Живем, как на вулкане... > > >
Живем, как на вулкане... (кусочек № 2) > > >
Спала отвратительно. За ужином удалось обожраться. И как же ж бедные друзья выживают в своем Холидее? Там, по слухам, полное кишкоблудство. Правда, уже не такое, как год назад. Тогда им даже мед в сотах подавали.
Запорожская пара, Ира и Юра, говорили, что и в нашем отеле в прошлом году питание было на порядок лучше. Ой, мама! Я б не выжила. Пожрать я страсть, как люблю!
Сегодняшний день (четверг) ознаменовался тем, что заработал подъемник « Оттоман» , поднимающий на высоту 3300, и откуда, если верить схемам, должны спускаться пару черных трасс.
Ну, посмотрим, посмотрим.
Поднялись. Здесь была массовая фотосессия.
Ну а что касается черной трассы… Был тут один черный-пречерный сброс – довольно короткий участок, зализанный до асфальтовой твердости, с торчащими из снега каменюками. Перед ним скопилась толпа. Чайники, поднявшиеся за эффектными селфи, откровенно очковали, не решаясь ни на что, и загораживали пространство для остальных. Другие проскакивали одним махом и мчались дальше. Этот участок можно было объехать траверсом, что некоторые и делали. Но основная масса средненьких лыжников, типа меня и Иры, кое-как сползала именно здесь. Удовольствие ниже среднего. А дальше шла уже обычная хорошая красная трасса.
Спустившись пару раз, мы решили, что нечего тут делать. Кстати, трасса шла совсем не так, как показано на схеме. Видимо, из-за малого количества снега, ее просто устроили там, где он был.
Что касается пушек, то они здесь были, но их, походу, никогда не включают. Вадик сказал, что это слишком дорого. Помимо мощного насоса для образования снега в пушках присутствует еще и нагреватель. Я, хоть и имею техническое образование, не сильно понимаю, как это работает. Но неважно. Факт тот, что турки весьма экономны.
Спустившись в кафе, встретились, наконец-то, с Веркиным мужем энд ко.
В процессе трендежа я спросила, а знает ли кто, как проверить остаток подъемов на скипассе. Народ сказал, что нужно смотреть на табло турникета.
При следующем подъеме я посмотрела. Что-то мало как-то осталось. И куда это столько ушло? Считала-считала – что-то не сходится! А Ира с Юрой, купившие вместо одного скипасса на 100 подъемов, как мы, два по 50, что обошлось им в лишних 50 лир, вообще заявили, что хоть они и ездили все время вместе, у них осталось разное количество. Как такое может быть?
Ответ на этот вопрос я нашла на следующий день. От ребят, вернувшихся двумя неделями ранее, я знала про один лайфхак. Если тесно прижаться друг к дружке, помимо получения удовольствия от близкого контакта, можно проскользнуть через турникет за один « пик» . (« Пик» – это звук, издаваемый турникетом при срабатывании). Мы такой трюк провернули однажды, когда была довольно большая очередь на подъемник. Другой раз фокус не удался – канатчик заметил и, грозно махнув рукой, вынудил меня еще раз провести рукой перед датчиком. К слову, где этот датчик расположен – хз. Иногда турникет упорно не хотел срабатывать, сколько я ни махала то тут, то там.
Так вот, однажды мы стояли перед турникетом. Мужик, только что прошедший через него, уперся во впередистоящую толпу и, стоя сразу за турникетом, что-то рассказывал своему спутнику, эмоционально размахивая руками. И тут я заметила, что он (турникет) провернулся. Видимо, датчик среагировал на скипасс мужика, лежащий в кармашке левого рукава (на лыжных куртках есть такой, специально для скипасса). Мы не преминули этим воспользоваться. Как только мужик достаточно отодвинулся от турникета, мы с Вадиком, став паровозиком, просочились за один пик. Не надо меня упрекать в мошенничестве. Думается мне, что ихние турникеты поимели меня больше, чем я их. Иначе, почему у меня ушло больше подъемов, чем я реально сделала? Так что, поаккуратнее с жестикуляцией, граждане!
А еще от Корала нам полагалась бесплатная поездка в город. Разумеется, с заездом в магазин кожи. Мы сначала не собирались. Но потом подумали, а почему бы и нет? Ира в четверг позвонила Сулейману и заказала на нас четверых места в автобусе на пятницу. Нам пообещали, что в магазине кожи мы проведем не более 20 минут, а потом можем уже самостоятельно прогуляться, хоть по городу, хоть по ТЦ « Форум» . Забрать нас должны были в 16.00 и к ужину вернуть. Мне говорили, что без НЕS-кодов в ТЦ нам никто ничего не продаст. Озадачили Сулеймана. Он в течение получаса скинул их нам на вайбер.
Я сначала согласилась ехать, а потом уже пожалела.
Вернемся с шоппинга, в лучшем случае, в семь вечера, а рано утром у нас выезд в Каппадокию. Пока поедим, то-сё. А я ж еще хотела забукать отель. Да и маршруты наших предстоящих блужданий просмотреть не мешало бы. Я их добросовестно распечатала дома, но сильно не смотрела. Считала, что на месте разберемся.
Девочки-киевлянки, которые купили полет на шаре, сказали, что выезд в Каппадокию в 5 утра. Охохонюшки! Ну да ладно! Опять не высплюсь! Только и всего.
В пятницу мы решили кататься на Хаджиларе. Но, чтобы добраться до него, нужно тупо потратить по нескольку подъемов. В целях экономии решили воспользоваться бесплатным шаттлом, курсирующим между подъемниками. Ходит он редко, и, видимо, о нем мало, кто знает. Расписание мне скинули ребята-киевляне. Где взяли, не знаю. На месте я такого не видела. Да еще и на украинском!
Расписание шаттла
Чтобы не грести в ботах целых метров 200-300, мы с Вадиком, а также Ира, Юра и Саша воспользовались отельным басиком, до станции Текир. Перешли дорогу и заняли позицию на остановке у мечети. Ровно в 10.05, как и заявлено в расписании, подъехал девственно пустой зеленый автобус с надписью « Эрджиес ринг» . Водитель потребовал, чтобы мы напялили маски. Кроме нас пятерых никто ехать не собирался. Отчалили. Заехали на Хисарджик (Диван), отстояли положенные несколько минут. Никто не пришел. Ровно в 10.20 поехали дальше. На Хаджилар прибыли на пять минут раньше положенного. Долговато, однако. 35 минут. На лыжах получается, примерно так же, но на свежем воздухе. И за деньги пики.
Обедали сегодня, ради расширения кругозора, в Хаджиларской едальне " Н 2650" . Надо полагать, это означает высоту, на которой она расположена.
Это блюдо стоит 25 лир, что составляет 100 гривен. Представляю, сколько за подобное счастье слупили бы на Буковели!
На нашем скипассе оставалось еще 5 подъемов, но нужно было уже спускаться, чтобы успеть на шоппинг.
В приехавшем за нами басике сидело еще трое жертв из другого отеля. Мы договорились, что ничего не смотрим, руками не трогаем, иначе от приставак не отделаться. Да не тут то было! Надо отдать должное, модели были ооочень интересные! С виду пальто пальтом, а на самом деле шубка! А пуховики оказывались, при ближайшем рассмотрении (ощупывании), кожаными куртками. Очень необычно и прикольно. Но ооочень дорого! Но а как же понты? Никто ж не увидит и не оценит, что на тебе не пуховик, а целое состояние! Я добросовестно старалась делать вид, что мне неинтересно, а остальные, поддавшись очарованию, стали примерять. Я им строила страшные рожи, прозрачно намекая, что приличия соблюдены, отведенные нам на разграбление магазина 20 минут уже прошли, и можно валить. Наш попутчик – мужик, сопровождавший двух дам, клятвенно обещал продавцам, что обязательно вернется и скупит полмагазина, но не сегодня – забыл снять денег с текущего счета.
Еле вырвались на волю. Уселись обратно в микрик. А Иры с Юрой нет! Я уже думала, что они выйдут с покупкой. Но нет. Обошлось. Им приглянулась курточка, стоившая, по их прикидкам, в лучшем случае, 200 баксов. После яростного торга, им согласились ее продать за 800! Они ушли. Все сошлись на том, что меха-кожа – это уже не наш формат. У всех еще имеются недоношенные шубы-дубленки. Мужик заявил, что у него даже есть мужская шуба с этикеткой, купленная им в одной из поездок, только чтоб отцепились. Все теперь предпочитают более простую и удобную одежду. Понты остались в прошлом.
Дальше нас повезли в ТЦ « Форум» . На входе нам измерили температуру и заставили предъявить паспорта. Хорошо, что мы их взяли, причем, вспомнили о них в последний момент. Сулейман нам ничего не говорил на этот счет. А вот НЕS-код никто и не проверил. Возможно, он заменил бы паспорт. Не знаю.
Основной нашей целью была покупка пива. Ну и в « Вайкики» зайти, посмотреть что-нибудь для внучки. У Иры и Юры были несколько другие задачи, поэтому мы решили разойтись.
« Вайкики» нашлось довольно быстро. Но только женский отдел. Ухватив какие-то джинсы, я пошла их мерять. Пока меряла, запарилась. Не нравятся! Фу! Пошли отсюда! Я ни разу не богиня шоппинга. Терпеть не могу это занятие. Детский отдел я не увидела. В мужском пыталась заставить померять что-нибудь Вадика. Он, скривившись, отказался. Теряем время! Нужно срочно найти супермаркет. С трудом, но нашли в цокольном этаже « Мигрос» . Пиво нашлось. Цена, однако, удручала. Эфес стоил порядка 14 лир за 0.5. Причем, в стекле, он стоил чуть дешевле, чем в жестянках. Странно, обычно, наоборот! Ну что ж! За любовь нужно платить! Мы с воскресенья не пили пива! А уже пятница.
У нас оставался еще целый час, поэтому, решив, что купим 2 упаковки по 4 бутылки, пошли, пока, в соседний с « Мигросом» детский отдел. Там нашлись очень миленькие зимние курточки по скидке. На наши деньги они стоили всего по 240 гривен. Халява! Не решив, какая мне нравится больше, купила сразу две.
На кассе девушка зачем-то попросила написать на бумажке свою фамилию и имя. Вместе с покупками выдала какую-то распечатку. Хм!
Вернулись в « Мигрос» . Там и барахлишко продавалось. Мне понравилась флисочка и штанишки для Вадика. Всего по 47 лир. Мерять было негде, так прикинули и взяли. Затарившись пивом и развесными фисташками, пошли на кассу. Кассирша попросила какую-то карту, видимо, скидочную. Я развела руками. Она, вздохнув, достала пачку и стала с ней возиться. Я решила, что она хочет нам ее оформить, и махнула рукой, типа, не надо! Времени оставалось не так много. Она, пожав плечами, стала пробивать наши покупки. И тут мне в голову пришла мысль, что без этой карты не сработает скидка на шмотки. Но было поздно. Проверили чек. Так и есть! Лоханулись. Дешевое барахлишко пошло по 100%-ной стоимости. Ну да ладно! Где наше не пропадало!
Вышли на улицу. А где же нас будут ждать? А фиг его знает! Оказалось, у ТЦ несколько входов-выходов. Не факт, что мы вошли туда же, откуда вышли. Крутились-крутились – никого знакомых не видно. Каких-то ориентиров, типа мужика в пиджаке и дерева « во» мы не приметили. Эх, беспечность! Запомнили только марку автобуса и три цифры на номере. А куда он подъедет?
Усадив Вадика с пакетами на лавочку, я стала кружить, как пчела. Но не зря. Нашелся и басик и попутчики.
Пока мы шопились, Ира с Юрой успели пройтись возле крепости и сфоткать наш Эрджиес в закатных розовых тонах. Я слямзила фоточку.
Не откладывая в долгий ящик, прямо в автобусе, мы открыли по бутылочке пивка, и с невероятным удовольствием, выпили, скрасив получасовую поездку.
После ужина прочитали сообщение от Сулеймана, что автобус заберет нас в 4.15. Час от часу не легче! А спать когда?
Зашла на букинг. Он мне пишет, что на нашу дату ничего в Гёреме не найдено. Та ладно! Быть такого не может! Попробовала еще раз. А он мне пишет, что я не могу забронировать отель в Турции с территории Турции. Это не дословно, но смысл такой. Это еще что за новости? Ну и пошел ты! Это я букингу. Обойдемся без тебя!
На этой оптимистической ноте мы улеглись спать.
Живем, как на вулкане... (кусманище № 4) > > >
Живемо, як на вулкані. . . >>>
Живемо, як на вулкані. . . (шматочок № 2) >>>
Спала огидно. За вечерею вдалося обжертися. І як же бідні друзі виживають у своєму Холідеї? Там, з чуток, повне кишкоблудство. Щоправда, вже не таке, як рік тому. Тоді навіть мед у сотах подавали.
Запорізька пара, Іра та Юра, говорили, що і в нашому готелі торік харчування було на порядок краще. Ой, мамо! Я б не вижила. Пожерти я пристрасть, як люблю!
Сьогоднішній день (четвер) ознаменувався тим, що запрацював підйомник «Отоман», що піднімає на висоту 3300, і звідки, якщо вірити схемам, маємо спускатися кілька чорних трас.
Ну, подивимося, подивимося.
Піднялися. Тут була масова фотосесія.
Ну, а що стосується чорної траси… Був тут один чорний-пречерний скидання – досить коротка ділянка, зализана до асфальтової твердості, з каменюками, що стирчать зі снігу. Перед ним зібрався натовп. Чайники, що піднялися за ефектними селфі, відверто очкували, не наважуючись ні на що, і загороджували простір для інших. Інші проскакували одним махом і мчали далі. Цю ділянку можна було об'їхати траверсом, що деякі й робили. Але основна маса середньоньких лижників, типу мене та Іри, абияк сповзала саме тут. Насолода нижче середнього. А далі йшла вже звичайна гарна червона траса.
Спустившись кілька разів, ми вирішили, що нічого тут робити. До речі, траса йшла зовсім не так, як показано на схемі. Мабуть, через малу кількість снігу її просто влаштували там, де він був.
Щодо гармат, то вони тут були, але їх, походу, ніколи не включають. Вадик сказав, що це дуже дорого. Крім потужного насоса для утворення снігу в гарматах є ще й нагрівач. Я, хоч і маю технічну освіту, не дуже розумію, як це працює. Але не має значення. Факт той, що турки дуже економні.
Спустившись у кафе, зустрілися, нарешті, з Вєркиним чоловіком енд ко.
У процесі трендіжу я запитала, а чи знає хто, як перевірити залишок підйомів на скіпасі. Народ сказав, що треба дивитися на табло турнікету.
При наступному підйомі я подивилася. Щось мало якось лишилося. І куди це стільки пішло? Вважала-вважала - щось не сходиться! А Іра з Юрою, які купили замість одного скіпасу на 100 підйомів, як ми, два по 50, що обійшлося їм у зайвих 50 лір, взагалі заявили, що хоч вони й їздили весь час разом, у них залишилася різна кількість. Як це може бути?
Відповідь на це питання я знайшла наступного дня. Від хлопців, які повернулися на два тижні раніше, я знала про один лайфхак. Якщо тісно притиснутися один до одного, крім отримання насолоди від близького контакту, можна прослизнути через турнікет за один «пік». («Пік» – це звук, який видає турнікет при спрацьовуванні). Ми такий трюк провернули якось, коли була досить велика черга на витяг. Інший раз фокус не вдався – канатник помітив і, грізно махнувши рукою, змусив мене ще раз провести рукою перед датчиком. До речі, де цей датчик розташований – хз. Іноді турнікет наполегливо не хотів спрацьовувати, скільки я не махала то тут, то там.
Так ось одного разу ми стояли перед турнікетом. Чоловік, який щойно пройшов через нього, уперся в натовп і, стоячи відразу за турнікетом, щось розповідав своєму супутнику, емоційно розмахуючи руками. І тут я помітила, що він (турнікет) перекинувся. Мабуть, датчик зреагував на скіпас мужика, що лежить у кишеньці лівого рукава (на лижних куртках є такий спеціально для скіпасу). Ми не забули про це скористатися. Як тільки чоловік досить відсунувся від турнікета, ми з Вадиком, ставши паровозиком, просочилися за один пік. Не треба мені дорікати в шахрайстві. Думається мені, що їхні турнікети отримали мене більше, ніж я їх. Інакше чому у мене пішло більше підйомів, ніж я реально зробила? Отже, акуратніше з жестикуляцією, громадяни!
А ще від Коралу нам належала безкоштовна поїздка до міста. Зрозуміло, із заїздом у магазин шкіри. Ми спочатку не збиралися. Але потім подумали, а чому б і ні? Іра у четвер зателефонувала Сулейману та замовила на нас чотирьох місць в автобусі на п'ятницю. Нам пообіцяли, що у магазині шкіри ми проведемо не більше 20 хвилин, а потім можемо вже самостійно прогулятися, хоч містом, хоч ТЦ «Форум». Забрати нас мали о 16.00 і на вечерю повернути. Мені казали, що без НЕС-кодів у ТЦ нам ніхто нічого не продасть. Здивували Сулеймана. Він протягом півгодини скинув їх нам на вайбер.
Я спочатку погодилася їхати, а потім уже пошкодувала.
Повернемося з шопінгу, у кращому разі, о сьомій вечора, а рано вранці у нас виїзд до Каппадокії. Поки поїмо, щось. А я ще хотіла забукати готель. Та й маршрути наших майбутніх блукань переглянути не завадило б. Я їх сумлінно роздрукувала вдома, але не дивилася. Вважала, що на місці розберемося.
Дівчатка-киянки, які купили політ на кулі, сказали, що виїзд до Каппадокії о 5-й ранку. Охохонюшки! Ну та гаразд! Знову не висплюсь! Тільки і все.
У п'ятницю ми вирішили кататися на Хаджіларі. Але, щоб дістатися до нього, потрібно тупо витратити кілька підйомів. З метою економії вирішили скористатися безкоштовним шатлом, що курсує між витягами. Ходить він рідко, і, мабуть, мало, хто знає. Розклад мені скинули хлопці-кияни. Десь взяли, не знаю. На місці такого я не бачила. Та ще й українською!
Розклад шатлу
Щоб не гребти у ботах цілих метрів 200-300, ми з Вадиком, а також Іра, Юра та Саша скористалися готельним басиком, до станції Текір. Перейшли дорогу та зайняли позицію на зупинці у мечеті. Рівно о 10.05, як і заявлено в розкладі, під'їхав незайманий зелений автобус з написом «Ерджіес рінг». Водій зажадав, щоб ми напнули маски. Крім нас, п'ятьох ніхто їхати не збирався. Вирушили. Заїхали на Хісарджик (Диван), відстояли кілька хвилин. Ніхто не прийшов. Рівно о 10.20 поїхали далі. На Хаджілар прибули на п'ять хвилин раніше, ніж треба. Довго, проте. 35 хвилин. На лижах виходить приблизно так само, але на свіжому повітрі. І за гроші піки.
Обідали сьогодні, заради розширення кругозору, у Хаджіларській едальні "Н 2650". Мабуть, це означає висоту, де вона розташована.
Ця страва коштує 25 лір, що становить 100 гривень. Уявляю, скільки за подібне щастя збили б на Буковелі!
На нашому скіпасі залишалося ще 5 підйомів, але потрібно було вже спускатися, щоб встигнути на шопінг.
У басику, що приїхав за нами, сиділо ще троє жертв з іншого готелю. Ми домовилися, що нічого не дивимося, руками не чіпаємо, інакше від приставок не позбутися. Та не тут було! Треба віддати належне, моделі були дуже цікаві! На вигляд пальто пальтом, а насправді шубка! А пуховики виявлялися при найближчому розгляді (обмацуванні) шкіряними куртками. Дуже незвичайно та прикольно. Але дуже дорого! Але як же понти? Ніхто не побачить і не оцінить, що на тобі не пуховик, а цілий стан! Я сумлінно намагалася вдавати, що мені нецікаво, а решта, піддавшись чарівності, почали приміряти. Я їм будувала страшні бешихи, прозоро натякаючи, що пристойності дотримані, відведені нам на розграбування магазину 20 хвилин уже пройшли, і можна валити. Наш попутник – чоловік, який супроводжував двох жінок, клятвенно обіцяв продавцям, що обов'язково повернеться і скупить півмагазину, але не сьогодні – забув зняти грошей з поточного рахунку.
Тільки вирвалися на волю. Сіли назад у мікрик. А Іри з Юрою немає! Я вже думала, що вони вийдуть із покупкою. Але немає. Обійшлося. Їм сподобалася курточка, що коштувала, за їхніми прикидками, у кращому разі, 200 доларів. Після затятого торгу, їм погодилися її продати за 800! Вони пішли. Усі зійшлися на тому, що хутро - це вже не наш формат. Всі ще мають недоношені шуби-дубленки. Чоловік заявив, що в нього навіть є чоловіча шуба з етикеткою, куплена ним в одній із поїздок, аби відчепилися. Всі тепер віддають перевагу більш простому і зручному одягу. Понти залишились у минулому.
Далі нас повезли до ТЦ «Форум». На вході нам виміряли температуру та змусили пред'явити паспорти. Добре, що ми їх взяли, причому згадали про них в останній момент. Сулейман нам нічого не говорив із цього приводу. А ось НЕS-код ніхто й не перевірив. Можливо, він би замінив паспорт. Не знаю.
Основною метою була покупка пива. Ну і до «Вайкікі» зайти, подивитися щось для онуки. Іра та Юра мали дещо інші завдання, тому ми вирішили розійтися.
Вайкікі знайшлося досить швидко. Але лише жіночий відділ. Вхопивши якісь джинси, я пішла їх міряти. Поки міряла, запарилася. НЕ подобаються! Фу! Пішли звідси! Я жодного разу не богиня шопінгу. Терпіти не можу це заняття. Дитячий відділ я не побачила. У чоловічому намагалася змусити поміряти щось Вадика. Він, скривившись, відмовився. Втрачаємо час! Потрібно терміново знайти супермаркет. Насилу, але знайшли на цокольному поверсі «Мігрос». Пиво знайшлося. Ціна, однак, пригнічувала. Ефес коштував близько 14 лірів за 0.5. Причому, у склі, він коштував трохи дешевше, ніж у бляшанках. Дивно, як правило, навпаки! Ну що ж! За кохання треба платити! Ми з неділі не пили пива! А вже п'ятниця.
У нас залишалася ще ціла година, тому, вирішивши, що купимо 2 упаковки по 4 пляшки, пішли, поки що, до сусіднього з «Мігросом» дитячого відділу. Там знайшлися дуже милі зимові курточки по знижці. На наші гроші вони коштували лише по 240 гривень. Халява! Не вирішивши, яка мені подобається більше, купила одразу дві.
На касі дівчина навіщось попросила написати на папірці своє прізвище та ім'я. Разом із покупками видала якусь роздруківку. Хм!
Повернулися до «Мігросу». Там і барахлішко продавалося. Мені сподобалася флісочка та штанці для Вадика. Усього по 47 лір. Мірити було ніде, то прикинули і взяли. Затарившись пивом та розважними фісташками, пішли на касу. Касірка попросила якусь карту, мабуть, знижкову. Я розвела руками. Вона, зітхнувши, дістала пачку і почала з нею поратися. Я вирішила, що вона хоче нам її оформити, і махнула рукою, типу, не треба! Часу залишалося не так багато. Вона, знизавши плечима, стала пробивати наші покупки. І тут мені на думку прийшла думка, що без цієї карти не спрацює знижка на шмотки. Але було пізно. Перевірили чек. Так і є! Лоханулись. Дешеве барахлішко пішло за 100%-ною вартістю. Ну та гаразд! Де наше не пропадало!
Вийшли надвір. А де ж нас чекатимуть? А фіг його знає! Виявилося, що у ТЦ кілька входів-виходів. Не факт, що ми ввійшли туди, звідки вийшли. Крутилися-крутились – нікого знайомих не видно. Якихось орієнтирів, типу мужика в піджаку та дерева «во» ми не помітили. Ех, безтурботність! Запам'ятали лише марку автобуса та три цифри на номері. А куди він під'їде?
Усадивши Вадика з пакетами на лавку, я почала кружляти, як бджола. Але не дарма. Знайшовся і басик, і попутники.
Поки ми шопилися, Іра з Юрою встигли пройтися біля фортеці та сфоткати наш Ерджієс у західних рожевих тонах. Я сльозила фоточку.
Не відкладаючи в довгу скриньку, прямо в автобусі, ми відкрили по пляшці пивка, і з неймовірним задоволенням випили, скрасивши півгодинну поїздку.
Після вечері прочитали повідомлення від Сулеймана, що автобус забере нас о 4.15. Час від часу не легше! А спати колись?
Зайшла на букінг. Він пише, що на нашу дату нічого в Геремі не знайдено. Та ладно! Бути такого не може! Спробувала ще раз. А він мені пише, що я не можу забронювати готель у Туреччині з території Туреччини. Це не дослівно, але сенс такий. Це що за новини? Та й пішов ти! Це я букінгу. Обійдемося без тебе!
На цій оптимістичній ноті ми вщухли спати.
Живемо, як на вулкані. . . (куманище № 4) >>>
