Баба Яга в тилу «ворога»

26 лютого 2020 Час поїздки: з 16 лютого 2020 до 23 лютого 2020
Репутація: +15097½
Додати до друзів
Написати листа

«У Сочі хоч раз у житті відпочиває кожна людина»(с)

Зверніть увагу, що слово «відпочиває» вжито не в минулому часі. Хоча в цьому самому минулому часі в тих самих Сочах відпочили, напевно, всі. Але тільки не я : (( Щоб відновити світовий баланс, я вирішила, що просто зобов'язана відпочити там зараз, якщо вже не склалося раніше.

У Сочі ми зовсім і не засмагати збиралися, а кататися на лижах, що, втім, не виключає загоряння. Потрапити на Кавказ зараз складніше. Але, як відомо, мисливство пуще неволі. Якщо раніше прямо через Ростов ми добиралися до Домбаю або Пріельбрусся за якихось годин 14, у гіршому випадку, то зараз доводиться їхати через саму опу світу вздовж лінії розмежування у бік Харкова. А потім повертатись назад до Ростова. Звідти вже – вільному воля, бешеному – степ.

Перевізника ми знайшли. Чи не Джейсон Стетхем, але теж цілком нічого собі. Але про нього згодом. У його мерсі Віто потрібно було посісти 8 місць. Почали збирати компанію. Ми з Вадиком – це 2, Веркін чоловік, Олег – це 3. Мішаня – це 4. Це наш екіпаж, яким ми їздили в Домбай. Хтось читав, можливо, пам'ятає.

Майбутня поїздка була приурочена до ювілею Олега. І, власне, затіяна мною. Але де ж узяти ще 4 особи? Інші наші друзі, люди дуже специфічні (втім, як всі інші), після попередньої нашої спільної поїздки до Андорри причаїли на мене деяку образу. І хоча Сочі – це Настина блакитна мрія, їхати з нами у запропоновані терміни вони відмовилися. Мовляв, вони не хочуть, щоб ми їх знову кинули, віддавши перевагу Олегу. Дитсадок на лямках!

А блакитна мрія полягала в тому, щоб мати одразу два задоволення – кататися на лижах та одночасно засмагати на морі. Це мене якнайкраще влаштовувало. Я ще й купатися можу! Але, млинець, де ж узяти ще людей? Знайомих лижників валом, але одні вже з'їздили, інші вже щось забронювали. До речі, одна компанія запропонувала нам непоганий варіант полетіти в Кайсері за якісь кумедні гроші, порядку штуки доларів на двох за тиждень, включаючи все, аж до скіпасів. І ми з Вадиком вже навіть вирішили погодитися, однак, божевільний лижник Олег забракував цей курорт, мотивуючи тим, що траси там слабкі для нього.

«Ні? Шукатимемо» (с)

Але шукати не довелося. На чергових посиденьках з друзями (які на мене ображалися), ми з'ясували, що вони в Сочі теж дуже хочуть, тільки ось відпустку взяли трохи зі зрушенням. І їхати вони хотіли якимсь божевільним маршрутом: спочатку на автобусі, який ходить двічі на тиждень, до Россоші, а звідти – поїздом, який ходить через день, до Адлера. Переконати їх їхати, все ж таки, з нами, особливих труднощів не склало, оскільки з тією кількістю барахла, яку вони зазвичай звикли брати, та плюс лижі-боти, робити пересадки якось не того. Але довелося нам чимось жертвувати. Не чимось, а кимось. Олегом, зрозуміло. При такому розкладі своєї 60 років йому довелося б зустріти в дорозі. І що? Його дружина, Вєрка, зустріла ж свій ДР у літаку?

>

А ще у Насті з чоловіком були ще друзі, які теж хотіли їхати. Разом компанія набиралася. Поінформували Олега. Він зрозумів і прийняв наші умови. Ми заспокоїлися і про подорож на якийсь час забули. Готуватись до неї я не стала. Мені вже набридло, що підготовка завжди лежала на моїх щуплих плічках. Олег, щоправда, періодично мене діставав пропозиціями подивитися десь там ціни на житло у Червоній Поляні (КП). Я незмінно відмахувалася. Настя з чоловіком перед війною були там і недорого знімали номер в Адлері. Контакти збереглися. Чого ще шукати? На КП жити нам не хотілося. Лижі лижами, але нам не чужі й інші насолоди. Крім того, ті двоє друзів Насті (мама з сином) до лиж ніякого відношення не мали і їхали чисто погуляти.

Нічого не віщувало. За тиждень до виїзду телефонуємо Олегу узгодити якісь деталі поїздки та нариваємось на формену істерику. І днів катання йому мало, і ДР у дорозі – як ми собі це уявляємо? І взагалі! Хоча все вже було погоджено. І варіантів, начебто, і не було.

Я в шоці! Раніше за ним такого не було помічено. Клімакс, чи що? Торішня історія повторювалася з точністю до навпаки. Тоді стерла Настя, але хоч не кричала. Вона тихенько ображалася. Як же мені всі дорогі! Вадик сказав, що Олег із нами до Криму більше не поїде. Вірка під питанням. Удвох нам куди цікавіше.

Але істерика істерикою, а відступати нікуди і стрибати пізно. Сядемо їдемо все!

Перевізника звали Петя. Спочатку домовилися, що він почне нас збирати по місту рано-вранці. Але життя внесло свої корективи. Напередодні йому довелося відвозити свою сім'ю до родичів у Соледар, де він пошкодив ходову на японській дорозі «тояма-токанава», характерною для багатьох регіонів няньки, особливо прифронтових областей. Тому йому довелося терміново чогось там ремонтувати. Виїхали ми вже близько 10-ї ранку. Весь задок Віто був забитий під зав'язку нашим барахлом, лижами, черевиками та їжею-випивкою в дорогу. І того, й іншого було багато. Ювілей же! А просто продуктів ми вирішили не купувати. Ми з Вадиком були на НГ у Ялті і були спантеличені. Вартість продуктів там була вже нижчою, ніж у Маріуполі! Прикро, прикро, але це факт. Тому ми припустили, що в Адлері ціни не повинні бути вищими за ялтинські і тягнути продукти через кордон не має сенсу.

Олега ми забирали останнім. Зажадали у Вєрки, яка проводжала чоловіка, пляшку шампанського, і одразу її і розпили. Залишивши Вєрку радіти холостому життю, помчали назустріч п'янкому коктейлю з тропічного сонця та засніжених гір. По дорозі приймали дещо інші коктейлі, що не менш п'яні. Помчали – це, звичайно, голосно сказано. За наявності відсутності нормальних доріг мчати – це собі дорожче. Декількома днями в Маріці був сильний дощ, що перейшов у нехилий снігопад, потім знову дощ. Але на момент виїзду дороги були сухими. Ну хоч так! Зате в горах, за чутками, навалило снігу по саму не балуйся, що не могло не тішити. Дітям моїм, які їздили в другій половині січня до Карпат, покататися так і не вдалося через його (сніг) майже повну відсутність.

Я, як завжди, сиділа поруч із водієм. Ми були з ним трохи знайомі за давніми поїздками в Пріельбруссі, але нічого видатного він для мене не уявляв - бабник і пиятика. Звичайний чоловік, словом. Від Олега, який добре його знав, я чула, що пити він покинув. Подумала, що зашився. Але, поспілкувавшись у процесі поїздки, я з'ясувала найцікавіші факти. Наш Стетхем Петя, виявляється, з деяких пір захопився сироїдством. Ось це так! Навіть для мене, що звикла тримати шлунок у вузді, це здалося занадто. Я глянула на Петю зовсім іншими очима. У нас знайшлося багато спільних тем для нескінченних бесід, що серйозно скрасило мені 27-годинну подорож, включаючи безсонну ніч. За цей час Петя з'їв лише кілька бананів і попив води. Зате я точила практично без перерви. Якщо я не сплю, мені треба їсти. Вадик бачив якусь передачу, де розповідали, що вчені (а може, юннати) виявили десь дуже маленьку мишку, яка незмінно вмирала в лабораторії протягом ночі, доки не здогадалися залишити їй на ніч корм. Метаболізм її виявився таким, що мишці потрібно було постійно щось їсти, щоб не померти. Ось і я приблизно така сама, якщо не давати мені спати.

Не стану докладно описувати дорогу, я це зробила в розповіді про Домбая. Тому розкажу коротко. За минулий період (2 роки) стан доріг Донецької та Луганської областей суттєво не змінився. Дорог як не було, так і немає. Проте в деяких місцях, куди ступила нога коханого раніше артиста, а нині нелюбимого президента, в терміновому порядку було покладено свіжий асфальт, який, втім, почав руйнуватися не менш терміново. А ось фазанів менше не стало.

До кордону під'їхали вже у темряві. Пройшли прикордонний та митний контроль зі свого боку, і вже збиралися рухатися далі, коли Настя почала судорожно ритися по кишенях у пошуках телефону. А ніту! Стали дзвонити на її номер. Гудки йдуть і обриваються. Потиляля! Загаджетована на повну Настя  дістала планшет і відстежила місцезнаходження телефону. Він показував місце за пару кілометрів від кордону, де ми зупинялися написати. І, певна річ, захотіла за ним повернутися. Петя відмовився їхати. Та не питання! Вона пішки піде! Два кілометри туди, два назад, та з її черепашим темпом – це година мінімум. По абсолютній темряві. Та й як йти, якщо кордон уже пройдено? Весь екіпаж обурився. На що істерична Настя заявила, що хрін з ним, з телефоном, але вона поїде додому одразу ж після приїзду в Адлер. Але тут у нашу суперечку втрутився прикордонник. Він перейнявся ситуацією і сказав, що «вирішуємо». Настя з чоловіком пішли у темряву. А ми лишилися чекати. Чекали не так, щоб і довго. Не більше години. Вони благополучно вийшли, знайшли таксі, що дивом кукувало там, за 200 гривень з'їздили на місце і – о, диво! – знайшли телефон, що валявся на узбіччі. Ми боялися що їх не пустять назад, є ж якась періодичність проходження кордону, ну або здеруть бабки. Але нічого такого не сталося. Їх пропустили без звуку.

На російській митниці нас змусили вийняти всі речі із багажника. Попередні двічі ми проскакували без цієї процедури. Привели собаку і скомандували їй чомусь українською: «Шукай! ». Собака сумлінно шукав, але нічого цікавого не знайшов. Ні сало, ні м'ясо її не цікавили. Як мені здалося, митники були розчаровані.

Як би там не було, проходження кордону зайняло у нас не більше двох годин, причому декларацію на вивезення ТЗ довелося переписувати двічі.

З приємного. На трасі М4 було абсолютно порожнім! У попередню нашу подорож там було просто не проштовхнутися від довгомірів. Ми стали свідками кількох серйозних ДТП та учасниками численних пробок. А зараз – красуня. Порожньо та сухо.

Чим ближче до узбережжя, тим кумедніше назви населених пунктів та річок. Я навіть дістала ручку та папірець, щоб записувати. Інакше за хвилину вже й не згадаєш. Ось тільки деякі з них (не в географічному порядку): Верхнє Буу, Детляжка, Понежукай, Нечепсухо, Рада-Квадже. А ця назва мене кинула просто в істеричний іржач – Тлюстенхабль! На голову не налазить! Водій Петя іржав разом зі мною, і записати я не встигла. А за хвилину ні я, ні він уже не змогли відтворити це безглузде поєднання літер. Жодних асоціацій ми не придумали, тому й не запам'ятали. Це я вже на зворотному шляху пильно вдивлялася в покажчики, щоб записати.

Назви річок теж вражали – річка Павук, річка Іра (тезка), річка Ставок та на закуску – річка Херота. Після безсонної ночі поржати – саме воно для підвищення тонусу.

Зупинилися перекусити біля моря. Насилу знайшли, де можна було припаркуватися. Усі якісь огорожі. Тут теж був паркан із сітки-рабиці, але з діркою. Розклалися на потворному напівзруйнованому бетонному парапеті. Прямо під нами пляжем ходив чувак з металошукачем, а у воді бовталися, як утопленники, пара «дайверів». Золотишко, мабуть, ішуть.

Підкріпившись, поїхали далі. Петя сказав, що таку брудну машину в Сочі можуть не пустити, тож заїхали на мийку. І не дарма. На стаціонарному посту нас гальмували та навіть паспорти забрали на перевірку. Але все обійшлося без штрафів та винагороди. Поїхали далі. Серпантин був моторошний! У Криму, звичайно, їх теж вистачає, але такого довгого я ще не бачила!

Але все колись закінчується, закінчився і цей злощасний серпантин.

Приїхали до Адлера. Ацьке пекло! Вавилонське стовпотворіння! У навігатор забили адресу нашого майбутнього житла: Демократична 50/4. Тітка сказала повернути праворуч, а потім – ліворуч. Ми так і вчинили. Насилу протиснулися між машинами, щойно вписавшись у правий поворот, а ліворуч повернути вже не змогли – уперлися в територію якогось готелю, перегороджену ланцюжком. Спробували заїхати з іншого боку, але марно. Це був самий центр міста, і проїхати, а тим більше припаркуватися де-небудь не було можливим. Насилу знайшовши місце у дворі якоїсь п'ятиповерхівки, ми вийшли і пішли шукати адресу. Настя з чоловіком крутилися на місці, не впізнаючи місцевості. Довелося дзвонити господареві. Так-сяк знайшлися. Мені довелося відвести господаря до нашої машини, щоб він сів поруч із водієм і показав, як проїхати. Пішки йти там одну хвилину, а машиною вони їздили набагато довше! Капець! Хто так будує?

Готель був дуже хитрим. Навіть не знаю, чи це готель. У самому центрі з видом на ТЦ «Плаза».

Вигляд з нашого двору

На воротах табличка про злого собаку. За фактом ніякого собаки там і близько немає. Щоб потрапити на територію, потрібно додати брелок від ключів до датчика. У дворі великий басейн, але без води. Велика кухня-їдальня, хазяйський будинок і корпус з нумерами.

Господарський будинок, за ним "нумера"

Я поспішила зайняти перший, хто трапився на першому поверсі. Як потім виявилося, дарма. Всі інші номери були тримісними, обшитими натуральним деревом і більш просторі, ніж наш, двомісний. Та ще й із міні-холодильниками. І всі коштували по тисячі рублів за ніч із двох. Я обурилася, чому так несправедливо? Але незворушний господар Володя із сильним кавказьким акцентом сказав, що може надати нам аналогічний номер, як у решти, тільки там прибратися треба. Ага! Все кинула та пішла прибирати. Тоді він змилостивився і запропонував інший варіант – на четвертому поверсі. Я не захотіла. Але Володя виявився не настільки гидким, як мені спочатку здалося, і сказав, що через пару днів звільниться тримісний номер на першому поверсі, і ми зможемо туди переїхати. Ну, долоньки!

Хоч ми й шалено втомилися, але спати не завалилися, а пішли шукати, де тут море? Іти довелося хвилин п'ятнадцять черепашою кроком.

Сонечко сідало. Красень!

Але час вечеряти і байки. Завтра на лижі!

Продовження тут >>>

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Вид из нашего двора
хозяйский дом, за ним
Коментарі (26) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар