Мадейра
После девятичасовой разминки в Амстердаме нас ждала 20-ти часовая пересадка в Лиссабоне. Персонал компании KLM очень порадовал, они реально отжигали. Все словно были в каком-то определенном образе. Хотя возможно голландцы все такие. У меня была эйфория только от слежения за их сервисом. Какой-то дедушка среди пассажиров тоже почувствовал в себе прилив креатива, встал в проходе и начал развлекать толпу бабушек, но к счастью не на английском языке, бо народ так смеялся, что это было опасно для здоровья, которое нам в ближайшие дни очень пригодится. В самолете царила атмосфера какого-то глобального веселья. Самолет пошел на посадку, и в десятках метров над землей попал в конкретную турбулентность. Я думал, что самолет в таком случае садиться не должен, но пилот так не думал, хотя, судя по посадке он явно перепутал наклон закрылков. От первого удара о землю проснулись все, кто задремал, самолет отскочил, и мы на какое-то мгновение снова в полете. Потом второй удар о землю, но уже без отрыва. К счастью все обошлось. Две посадки подряд были самые жесткие, а ведь завтра нас ждет посадка в третьем по опасности аэропорте в мире.
Лиссабон
Продолбавшись с покупкой карточек на метро мы все-таки победили этот злой автомат. Нам даже пыталась помочь девушка, но потерпела фиаско в этой нереальной битве человека и машины. Метро Лиссабона – самое красивое на нашем опыте, каждая станция — это настоящее произведение искусства. Наша любимая была, та, колоны которой были сделаны как трубы в игре Марио.
Заселились далековато от центра, зато с собственным туалетом, да и цена по 35 евро в сутки. С самого утра позавтракав провизией из Киева мы поскорее отправились на Free walking tour. По пути была непредвиденная преграда — это лифт в отеле, который ехал настолько медленно, что был страх не успеть на вечерний самолет. Так как экскурсия начиналась в другой части города, у нас как раз была возможность пешочком познакомиться с ним. Португалия – страна с самым большим количеством солнечных дней в Европе.
Жарко не было, но солнце сияло так, что первых дня три глаза не могли привыкнуть. По дороге видели старинные трамваи и множество их путей, причем рельсы в любой момент могут просто закончиться без ухода на кольцо.
Free walking tour
В спешке добрались до места старта. Парень начал с фразы “ Все мы любим историю! ” и углубился в историю так, что, по-моему, напрочь забыл о том, что он должен вести экскурсию. Где-то минут через 30 мы наконец-то сдвинулись с места и пошли по каким-то улицам, упорно обходя достопримечательности, которые планшет показывал на соседних улицах. Иногда после прохождения какой-нибудь улицы он словно вспоминал что-то и говорил, чем она уникальна, но улица-то позади уже. Так же парень сказал, что в этом туре очень важно будет воображение и вот настал тот момент, когда он остановился и решил рассказать, что Lisboa ему представляется как девушка, он закрыл глаза, ушел в свои воображения и такое впечатление что он снова забыл, что ведет экскурсию. Какое-то время мы наблюдали как бородатый мужик с закрытыми глазами что-то рассказывает о иногда голой девушки в ракушках. Когда воспоминания чувака отпустили, мы пошли дальше. Экскурсия уже шла около двух часов, а кроме одной площади и его воображений мы толком ничего не видели. Тут наш гид решил рассказать о непереводимом и очень грустном слове “ Садат” . Настолько грустна была его речь, что даже птицы замолкли. Речь была настолько длинной и повторяющейся, что в один момент китайский турист прозрел и рассказал на китайско-английском свое понимание слова Садат. Гид утвердительно кивнул головой, хотя вряд ли он понял китайца. Потом мы ещё учили разбор этого слова по буквам, раза три, наверное. Так как уже шел третий час экскурсии, то нервы не выдержали, и мы сошли с дистанции. По итогам двух последних волкинг туров Латвии и Португалии хочу подвести краткое ревью: Фри волкинг тур — это когда бесплатно бородатый мужик тебе жалуется на Евросоюз.
Снова Лиссабон
Прогулявшись на площади Россо, аналог которой мы посещали в Макао, мы отправились на элеватор. Где именно и как называется площадь мы не знали, но по узорам на продающихся магнитиках нам рассказали где она.
Развлечение оказалось странным. Стоишь в очереди минут 40 для того, чтоб подняться за 1.2 евро в лифте на обзорку, на которой все затянуто толстой рабицей, и нужно платить ещё 1.5 евро чтоб подняться пешком на то место где нет рабицы. А по факту к этой обзорке можно дойти пешком с площади Largo do Carmo, которая находится с ней на одном уровне. Как-то старт в Лиссабоне не задался.
Но трапеза все порешает, ведь от кухни в стране многое зависит. В первом ресторане никого не было, и мы тоже его вынуждены были покинуть. Из персонала никто не рискнул подойти к англоговорящему туристу, а когда девушка таки подошла, то на попытку что-либо заказать наградила нас щедрым молчанием и улыбкой на все 32. Она даже пыталась карандашиком отметить что входит в их Спешил меню, но потом сбилась, попыталась карандашик вытереть, ещё больше все запутала в меню написанном на португальском, улыбнулась нам на 33 и на этом наша короткая трапеза закончилась. Творилась какая-то жесть. В рядом стоящем ресторане люди были, но в таком количестве, что нам предложили подсесть к какой-то бабушке, которая испуганным видом глянула на нас. А вот с третьим рестораном поперло так, что рейтинг Португалии резко вырос.
Португальская трапеза
Ресторан держал пожилой мужчина, который в нем же и работал одним из официантов. В ресторане сидели только местные, все столы были сдвинуты так, что все сидели большой португальской семьей. Мы с непривычки сели за соседний столик. Нам тут же принесли набор стартовых закусок, корзинку хлеба, масло, тарелку оливок и головку сыра похожего на бри. Такие наборы оплачиваются отдельно по факту того, что из этого ты ел. Меню было, как и везде, преобладающе рыбное, тут мы и пошли по экзотике. Первым гостем нашей программы была рыба шпага с варенной картошечкой и салатом. Размер порции порадовал пока мы трапезничали шпагой, дедушка нам принес осминожка и пивко, причем подавая блюда он каждый раз приговаривал “ Yeah! ” К счастью принимая заказ он нас пощадил, это были всего лишь половины порций и то до конца мы осилить не смогли, хотя головку сыра всю прикончили. Но как же все душевно трапезничали. Было очень вкусно. В конце нам принесли счет на 13 евро. Эта трапеза была целым культом португальской культуры. Неудачный старт тут же забылся. Только ради трапезы в этом ресторане можно лететь в Лиссабон. Ресторан называется Super Mario, находится не далеко от площади Largo do Carmo.
Потом мы отправились на набережную. Любовались чайками до тех пор, пока не накрыло ноги волной.
Я конечно не фанат дождей, но солнца было действительно много. Одна из главных достопримечательностей города – замок. К нему мы не спеша и побрели. Дорога к замку довольно прикольная, красивые виды и уютные улочки. Лиссабон, как и все остальные португальские города находится на холмах. Ногам конечно было непривычно столько подъемов и спусков делать, а мы ещё не добрались даже до Мадейры. Когда добрались до замка, то времени на посещение уже не было, мы его решили перенести на следующий раз.
До отеля поспешили добраться на такси, таксист сказал, что цена будет примерно 5 – 6 евро. Счетчики в такси считают цену не по расстоянию, а по времени. Когда мы попали в пробку я думал, что все пропало. Когда на счетчике натикало 6 евро, таксист его остановил. А вот это неожиданно и приятно. Киевский таксист вряд ли бы так поступил. По нашему дальнейшему опыту, таксисты в Португалии — это первые помощники в решении твоих проблем. Аж не верится, что эти два слова в одном предложении… таксисты... помощники, нет это не сон.
Зачекаутились из отеля, прошли минут 5 и вспомнили, что мы традиционно забыли пакет с едой в холодильнике. Наверное, нет страны в этом мире где бы мы его не забывали. А хотя есть – Египет. В аэропорт идет метро, что упрощает процесс добирания. На аэропортовой станции в одном магазине шмоток мне подарили апельсин! Португальцы рулят! Погрузившись в самолет компании Easyjet мы отправились на Мадейру, наши пересадки закончились.
Мадейра
За окном показался остров, большой остров. Гребни волн его омывали густой бирюзой. Это он, один из далеких островов, а вон и аэропорт. При виде аэропорта внутри начинала подниматься тревога. Он один из самых опасных в мире из-за гуляющих тут ветров и короткой посадочной полосы. Когда-то ее даже удлиняли, поставив часть полосы на высоченные опоры. Наш самолет заходил на посадку очень необычно. Сначала самолет летел вдоль взлетной полосы к ее началу, потом маневр на 180 градусов, за которым следовала посадка. Посадка оказалась мягчайшей. Фух, можно выдохнуть. При выходе на трап нам радостно махали люди, стоявшие на террасе аэропорта. Мы махали им в ответ. Так как на автобус мы не успели на одну минуту, то у нас было ещё полтора часа полюбоваться аэропортом. Билет на автобус можно купить сразу раундтриповый, сэкономив пару евро. Действует на одну поездку туда и обратно на протяжении года. В автобусе водитель увлеченно пассажиру рассказывал, как образовывался остров из вулкана.
Итак, наша стартовая точка для всех отправлений – город Фуншал. Вселились мы в отель который, естественно, находился на холме, на самый высокий этаж без лифта. Зато виды красивые! На утро проснувшись, первая моя фраза на улице была “ Если б я не знал, что на Мадейре, подумал бы, что на Канарах” . Мадейра — это множество туристических маршрутов по горам, скалам и реликтовым лесам вдоль левад. К сожалению, посетить рейсовыми автобусами удастся только некоторые, транспортная сеть не рассчитана на туристов, автобусные маршруты соединяют только поселки и города. Но ближайший к нашему дому автовокзал порадовал нас автобусом на одну из самых интересных троп на Майдейре.
Мыс Сан Лоренсо
Этот маршрут не является левадой, но отличается от остальных скалами, величественно возвышающимися из воды, пустынной природой и как оказалось в нашем случае сильными ветрами. Общая длинна в оба конца – 6 км. Но по сложности из всех посещенных нами маршрутов Мадейры этот был самым сложным.
Мы немного прогадали, не взяв с собой еды. Когда через пару часов на фоне появилось здание, была надежда что это ресторан. Но это оказалось просто большое закрытое здание без вывесок, но с работающим платным туалетом. Причем платный туалет за всю поездку был только тут. Вот это профессия у человека, каждое утро проделывать двухкилометровый маршрут, чтоб собирать по евро с тех, кому надо именно в платный туалет зайти.
В конце маршрута надо было подниматься нереально вверх, а ураган царил такой, что планшет из рук вырывало. Но к счастью никто не улетел, кроме шляпки одной туристки. Так как шляпка летела по тропинке прямо ко мне, а руками я её схватить не успевал, пришлось ценой собственного зада её спасать. В итоге шляпка спасена, а меня распластавшегося подняли с тропинки. Это хорошо, что обрыв был не так близко.
Маршрут оказался раундтриповым и соответственно, все, что одолеваешь в один конец нужно одолеть обратно.
Под конец маршрута мы настолько вымотались, что почему-то решили до соседнего городка Канисал пройти пешком ещё 3 километра по холмам вверх-вниз вместо того чтоб поехать на автобусе, на котором все-равно потом ехать придется. Решение скажу сразу было не самым удачным. По пути проходили сквозь прикольный городок, который оказался одним большим отелем.
Причем отель был практически безлюдным, как и Канисал, к которому мы шли более двух часов.
Территория отеля
По дороге ещё были крутые ступеньки вниз со скалы, хорошо, что нас уберегли от спуска какие-то туристы, предупредив, что внизу только маленький пляж. Есть и пить хотелось дико. А в безлюдном городе все что мы смогли найти кроме воображаемого перекати-поля, которое мысленно везде маячило, это были два куска пирога и холодное какао. Я не знаю, что там случилось с городами, но так мало живых людей даже в фильме про терминатора не было. Покушав, мы поехали в наш родной Фуншал. Несмотря на весь объем пройденного маршрута мы решили посетить обзорку.
Кабо Жирао
Для этого в Фуншале пересели на другой автобус. Так как мы были уверены, что обзорка находится в нашем городе, а мы едем на автобусе, то ничего не предвещало сложности маршрута. Но когда автобус покинул город и устремился высоко в горы, мы поняли, что наши приключения сегодня не закончены.
После истечения первого часа езды мы уже не сомневались, что приключения этого дня только начинаются, не смотря на заходящее солнце. Виды с гор открывались обалденные. Только поездка на этом автобусе стоила многого. В один момент водитель повернулся и что-то громко спросил пассажиров, никто не ответил. Водитель повернулся к дороге, но было поздно, серпантинная дорога ушла влево, огибая обрыв, а наш автобус устремился резко вниз. Там оказался асфальтированный спуск, о котором водитель знал, а вот мы сидящие на передних сиденьях только рот успели открыть для нечеловеческого крика. Судя по всему, водитель спрашивал “ нет-ли у кого-нить проблем с сердцем” Заехав куда-то совсем в горы водитель нас высадил, написав нам на бумажке 10:30 и толкнув какую-то речь. То есть в худшем случае обратный автобус будет завтра утром, а в лучшем сегодня вечером. До обзорки ещё надо было минут 20 пройтись. В горах было свежо. Хоть обзорка была со стеклянным полом, но почему-то его сделали в белую точечку. Забрали у туристов экстим. Было красиво, океан под нами был на высоте 580 метров. Смотришь вдаль и прозреваешь от того куда нас занесло и как теперь обратно. Это был прекрасный выходной день, а выходные дни здесь особенно уважают редкими автобусами и закрытыми магазинами.
По пути обратно мы нашли местный ресторанчик, где хозяин нас успокоил, что автобус будет, но часа через три. А вообще вам лучше пройтись пешочком в славный городок Камеро де Лобуш, откуда автобусы ходят чаще. Со стороны может показаться что мы за день решили сразу посетить все достопримечательности острова. Дорога была очень и очень красивой с множеством тайных троп для сокращений маршрута. Хоть бы GPS нам показывал, что мы совершенно не туда идем, но со всех балкончиков и террас местные жители нас уверяли, что мы как раз идем правильно. Всей этой красотой мы любовались порядка двух часов. Когда дошли до города аж не верилось, что утренний маршрут нам казался сложным и мы были очень уставшими. Городок был реально прикольный. Будто из каких-то романтических фильмов.
Но была одна загвоздка, на остановке автобуса на которой висело расписание, указывающее откуда будут ехать автобусы, но при этом ни малейших объяснений куда они будут следовать. Местные жители так же с непонятками смотрели на эту табличку, когда мы их просили помочь разобраться. Ответы мы получали самые разные от “ Через 20 минут” до “ Вообще никогда” . А так как обилием автобусов нас остров не радовал, пришлось просидеть на остановке час сорок в надежде. Стоит признать, что умение водить машину в этой поездке не помешало бы, но все-равно было бы напряжно брать две машины на острове и материке. В итоге мы дождались последнего автобуса в расписании, и он все-таки приехал нас отвезти в Фуншал! На часах было около полуночи, а мы так отпахали, словно на этом острове уже вечность. И наконец-то долгожданная открытая кафешка. Правда Даша не угадала с блюдом, но в Португалии это был единственный случай. Она заказала Эшпетаду – говяжий шашлычок на лавровых прутьях. Проблемка была в степени прожарки. Работники 2 раза пытались его « дожарить» , но кровь так и проявлялась с шашлычка опять.
Никакущие мы добрались до нашего отеля на холме, еле взобравшись на наш самый высокий этаж с красивым видом, и вместо того чтобы упасть без задних ног, мы начали корректировать маршрут поездки меняя брони отелей и покупая ж/д билеты. Спали крепенько.
Левада Рибейро Фрио – Портела
С самого утра мы отправились на следующий маршрут. Это был большой реликтовый лес, сохранившийся со времен динозавров. На нашем опыте это уже второй такой лес, первый был на Канарских островах. До Рибейро Фрио можно доехать на городском автобусе (по 3.5 евро с человека), что делает этот маршрут таким же доступным, как и предыдущий. Приехав на точку старта, мы обнаружили нереальнейшие толпы туристов-пакетников, небольшой парк и бассейны и рыбой. От такой концентрации людей становилось страшно, в отличии от предыдущего мыса тут было куча магазинов и ресторанов.
Но стоило начать наш десятикилометровый маршрут, как на тропе оказались мы одни. Оказывается, туры привозят только для посещения парка и по желанию малого маршрута 1.8 км в другую сторону. Наш маршрут был почти весь по ровной лесной дороге, что значительно упрощает его. Густые тоннели деревьев образовывали тень практически по всей леваде.
Идти было комфортно. В промежутках где не было деревьев можно было с большой высоты наслаждаться покрытыми густыми лесами горами. Временами встречались водопадики и озера. Мой любимый тип водопадов, это когда вода течет сквозь густую зелень, покрывающую скалу. Иногда попадались люди, даже русскоговорящие один раз попались.
Цена, за которую они добрались до этого маршрута нас повергла в ужас, но похоже, что большинство отдыхающих на этом острове не парятся за деньги.
Вдоль всего маршрута текла вода по вымощенной леваде, что и не давало запутаться на развилках. Приятным дополнением к маршруту были большие скалы, образовывающие темные пещеры, в которых мы проходили сквозь горы.
После мыса Сан Лоренсо был контраст ещё тот, природа с пустынной превратилась в тропическую, а точнее реликтовую. Часа через 2.5 мы вышли из леса и ещё пару километров надо было пройти вниз по довольно интересной местности с не менее красивыми видами. Время от времени попадались тропинки, ведущие прямо в эти красоты, но, что мы хорошо усвоили с предыдущего дня, модификации запланированных маршрутов не всегда заканчиваются хорошо.
В самом конце была большая обзорная площадка на дальний город, скалы и океан. Обратно вернуться на Фуншал можно было двумя путями, на бусике такси по 5 евро или на автобусе примерно по 3.5 евро, мы выбрали вариант подешевле, спускаясь на остановку автобуса нашли 20 евро, ещё и в плюсе остались после этого маршрута. Пока зашли в паб за мороженным то дегустировали какую-то фасоль, по уверению бармена, это популярное лакомство к пиву. На Мадейре городские автобусы очень калечные с неудобными спинками под углом примерно 89 градусов. А тут приехал какой-то комфортабельный, аж не поверилось в начале. Но когда на средине маршрута автобус остановился и нам объявили “ Bus change! ” то мы поняли, что все норм. Эта фраза довольно часто звучала в нашем трипе. То есть покупая билеты, до конечной точки ты доедешь скорее всего на другом автобусе, но радует, что пересадка в другой автобус идет по принципу из рук в руки, поэтому важно сохранять свои билеты, хотя потерять их в пределах автобуса будет нелегко.
Второе восхождение на острове мы отметили традиционным рыбным ужином с литровым графином ледяной сангрии.
На этот раз ели рыбу шпагу, подаваемую по всем традициям с жаренными бананами. Аперитивом был местный медовый напиток Пончо. На десерт пошли в супермаркет кушать самые популярные заварные пирожные паштейш, запивая апельсиновым фрешем. Считаю, восхождение отметили отлично.
Пашьейша
В парке собралась группа музыкантов в бабочках, но они так долго готовились и не решались начать концерт, что минут через 30 собравшийся народ начал расходиться, а они так и не начали играть. На протяжении 30 минут кто-то ноты ближе ставил, кто-то бабочку поправлял, кто-то не знал с какой стороны лучше в флейту дуть. Может, конечно, это и была вся суть перфоманса. На главной сцене города, что-то во всю репетировали, мы выяснили, что завтра будет большой концерт. Перед крепким сном мы пошли прогуляться по набережной. Очень хотелось наконец-то потрогать океан, но при виде 20 метровой зоны гальки усталость все же взяла верх, и мы отправились на гору в наш отель на четвертый этаж без лифта, но с красивым видом!
Два ботанических сада и левада между ними
День планировался более релаксовый, а получилось, как всегда. Планировался один ботсад и никаких левад. Никаких, Карл!
Первым объектом посещения у нас был фруктовый рынок Mercado dos Lavradores.
На этом рынке настолько любят маракуйю, что можно попробовать такие уникальные фрукты как: маракуйя-банан, маракуйя-лимон, маракуйя-апельсин и даже маракуйя-помидор.
Даша дегустирует маракуйю-апельсин.
И много других разновидностей скрещенной маракуйи. Цена за фрукт порядка 7 евро, так, что рынок скорее всего как экскурсия с бесплатной дегустацией, чем для покупок. В рыбном отделе продают рыбу на любой вкус.
Показываю португальцу как правильно разделовать карася
Сад Jardim Tropical находился где-то в горах, куда вела канатная дорога. Цена за раундтрип канатки с входными билетами в ботсад нанесла удар по нашей карточке в виде 50 евро за двоих. Похоже, что наш самый дорогой парк в истории. Правда, виды с канатки были такими, что 50 евро можно было отдать просто за эти виды. В дали виднелся очень высокий автомобильный мост, мимо который у нас проходили все маршруты каждого дня и даже аэропорт.
Ботсад был в японском стиле с красными мостами, водопадами, фонтанами и озерами. Я нашел пещеру с колоколами где устроил великую колокольную песнь. Парк имел две проблемы – цену и то, что все-время надо было идти вниз, а потом естественно вверх. В одном из озер мы сделали хорошее дело - спасли тонущую стрекозу.
Временами по парку раздавался звук пилящей болгарки. Но это вечная проблема многих уютных мест. Чем уютнее найдешь себе местечко, тем больше шансов, что кому-то надо будет что-то подрелить или попилить. Был бы парк подешевле, то очень бы понравился. Пару часов как небывало. Дальше по баннерам мы выяснили что есть ещё Botanical garden до которого можно доехать по другой канатке от текущего Gardim Tropical. Интересен факт, что канатная дорога к парку идет вниз, а не вверх. Мы поинтересовались можно-ли дойти пешком и выяснили, что нас отделяет от парка двухчасовая горная левада.
Оказалась горная она была в прямом смысле слова, так как во время похода мы перебрались с одной высокой горы на другую высокую гору сэкономив порядка 16 евро. Эта левада была средней сложности и пролегала сквозь эвкалиптовый лес.
Поход между двумя горами естественно подразумевает под собой сложный спуск и подъем, но мы остались рады, что выбрали леваду, виды красивые, а платить как в случае с парком не надо. С этими левадами вечная проблема воды. Пить будет хотеться много, а много с собой не утащишь, ведь чем больше берешь груза, тем сложнее одолевать маршрут. Вот такая вот дилемма. Мы с собой обычно брали литр на двоих. На другом конце маршрута парка не оказалось, вместо него надо было минут 25 идти круто вверх. По пути зашли в кондитерку с кондиционером и отвели душу. Сначала нас обсчитали на 10 евроцентов в счете, а во втором счете ресторан себя обсчитал на один евро. Вот так вот бумерангом вернулось. Выпив по бокалу апельсинового фреша, съев две пиццы и пирожное мы перезарядившиеся продолжили подъем. Мы шли в такую гору, что таксисты из окон на нас смотрели как на сумасшедших. Похоже мы были первые в мире, кто пошли тут пешком. Таксистам словно было больно видеть каждый наш шаг под этим углом.
Сад конечно же был расположен сверху вниз, но выход был снизу, то есть не придется лишний раз подниматься. Когда мы добрались до кассы, то сложно было даже объяснить что-либо. Кассир на нас понимающе посмотрела. Ничего-себе релакс-денек себе запланировали. После такого маршрута первое, что я сделал в саду, улегся на лавочке и на уютных коленях своей жены поспал 30 минут.
Сад был значительно дешевле и конкретно уступал первому. Хотя визитной карточкой Мадейры считается фото клумбы именно этого сада. Скажем так, посетив первый сад, второй посещать не обязательно, первый реально очень крутой, но зараза дорогой.
Во втором парке была закрыта территория с птицами, и мы поспешили на выход. До центра решили пройтись пешком, но одного из таксистов схватил ужас, и он нас довез до центра дешевле чем стоимость автобуса.
Дело шло к вечеру, но до концерта и ужина ещё было далеко. Мы запустили карту геокешей и пошли искать клады. Клады всегда спрятаны в интересных местах. Таким образом находясь в гавани для прогулочных катеров мы нашли старинный замок. Вход по системе добровольного пожертвования, к замку вела красная дорожка с картинами и краткой историей родословной обитателей королевской семьи. Все это было в шуточной форме и украшено всем, что только попалось под руку. Было похоже на то, что какой-то чудак исполнил свою мечту стать королем, вся история артефакты и декорации — это выдумка. В замке все так забавно оформлено и сделано, что стоя на веранде и любуясь на разбивающиеся о скалы волны, понимаешь, что это один из прекраснейших замков. Ещё один из кладов нашли в парке недалеко то того места где когда-то были запрятаны 100$ ведущими передачи Орел и решка.
Далее у нас было традиционное пиршество рыбными деликатесами, на этот раз мы познакомились ближе с жаренными сардинами.
Затем нас ждал крутеший португальский концерт, одна из услышанных нами песен на репетиции и самом концерте стала гимном этой поездки. На поиски песни ушло несколько недель после приезда, её не смогла опознать ни один сервис, ни один форум, пока я не додумался найти русский форум для людей, готовящихся к переезду в Португалию, там один местный житель мне и помог. Эта песня – Amor Electro - Juntos Somos Mais Fortes. На десерт мы практически каждый день теперь ели традиционную паштейш. Причем это пирожное по вкусу очень похоже на те, что делала моя бабушка.
Следующий день был заключительный на острове и нас ждало самое грандиозное восхождение.
Маршрут между пиками и Ариэйро и Руйво
Как добраться туда общественным транспортом мы так и не выяснили, пришлось платить по полной за экскурсию с трансферами по 30 евро с человека. Сквозь леса и горы автобус доставил нас прямиком к вершине второго по высоте пика Ариэйро. Оттуда стартовал десятикилометровый маршрут на самый высокий пик Руйво. Все очень зависит от того, насколько повезет с погодой, нам очень и очень сильно повезло.
Первую половину маршрута было много гор покрытых зелено-желтой растительностью. Было много пещер и тоннелей, таких, что без фонарика будет напряжно. Виды были бомбезные и количество фотографий на метр просто зашкаливало. Были такие места где другим туристам надо было пригибаться и прятаться за скалами, чтоб мы получили идеальный снимок. Но это все оказалось ничем по сравнению с тем, что нас ждало во второй половине маршрута- облака бесконечным океаном стелились под нашими ногами.
Мы шли все выше, а облака подступали к нашим ногам. Казалось, что они очень мягкие и прыгнув с обрыва ты непременно окунешься в этот океан пуха. Вторая часть подъема выглядела так – ноги идут по тропинке, а голова повернута и постоянно смотрит на облака.
А растения, которые здесь растут над облаками создавали ощущение будто ты в какой-то сказке. Среди подъемов самые крутые это Мачу Пикчу в Перу и Говерла у нас в Украине. Теперь на первом месте однозначно это восхождение. В конце пути, перед 15-минутным подъемом на пик находится фонтан с питьевой водой, что значительно облегчает маршрут. С пика виды тоже красивые, как и везде. Обратно надо дойти по горам до парковыки, где тебя ждет автобус. Тропа лежит между двумя обрывами и по обоим сторонам облака,
это ещё красивее. Плюсом нашей погоды было 20 градусов, с одной стороны гор ясная погода и все видно, с другой стороны облака и никакого тумана. Если ещё вчера наша оценка острову была выше средней, то теперь это твердая пятерка. Уезжать не хотелось. Это то редкое чувство, когда ты не можешь насмотреться.
Ты смотришь на пейзаж, а он настолько красивый, что взгляд не привыкает. Это как первый раз в Карпатах или в Стамбуле. Передохнув на Фуншале, мы сели в автобус и отправились релаксировать в уже известном нам городе Камара-ди-Лобуш.
В городе есть возвышающаяся скала, на которой расположена зеленая зона. Восхождение мы отмечали рыбой Дорадой и зеленым игристым вином. На десерт ели шедевры местной кондитерки. Проведя в городе пару часов гуляя по зеленой зоне и уютным улочкам мы отправились на остановку с тем самым нечитаемым расписанием.
На этот раз с автобусом нам повезло больше. Контролер в автобусе уже был нам хорошо знаком, не первый раз именно с ним пересекались. Ему, похоже, тоже нравился этот городок. Когда контролер вышел, то мы остались в автобусе одни, а когда попросили водителя остановить в Фуншале, он так на нас глянул, словно был уверен, что автобус был пустой. В Фуншале на одной из центральных улочек заводной дедушка танцевал и пел, разогревая публику. Вот чувствуется на этом острове какой-то вечный праздник! Хотелось подольше послушать выступление дедушки, но уже реально устали. Нам предстояло последнее восхождение в наш отель на холм, на четвертый этаж с красивым видом. Мы молодцы, мы сделали это! За четыре полных дня мы посетили практически все самое интересное на острове. Был бы ещё день в запасе, посетили бы вообще все главные туристические места, но этих дней всегда не хватает. Усталость за все пройденные маршруты ощущалась конкретно, хотя уже немного и привыкли жить в таком темпе. К примеру, после сегодняшних пиков я был полон решимости пройти ещё какую-нить леваду. Но главное сейчас сильно не расслабиться, ведь впереди вторая половина путешествия – материковая Португалия.
Эпилог
Туристы часто сравнивают Мадейру и Канарские острова, теперь и мы можем дать свою экспертную оценку. Еда и природа на Мадейре однозначно лидирует, но по развлечениям и удобстве перемещений остров Тенерифе однозначно выигрывает. Если бы была возможность перенести пики и вкусную еду на Канары, то я бы переехал туда жить в это идеальное для путешественника место. Если не были ни там, ни там – вперед на Тенерифе, если на Канарах были и хочется подобного - Мадейра всегда к вашим услугам!
Мадейра
Після дев'ятигодинної розминки в Амстердамі на нас чекала 20-ти годинна пересадка в Лісабоні. Персонал компанії KLM дуже порадував, вони реально відпалювали. Усі ніби були в певному образі. Хоча, можливо, голландці всі такі. У мене була ейфорія лише від стеження за їхнім сервісом. Якийсь дідусь серед пасажирів теж відчув у собі приплив креативу, став у проході і почав розважати натовп бабусь, але на щастя не англійською мовою, бо народ так сміявся, що це було небезпечно для здоров'я, яке нам найближчими днями стане в нагоді. У літаку панувала атмосфера якихось глобальних веселощів. Літак пішов на посадку, і за десятки метрів над землею потрапив у конкретну турбулентність. Я думав, що літак у такому разі сідати не повинен, але пілот так не думав, хоча, судячи з посадки він явно переплутав нахил закрилків. Від першого удару об землю прокинулися всі, хто задрімав, літак відскочив, і ми на якусь мить знову в польоті. Потім другий удар по землі, але вже без відриву. На щастя, все обійшлося. Дві посадки поспіль були найжорсткіші, адже завтра на нас чекає посадка в третьому за небезпекою аеропорту у світі.
Лісабон
Продовбавшись із покупкою карток на метро, ми все-таки перемогли цей злий автомат. Нам навіть намагалася допомогти дівчина, але зазнала фіаско у цій нереальній битві людини та машини. Метро Лісабона – найкрасивіше на нашому досвіді, кожна станція – це справжній витвір мистецтва. Наша кохана була, та, колони якої були зроблені як труби у грі Маріо.
Заселилися далеко від центру, зате зі своїм туалетом, та й вартість по 35 євро на день. З самого ранку поснідавши провізією з Києва, ми скоріше вирушили на Free walking tour. По дорозі була непередбачена перешкода — це ліфт у готелі, який їхав настільки повільно, що страх не встиг на вечірній літак. Оскільки екскурсія починалася в іншій частині міста, у нас була можливість пішки познайомитися з ним. Португалія – країна з найбільшою кількістю сонячних днів у Європі.
Жарко не було, але сонце сяяло так, що перші дні три очі не могли звикнути. По дорозі бачили старовинні трамваї та безліч їхніх шляхів, причому рейки будь-якої миті можуть просто закінчитися без догляду на кільце.
Free walking tour
Поспіхом дісталися місця старту. Хлопець почав із фрази “Всі ми любимо історію! ” і заглибився в історію так, що, на мою думку, геть-чисто забув про те, що він має вести екскурсію. Десь хвилин через 30 ми нарешті зрушили з місця і пішли якимись вулицями, вперто обминаючи пам'ятки, які планшет показував на сусідніх вулицях. Іноді після проходження якоїсь вулиці він ніби згадував щось і казав, чим вона унікальна, але вулиця позаду вже. Так само хлопець сказав, що в цьому турі дуже важливо буде уяву і ось настав той момент, коли він зупинився і вирішив розповісти, що Lisboa йому представляється як дівчина, він заплющив очі, пішов у свої уяви і таке враження, що він знову забув, що веде екскурсію. Якийсь час ми спостерігали як бородатий мужик із заплющеними очима щось розповідає про іноді голу дівчину у черепашках. Коли спогади чувака відпустили, ми пішли далі. Екскурсія вже йшла близько двох годин, а крім однієї площі та її уяв ми толком нічого не бачили. Тут наш гід вирішив розповісти про неперекладне і дуже сумне слово "Садат". Така сумна була його мова, що навіть птахи замовкли. Мова була настільки довгою і повторюваною, що китайський турист прозрів і розповів китайсько-англійською своє розуміння слова Садат. Гід ствердно кивнув головою, хоча навряд чи він зрозумів китайця. Потім ми ще вчили розбір цього слова за буквами, рази три, мабуть. Оскільки вже йшла третя година екскурсії, то нерви не витримали, і ми зійшли з дистанції. За підсумками двох останніх волкінг турів Латвії та Португалії хочу підвести коротке ревью: Фрі волкінг тур - це коли безкоштовно бородатий мужик тобі скаржиться на Євросоюз.
Знову Лісабон
Прогулявшись на площі Россо, аналог якої ми відвідували Макао, ми вирушили на елеватор. Де саме і як називається площа ми не знали, але за візерунками на магнітиках, що продаються, нам розповіли де вона.
Розвага виявилася дивною. Стоїш у черзі хвилин 40 для того, щоб піднятися за 1.2 євро в ліфті на оглядку, на якій все затягнуто товстою рабицею, і потрібно платити ще 1.5 євро щоб піднятися пішки на те місце, де немає рабиці. А за фактом до цієї оглядки можна дійти пішки з площі Largo do Carmo, що знаходиться з нею на одному рівні. Якось старт у Лісабоні не вдався.
Але трапеза все вирішує, адже від кухні в країні багато залежить. У першому ресторані нікого не було, і ми теж змушені були покинути. З персоналу ніхто не ризикнув підійти до англомовного туриста, а коли дівчина таки підійшла, то на спробу щось замовити нагородила нас щедрим мовчанням і усмішкою на всі 32. Вона навіть намагалася олівцем відзначити що входить до їх Спішіл меню, але потім збилася, спробувала олівець витерти, ще більше все заплутала в меню написаному португальською, усміхнулася нам на 33 і на цьому наша коротка трапеза закінчилася. Була якась жерсть. У ресторані, що стоїть поруч, люди були, але в такій кількості, що нам запропонували підсісти до якоїсь бабусі, яка зляканим виглядом глянула на нас. А ось із третім рестораном поперло так, що рейтинг Португалії різко зріс.
Португальська трапеза
Ресторан тримав чоловік похилого віку, який у ньому ж і працював одним з офіціантів. У ресторані сиділи лише місцеві, всі столи були зсунуті так, що всі сиділи великою португальською сім'єю. Ми з незвички сіли на сусідній столик. Нам тут же принесли набір стартових закусок, кошик хліба, олію, тарілку оливок та голівку сиру схожого на бри. Такі набори оплачуються окремо за фактом того, що з того ти їв. Меню було, як і скрізь, переважно рибне, тут ми й пішли по екзотиці. Першим гостем нашої програми була риба шпага з вареною картоплею та салатом. Розмір порції порадував поки ми трапезували шпагою, дідусь нам приніс осминіжка та пивко, причому подаючи страви він щоразу примовляв “Yeah! ” На щастя приймаючи замовлення він нас пощадив, це були лише половини порцій і то до кінця ми здолати не змогли, хоча голівку сиру всю закінчили. Але як же всі душевно трапезували? Було дуже смачно. Насамкінець нам принесли рахунок на 13 євро. Ця трапеза була цілим культом португальської культури. Невдалий старт відразу забувся. Тільки заради трапези у цьому ресторані можна летіти до Лісабона. Ресторан називається Super Mario, знаходиться недалеко від площі Largo do Carmo.
Потім ми рушили на набережну. Милувалися чайками доти, доки не накрило ноги хвилею.
Я звичайно не фанати дощів, але сонця було дійсно багато. Одна з головних визначних пам'яток міста – замок. До нього ми неквапом і побрели. Дорога до замку досить прикольна, гарні краєвиди та затишні вулички. Лісабон, як і всі інші португальські міста, знаходиться на пагорбах. Ногам звичайно було незвично стільки підйомів і спусків робити, а ми ще не дісталися навіть Мадейри. Коли дісталися замку, то часу на відвідування вже не було, ми його вирішили перенести наступного разу.
До готелю поспішили дістатися таксі, таксист сказав, що ціна буде приблизно 5 – 6 євро. Лічильники в таксі вважають ціну не за відстані, а за часом. Коли ми потрапили в корок, я думав, що все пропало. Коли на лічильнику натискало 6 євро, таксист його зупинив. А ось це несподівано та приємно. Київський таксист навряд чи так зробив би. На наш подальший досвід, таксисти в Португалії — це перші помічники у вирішенні твоїх проблем. Аж не віриться, що ці два слова в одному реченні… таксисти… помічники, ні це не сон.
Зачекаутилися з готелю, пройшли 5 хвилин і згадали, що ми традиційно забули пакет з їжею в холодильнику. Напевно, немає країни в цьому світі, де б ми його не забували. А хоча є Єгипет. В аеропорт йде метро, що спрощує процес добирання. На аеропортовій станції в одному магазині шмоток подарували мені апельсин! Португальці керують! Занурившись у літак компанії Easyjet, ми вирушили на Мадейру, наші пересадки закінчилися.
Мадейра
За вікном з'явився острів, великий острів. Гребені хвиль його обмивали густою бірюзою. Це він, один із далеких островів, а он і аеропорт. Побачивши аеропорт всередині починала підніматися тривога. Він один з найнебезпечніших у світі через вітри, що гуляють тут, і короткої посадкової смуги. Колись її навіть подовжували, поставивши частину смуги на височені опори. Наш літак заходив на посадку дуже незвично. Спочатку літак летів уздовж злітної смуги до її початку, потім маневр на 180 градусів, за яким слідувала посадка. Посадка виявилася м'якою. Фух, можна видихнути. При виході на трап нам радісно махали люди, що стояли на терасі аеропорту. Ми махали їм у відповідь. Оскільки на автобус ми не встигли на одну хвилину, то ми мали ще півтори години помилуватися аеропортом. Квиток на автобус можна купити одразу раундтриповий, заощадивши пару євро. Діє на одну подорож туди і назад протягом року. В автобусі водій захоплено пасажирові розповідав, як утворювався острів із вулкана.
Тож наша стартова точка для всіх відправлень – місто Фуншал. Вселилися ми в готель, який, природно, знаходився на пагорбі, на найвищий поверх без ліфта. Зате краєвиди гарні! На ранок прокинувшись, перша моя фраза на вулиці була "Якби я не знав, що на Мадейрі, подумав би, що на Канарах". Мадейра – це безліч туристичних маршрутів по горах, скелях та реліктових лісах уздовж левад. На жаль, відвідати рейсовими автобусами вдасться лише деякі, транспортна мережа не розрахована на туристів, автобусні маршрути з'єднують лише селища та міста. Але найближчий до нашої оселі автовокзал порадував нас автобусом на одну з найцікавіших стежок на Майдейрі.
Міс Сан Лоренсо
Цей маршрут не є лівадою, але відрізняється від інших скелями, що велично піднімаються з води, пустельною природою і виявляється в нашому випадку сильними вітрами. Загальна довжина в обидва кінці – 6 км. Але складно з усіх відвіданих нами маршрутів Мадейри цей був найскладнішим.
Ми трохи прогадали, не взявши із собою їжі. Коли за пару годин на тлі з'явилася будівля, була надія, що це ресторан. Але це виявилося просто велика закрита будівля без вивісок, але з платним туалетом. Причому платний туалет за всю подорож був тільки тут. Ось це професія у людини, щоранку робити двокілометровий маршрут, щоб збирати по євро з тих, кому треба саме в платний туалет зайти.
Наприкінці маршруту треба було підніматися неможливо вгору, а ураган панував такий, що планшет з рук виривало. Але на щастя ніхто не полетів, крім капелюшка однієї туристки. Оскільки капелюшок летів стежкою прямо до мене, а руками я її схопити не встигав, довелося ціною свого завдання її рятувати. У результаті капелюшок врятований, а мене розпластаного підняли зі стежки. Це добре, що урвище було не так близько.
Маршрут виявився раундтриповим і, відповідно, все, що долаєш в один кінець, потрібно подолати назад.
Під кінець маршруту ми настільки вимоталися, що чомусь вирішили до сусіднього містечка Канісал пройти пішки ще 3 кілометри по пагорбах вгору-вниз замість того, щоб поїхати на автобусі, на якому все одно потім їхати доведеться. Рішення скажу відразу було не вдалим. По дорозі проходили крізь прикольне містечко, яке виявилося одним великим готелем.
Причому готель був практично безлюдним, як і Канісал, до якого ми йшли понад дві години.
Територія готелю
Дорогою ще були круті сходи вниз зі скелі, добре, що нас уберегли від спуску якісь туристи, попередивши, що внизу лише маленький пляж. Їсти й пити хотілося дико. А в безлюдному місті все що ми змогли знайти окрім уявного перекоти-поля, яке подумки скрізь маячило, це були два шматки пирога та холодне какао. Я не знаю, що там трапилося із містами, але так мало живих людей навіть у фільмі про термінатора не було. Поївши, ми поїхали в наш рідний Фуншал. Незважаючи на весь обсяг пройденого маршруту, ми вирішили відвідати оглядку.
Кабо Жірао
Для цього у Фуншалі пересіли на інший автобус. Так як ми були впевнені, що огляд знаходиться в нашому місті, а ми їдемо на автобусі, то нічого не віщувало складності маршруту. Але коли автобус покинув місто і кинувся високо в гори, ми зрозуміли, що наші пригоди сьогодні не закінчені.
Після закінчення першої години їзди ми вже не сумнівалися, що пригоди цього дня тільки починаються, не дивлячись на сонце. Види з гір відкривалися шалені. Тільки поїздка цим автобусом коштувала багато чого. Одного разу водій повернувся і щось голосно запитав пасажирів, ніхто не відповів. Водій повернувся до дороги, але було пізно, серпантинна дорога пішла вліво, огинаючи урвище, а наш автобус кинувся різко вниз. Там виявився асфальтований спуск, про який водій знав, а ось ми, що сиділи на передніх сидіннях, тільки рота встигли відкрити для нелюдського крику. Зважаючи на все, водій запитував “чи у когось нитка проблем із серцем” Заїхавши кудись зовсім у гори водій нас висадив, написавши нам на папірці 10:30 і штовхнувши якусь промову. Тобто у найгіршому випадку зворотній автобус буде завтра вранці, а у кращому сьогодні ввечері. До огляду ще треба було хвилин 20 пройтися. У горах було свіжо. Хоч оглядка була зі скляною підлогою, але чомусь його зробили у білу крапку. Забрали у туристів екстим. Було гарно, океан був під нами на висоті 580 метрів. Дивишся в далечінь і прозріваєш від того куди нас занесло і як тепер назад. Це був чудовий вихідний день, а вихідні дні тут особливо поважають рідкісними автобусами та закритими магазинами.
На шляху назад ми знайшли місцевий ресторанчик, де господар нас заспокоїв, що автобус буде, але години через три. А взагалі вам краще пройтися пішки до славного містечка Камеро де Лобуш, звідки автобуси ходять частіше. Збоку може здатися, що ми за день вирішили відразу відвідати всі визначні пам'ятки острова. Дорога була дуже і дуже гарною з безліччю таємних стежок для скорочення маршруту. Хоч би GPS нам показував, що ми зовсім не туди йдемо, але з усіх балкончиків та терас місцеві жителі нас запевняли, що ми якраз ідемо правильно. Всією цією красою ми милувалися близько двох годин. Коли дійшли до міста, аж не вірилося, що ранковий маршрут нам здавався складним і ми були дуже втомлені. Містечко було реально прикольне. Наче з якихось романтичних фільмів.
Але була одна загвоздка, на зупинці автобуса, на якій висів розклад, що вказує, звідки їхатимуть автобуси, але при цьому жодних пояснень, куди вони слідуватимуть. Місцеві жителі так само з незрозуміло дивилися на цю табличку, коли ми їх просили допомогти розібратися. Відповіді ми отримували різні від “Через 20 хвилин” до “Взагалі ніколи”. А оскільки великою кількістю автобусів нас острів не радував, довелося просидіти на зупинці годину сорок у надії. Варто визнати, що вміння водити машину в цій поїздці не завадило б, але все одно було б напружено брати дві машини на острові та материку. В результаті ми дочекалися останнього автобуса в розкладі, і він таки приїхав нас відвезти до Фуншалу! На годиннику було близько півночі, а ми так відорали, наче на цьому острові вже вічність. І нарешті довгоочікувана відкрита кафешка. Щоправда, Даша не вгадала зі стравою, але в Португалії це був єдиний випадок. Вона замовила Ешпетаду – яловичий шашличок на лаврових лозинах. Проблемка була у ступені прожарювання. Працівники 2 рази намагалися його «досмажити», але кров так і виявлялася з шашличка знову.
Ніякі ми дісталися нашого готелю на пагорбі, ледве піднявшись на наш найвищий поверх з гарним виглядом, і замість того, щоб впасти без задніх ніг, ми почали коригувати маршрут поїздки змінюючи броні готелів і купуючи залізничні квитки. Спали міцненько.
Левада Рібейро Фріо – Портела
З самого ранку ми вирушили на наступний маршрут. Це був великий реліктовий ліс, який зберігся з часів динозаврів. На нашому досвіді це вже другий ліс, перший був на Канарських островах. До Рібейро Фріо можна доїхати міським автобусом (по 3.5 євро з особи), що робить цей маршрут таким же доступним, як і попередній. Приїхавши на точку старту, ми виявили нереальні натовпи туристів-пакетників, невеликий парк та басейни та рибою. Від такої концентрації людей ставало страшно, на відміну від попереднього мису тут була купа магазинів та ресторанів.
Але варто було розпочати наш десятикілометровий маршрут, як на стежці опинилися ми самі. Виявляється, тури привозять тільки для відвідування парку та за бажанням малого маршруту 1.8 км в інший бік. Наш маршрут був майже весь рівною лісовою дорогою, що значно спрощує його. Густі тунелі дерев утворювали тінь практично по всій леваді.
Іти було зручно. У проміжках де було дерев можна було з великої висоти насолоджуватися покритими густими лісами горами. Часом зустрічалися водоспади та озера. Мій улюблений тип водоспадів, коли вода тече крізь густу зелень, що покриває скелю. Іноді траплялися люди, навіть російськомовні один раз попалися.
Ціна, за яку вони дісталися цього маршруту, нас жахнула, але схоже, що більшість відпочиваючих на цьому острові не паряться за гроші.
Уздовж усього маршруту текла вода по вимощеній леваді, що й не давало заплутатися на роздоріжжях. Приємним доповненням до маршруту були великі скелі, що утворювали темні печери, де ми проходили крізь гори.
Після мису Сан Лоренсо був контраст ще той, природа з безлюдною перетворилася на тропічну, а точніше реліктову. Години через 2.5 ми вийшли з лісу і ще кілька кілометрів треба було пройти вниз досить цікавою місцевістю з не менш красивими видами. Іноді траплялися стежки, що ведуть прямо в цю красу, але, що ми добре засвоїли з попереднього дня, модифікації запланованих маршрутів не завжди закінчуються добре.
Наприкінці був великий оглядовий майданчик на далеке місто, скелі та океан. Назад повернутися на Фуншал можна було двома шляхами, на бусі таксі по 5 євро або на автобусі приблизно по 3.5 євро, ми вибрали подешевше варіант, спускаючись на зупинку автобуса знайшли 20 євро, ще й у плюсі залишилися після цього маршруту. Поки зайшли в паб за морозивом дегустували якусь квасолю, за впевненістю бармена, ці популярні ласощі до пива. На Мадейрі міські автобуси дуже гарні з незручними спинками під кутом приблизно 89 градусів. А тут приїхав якийсь комфортний, аж не повірилося на початку. Але коли серед маршрута автобус зупинився і нам оголосили “Bus change! ” то ми зрозуміли, що всі норми. Ця фраза досить часто звучала у нашому тріпі. Тобто купуючи квитки, до кінцевої точки ти доїдеш швидше за все на іншому автобусі, але тішить, що пересадка в інший автобус йде за принципом з рук у руки, тому важливо зберігати свої квитки, хоча втратити їх у межах автобуса буде нелегко.
Друге сходження на острові ми відзначили традиційною рибною вечерею з літровим графином крижаної сангрії.
Цього разу їли рибу шпагу, що подається за всіма традиціями зі смаженими бананами. Аперитив був місцевий медовий напій Пончо. На десерт пішли до супермаркету їсти найпопулярніші заварні тістечка паштейш, запиваючи апельсиновим фрешем. Вважаю, сходження відзначили чудово.
Пашійша
У парку зібралася група музикантів у метеликах, але вони так довго готувалися і не наважувалися розпочати концерт, що хвилин через 30 народ почав розходитися, а вони так і не почали грати. Протягом 30 хвилин хтось ноти ближче ставив, хтось метелика поправляв, хтось не знав, з якого боку краще у флейту дмухати. Може, звісно, це й була вся суть перфомансу. На головній сцені міста, щось на всю репетицію, ми з'ясували, що завтра буде великий концерт. Перед міцним сном ми пішли прогулятися набережною. Дуже хотілося нарешті поторкатися океану, але побачивши 20 метрової зони гальки втома все ж таки взяла гору, і ми вирушили на гору в наш готель на четвертий поверх без ліфта, але з гарним виглядом!
Два ботанічні сади та левада між ними
День планувався релаксовіший, а вийшло, як завжди. Планувався один ботсад і жодних левад. Ніяких, Карле!
Першим об'єктом відвідування у нас був фруктовий ринок Mercado dos Lavradores.
На цьому ринку настільки люблять маракуйю, що можна спробувати такі унікальні фрукти як: маракуйя-банан, маракуйя-лимон, маракуйя-апельсин і навіть маракуйя-помідор.
Даша дегустує маракуйю-апельсин.
І багато інших різновидів схрещеної маракуї. Ціна за фрукт близько 7 євро, так що ринок швидше за все як екскурсія з безкоштовною дегустацією, ніж для покупок. У рибному відділі продають рибу будь-який смак.
Показую португальцеві як правильно обробити карася
Сад Jardim Tropical був десь у горах, куди вела канатна дорога. Ціна за раундтрип канатки з вхідними квитками до ботсаду завдала удару по нашій картці у вигляді 50 євро за двох. Схоже, що найдорожчий наш парк в історії. Щоправда, краєвиди були такими, що 50 євро можна було віддати просто за ці види. У далині виднівся дуже високий автомобільний міст, повз який у нас проходили всі маршрути кожного дня і навіть аеропорт.
Ботсад був у японському стилі з червоними мостами, водоспадами, фонтанами та озерами. Я знайшов печеру з дзвонами де влаштував велику дзвонову пісню. Парк мав дві проблеми – ціну і те, що весь час треба було йти вниз, а потім природно вгору. В одному з озер ми зробили гарну справу - врятували тонку бабку.
Часом парком лунав звук болгарки, що пиляла. Але це одвічна проблема багатьох затишних місць. Чим затишніше знайдеш собі містечко, тим більше шансів, що комусь треба буде щось підрілити чи попиляти. Був би парк подешевшим, то дуже сподобався б. Кілька годин як небувало. Далі по банерах ми з'ясували, що є ще Botanical garden до якого можна доїхати іншою канаткою від поточного Gardim Tropical. Цікавим є факт, що канатна дорога до парку йде вниз, а не вгору. Ми поцікавилися можна дійти пішки і з'ясували, що нас відокремлює від парку двогодинна гірська левада.
Виявилася гірська вона була в прямому сенсі слова, тому що під час походу ми перебралися з однієї високої гори на іншу високу гору, заощадивши близько 16 євро. Ця левада була середньої складності і пролягала крізь евкаліптовий ліс.
Похід між двома горами природно має на увазі під собою складний спуск та підйом, але ми залишилися раді, що вибрали леваду, види красиві, а платити як у випадку з парком не треба. Із цими левадами вічна проблема води. Пити хочеться багато, а багато з собою не потягнеш, адже чим більше береш вантажу, тим складніше долати маршрут. Ось така ось дилема. Ми із собою зазвичай брали літр на двох. На іншому кінці маршруту парку не було, замість нього треба було хвилин 25 йти круто вгору. Дорогою зайшли до кондитерки з кондиціонером і відвели душу. Спочатку нас обрахували на 10 євроцентів у рахунку, а в другому ресторан себе обрахував на один євро. Отак ось бумерангом повернулося. Випивши по келих апельсинового фрешу, з'ївши дві піци і тістечко ми продовжили підйом. Ми йшли в таку гору, що таксисти з вікон дивилися на нас як на божевільних. Схоже, ми були першими у світі, хто пішов тут пішки. Таксистам ніби боляче бачити кожен наш крок під цим кутом.
Сад звичайно був розташований зверху вниз, але вихід був знизу, тобто не доведеться зайвий раз підніматися. Коли ми дісталися каси, то складно було навіть пояснити що-небудь. Касир на нас здивовано подивилася. Нічого собі релакс-денок собі запланували. Після такого маршруту перше, що я зробив у саду, ліг на лавочці і на затишних колінах своєї дружини поспав 30 хвилин.
Сад був значно дешевшим і безпосередньо поступався першому. Хоча візитівкою Мадейри вважається фото клумби саме цього саду. Скажімо так, відвідавши перший сад, другий відвідувати не обов'язково, перший реально дуже крутий, але зараз дорогий.
У другому парку було закрито територію з птахами, і ми поспішили на вихід. До центру вирішили пройтися пішки, але одного з таксистів схопив жах, і він нас довіз до центру дешевше, ніж вартість автобуса.
Справа йшла до вечора, але до концерту та вечері ще було далеко. Ми запустили карту геокешів і пішли шукати скарби. Клади завжди заховані у цікавих місцях. Таким чином, перебуваючи в гавані для прогулянкових катерів, ми знайшли старовинний замок. Вхід за системою добровільної пожертвування, до замку вела червона доріжка з картинами та короткою історією родоводу мешканців королівської родини. Все це було в жартівливій формі і прикрашене всім, що тільки-но попалося під руку. Було схоже, що якийсь дивак виконав свою мрію стати королем, вся історія артефакти та декорації — це вигадка. У замку все так забавно оформлено і зроблено, що стоячи на веранді і милуючись на хвилі, що розбиваються об скелі, розумієш, що це один з прекрасних замків. Ще один з скарбів знайшли в парку неподалік того місця де колись були заховані 100 $ провідними передачі Орел і решка.
Далі у нас було традиційне бенкет рибними делікатесами, цього разу ми познайомилися ближче зі смаженими сардинами.
Потім на нас чекав крутий португальський концерт, одна з почутих нами пісень на репетиції і самому концерті стала гімном цієї поїздки. На пошуки пісні пішло кілька тижнів після приїзду, її не змогла впізнати жоден сервіс, жоден форум, доки я не здогадався знайти російський форум для людей, які готуються до переїзду в Португалію, там один місцевий житель мені допоміг. Ця пісня – Amor Electro - Juntos Somos Mais Fortes. На десерт ми практично щодня тепер їли традиційну паштейшу. Причому це тістечко на смак дуже схоже на ті, що робила моя бабуся.
Наступний день був останній на острові та нас чекало найбільш грандіозне сходження.
Маршрут між піками та Аріейро та Руйво
Як дістатися туди громадським транспортом ми так і не з'ясували, довелося платити на повну за екскурсію з трансферами по 30 євро з особи. Крізь ліси та гори автобус доставив нас прямо до вершини другого за висотою піку Аріейро. Звідти стартував 10-кілометровий маршрут на найвищий пік Руйво. Все дуже залежить від того, наскільки пощастить з погодою, нам дуже пощастило.
Першу половину маршруту було багато гір, покритих зелено-жовтою рослинністю. Було багато печер та тунелів, таких, що без ліхтарика буде напружено. Види були бомбежні і кількість фотографій на метр просто зашкалювала. Були такі місця, де іншим туристам треба було пригинатися і ховатися за скелями, щоб ми отримали ідеальний знімок. Але це все виявилося нічим у порівнянні з тим, що нас чекало в другій половині маршруту-хмари нескінченним океаном стелилися під нашими ногами.
Ми йшли все вище, а хмари підступали до наших ніг. Здавалося, що вони дуже м'які і стрибнувши з урвища ти неодмінно поринеш у цей океан пуху. Друга частина підйому виглядала так - ноги йдуть стежкою, а голова повернута і постійно дивиться на хмари.
А рослини, які тут ростуть над хмарами, створювали відчуття ніби ти в якійсь казці. Серед підйомів найкрутіші це Мачу Пікчу у Перу та Говерла у нас в Україні. Тепер на першому місці однозначне це сходження. Наприкінці шляху перед 15-хвилинним підйомом на пік знаходиться фонтан з питною водою, що значно полегшує маршрут. З піку види теж гарні, як і скрізь. Назад треба дійти горами до парковики, де на тебе чекає автобус. Стежка лежить між двома урвищами і з обох боків хмари,
це ще красивіше. Плюсом нашої погоди було 20 градусів, з одного боку ясна погода і все видно, з іншого боку хмари і ніякого туману. Якщо ще вчора наша оцінка острову була вищою за середню, то тепер це тверда п'ятірка. Виїжджати не хотілося. Це рідкісне почуття, коли ти не можеш надивитися.
Ти дивишся на пейзаж, а він такий гарний, що погляд не звикає. Це як перший раз у Карпатах чи Стамбулі. Перепочивши на Фуншалі, ми сіли в автобус і вирушили відвідати вже відоме нам місто Камара-ді-Лобуш.
У місті є скеля, на якій розташована зелена зона. Сходження ми відзначали рибою Дорадою та зеленим ігристим вином. На десерт їли шедеври місцевої кондитерки. Провівши в місті пару годин гуляючи зеленою зоною та затишними вуличками ми вирушили на зупинку з тим самим нечитаним розкладом.
На цей раз з автобусом нам пощастило більше. Контролер у автобусі вже був нам добре знайомий, не вперше саме з ним перетиналися. Йому, схоже, теж подобалося це містечко. Коли контролер вийшов, ми залишилися в автобусі одні, а коли попросили водія зупинити у Фуншалі, він так на нас глянув, ніби був упевнений, що автобус був порожній. У Фуншалі на одній із центральних вуличок заводний дідусь танцював і співав, розігріваючи публіку. Ось відчувається на цьому острові якесь вічне свято! Хотілося якнайдовше послухати виступ дідуся, але вже реально втомилися. Нам чекало останнє сходження в наш готель на пагорб, на четвертий поверх з гарним краєвидом. Ми молодці, ми це зробили! За чотири повні дні ми відвідали практично все найцікавіше на острові. Був би ще день у запасі, завітали б взагалі на всі головні туристичні місця, але цих днів завжди не вистачає. Втома за всі пройдені маршрути відчувалася безпосередньо, хоча вже трохи і звикли жити в такому темпі. Наприклад, після сьогоднішніх піків я був сповнений рішучості пройти ще якусь нитку леваду. Але головне зараз не розслабитися, адже попереду друга половина подорожі – материкова Португалія.
Епілог
Туристи часто порівнюють Мадейру та Канарські острови, тепер і ми можемо дати свою експертну оцінку. Їжа та природа на Мадейрі однозначно лідирує, але за розвагами та зручністю переміщень острів Тенеріфе однозначно виграє. Якби була можливість перенести піки та смачну їжу на Канарі, то я переїхав би туди жити в це ідеальне для мандрівника місце. Якщо не були ні там, ні там – уперед на Тенеріфе, якщо на Канарах були і хочеться подібного – Мадейра завжди до ваших послуг!
