Живем, как на вулкане... > > >
Живем, как на вулкане... (кусочек № 2) > > >
Живем, как на вулкане... (кусок № 3) > > >
Живем, как на вулкане... (кусманище № 4) > > >
Проснулась. Пыталась вспомнить, что мне снилось. Ничего не всплыло в памяти. Странно. Обычно, мне такие чудеса снятся! Я надеялась, что в таком месте это будет нечто фееричное. Дулю!
Сквозь малюсенькое окошко, занавешенное шторкой, просачивался тусклый свет. Посмотрела на телефонные часы. Через полчаса рассвет! Вадик, подъем! Моя вчерашняя усталость напрочь испарилась. Пошла в санузел. Хрясь лбом о потолок! Свет можно было не включать – искрами бы осветила! Я прекрасно видела, что лутка в аккурат вровень с моим лобешником, поэтому пригнулась. Но слишком рано подняла голову обратно. Сразу за дверным проемом нависал потолок. Причем, трескалась я уже второй раз. Первый был ночью. Вот почему я не вспомнила сон! Вследствие ушиба отшибло малёхо память!
Вадик наивно полагал, что мы идем наблюдать за шарами с нашей терраски. Щаз! Вперед, на смотровую площадку!
Выйдя из номера, увидели, что остальные нумера, как были вчера распахнуты настежь, так и остались. Зачем, интересно? Чтобы не отсырели? Батареи были во всех номерах. Но, насколько я успела заметить, работала только у нас. А толку-то? Дубак как был с вечера, так утром никуда и не делся. Но удивительно другое – хозяин не боится так оставлять двери. Это при том, что ворота отеля тоже были распахнуты. Врядле кто-то встал до рассвета, чтобы их открыть. Это говорит о том, что воровства здесь нет. Отрадно! У нас бы вынесли все, включая унитазы. Лично я бы стырила покрывало с кровати – очень блестящее и абсолютно аутентичное. На нем были изображены воздушные шары, каменные грибы, Георгий Победоносец, звезды с полумесяцами, танцующая турчанка (а может, дервиш), какая-то райская птица и что-то еще. Разумеется, я этого не сделала. Тапки – и те не взяла.
Сегодня луна была уже слегка ущербной, а потому не такой эффектной.
Зато солнце показалось над Эрджиесом уже немножко под другим углом.
И сегодня к нашей фотосессии присоединилась собака. Она с удовольствием позировала, и одна, и в обнимку со всеми желающими. Такая миляга, не то, что вчерашние кавказцы!
Решила сосчитать количество шаров. У меня получилось 50.
Нафоткавшись досхочу, пошли обратно в отель. В 8 часов у нас должен быть завтрак, входивший в те 20 баксов, что мы заплатили. По дороге увидели открытую лавчонку, торгующую, помимо прочего, фрешами. Гранатовый стоил 25 лир. Внутри никого не наблюдалось, и мы прошли дальше. На улице стоял стол с фруктами и прессом для фреша. Продавец прибирал вокруг. У него сочок стоил уже 20 лир. Уже легче, но, помнится, раньше стакан фреша стоил ван доллар, а сейчас – почти три получается. Но гранатового мне очень хотелось.
Использовав, никак не меньше четырех средних гранатин, мужик надавил стакан с горкой. Пока фрешник давил второй стаканчик, мы оприходоовали, на двоих, первый. Зело борзо! Эдакий витаминный удар по организму! Дома мы с Вадиком едим одну гранатину на двоих целых два дня. А тут одним махом четыре на одного!
Справились со вторым стаканом, пошли домой. Шары нас преследовали повсюду! Фееричненько!
Поднялись на терраску. Там уже суетился парнишка. Он спросил, где нам накрыть – в помещении или на улице? Хоть было весьма свежо, я однозначно захотела на улице. Шарики продолжали кружить вокруг, радуя глаз. Да и солнышко, успевшее подняться довольно высоко, пригревало уже.
Завтрак оказался нехитрым: огурцы, помидоры, маслины, яйца, колбаска (съедобная, кстати), брынза, чай и пакетики с маслом, нутеллой и разными медами-джемами. Чего-то не хватает! А, хлеба! Кричу парню: а экмек где же? Принес корзинку со свежими булками. Ну что? Витамины, белки, жиры и углеводы. Все на месте, и ничего лишнего.
Быстро расправившись с едой, спустились в свою нору. Позвонили по вайберу Сулейману (мы в отеле были одни, поэтоу вайфай был весь наш и позволил совершить звонок), спросили, где и когда нас заберут отсюда? Он сказал, что в 15.00 возле музея под открытым небом. Нам бы хотелось, чтобы нас забрали из Чаушина, где мы предполагали завершить сегодняшний маршрут. Ну, ничего. Можно ведь пойти в обратном направлении, начав с Чаушина и, закончив возле музея.
Было уже 9, у нас оставалось не так много времени – всего 6 часов. Если не блукать, то мы все успеем. Но что-то мне подсказывало, что это врядле. Топографический кретинизм неизлечим.
Распрощавшись с хозяином, покинули наш приют. Как я люблю утро! Еще полон сил и мир выглядит таким красочным. Особенно в такую солнечную погодку.
Коты тоже наслаждались. Не могла пройти мимо, не сфоткав.
Заросший, как Демис Руссос, парень улыбался, наблюдая за мной. Он сказал, что у него целых 20 кошек. Ого! Но, думаю, они все приходящие, как у нас на даче. Держать такую ораву в доме… Такого я не понимаю.
Прежде, чем идти в Чаушин, мы решили снять еще немного лир в банкомате – нам еще два дня кататься, и придется снова брать в аренду дурацкие шляпки, а у нас осталось всего 60 лир.
Сняв еще сотку в выбранном наугад из кучи других, банкомате, мы двигаемся дальше.
А тут снова кошки! Вадик сказал, что, если я буду фоткать всех встречных котов, мы никуда не успеем!
А тут еще прокат ретро-хлама! Хотелось бы, конечно, прокатиться на таком. Но жрёть он, небось! Думаю, не меньше 25 л на сотню км. Колина мечта!
Указатель утверждал, что до Чаушина всего 3 км.
Мимо проехал автобус, который посигналил нам. Я не сразу сообразила, что это долмуш. Он притормозил неподалеку. Мы подбежали. Глянули – то, что нужно. В Чаушин. Идти всего ничего, но в целях экономии времени, мы решили подъехать.
Не успев разогнаться как следует, автобус уже и затормозил. Дала водиле 50 лир. Он дал нам сдачу – 40. По 20 гривен с носа за несчастные 3 км! Однако!
Выйдя из маршрутки, направились к дырявым горкам.
Полазив с одной стороны, перебрались на другую сторону. Шарики все еще взлетают.
Эти пещеры показались мне смутно знакомыми. Так и есть! Здесь мы уже были в прошлый раз. Примечательно это место относительно неплохо сохранившимся храмом. Весьма относительно. В смысле, хоть что-то сохранилось. Ну, так третий век, однако. Или четвертый. Или десятый. Несколько сот лет туда-сюда, какая разница?
Это место никем, как я поняла, не охраняется, поэтому каждый творит, что хочет. Прихватизируют все, что плохо лежит стоит.
Помнится мне, что здесь есть источник воды. Надеюсь, хоть он не пересох.
Не пересох. Восполнив запас воды, достала карту. Куда дальше двигать? Налево, ясен пень! Попался лоток с пепельницами-кружками, выточенными из местной породы. Все по лире. Спросила продавца, верно ли мы идем? Он подтвердил, что верно. В знак благодарности, решила купить у него что-нибудь. Несколько монеток у меня осталось с предыдущей поездки. Взяла пепельницу для курящих друзей. Но она стоила и не лиру, а целых две. Это, типа, как на наших магазинах написано " Все по 5 грн. " , а по факту, мало что можно там найти в такую цену. Ну, купила за 2. Купила и вспомнила, что у друга недавно диагностировали рак легких. Пепельница ему уже не пригодится. Хотя… А забыла я о друге не потому, что я такая бесчувственная (хотя я такая и есть), а потому, что здесь, в Каппадокии, я забыла обо всем на свете. Мне казалось, что мы тут уже целую вечность. А из Мариуполя мы уехали, вообще, в прошлой жизни. Время остановилось. Хотя, на самом деле, оно тикало. Уже 11 часов, а нам еще чапать и чапать.
Прошли мимо старого кладбища.
Увидели, метнувшуюся от нас, лошадь.
А вот и пастбище.
Тыкались по разным тропинкам. Вадик не отрывался от своей любимой мапс ми. Здесь она немного помогала. Все равно блукали. Выйдя к ранчо, я спросила у мальчика, где мы находимся и сунула ему под нос карту. Он сказал, что мы в розовой долине. Точнее показать не смог. А на вопрос, где долина сабель, махнул рукой куда-то в сторону. Очень помог, короче!
Пошли по довольно накатанной дороге.
И набрели, наконец, на указатель.
В Чавушин нам не надо. Пойдем в Гюллюдере (розовую долину). Нас обогнала машина, в прицепе которой лежала корзина для шара. Взобравшись на очередную горку, я увидела надувающийся шар, и даже сфоткала. Но не нашла потом. Видимо, плохо нажала на кнопку.
Тропинок было множество. Развилок тоже. После яростных споров, сворачивали на какую-то. В результате набрели на кафе.
Хозяин предложил выпить у него сочку. Я отмахнулась, мол времени нет. Тогда он сказал, что тут есть самая лучшая церковь. Ладно, притормозили. Почему бы не выпить еще сочку? Гранатового, конечно. Здесь он стоил дешевле, чем в Гёреме – 15 лир. Велев хозяину сделать один, мы полезли смотреть церковь. Реально, это было лучшее, что я видела. Фрески были, почти, как новые. Только лики, традиционно, пострадали. Мусульмане, видать, постарались. А, может, и не мусульмане.
Сейчас я рассматриваю эти фотографии, и у меня возникают интересные вопросы. Но спросить у батюшки не решаюсь. Пока что.
Вернулись к столикам.
Хозяин спросил, нам один сок? Купите два за 25! А давай!
Здесь стаканчики были поменьше, чем в Гёреме. « Те вчера были очень большие, но по пять. А сегодня маленькие, но по три» (с)
Прелесть, что такое!
И пошли мы блукать дальше.
Не спрашивайте меня, где мы были. Я и сама не знаю. Время поджимало. Я боялась опоздать на автобус. Поэтому перла, как танк туда, куда мне подсказывала моя женская интуиция. Вадькина мужская интуиция, в лице мапс ми, подсказывала ему совершенно противоположное. Он яростно тыкал пальцем в экран телефона и доказывал, что нам нужно идти в совершенно противоположном направлении. Иначе мы пропустим все самое интересное.
– Вот же ж, здесь написано « Каппадокия» !
– Какая, нахрен, Каппадокия? Это регион, в целом, так называется. Он состоит из красной, розовой и других долин. Их мы, вроде бы, уже прошли. Каких красот тебе еще не хватает? Сейчас у нас сверхзадача вовремя прийти на стрелку (в смысле, к музею под открытым небом). Хватит с нас уже достопримечательностей. Еще не факт, что мы успеем.
Дорога, вроде бы, где-то рядом, но на другой стороне каньона! Там мы увидели припаркованный микроавтобус. Как же к нему выйти? Направо или налево? Пошли, как всегда, налево. И, о чудо! Встретили людей. И даже русскоговорящих. Я спросила, а не их ли это басик на той стороне? Подтвердили, что их. Уря! Мы спасены. Туда можно пройти!
По дороге был еще один указатель к очередной « чёрчи» , но мы туда уже не сворачивали. Выбрались на асфальтовую дорогу. Ноги уже были снова никакущими. А до музея – еще, как до Киева рачки. Но уже по дороге. Может, тормознуть кого? Машины редко, но попадались. Одной из них я, отважившись, махнула. Водитель показал мне большой палец. Не средний, не ржите! Большой. Что он имел в виду, я не знаю, но он проехал мимо. Ну и хрен с тобой. У нас еще полтора часа. Успеем пешком дойти.
Дорога шла вдоль какого-то очередного ущелья. Может, это и была славнозвисна долина сабель. Хотя, сейчас пишу и рассматриваю карту. Видимо, прав был Вадик. Долину сабель, скорее всего, мы не увидели. Видимо, мы шли по дороге, параллельной ущелью Мескендир. Блин, блин, блин! И что ж теперь, третий раз сюда приезжать?
Пришли к кассе. Видимо, здесь взимали деньги за проезд. А, может, и за проход. Нас не тормознули, слава богу!
Тут были сплошные огороды, виноградники и даже ранчо.
К нам привязалась молодая собачонка – точная копия той, с которой мы утром фоткались, но в масштабе 1:2. Смешная такая.
Хватала все, что попадалось ей по дороге. Маски особенно ей нравились. Она их трепала, как Бобик тряпку. Я вспомнила, что у нас остался кусок булки, и предложила ей. Не захотела! Балувана! Может, сусликами питается? По дороге несколько раз начинала разрывать их норы.
Вместе с собакой, свернув с дороги, полазили еще по каким-то пещерам. Они тут на каждом шагу.
Уже недалеко от музея из земли торчали трубы. Древние или современные?
Интересно! Подошла и сделала в одну из труб « УУУ» . Прислушалась. Внизу мне почудились голоса. Вадик подошел к другой трубе. В натуре, снизу доносилась турецкая речь! Значит, это вовсе не фашистский бункер.
Позже, уже дома, Веркинмуж, посетивший экскурсию, рассказал нам, что здесь много подземных овощехранилищ. Видимо, это было одно из них.
Уже совсем недалеко от музея был поворот еще к одной церкви. Ну и столик с фрешами. Фреша я могу выпить почти столько же, сколько и пива. Поэтому возжелала еще! Но Вадик уже пресытился гранатовым, поэтому решил взять грейпфрутового. Я сказала, чтобы сок давили пока, а мы сходим посмотрим церковь.
Посмотрели, вернулись за соком. Здесь он стоил тоже 15 лир, но я выторговала, без труда, два за 25. Однако же, здесь были совсем большие стаканы, с крышечками и соломинками.
Без пятнадцати три мы пришли, наконец, к музею. На стоянке стояло несколько автобусов.
Сулейман нас уверял, что наш автобус будет с вывеской « Одеон тур» и только один. Действительно, такой нашелся только один. Остальные два были от других агентств. Нам было сказано, что гида будут звать Асас. Странное имя.
Захожу в автобус. Говорю водителю пароль: « Асас» . Смотрит непонимающе. Добавляю: « Гайд Асас» . Тот же эффект. Говорю: « Эрджиес» . А он мне: « Корал тревел? » . Киваю. Он машет, чтоб садились. Сели на свободные места. В смысле свободные от разных вещей, оставленных на сиденьях.
Подъехал еще один автобус с табличкой « Одеон» . Я засомневалась, туда ли мы сели. Вышла и подошла к вновьприбывшему автобусу. Там история повторилась. Имени « Асас» никто не знал. Спрашиваю: « Эрджиес? » Говорят: « Анталия» и показывая в сторону первого автобуса. Говорят: « Эрджиес» . Успокоенная, возвращаюсь в первый автобус. И вижу на соседнем сиденье знакомую лыжную курточку. Это же куртка Славика (одного нашего знакомого из харьковской группировки)! Значит, мы удачно зашли.
Стали подходить люди. Пока незнакомые. Я у них спрашиваю, как зовут их гида. Никто не помнит. Наконец, один вспомнил:
– Свекла!
– Чего-чего?
– Ой, нет! Буряк! Точнее, Бурак!
Вот, блин! А Асас где же?
Подошли и наши знакомые, в их числе Веркинмуж. Они очень удивились, откуда мы тут взялись. Ну вот, взялись! Их, как положено, в процессе экскурсии, завозили на всевозможные фабрики и заводы. Правда, еще и обедом покормили.
Наконец, подошел гид Буряк. Мы пристали к нему, а где же Асас? Оказалось, что не Асас, а Асаб, что более благозвучно. И этот автобус идет чисто в Кайсери, без последующего заезда в Эрджиес. Стали звонить Сулейману и упомянутому Асабу. После долгих переговоров, нам сказали, что наш автобус прибудет позже и даже сказали его номер. Вот блин, а мы спешили! Успели бы еще пару долин обойти!
Автобус уехал. А мы сели на парапетик у платного сортира. А автобуса все нет и нет!
Небо, до этого совершенно ясное, стало затягивать облачками. Подул ветерочек. Неуютненько!
С удовольствием огромным
Мы приехали сюда!
Заберите нас отсюда!
Будем очень благода! (с)
Уже ближе к пяти прибыл « наш» автобус. Мы уже подмерзли, поэтому сразу же в него залезли и сели на передние места, вроде бы никем не занятые. Ждали долго. Да что ж там смотреть можно, в этом музее?
Наконец, стали подтягиваться пассажиры. Один парень выпучил на нас глаза:
– А это наши места!
– Та не вопрос! Покажите, где есть свободные.
– Аааа… дык, нету, вроде, свободных! А вы кто такие?
– Та мы левые пассажиры.
Я не стала вдаваться в подробности.
Подошел гид. Я ему сказала, что мы от Сулеймана.
– Ну садитесь!
– А куда? Говорят, местов нет!
– Как это нет? Автобус на 38 мест, а пассажиров – 35!
– Та ладно, мы на ручки сядем.
Это я так шучу.
Кое-как расселись.
В этом автобусе тоже оказалось пара знакомых личностей. Один из них сидел со мной рядом в самолете, а еще была троица, которая ездила с нами на шоппинг.
Народ стал спрашивать у гида, сколько нам ехать? Гид сказал, что 2 часа. Все недовольно замычали. Тогда гид сказал, что, так и быть, один час! Он, типа, знает, короткую дорогу. Я про себя проржала. Шутник!
Галерка не растерялась и стала скрашивать путешествие распитием. Я оказалась на перекрестке. Спереди просили не задерживать тару, которой не хватало. Я уже хотела поделиться своей. Вадик сидел ближе к носу, поэтому не наблюдал этой вакханалии. Меня они не слишком напрягали. Сама, зачастую, бываю такая же. Но жрать уже хотелось! Да, не кушать, а уже именно жрать! Успеть бы на ужин!
Автобус, реально, поехал какими-то, фигурально выражаясь, огородами. Не через Кайсери. Проезжали какие-то городишки, уже вовсе не такие нарядные, как Кайсери. Вполне себе совдеповского вида и с соответствующими дорогами. Прям, как домой попала!
Заехали на заправку.
Водила с гидом пошли попить чаю. Мы сидим. А закат был неплох! Вышла пофоткать. Солнце, правда, уже спряталось за тучку.
Да уж! Сейчас только поняла, как нам повезло с погодой! А если бы вчера и сегодня был дождь? Или снег? Или ветер? Или все сразу?
Да сколько же можно чаи гонять? Мы на ужин не успеем!
Наконец, напились! Народ, раздуплившись, хотел выйти покурить, но их загнали обратно. Слава богу! Поехали дальше.
В Эрджиесе уже шел снежок. На ужин мы успели. Юра сказал, что уже они нас и не ожидали уже!
Подошли и две девочки-киевлянки. Они, оказывается, тоже решили остаться после полета на шарах, но без ночевки, просто до вечера. Сулейман обещал им рассказать, как добраться самостоятельно до Эрджиеса. Но, толком, ничего не объяснил. В результате, девочки, придя на автовокзал Гёреме, не смогли уехать рейсовым автобусом в Кайсери, по причине отсутствия такового. Таки, не ходят они по выходным! Но им продали билеты на какой-то автобус, типа того, на котором вернулись мы, т. е. туристический. Как это может быть, я не знаю. Я была слишком переполнена собственными впечатлениями, чтобы сильно вдаваться в подробности чужих. Но как-то так.
Добрались они до Кайсери и хотели сходить в ТЦ « Форум» . Люди, у которых они спрашивали дорогу, покрутили пальцем у виска. Какой « Форум» ? Локдаун выходного дня! И маршрутку до Эрджиеса они тоже не нашли. Пришлось брать такси. Сторговались за 150. Я уже слабо соображала, но спросила, сколько же они всего потратили денег на дорогу? Девочки прикинули и сказали, что, примерно, 30 долларов. Ну а мы сорок. В один конец. Не сильно-то и дороже. А сколько бы вышло такси Гёреме-Эрджиес, страшно подумать. Так что, я все правильно сделала, договорившись с гидом. Гад, он, правда, а не гид! Но то такое. Профессия обязывает!
А Ира с Юрой рассказали, что они записались на массаж, но массажистка сильно опоздала – тоже не смогла уехать общественным транспортом из Кайсери в Эрджиес.
А в январе, мне рассказывали, не то что турок не пускали по выходным на гору. Подъемники вообще не работали! И все тупо сидели по отелям. Веселуха! Представляю, сколько они выпили! Если, конечно, догадались взять.
Живем, как на вулкане... (кусок № 6) Страшный. Но не очень > > >
Живемо, як на вулкані. . . >>>
Живемо, як на вулкані. . . (шматочок № 2) >>>
Живемо, як на вулкані. . . (шматок № 3) >>>
Живемо, як на вулкані. . . (куманище № 4) >>>
Прокинулася. Намагалася згадати, що мені снилося. Нічого не спливло у пам'яті. Дивно. Зазвичай мені такі чудеса сняться! Я сподівалася, що в такому місці це буде щось феєричне. Дулю!
Крізь мале віконце, завішане шторкою, просочувалося тьмяне світло. Подивилася на телефонний годинник. За півгодини світанок! Вадику, підйом! Моя вчорашня втома геть-чисто випарувалася. Пішла у санвузол. Хрясь чолом об стелю! Світло можна було не вмикати – іскрами б висвітлила! Я чудово бачила, що лутка врівень з моїм лобешником, тому пригнулася. Але надто рано підвела голову назад. Відразу за дверним прорізом нависала стеля. Причому тріскалася я вже вдруге. Перший був уночі. Ось чому я не пригадала сон! Внаслідок забиття відбили мало пам'ять!
Вадик наївно думав, що ми йдемо спостерігати за кулями з нашої тераски. Щаз! Вперед, на оглядовий майданчик!
Вийшовши з номера, побачили, що решта нумеру, як були вчора відчинені навстіж, так і залишилися. Навіщо цікаво? Щоб не відволожилися? Батареї були у всіх номерах. Але наскільки я встигла помітити, працювала лише у нас. А толку-то? Дубак як був із вечора, так уранці нікуди й не подівся. Але напрочуд інше – господар не боїться так залишати двері. Це при тому, що ворота готелю теж були відчинені. Навряд хтось піднявся до світанку, щоб їх відкрити. Це свідчить, що крадіжки тут немає. Втішно! У нас винесли б усі, включаючи унітази. Особисто я б стирила покривало з ліжка – дуже блискуче та абсолютно автентичне. На ньому були зображені повітряні кулі, кам'яні гриби, Георгій Побідоносець, зірки з півмісяцями, танцююча турчанка (а може, дервіш), якийсь райський птах і щось ще. Зрозуміло, що я цього не зробила. Тапки – і ті не взяла.
Сьогодні місяць був уже трохи ущербним, а тому не таким ефектним.
Зате сонце здалося над Ерджієсом вже трохи під іншим кутом.
І сьогодні до нашої фотосесії приєднався собака. Вона із задоволенням позувала, і одна, і обійнявшись з усіма бажаючими. Така миляга, не те що вчорашні кавказці!
Вирішила порахувати кількість куль. У мене вийшло 50.
Нафоткавшись досхочу, пішли назад у готель. О 8 годині у нас повинен бути сніданок, що входив у ті 20 доларів, що ми заплатили. Дорогою побачили відкриту крамничку, що торгує, крім іншого, фрешами. Гранатовий коштував 25 лір. Всередині нікого не спостерігалося і ми пройшли далі. На вулиці стояв стіл із фруктами та пресом для фрешу. Продавець прибирав довкола. У нього сік коштував уже 20 лір. Вже легше, але, пам'ятається, раніше склянка фрешу коштувала ван долар, а зараз – майже три виходить. Але гранатового мені дуже хотілося.
Використовуючи, не менше чотирьох середніх гранатин, чоловік натиснув склянку з гіркою. Поки фрешник тиснув другий стаканчик, ми оприбуткували, на двох, перший. Зело хорт! Такий собі вітамінний удар по організму! Вдома ми з Вадиком їмо одну гранатину на двох цілих два дні. А тут одним махом чотири на одного!
Впоралися з другою склянкою, пішли додому. Кулі нас переслідували всюди! Феєрічненько!
Піднялися на тераску. Там уже метушився хлопчина. Він запитав, де нам накрити – у приміщенні або на вулиці? Хоч було дуже свіжо, я однозначно захотіла на вулиці. Кульки продовжували кружляти навколо, радуючи око. Та й сонечко, що встигло піднятися досить високо, вже пригрівало.
Сніданок виявився нехитрим: огірки, помідори, маслини, яйця, ковбаска (їстівна, до речі), бринза, чай та пакетики з олією, нутеллою та різними медами-джемами. Чогось не вистачає! А хліба! Кричу хлопцеві: а екмек де ж? Приніс кошик із свіжими булками. Ну що? Вітаміни, білки, жири та вуглеводи. Все на місці і нічого зайвого.
Швидко розправившись із їжею, спустилися у свою нору. Подзвонили по вайбер Сулейману (ми в готелі були одні, тому вайфай був весь наш і дозволив здійснити дзвінок), запитали, де і коли нас заберуть звідси? Він сказав, що о 15.00 біля музею просто неба. Нам хотілося б, щоб нас забрали з Чаушина, де ми планували завершити сьогоднішній маршрут. Ну нічого. Адже можна піти у зворотному напрямку, почавши з Чаушина і, закінчивши біля музею.
Було вже 9, у нас залишалося не так багато часу – лише 6 годин. Якщо не блукати, то ми все встигнемо. Але щось мені підказувало, що це навряд. Топографічний кретинізм невиліковний.
Розпрощавшись із господарем, покинули наш притулок. Як я люблю ранок! Ще сповнений сил і світ виглядає таким барвистим. Особливо в таку сонячну погоду.
Коти теж насолоджувалися. Не могла пройти повз, не сфоткавши.
Зарослий, як Деміс Руссос, хлопець посміхався, спостерігаючи за мною. Він сказав, що має цілих 20 кішок. Ого! Але, думаю, вони всі, що приходять, як у нас на дачі. Тримати таку клуню в домі. . . Такого я не розумію.
Перш ніж йти до Чаушина, ми вирішили зняти ще трохи лір у банкоматі – нам ще два дні кататися, і доведеться знову брати в оренду безглузді капелюшки, а у нас залишилося всього 60 лір.
Знявши ще сотку у вибраному навмання з купи інших, банкоматі, ми рухаємось далі.
А тут знову кішки! Вадик сказав, що, якщо я фоткатиму всіх зустрічних котів, ми нікуди не встигнемо!
А тут ще прокат ретро-мотлоху! Хотілося б, звичайно, покататися на такому. Але жерти він, мабуть! Думаю, щонайменше 25 л на сотню км. Коліна мрія!
Покажчик стверджував, що до Чаушина лише 3 км.
Повз проїхав автобус, який посигналив нам. Я не відразу зрозуміла, що це долмуш. Він пригальмував неподалік. Ми підбігли. Глянули те, що потрібно. У Чаушин. Іти всього нічого, але з метою економії часу ми вирішили під'їхати.
Не встигнувши як слід розігнатися, автобус вже й загальмував. Дала водилі 50 лір. Він дав нам решту – 40. По 20 гривень із носа за нещасні 3 км! Однак!
Вийшовши з маршрутки, попрямували до дірявих гір.
Полазивши з одного боку, перебралися на другий бік. Кульки все ще злітають.
Ці печери здалися мені незнайомими. Так і є! Тут ми вже були минулого разу. Примітно це місце відносно храмом, що непогано зберігся. Дуже відносно. У сенсі хоч щось збереглося. Ну, так третє століття, однак. Або четвертий. Або десятий. Кілька сотень років туди-сюди, яка різниця?
Це місце ніким, як я зрозуміла, не охороняється, тож кожен творить, що хоче. Прихватизують все, що погано лежать коштує.
Пам'ятаю, що тут є джерело води. Сподіваюся, хоч він не пересох.
Не пересох. Поповнивши запас води, дістала картку. Куди далі рухатись? Ліворуч, ясний пень! Попався лоток з попільничками-кухлями, виточеними з місцевої породи. Усі по лірі. Запитала продавця, чи вірно ми йдемо? Він підтвердив, що так. На знак подяки вирішила купити в нього щось. Кілька монет у мене залишилося з попередньої поїздки. Взяла попільничку для друзів, що палять. Але вона коштувала і не ліру, а цілих дві. Це, на кшталт, як на наших магазинах написано "Все по 5 грн. ", а за фактом, мало що можна там знайти в таку ціну. Ну, купила за 2. Купила та згадала, що у друга нещодавно діагностували рак легень. Попільничка йому вже не знадобиться. Хоча. . . А забула я про друга не тому, що я така бездушна (хоча я така і є), а тому, що тут, у Каппадокії, я забула про все на світі. Мені здавалося, що ми вже цілу вічність. А з Маріуполя ми поїхали взагалі в минулому житті. Час зупинився. Хоча, насправді, воно цокало. Вже 11 годин, а нам ще чапати та чапати.
Пройшли повз старий цвинтар.
Побачили коня, що кинувся від нас.
А ось і пасовище.
Тикалися різними стежками. Вадик не відривався від своєї улюбленої мапс ми. Тут вона трохи помагала. Все одно блукали. Вийшовши до ранчо, я запитала у хлопчика, де ми знаходимося і засунула йому картку. Він сказав, що ми у рожевій долині. Точніше показати не зміг. А на запитання, де долина шабель, махнув рукою кудись убік. Дуже допоміг, коротше!
Пішли досить накатаною дорогою.
І натрапили нарешті на вказівник.
У Чавушин нам не треба. Ходімо в Гюлюдері (рожеву долину). Нас обігнала машина, у причепі якої лежав кошик для кулі. Піднявшись на чергову гірку, я побачила кулю, що надувалася, і навіть сфоткала. Але не знайшла згодом. Мабуть, погано натиснула кнопку.
Стежок було безліч. Розвилок теж. Після запеклих суперечок, повертали на якусь. В результаті набрали на кафе.
Господар запропонував випити у нього сочку. Я відмахнулася, мовляв, часу немає. Тоді він сказав, що тут є найкраща церква. Гаразд, пригальмували. Чому б не випити ще соку? Гранатового, звісно. Тут він коштував дешевше, ніж у Геремі – 15 лір. Звелівши господареві зробити один, ми полізли дивитися церкву. Реально, це було найкраще, що я бачила. Фрески були майже як нові. Тільки лики, традиційно, постраждали. Мусульмани, мабуть, постаралися. А може, й не мусульмани.
Зараз я розглядаю ці фотографії, і я маю цікаві питання. Але спитати у батюшки не наважуюсь. Поки що.
Повернулися до столиків.
Господар запитав, чи нам один сік? Купуйте два за 25! А давай!
Тут стаканчики були меншими, ніж у Геремі. «Ті вчора були дуже великі, але за п'ять. А сьогодні маленькі, але три» (с)
Принади, що таке!
І пішли ми блукати далі.
Не питайте мене, де ми були. Я сама не знаю. Час стискав. Я боялася запізнитись на автобус. Тому перла, як танк туди, куди мені нагадувала моя жіноча інтуїція. Вадькина чоловіча інтуїція, в особі мапс ми, підказувала йому зовсім протилежне. Він люто тицяв пальцем в екран телефону і доводив, що нам треба йти в протилежному напрямку. Інакше ми пропустимо все найцікавіше.
– Ось, тут написано «Каппадокія»!
– Яка, нахрін, Каппадокія? Це регіон, загалом, так називається. Він складається з червоної, рожевої та інших долин. Їх ми, начебто, вже пройшли. Якої краси тобі ще не вистачає? Зараз у нас надзавдання вчасно прийти на стрілку (тобто, до музею просто неба). Досить з нас вже визначних пам'яток. Ще не факт, що ми встигнемо.
Дорога, начебто, десь поруч, але з іншого боку каньйону! Там ми побачили припаркований мікроавтобус. Як же вийти до нього? Праворуч чи ліворуч? Пішли, як завжди, ліворуч. І, о диво! Зустріли людей. І навіть російськомовних. Я запитала, а чи не їхній це басик на тому боці? Підтвердили, що їх. Уря! Ми врятовані. Туди можна пройти!
Дорогою був ще один покажчик до чергової «черчі», але ми туди вже не повертали. Вибралися на асфальтову дорогу. Ноги вже були знову ніякими. А до музею – ще як до Києва рачки. Але вже дорогою. Може, гальмувати когось? Машини рідко, але траплялися. Однією з них я, наважившись, махнула. Водій показав мені великий палець. Чи не середній, не іржите! Великий. Що він мав на увазі, я не знаю, але він проїхав повз. Ну і хрін із тобою. У нас ще півтори години. Встигнемо пішки дійти.
Дорога йшла вздовж якоїсь чергової ущелини. Може, це і була славнозвісна долина шабель. Хоча зараз пишу і розглядаю карту. Мабуть, мав рацію Вадик. Долину шабель, швидше за все, ми не побачили. Мабуть, ми йшли дорогою, паралельною ущелиною Мескендир. Млинець, млинець, млинець! І що тепер, втретє сюди приїжджати?
Прийшли до каси. Очевидно, тут стягували гроші за проїзд. А може, й за прохід. Нас не гальмували, дякувати богу!
Тут були суцільні городи, виноградники і навіть ранчо.
До нас прив'язався молодий песик - точна копія тієї, з якою ми вранці фоткалися, але в масштабі 1:2. Смішна така.
Вистачала все, що траплялося їй по дорозі. Маски особливо їй подобалися. Вона їх тріпала, як Бобик ганчірку. Я згадала, що в нас залишився шматок булки і запропонувала їй. Чи не захотіла! Балувана! Може, ховрахами харчується? Дорогою кілька разів починала розривати їхні нори.
Разом із собакою, звернувши з дороги, полазили ще якимись печерами. Вони тут на кожному кроці.
Уже неподалік музею із землі стирчали труби. Стародавні чи сучасні?
Цікаво! Підійшла і зробила в одну із труб «УУУ». Прислухалася. Внизу мені здалися голоси. Вадик підійшов до іншої труби. В натурі знизу долинала турецька мова! Це не фашистський бункер.
Пізніше вже вдома Веркінмуж, який відвідав екскурсію, розповів нам, що тут багато підземних овочесховищ. Очевидно, це було одне з них.
Уже зовсім неподалік музею був поворот ще до однієї церкви. Ну і столик із фрешами. Фреша я можу випити майже стільки ж, як і пива. Тож захотіла ще! Але Вадик уже переситівся гранатовим, тож вирішив взяти грейпфрутового. Я сказала, щоб сік давили поки що, а ми сходимо подивимося церкву.
Подивились, повернулися за соком. Тут він коштував теж 15 лір, але я виторгувала, без праці, дві за 25. Проте, тут були зовсім великі склянки, з кришечками та соломинками.
Без п'ятнадцяти три ми прийшли, нарешті, до музею. На стоянці стояло кілька автобусів.
Сулейман нас запевняв, що наш автобус буде з вивіскою «Одеон тур» і лише один. Справді, такий знайшовся лише один. Інші два були від інших агентств. Нам було сказано, що гіда зватимуть Асас. Дивне ім'я.
Заходжу до автобуса. Кажу водієві пароль: "Асас". Дивиться незрозуміло. Додаю: "Гайд Асас". Той самий ефект. Кажу: «Ерджієс». А він мені: «Корал тремтів? ». Кива. Він махає, щоб сідали. Сіли на вільні місця. У сенсі, вільні від різних речей, залишених на сидіннях.
Під'їхав ще один автобус із табличкою «Одеон». Я засумнівалася, чи ми туди сіли. Вийшла і підійшла до автобуса, що знову прибув. Там історія повторилася. Ім'я «Асас» ніхто не знав. Запитую: «Ерджієс? » Кажуть: «Анталія» та показуючи у бік першого автобуса. Кажуть: «Ерджієс». Заспокоєна, повертаюся до першого автобуса. І бачу на сусідньому сидінні знайому лижну курточку. Це ж куртка Славика (одного нашого знайомого із харківського угруповання)! Отже, ми вдало зайшли.
Стали підходити люди. Поки що незнайомі. Я у них питаю, як звати їх гіда. Ніхто не пам'ятає. Нарешті один згадав:
– Чого-чого?
- Ой, ні! Буряк! Точніше, Бураку!
От, млинець! А Асас де ж?
Підійшли і наші знайомі, серед них Веркінмуж. Вони дуже здивувалися, звідки ми тут взялися. Ну ось взялися! Їх, як належить, у процесі екскурсії, завозили на всілякі фабрики та заводи. Щоправда, ще й обідом нагодували.
Зрештою, підійшов гід Буряк. Ми пристали до нього, а де ж Асас? Виявилося, що не Асас, а Асаб, що благозвучніше. І цей автобус йде чисто в Кайсері, без наступного заїзду в Ерджієс. Стали дзвонити Сулейманові та згаданому Асабу. Після довгих переговорів нам сказали, що наш автобус прибуде пізніше і навіть сказали його номер. Ось млинець, а ми поспішали! Встигли б ще пару долин обійти!
Автобус поїхав. А ми сіли на парапетик у платного сортира. А автобуса все немає та немає!
Небо, до цього зовсім ясне, почало затягувати хмарами. Повіяв вітерець. Незатишно!
Із задоволенням величезним
Ми приїхали сюди!
Заберіть нас звідси!
Будемо дуже доброю! (с)
Уже ближче до п'ятої прибув «наш» автобус. Ми вже підмерзли, тому відразу ж у нього залізли і сіли на передні місця, начебто ніким не зайняті. Чекали довго. Та що там дивитися можна, в цьому музеї?
Нарешті стали підтягуватися пасажири. Один хлопець витріщив на нас очі:
– А це наші місця!
– Та не питання! Покажіть, де є вільні.
– Аааа… так, нема, начебто, вільних! А хто ви такі?
– Та ми ліві пасажири.
Я не стала вдаватися до подробиць.
Підійшов гід. Я сказала йому, що ми від Сулеймана.
– Ну сідайте!
– А куди? Говорять, місць немає!
– Як це немає? Автобус на 38 місць, а пасажирів – 35!
– Та гаразд, ми на ручки сядемо.
Це я так жартую.
Деяк розсілися.
У цьому автобусі теж виявилося кілька знайомих особистостей. Один із них сидів зі мною поряд у літаку, а ще була трійця, яка їздила з нами на шопінг.
Народ став питати у гіда, скільки нам їхати? Гід сказав, що 2 години. Усі невдоволено замикали. Тоді гід сказав, що так і бути, одна година! Він, на кшталт, знає, коротку дорогу. Я про себе проржала. Жартівник!
Галерка не розгубилася і почала скрашувати подорож розпиванням. Я опинилася на перехресті. Спереду просили не затримувати тару, якої не вистачало. Я вже хотіла поділитися своєю. Вадик сидів ближче до носа, тому не спостерігав цієї вакханалії. Мене вони не надто напружували. Сама, часто, буваю така сама. Але жерти вже хотілося! Так, не їсти, а вже їсти! Встигнути б на вечерю!
Автобус реально поїхав якимись, фігурально кажучи, городами. Не через Кайсері. Проїжджали якісь містечка, вже зовсім не такі ошатні, як Кайсері. Цілком собі совдеповського вигляду та з відповідними дорогами. Прям як додому потрапила!
Заїхали на заправку.
Водила з гідом пішли попити чаю. Ми сидимо. А захід сонця був непоганий! Вийшла пофоткати. Сонце, правда, вже сховалося за хмаринку.
Та вже! Тепер тільки зрозуміла, як нам пощастило з погодою! А якби вчора й сьогодні був дощ? Чи сніг? Чи вітер? Чи все одразу?
Та скільки ж можна чаї ганяти? Ми на вечерю не встигнемо!
Зрештою, напилися! Народ, роздмухавшись, хотів вийти покурити, але їх загнали назад. Слава Богу! Поїхали далі.
В Ерджієсі вже йшов сніжок. На вечерю ми встигли. Юра сказав, що вони вже нас і не чекали вже!
Підійшли і дві дівчинки-киянки. Вони, виявляється, теж вирішили залишитися після польоту на кулях, але без ночівлі просто до вечора. Сулейман обіцяв їм розповісти, як дістатися самостійно до Ерджієса. Але, до пуття, нічого не пояснив. В результаті дівчинки, прийшовши на автовокзал Гереме, не змогли поїхати рейсовим автобусом в Кайсері, через відсутність такого. Такі, не ходять вони у вихідні! Але їм продали квитки якийсь автобус, типу того, у якому повернулися ми, тобто. туристичний. Як це можливо, я не знаю. Я була надто переповнена власними враженнями, щоб сильно вдаватися до подробиць чужих. Але якось так.
Дібралися вони до Кайсері і хотіли сходити до ТЦ «Форум». Люди, у яких вони питали дорогу, покрутили пальцем біля скроні. Який "Форум"? Локдаун вихідного дня! І маршрутку до Ерджієса вони також не знайшли. Довелося брати таксі. Сторгувалися за 150. Я вже слабо розуміла, але спитала, скільки ж вони всього витратили грошей на дорогу? Дівчатка прикинули і сказали, що приблизно 30 доларів. А ми сорок. В один кінець. Не дуже й дорожче. А скільки б вийшло таксі Гереме-Ерджієс, страшно подумати. Так що я все правильно зробила, домовившись із гідом. Гад, він, правда, а не гід! Але щось таке. Професія зобов'язує!
А Іра з Юрою розповіли, що вони записалися на масаж, але масажистка сильно запізнилася – теж не змогла поїхати громадським транспортом із Кайсері до Ерджієса.
А у січні, мені розповідали, не те що турків не пускали у вихідні на гору. Витяги взагалі не працювали! І всі тупо сиділи по готелях. Веселуха! Уявляю, скільки вони випили! Якщо, звісно, здогадалися взяти.
Живемо, як на вулкані. . . (шматок № 6) Страшний. Але не дуже >>>
