Живем, как на вулкане... > > >
Живем, как на вулкане... (кусочек № 2) > > >
Живем, как на вулкане... (кусок № 3) > > >
Живем, как на вулкане... (кусманище № 4) > > >
Живем, как на вулкане... (кусманище № 5) > > >
Утром, выглянув в окно, я увидела такую вот безрадостную картину:
Молоко! Снег, вроде бы, и не сильный, но видимость нулевая. Катание на сегодня отменяется!
Неспешно завтракали, беседуя с соседями. Забавлялись, глядя на турецкое семейство – молодая пара с двумя пацанами, лет 5-6, и совсем крошечным, думаю, 3-месячным ребенком, неопределенного пола. С ними было еще пара-тройка друзей. Дитеныш был, на удивление, спокойным. Эта семейка жила на одном этаже с нами, но кроме тихого редкого мяуканья, я ничего не слышала.
Когда мы, наконец, насытились, сплошная облачность стала отступать, и сквозь нее, местами, проступили кусочки неба. Часам к одиннадцати уже вовсю сияло солнце.
Быстро экипировавшись, вывалились всей бандой из отеля. Автобусик отвез нас на Хисарджик. У нас оставалось всего 5 подъемов, поэтому купили на двоих новый скипасс на 50 подъемов. Если бы знали, то изначально купили бы сразу на 200. Вышло бы дешевле, чем два скипасса на 100 и на 50 на целых сто лир. Может быть, и не выкатали бы, но какая разница? Подарили бы кому-то.
Сначала все шло хорошо. Трасса была немного подпушена свежим снежком, правда, не ратраченым. Ветра не было.
В очереди я заметила парня на одной ноге. Вот бедолага! И как он будет спускаться? Надо посмотреть. Но не сложилось.
Когда мы поднимались в 5 раз, из-за вулкана приползло облако, и видимость стала нулевая. У меня зрение еще туда-сюда, но даже я не гнала. Часто останавливалась пропустить толпу. А Вадик же у нас крутой! Погнал, как оглашенный! Я ругала его, на чем свет стоит, пока мы стояли с Ирой, глядя ему вслед. Впереди куча людей, крутой сброс, а он мчится! Поехали его догонять. Смотрю, сидит на склоне. Подъехала, злая. Но орать было уже поздно. Сказал, что, наверное, сломал ключицу – там что-то хрустнуло. Ну, не идиот ли? Приехали! Надо вызывать спасателей с акьей. Упертое создание сказало, что само спустится. Та сиди уже! Если ты еще раз грохнешься, то ваще капец наступит!
Стали подъезжать знакомые. Давать советы. А Вадик, надо сказать, эту самую ключицу уже ломал дважды, но в детстве и юности. Гипс, при этом, не накладывали, а просто подвешивали руку на веревочке. А знакомые уверяли, что непременно нужно делать операцию. А нам завтра улетать домой! Какая, нафиг, операция?
Подъехавшего Веркиного мужа я отправила вниз за спасателями.
Через какое-то время приехал один. Ясен пень, неграмотный. Стал мне тыкать телефон, чтобы я там написала в переводчик свой вопрос. Я бы написала, но сформулировать русский вопрос в английской раскладке мне не представлялось возможным. Тыча в экран пальцем, талдычу ему: « Раша! » Но, похоже, русского алфавита там не предусмотрено. Ладно, стал ощупывать Вадика. Потом набрал текст в телефоне, который мне радостно сообщил, что у нас проблемы с ключицей и нам нужно обратиться к врачу! Та ты шо? Кто бы мог подумать!
Снова тычет мне бесполезный телефон. Ах, ты господи! Говорю ему: « Акья! Даун! » Я не его имела в виду, а в смысле, везите вниз, а мы там разберемся. Стал говорить по рации. Прибыл второй спасатель с носилками « акья» . Вадьку запаковали, уложив рядом лыжи. А палки забрал Саша.
Внизу спасатели попросили предъявить страховку. Она у меня была с собой. Сфоткали. Стали спрашивать, а не прислать ли за нами скорую? Не надо скорой. Вместо этого, мы позвонили Сулейману, чтобы он позвонил в отель, чтобы за нами прислали отельный басик. Опытный Саша, сняв с себя ветровку, завязал ее Вадику таким образом, чтобы плечи были максимально разведены.
Погрузив нас в прибывший микроавтобус, Веркинмуж с остальными уехали кататься – всем улетать завтра, а харьковской группе вообще рано утром. Так что, сегодня у них крайний день катания.
Приехав в отель, мы решили, таки, обратиться в страховую. Из под кожи торчал бугорок. Наверное, перелом со смещением. Попросили русскоговорящего рецепциониста позвонить по турецкому номеру, указанному в страховке. Ответившая женщина, первым делом, поинтересовалась, а не пил ли мой муж? А вот и не пил! Против обыкновения, в этой поездке я решила на склоне не пить, и, несмотря на вялые протесты Вадика, мы неукоснительно соблюдали табу.
Женщина сказала, что скорая приедет через полчаса. А вот назад нам придется добираться своим ходом! Как – возмутилась я! На такси, как же еще! Слышавший это рецепционист, сказал, что поможет нам. Такси стоит 150 лир, но он даст нам волшебный телефончик, и нас отвезут всего то за 100 лир. А у нас ровно столько и осталось! Сэкономили на касках, которые мы сегодня решили не арендовать. Вот и наказаны, видимо, за беспечность!
Поднявшись в номер, переодели Вадика. Тут и пригодились новые штанишки с кофточкой, купленные в « Форуме» в пятницу. Вроде, собрались. Страховка, паспорт. Выходим из номера. И тут меня посещает запоздавшая мысля: это неизвестно, сколько мы просидим в этой больничке, пить же захочется! Отправив Вадика вниз на рецепшн, я возвращаюсь, чтобы взять воды. Ну и в санузел заскочить на дорожку.
Спускаюсь вниз, а там как раз и дохтура подоспели. Упаковали Вадика на каталку. Я села рядом и, по просьбе водителя, пристегнулась.
Едем. Молодой врач заглядывает в окошечко, чтобы удостовериться, что у нас все в порядке. Улыбаюсь сквозь маску. И тут вспоминаю, что оставила страховку на кровати, пока переливала воду из одной тары в другую! Вот бестолочь! Стоп – кричу! Назад! Водитель говорит – « ноу проблем» и послушно поворачивает обратно. Наш бы матом обложил, а этот, вишь какой, лояльный! Отъехали мы недалеко, но все же!
Побежала в номер. Попутно думаю, что неплохо бы отблагодарить – наш менталитет так просто не испарится! У меня оставалось две плитки хорошего шоколада с цельным фундуком. Не « Аленка» , для себя брала. Одну отдала рецепционисту, а вторую – доктору. Ой, как он обрадовался! И водитель тоже! Прям рассыпались в благодарностях! Аж мне приятно стало!
Едем. Прибыли в Кайсери. В холле госпиталя нас встретила разговорчивая девушка азиатской внешности. Перво-наперво, предложила мне оплатить франшизу 25 евро. Расплатились картой. Потом Вадику сделали рентген. И даже не попросили сбегать в аптеку за пленкой!
Девушка Женя трещала без умолку. Спросила, а сколько лет мы вместе? Говорит, что мы очень похожи. Она читала, что муж с женой, с годами становятся, как близнецы-братья. Вот она с мужем живет уже не помню сколько лет, а все никак на него не становится похожей - муж у нее не кореец. Интересная теория. Я не стала уточнять, турок ее муж или негр? Боялась обидеть.
Женя поинтересовалась, что с нами случилось? Предположила, что просто вывих. Хорошо бы! Но косточка торчит! Тогда Женя радостно сообщила, что в таком случае – это операция! Хорошо, что мы взяли такую мощную страховку!
Странно, но тест на алкоголь у Вадика не взяли. Поверили мне на слово?
Вадика отвели в нарядный кабинет, где за компьютером сидела молодая девушка. Кабинет ничем не напоминал врачебный. Разве что, кушеткой. Мне тоже было позволено присутствовать. Неужели, эта девушка – врач?
Но нет, пришел мужчина. Уложив пациента на кушетку, быстро ощупал. Показал на мониторе наш рентген – таки перелом! Нужна операция. А нам же завтра вечером улетать! Женя поговорила с хирургом и сказала нам, что ничего страшного. Завтра в полдень Вадик будет уже как новый.
Пошли снова на рецепшен, где было рабочее место Жени. Она стала звонить в страховую, чтобы она дала добро на операцию. А нас пока отправили, таки, сдавать алкотест. Я немного нервничала. Вчера за ужином Вадик выпил грамм, этак, 200. Хотя было уже 14.00. Но мало ли? А франшиза уже уплочена! Интересно, а если, не дай бог, мы не пройдем тест? Хотя, медицина дорогая – доставка тела плюс рентген, может столько и тянут?
Но все обошлось. Тест пройден. Да и страховая недолго думала и дала добро.
Нас отправили на 8 этаж в палату. В одноместной палате санузел, холодильник, плазма. И диванчик для родственников.
Вадика стали готовить к операции. Напялили на него халатик и смешной чепчик. Медбрат помог ему улечься на кровать и укрыл вафельной простынкой. Ступни, почему-то, оставил голыми. Я, как порядочная жена, прикрыла ноги и подоткнула простынку.
Вернулся медбрат с биркой в руке. И снова, зачем-то, оголил Вадькины ноги. Слава богу, бирку повесил не на палец ноги, а на руку.
В 17.00 Вадика укатили вместе с кроватью. Я стала кружить по палате.
Вид из госпитального окна
Периодически отвечала по вайберу писавшим-звонившим друзьям. Харьковские предлагали мне приходить к ним в Холидей. Но я в этом смысла не видела.
Операция длилась ровно два часа. Вадик был в сознании. Но его била крупная дрожь и изо рта разило анестезией. Медсестра поставила ему капельницу с обезболивающим. Пришел доктор вместе с Женей. Они сообщили, что операция прошла успешно. Ну слава богу!
Оставалось решить вопрос, каким образом Вадика доставить в аэропорт. Его выпишут в 12. Но таскать его туда-сюда в Эрджиес и обратно, на мой взгляд, смысла не было. Женя сказала, что он может оставаться в госпитале до вечера. Под присмотром врачей оно лучше!
Я позвонила Сулейману с вопросом, а нельзя ли будет заехать в госпиталь по пути в аэропорт? Но тот спросил: « А у вас что, индивидуальный трансфер? » . Другого я и не ожидала.
Но как же поступить? А Женя сказала, что они сами доставят Вадика в аэропорт. И даже бесплатно.
Вот и ладушки! Вызвонила таксиста. Пока ждала, болтала с Женей. Ее рабочий день до 17.00, но она, зачастую, сидит тут до зеленых веников. Сказала, что я могу ей звонить утром, если будут вопросы. Хорошая девушка. На своем месте.
Было уже полвосьмого, когда приехал знакомый нашего рецепциониста. На какой-то подубитой тачке. Заехали на заправку. Стали заводиться – не хочет! Я занервничала – так и на ужин можно опоздать! Но успела. За 15 минут до окончания, прибежала, не переодеваясь.
Ну и денек! Крепким алкоголем я расслабляться за ужином не стала. Вместо этого я, после ужина пригласила Иру с Юрой к себе в номер. У меня оставалось целых 6 бутылок пива, которое мы не успели с Вадиком выпить. Надо же с ним как-то бороться! Правда, я преследовала еще и другую цель – воспользоваться Юрой, как мужчиной. Мне предстояло заниматься совершенно несвойственным делом – упаковкой багажа. И если мои лыжи и ботинки спокойно помещались в чехол, то Вадькина снаряга была настолько огромной, что речь об упаковке в чехол ботинок вообще не шла. Впихнуть бы лыжи! Вадик, перед операцией, дал мне несколько наставлений. Одно из них – сдвинуть крепления лыж, чтобы они не находились на одном уровне. Иначе молния не застегнется. Отвертка у нас была. Но в моих очумелых ручках она не представляла никакого толку. Для этого нужны мне были мужские руки. Сашу я звать не стала – он пиво не любит. Или водка, или вино. Поэтому выбрала жертвой Юру.
Они с Ирой тоже выпивохи еще те – Юра свою бутылку кое-как выпил, а Ире мне пришлось помогать. Но с лыжными креплениями Юра вполне справился.
Вылет нам перенесли аж на 22.45. Еще можно целый день кататься! Однако же, нужно решить вопрос с отелем. На рецепшене, после долгих раздумий, озвучили цену – 20 долларов с номера. На вопрос об ужине – ответили, что посмотрят на наше поведение.
У меня оставался скипасс с 45 подъемами. А у запорожцев подъемы кончились Я сказала ребятам, чтобы они новые скипассы не покупали. Я завтра их катаю, а они позволят мне посидеть в их номере до отбытия. На том и порешили.
Оставив дальнейшие сборы до утра, я улеглась спать.
Проснулась до рассвета. Собрала лыжный чехол Вадика, куда, помимо лыж, запихнула кучу барахла. Сумку заталкивала чуть ли не ногами. Сборы – это не мое! Оставалась еще куча вещей, которые предстояло запихнуть в мой чехол. Но это уже после склона.
Позвонил Вадик. Он уже встал, переоделся в свое. Чувствует себя нормально. Его покормили вчера поздно вечером, и сегодня уже тоже кормили. Так что, жить будет!
Оттарабанив сумку и чехол с лыжами в номер запорожцев, я пошла на завтрак. Обеденный зал заметно опустел – харьковчан забрали раньше, чем мы подошли.
Когда я, после завтрака, спросила на рецепшене, во сколько мне нужно освободить номер, менеджер ответил, что в 12. Я скривилась и пожаловалась, что придется рано спускаться с горы. Направилась с лыжами на выход. Рецепционист, которого я вчера осчастливила шоколадкой, вдогонку крикнул:
– Уважаемая! Ладно, в 14.00!
– О, спасибо!
В отельный басик, вместе с нами, стало грузиться и турецкое семейство с дитями. Родители и старшие дети были с лыжами, а малыш – с коляской. Вот какие молодцы! И как они справляются? Друзья, правда, помогали.
Прибыв на Хисарджик, мы пару раз съехали там, еще раз посмотрев на вчерашнее место происшествия. Эх! Как на зло, сегодня было совершенно безоблачное небо. Живи и радуйся!
Бедный Вадик! Глупый Вадик! Подождал бы, и глядишь, все бы было иначе! А может, и нет!
Ира рассказывала, что пару лет назад сломала кисть совершенно нелепым образом – не на склоне, а в отеле. Зацепилась ногой на лестнице. Каталась потом с гипсом. Кстати, в тот раз она тоже брала усиленную страховку. Вот и думай теперь, как это называть? Женская интуиция? Или, наоборот, притянули ситуацию? Раньше мы с Вадиком всегда пили спиртное на склоне, и страховки никакой у нас, зачастую, не было. И все было хорошо! А тут еще и одежку больничную прикупили, зачем-то! Все один к одному!
Переехали на Хаджилар и катались там. Я отдала свой скипасс Юре, и мы проходили турникет бутербродиком – Ира-Юра-я. Нахлобучив капюшон на голову, я несколько раз проскакивала без шлема. Но потом канатчик заметил и сделал мне страшные глаза. Я похлопала глазками, виновато улыбаясь. Проконало.
Ребята захотели перекусить. Пошли в кафе. Мы с Ирой съели на двоих порцию с вегетарианскими лепешками. Внутри была цветная капуста, грибы, кукуруза и стручковая фасоль. Очень вкусно! Гораздо лучше, чем с курицей, которую я ела раньше.
Время меня уже поджимало, поэтому ребята поехали со мной на Хисарджик, откуда я уже уехала вниз, а они остались добить несколько подъемов, оставшихся на скипассе.
На часах было уже 14.20, когда я ввалилась в отель. Возле стойки регистрации стояли новые постояльцы, и я попыталась, с грацией бегемота, топоча ботинками, проскользнуть мимо, скорчив виноватую гримасу. Но только я вошла в номер, раздался телефонный звонок. Звонивший рецепционист вкрадчиво сообщил мне, что я могу заплатить 20 долларов и остаться до вечера. Я сказала, что дико извиняюсь и что уже покидаю номер. Надо сказать, что я слукавила – по всему номеру валялось разбросанное барахло, которое мне предстояло запихнуть в чехол. А лыжи еще совершенно мокрые, да и ботинки не мешало бы просушить. Стала судорожно метаться по комнате. Раздался стук в дверь. За ней оказался рецепционист.
– Я уже выхожу!
– А где Ваш муж?
– В госпитале!
– А когда он сюда вернется?
– Он не вернется. Приедет сразу в аэропорт.
– Ну тогда ладно! Оставайтесь до вечера! Я поговорю с хозяином.
– Ой, спасибо!
Ушел.
А я достала из холодильника бутылку пива и завалилась на кровать. Вот это кайф!
Одно дело пить просто так, от нечего делать. И совершенно другое, снимать стресс. Две большие разницы! Можно, наконец, расслабиться, и, на время, забыть о проблемах. Барахло подождет! Да и лыжи-ботинки подсохнут.
Выпив первую, откупорила вторую. И уже не спеша, потихоньку стала трамбовать чехол.
За второй последовала и третья бутылка пива. Можно было остановиться на второй, но не выбрасывать же?
Клонило в сон. Но нельзя! Позвонила ребятам. Они собирались идти на ужин. А что, можно? Не знаем, но пойдем.
Пошла и я. Все уже были там, с полными столами. Я, обнаглев, тоже пошла на раздачу. Но взяла только супчик. Нужно же совесть иметь! Да мне и хватило. Пиво калорийное. И фисташки, которыми я закусывала, тоже.
После ужина, ребята позвали меня к себе. Прихватив сладостей, мы заварили чаю и посидели еще в номере. Юра решив, что они мне остались должны, выдал мне 25 евро. Я сильно не отказывалась. Решили, так решили.
Часов в 8 вечера за нами приехали. Рецепционист собственноручно погрузил мой багаж в автобус. Неужели это все за шоколадку? Спросила, как же его зовут? Он сказал – Байрам! Ему посчастливилось родиться в аккурат на праздник Курбан Байрам. Просто ангел! Чем же его отблагодарить? Сказала, что напишу хвалебный отзыв об их отеле. А то рейтинг у них низковат, совершенно незаслуженно!
Аэропорт был маловат.
Мы приехали первыми, поэтому заняли сидячие места. Остальные толклись, стоя. Вадика доставили чуть позже нас. Помимо него, в самолете был еще один травмированный, тоже с рукой. Мы его видели вчера в госпитале, но не знали, что он из нашего самолета.
А утром, как рассказал Вадик, в госпиталь привезли женщину, которая, вообще, пострадала ни за что, ни про что. Едва поднявшись на вагоне, стояла в сторонке и застегивала ботинки. А в это время сверху неслась неуправляемая туша под 2 метра ростом. Сбила бедную женщину, у которой оказались переломанные ребра и сотрясение мозга. И это несмотря на наличие у нее на голове шлема.
Ну вот, как то так съездили. Были и другие нюансы, но о них я, благоразумно, умолчу.
От поездки, не смотря ни на что, остались очень яркие воспоминания. Каппадокия глубоко запала мне в душу. Чуть выше госпиталя.
Благодарю за внимание!
Живемо, як на вулкані. . . >>>
Живемо, як на вулкані. . . (шматочок № 2) >>>
Живемо, як на вулкані. . . (шматок № 3) >>>
Живемо, як на вулкані. . . (куманище № 4) >>>
Живемо, як на вулкані. . . (куманище № 5) >>>
Вранці, визирнувши у вікно, я побачила таку безрадісну картину:
Молоко! Сніг, начебто, і не сильний, але нульова видимість. Катання на сьогодні скасовується!
Неспішно снідали, розмовляючи із сусідами. Забавлялися, дивлячись на турецьке сімейство – молода пара з двома пацанами, років 5-6, і зовсім крихітною, гадаю, 3-місячною дитиною, невизначеної статі. З ними було ще кілька друзів. Дитинча було, на диво, спокійним. Ця родина жила на одному поверсі з нами, але крім тихого рідкісного нявкання, я нічого не чула.
Коли ми нарешті наситилися, суцільна хмарність почала відступати, і крізь неї, подекуди, проступили шматочки неба. Годині до одинадцятої вже сяяло сонце.
Швидко екіпірувавшись, вивалилися усією бандою з готелю. Автобус відвіз нас на Хісарджик. У нас залишалося всього 5 підйомів, тому купили на двох новий скіпас на 50 підйомів. Якби знали, то спочатку купили б одразу на 200. Вийшло б дешевше, ніж два скіпаси на 100 та на 50 на цілих сто лір. Може, й не викотили б, але яка різниця? Подарували б комусь.
Спочатку все йшло добре. Траса була трохи підпушена свіжим сніжком, щоправда, не витраченим. Вітру не було.
У черзі я помітила хлопця на одній нозі. Ось бідолаха! І як він спускатиметься? Треба подивитися. Але не склалося.
Коли ми піднімалися вп'ятеро, через вулкан приповзла хмара, і видимість стала нульовою. У мене зір ще сюди-сюди, але навіть я не гнала. Часто зупинялася пропустити юрбу. А Вадик же у нас крутий! Погнав, як оголошений! Я лаяла його, на чому світ стоїть, поки ми стояли з Ірою, дивлячись йому вслід. Попереду купа людей, круте скидання, а він мчить! Поїхали його наздоганяти. Дивлюся, що сидить на схилі. Під'їхала, зла. Але кричати було вже пізно. Сказав, що, мабуть, зламав ключицю – там щось хруснуло. Ну, чи не ідіот? Приїхали! Треба викликати рятувальників з акією. Уперте створення сказало, що саме спуститься. Та сиди вже! Якщо ти ще раз грішнеш, то ваш капець настане!
Стали під'їжджати знайомі. Давати поради. А Вадик, треба сказати, цю саму ключицю вже ламав двічі, але у дитинстві та юності. Гіпс при цьому не накладали, а просто підвішували руку на мотузочку. А знайомі запевняли, що обов'язково треба робити операцію. А нам завтра відлітати додому! Яка, нафіг, операція?
Віркина, що під'їхав, я відправила вниз за рятувальниками.
Через якийсь час приїхав один. Ясний пень, неписьменний. Став мені тицяти телефон, щоб я там написала у перекладач своє запитання. Я б написала, але сформулювати російське питання в англійській розкладці мені було неможливо. Тиснувши в екран пальцем, товчу йому: «Раша! » Але, схоже, російського алфавіту там не передбачено. Гаразд, став обмацувати Вадика. Потім набрав текст у телефоні, який мені радісно повідомив, що ми маємо проблеми з ключицею і нам треба звернутися до лікаря! Та ти шо? Хто б міг подумати!
Знову тицяє мені марний телефон. Ах, ти господи! Кажу йому: «Акья! Дауне! » Я не його мала на увазі, а в сенсі везіть вниз, а ми там розберемося. Почав говорити по рації. Прибув другий рятувальник із ношами «акья». Вадьку запакували, уклавши поруч лижі. А ціпки забрав Сашко.
Унизу рятувальники попросили пред'явити страховку. Вона в мене була із собою. Сфоткали. Стали питати, а чи не надіслати за нами швидку? Не треба швидкої. Натомість ми зателефонували Сулейману, щоб він зателефонував у готель, щоб за нами надіслали готельний басик. Досвідчений Сашко, знявши з себе вітровку, зав'язав її Вадику таким чином, щоби плечі були максимально розведені.
Зануривши нас у мікроавтобус, що прибув, Веркінмуж з рештою поїхали кататися – усім відлітати завтра, а харківській групі взагалі рано вранці. Отже, сьогодні вони мають крайній день катання.
Приїхавши до готелю, ми вирішили таки звернутися до страхової. З-під шкіри стирчав горбок. Напевно, перелом зі зміщенням. Попросили російськомовного рецепціоніста зателефонувати за турецьким номером, вказаним у страховці. Жінка, що відповіла, насамперед поцікавилася, а чи не пив мій чоловік? А ось і не пив! Проти звичаю, у цій поїздці я вирішила на схилі не пити, і, незважаючи на мляві протести Вадика, ми неухильно дотримувалися табу.
Жінка сказала, що швидка приїде за півгодини. А ось тому нам доведеться діставатися своїм ходом! Як – обурилася я! На таксі, як ще! Рецепціоніст, що чув це, сказав, що допоможе нам. Таксі коштує 150 лір, але він дасть нам чарівний телефон, і нас відвезуть лише за 100 лір. А в нас стільки й залишилося! Заощадили на касках, які ми сьогодні вирішили не орендувати. От і покарані, мабуть, за безтурботність!
Піднявшись у номер, переодягли Вадика. Тут і знадобилися нові штанці з кофтиною, куплені в «Форумі» в п'ятницю. Начебто зібралися. Страхування, паспорт. Виходимо із номера. І тут мене відвідує пізня думка: це невідомо, скільки ми просидимо в цій лікарні, пити ж захочеться! Відправивши Вадика вниз на рецепшн, я повертаюся, щоби взяти води. Та й у санвузол заскочити на доріжку.
Спускаюся вниз, а там якраз і дохтура наспіли. Упакували Вадика на каталку. Я сіла поруч і на прохання водія пристебнулася.
Їдемо. Молодий лікар заглядає у віконце, щоб упевнитися, що у нас все гаразд. Усміхаюся крізь маску. І тут згадую, що залишила страховку на ліжку, доки переливала воду з однієї тари в іншу! Ось безглуздя! Стоп – кричу! Назад! Водій каже – ноу проблем і слухняно повертає назад. Наш би матом обклав, а цей, бач, який лояльний! Від'їхали ми недалеко, але все ж таки!
Побігла до номера. Принагідно думаю, що непогано б віддячити – наш менталітет так просто не випарується! У мене залишалося дві плитки гарного шоколаду із цілісним фундуком. Чи не «Оленка», для себе брала. Одну віддала рецепціоністу, а другу – лікарю. Ой, як він зрадів! І водій також! Прям розсипалися у подяках! Аж мені приємно стало!
Їдемо. Прибули до Кайсері. У холі шпиталю нас зустріла говірка дівчина азіатської зовнішності. Насамперед, запропонувала мені оплатити франшизу 25 євро. Розплатилися карткою. Згодом Вадику зробили рентген. І навіть не попросили збігати до аптеки за плівкою!
Дівчина Женя тріщала без упину. Запитала, а скільки років ми разом? Говорить, що ми дуже схожі. Вона читала, що чоловік із дружиною, з роками стають, як близнюки-брати. Ось вона з чоловіком живе вже не пам'ятаю скільки років, а все ніяк на нього не стає схожою - чоловік у неї не кореєць. Цікава теорія. Я не стала уточнювати, турків її чоловік чи негр? Боялася образити.
Жінка поцікавилася, що з нами трапилося? Припустила, що просто вивих. Добре б! Але кісточка стирчить! Тоді Женя радісно повідомила, що у такому разі – це операція! Добре, що ми взяли таку потужну страховку!
Дивно, але тест на алкоголь у Вадика не взяли. Повірили мені на слово?
Вадика відвели до ошатного кабінету, де за комп'ютером сиділа молода дівчина. Кабінет нічим не нагадував лікарського. Хіба що кушеткою. Мені теж було дозволено бути присутнім. Невже ця дівчина – лікар?
Але ні, прийшов чоловік. Уклавши пацієнта на кушетку, швидко обмацав. Показав на моніторі наш рентген – перелом! Потрібна операція. А нам завтра ввечері відлітати! Женя поговорила з хірургом і сказала, що нічого страшного. Завтра опівдні Вадік буде вже як новий.
Пішли знову на рецепшен, де було робоче місце Жені. Вона почала дзвонити в страхову, щоб вона дала добро на операцію. А нас поки що відправили, таки, здавати алкотест. Я трохи нервувала. Вчора за вечерею Вадик випив грам, так, 200. Хоча було вже 14.00. Але чи мало? А франшиза вже сплачена! Цікаво, а якщо, не дай боже, ми не пройдемо тест? Хоча медицина дорога – доставка тіла плюс рентген, може стільки й тягнуть?
Але все обійшлося. Тест пройдений. Та й страхова недовго думала та дала добро.
Нас відправили на 8 поверх у палату. В одномісній палаті є санвузол, холодильник, плазма. І диван для родичів.
Вадика стали готувати до операції. Напнули на нього халат і смішний чепчик. Медбрат допоміг йому лягти на ліжко і вкрив вафельним простирадлом. Ступні чомусь залишив голими. Я як порядна дружина прикрила ноги і підіткнула простирадло.
Повернувся медбрат із биркою в руці. І знову, навіщось, оголив Вадики ноги. Дякувати Богу, бірку повісив не на палець ноги, а на руку.
О 17.00 Вадика поїхали разом із ліжком. Я почала кружляти по палаті.
Вигляд зі шпитального вікна
Періодично відповідала по вайберу друзям, що писали-дзвонили. Харківські пропонували мені приходити до них у Холідей. Але я цього не бачила.
Операція тривала рівно дві години. Вадік був у свідомості. Але його било велике тремтіння і з рота поражало анестезією. Медсестра поставила йому крапельницю із знеболюючим. Прийшов лікар разом із Женею. Вони повідомили, що операція пройшла успішно. Ну слава богу!
Залишалося вирішити питання, як Вадика доставити в аеропорт. Його випишуть о 12-й. Але тягати його туди-сюди в Ерджієс і назад, на мій погляд, сенсу не було. Женя сказала, що він може залишатися у шпиталі до вечора. Під наглядом лікарів воно краще!
Я зателефонувала Сулейману з питанням, а чи не можна буде заїхати до шпиталю на шляху до аеропорту? Але той спитав: "А у вас що, індивідуальний трансфер? ". Іншого я й не чекала.
Але як же вчинити? А Женя сказала, що вони самі доставлять Вадіка до аеропорту. І навіть безкоштовно.
От і долоньки! Видзвонила таксиста. Поки чекала, говорила з Женею. Її робочий день до 17.00, але вона часто сидить тут до зелених віників. Сказала, що я можу їй дзвонити вранці, якщо будуть запитання. Хороша дівчина. На своєму місці.
Було вже пів на восьму, коли приїхав знайомий нашого рецепціоніста. На якійсь подубитій тачці. Заїхали на заправку. Стали заводитися – не хоче! Я занервувала - так і на вечерю можна спізнитися! Але встигла. За 15 хвилин до закінчення, прибігла, не переодягаючись.
Ну й день! Міцним алкоголем я розслаблятися за вечерею не стала. Натомість я після вечері запросила Іру з Юрою до себе в номер. У мене залишалося цілих 6 пляшок пива, яке ми не встигли з Вадиком випити. Потрібно ж з ним якось боротися! Щоправда, я мала ще й іншу мету – скористатися Юрою, як чоловіком. Мені належить займатися абсолютно невластивою справою - упаковкою багажу. І якщо мої лижі і черевики спокійно поміщалися в чохол, то спорядження Вадьки була настільки величезною, що про упаковку в чохол черевиків взагалі не йшлося. Впхнути б лижі! Вадик, перед операцією, дав мені кілька настанов. Одне з них – зрушити кріплення лиж, щоб вони не були на одному рівні. Інакше блискавка не застебнеться. Викрутка у нас була. Але в моїх очманілих ручках вона не мала жодного сенсу. Для цього мені потрібні були чоловічі руки. Сашу я кликати не стала – він пиво не любить. Чи горілка, чи вино. Тож обрала жертвою Юру.
Вони з Ірою теж випивохи ще ті – Юра свою пляшку абияк випив, а Ірі мені довелося допомагати. Але з лижними кріпленнями Юра цілком упорався.
Виліт нам перенесли аж на 22.45. Ще можна цілий день кататись! Однак, потрібно вирішити питання з готелем. На рецепшені після довгих роздумів озвучили ціну – 20 доларів з номера. На запитання про вечерю відповіли, що подивляться на нашу поведінку.
У мене залишався скіпас з 45 підйомами. А у запорожців підйоми скінчилися. Я сказала хлопцям, щоб вони нові скіпаси не купували. Я завтра їх катаю, а вони дозволять мені посидіти у їхньому номері до від'їзду. На тому й вирішили.
Залишивши подальші збори до ранку, я лягла спати.
Прокинулася до світанку. Зібрала лижний чохол Вадика, куди, крім лиж, запхала купу барахла. Сумку заштовхувала мало не ногами. Збори – це моє! Залишалася ще купа речей, які треба було запхати в мій чохол. Але це вже після схилу.
Зателефонував Вадику. Він уже встав, переодягнувся у своє. Почувається нормально. Його погодували вчора пізно ввечері, і сьогодні вже годували. Тож жити буде!
Відтарабанивши сумку та чохол із лижами в номер запорожців, я пішла на сніданок. Обідня зала помітно спорожніла – харків'ян забрали раніше, ніж ми підійшли.
Коли я, після сніданку, запитала на рецепшені, скільки мені потрібно звільнити номер, менеджер відповів, що о 12. Я скривилася і поскаржилася, що доведеться рано спускатися з гори. Попрямувала з лижами на вихід. Рецепціоніст, якого я вчора ощасливила шоколадкою, навздогін крикнув:
– Шановна! Гаразд, о 14.00!
– О, дякую!
У готельний басик, разом із нами, почало вантажитися й турецька родина з дітьми. Батьки та старші діти були з лижами, а малюк – з візком. Ось які молодці! І як вони справляються? Друзі, щоправда, допомагали.
Прибувши на Хісарджик, ми кілька разів з'їхали там, ще раз подивившись на вчорашнє місце події. Ех! Як на зло, сьогодні було безхмарне небо. Живи та радуйся!
Бідний Вадику! Дурний Вадику! Почекав би, і дивишся, все було б інакше! А може, ні!
Іра розповідала, що кілька років тому зламала кисть абсолютно безглуздим чином – не на схилі, а в готелі. Зачепилася ногою на сходах. Каталася потім із гіпсом. До речі, того разу вона теж брала посилену страховку. Отож і думай тепер, як це називати? Жіноча інтуїція? Чи, навпаки, спричинили ситуацію? Раніше ми з Вадиком завжди пили спиртне на схилі, і страховки жодної у нас часто не було. І все було гаразд! А тут ще й одяг лікарняний прикупили, чомусь! Все одне до одного!
Переїхали на Хаджілар і каталися там. Я віддала свій скіпас Юрі, і ми проходили турнікет бутербродиком - Іра-Юра-я. Напхавши каптур на голову, я кілька разів проскакувала без шолома. Але потім канатчик помітив і зробив мені страшні очі. Я поплескала очима, винувато посміхаючись. Проконало.
Хлопці захотіли перекусити. Ходімо у кафе. Ми з Ірою з'їли на двох порцію з вегетаріанськими коржами. Усередині була цвітна капуста, гриби, кукурудза та стручкова квасоля. Дуже смачно! Набагато краще, ніж із куркою, яку я їла раніше.
Час мене вже стискав, тому хлопці поїхали зі мною на Хісарджик, звідки я вже поїхала вниз, а вони залишилися добити кілька підйомів, що залишилися на скіпас.
На годиннику було вже 14.20, коли я ввалилася в готель. Біля стійки реєстрації стояли нові постояльці, і я спробувала, з грацією бегемота, тупучи черевиками, прослизнути повз, скорчивши винну гримасу. Але тільки-но я увійшла в номер, пролунав телефонний дзвінок. Рецепціоніст, що дзвонив, вкрадливо повідомив мені, що я можу заплатити 20 доларів і залишитися до вечора. Я сказала, що дико вибачаюсь і що вже залишаю номер. Треба сказати, що я злукавила - по всьому номеру валялося розкидане барахло, яке мені треба було запхати в чохол. А лижі ще зовсім мокрі, та й черевики не завадило б просушити. Почала судорожно метатися по кімнаті. Пролунав стукіт у двері. За нею опинився рецепціоніст.
– Я вже виходжу!
– А де ваш чоловік?
– У шпиталі!
– А коли він сюди повернеться?
- Він не повернеться. Приїде одразу до аеропорту.
– Ну тоді гаразд! Залишайтеся до вечора! Я поговорю з господарем.
– Ой, дякую!
А я дістала з холодильника пляшку пива і завалилася на ліжко. Оце кайф!
Одна справа пити просто так, нічого робити. І зовсім інше, знімати стрес. Дві великі різниці! Можна, нарешті, розслабитися, і, на якийсь час, забути про проблеми. Барахло зачекає! Та й лижі-черевики підсохнуть.
Випивши першу, відкоркувала другу. І вже не поспішаючи, потихеньку почала трамбувати чохол.
За другою була і третя пляшка пива. Можна було зупинитися на другій, але ж не викидати?
Клонило в сон. Але не можна! Подзвонила хлопцям. Вони збиралися йти на вечерю. А що можна? Не знаємо, але ходімо.
Пішла і я. Усі були там, з повними столами. Я, нахабнівши, теж пішла на роздачу. Але взяла лише супчик. Потрібно совість мати! Та мені й вистачило. Калорійне пиво. І фісташки, якими я закушувала, теж.
Після вечері хлопці покликали мене до себе. Прихопивши солодощів, ми заварили чаю та посиділи ще в номері. Юра вирішивши, що вони мені залишилися винні, видав мені 25 євро. Я дуже не відмовлялася. Вирішили, так вирішили.
Годин о 8-й вечора за нами приїхали. Рецепціоніст власноруч занурив мій багаж до автобуса. Невже це все за шоколадку? Запитала, як його звати? Він сказав – Байрам! Йому пощастило народитися якраз на свято Курбан Байрам. Просто ангел! Чим же йому віддячити? Сказала, що напишу хвалебний відгук про їхній готель. А то рейтинг у них занизький, абсолютно незаслужений!
Аеропорт був замало.
Ми приїхали першими, тому зайняли сидячі місця. Інші штовхнулися, стоячи. Вадика доставили трохи пізніше за нас. Крім нього, у літаку був ще один травмований, теж із рукою. Ми його бачили вчора у шпиталі, але не знали, що він із нашого літака.
А вранці, як розповів Вадик, у шпиталь привезли жінку, яка взагалі постраждала ні за що, ні про що. Ледве піднявшись на вагоні, стояла осторонь і застібала черевики. А в цей час зверху мчала некерована туша під 2 метри на зріст. Збила бідну жінку, у якої виявилися переламані ребра та струс мозку. І це незважаючи на наявність у неї на голові шолома.
Ну ось, якось так з'їздили. Були й інші нюанси, але про них я, розсудливо, промовчу.
Від поїздки, незважаючи ні на що, залишилися дуже яскраві спогади. Каппадокія глибоко запала мені в душу. Трохи вище за шпиталь.
Дякую за увагу!