Каппадокия – страна фей и немыслимых, словно неземных, изваяний и фигур, достойна пера лучших поэтов и ценителей прекрасного. При первом взгляде на нее я полностью лишилась слов, поэтому только спустя какое-то время по возвращении домой смогла начать свой рассказ. Красота Каппадокии захлестнула меня с головой, я утонула в ней, потеряв на время дыхание. Я много путешествовала по свету, но мое сердце теперь навсегда осталось с духом этой земли, потому что нет в нашем мире ничего более удивительного и захватывающего воображение, чем чудо, созданное здесь природой. Каппадокия – природный феномен, уникальное место, которое уже какое-то время считается одним из основных чудес света.
Удивительно, что в России про него пока еще недостаточно много известно. Еще десять лет назад даже само название этого места вызывало недоумение у большинства туристических агентств, да и теперь почти никто не берется организовать туда поездку. Еще более удивительно, что это место находится в стране, чрезвычайно излюбленной российскими туристами, – в Турции. Добраться до Каппадокии несложно: достаточно совершить трехчасовой перелет до Стамбула, а там пересесть на местные авиалинии и через час уже оказаться в Кайсери. По прилету в Кайсери мы сели на такси и через час оказались в самом сердце Каппадокии – городке Гореме.
Дорога в Гореме ведет через поля и равнины, уже пожелтевшие степи, безжизненную заброшенную горную местность – обычный пейзаж турецкой земли, но вдруг все меняется, Гореме встает перед глазами, как мираж, как нечто совершенно невероятное для здешних пейзажей. Более трех миллионов лет назад здесь было множество действующих вулканов, которые навсегда изменили образ суши, создали горы и глубокие разломы. Лава вытекала на поверхность и застывала в немыслимых формах, а потом многие столетия вода, ветер и перепады температур создавали нечто поистине причудливое и прекрасное. Перед глазами то и дело встают всевозможные образования – длинные белые конусы, увенчанные черными шляпками, многометровые каменные грибы, пирамиды и многое другое.
Ошеломленная невиданной до сего момента красотой, я не заметила, как мы оказались в отеле – небольшом здании, повсеместно увешанном коврами, красивыми разноцветными лампами, старинными предметами быта. У нас была возможность остановиться в одном из пещерных отелей, но, по словам некогда бывавших в этих местах путешественников, там могло оказать довольно прохладно, поэтому мы решили не рисковать.
Вечером мы пошли погулять по Гореме, и я воочию убедилась, почему это место называют страной фей. На протяжении множества тысячелетий в Каппадокии жили люди, они выдалбливали в мягких породах туфа многочисленные помещения и лабиринты, дома, голубятни, церкви. Многие из таких домиков выглядят как продолговатые трубы с большими камнями темного цвета на вершине. Ночью, когда внутри такого домика зажигается свет, все его стены начинают светиться изнутри. Издревле, когда о поселениях христиан в этих местах еще не было известно местному населению, люди считали, что в подобных домиках живут феи, потому и по сей день эти каменные изваяния носят названия «камины фей». Ночью, когда во всех домах горит свет, перед глазами открывается совершенно фантастическая картина. На протяжении нескольких дней, пока мы были в Каппадокии, мое сердце щемило и, казалось, останавливалось каждый раз, когда я видела такое чудо. Здесь можно легко испытывать приливы слез от поражающей сердце красоты. Почти каждый шаг может принести подобное открытие, и к этому совершенно невозможно подготовиться или привыкнуть. Наверное, нужно родиться в этом месте, чтобы суметь воспринимать его как реальность. Меня же чувство реальности в этом месте покинуло окончательно, и я до сих пор с трудом могу найти слова, чтобы передать собственные ощущения. Еще более поражает, что такое место, по сути, находится всего в 4 часах лета от моего дома. Тут-то и понимаешь, какой маленький и необыкновенно прекрасный наш мир. Всего нашего воображения не хватит, чтобы придумать что-то более потрясающее, чем уже было создано до нас.
Подобные каменные города расположены на этой земле повсеместно. Особенно удивительно, что эти города расположены не только над поверхностью земли, но и спускаются на множество этажей под землю. Обширные многоэтажные подземные города тянутся на десятки километров. В настоящее время изучена площадь только в 40 квадратных километров. Многие города достигают до 15 этажей в глубину. По сей день они имеют действующие системы вентиляции и водоснабжения. Тяжело избежать искушения углубиться в эти потайные лабиринты с фонариком, но это действительно опасно для жизни, потому что мягкие породы нередко обваливаются, оставляя тебя в одиночестве узких коридоров и кромешной тьме. Несмотря на мой неудержимый энтузиазм и готовность отправиться в путь по любому, даже самому темному лабиринту, я сдержала свои порывы, - ведь иначе, вполне вероятно, я бы не смогла привезти обратно свою историю.
Экскурсии проводят в одном из таких городов, который носит название Деринкуй. Мы направились туда не следующий день после приезда. Там есть возможность спуститься на 7 этажей вниз. Коридоры настолько узкие, что пройти по ним во многих местах может только один человек. Большинство коридоров имеет высоту около 150 см, а в некоторых местах приходится не просто наклоняться, а ползти какое-то время на коленях. Словом, идти по подобным лабиринтам и многоэтажным лестницам довольно затруднительно. На самом нижнем этаже есть одно особенное место, в котором можно на время ощутить себя пленником этих подземелий, - это небольшой и очень узкий коридор, сделанный полукругом. Возможно, он служил одним из ходов, которые должны были запутать незваных гостей. В этом коридоре как нельзя лучше чувствуешь себя в ловушке – тесные холодные стены, низкий потолок, кромешная тьма и временная потеря ориентации. Этого опыта достаточно, чтобы избавить себя от искушения самостоятельно бродить по подземным лабиринтам. Мне приходилось в своей жизни бывать в разных пещерах, и даже в тех, где можно увидеть величественные сталактиты и сталагмиты, небольшие водопады, но никогда я не испытывала такого сокровенного трепета, как в этом подземном городе. Если подумать, какое бесчисленное множество людей в здравии и болезни проходили по этим коридорам, касались холодных стен, сколько радостей и печалей они проносили с собой. Для кого-то это место было домом, самым родным местом на земле, и вряд ли эти люди могли представить, что через множество столетий сюда будут съезжаться путешественники со всего мира и считать это одним из самых больших чудес на планете. Нет, они даже не предполагали такого, ведь само название «Гореме» переводится, как «невидимый», невидимый никому, кроме живущих в нем.
Для тех, кто не готов к подземным испытаниям, в Гореме существует национальный парк (Open Air Museum), где можно увидеть удивительные пещерные города над землей. Сюда со всего мира едут люди, чтобы увидеть скальные церкви с великолепными росписями, созданными еще в самом начале зарождения христианства. Действительно, красота и древность этих церквей поражают. Особенно удивительными кажутся эти расписные храмы после того, как протискиваешься через узкую дверцу, как кажется, в обыкновенной скале. И пройдя сквозь этот невзрачный вход, вдруг попадаешь в церковь с колоннами, фресками, алтарем. Игра контрастов заставляет мурашек бегать по коже. Можно провести много времени, разглядывая уникальные фрески. Чудом кажется, что их краски сохранились сквозь много веков и не были разрушены многочисленными землетрясениями и иноземными завоевателями.
Нам повезло посетить Каппадокию в самом начале июня, когда жаркое солнце еще не успело иссушить все великолепие здешних горных цветов. Скальные церкви были окружены маками, васильками и множеством других полевых цветов. Рядом с национальном парком можно увидеть очень красивое цветущее поле, на котором пасутся лошади. Когда-то в этой местности выращивали великолепных персидских скакунов, от чего и произошло название «Каппадокия» - с персидского - «страна прекрасных лошадей».
Однако подземные города и камины фей не единственное, что делает Каппадокию поистине незабываемым местом. Особенное удовольствие доставляют прогулки по долинам, коих в этих местах немало. Первые два дня нашего пребывания в стране фей мы провели в путешествиях вместе с местным туристическим агентством New Goreme Tour, офис которого находится на центральной площади городка Гореме. Это был самый правильный выбор. Хотя до самых дальних мест Каппадокии, которые обязательно стоит посмотреть, можно доехать всего за 40 минут, сделать это самостоятельно будет очень затруднительно. Дело в том, что большинство дорог здесь не асфальтированы, а значит, никак не обозначены ни на бумажных картах, ни на навигаторе, который мы также захватили с собой. Беда здесь и с указателями: они попросту отсутствуют. Единственной возможностью увидеть все чудеса этого края остается поездка вместе с экскурсией или индивидуальным гидом. Вблизи Гореме некоторые долины можно посетить пешком, как мы и сделали самостоятельно в последний, третий день нашего пребывания.
На выбор предлагается несколько возможных туров, два основных из которых - «Красный тур» и «Зеленый тур», оба рассчитаны на целый день. «Красный тур», в который мы отправились в первый день, позволяет увидеть все самые замечательные места вблизи самого Гореме, включая национальный парк (Open Air Museum), скальный многоэтажный город, несколько уникальных долин, скальные монастыри и церкви, панораму горного массива Эрджиес и камины фей.
«Зеленый тур» позволяет увидеть отдаленные красоты Каппадокии, такие как Подземный город Деринкуй и его 15-ти этажные подземные лабиринты, долину Ихлара, скальный монастырский замок, другие замечательные долины и панорамы. Это лишь основные красоты, которые можно увидеть во время этих двух путешествий. Каждый кусочек Каппадокии уникален и неповторим, поэтому ни один тур не может заменить другого. Каждый шаг по этой земле дарит глазу новое чудо, новую загадку, поражающие воображение формы и горные образования. За эти два дня мы увидели столько невообразимого, что мне даже сложно составить точную хронологию нашего путешествия и вспомнить каждую остановку и открытие. Я с радостью бросилась в тот водоворот, оставив позади карты и маршруты, и просто наслаждаясь тем, что могу ступать по этой земле, дышать ее воздухом, касаться ее чудес.
История этой земли насчитывает множество столетий и поистине безгранична. Можно потратить целую жизнь изучая ее, покорить же умом за несколько дней непостижимо и немыслимо. Пока я оставалась на этой земле, я старалась максимально чувствовать и впитывать ее дух. Люди могут рассказать очень многое, могут составить карту, написать на ней названия и расставить даты, описать состав пород и скал, могут сообщить вам при необходимости любую подробную информацию о Каппадокии, но никогда не смогут вложить в сердце ее дух, если вы сами не коснулись ее. Именно поэтому, рассказав уже значительную часть своих впечатлений, я не стану углубляться в историю, цифры, даты, другую подобную информацию, не буду описывать подробные маршруты и другое. Поверьте, этой информации вы найдете предостаточно, если решитесь посетить или изучить Каппадокию. Мне же хочется только передать красоту этого места и свой неописуемый восторг от соприкосновения с ней.
Земля Каппадокии подарила мне свой образ, свою душу, она осталась со мной бесчисленным количеством картин и воспоминаний о своих причудливых формах и чудесах. Я недаром столько раз говорила о «чудесах» Каппадокии, потому что мне сложно найти другие слова: я все еще стою перед ней с широко открытыми глазами и твержу о «чудесах», лишенная всяких других слов. Такими делает людей подлинная красота – молчаливыми, ошеломленными и беспредельно счастливыми.
В моих воспоминаниях то и дело встают картины долин с огромными белыми грибами и многометровыми выпуклостями. Туф, белоснежный и теплый на солнце, создает ощущение лунных пейзажей, и только множество невиданных полевых цветов у их подножия заставляет верить, что ты все еще на Земле. Меня поразили «камины фей», увенчанные черными шляпками. Камины растут длинными колоннами на фоне бескрайних причудливых долин, а на горизонте сквозь их белоснежные столбы виднеется заснеженный горный массив Эрджиес. Разве может воображение человека придумать нечто более восхитительное?
Я осталось влюбленной в зеленую долину Ихлара. Найти ее непросто, несмотря на то, что ее протяженность более 15 км. Мы ехали по совершенно ровной степи, на горизонте виднелись только горы, и ничто не предвещало изменений. И вдруг совершенно в непонятном и неожиданном месте перед нами возник разлом, уходящий вниз на много десятков метров. Испепеляющее солнце и высохшая степь наверху и райская зеленая долина внизу – река, высокие деревья и цветы. Никто не знает, почему здесь, посреди ровной местности, вдруг возникла такая колоссальная долина. Пешеходная часть долины составляет около 5 км; все это время дорожка ведет вдоль реки.
Это путешествие по долине было замечательным, тропинка петляла вдоль реки с одной стороны и вдоль огромной стены разлома - с другой. Она скользила между старинными и толстыми вязами, обходила огромные валуны, а иногда и ныряла под них. В таком случае приходилось, склонившись в три погибели, следовать за ней или искать обходные пути. В скале с другой стороны то и дело появлялись окошки древних поселений. Я и по сей день ломаю голову, как древние жители поднимались на многометровую высоту, -использовали ли они скрытые проходы внутри гор, или просто поднимались по подвесным лестницам? Возможно, во многих случаях это так и останется загадкой. Я наслаждалась дорогой, проскальзывало то самое детское ощущение настоящего путешествия, когда все представляется в радужных и задорных тонах, и только и хочется идти вперед и вперед до самого невидимого горизонта. Я смотрела на толстые ветви деревьев, которые касались воды, - с их листьев то и дело падали капельки, - любовалась изобилием полевых цветов и общей картиной долины. Каждый такой поход был своеобразным путешествием в путешествии, и в этом огромном ущелье моментами я чувствовала себя лилипутом, который попал в заповедный садик какого-то великана.
Однако долина Ихлара, на мой взгляд, хоть и одна из самых приятных для прогулок, но не самая удивительная. В последний день нашего путешествия по Каппадокии мы предприняли самостоятельный поход по долинам, попросив агента из New Goreme Tour о транспортной поддержке. Утром нас доставили к началу одной из красивейших долин – Белой долине, которая плавно переходила в Долину Любви – конечный и весьма интригующий пункт нашего маршрута. Белая долина также представляет собой огромный горный разлом, который тянется примерно на 7-8 километров. Мы стояли наверху этого разлома, посреди великолепного буйно цветущего весеннего поля, размышляя, как же нам спуститься вниз. Не найдя ни одной дорожки, ведущей на дно долины, мы решили прогуляться вдоль нее по самому края разлома, рассматривая ее причудливые формы и образования сверху. Однако очень скоро стало ясно, что чтобы пройти долину просто необходимо спуститься вниз.
В этот момент я заметила нечто напоминающее тропинку. Эта дорожка, как мне показалось, плавно вела вниз, в долину, сквозь цветы и высокую траву, и мы последовали за ней. Однако чем дальше мы шли, тем уже и круче становилась эта тропа. В конце нам пришлось фактически протискиваться между постоянно сужающимися с двух сторон скалами. Идти становилось тяжело и практически невозможно, что порождало сомнения в том, ступала ли на эту тропу хоть один раз нога человека. Прошло еще немного времени в мучительном пути через скалы, и мы поняли, что следовали не по тропе, а по следу от бурных водных потоков, которые буквально размывают горы в дождь. Этот след нас вывел к отвесному обрыву, где дождевая вода с шумом срывалась между отвесных скал. Я посмотрела вниз и сделала окончательный вывод об ошибочности своего решения. Прошло уже около часа в пути, но нам ничего не осталось, как вернуться в начало долины. Путь обратно шел в горку, и потому оказался довольно сложным, однако спустя какое-то время нам все же удалось снова вернуться к началу долины. И только теперь, уже изрядно измотанные, мы увидели довольно крутую тропу, ведущую на дно долины.
Все горы этой местности состоят из туфа, у которого есть две главные особенности, особо запоминающиеся путешественнику. Первая особенность в том, что сам по себе туф совершенно не скользкий, что позволяет, вставая на него под довольно отвесным углом, не бояться, что ботинок поедет вниз. Другая особенность полностью противоположная, - туф легко крошится, а это значит, что на этих крошках очень легко поскользнуться, как на сухом песке, и потерять всякое равновесие. Так что спуск в долину знаменуется постоянным поиском, куда бы поставить ногу, чтобы просто не скатиться вниз с многометровой высоты. В одном месте я даже предпочла просто сесть на землю и съехать вниз, так как это оказалось значительно быстрее и безопаснее. Но после некоторых усилий мы оказались у подножия гор в начале тропинки, ведущей сквозь долину.
Белая долина оказалась весьма тенистой и живописной. Иногда тропинка проходила по цветущим, еще мокрым от росы полянам мимо гиганских образований, напоминающих грибы или длинные трубы, иногда буквально продиралась через густо растущие кустарники, как сквозь длинный зеленый коридор, иногда примыкала к руслу ручья, текущего сквозь всю долину, иногда просто проходила под огромными валунами, под которые приходилось подлезать. Дорожка то вздымалась на холмы, позволяя увидеть живописный вид долины сверху, то ныряла в самые густые зеленые заросли, к удивительным ярким цветам и травам. В одном из таких уголков, к нашему удивлению, нам встретилась довольно большая черепаха, которая держала путь с высоких белых скал, нагретых на солнце, к освежающему ручью долины. Словом, за каждым поворотом тропы мы находили для себя нечто новое; но самое главное нас ждало впереди.
Прошло уже около трех часов в пути, и дорожка стала идти практически постоянно по долине, и все больше и больше нам стали попадаться необычные конусовидные или похожие на столбы образования. Мы приближались к Долине Любви. Эта долина кажется совершенно неземным местом, потому что представляет собой ровную цветущую местность, окруженную горами, по которой повсеместно располагаются многометровые каменные образования, напоминающие столбы с утолщением на вершине. Долина потому и получила такое название, что эти столбы чрезвычайно похожи на символы любви, так популярные в Турции. С первого взгляда кажется, что такое не могло быть создано нерукотворно, но это так, ведь природа великая мастерица! Столбы располагаются ровными рядами, группами и кругами, и кажется, что гуляешь по невероятному лесу. Ощущения при этом рождаются фантастические.
Многочасовая прогулка по двум долинам нас изрядно измотала, поэтому следующий поход мы предприняли только вечером. Нас привезли к началу еще одной удивительной долины, которая носит название Розовой долины. Название ее не случайно, ведь огромные скальные образования имеют здесь розовый оттенок, что придает долине особый шарм. На этот раз мы решили не спускаться в долину, а пройти по узкой походной тропке вдоль розовых скал. Тропинка шла как бы по небольшому выступу, который создавал местный ландшафт, так что справа от нас оказывалась стена многометровых розовых гор, а слева пропасть, далеко внизу которой находилась сама долина. Местами участок выступа становится таким узким, что при неосторожном движении было легко покатиться в пропасть, поэтому мы шли в некоторых моментах очень медленно и осторожно. Тропинка петляла вдоль гор, так что нельзя было видеть дальше, чем на расстояние следующего горного выступа. Путь от одного выступа до другого занимал около получаса. Мы шли и любовались закатом солнца и великолепной горной панорамой долины внизу. Сердце радовалось и замирало, потому что так редко в жизни удается видеть подобную красоту.
Мы шли уже около двух часов, а края нашего пути все еще не было видно, тропинка обходила один горный выступ за другим и не спешила менять свой маршрут. По пути нам не встретилось ни единого человека либо хотя бы признаков недавнего присутствия людей. Солнце медленно, но верно спускалось за горизонт, и в голову стали приходить мысли, что остаться в незнакомых горах после захода солнца без воды, еды и даже фонаря было бы малоприятно. Нам позвонил представитель из New Goreme Tour, чтобы осведомиться, не потерялись ли мы. Обрисовав, что мы уже идем не первый час, а конца и края нашего пути не видно, мы совместно сделали вывод, что заблудились. Спускаться вниз, в долину, или подниматься на гору без альпинистского снаряжения и сноровки было бы самоубийством, так что оставалось только два возможных пути, - идти вперед или вернуться. Путь назад был известен, а вперед нас манила лишь неизвестность и уверенность, что куда-нибудь тропинка нас приведет. В New Goreme Tour нам разумно предложили вернуться, но дух путешественника заставил нас идти вперед, к неизвестности.
Шаг за шагом, и еще через два часа тропинка начала плавно спускаться вниз. Вода кончилась, и я очень радовалась, что солнце вот-вот сядет, и потому уже совсем не было жарко. Мне казалось, я уже иду на последнем усилии воли. Перед нашими глазами открылась удивительная панорама какого-то старинного скального города. Солнце касалось земли своими последними лучами, и над городом почему-то сгустились темные тучи. Увиденная картина была неподвластной даже воображению. Мы спустились в город; спуск был крутым, и местами нам приходилось даже лазить по плоским крышам вделанных в скалы домов. Когда мы вышли на дорогу, нас, уставших и измотанных, подобрали представители New Goreme Tour, которые уже выехали на наши поиски и колесили по улочкам пустынного города. Прожитый день принес неописуемое удовольствие и такую же невероятную усталость.
Пожалуй, помимо увиденных нами удивительных и трепетных красот Каппадокии, отдельного внимания заслуживают ее люди. Мало где в мире мне встречалось такое доброе и приветливое местное население, как в городке Гореме. Повсюду в городе много разнообразных лавочек, где продают ковры, лампы, старые вещи, различные безделушки и сувениры, и где тебе всегда рады, но не потому что ты покупатель или турист, а потому что ты гость. Такое же отношения было к нам во всех местных ресторанчиках, и вообще везде, куда мы заходили. Даже если вы ничего не покупаете и не заказываете, вам рады, вам предложат сесть и выпить местного традиционного яблочного чая, расспросят, куда и откуда вы держите свой путь. Такого доброго и человеческого отношения уже нигде не встретишь в современных городах, но здесь это часть местной традиции и гостеприимства. Здесь, если вы встречаете на улице незнакомого человека, то он желает вам здравия. Вот идет старушка в длинных черных нарядах до пола и платке, она улыбнется вам при встрече и скажет много добрых слов. Старики в этой местности не знают иностранных языков, но ее слова будут вам понятны, потому что она говорит на всем известном языке мира – языке доброты. А вот ее муж рядом продает фрукты; он занимается этим делом все жизнь, и в его руках это выглядит как искусство. Люди Гореме хранят свои традиции и ценят свой удивительный уголок мира. Возможно, не все традиции и особенности будут понятны и известны иностранцу, да и сами люди покажутся в чем-то необычными и непривычными, - но когда за всем этим стоит доброе человеческое отношение, то это не имеет такого уж большого значения. Важно одно: много ли мест на земле, где можно встретить такое отношение к людям? Маленькие городки вообще хранят много замечательных и особенных традиций, которые, увы, забыты в современном мире; а ведь в итоге именно такое человеческое отношение и делает нас людьми.
Непременно отведайте местной кухни: она разнообразна и необычна. Послушайте совета и возьмите то блюдо, которое вам посоветуют. Например, особое удовольствие нам доставил Кебаб в горшочке (Pottery Kebab). Мясо, овощи и традиционные специи помещают в горшок, закрывают его крышкой и замазывают сверху глиной, чтобы не было дополнительного притока воздуха. Потом все это помещают в большую печь и запекают. Горшочек вам выносят на горящих углях, при вас разбивают крышку горшка и предлагают отведать блюдо. Такой необычный способ приготовления придает мясу особенный вкус.
Да мало ли еще чудес можно встретить в этом краю…Возможно, перед отъездом вам захочется подняться в небо на воздушно шаре, чтобы увидеть этот край с высоты птичьего полета. Шары поднимаются в пять утра, на самом рассвете. Они плывут над Гореме, над каньонами и долинами куда-то навстречу солнцу... И если в этот момент посмотреть на них с земли, то кажется, что именно так люди поднимаются в небо к своему счастью, видя внизу такой прекрасный и невообразимый мир.
Перед прощанием с этой землей меня посетили те же ощущения, с которыми я столкнулась при нашей первой встрече. Слова покинули меня, а мое сердце щемило, ведь именно такими делает людей прощание с подлинной красотой – молчаливыми, ошеломленными и немного грустными. Я верю, что однажды мы еще встретимся, Каппадокия, ведь я оставила тебе кусочек своего сердца…
Каппадокія - країна фей і немислимих, немов неземних, статуй і фігур, гідна пера найкращих поетів і поціновувачів прекрасного. При першому погляді на неї я повністю втратила слова, тому тільки через якийсь час після повернення додому змогла почати свою розповідь. Краса Каппадокії захлеснула мене з головою, я потонула в ній, втративши на якийсь час подих. Я багато подорожувала світом, але моє серце тепер назавжди залишилося з духом цієї землі, тому що немає в нашому світі нічого дивовижнішого і захоплюючого уяву, ніж чудо, створене тут природою. Каппадокія – природний феномен, унікальне місце, яке вже якийсь час вважається одним із основних чудес світу.
Дивно, що в Росії про нього поки що недостатньо багато відомо. Ще десять років тому навіть сама назва цього місця викликала подив у більшості туристичних агенцій, та й тепер майже ніхто не береться організувати туди поїздку. Ще більш дивно, що це місце знаходиться у країні, надзвичайно улюбленій російськими туристами, – у Туреччині. Добратися до Каппадокії нескладно: досить здійснити тригодинний переліт до Стамбула, а там пересісти на місцеві авіалінії і за годину вже опинитися в Кайсері. Після прильоту в Кайсері ми сіли на таксі і через годину опинилися в самому серці Каппадокії - містечку Горем.
Дорога в Горемі веде через поля і рівнини, вже пожовклі степи, неживу покинуту гірську місцевість – звичайний краєвид турецької землі, але раптом все змінюється, Горемі постає перед очима, як міраж, як щось зовсім неймовірне для тутешніх краєвидів. Понад три мільйони років тому тут було безліч діючих вулканів, які назавжди змінили образ суші, створили гори та глибокі розломи. Лава витікала на поверхню і застигала в немислимих формах, а потім багато століть вода, вітер і перепади температур створювали щось справді химерне і прекрасне. Перед очима щоразу постають всілякі утворення – довгі білі конуси, увінчані чорними капелюшками, багатометрові кам'яні гриби, піраміди та багато іншого.
Приголомшена небаченою досі красою, я не помітила, як ми опинилися в готелі – невеликій будівлі, повсюдно обвішаній килимами, гарними різнокольоровими лампами, старовинними предметами побуту. У нас була можливість зупинитися в одному з печерних готелів, але, за словами мандрівників, що колись були в цих місцях, там могло надати досить прохолодно, тому ми вирішили не ризикувати.
Увечері ми пішли погуляти Горемом, і я на власні очі переконалася, чому це місце називають країною фей. Протягом безлічі тисячоліть у Каппадокії жили люди, вони довбали в м'яких породах туфу численні приміщення та лабіринти, будинки, голубники, церкви. Багато хто з таких будиночків виглядають як довгасті труби з великими каменями темного кольору на вершині. Вночі, коли всередині такого будиночка спалахує світло, всі його стіни починають світитися зсередини. З давніх-давен, коли про поселення християн у цих місцях ще не було відомо місцевому населенню, люди вважали, що в подібних будиночках живуть феї, тому і до цього дня ці кам'яні статуї носять назви «каміни фей». Вночі, коли у всіх будинках горить світло, перед очима відкривається фантастична картина. Протягом кількох днів, поки ми були в Каппадокії, моє серце щеміло і, здавалося, щоразу зупинялося, коли я бачила таке диво. Тут можна легко відчувати припливи сліз від краси, що вражає серце. Майже кожен крок може принести подібне відкриття, і до цього неможливо підготуватися або звикнути. Напевно, треба народитися в цьому місці, щоб сприймати його як реальність. Мене ж почуття реальності в цьому місці залишило остаточно, і я досі важко можу знайти слова, щоб передати власні відчуття. Ще більше вражає, що таке місце, по суті, знаходиться лише за 4 години літа від мого будинку. Тут і розумієш, який маленький і надзвичайно прекрасний наш світ. Усього нашої уяви не вистачить, щоб придумати щось більш приголомшливе, ніж було створено до нас.
Подібні муровані міста розташовані на цій землі повсюдно. Особливо дивно, що ці міста розташовані не лише над поверхнею землі, а й спускаються на велику кількість поверхів під землю. Великі багатоповерхові підземні міста тягнуться на десятки кілометрів. Нині вивчено площу лише 40 квадратних кілометрів. Багато міст досягають до 15 поверхів у глибину. До цього дня вони мають діючі системи вентиляції та водопостачання. Важко уникнути спокуси заглибитися в ці потайні лабіринти з ліхтариком, але це дійсно небезпечно для життя, тому що м'які породи нерідко обвалюються, залишаючи тебе на самоті вузьких коридорів та непроглядної темряви. Незважаючи на мій нестримний ентузіазм і готовність вирушити в дорогу по будь-якому, навіть найтемнішому лабіринту, я стримала свої пориви, - інакше, цілком імовірно, я б не змогла привезти назад свою історію.
Екскурсії проводять в одному з таких міст, яке зветься Дерінкуй. Ми вирушили туди не наступний день після прибуття. Там можна спуститися на 7 поверхів вниз. Коридори настільки вузькі, що пройти ними в багатьох місцях може лише одна людина. Більшість коридорів має висоту близько 150 см, а в деяких місцях доводиться не просто нахилятися, а повзти якийсь час на колінах. Словом, йти подібними лабіринтами та багатоповерховими сходами досить важко. На самому нижньому поверсі є одне особливе місце, в якому можна на якийсь час відчути себе бранцем цих підземель, - це невеликий і дуже вузький коридор, зроблений півколом. Можливо, він служив одним із ходів, які мали заплутати непроханих гостей. У цьому коридорі якнайкраще почуваєшся в пастці – тісні холодні стіни, низька стеля, непроглядна темрява та тимчасова втрата орієнтації. Цього досвіду достатньо, щоб позбавити себе спокуси самостійно блукати підземними лабіринтами. Мені доводилося у своєму житті бувати в різних печерах, і навіть у тих, де можна побачити величні сталактити та сталагміти, невеликі водоспади, але ніколи я не відчувала такого потаємного трепету, як у цьому підземному місті. Якщо подумати, яка незліченна кількість людей у здоров'ї та хворобі проходили цими коридорами, стосувалися холодних стін, скільки радощів і печалів вони проносили з собою. Для когось це місце було будинком, найріднішим місцем на землі, і навряд чи ці люди могли уявити, що через багато століть сюди з'їжджатимуться мандрівники з усього світу і вважатимуть це одним із найбільших чудес на планеті. Ні, вони навіть не припускали такого, адже сама назва «Гореме» перекладається, як «невидимий», невидимий нікому, крім тих, що живуть у ньому.
Для тих, хто не готовий до підземних випробувань, у Горемі існує національний парк (Open Air Museum), де можна побачити дивовижні печерні міста над землею. Сюди з усього світу їдуть люди, щоб побачити скельні церкви з чудовими розписами, створеними ще на початку зародження християнства. Справді, краса та старовину цих церков вражають. Особливо дивними здаються ці розписні храми після того, як протискаєшся через вузькі дверцята, як здається, у звичайній скелі. І пройшовши крізь цей непоказний вхід, раптом потрапляєш до церкви з колонами, фресками, вівтарем. Гра контрастів змушує мурашок бігати по шкірі. Можна провести багато часу, роздивляючись унікальні фрески. Дивом здається, що їхні фарби збереглися крізь багато століть і не були зруйновані численними землетрусами та іноземними завойовниками.
Нам пощастило відвідати Каппадокію на самому початку червня, коли спекотне сонце ще не встигло висушити всю пишність тутешніх гірських квітів. Скельні церкви були оточені маками, волошки та безліччю інших польових квітів. Поряд із національним парком можна побачити дуже красиве квітуче поле, на якому пасуться коні. Колись у цій місцевості вирощували чудових перських скакунів, від чого й походить назва «Каппадокія» – з перського – «країна прекрасних коней».
Однак підземні міста та каміни фей не єдине, що робить Каппадокію справді незабутнім місцем. Особливе задоволення приносять прогулянки долинами, яких у цих місцях чимало. Перші два дні нашого перебування в країні фей ми провели у подорожах разом із місцевим туристичним агентством New Goreme Tour, офіс якого знаходиться на центральній площі міста Гореме. Це був правильний вибір. Хоча до найдальших місць Каппадокії, які обов'язково варто подивитися, можна доїхати лише за 40 хвилин, зробити це самостійно буде дуже важко. Справа в тому, що більшість доріг тут не асфальтовані, а отже, ніяк не позначені ні на паперових картах, ні на навігаторі, який ми також захопили із собою. Біда тут і з вказівниками: вони просто відсутні. Єдиною можливістю побачити всі дива цього краю залишається подорож разом з екскурсією або індивідуальним гідом. Поблизу Гореме деякі долини можна відвідати пішки, як ми зробили самостійно в останній, третій день нашого перебування.
На вибір пропонується кілька можливих турів, два основних з яких – «Червоний тур» та «Зелений тур», обидва розраховані на цілий день. «Червоний тур», в який ми вирушили в перший день, дозволяє побачити всі чудові місця поблизу самого Гореме, включаючи національний парк (Open Air Museum), скельний багатоповерховий місто, кілька унікальних долин, скельні монастирі та церкви, панораму гірського масиву Ерджієс та каміни фей.
«Зелений тур» дозволяє побачити віддалені краси Каппадокії, такі як Підземне місто Дерінкуй та його 15-ти поверхові підземні лабіринти, долину Іхлара, скельний монастирський замок, інші чудові долини та панорами. Це лише основні краси, які можна побачити під час цих двох мандрівок. Кожен шматочок Каппадокії є унікальним і неповторним, тому жоден тур не може замінити іншого. Кожен крок по цій землі дарує оку нове диво, нову загадку, що вражають уяву форми та гірські утворення. За ці два дні ми побачили стільки неймовірного, що мені навіть складно скласти точну хронологію нашої подорожі та згадати кожну зупинку та відкриття. Я з радістю кинулася в той вир, залишивши позаду карти і маршрути, і просто насолоджуючись тим, що можу ступати по цій землі, дихати її повітрям, торкатися її чудес.
Історія цієї землі налічує безліч століть і воістину безмежна. Можна витратити ціле життя вивчаючи його, підкорити ж розумом за кілька днів незбагненно і немислимо. Поки я залишалася на цій землі, я намагалася максимально відчувати та вбирати її дух. Люди можуть розповісти дуже багато, можуть скласти карту, написати на ній назви та розставити дати, описати склад порід та скель, можуть повідомити вам за необхідності будь-яку докладну інформацію про Каппадокію, але ніколи не зможуть вкласти в серце її дух, якщо ви самі не торкнулися її. Саме тому, розповівши вже значну частину своїх вражень, я не заглиблюватимусь в історію, цифри, дати, іншу подібну інформацію, не описуватиму докладні маршрути та інше. Повірте, цієї інформації ви знайдете достатньо, якщо наважитеся відвідати або вивчити Каппадокію. Мені ж хочеться тільки передати красу цього місця і своє невимовне захоплення від зіткнення з нею.
Земля Каппадокії подарувала мені свій образ, свою душу, вона залишилася зі мною незліченною кількістю картин і спогадів про свої химерні форми та чудеса. Я недарма стільки разів говорила про «дива» Каппадокії, тому що мені складно знайти інші слова: я все ще стою перед нею з широко відкритими очима і тверджу про «чудеса», позбавлена будь-яких інших слів. Такими робить людей справжня краса – мовчазними, приголомшеними та безмежно щасливими.
У моїх спогадах постійно постають картини долин з величезними білими грибами і багатометровими опуклостями. Туф, білий і теплий на сонці, створює відчуття місячних пейзажів, і лише безліч небачених польових квітів біля їхнього підніжжя змушує вірити, що ти все ще на Землі. Мене вразили «каміни фей», увінчані чорними капелюшками. Каміни ростуть довгими колонами на тлі безкраїх химерних долин, а на горизонті крізь їхні білі стовпи видніється засніжений гірський масив Ерджієс. Хіба може уяву людини придумати щось більш чудове?
Я залишилася закоханою в зелену долину Іхлара. Знайти її непросто, незважаючи на те, що її довжина понад 15 км. Ми їхали зовсім рівним степом, на горизонті виднілися тільки гори, і ніщо не віщувало змін. І раптом зовсім у незрозумілому та несподіваному місці перед нами виник розлом, що йде вниз на багато десятків метрів. Спекельне сонце та висохлий степ нагорі та райська зелена долина внизу – річка, високі дерева та квіти. Ніхто не знає, чому тут, посеред рівної місцевості, раптом з'явилася така колосальна долина. Пішохідна частина долини становить близько 5 км; весь цей час стежка веде вздовж річки.
Ця подорож долиною була чудовою, стежка петляла вздовж річки з одного боку і вздовж величезної стіни розлому - з іншого. Вона ковзала між старовинними та товстими в'язами, обминала величезні валуни, а іноді й пірнала під них. У разі доводилося, схилившись у три смерті, слідувати її чи шукати обхідні шляху. У скелі з іншого боку раз у раз з'являлися віконця стародавніх поселень. Я і до цього дня ламаю голову, як стародавні жителі піднімалися на багатометрову висоту, чи використовували вони приховані проходи всередині гір, чи просто піднімалися підвісними сходами? Можливо, часто це так і залишиться загадкою. Я насолоджувалася дорогою, прослизало те саме дитяче відчуття справжньої подорожі, коли все з'являється в райдужних і задерикуватих тонах, і тільки й хочеться йти вперед і вперед до самого невидимого горизонту. Я дивилася на товсті гілки дерев, що торкалися води, - з їхнього листя падали крапельки, - милувалася достатком польових квітів і загальною картиною долини. Кожен такий похід був своєрідною подорожжю в подорожі, і в цій величезній ущелині моментами я почувала себе ліліпутом, який потрапив у заповідний садок якогось велетня.
Однак долина Іхлара, на мій погляд, хоч і одна з найприємніших для прогулянок, але не найдивовижніша. В останній день нашої подорожі Каппадокією ми розпочали самостійний похід по долинах, попросивши агента з New Goreme Tour про транспортну підтримку. Вранці нас доставили до початку однієї з найкрасивіших долин – Білої долині, яка плавно переходила в Долину Любові – кінцевий пункт інтригуючого нашого маршруту. Біла долина також є величезним гірським розломом, який тягнеться приблизно на 7-8 кілометрів. Ми стояли нагорі цього розлому, посеред чудового буйно квітучого весняного поля, розмірковуючи, як же нам спуститися вниз. Не знайшовши жодної доріжки, що веде на дно долини, ми вирішили прогулятися вздовж неї по краю розлому, розглядаючи її химерні форми і освіти зверху. Однак незабаром стало ясно, що щоб пройти долину просто необхідно спуститися вниз.
У цей момент я помітила щось, що нагадує стежку. Ця доріжка, як мені здалося, плавно вела вниз, у долину, крізь квіти і високу траву, і ми пішли за нею. Проте що далі ми йшли, то вже й крутіше ставала ця стежка. Наприкінці нам довелося фактично протискуватися між скелями, що постійно звужуються з двох сторін. Іти ставало важко і практично неможливо, що породжувало сумніви в тому, чи ступала на цю стежку хоч раз нога людини. Минуло ще трохи часу в болісному шляху через скелі, і ми зрозуміли, що слідували не стежкою, а слідом від бурхливих водних потоків, які буквально розмивають гори в дощ. Цей слід нас вивів до стрімкого урвища, де дощова вода з шумом зривалася між стрімких скель. Я подивилася вниз і зробила остаточний висновок про хибність свого рішення. Минуло вже близько години в дорозі, але нам нічого не лишилося, як повернутися на початок долини. Шлях назад йшов у гірку, і тому виявився досить складним, проте згодом нам все ж таки вдалося знову повернутися до початку долини. І тільки тепер, вже добряче виснажені, ми побачили досить круту стежку, що веде на дно долини.
Всі гори цієї місцевості складаються з туфу, який має дві головні особливості, що особливо запам'ятовуються мандрівникові. Перша особливість у тому, що сам по собі туф зовсім не слизький, що дозволяє, встаючи на нього під стрімким кутом, не боятися, що черевик поїде вниз. Інша особливість повністю протилежна, - туф легко кришиться, а це означає, що на цих крихтах дуже легко послизнутися, як на сухому піску, і втратити будь-яку рівновагу. Так що спуск у долину знаменується постійним пошуком, куди поставити ногу, щоб просто не скотитися вниз з багатометрової висоти. В одному місці я навіть віддала перевагу просто сісти на землю і з'їхати вниз, так як це виявилося значно швидшим і безпечнішим. Але після деяких зусиль ми опинилися біля підніжжя гір на початку стежки, що веде крізь долину.
Біла долина виявилася дуже тінистою та мальовничою. Іноді стежка проходила по квітучих, ще мокрих від роси галявах повз гіганські утвори, що нагадують гриби або довгі труби, іноді буквально продиралася через чагарники, що густо ростуть, як крізь довгий зелений коридор, іноді примикала до русла струмка, поточного крізь всю долину. величезними валунами, під які доводилося підлазити. Доріжка то здіймалася на пагорби, дозволяючи побачити мальовничий вид долини зверху, то пірнала в найгустіші зелені зарості, до дивовижних яскравих квітів та трав. В одному з таких куточків, на наш подив, нам зустрілася досить велика черепаха, яка прямувала з високих білих скель, нагрітих на сонці, до освіжаючого струмка долини. Словом, за кожним поворотом стежки ми знаходили щось нове; але найголовніше нас чекало попереду.
Пройшло вже близько трьох годин у дорозі, і доріжка стала йти майже завжди по долині, і все більше і більше нам стали траплятися незвичайні конусоподібні або схожі на стовпи освіти. Ми наближалися до Долини Любові. Ця долина здається зовсім неземним місцем, тому що є рівною квітучою місцевістю, оточеною горами, по якій повсюдно розташовуються багатометрові кам'яні утворення, що нагадують стовпи з потовщенням на вершині. Долина тому й отримала таку назву, що ці стовпи надзвичайно схожі на символи кохання, такі популярні в Туреччині. З першого погляду здається, що таке не могло бути створене нерукотворно, але це так, адже велика майстриня природа! Стовпи розташовуються рівними рядами, групами та колами, і здається, що гуляєш неймовірним лісом. Відчуття у своїй народжуються фантастичні.
Багатогодинна прогулянка двома долинами нас неабияк виснажила, тому наступний похід ми зробили лише ввечері. Нас привезли до початку ще однієї дивовижної долини, яка зветься Рожевої долини. Назва її не випадкова, адже величезні скельні утворення мають тут рожевий відтінок, що надає долині особливого шарму. На цей раз ми вирішили не спускатися в долину, а пройти вузькою похідною стежкою вздовж рожевих скель. Стежка йшла ніби невеликим виступом, який створював місцевий ландшафт, так що праворуч від нас опинялася стіна багатометрових рожевих гір, а ліворуч прірва, далеко внизу якої була сама долина. Місцями ділянка виступу стає такою вузькою, що при необережному русі було легко покотитися в прірву, тому ми йшли в деяких моментах дуже повільно та обережно. Стежка петляла вздовж гір, тож не можна було бачити далі, ніж на відстань наступного гірського виступу. Шлях від одного виступу до іншого займав близько півгодини. Ми йшли і милувалися заходом сонця та чудовою гірською панорамою долини внизу. Серце раділо і завмирало, бо так рідко в житті вдається бачити подібну красу.
Ми йшли вже близько двох годин, а краю нашого шляху все ще не було видно, стежка оминала один гірський виступ за іншим і не поспішала міняти свій маршрут. По дорозі нам не зустрілося жодної людини або хоча б ознак недавньої присутності людей. Сонце повільно, але вірно спускалося за горизонт, і на думку стали спадати думки, що залишитися в незнайомих горах після заходу сонця без води, їжі і навіть ліхтаря було б малоприємно. Нам зателефонував представник із New Goreme Tour, щоб дізнатися, чи не загубилися ми. Описавши, що ми йдемо не перша година, а кінця і краю нашого шляху не видно, ми разом зробили висновок, що заблукали. Спускатися вниз, у долину, або підніматися на гору без альпіністського спорядження і вправності було б самогубством, так що залишалося лише два можливі шляхи - йти вперед чи повернутися. Шлях назад був відомий, а вперед нас манила лише невідомість і впевненість, що кудись стежка нас приведе. У New Goreme Tour нам розумно запропонували повернутись, але дух мандрівника змусив нас йти вперед, до невідомості.
Крок за кроком, і ще за дві години стежка почала плавно спускатися вниз. Вода скінчилася, і я дуже раділа, що сонце ось-ось сяде, і тому вже зовсім не було спекотно. Мені здавалося, що я вже йду на останньому зусиллі волі. Перед нашими очима відкрилася дивовижна панорама якогось старовинного скельного міста. Сонце торкалося землі своїм останнім промінням, і над містом чомусь згустилися темні хмари. Побачена картина була непідвладною навіть уяві. Ми спустилися до міста; спуск був крутий, і подекуди нам доводилося навіть лазити по плоских дахах вроблених у скелі будинків. Коли ми вийшли на дорогу, нас, втомлених і виснажених, підібрали представники New Goreme Tour, які вже виїхали на наші пошуки та їздили вуличками пустельного міста. Прожитий день приніс неймовірне задоволення і таку саму неймовірну втому.
Мабуть, крім побачених нами дивовижних і трепетних краси Каппадокії, на окрему увагу заслуговують її люди. Мало де у світі мені зустрічалося таке добре та привітне місцеве населення, як у містечку Горемі. Повсюди в місті багато різноманітних лавок, де продають килими, лампи, старі речі, різні дрібнички та сувеніри, і де тобі завжди раді, але не тому, що ти покупець чи турист, а тому що ти гість. Таке саме ставлення було до нас у всіх місцевих ресторанчиках, і взагалі скрізь, куди ми заходили. Навіть якщо ви нічого не купуєте і не замовляєте, вам раді, вам запропонують сісти та випити місцевого традиційного яблучного чаю, розпитають, куди та звідки ви прямуєте. Такого доброго та людського відношення вже ніде не зустрінеш у сучасних містах, але тут це частина місцевої традиції та гостинності. Тут, якщо ви зустрічаєте на вулиці незнайому людину, то вона бажає вам здоров'я. Ось іде бабуся в довгих чорних вбраннях до підлоги та хустки, вона посміхнеться вам при зустрічі та скаже багато добрих слів. Літні люди в цій місцевості не знають іноземних мов, але її слова будуть вам зрозумілі, тому що вона говорить усім відомою мовою світу – мовою доброти. А ось її чоловік поряд продає фрукти; він займається цією справою все життя, і в руках це виглядає як мистецтво. Люди Гореме зберігають свої традиції та цінують свій дивовижний куточок світу. Можливо, не всі традиції та особливості будуть зрозумілі і відомі іноземцеві, та й самі люди здадуться в чомусь незвичними та незвичними, але коли за всім цим стоїть добре людське ставлення, то це не має такого вже великого значення. Важливо одне: чи багато місць на землі, де можна зустріти таке ставлення до людей? Маленькі містечка взагалі зберігають багато чудових та особливих традицій, які, на жаль, забуті у сучасному світі; адже в результаті саме таке людське ставлення робить нас людьми.
Обов'язково покуштуйте місцевої кухні: вона різноманітна і незвичайна. Послухайте поради і візьміть ту страву, яку вам порадять. Наприклад, особливе задоволення нам приніс Кебаб у горщику (Pottery Kebab). М'ясо, овочі та традиційні спеції поміщають у горщик, закривають його кришкою та замазують зверху глиною, щоб не було додаткового припливу повітря. Потім усе це поміщають у велику піч і запікають. Горщик вам виносять на вугіллі, при вас розбивають кришку горщика і пропонують скуштувати страву. Такий незвичайний спосіб приготування надає м'ясу особливого смаку.
Та мало ще чудес можна зустріти в цьому краю...Можливо, перед від'їздом вам захочеться піднятися в небо на повітряній кулі, щоб побачити цей край з висоти пташиного польоту. Кулі піднімаються о п'ятій ранку, на світанку. Вони пливуть над Горемі, над каньйонами та долинами кудись назустріч сонцю. . . І якщо в цей момент подивитися на них із землі, то здається, що саме так люди піднімаються в небо на своє щастя, бачачи внизу такий чудовий і неймовірний світ.
Перед прощанням із цією землею мене відвідали ті самі відчуття, з якими я зіткнулася під час нашої першої зустрічі. Слова покинули мене, а моє серце щеміло, адже саме такими робить людей прощання з справжньою красою – мовчазними, приголомшеними та трохи сумними. Я вірю, що одного разу ми ще зустрінемось, Каппадокія, адже я залишила тобі шматочок свого серця.
