Травнева Туреччина

31 травня 2017 Час поїздки: з 06 травня 2017 до 13 травня 2017
Репутація: +6554
Додати до друзів
Написати листа

Туреччина 2017. Бельдібі

Десь у паралельному всесвіті

Це мала бути чергова незабутня поїздка на травневі Карпати, засіяні кульбабами та густою зеленою травою. Під час підйому на верховинські гори легені наповнюються свіжим гірським повітрям, навколо цвірінькають пташки, пасуться корівки. Все мало саме так скластися. Але всупереч усім календарям у нашому всесвіті у цей час у Карпатах нуль градусів і йде сніг.

Наша реальність


Це був робочий сонячний день у Києві, мені зателефонувала кохана дружина і сказала, що поїздка до Карпат на травневі схоже накривається. Потрібно було терміново щось вирішувати, доки є можливість скасувати залізничні квитки. На травневі взяти тур, що горить, не найтривіальніше завдання. Та ще й тури мінімум на 7 ночей, а травневих вихідних буде лише три ночі. Я б міг взяти відпустку, та в мене ще випробувальний термін не закінчено, але вже дві відпустки погоджено до його закінчення можна було б якось віддалено попрацювати, але в мене ноута немає. Загалом усе було проти нас. І лише готель Larissa Garden вірив у нас. Причому вірив настільки, що за 365$ за двох готовий був нам надати олінклюзів на 7 ночей. Вся логіка перехиляла чашу терезів у бік того, що полетіти не вдасться. І тільки ціна готелю ніби говорила "У вас все вийде". Сиджу я в офісі, дивлюся в комп'ютер і розумію, що треба дуже терміново вирішити хмару питань. У кімнату зайшла наша колега Оля, яка керує процесами. "Оля, у мене тут така справа. . . "

Даша аж сама не повірила, що мені затвердили віддалену роботу. До вечора абсолютно всі питання були вирішені, і я сидів удома, вже з налаштованим ноутом у руках, за що окреме спасибі Лесайп. І нашому коханому Tasty Travel за палаючий тур. Даша сказала, що в будь-якому разі вже давно нікуди не летіли і настав час злітати. Відкривши на планшеті карту мені сплило повідомлення "Ваш виліт у Будапешт буде через 13 днів". Ми з Дашею подивилися один на одного і посміялися. Добре хоч встигнемо до Києва долетіти до цього часу.

Туреччина 2017

Наша подорож за новою традицією починається з акційної преміум лаунж зони. Цього разу на нас чекала паста болоньєзе, кукурудзяний суп пюре, багато всяких смакот і незабутній десерт. У мене він складався з восьми малинових тістечок та п'яти келихів прекрасного вина. Думками я вже був у відпочинку. Даша ж віддала перевагу ірландському віскі. У нас у запасі були дві години, і вони були просто розкішні. Я пам'ятаю, що диван мені здавався нереально затишним. Оголосили посадку на борт. Роздрукувавши карту Камбоджі на безкоштовному принтері, ми вирушили на наш рейс до Анталії.


Це був 99-й переліт тінь нашого літака падала на хмари, огортаючись круговою веселкою. Переліт пройшов майже без пригод. Крім того, коли стюардеса схопила вогнегасник і подалася у бік кабіни пілотів. З пасажирів, певно, тільки я звернув увагу. Прилетіли ми ввечері, я завжди вважав за унікальну честь, якщо наша валіза на стрічці виїде першою. У цій поїздці нам випала протилежна честь і він виїхав останнім. Здавалося, що у аеропорту ми провели вічність. Але вічність ми провели у трансферній маршрутці, бо один із пасажирів сів на літак, але не долетів до Анталії. Наші доблесні гіди 2.5 години намагалися вирішити це завдання, але так і не змогли. Біля автобуса була купа незадоволених туристів. З'ясувалося, що не один із підтверджених готелів не працює і всіх селять до інших. Оскільки наш готель був найдешевшим у галактиці, я відразу ж сказав, що готовий в'їхати в будь-яку п'ятірку, якщо так багато небажаючих в'їжджати. Далі на нас чекало дві новини. Хороша в тому, що наш готель таки теж закритий, а так собі, що у господаря два однакових готелі поруч один з одним і нас просто вселять у сусідній. Можна було далі боротися за вселення у найкращий готель, але за такого результату був би мінус день від поїздки, а вихідних у нас і так лише три. Одна жінка настільки висловлювала небажання вселятися в сусідній готель, що навіть майже вселилася до закритого. Нас спеціально підвезли до закритого, їх висадили і автобус поїхав у відкритий))) Готель, який нам дали, виявився навіть дуже нічого. Красива зелена територія, на якій ростуть стиглі апельсини і навіть банани зріють. Готель позиціонувався як четвірка, хоча причепитися можна було звичайно до чого. Але за 365 $ на травневий тиждень за двох нас все влаштовувало. Ми приїхали близько півночі, я пішов на ресепшен, одразу уточнити, щоб нам зробили пізню повноцінну вечерю. Менеджер добродушно посміхнувся і повів нас у закритий ресторан, де на нас чекали сервіровані тарілки з двома гарнірами, м'ясом підливою та зеленню. "Коли повечеряєте підете на бар і скажете, що ви щойно прилетіли, бар для вас буде працювати" Так само добродушно посміхаючись із почуттям зробленого доброї справи, ресепшеоніст пішов назад у лобі. Забігаючи наперед, скажу, що це була наша восьма поїздка до Туреччини, але перша аж на 7 днів і в олінклюзів. Думка про турків у мене значно зросла за подорож. Якщо порівнювати з Єгиптом, то у туристичній Туреччині немає постійного страху, що тебе хочуть обдурити.

Памуккалє

Покушавши і взявши по коктейлю, ми пішли шукати вуличне агентство, щоб купити екскурсію. Біля готелю була компанія ROM travel, ми взяли Памуккале за 30$. Хлопець нас запевняв, що такого сервісу, як у нього, ми точно ніде не знайдемо. Насправді так і виявилося. Не спрацював будильник (а через 4 дні і сенсор припинив працювати) ми проспали, автобус поїхав. Прокинулися ми в той момент, коли мали бути на вулиці. Протягом 7 хвилин зібралися, вибігли надвір. Ще не було навіть шостої ранку, біля входу в готель стояв хлопець, який продав нам тур. “Я зустрічаю кожного свого гостя та особисто контролюю, щоб він сів у автобус! ” Він зателефонував комусь, за нами приїхала машина, і ми наздогнали автобус. Гід в автобусі побачивши, що ми зайшли парою швидко попросила одного з туристів, щоб він пересів так, щоб у нас було два місця поряд. Оце було реально ефектно! Дорога була далека, в автобусі можна було доспати частину раннього ранку. Гід умовно вибачившись сказала, що в рамках реклами ми повинні відвідати дорогою два магазини. Але оскільки в ці ж магазини їхали автобуси Tez Tour та інших дорогих готельних операторів мені стало легше. У магазинах творився нереальний лохотрон з акціями, які можна було тільки зрозуміти, знаючи вищу математику.


На жаль, люди велися і купували це все барахло за дуже дорогі ціни. Навіть незважаючи на те, що навколо готелів у туристичних місцях все це продавалося в рази дешевше. Наприклад, винний льох нам парив пляшки унікального фруктового вина по 33 $ за 2 пляшки. Хоча біля готелю в туристичних лавках вони продавалися по 8-10 $ за штуку. Але людям немов слово акція відключає логіку. Одна жінка спочатку скупила нереальну купу ексклюзивного текстилю, а в магазині дорогоцінного каміння, накупила собі Султаніта, який за наданням гіда всього за 37 $ набагато сильніше шокує ніж діаманти, якими тепер нікого не здивуєш. Всі ці магазини реально підбивають. Але Памуккале знаходиться за 3.5 години їзди від Анталії і як самостійно туди дістатися без машини я просто не уявляю. Нарешті ми дісталися легендарного Памуккале. Вхід у заповідник знаходиться на відстані від ванн і перше що вражає погляд - це ландшафти макових полів.

Від виду полів було важко відірвати очі. Хотілося сфотографуватися з усіма маками цих безмежних полів! І кожна наступна фотографія здавалася крутішою за попередні. Адже ми ще не дісталися головного навіщо приїхали. Після маків ми погнали дивитись легендарні білі гори. Вони були справді білі та красиві, бірюзова вода навіть без сонця була гарного кольору. Треба було правда звикнути ходити босоніж цими наростами. Але як не дивно, ноги швиденько звикли. Було красиво, але світло, що відбивається, дуже тиснув на очі. Був двоїстий момент: начебто й хочеться все поїдати очима, але в той же момент хочеться закрити їх, щоби відпочивали.

Народу здавалося багато, але пройшовши буквально пару рівнів вниз, ми вже могли самостійно займати цілі басейни. Спочатку мені все-таки здавалися красивішими макові поля, ніж білі гори, але коли ми дісталися того місця, куди не потрапляють туристи і побачили полотна незайманих ванн, я остаточно закохався в цю місцевість. Я мріяв потрапити до Памуккалі ще задовго до початку подорожей. Це місце завжди здавалося таким загадковим та чарівним.

Далі треба було повернутися в макові поля та дійти до високого амфітеатру. І знову фотографії з маками, потім з амфітеатром та ще сто фотографій з маками. Амфітеатр сподобався, вразив своєю висотою.

Але маки. . . 3 години пролетіли. . . Треба було назад до автобуса. Можна було б ще купуватися в басейні Клеопатри, туристів було вже мало, але час закінчився. Жаль, ми не дикуном туди дісталися і були жорстко обмежені в часі. Зворотна дорога була важкувата, але інакше ніяк. Екскурсія дуже вимотала, але все одно того коштувала.

Каньйон Гейнюк


Оскільки відпустку на цю поїздку я не брав. Потрібно було за три вихідні дні максимально все побачити. З самого ранку ми заскочили до місцевої маршрутки та поїхали до сусіднього міста Гейнюк. На в'їзді в місто потрібно було зійти на трасі, і заглибитися дорогою у бік гір. Нам було зручно, бо за два тижні до нас тут відпочивала ціла делегація з тещі, моїх батьків та нашого Ведмедика.

І маршрут до каньйону вже був добре прокладений. Ми правда у кількох місцях спробували його модифікувати. У першому випадку ми наїлися гігантської шовковиці, а у другому просто подовжили собі шлях. Вхід до заповідника коштує по 7 лір (2$). Перше, що на нас чекало це каскади синіх озер.

Озера переливались одне в одного і манили до себе. Біля одного з озер ми помітили вхід у низьку печеру.

Напівзігнувшись ми заглибилися метрів на 50 у гірську породу. Добре, що на мобілках є ліхтарики. Я все чекав, коли ми напоремося на кажанів, але несуд був. Після печери ми подалися вгору. Пройшовши дуже красиві пейзажі, ми дісталися до самого каньйону. Гірська річка була градусів 14. Віддавши на зберігання всі свої гроші та цінні речі якомусь британцю, ми взяли в нього в оренду гідрокостюми по 13$ і продовжили маршрут водою.

Холод був настільки жорстоким, що кисті рук просто нулі від болю. Але зате ми здійснюємо справжнісінький каньйонінг. Навіть незважаючи на те, що два роки тому зареклися більше у такому не брати участь. Цей каньйонінг тривав на 7.5 годин менше, ніж той у який ми потрапили два роки тому, але навіть пів години проведені в каньйоні залишили свій шарм у цій поїздці. Тут було звичайно простіше не треба було пірнати з головою у водоспад і лізти у темряві. Тут було цивільніше. Хоча полазити теж було десь. Вибравшись у тепло, ми сохли і грілися на травневому сонечку. Потім був бутербродний перекус над урвищем гори. Бутерброди Даша нам запакувала в готелі на сніданку. Моя зайчик завжди піклується про нас.

Ще півтори години пішки назад, і ми знову на трасі. Дорогою нам траплялися втомлені туристи. Туристів мотивувало те, що ми дійшли до каньйону, а отже, і вони дійдуть.

По дорозі на одному з ресторанчиків Алі висіла вивіска “2 склянки фрешу за долар”. Випивши вісім склянок чудового фреша ми були готові далі чинити подвиги. Вперед до Анталії!

Анталія


У нас ще була в запасі ціла половина дня. Ми не були впевнені, що маршрутка точно зупиниться серед траси, тому ми з надзвичайною легкістю автостопом зловили машину. Хлопець теж їхав до Анталії і говорив лише турецькою. Приблизно на цьому наша розмова закінчилася. Так як хлопець любив у машині покурити довелося струсити попіл із сидінь. Доїхали швиденько та з вітерцем. Від грошей хлопець відмовився, показавши жестом, що йому приємно нам допомогти.

Чесно кажучи, не очікував, що турки такі милашки. І навіть у готелі вони себе розташовували. Хлопець висадив нас за чотири кілометри від старого міста. Це вже були дрібниці для пішої прогулянки. Хоча ми вже пів дня безперестану кудись йдемо) Ми вже раніше були кілька років тому в цьому місті. Тоді в нас була година всього. Тоді Анталья здалася просто прикольною. Цього ж разу вона нам здалася нарівні зі Стамбулом за красою.

Варто було трохи більше заглибитись у затишні вулички старого міста, як починаєш просочуватися шармом старого міста. Було бажання пройтися абсолютно всіма вуличками. І зазирнути у всі кафе. Це як суміш найкращих моментів Гданська та Стамбула. А дійшовши до краю міста, він ніби відкривається для туристів у новому вигляді. Тепер це обрив над блакитним середземним морем, захід сонця освітлює мандрівників, що гуляють, і закохані парочки, що сидять на лавці. Гей, це що, там дві дівчини чи сидять ? ? ? А ні, здалося. Чудове завершення чудового дня!

Фаселіс

Це був останній неробочий день у нашій поїздці. Принаймні у мене Дашу ж чекали заслужені сонячні пляжі. З ранку ми поїхали в бік Кемера, зарядилися смачним морозивом і поїхали ще далі. У каньйоні нам попалися туристи, які порадили туристичну стежку в Фаселіс через бухти та гори. Тепер ми її і випробуваємо. Треба було вийти на трасі біля тунелю. Побачивши тунель, я попросив водія зупинити, він випустив. Потім я зрозумів, що це не зовсім тунель, про який говорили туристи. Але на превелике щастя потрібний нам тунель виявився за 10 метрів. Спочатку дорога була лісистою та рівною. Погода для походу була комфортною – кожні півгодини небо повністю затягувало і до синяви розповсюджувалося.


Дойшовши до першої бухти треба було почекати хвилин 15, поки небо посиніє, щоб вода набула гарного кольору. Далі дорога повела кардинально в гори через круті урвища. Спочатку були навіть позначки маршруту, щоб не заблукати. Але від блукань навіть мітки не врятували. Іноді починалося цілковите блукання по непрохідних заростях, іноді вибираючись подивитися з висоти на морські краси. Незабаром ми взагалі забрели до гробниць. Час від часу нам траплялося двоє мандрівників, які так само, як ми шукали дорогу. Було кумедно. До Фаселіса ми дісталися трохи пізно, місто вже було зруйноване! Поблукали по руїнах і влаштувавши на лавці справжній пікнік! На виході виявилося, що з офіційного входу ще й довелося відстебнути по 20 лір (5$). Від виходу із заповідника ходить маршрутка прямо до Кемеру. На центральній станції ми пересіли на іншу маршрутку та поїхали на околицю міста в район Асланбучак.

Міст Македонського

У маршрутці ми познайомилися з хлопцями, які пішки вирішили облазити, мабуть, усю Туреччину. Вони нам підказали корисну модифікацію подальшого маршруту. Спочатку ми планували дійти лише до мосту. Дорога до мосту була настільки мальовничою та красивою, що Фаселіс зовсім згас на тлі такої краси. Ну прямо дуже гарно. Ми йшли разом із хлопцями, і вони нам розповідали історії про свої небезпечні подорожі. Про те, як у них були зустрічі з вовками, дикими кабанами та навіть стиковка з мафією. А я думав це у нас до центральної Індії була екстремальна подорож. Діставшись мосту виявили кафешку з дуже затишним гірським озерцем і водоспадом.

Я не міг пропустити таку красу і побіг купатися. Вода була сказати - тонізуюча. Але як тут було красиво. Було приблизно півдня позаду, і від маршруту ноги вже трохи напружувалися. Але від краси не втечеш, і ми почали довжелезне піднесення високо в гори. На додання цих хлопців там знаходиться славне селище

Гендельме

Було дві проблеми: Невідомо скільки треба йти, бо селища немає на карті, і ми забули його назву. Щось нагадувало, що на вечерю в готелі ми не потрапимо. Та й на обіді за три дні жодного разу ще не були. Правильним рішенням було автостопнути машину. Гарячий турецький дідусь зі своєю молодою майбутньою дружиною з Росії якраз їхали на шашлик у ресторан. Ресторан був на жаль, всього за кілометр від нас, але його супутниця наполягла, щоб він нас закинув вище. Висадили нас кілометрів за п'ять біля розвилки. На роздоріжжі була пояснювальна табличка турецькою.


Офлайн перекладач від гугла заявив, що перекладає лише з інтернетом. Зупинивши ще одну машину, ми спробували з'ясувати десь, куди нам треба, але ми самі в принципі не знаємо куди саме. Було дві прикмети, там має бути печера та дерево. У горах англійською ніхто не говорив. Хлопці з машини на всі наші запитання просто схвально кивали та поїхали. Вдалині ми помітили хлопця, який поливав грядку. Я побіг до хлопця грати у крокодила. Я йому показав витончене і красиве дерево, що граційно грає своїми листочками на сонечку. Хлопець мовчки глянув на мене і у відповідь зобразив здоровенну печеру!

Оце ми з ним зійшлися в жестах. Я запитливо кивнув головою, він вказав якою дорогою йти і сказав: "Гендельме! ". Точно! Це те місто, що ми шукали (йти треба лівою дорогою, якщо стояти обличчям до розвилки). Містечко виявилося зовсім недалеко від нас. Купивши соку із кислих вишень, ми були готові до огляду міста. Але як тут все знайти! Місцева дівчина нам сказала, що Маара геть туди. На щастя, Маара і виявилася печерою. Навколо вже всюди були таблички про півкілометрову глибоку печеру. Неподалік входу намалювався якийсь лівий дід, який вимагав гроші. Було несхоже, що дід працівник печери. Як мінімум у нього не було жодних квитків.

Відморозившись від діда, ми розпочали спуск. Був один аспект, тому що ще вранці ми навіть не підозрювали про існування печери, то мобілки з вбудованим ліхтариком залишили в готелі. Темрява була цілковита. Висвітлювали дорогу червоним автофокусом від фотоапарата. Глибина в 500 метрів була перебільшена на 480 метрів. Так, що спуск зайняв не більше двох хвилин. Але дуже таємниче вийшло. Зовні нас знову чекало чисте гірське повітря і спів мечетей, що розноситься далеко по горах. Пошуки дерева не зайняли багато часу. Дерево дуже і дуже старе йому вже не одна сотня років.


Наскільки воно старе я не знаю, тому що містечко якесь не звужується. Але розміри дерева вражають. Неподалік дерева стіни розваленого замку. Навіть там трохи полазили. Але зарості там вже зовсім окупували територію. Ми розпочали свій довгий спуск із гір. Нам спочатку навіть дві машини запропонували підвезти нас. Але тепер ми нікуди не поспішали і можна було спокійно спускатися вниз. Ми дуже рекомендуємо цей гарний маршрут. Незабаром ми зустріли хлопців, що нам його й порадили. Вони на своїх двох вирішили здолати маршрут. Зворотний шлях у нас був через візантійське село. Але щось візантійців там було вже не дуже багато. Судячи з шматка, що не вистачає у кактуса, тут недавно проходив хтось дуже голодний. Вже був зовсім вечір, але стежка зовсім не хотіла закінчуватись. Сили почали покидати. До кінця вечері в готелі залишалося близько години. А ми ще навіть до пересадочного Кемера не дісталися. Це був третій день на ногах від пройденого кілометражу я вже почав радіти, що завтра робітник, а не піший день. На останньому кілометрі нас підхопила приватна маршрутка, що везла місцевих хлопців, які спускалися каньйоном. Висадили нас на зупинці району Асланбучак і стало зрозуміло, що рейсова маршрутка до центру може вже й не ходити. Пішки до центру Кемера близько п'яти кілометрів. Дорогою їхала якась елітна машина. Рука сама сіпнулася автостопнути. Двоє мандрівників із Москви якраз їхали до готелю до центру Кемера. Дізнавшись, що ми з міста Бельдібі. Сказали, що з радістю нас туди підкинуть. Доїхали з вітерцем. За 15 хвилин до кінця вечері.

Будні в стилі All Inclusive

Закінчилися травневі свята, розпочався робочий тиждень. Оскільки вай фай ловив лише у лобі, довелося трохи переробити лобі під робочий офіс. Невелика перестановка меблів ближче до розетки. Небагато протягнути кабелів туди-сюди, трос із шифром, налаштування vpn каналу. Я цілком готовий! Хоча ні, ще пару коктейлів та робоче місце укомплектовано. На щастя, канал був досить стабільним для комфортної роботи. У цей час у Даші настала пляжно-пасивна частина відпочинку. Працюючи в лобі, я жив наче в паралельному світі. Спостерігаючи весь день за роботою ресепшена, слухаючи якісь у людей проблеми чи побажання. Чим взагалі люди займаються у лобі. Напружував лише один момент, постійно слухати як готельні гіди розводять на гроші довірливих туристів, залякуючи страшніше, ніж у сучасних трилерах з метою продати дорогу екскурсію чи ювелірку із псевдо-дорогоцінного каменю. І найприкріше, що люди пачками на це ведуться і переплачують у кілька разів щоб отримувати такі самі послуги, які вони б отримали, купивши тур на вулиці. Навколо мене вирувало життя. Можна було поставити прискорену камеру і спостерігати, як я сиджу на місці, а навколо мене дуже швидко змінюються епізоди життя в лобі. Я навіть став місцевим героєм в очах тих, хто приїхав відпочивати літніх туристок. “Ліно, а ти ще не знаєш? Це ж наш Андрій, він герой, нам усе налаштував! Інтернет працював ідеально не тільки у мене, а й усіх, хто звертався до мене. Працювати було зручно. Забув, правда взяти з Києва гарнітуру, але питання легко вирішилося першим сувенірним магазинчиком.

Моя зайчика мені її прям до відеоконференції принесла. За три дні роботи я дуже звик до свого нового "офісу" і був готовий попрацювати ще тиждень. І ось восьмигодинний день закінчено. Не втрачаючи не секунди наче на техобслуговуванні гоночної машини, я швидко згортав своє робоче місце. Всі кабельки, трос, швидко в кімнату, ноут на замок. Швидко надвір, вжух! І ми в маршрутці мчить продовжувати нашу подорож.


Гора біля Гейнюка

Порою в місті траплялися табличці про те, що Алі подбав і проклав маршрут на гору з чудовою панорамою, а також він чекає всіх на часниковий хліб у своєму ресторані. Ось ми й поїхали випробувати його маршрут. Зійшли на в'їзді в місто, вже на звичній трасі. Напис на камені говорив, про гарну панорамі і застерігав не курити, щоб не було піджару. Підйом на гору нам сподобався. Усюди росли дерева зі стовбурами незвично червоного кольору.

Через час траплялися таблички, що розхвалюють те, як Алі все класно робить. Реально дуже піднімався настрій, коли ми знаходили чергову табличку. Підйом зайняв менше години і був досить нескладний. Нагорі ж нас чекала справді приголомшлива панорама з лавкою. По дорозі вниз ми, ще начитавшись "Про подвиги когось Алі", ми вирішили сходити в його ресторанчик і випити ще раз два фреши на долар. Ресторан виявився закритим! Натомість інший дідусь швидко увійшов у наше становище і понизив свої прайси. Ще внизу ми зустріли туристів, із якими ми перетиналися вчора у Гендельмі. Саме обмінялися враженнями про вчорашній день. Оскільки справа наближалася до ночі, треба було повертатися до готелю.


Після вечері ми вирушили дивитися що так, як в інших готелях нашої мережі. Почали ми з готелю, до якого мали їхати спочатку. Готель як на мене був справді простіше ніж той, у який нас у результаті заселили. Дорогою до наступного готелю ми помітили чорну кішку, що перебігала нашу дорогу. Все б нічого, але натовп туристів, які йшли до нас на зустріч, зупинилися і, дивлячись у наш бік, почали щось обговорювати. Бабуся з дідусем, що йшли до нас на зустріч, взагалі розвернулися і пішли назад. Тобто ті хлопці чекають, що ми перейдемо чорну лінію першими. Ми зупинилися, і я демонстративно сплів руки на грудях і обернувся напівбоком. Хлопці у відповідь прийняли ще вільніші пози, наче їм і по той бік добре. Ми з Дашею у відповідь демонстративно сіли на узбіччя, гордо піднявши носи вгору. Батл міг би й продовжуватись. Але з боку хлопців йшли чотири дівчата, які нічого не знали про кішку. Хлопці почали повільно йти за ними. Ми з Дашею теж почали плавно йти на зустріч. Коли дівчата першими перетнули умовну лінію, хлопець голосно сказав нам: "Шлях вільний! " Обмінявшись сміхом, ми розійшлися за своїми напрямками.

Деякі готелі виглядали дуже розкішно, у деяких були аквапарки, що не поступаються аквапарковим комплексам. Але варто згадати вартість нашого туру в 365 $ за двох відразу ставало радісно, ​ ​ як ми заїхали вдало. Ми, до речі, ще й вписалися чітко між двома дощовими тижнями в практично сонячну.

Наступного дня під час мого робочого дня сталася невелика кульмінаційна подія. На одній із вуличок нашого готелю, прибиральник напоровся на змію і почалася справжня битва. Жаль факіра не було поблизу, ще б факели вогню і вийшло б відмінне шоу. Цього вечора, щоб не обмежувати себе часом вечері, ми його вирішили пропустити і поїхали у тривалу вечірню подорож до Анталії.

Вечірня Анталія

Цього разу вже було зовсім усе по-серйозному. Ми отримали картку для проїзду в транспорті Анталії і тепер могли спокійно пересуватися містом. Просто є один аспект. Маршрутки з Кемера зупиняються далеко від старого міста і необхідно зробити правильну пересадку на 6-ий або 8-ий номер. Картку на щастя можна купити прямо у водія автобуса. На пересадці був великий торговий центр із фудкортом. На фудкорті продавалася більшість тих самих страв, що були в готелі на вечерю. За винятком одного мого улюбленого Іскандер Кебаба! Як же я обожнюю цю смакоту.

У старе місто цього разу ми заїхали з іншого боку та відкрили для себе абсолютно нові краси міста.

Це були піші багаторівневі дороги, що перетинали невеликі каскадні парки з водоспадами. Це дуже красиво.

Серед міста немов райські куточки! На одному з рівнів водоспаду в мальовничому місці висіли чиїсь шкарпетки. Група турецьких хлопців, побачивши, як ми дивимося на шкарпетки тут же при нас почала виправдовуватися і показувати, що вони всі у своїх шкарпетках. Один хлопець не продемонстрував. Я наполягав на тому, що один із їхніх друзів чомусь приховує вбрання своїх ніг.


Але ось провал, він теж у шкарпетках. І тут хтось із хлопців помічає щось без шкарпеток! Усі почали сміятися і з підозрою на мене дивитись. Ось така ось носково-розважальна історія з нами трапилася. “Enjoy Antalya! ” - Попрощалися з нами хлопці. Про як тут усе затишно. Анталья, як Стамбул, місто котів. Коти тут усюди.

Причому деякі досить дивовижні форми. Ми навіть бачили кота, що завис, дивлячись на стовбур дерева.

Мабуть, це був вимкнений кіт. Купивши 0.5 апельсинового фрешу, ми пішли в порт. Скрізь увімкнули гарне підсвічування.

У порту на хвилерізі красувався маяк. Упродовж усього хвилерізу розслаблялися місцеві хлопці та туристи. Усі ніби в якійсь абстракції ліниво сиділи та воркували один з одним.

Це було наше третє відвідування Анталії і хочу сказати, що всі три рази вона була абсолютно різною. Ми з Дашею дуже рекомендуємо це місто майже так само, як легендарний Стамбул. До готелю дістатися без пригод рейсовими автобусами.

Порадувала зупинка, обладнана двома розкішними м'якими кріслами.

Пляжі Бельдібі


Секретний пляж

На третій робочий день я дійшов висновку, що варто все-таки відзначиться не лише у гірських річках та озерах, а й у морі. За кілометр від нас був секретний пляж. Нам про нього розповіли одні з туристів дорогою в каньйон. Ми дотримувалися інструкцій. Спочатку галькою йшли близько кілометра у бік гори, до кінця лінії готельних пляжів. Потім ми пролізли у щілину між двома скелями. Потім трохи довелося дертися по скелях. Спустившись на землю, ми опинилися на безлюдному, нічим не помітному пляжі з такою ж галькою. Щось не так, мабуть ми щось упустили. Наче дівчина говорила, що треба по воді ще щось подолати. Ліворуч від нас була висока скеля, яку сильно бив прибій. Теоретично можна спробувати проплисти вздовж скелі та подивитися, що за нею. На мій великий подив за нею виявився дійсно красивий невеликий пляж. На ще більший подив там уже було чоловік 15, притому з речами. Як вони це зробили? Виявилося, що до цього пляжу є ще поверх досить цікава стежка. Через занедбаний транспортний тунель. Взагалі, прикольно відкривати такі незвичайні місця.

Нічний похід


Після вечері ми мали нічний похід у бік в'їзду до міста. У непроглядній темряві ми залізли на якісь занедбані дороги. Ліворуч від дороги гора і темний ліс. Світло фар. В наш бік на покинуту дорогу їде машина. Цікаво, що вони забули на перекритій бетонній дорозі. Напевно, зараз станеться щось нелегальне й у кращому разі, що нас не стосується. Машина зупинилася неподалік нас. З машини вийшли чотири темні постаті. Що буде далі, вони нас бачили чи ні? Фігури поволі стали в строгу лінійку, пописяли, сіли в машину і поїхали. Досить несподівана розв'язка. Ми пішли ще далі покинутою дорогою. Незабаром натрапили на ще одну машину з вимкненими фарами. У темряві ми розглянули чоловіка, що дивився на нас і дівчину, яка навпочіпки курила. Далі були бетонні огорожі, їх перелазити ми не стали. Адже у нас позаду ще ціла нерозвідана нічна траса. Я краєм ока помітив, як до дерева щось підбігло з боку гори і причаїлося. Темрява була дуже густа. Час наближався до півночі. Не зводячи очей з того дерева, ми пішли на трасу. Траса нас довго не балувала красою, і піша частина незабаром обірвалася. У бік нашого готелю треба було пробратися густим лісом. Ну стежки звичайно ж були, але з боків були зарості. Мене бентежило одне. Я не міг згадати, чи водяться в цих краях Шанхайські барси або Бенгальські тигри. Вибравшись із лісу ми зустрілися з групкою місцевих хлопців, які несхвально мовчали. Крок за кроком, і ми дісталися готелю. Нічний похід взагалі "З вогником" був.

Старі дороги Кемерського району

Це був наш останній день. Виліт у нас вечірній, тому ще можна запиляти повноцінну вилазку. Ходять легенди про якусь печеру Бельдібі. Але точної інформації про її місцезнаходження ніхто не знає. В інтернеті всі факти суперечать один одному. У результаті ми знайшли блог одних хлопців, які присвятили чимало часу, щоб з'ясувати, що печери саме в Бельдібі не існує.

Завдяки їхньому блогу ми для себе проклали мальовничий маршрут. Щоб доїхати від Анталії до нашого міста Бельдібі, потрібно проїхати через три відносно нові тунелі. Але ще є занедбані серпантинові дороги, однією з яких ми лазили серед ночі. Ось цими дорогами ми й вирушили в дорогу. Доїхавши з Бельдібі до першого тунелю, ми завернули на стару дорогу. Маршрут вийшов довгим і дуже мальовничим, навіть із виходом на пляжики. Водічка була найкрасивіша, коли дивишся з висоти. Ще ми проходили повз якусь красиву територію обнесеною колючим дротом. Іноді колючому паркані траплялися дірки лазівки. Причому чим далі йдеш там більше цих лазів. Наприкінці огорожі була дірка в людський зріст, для тих, хто зважився в останній момент. Ми все-таки не стали з'ясовувати, що там так охороняють. Вдень якось не екстремально таке провертати. Маршрут зайняв кілька мальовничих годинників. Це була наша перша Туреччина у такому форматі, і вона нам дуже сподобалася. Я б з радістю продовжив подорож. Відлітати не хотілося. У цій поїздці на нас чекав ювілейний сотий переліт! Ми це зробили!

Вранці вийшов на роботу вже у сам київський офіс. Зранку традиційна планерка на тиждень. Наша скрам майстер розпочала мітинг “Так давайте оцінимо, що у нас за ресурсами. Подивимося, у кого цього тижня буде відпустка. Ага, у середу починається відпустка у Андрія! ”. На мене всі подивилися з підозрою, а хтось навіть перепитав "Як знову? )))". А я що, я вже давно не був у відпустці, це взагалі моя перша відпустка за останні три місяці)))

Інформація про подорож

Дата подорожі:  06.05. 2017 – 13.05. 2017

Готель:  Larissa Beldibe


Тривалість:  7 ночей (Бельдібі)

Тур агентство у Києві:  Tasty Travel

Оператор:  TPG (норм)

Тип туру:  Повний пакет - страховка, переліт, трансфери, готель, інклюзив

Екскурсії:  Памуккале, інше самі

Покупка путівки:  За 2 дні

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Схожі розповіді
Коментарі (6) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар