хто сидить ззаду, в півтора рази більше, ніж у бізнес-класу, наприклад.
Та й туалети працюють лише у хвості. То що, хто знає? Поки я над цим розмірковувала, бронюючи місця, палець сам собою тицьнувся в останній ряд замість передостаннього! І нічого змінити вже не можна було. Сказала про це Вадику. Він був, м'яко кажучи, засмучений, оскільки на останньому ряду спинки, бачте, не відкидаються! І чого їх відкидати? Спати, чи що, зібрався? Там летіти всього нічого!
Душної серпневої ночі нас забрали з Маріуполя та доставили до місця вильоту. За ті три місяці, що ми тут не були, встиг відкрити дьютик, що було дуже доречним. Оскільки вже було дев'ять, не було приводу не випити. Взяли літр «Баллантайну». Уразлива продавщиця запечатувати його навіть і не намагалася. Життя засяяло новими фарбами!
А спинки, все ж таки, відкидалися! Але мені не хотілося спати. Я сиділа біля вікна і там іноді навіть щось показували.
В аеропорту Тівата наші тести та нафіг нікому не наснилися. От і думай, а хто вигадав це нове правило? Може, й не Чорногорія зовсім!
А погода, не дуже! Дощ почав накропати! Щойно ми завантажилися в автобус, він припустив неабияк! Взагалі, дива якісь творяться у світі! Вдома було за тридцятку, а тут, якщо вірити прогнозу, лише 26. Ну нічого, прорвемося!
Стали під'їжджати до Будви. Пейзаж нагадував то Туреччину у районі каньйону Гейнюк, то Ялту.
За нашу недовгу подорож автобусна гідіна встигла дещо розповісти. В основному про екскурсії і про місцеві ласощі, завзято називаючи одну з них пшрутом. Ну так, слово «пршут» здатний вимовити тільки справжній чорногорець у п'ятому поколінні, ну, або хорват, на крайній край. Дівчина, мабуть, не була ні тим, ні іншим. Роздала всім програми з екскурсіями. На ній значилося, що у нас зустріч із гідом Альоною сьогодні о другій годині. Причому якщо буде дощ, їй необхідно просто зателефонувати на вайбер. От і дивно! Дощ, не дощ, а зустрічатися з нею ми не мали найменшого бажання. Можна зістрибнути, пославшись на те, що ми трохи втомилися від перельоту. Я думала, що зустріч, як завжди, буде призначена на завтра та півдня коту під хвіст. А тут така удача!
Народець утік із пляжу, закутавшись у рушники.
Нас висадили другим. На момент десантування з автобуса, дощ,
дякувати Богу, припинився. Нас зустріли усміхнені господарі вілли і підвезли машиною до нашого нового житла. Так, подивимося! Нічого особливого я не очікувала, тому була приємно вражена. Наша студія була просто шикарна! Чого коштував лише балкон з видом на гори! Та тут можна бали давати! Конем скакати. Або на коні. У цьому моя фантазія закінчилася.
І ремонт досить свіжий. І рушники білі. І холодильник нофрост. І індукційна плитка. І чайник. І каструля зі сковорідкою мають місце. Чудненько!
І все б добре, тільки ось невдача! По неділях (а сьогодні була саме вона) магазини не працюють! Тільки пекарні та кіоски. Ринок до години. А саме стільки. Добре, що в нас залишився недоїдений перекус і віскарик.
Підкріпившись на балконі, з якого не хотілося йти, вирушили все ж таки оглядати околиці. Перш ніж нас покинути, хазяїн Тані, на наше запитання «А де море? » махнув рукою в бік підйомного крана, що стирчить вдалині. Іти можна по-різному. Перед виходом зателефонували до готельного гіда Олени і сказали, що на зустріч не прийдемо і зателефонуємо, якщо щось вирішимо купити. Напрочуд, Альона легко погодилася.
Поблукавши дворами, ми вийшли в центр.
Супермаркет «Мега» був закритий, але поруч із ним розташувалися тітоньки та дядечки, які торгують овочами-фруктами та домашнім вином-ракією. Із фруктів інтерес для мене представляв лише інжир по 3 євро за кіло. Його я й купила. Ну і літр вина за 4, попередньо спробувавши. На смак – цілком нормальна фабрична суха червона.
Вийшли до моря. Словенський пляж був одразу забракований.
Пішли далі. Біля причалу стояли розкішні яхти.
Навіть якщо я продам усі свої парні органи, і то не вистачить, щоб придбати таку. Цікаво, що та кому продали власники?
Поштовхавшись трохи вулицями старого міста, вийшли на наступний пляж.
Тут ми вирішили трохи гальмуватися. Розстелили рушничок, дістали винишко та інжир, і насолоджувалися і тим, і іншим. Ну і викупалися для пристойності. Вхід із берега тут поганий – велика галька.
Всі спускаються і піднімаються по єдиних сходах з гидкими липкими поручнями. Оскільки охочих було чимало, неминуче відбувався затор. Та й вода могла б бути й чистішою.
Пішли шукати наступний пляж. Ось тут довелося нам поблукати. Вже не пам'ятаю, чому, але ми поперлися не вздовж берега, а в обхід. Повз пам'ятник дівчині, яка програлася, мабуть, до нитки, в казино.
І заблукали в вуличках та провулочках. Запитали дорогу у бомжа, що копався у сміттєвому баку. Він махнув рукою назад до старого міста. Але ж ми звідти прийшли!
Стали знову кружляти вулицями.
Нарешті, почувши рідну мову, спитали дорогу в дівчини.
Вона підтвердила напрямок, вказаний бомжем. Нарешті, ми на вірному шляху.
Пройшовши по пахнучому смердючому тунельчику, повз подоби картинної галереї, вийшли до місцевої пам'ятки.
Зрозуміло, я не змогла пройти повз. Повністю повторити позу я, звичайно, не змогла, але я намагалася!
У неї ноги довші! : (
Наступний пляж Могрен був мальовничіший за попередні, але вже весь у тіні. Хоча й досі багатолюдним.
Вода тут була чистіша, але ми пройшли мимо, на наступний Могрен-2.
Тут, залишивши Веркиного чоловіка сторожити речі, пішли з Вадиком на край пляжу і залізли на скелі.
Занурившись на другому Могрені, пішли назад. Це місце мені нагадало стежку Голіцина та грот Шаляпіна. І цикади, знову ж таки. Ех!
На сьогодні програма була виконана більш ніж. Тільки ще треба вигадати, чим повечеряти. Ці два олігархи недороблені перед поїздкою мріяли, що ми снідатимемо, обідатимемо і вечерятимемо в кафе. Ага! Щаз. Цінники у прибережних кафе кусалися. А магазини не працювали. Дорогою додому зайшли в пекарню і купили якихось листкових фіговин із м'ясом. І всього на пару-трійку євро.
Коли ми відійшли вже пристойно від пекарні,
нас наздогнав якийсь захеканий мужик зі словами «торба-торба». Я судорожно схопилася за плече, де мала висіти моя сумочка. А ніту! Побігла назад у пекарню. А вона, торба рідненька, стоїть самотньо на столику, де я її залишила, дістаючи гаманець. Власного, у ній, з цінного, був лише телефон. Гаманець на той час бовтався в мене на шиї. Але все ж! Честь вам і хвала, господиня пекарні та незнайомий чорногорський мужик – чи відвідувач, чи працівник. Я, до речі, кілька слів перед поїздкою розучила. Здорово - здравствуйте і хвала - спасибі. Але за фактом виявилося, що чорногорці вітаються та прощаються на італійський манер – чао!
Посидівши на балкончику із залишками віскі та смачною місцевою випічкою, завалилися спати, залишивши відкритим балкон і ввімкнувши, про всяк випадок, фумігатор.
Чао, Чорногорія! (день другий) >>>