В этом году на лыжи не собирались. Ни денег, ни отпуска на это предусмотрено не было. А потом, в одночасье, как-то все образовалось – и отпуск, и средства. Стоило только Веркиному мужу намекнуть, что он готов, не смотря ни на что, ехать как в прошлом году.
https://www.turpravda.ua/ru/dombay/blog-205212.html
Мишаня тоже был только за! Не его ж машину убивать! Хозяин домбайской квартиры, правда, в качестве платы, затребовал отремонтировать электрическую плиту. Ну куда ж деваться? Самим же на ней готовить.
И вот, за неделю до предполагаемой поездки, сидим мы с Вадиком на даче и предвкушаем будущий отдых, мечтательно попивая пивко у камина. И тут звонит Олег и просто ошарашивает нас известием – появились еще претенденты на проживание в квартире! Как? Кто? Куда? Мы так не договаривались!
Еще одними любителями халявы оказалось трио, состоящее из семейной пары и еще одного парниши. Семейная пара была достаточно хорошо нам знакома. Мои постоянные читатели, возможно, помнят рассказ об Архызе https://www.turpravda.ua/ru/blog-103210.html. Так вот, с нами ехал хозяин жилья в этом самом Архызе, водивший нас по горам. Назовем его Гоша. Когда-то он имел общий бизнес с Веркиным мужем Олегом. Но, как это часто бывает, не поделили деньги и разбежались. Долгое время были, чуть ли не врагами. Со временем старые обиды как-то стерлись, общаться они стали, но холодок в отношениях остался. Ну а нам с Гошей делить было нечего, поэтому мы с удовольствием воспользовались его услугами в Архызе. Правда, архызскую недвижимость Гоше пришлось продать. Отельно-туристический его бизнес с началом вооруженного конфликта захирел.
С его женой плотно общаться мне не довелось. Однажды она напросилась с нами в Новый Свет, но едва увидев голых людей на нашем пляже, Вика сгребла в охапку своих двоих детей подросткового возраста и сбежала жить в Судак. Поэтому, у меня сложилось о ней впечатление, как о какой-то пуританке.
Ну а с третьим членом группировки, Васей, я была едва знакома – несколько раз пересекались на совместной пьянке под благовидным предлогом празднования самопровозглашенного Дня горнолыжника.
Повозмущавшись для порядка, я успокоилась и смирилась с неизбежностью. Квартира-то большая, туда и по 20 человек заезжали одновременно. Вопрос в другом – как питаться такой банде? Если разбиться на 2 племени, то конфликты по поводу очередности пользования плитой неизбежны. Придется объединяться. Для этого нужно заключить пакт о ненападении с Викой, поскольку мужики все равно ничего не решают.
Она сама мне позвонила, и мы договорились, что наша группа просто купит продуктов в два раза больше от запланированного, и питаться будем совместно. Она предложила взять из дому заготовки на борщ, но я сказала, что это лишнее, сварим все на месте. Лично у меня нет времени этим заниматься перед отъездом.
В прошлый раз мы выезжали ранним утром в субботу. Но на этот раз Вася внес свои коррективы, и выезжать решили сразу же после работы в пятницу. Часов в 5. Потом велено было собраться в 4. Мы, как дураки, поотпрашивались с работы, торопились… И что? В результате нам пришлось ждать вторую машину, управляемую Васей, порядка часа. Зато предполагалось, что Вася, как сельский житель, знает все ходы-выходы, дороги и проселки. Он нас выведет к границе кратчайшими путями. На этом я и успокоилась, и заниматься картами-навигацией не стала. Да и некогда мне было. Едва-едва нашла время накачать музычки. Но если раньше я это делала без проблем, то сейчас мне пришлось изрядно попотеть. С горем пополам нашла сайт, где можно было выбрать из того, что имелось в наличии.
Наш дружный экипаж погрузился в машину Олега и под аккомпанемент начавшегося дождя мы тронулись в путь. Дождик в дорогу – это хорошо! Говорят, примета хорошая. Только видимость паршивая. Да и стемнело уже. Выехали на донецкую трассу. Дождались под мостом вторую машину, переложили часть пива к ним – вдруг погранцы докопаются?
Лихо развернувшись, Вася рванул куда-то в темноту. Мы и мявкнуть не успели, как его машина скрылась из вида. Дождь кончился, но опустился такой густой туман, что в двух метрах уже нифига не было видно. Вася ждал нас на перекрестке. Слава богу, догадался! Так мы и играли в догонялки какое-то время. Ну а потом, дождавшись нас в очередной раз, Вася вылез из машины и подошел к нашей. « А где это мы? » - спрашивает. Я сначала просто офигела, а потом стала ржать! « Куда ты завел нас, Сусанин-герой? А фиг его знает, я сам здесь впервой! » Как-то так получалось. Пацаны тупо на него уставились, а Вася продолжал, как ни в чем не бывало – « У вас же есть карты? » Ну да, карты…
И полезли мы за своими гаджетами. Мапс ми в моем телефоне показывал просто карту. При попытке увеличить масштаб начинал чего-то качать, но памяти ему катастрофически не хватало. Прошлогодний гаджет Олега с треснутым стеклом вообще работать отказывался. И только от Мишкиного телефона мы чего-то смогли добиться. Кроме того, у Олега имелся список населенных пунктов, через которые мы должны проследовать. Кто-то ему набросал этот маршрут, который, в сравнении с прошлогодним был длиннее на 30 км, однако же, дороги тут были чуть менее убитые. Поскольку, мы теперь стали главнее, наш небольшой караванчик возглавила машина Олега, а Васе пришлось тащиться в хвосте. Оглянувшись однажды, я обнаружила, что нас окружает абсолютная темнота – никаких следов фар! Куда уже этот Вася провалился? Стали звонить – дурацкий Киевстар не ловит! Хорошо хоть, что мой МТС оказался на высоте. Позвонив Вике, тоже предпочитавшей этого оператора, я попросила передать трубку Васе. Послушав немного маты, отдала дослушивать Олегу. Стоим, теряем время. Я злюсь. Оказалось, что Вася придерживается теории (на мой взгляд, весьма спорной), что в день нужно выпивать цистерну воды. Соответственно, количество технических остановок второму экипажу приходилось делать в разы больше, чем нашему, сушняком не страдающему.
Медленно, но верно, мы продвигались к государственной границе. Не смотря на более длинный маршрут, на частые остановки на пописать, на отвратительнейшую видимость, а потом и на абсолютнейший каток под колесами, до границы мы добрались за 13 часов (против 12 прошлогодних). Было 6 утра. На границе, как и в прошлом году, почти никого и не было. Скучающие погранцы неспешно бродили от будки к будке. Хоть бы дорогу чем посыпали, что ли? Въезд был под значительным уклоном и покрыт толстенным слоем льда, до которого никому не было никакого дела. Впрочем, как и до нас с нашим багажом. Без малейших проволочек мы проследовали на территорию сопредельного государства. Тамошний таможенник тщательно осмотрел багажник и салон. Заглянул даже в мой рюкзачок. Однако же, ничего он не нашел. Видимо, ему так хотелось. Мы ничего не прятали специально – просто разбросали хаотично все пакеты с продуктами по багажнику. А в моем рюкзаке ехала трехлитровая подушка с артемовским вином. Но и ее он не нашел. Так что, наша контрабандная сало-мясо-колбаса-картошка-пиво-и прочее преспокойно проскочила. А вот со ввозом ТС все оказалось куда печальнее. Вася, снова оказавшийся поперед батька, сумел правильно заполнить декларацию со второго раза. А у Олега дела шли еще туже. Пару раз его заворачивали, а когда он понес декларацию в третий раз, началась пересменка. В результате мы проторчали на границе чуть больше 2 часов.
В начале девятого утра мы, наконец-то, продолжили путь. Ну, думаем, сейчас как рванем по М-4 и наверстаем потерянное время! Размечтались! В прошлом году этот участок пути мы преодолевали ночью, и машин было не то, чтобы мало, но как-то и не так, чтобы сильно много. А сейчас был белый день, и трасса была буквально забита фурами и всякими другими грузовиками. И все бы ничего – три полосы в одну сторону. Ехай и радуйся! Вот только трассу за год убили в абсолютнейший хлам! Прешь себе 110, не ожидая подвоха, а тут – бац! Таакаая ямище, что колесо там оставить – как два пальца об асфальт! Хорошо, что было светло, и нам удавалось как-то лавировать. А кому-то не повезло. По дороге были свидетелями жутких аварий, и все с участием грузовиков – кабины всмятку! У одной машины оторвало мост, который валялся за несколько сот метров от нее. Авариям сопутствовали жуткие пробки, в которых мы потеряли несколько часов.
Кое-как добрались до Ростова. Нетерплячий Вася, ехавший все это время за нами, не выдержал и вырвался вперед, тут же потерявшись из вида. Ну вот как тут не материться? Впрочем, он ждал нас у развязки, на которой Мишаня, ведший в это время машину, не смог повернуть в нужном направлении – его фуры затерли и выжали в другой поворот (так он оправдывался). Нам пришлось заехать на стоянку гипермаркета, чтобы попытаться связаться с Васей. У нас были 2 российские симки, но обе они были у нас. Заранее отдать одну из них второму экипажу никто не удосужился. Пришлось звонить через роуминг. Трубку взяла Васина жена, оставшаяся дома, поскольку Вася этот телефон не взял. Тогда позвонили на Викин номер. Послушали Васины маты. Договорились встретиться на какой-то заправке под каким-то Самарским. После этого, с трудом найдя нужный поворот, заехали на мост. Ииииии… снова угодили в пробку!
Стоим за вереницей фур. Иногда ползем. Справа нас обгоняют легковушки, по одной-две, а то и целыми группами. Мишаня, сидящий за рулем, нам говорит: « Вот представьте, что о них думают остальные? » . Что-что! Лично я думаю, какие молодцы! Не то, что мы, лохи! Порядочный Мишаня еще некоторое время тащился по левой полосе, но уже даже нерешительный Олег велел ему выруливать из очереди и ехать за легковушками. Может, левый ряд исключительно для грузовиков?
Эта очередь двигалась быстрее. Но не намного. Особо умные стали обгонять еще правее, образовав еще и третью очередь. Но законы природы не обманешь! И соседняя очередь все равно будет двигаться быстрее! Поэтому, периодически делались рокировки из одной полосы в другую и обратно. Мы уже не дергались и ехали в среднем ряду. А причиной пробки, на этот раз, оказалась вовсе и не авария (слава богу! ), а ремонт дороги. Но, честно говоря, мы так устали, что это было слабым утешением.
Наконец-то мы выбрались из затора. Чем дальше от Ростова, тем машин становилось меньше. Но где же Вася? Проехали уже и Самарское, но их не встретили. И тут приходит смс-ка: « Едем по платной дороге. Встречаемся в Домбае» . Не вынесла душа поэта! Платная дорога – это уже совсем близко. При их количестве остановок, мы их догоним!
На этом участке ремонт дороги велся повсеместно и основательно. Стояли специальные светофоры, регулирующие потоки встречного транспорта. Больше ни пробок, ни аварий не было. Платный участок стоил целых 50 р с машины! Я бы даже больше заплатила. Жаль, что довольно короткий.
Я устала немыслимо. Да еще мне постоянно не хватало кислорода. В салоне чудилась выхлопная вонь – то ли от собственного двигателя, то ли от других машин. Я периодически приоткрывала окно пустить свежего воздуха. Потом мне удалось слегка задремать. А когда я очнулась уже в Черкесске, то увидела обгонявшую нас машину и опознала в ней наших. Вася остановился и, выбравшись из машины, направился к нам. Я опять стала злиться. Ну какого опять останавливаться? Мы тоже рады вас видеть! Так мы никогда не доедем!
Миша тоже вышел из машины поговорить с Васей. И тут откуда-то сзади появился гаишник. А этот еще откуда взялся? Вася на хвосте приволок? Я была просто в ярости, не разобравшись спросонья в ситуации, и во всем винила злосчастного Васю. А оказалось вот что. Миша не заметил дополнительную секцию светофора со стрелкой и поехал налево, когда загорелся просто зеленый свет, разрешающий ехать прямо. И немудрено! Как ее можно ночью заметить? Это просто надо ЗНАТЬ. Миша не знал. А жадные черкесские гайцы этим внаглую пользуются. Сидят и ждут своего лоха. Дождались! Погнались за нами, тихонько, без мигалок. А тут мы сами остановились! Пришлось Мише расстаться с пятихаткой. Изначально требовали штуку, но Миша даже тут умудрился найти какого-то общего знакомого, упоминание о котором позволило сбить цену.
Дальше уже ехали без происшествий. Дорога была прекрасно освещена и абсолютно суха. Только Вася опять куда-то делся.
Когда мы въехали, наконец, в Домбай, была без десяти минут полночь. Мы ехали 31 час! Умом можно поехать! Но зато как въехали! Из почти 200 треков, накачанных мною, в этот самый момент заиграла песня « Черные глаза» . Ее я впервые услыхала именно здесь, в Домбае году так в 2005. Годом позже с удивлением узнала, что эта песня заняла первое место в « Золотом граммофоне» ! А я-то считала ее чисто локальной песенкой.
Пассажиры Васиной машины во главе с водителем уже топтались под входом в квартиру (ключики-то у нас). И где они проскочили?
Выгрузка пожитков отняла последние силы. Взяв нашу сумку, я направилась в спальню, которую мы обычно занимали, и быстренько застелила постель. И тут заходит Вася и заявляет, что вторую семейную пару надо тоже поселить в этой же комнате! Я еле сдержалась, чтобы не послать его. Но вроде ж бы люди интеллигентные (местами)! Поэтому я просто уперла руки в боки и громко сказала: « Классно ты придумал! » И столько в моем голосе было накопившейся на Васю злости, что он моментально понял, что неправ. В квартире имелась еще одна спальня, где я предполагала, поселятся Гоша с Викой. А троица одиночных мужчин могла прекрасно расположиться в огромном зале на двух больших диванах. Однако, у Мишани на этот счет имелось отличное от моего мнение. Он привык жить в той спальне. Поэтому, так же как и я, молча занес свои вещи во вторую спальню.
Мне было совершенно наплевать, как они разрешат этот вопрос. Я просто валилась с ног, да еще и горло у меня стало першить, как я думала, от выхлопных газов.
А размещение произошло следующим образом: Мишаня пустил к себе в спальню Васю, Вика с Гошей расположились на одном диване в зале, а Олег – на другом. Потом мы хихикали, что личная жизнь у всех была устроена, кроме Олега.
Уладив, наконец, территориальные вопросы, сели снимать стресс. Но сил ни у кого уже не осталось, поэтому долго засиживаться не стали и в полвторого расползлись по лежбищам.
Наутро я проснулась совершенно разбитой. Першение в горле перешло в боль в бронхах. Здрасьте – приехали!
Вика с Гошей варили борщ. Они меня не послушали и взяли-таки домашнюю заготовку. Вот молодцы!
Завтрак сегодня готовить не пришлось – набрали из дому столько перекуса в дорогу, что еще пару дней доедали. А грешно ж, помимо водки! Только мне пить, почему-то, совсем не хотелось. А Вика, как оказалось, и вовсе не пьет. Точно, пуританка! Вася нашу самогонку пить отказался, сказав, что пьет только собственного приготовления. Все остальные готовят ее неправильно! Но свой натурпродукт он, почему-то не взял, а привез три бутылки дорогущей абрикосовой водки, которую и употреблял.
Я сегодня кататься не собиралась. Вадик, соответственно, тоже. Погода была не ахти – пасмурно. Мне хотелось пройтись до Русской поляны, на которой я ни разу не была. Готова была даже заплатить по сто рублей, которые с нас требовали в прошлом году. Мишаня решил идти с нами – он за завтраком неплохо выпил, и обувать лыжи ему уже было в лом.
А остальные безумные лыжники собрались кататься вторую половину дня. Ну-ну!
Взяв баклажку со спиртом, настоянным на лимонных корочках и бутики, мы отправились гулять.
Я чувствовала себя не очень, и еле тащила ноги, но что для меня лучшее лекарство? Свежий воздух, конечно!
За проход на Русскую денег с нас никто не взял, но мы торжественно пообещали леснику, что далеко гулять не будем. Я думала, что не дойду, настолько была слаба. Но как-то дошла. Поляна называется Русской потому, что там растет много берез. А так, поляна, как поляна. Ничем не примечательная.
На Русской поляне
За что берут 100 рублей – совершенно непонятно. Где-то дальше был водопад и я бы даже может быть дошла, но там стояла будка погранцов и табличка, что пройти можно только по пропуску. Не уверена, что в будке кто-то был, но искушать судьбу не стали. Пошли обратно, периодически прикладываясь к баклажке. Я думала, спирт вылечит мне больное горло. Фига! Дома мне стало совсем погано. Кости ломило. Порывшись по тумбочкам нашла термометр. 38! Оба-на! К такому повороту я была совершенно не готова! Уже и не помню, когда у меня была такая температура!
Достала старую косметичку, выполнявшую роль моей аптечки. Старый-престарый пакетик Терафлю, несколько голубых капсул, предположительно, парацетамол. Фольга на упаковке прорвалась, и капсулы высыпались, а упаковку я выбросила пару лет назад. Но вроде, это был он. Кусочек бинтика и клаптик ватки. Негусто ! Ладно! Само пройдет. Похлебав без аппетита борща, залезла под одеяло. Вадику велела приготовить мне глинтвейн.
Вернулись лыжники. Замерзли, как цуцыки. Наверху был сумасшедший ветер. Но все равно, выглядели довольными. Чокнутые!
Они наслаждались теплом, горячим борщом с салом и самогоночкой, а я под одеялом пила свой глинтвейн. Не помог. Я не вспотела и температура не упала. Утром к бронхам добавились гланды. Раньше, когда я еще болела всеми мыслимыми болячками, все происходило наоборот. Сначала была ангина, а уж потом она плавно переходила в бронхит. А сейчас как-то все странно. Но от гландов-то у меня лекарство было! Когда я ездила в инфотур, то тоже пыталась заболеть ангиной. Но я вовремя купила в Ужгороде пропосол, который меня тогда спас. И сейчас он был при мне! Побрызгала горло. Передернулась. Надо закусить! Померяла температуру – 38.5.
Вася с утра был каким-то слегка сопливым. Ко мне он проникся таким сочувствием, что отдал свой мукалтин, какие-то гомеопатические капли и полоскалку для горла, а еще достал какой-то хитрый прибор и начал меня лечить с его помощью. Какой он добрый, оказывается! А я, свинота, так на него злилась. Мне было безумно стыдно!
А еще Вася сбегал к подъемнику и договорился с каким-то барыгой за дешевые ски-пассы. В прошлом году мы покупали дневные абонементы по 1300. А у этого теневого дельца дневных не было. Были только на 3 дня, но зато по 1200. Как вы понимаете, я и сегодня была в пролете. И Вадика никуда не пустила – погода была еще хуже вчерашней. В поселке лил дождь. А остальные придурошные купили. И ушли. А мы остались. От нечего делать приготовили винегрет.
Вечером вернулись безумные лыжники. Мокрые, продрогшие, но довольные. На склоне дождя, конечно, не было. Зато был снег. И ветер. И нулевая видимость. Вот счастье-то!
У меня уже 39. А на завтра обещают солнце. Я что, сюда болеть приехала? Выпила предполагаемый парацетамол, сразу две капсулы. Утром температуры не было. Почти. 37 всего. Но горло болело зверски. Пропосол не помог. И где я такой термоядерный вирус умудрилась цепануть? На улице обещанное солнце. Выпила для верности еще две парацетамолины. Нашла в сумке бумажку с телефоном прошлогоднего барыги. Звоню с Васиного телефона. И что вы думаете? Высвечивается имя вчерашнего дилера, у которого Вася купил абонементы. Только в этом году он, почему-то назвался иначе, чем в прошлом. Зашифровался!
Выползли из дому. Лыжи на плече. Какие ж они тяжеленные! В этом году мне взяли дома в прокате лыжи покруче, чем мои родные. Из своих я давным-давно « выросла» . Мой уровень катания им никак уже не соответствовал. Но какие же они тяжеленные! И начался аттракцион « остаться в живых» . Чтобы добраться до подъемника, нужно преодолеть с километр по обледеневшей дороге, идущей под уклон. Поверьте, что в лыжных ботинках проделать это весьма непросто. Пока я дошла до канатки, устала так, что впору было возвращаться. Вика и Олег поступали хитро – шли в кроссовках, таща помимо лыж еще и ботинки, а потом переобувались. Кроссовки же ложили в рюкзак и так катались целый день. Нет, лучше потерпеть километр туда, километр обратно, чем несколько часов таскать за спиной парашют.
Хоть и было солнечно, но мне пришлось напялить ненавистную шапку – я же, типа, ихь бин больной! А когда поднимались на шестикреселке, так еще и капюшон натянула – настолько мне было некомфортно. Но кататься было все равно кайфово!
Самый больной в мире человек
Когда мы спустились по 6 раз, Вадик притомился и сказал, что посидит отдохнет, а потом решит, еще кататься или ехать домой. Я уехала наверх, спустилась – Вадика нет! Стою, жду. Нет Вадика! Я уже начала переживать. И тут вижу подъезжающего Олега, держащего в руке наш рюкзачок! У меня сердце пропустило один удар! Боже, что случилось? Но, слава Богу, все было благополучно, просто Вадик с Мишаней решили уехать домой и свернули на лесную трассу, отдав рюкзачок с глинтвейном подвернувшемуся кстати Олегу.
Допила глинтвейн. Погода стала портиться.
Спустилась еще разок и тоже почувствовала, что уже хватит. Свернула в лес.
Меня догнал Вася, и мы вместе продолжили путь домой.
Продолжение следует.
Цього року на лижі не збиралися. Ні грошей, ні відпустки цього передбачено був. А потім, відразу, якось усе утворилося – і відпустка, і кошти. Варто тільки Вєркиному чоловікові натякнути, що він готовий, незважаючи ні на що, їхати як минулого року.
https://www.turpravda.ua/ua/dombay/blog-205212.html
Мішаня теж був лише за! Не його ж машину вбивати! Хазяїн домбайської квартири, щоправда, як плата, зажадав відремонтувати електричну плиту. Ну куди ж подітися? Самим на ній готувати.
І ось, за тиждень до гаданої поїздки, сидимо ми з Вадиком на дачі і передчуваємо майбутній відпочинок, мрійливо попиваючи пивко біля каміна. І тут дзвонить Олег і просто приголомшує нас звісткою - з'явилися ще претенденти на проживання у квартирі! Як? Хто? Куди? Ми так не домовлялися!
З його дружиною щільно спілкуватися мені не довелося. Одного разу вона напросилася з нами в Новий Світ, але тільки-но побачивши голих людей на нашому пляжі, Віка згрібла в оберемок своїх двох дітей підліткового віку і втекла жити в Судак. Тому у мене склалося про неї враження, як про якусь пуританку.
Ну а з третім членом угруповання, Васею, я була ледь знайома – кілька разів перетиналися на спільній п'яні під приводом святкування самопроголошеного Дня гірськолижника.
Обурювавшись для порядку, я заспокоїлася і змирилася з неминучістю. Квартира велика, туди і по 20 людей заїжджали одночасно. Питання в іншому – як харчуватись такою банді? Якщо розбитись на два племені, то конфлікти щодо черговості користування плитою неминучі. Прийде об'єднуватися. Для цього потрібно укласти пакт про ненапад із Вікою, оскільки мужики все одно нічого не вирішують.
Вона сама мені зателефонувала, і ми домовилися, що наша група просто придбає продуктів вдвічі більше від запланованого, і будемо харчуватися разом. Вона запропонувала взяти з дому заготівлі на борщ, але я сказала, що це зайве, зваримо на місці. Особисто я не маю часу цим займатися перед від'їздом.
Минулого разу ми виїжджали рано вранці в суботу. Але цього разу Вася вніс свої корективи, і виїжджати вирішили одразу ж після роботи у п'ятницю. Годин о 5. Потім наказано було зібратися о 4. Ми, як дурні, попросили з роботи, поспішали… І що? В результаті нам довелося чекати на другу машину, керовану Васею, близько години. Натомість передбачалося, що Вася, як сільський житель, знає всі ходи-виходи, дороги та путівці. Він нас виведе до кордону найкоротшими шляхами. На цьому я і заспокоїлася, і займатися навігацією картами не стала. Та колись мені було. Ледве знайшла час накачати музички. Але якщо раніше я це робила без проблем, то зараз мені довелося неабияк попотіти. З горем навпіл знайшла сайт, де можна було вибрати з того, що було в наявності.
Наш дружній екіпаж поринув у машину Олега і під акомпанемент дощу, що почався, ми рушили в дорогу. Дощ у дорогу – це добре! Кажуть, прикмета хороша. Тільки видимість паршива. Та й уже стемніло. Виїхали на донецьку трасу. Дочекалися під мостом другу машину, переклали частину пива до них – раптом прикордонники докопаються?
Лихо розвернувшись, Вася рвонув кудись у темряву. Ми й м'якнути не встигли, як його машина зникла з поля зору. Дощ скінчився, але опустився такий густий туман, що за два метри вже ніфігу не було видно. Вася чекав нас на перехресті. Слава богу, здогадався! Так ми й грали в наздоганяння якийсь час. Ну а потім, дочекавшись нас у черговий раз, Вася виліз із машини та підійшов до нашої. «А де ж це ми? - питає. Я спочатку просто офігела, а потім почала іржати! «Куди ти завів нас, Сусанін-герой? А фіг його знає, я сам тут уперше! » Якось так виходило. Пацани тупо на нього втупилися, а Вася продовжував, як ні в чому не бувало - «У вас є карти? » Ну так, карти…
І ми полізли за своїми гаджетами. Мапс мі в моєму телефоні показував просто карту. При спробі збільшити масштаб починав чогось качати, але пам'яті йому не вистачало. Торішній гаджет Олега із тріснутим склом взагалі працювати відмовлявся. І тільки від Мишкиного телефону ми чогось змогли досягти. Крім того, Олег мав список населених пунктів, через які ми повинні пройти. Хтось йому накидав цей маршрут, який, порівняно з торішнім, був довшим на 30 км, проте дороги тут були трохи менш убиті. Оскільки ми тепер стали головнішими, наш невеликий караванчик очолила машина Олега, а Васі довелося тягнутися в хвості. Озирнувшись одного разу, я виявила, що нас оточує абсолютна темрява – жодних слідів фар! Куди вже цей Вася провалився? Стали дзвонити - безглуздий Київстар не ловить! Добре, що мій МТС опинився на висоті. Зателефонувавши Віці, яка теж віддавала перевагу цьому оператору, я попросила передати трубку Васю. Послухавши трохи мати, дала дослухати Олегу. Стоїмо, втрачаємо час. Я злюся. Виявилося, що Вася дотримується теорії (на мою думку, дуже спірної), що в день потрібно випивати цистерну води. Відповідно, кількість технічних зупинок другому екіпажу доводилося робити в рази більше, ніж нашому сушняку, який не страждає.
Повільно, але вірно, ми просувалися до державного кордону. Не дивлячись на більш довгий маршрут, на часті зупинки на пописати, на огидну видимість, а потім і на абсолютну ковзанку під колесами, до кордону ми дісталися за 13 годин (проти 12 торішніх). Було 6 ранку. На кордоні, як і минулого року, майже нікого не було. Сумні прикордонники неквапливо тинялися від будки до будки. Хоч би дорогу чим посипали, чи що? В'їзд був під значним ухилом і покритий товстим шаром льоду, до якого нікому не було жодної справи. Втім, як і до нас із нашим багажем. Без найменшої тяганини ми пройшли на територію суміжної держави. Тамтешній митник ретельно оглянув багажник та салон. Зазирнув навіть у мій рюкзачок. Проте нічого він не знайшов. Мабуть, так йому хотілося. Ми нічого не ховали спеціально – просто хаотично розкидали всі пакети з продуктами по багажнику. А в моєму рюкзаку їхала трилітрова подушка з артемівським вином. Але й її не знайшов. Тож наша контрабандна сало-м'ясо-ковбаса-картопля-пиво- та інше спокійнісінько проскочила. А ось із ввезенням ТЗ все виявилося куди сумнішим. Вася, який знову опинився поперед батька, зумів правильно заповнити декларацію з другого разу. А в Олега справи йшли ще тугіше. Кілька разів його загортали, а коли він поніс декларацію втретє, почалася зміна. В результаті ми проторчали на кордоні трохи більше ніж 2 години.
На початку дев'ятої ранку ми, нарешті, продовжили шлях. Ну, думаємо, зараз як рванемо по М-4 і надолужимо втрачений час! Розмріялися! Минулого року цю ділянку колії ми долали вночі, і машин було не те щоб мало, але якось і не так, щоб дуже багато. А зараз був білий день, і траса була буквально забита фурами та іншими вантажівками. І все б нічого – три смуги в один бік. Їдь і радуйся! Ось тільки трасу за рік убили в абсолютний мотлох! Преш собі 110, не чекаючи каверзи, а тут - бац! Така яма, що колесо там залишити - як два пальці об асфальт! Добре, що було ясно, і нам вдавалося якось лавірувати. А комусь не пощастило. По дорозі були свідками жахливих аварій, і всі за участю вантажівок – кабіни некруто! В однієї машини відірвало міст, який валявся за кілька сотень метрів від неї. Аварій супроводжували моторошні пробки, в яких ми втратили кілька годин.
Дещо дісталися до Ростова. Нетерплячий Вася, що їхав весь цей час за нами, не витримав і вирвався вперед, одразу загубившись. Ну от як тут не матюкатися? Втім, він чекав нас біля розв'язки, на якій Мішаня, який провадив у цей час машину, не зміг повернути в потрібному напрямку - його фури затерли і вичавили в інший поворот (так він виправдовувався). Нам довелося заїхати на стоянку гіпермаркету, щоби спробувати зв'язатися з Васею. У нас були дві російські сімки, але обидві вони були у нас. Заздалегідь віддати одну з них другому екіпажу ніхто не спромігся. Довелося дзвонити через роумінг. Трубку взяла Васина дружина, яка залишилася вдома, оскільки Вася цей телефон не взяв. Тоді зателефонували на Вікін номер. Послухали Васині мати. Домовилися зустрітись на якійсь заправці під якимось Самарським. Після цього, важко знайшовши потрібний поворот, заїхали на міст. ІІІІІІ. . . знову потрапили в пробку!
Стоїмо за низкою фур. Іноді повземо. Праворуч нас обганяють легковики, по одній-дві, а то й цілими групами. Мішаня, який сидить за кермом, нам каже: «Ось уявіть, що про них думають решта? ». Що що! Особисто я думаю, які молодці! Не те, що ми, лохи! Порядний Мішаня ще деякий час тягся лівою смугою, але вже навіть нерішучий Олег наказав йому вирулювати з черги і їхати за легковиками. Може, лівий ряд виключно для вантажівок?
Ця черга рухалася швидше. Але не набагато. Особливо розумні стали обганяти ще правіше, утворивши ще й третю чергу. Але закони природи не обдуриш! І сусідня черга все одно рухатиметься швидше! Тому періодично робилися рокування з однієї смуги в іншу і назад. Ми вже не сіпалися і їхали в середній смузі. А причиною пробки цього разу виявилася зовсім і не аварія (слава богу! ), а ремонт дороги. Але, чесно кажучи, ми так втомилися, що це була слабка втіха.
Нарешті ми вибралися із затору. Що далі від Ростова, то машин ставало менше. Але де ж Вася? Проїхали вже й Самарське, та їх не зустріли. І тут приходить смс-ка: «Їдемо платною дорогою. Зустрічаємось у Домбаї». Чи не винесла душа поета! Платна дорога – це вже близько. За їхньої кількості зупинок, ми їх наздоженемо!
На цій ділянці ремонт дороги вівся повсюдно та ґрунтовно. Стояли спеціальні світлофори, що регулювали потоки зустрічного транспорту. Більше ні заторів, ні аварій не було. Платна ділянка коштувала цілих 50 р з машини! Я навіть більше заплатила б. Жаль, що досить короткий.
Я втомилася немислимо. Та ще мені постійно не вистачало кисню. У салоні вдавався вихлопний сморід – чи то від власного двигуна, чи то від інших машин. Я періодично прочиняла вікно пустити свіжого повітря. Потім мені вдалося трохи задрімати. А коли я прокинулася вже в Черкеську, то побачила машину, що обганяла нас, і впізнала в ній наших. Вася зупинився і, вибравшись із машини, попрямував до нас. Я знову стала злитися. Ну якого знову зупинятись? Ми також раді вас бачити! Тож ми ніколи не доїдемо!
Міша теж вийшов із машини поговорити з Васею. І тут десь ззаду з'явився даішник. А той ще звідки взявся? Вася на хвості приволок? Я була просто в люті, не розібравшись спросоння в ситуації, і в усьому звинувачувала злощасного Васю. А виявилось ось що. Мишко не помітив додаткову секцію світлофора зі стрілкою і поїхав ліворуч, коли спалахнуло просто зелене світло, що дозволяє їхати прямо. І не дивно! Як її можна вночі побачити? Це просто треба ЗНАТИ. Мишко не знав. А жадібні черкеські гайці цим нахабно користуються. Сидять і чекають на свою лоху. Дочекалися! Погналися за нами, тихенько, без мигалок. А тут ми зупинилися! Довелося Мишкові розлучитися з п'ятихаткою. Спочатку вимагали штуку, але Мишко навіть тут примудрився знайти когось спільного знайомого, згадка про якого дозволило збити ціну.
Далі вже їхали без пригод. Дорога була чудово освітлена та абсолютно суха. Тільки Вася знову кудись подівся.
Коли ми в'їхали, нарешті, в Домбай, була без десяти хвилин опівночі. Ми поїхали 31 годину! Розумом можна поїхати! Але як в'їхали! З майже 200 треків, накачаних мною, у цей момент заграла пісня «Чорні очі». Її я вперше почула саме тут, у Домбаї року так у 2005. Роком пізніше з подивом дізналася, що ця пісня посіла перше місце у «Золотому грамофоні»! А я вважала її суто локальною пісенькою.
Пасажири Васиної машини на чолі з водієм уже тупцювали під входом у квартиру (ключики ж у нас). І де вони проскочили?
Вивантаження пожитків відібрало останні сили. Взявши нашу сумку, я попрямувала до спальні, яку ми зазвичай займали, і швиденько застелила постіль. І тут заходить Вася і заявляє, що другу сімейну пару треба теж поселити у цій кімнаті! Я ледве стрималася, щоби не послати його. Але начебто люди інтелігентні (місцями)! Тому я просто вперла руки в боки і голосно сказала: «Класно ти вигадав! » І стільки в моєму голосі було злості, що накопичилася на Васю, що він моментально зрозумів, що неправий. У квартирі була ще одна спальня, де я припускала, поселяться Гоша з Вікою. А трійця одиночних чоловіків могла чудово розташуватися у величезному залі на двох великих диванах. Однак, у Мішані з цього приводу була відмінна від моєї думки. Він звик жити у тій спальні. Тому, як і я, мовчки заніс свої речі у другу спальню.
Мені було наплювати, як вони вирішать це питання. Я просто валилася з ніг, та ще й горло в мене почало дерти, як я думала, від вихлопних газів.
А розміщення відбулося так: Мішаня пустив до себе в спальню Васю, Віка з Гошею розташувалися на одному дивані в залі, а Олег – на іншому. Потім ми хихотіли, що особисте життя у всіх було влаштоване, крім Олега.
Улагодивши нарешті територіальні питання, сіли знімати стрес. Але сил ні в кого вже не залишилося, тому довго засиджуватися не стали і о пів на другу розповзлися по лежбищах.
На ранок я прокинулася зовсім розбитою. Першіння у горлі перейшло біль у бронхах. Здрастуйте – приїхали!
Віка з Гошею варили борщ. Вони мене не послухали і таки взяли домашню заготівлю. Ось молодці!
Сніданок сьогодні готувати не довелося – набрали з дому стільки перекушування в дорогу, що ще кілька днів доїдали. А грішно ж, крім горілки! Тільки мені пити чомусь зовсім не хотілося. А Віка, як виявилося, зовсім не п'є. Точно, пуританка! Вася нашу самогонку пити відмовився, сказавши, що п'є лише власне приготування. Решта готують її неправильно! Але свій натурпродукт він чомусь не взяв, а привіз три пляшки дорогої абрикосової горілки, яку й вживав.
Я сьогодні кататися не збиралася. Вадик, відповідно, також. Погода була не дуже - похмуро. Мені хотілося пройтися до Російської галявини, на якій я жодного разу не була. Готова була навіть заплатити по сто карбованців, які з нас вимагали минулого року. Мишаня вирішив йти з нами - він за сніданком непогано випив, і взувати лижі йому вже було в брухт.
А решта божевільних лижників зібралася кататися другу половину дня. Ну ну!
Взявши баклажку зі спиртом, настояним на лимонних скоринках і бутіках, ми вирушили гуляти.
Я відчувала себе не дуже, і ледве тягла ноги, але що для мене найкращі ліки? Свіже повітря, звичайно!
За прохід на російську грошей з нас ніхто не взяв, але ми урочисто пообіцяли ліснику, що далеко гуляти не будемо. Я думала, що не дійду, настільки була слабка. Але якось дійшла. Поляна називається Російською тому, що там росте багато беріз. А так, галявина, як галявина. Нічим не примітна.
На Російській поляні
За що беруть 100 рублів - абсолютно незрозуміло. Десь далі був водоспад і я навіть може бути дійшла, але там стояла будка прикордонників і табличка, що пройти можна тільки по пропуску. Не впевнена, що у будці хтось був, але спокушати долю не стали. Пішли назад, періодично прикладаючись до баклажки. Я думала, спирт вилікує мені хворе горло. Фіга! Вдома мені стало дуже погано. Кістки ломило. Порившись тумбочками знайшла термометр. 38! Обидва на! До такого повороту я була не готова! Вже не пам'ятаю, коли в мене була така температура!
Достала стару косметичку, яка виконувала роль моєї аптечки. Старий-престарий пакетик Терафлю, кілька блакитних капсул, ймовірно, парацетамол. Фольга на упаковці прорвалася і капсули висипалися, а упаковку я викинула пару років тому. Але ніби це був він. Шматок бинтика і клаптик ватки. Не густо ! Гаразд! Саме минеться. Посьорбавши без апетиту борщу, залізла під ковдру. Вадику веліла приготувати мені глінтвейн.
Повернулися лижники. Замерзли, як цуцики. Нагорі був шалений вітер. Але все одно виглядали задоволеними. Чокнуті!
Вони насолоджувалися теплом, гарячим борщем із салом і самогоном, а я під ковдрою пила свій глінтвейн. Чи не допоміг. Я не спітніла і температура не впала. Вранці до бронхів додалися гланди. Раніше, коли я ще хворіла на всі мислимі болячки, все відбувалося навпаки. Спочатку була ангіна, а потім вона плавно переходила в бронхіт. А зараз якось дивно. Але від гландів у мене ліки були! Коли я їздила в інфотур, то теж намагалася захворіти на ангіну. Але я вчасно купила в Ужгороді пропосола, який мене тоді врятував. І зараз він був при мені! Побризкала горло. Пересмикнулася. Потрібно закусити! Поміряла температуру – 38.5.
Вася з ранку був якимсь трохи сопливим. До мене він перейнявся таким співчуттям, що віддав свій мукалтин, якісь гомеопатичні краплі та полоскалку для горла, а ще дістав якийсь хитрий прилад і почав мене лікувати за його допомогою. Який він добрий, виявляється! А я, свинота, так на нього злилася. Мені було дуже соромно!
А ще Вася збігав до підйомника та домовився з якимось баригою за дешеві скі-паси. Минулого року ми купували денні абонементи по 1300. А цей тіньовий ділок денних не мав. Були тільки на 3 дні, зате по 1200. Як ви розумієте, я і сьогодні була в прольоті. І Вадика нікуди не пустила – погода була ще гірша за вчорашню. У селищі лив дощ. А інші придуркові купили. І пішли. А ми лишилися. Від нічого робити приготували вінегрет.
Ввечері повернулися шалені лижники. Мокрі, змерзлі, але задоволені. На схилі дощу, звісно, не було. Натомість був сніг. І вітер. І нульова видимість. Ось щастя!
У мене вже 39. А завтра обіцяють сонце. Я що, сюди хворіти приїхала? Випила передбачуваний парацетамол, одразу дві капсули. Вранці температури не було. Майже. 37 всього. Але горло боліло по-звірячому. Пропосол не допоміг. І де я такий термоядерний вірус примудрилася зачепити? На вулиці обіцяне сонце. Випила для вірності ще дві парацетамоліни. Знайшов у сумці папірець із телефоном минулорічного бариги. Дзвоню з Васиного телефону. І що ви думаєте? Висвічується ім'я вчорашнього дилера, у якого Вася купив абонементи. Тільки цього року він чомусь назвався інакше, ніж минулого. Зашифрувався!
Виповзли з дому. Лижі на плечі. Які ж вони важкі! Цього року мені взяли будинки у прокаті лижі крутіші, ніж мої рідні. Зі своїх я давним-давно «виросла». Мій рівень катання їм уже не відповідав. Але які вони важкі! І почався атракціон «залишитися живим». Щоб дістатися до витягу, потрібно подолати з кілометр по обмерзлій дорозі, що йде під ухил. Повірте, що у лижних черевиках зробити це дуже непросто. Поки я дійшла до канатки, втомилася так, що можна було повертатися. Віка та Олег чинили хитро – йшли в кросівках, тягнучи крім лиж ще й черевики, а потім перевзувались. Кросівки клали в рюкзак і так каталися цілий день. Ні, краще потерпіти кілометр туди, кілометр назад, ніж кілька годин тягати за спиною парашут.
Хоч і було сонячно, але мені довелося напнути ненависну шапку - я ж, типу, їхній бін хворий! А коли піднімалися на шестикріселці, то ще й капюшон натягла – настільки мені було некомфортно. Але кататися все одно було кайфово!
Найхворіша у світі людина
Коли ми спустилися по 6 разів, Вадик стомився і сказав, що посидить відпочине, а потім вирішить, ще кататися чи їхати додому. Я поїхала нагору, спустилася – Вадика ні! Стою, чекаю. Ні Вадика! Я вже почала переживати. І тут бачу Олега, що під'їжджає, тримає в руці наш рюкзачок! У мене серце пропустило один удар! Боже, що сталося? Але, дякувати Богу, все було благополучно, просто Вадик з Мішанею вирішили поїхати додому і згорнули на лісову трасу, віддавши рюкзачок з глінтвейном Олегу, який доречно підвернувся.
Допила глінтвейн. Погода почала псуватися.
Спустилася ще раз і теж відчула, що вже вистачить. Звернула до лісу.
Мене наздогнав Вася, і ми разом продовжили шлях додому.
Продовження слідує.