Надвигались 4 выходных дня. И что с этим делать? Может быть, и не так уж и не право наше правительство, отбирая потихоньку наши законные выходные? Согласитесь, что пить четыре дня подряд тяжеловасто. А сидя на даче, только так и можно убить время. Надо бы как-то провести время покультурнее. Раньше бы мы по этому поводу даже и не заморачивались бы. Бы-бы, бы-бы. Теперь для Крыма 4 выходных маловато будет. Куда ж крестьянину податься?
Турправда для меня уже несколько лет, как стала вторым домом. Нет, вру. Поскольку сижу я тут исключительно в рабочее время. Значит, второй работой. Ну, неважно. Факт в том, что, мило здесь общаясь, перезнакомилась с кучей народу. И из каких-то обрывочных сведений, полунамеков-полужеланий, у меня выкристаллизовалось намерение поехать в Одессу. Четырех, и даже трех дней, как я посчитала, должно хватить. Это же не Ялта! Последней жирной каплей, переполнившей чашу моего намерения, стало получение кое с кого давно обещанной мне суммы, почти хватившей мне на съем одесской квартирки на пару ночей. Оставалось только убедить, ничего не ведавшего о моих турправдинских делишках, Вадика, что в Одессе нам будет хорошо, ну почти как в Ялте. Вадик, было, скривился (в Одессе он, будучи на сборах, лежал некоторое время в госпитале и, разумеется, через забор сбегАл с пацанами в город). Пришлось пустить в ход тяжелую артиллерию в виде обещания, что это будет алкотур. В Крыму же скоро кроме настойки боярышника пить будет нечего. А в Одессе, по слухам, можно недорого попить разливного вина окрестных заводов. Да и квартирка, можно сказать, оплочена! Он сдался. Я победила. Но еще нужно было его как-то поставить в известность, что мы будем там не одни. На удивление, Вадик отнесся к этому спокойно. Предвкушение алкотура притупило его бдительность.
В пятницу вечером мы сели в свой, под завязку забитый автобус Мариуполь-Одесса, и отдых начался! Чтобы не выглядеть после бессонной ночи слишком уж помятой и не испугать своих подруг по интернету, сказала накануне Вадику, что в дороге пить не будем! Вот так взяла и сказала!
А вместе с нами в автобусе ехала группа относительно молодых (лет 30) девчонок, которые, непосредственно после отправления автобуса, открыли бутылку вина и стали громко обсуждать вчерашний ДР одной из них. По их словам, которые слышал весь автобус, повеселились они на славу! Катались на лимузине, загруженном шампанским, мартини, ромом и джином. Закусывали шаурмой. И так они аппетитно рассказывали, что я укоризненно посмотрела на Вадика. А мы? А как же мы? Заметив хитрый блеск в его глазах, я поняла, что он сделал все правильно, т. е. наоборот. И у нас, оказывается, все есть. Правда, этого всего было грамм всего 250. Ну, ничего, для начала хватит. Девчонки продолжали веселиться, что нравилось далеко не всем, о чем они им не преминули заметить. На что девчонки заявили, что еще не 23 часа, и они имеют полное право шуметь. Однако же, немножко прикрутили громкость.
На автостанции Бердянска мы, вместо туалета, рванули в магазин за продолжением банкета. Девочки, само собой, тоже. Когда я писала, что автобус был забит под завязку, я нисколечко не преувеличила, поскольку водитель набрал левых пассажиров, которые стояли в проходе. В Бердянске они вышли, но вместо них появились другие. Некоторых пристроили на табуреточках, другие сидели на ступеньках, ну и стояли в проходе тоже. Стоячими оказались молодые парни, и стояли они, в аккурат возле девочек. Разумеется, пошло еще более оживленное общение. Нас это нисколечко не напрягало, скорее наоборот, веселило. Мы были с ними на одной волне, хотя никому и не мешали. Мы тихие алкоголики, нарушавшие тишину лишь характерным скрипом вытаскиваемой из коньячной бутылки пробки. Ну, а остальной народ периодически принимался громко возмущаться. Но совесть у девчонок, все же, была. Без десяти одиннадцать одна из них, взглянув на часы, сказала остальным что-то типа « Быстрее разговариваем, а то осталось десять минут! » .
Автобус был достаточно комфортным, расстояния между сиденьями были, в кои-то веки, достаточными, чтобы поместить длинные вадькины ноги. Кроме того, наши места находились возле второй двери, т. е. за нами никто не сидел, и можно было спокойно опустить кресло, не улегшись, при этом, никому на колени. Но мне все равно было неудобно. Ну не могу я сидеть долго с опущенными ногами. Мне непременно нужно их куда-нибудь забросить. Посмотрев назад, увидела, что перед сиденьями, находящимися за дверью есть перегородка, куда было бы очень удобно положить ножки. Эх, нужно было просить в кассе эти места! Но Вадик сказал, что это плохие места - там нельзя просунуть ноги вперед под сиденья.
На наших билетах было написано место прибытия – Одесса привокзальная. Я и подумала, что автовокзал находится где-то в районе ж/д. Посмотрела по карте – Привоз где-то рядом, и наше будущее место ночлега тоже. Автобус слегка припозднился. Нас обещали поселить ровно в полдесятого и просили не опаздывать. После покупки обратных билетов в кассе автовокзала у нас оставалось минут сорок, и мы не спеша двинули в нужном, как я думала, направлении. Улица, по которой мы двигались, была сплошной барахолкой, где продавался всякий интересный хлам. Из чего я решила, что где-то за углом должен быть Привоз. Но он пока не был нашей целью, и, увидев, что время уже начинает слегка поджимать, стали спрашивать дорогу. Нас отправляли, почему-то, не в ту сторону, куда бы я пошла по своему разумению. В конце концов, нам пришлось почти бежать, чтобы успеть.
В нужную нам подворотню мы проникли вслед за какой-то девочкой, как раз отпиравшей ворота.
Вскорости подошла и хозяйка. Она предложила нам на выбор две равнозначных квартиры, находящиеся в одном дворе. Мы отдали ей 800 гривен, причитавшихся за 2 ночи, и 200 залога за возможную утерю ключа. Никаких вопросов, типа. кто мы и откуда, задано не было. Паспорт фотографировать тоже никто не собирался.
Быстро освежившись, сбегав в магазин, закупив необходимый минимум продуктов и позавтракав ими, мы помчались на встречу с новыми друзьями – Матвейкой и ЛаФифой. В рамках алкотура, местная жительница ЛаФифа обещала повести нас на рынок за разливным вином с последующим его распитием где-нибудь на природе. Пока мы брели гурьбой к Новому рынку, Лада выдала массу информации по архитектуре и истории. К сожалению, я плохо воспринимаю информацию на слух, аудиокниги могу слушать по пять раз одну главу. Вот печатное слово впечатывается в мозг основательно. Поэтому, не спрашивайте меня что это и где это. Лучше уж обратиться к первоисточнику.
Без проводника на рынке мы ничего бы не нашли. Вожделенная нами винная точка находилась в совершеннейшем закоулке рынка. Перепробовав кучу всего и купив то, что показалось нам съедобным, мы двинули на « природу» . По дороге зашли в магазин купить воды. На глаза мне попалось молдавское шампанское Крикова – одно из четырех натуральных на постсоветском пространстве. В Мариуполе его давно не наблюдается. Брют стоил 160 грн. Однако! Артемовского не было вообще.
В парке Шевченко мы располагаться не стали, опасаясь пристального внимания представителей силовых структур. Пошли на пляж. Несмотря на сильный ветер и солнце в дымке, там уже присутствовали загоральщики. И выпивальщики тоже. Еле найдя, где примоститься, кое-как расположились. Под приятную беседу вино ушло, как в сухой песок. Охранник пляжного заведения, на ступеньках которого мы расселись, попытался было, нас сдыхаться, но мы не поддались. Я устроила фотосессию воробьям, что-то клевавшим в песке неподалеку. А мне в кадр то и дело невзначай попадала другая фотосессия. Девушка, видимо, дождавшись своего прынца, отобрала у него белого коня и выеживалась, как умела.
Нам было уже совсем хорошо, и мы пошли гулять. Хорошо, что я что-то пыталась фотографировать, иначе бы не вспомнила ничего. В грузинском заведении мы заказали бараний шашлык и микулинское разливное пиво. Мясо было на ребрышках. Совершенно без запаха. Мы его так и не идентифицировали. Но вроде, не баранина. И не свинина, и не говядина. Сфоткать ни у кого ку-ку не сработало. Зато котика мы не забыли.
Котиков здесь не подают. Может, это была собачка?
А вместо микулицкого разливного нам принесли бутылочную « Оболонь» . Решили, видимо, что мы настолько пьяные, что не заметим подвоха!
Потом мы где-то еще бродили, потеряв черниговнян, которые ушли, наконец-то, поселяться в свой отель. Мне захотелось криковского шампанского, но тот магазин, где я его видела, мы уже давно прошли, а в тех, которые нам попадались по пути, его не было. Приморив наших провожатых, распрощались и ушли к себе. Но миссия наша еще не была выполнена! Нам еще нужно было набрать воды в бювете. Взяв бутылки, мы пошли в близлежащий сквер, где находится бювет. Но он (бювет) уже был закрыт! Ну, нет так нет! Тогда мы пошли в магазин, и от огорчения купили коньяку. Им и поужинали.
Спалось на новом месте великолепно! Утречком мы проснулись, против обыкновенных шести, аж в семь часов! Оказалось, что телефон сдох. Зарядить я его успела совсем чуть-чуть. Мы позавтракали и пошли опять к бювету, который работал с 8. Там была очередь, в основном из мужиков с кучей пятилитровых баклажек. Никакой информации о составе и происхождении воды там не было. Простояв минут десять и набрав свои две небольших бутылочки, мы вернулись домой. Вода оказалась совершенно обыкновенной на вкус. Никакого сероводорода, никакого привкуса минеральной воды. Может она такая же, как в кране? Только бесплатная?
В наши сегодняшние планы входила тропа здоровья. Наши новые друзья не такие ранние пташки, как мы, поэтому мы ушли гулять сами. Накануне ЛаФифа показала нам, где эта тропа начинается. На подходе к ней мне захотелось попробовать местного кваса из бочки. Гадость редкая! Совершенно без газа! Никогда не покупайте!
Тропа была довольно живописной, вот если бы еще горы тут выросли! Кстати, погода в этот день была не в пример вчерашней. Был абсолютный штиль, и солнышко прижаривало добряче. Ныряльники и полотенце мы взяли, поэтому, спустившись на приглянувшийся нам пляжик, решили расположиться ненадолго здесь. Раздевалки еще не расставили, и они теснились кучкой под парапетом. Открытой дверью они выходили на все тот же парапет.
Совершенно без задней мысли я туда зашла и переоделась. Только потом я обратила внимание, что меня хоть и не видно со стороны моря, но отличненько видно с верха парапета, где иногда кто-то шастал! Ну и подумаешь! Мне от людей скрывать нечего! Вадика я, правда, прикрыла полотенцем.
Пополнив ряды немногочисленных, пока, загоральщиков, мы посидели немножко на полотенце, позвонили проснувшейся уже Матвейке и сказали, что созвонимся попозже. Но просто так сидеть скучно, а лежать не на чем. Я пошла купаться. Подойдя к воде, поняла, что это совершенно невозможно. Вода была просто фе! Сплошная тина.
Тогда я пошла за соседний волнорез. Там вода была чистой, и я зашла в воду. По ощущениям, градусов 12. А в прогнозе писали 7. Как всегда наврали! Искупавшись сама, загнала в воду Вадика. Он зашел по колено, умылся и вышел. Не доходя полотенца, развернулся и пошел обратно. Искупался таки! Как это так? Быть на море и не искупаться? Тем более, что на Черное море мы в этом году уже врядле попадем. По дороге видели таблички с указанием температуры воды-воздуха, и даже песка! Впервые такое видела! Очень ценная информация. Песок летом бывает, я думаю, градусов 50-60. Как правило, все таблички были еще пустыми, но в одном месте значилось, что вода 11 градусов. Я почти угадала! Синоптики отдыхают!
Переоделись и пошли дальше по тропе, влившись в толпу, жаждущую, как и мы, здоровья. Народ шел, бежал, катился на велосипедах и самокатах. Были и лентяи на туристических электромобильчиках.
Периодически мы сворачивали с тропы, чтобы посмотреть на пляжики. В очередной раз, подойдя с фотиком к обрыву, увидела группу нудистов. Поспешно ретировалась, побоявшись, что они подумают, будто я фоткаю их! Никак не ожидала, что они тут вообще есть, да еще в таком количестве! Крым отдыхает! Там нудятся, как правило, в уединенных местах. А здесь, как-никак, черта миллионного города! Таких нудных пляжей было несколько.
Потом мы набрели на пляж, где нудистов не было, зато были совершенно потрясающие камни.
Рядом с пляжем, соблазнившись кипящей в казанах шурпой, пообедали в весьма милом и дорогом заведении « Санторини» .
Все хорошо, но Вадик стал возмущаться: « Что это за алкотур? Уже полдня прошло, а мы ни в одном глазу! » Грозился начать пить пиво.
Дальше шли закрытые чистенькие пляжи, принадлежащие СБУ и погранцам.
Кто б сомневался! Лучшее – детям!
А затем пошли сплошняком общепитовские заведения разного пошиба, венцом которых стали клубы « Итака» и « Ибица» , разделенные пирсом.
Мы вышли на пирс.
Море – жуткое фе! Однако же, это не мешало некоторым им наслаждаться! В холоднючей воде резвилась стайка индусов.
Гоа, ни дать ни взять!
Ребенку тоже холод нипочем!
Нарядная девчушка, чинно шедшая по пирсу, в конце его бухнулась на колени. Я думала, что она упала. Но нет! Это она специально, чтобы подползти к краю и заглянуть, таким образом, в бездну!
Перпендикулярно морю уходил променад с аквапарком, миниботсадом, бутиками, кафешками, фонтанами и другими аттракционами.
Очень многолюдно и празднично. Вечером, наверное, здесь невероятно красиво!
Дальше начинался мегаполис с суперсовременными зданиями. Навстречу шли гламурные девочки. На одной из них были шлепки, типа домашних, с пушистыми перепонками. Дальше из машины вышел папа с небольшим сыном. Сын был в теплой куртке и! шапке!
Я решила, было, подъехать до центра. Сели на трамвайчик 5-го маршрута. Пока Вадик искал мелочь и ждал кондуктора, я уже решила, что мы зря сюда сели – сидячие места были все заняты, а стоя нифига не видно. На следующей остановке мы вышли и хотели идти дальше. Но не тут-то было! Вагоноуважаемый вагоноуважатый, раза в два моложе нас, с криком « Молодые люди! Оплатите пГоезд! » ринулся к нам из трамвая, бросив свою баранку (или как там это у него называется). Пришлось Вадику откупиться от настырного водилы трояком за меня. Сам-то он пенсионер. А я заяц недоделанный.
Итак, мы гуляли дальше по Французскому бульвару. За забором была обширная зеленая и довольно заброшенная территория. Набрели на вход с табличкой, из которой явствовало, что за забором, оказывается, находится Ботанический сад.
Вход стоил 30 грн. Но мы были измучены даже не нарзаном, поэтому туда мы не пошли. Может завтра?
А дальше мы нашли дырку в заборе, через которую то и дело кто-то влазил и вылазил. Так что, в ботсад через ворота, видимо, никто не ходит. А дальше мы набрели (о счастье! ) на завод шампанских вин.
Не, ну мы знали, что одесское шампанское – гадость редкая, но на безрыбье и рак рыба! Зашли в их фирменный магазин, находящийся на тихой зелененькой территории завода. Ничтоже сумняшеся, приобрели бутылку мускатного брюта за 70 грн. И где б его выпить? Может вернуться к дырке в заборе и забраться под какой-нибудь уединенный кустик в ботсаду? Вадик предложил распить ее прямо здесь, не отходя от кассы. Вот и лавочка имеется под тисом, рядом со скульптурной композицией, символизирующей, видимо, вред детского алкоголизма.
Гипсовый мальчик держал оторванную руку гипсовой же девочки. Я сказала Вадику, что нас охранник расстреляет через повешение, если мы тут затеем бухать. Но потом мне пришла в голову гениальная идея спросить у него разрешения. С этим намерением, я заломилась в его будку и елейным голоском осведомилась: « А если мы тут у вас на лавочке выпьем бутылочку шампанского, вы нас прогоните? » . Он покивал головой сверху вниз. Я это расценила как « Да, прогоню! » и хотела бежать. Но, после возвратно-поступательного движения из уст блюстителя порядка последовало: « Пейте! » Радостные, мы устремились к лавочке, где и свершилось распитие.
Ну что вам сказать? Ожидаемо - . . вно . . вном. Правда, не просто . . вно, а мускатное! Но вкус муската напрочь забивал вкус углекислоты. Тем не менее, мы купили еще одну бутылку на всякий случай. Ну, хотя бы подарить Верке. Напоследок, поприставав еще раз к охраннику, на предмет, а где мы находимся, и как нам добраться до центра, мы покинули гостеприимный дворик.
Но садиться опять на пятый трамвайчик, как советовал нам охранник, мы все, же не стали, а свернули с бульвара в какой-то переулок по направлению к морю. Поблукав меж сиротских хатынок, вышли к клинике Филатова. А потом спустились опять на тропу здоровья. ОООО! Вся зеленая зона была просто забита теми, кто жаждал потратить здоровье!
Дымки от мангалов кружили голову. Или это были пузырьки голимого одесского шампанского? Случилось так, что мы опять вышли к тому пляжу, на котором были утром. Испукались еще разик. Распили вторую бутылку шампуспусика (прости, Верка! )
Хотели позвонить друзьям, но оказалось, что телефон исдох совершенно. Вот, блин! Народ подумает, что мы отморозились и решили всех кинуть! Поэтому, в целях экономии времени, пешком не пошли, а поднялись наверх на фуникулере, сродни тому, что есть в центре Ялты. Стоило это удовольствие аж по 35 грн.
Шампанское уже давило на все внутренние органы, пришлось зайти в какую-то кафешку с целью освежиться. Полегчало. По дороге зашли в какой-то магазин докупить продуктов. Увидев криковский брют всего за 130 грн купили и его. Дома быстро переоделись и чуть-чуть подзарядили телефон. Смогли, наконец-то созвониться с друзьями. Они сидели в кафе на Дерибасовской. Мы сказали, что сейчас смотаемся на Привоз за вином и присоединимся к ним. Привоз оказался, как ни странно, совсем рядом. Народ уже отдыхал, а мы, как дураки, практически трезвые, все еще метались в поисках бухла.
Мы знали, что винные точки закрываются в шесть вечера. Было уже где-то без двадцати, когда мы ворвались в ворота рынка.
Сразу на входе мы обнаружили одну из них. Но она оказалась с таировскими винами, которые, как мы уже знали, редкостное ядло. Однако же, там обнаружилась Марсала, стоившая, правда, аж 150 грн. за литр. Выпив стаканчик на пробу, Вадик на ней просто завис. Я его еле утащила оттуда. В поисках овидиопольской точки, мы обежали полрынка. В процессе забежали в рыбные ряды. Запашок там мне очень напомнил не то Шри-Ланку, не то Гоа. Цены недетские. Свежей барабульки нет. Где же овидиопольское вино? Никто не знает. Стали звонить ЛаФифе. Нам сказали выйти на улицу Пантелеймоновскую (или Пантелеевскую? ). Спрашиваем у торговцев редиской молдавской национальности, что это за улица, на которой мы стоим? Они ни бэ, ни мэ. Пока мы бегали, пробило шесть! ААААА! Все пропало! Сейчас мы превратимся в тыкву!
Когда было уже минут десять седьмого, благодаря указаниям ЛаФифыного мужа, мы таки отыскали требуемое в совершенно невероятном закутке. Пробовать времени уже не было, и мы купили литр медвежей крови и ДВА литра кагора. Вздохнув с облегчением, мы пошли на встречу с друзьями, заседавшими на Дерибасовской в « Кларебаре» .
Посидели немножко с ними, попивая купленный Кагор, который оказался совсем не таким хорошим, как купленный вчера на Новом рынке. Но не выливать же! Пошли гулять. Ребята показали нам еще много красивых зданий, но у меня, как оказалось, кончилась память на фотике! Меньше надо было фоткать воробьев и другую разную чушь! Есть еще, конечно, телефон, но он же едва заряжен!
Смеркалось. На многих зданиях появилась подсветка. Красивенно!
Но тут Вадика внезапно скрутило и стало безудержно рвать! Пришлось срочно бежать домой. Мою бедняжечку буквально вывернуло наизнанку. И шо це було? Шурпа? Вино? Ели-пили все одинаково. Я, все же, грешу на рото-вирусную инфекцию в море. Хотя и температура воды для нее еще довольно низкая. Как бы там ни было, богатырский организм справился до утра без посторонней помощи извне. Но завтракать яичницей Вадик побоялся и я сварила ему яйца вкрутую. После чего с надеждой спросила: « Ты шампанское пить не будешь? » Эх, наивная!
Наверстывая вчерашний день, мы пошли туда, где были вечером – на Тещин мост, по дороге завернув к Оперному театру, который не удосужились как следует рассмотреть вчера.
К нам пристали экскурсоводы на электромобиле с предложением поехать в катакомбы и еще куда-то. Проходящий мимо бомж обложил их матом и сказал, что он рассказал бы лучше, чем они. Он тут живет 43 года и точно знает, что . . вно ваша Одесса! Мы, улучив момент, сбежали.
На тещином мосту мы сели на лавочку и распили молдаванский шампусик.
Ну и что? Опять гадость! Припомнив, что магазин находился на Малой Арнаутской, подумали, что контрабанда и должна быть такой. Почитали этикетку. На ней было написано, что шампанское изготовлено путем вторичной шампанизации в каких-то там резервуарах!!!! ! ! В каких еще, блин, резервуарах? Мы были в Новосветском заводе шампанских вин и видели, что там вино шампанизируется непосредственно в бутылках. Это сумасшедше кропотливый процесс. А тут – резервуары! Бррр! Ну, выпили, конечно. Наблюдали за тетенькой, приведшей на экскурсию кучку детей. Тетя была во всем черном, включая шляпку и перчатки!
Пора было выселяться. Дома перекусили, собрали шмотки, и позвонили риэлторше, что мы уже готовы. Пришла хозяйка. Я предложила ей пересчитать ложки-вилки, но она, увидев живой пульт от телевизора, отдала нам залог и отпустила с миром. Потащили барахло к Ладе. Познакомившись поближе с хозяйской кошкой и бросив барахло, пошли заканчивать свое недолгое знакомство с Одессой. Сначала мы пошли на морвокзал, но там было ну очень жарко даже мне.
Зато увидели дельфинчиков, резвящихся в акватории. Переместились в парк на лавочку. Потом сидели возле « Немо» на деревянном настиле, свесив ноги. Пиво скрашивало досуг. Потом решили перекусить и пошли в какое-то кафе на Лонжероне.
Когда до отправления автобуса остался час, мы соизволили покинуть заведение. Забрав вещи у Лады, пошли на автовокзал возле ж/д. Лада нас провожала. Придя на шестую платформу, номер которой нам настойчиво сообщала кассирша при продаже билетов, за пять минут до отправления, автобуса мы там не обнаружили. Я насторожилась. Спросила у людей, сидящих на лавочке: « А где же автобус? » На что мне ответили – уехал! Как уехал? Я пьяная-пьяная, но сообразила побежать в кассу. Ткнула билеты в нос кассирше и спросила, с этой ли автостанции отправляется автобус? Нет, с другой! АААААА! Вот это засада! Бегом к таксистам. До другого автовокзала сколько! Сто! Поехали! Прыгнули в такси ровно в час отправления нашего автобуса. Ехали минут пять или десять. Выскочив из такси и сунув ему сотку, велела водиле ждать, если что. Прибежав на платформу, нашла свой автобус, мирно стоящим, и еще не заведенным. Фух! Моему облегчению не было предела!
Нашли свои места. И что вы думаете? Это оказались именно те места, которые я и хотела, а Вадик не хотел – за второй дверью. Ночью я задирала ноги, как хотела. Но это не спасло меня от отсиживания всех мягких, и не очень, мест. Ненавижу автобусы дальнего следования. И что интересно! Это счастье нам стоило гривен 570 из Мариуполя (за человека). Из Одессы это было гривен на 30 дешевле, что само по себе вопиюще. Но, узнав у черниговских друзей, сколько платили они – мы вообще офигели. Их билеты были практически в два раза дешевле при фактически той же протяженности пути. Ну да! Мы же самый богатый все еще регион! Нас еще доить и доить! Тьфу! Противно.
Ну да я не об этом. Не смотря ни на что, поездка понравилась. Одесса, как нам с Вадиком показалось, куда лучше и Киева и Львова. И это даже не учитывая наличие моря, что само по себе, огромный плюс. Что старинных зданий, абсолютно не похожих друг на друга, что суперсовременных неоднотипных, здесь в разы больше. Если выбирать, где жить из этих трех, Одесса – однозначно! Но вот ехать сюда нам далеко и дорого. И это, как ни крути, город. Городской город. Все равно я люблю Ялту. И мне ее ничто не заменит. По цене, кстати, Одесса, практически на ее уровне.
Но главное в поездке что? Для меня – впечатления. Их я получила выше крыши. Хватит воспоминаний до следующей еще такой далекой поездки. И большая заслуга в этом принадлежит моей новой подруге ЛаФифе. Дай ей Бог здоровья!
Насувалися 4 вихідні дні. І що із цим робити? Може, й не так уже й не право наш уряд, відбираючи потихеньку наші законні вихідні? Погодьтеся, що пити чотири дні поспіль важко. А сидячи на дачі, так і можна вбити час. Потрібно якось провести час покультурніше. Раніше б ми з цього приводу навіть не морочилися б. Б-би, б-би. Тепер для Криму 4 вихідних обмаль буде. Куди ж селянину податися?
Турправда для мене вже кілька років, як стала другою домівкою. Ні, брешу. Бо сиджу я тут лише у робочий час. Значить, другою роботою. Ну не важливо. Факт у тому, що мило тут спілкуючись, перезнайомилася з купою народу. І з якихось уривчастих відомостей, напівнатяків-напівбажань, у мене викристалізувався намір поїхати до Одеси. Чотирьох, і навіть трьох днів, як я порахувала, має вистачити. Це ж не Ялта! Останньою жирною краплею, що переповнила чашу мого наміру, стало отримання декого з кого давно обіцяної мені суми, що майже вистачила мені на оренду одеської квартирки на пару ночей. Залишалося тільки переконати Вадика, що нічого не знало про мої турправдинські справи, що в Одесі нам буде добре, ну майже як в Ялті. Вадик, було, скривився (в Одесі він, будучи на зборах, лежав деякий час у госпіталі і, зрозуміло, через паркан втікав з пацанами до міста). Довелося пустити у хід важку артилерію у вигляді обіцянки, що це буде алкотур. У Криму ж скоро, крім настоянки глоду, пити нічого не буде. А в Одесі, за чутками, можна недорого попити розливне вино навколишніх заводів. Та й квартирка, можна сказати, оплачена! Він здався. Я перемогла. Але ще треба було його якось повідомити, що ми будемо там не одні. На подив, Вадік поставився до цього спокійно. Передчуття алкотури притупило його пильність.
У п'ятницю ввечері ми сіли у свій під зав'язку забитий автобус Маріуполь-Одеса, і відпочинок розпочався! Щоб не виглядати після безсонної ночі надто пом'ятою і не злякати своїх подруг по інтернету, сказала напередодні Вадику, що в дорозі не будемо пити! Ось так взяла та сказала!
А разом з нами в автобусі їхала група щодо молодих (років 30) дівчаток, які безпосередньо після відправлення автобуса відкрили пляшку вина і почали голосно обговорювати вчорашній ДР однієї з них. За їхніми словами, які чув весь автобус, вони повеселилися на славу! Каталися на лімузині, завантаженому шампанським, мартіні, ромом та джином. Закушували шаурмою. І так вони апетитно розповідали, що я докірливо глянула на Вадика. А ми? А як ми? Помітивши хитрий блиск у його очах, зрозуміла, що він зробив усе правильно, тобто. навпаки. І в нас, виявляється, є все. Щоправда, цього було грам всього 250. Ну, нічого, для початку вистачить. Дівчата продовжували веселитися, що подобалося далеко не всім, про що вони їм не забули помітити. На що дівча заявили, що ще не 23 години, і вони мають повне право шуміти. Проте трошки прикрутили гучність.
На автостанції Бердянська ми замість туалету рвонули в магазин за продовженням банкету. Дівчатка, само собою, теж. Коли я писала, що автобус був забитий під зав'язку, я анітрохи не перебільшила, оскільки водій набрав лівих пасажирів, які стояли у проході. У Бердянську вони вийшли, але натомість з'явилися інші. Декого прибудували на табуреточках, інші сиділи на сходах, та й стояли в проході теж. Стоячими виявилися молоді хлопці, і стояли вони, якраз біля дівчаток. Зрозуміло, пішло ще жвавіше спілкування. Нас це анітрохи не напружувало, швидше навпаки, веселило. Ми були з ними на одній хвилі, хоч нікому й не заважали. Ми тихі алкоголіки, що порушували тишу лише характерним скрипом пробки, що витягується з коньячної пляшки. Ну, а решта народу періодично приймався голосно обурюватися. Але совість у дівчат, все ж таки, була. Без десяти одинадцять одна з них, глянувши на годинник, сказала іншим щось на кшталт «Швидше розмовляємо, бо залишилося десять хвилин! ».
Автобус був досить комфортним, відстані між сидіннями були, в якісь повіки, достатніми, щоб помістити довгі вадькині ноги. Крім того, наші місця знаходилися біля другої двері, тобто. за нами ніхто не сидів, і можна було спокійно опустити крісло, не влягши при цьому нікому на коліна. Але мені все одно було незручно. Ну, не можу я сидіти довго з опущеними ногами. Мені обов'язково треба їх кудись закинути. Поглянувши назад, побачила, що перед сидіннями, що знаходяться за дверима, є перегородка, куди було б дуже зручно покласти ніжки. Ех, треба було просити у касі ці місця! Але Вадик сказав, що це погані місця - там не можна просунути ноги вперед під сидіння.
На наших квитках було написано місце прибуття – Одеса привокзальна. Я й подумала, що автовокзал знаходиться десь у районі залізничного. Подивилася по карті - Привіз десь поряд, і наше майбутнє місце нічліги теж. Автобус трохи запізнився. Нас обіцяли поселити рівно о пів на десяту і просили не спізнюватися. Після купівлі зворотних квитків у касі автовокзалу у нас залишалося хвилин сорок, і ми не поспішаючи рушили у потрібному, як я думала, напрямку. Вулиця, якою ми рухалися, була суцільною барахолкою, де продавався всякий цікавий мотлох. З чого я вирішила, що десь за рогом має бути Привіз. Але він поки що не був нашою метою, і, побачивши, що час уже починає трохи підтискати, стали питати дорогу. Нас відправляли чомусь не в той бік, куди б я пішла за своїм розумом. Зрештою, нам довелося майже тікати, щоб встигнути.
У потрібну нам підворітню ми проникли слідом за якоюсь дівчинкою, яка саме відчиняла ворота.
Незабаром підійшла і господиня. Вона запропонувала нам на вибір дві рівнозначні квартири, що знаходяться в одному дворі. Ми віддали їй 800 гривень, що належали за 2 ночі, та 200 застави за можливу втрату ключа. Жодних питань, типу. хто ми і звідки, не було задано. Паспорт фотографувати також ніхто не збирався.
Швидко освіжившись, збігавши в магазин, закупивши необхідний мінімум продуктів і поснідавши ними, ми помчали на зустріч із новими друзями – Матвійкою та ЛаФіфою. В рамках алкотуру, місцева мешканка ЛаФіфа обіцяла повести нас на ринок за розливним вином з подальшим його розпиванням десь на природі. Поки ми брели юрбою до Нового ринку, Лада видала багато інформації з архітектури та історії. На жаль, я погано сприймаю інформацію на слух, аудіокниги можу слухати по п'ять разів один розділ. Ось друковане слово вдруковується в мозок ґрунтовно. Тому, не питайте мене, що це і де це. Краще звернутися до першоджерела.
Без провідника на ринку ми нічого не знайшли б. Бажана нами винна точка перебувала у найдосконалішому закутку ринку. Перепробувавши купу всього і купивши те, що здалося нам їстівним, ми рушили на природу. Дорогою зайшли до магазину купити води. На очі мені потрапило молдавське шампанське Крикова – одне з чотирьох натуральних на пострадянському просторі. У Маріуполі його давно немає. Брют коштував 160 грн. Проте! Артемовського взагалі не було.
У парку Шевченка ми розташовуватися не стали, побоюючись пильної уваги представників силових структур. Пішли на пляж. Незважаючи на сильний вітер і сонце в серпанку, там вже були загоральники. І випивальники також. Ледве знайшовши, де примоститися, абияк розташувалися. Під приємну бесіду вино пішло, як у сухий пісок. Охоронець пляжного закладу, на сходах якого ми розсілися, спробував було нас зітхатися, але ми не піддалися. Я влаштувала фотосесію горобцям, які щось клювали в піску неподалік. А мені в кадр раз у раз ненароком потрапляла інша фотосесія. Дівчина, мабуть, дочекавшись свого принца, відібрала у нього білого коня й вижижувалася, як уміла.
Нам було вже зовсім добре, і ми пішли гуляти. Добре, що я щось намагалася фотографувати, інакше нічого не згадала б. У грузинському закладі ми замовили баранячий шашлик та мікулінське розливне пиво. М'ясо було на реберцях. Абсолютно без запаху. Ми її так і не ідентифікували. Але ніби не баранина. І не свинина, і не яловичина. Сфоткати ні в кого ку-ку не спрацювало. Натомість котика ми не забули.
Котиків тут не подають. Може, це був песик?
А замість мікулицького розливу нам принесли пляшку «Оболонь». Вирішили, мабуть, що ми настільки п'яні, що не помітимо каверзи!
Потім ми десь ще бродили, втративши чернігівян, які пішли, нарешті, поселятися до свого готелю. Мені захотілося криківського шампанського, але той магазин, де я його бачила, ми вже давно пройшли, а в тих, які нам траплялися дорогою, його не було. Приморивши наших провідників, попрощалися і пішли до себе. Але місію нашу ще не було виконано! Нам ще треба було набрати води у бюветі. Взявши пляшки, ми пішли в сквер, де знаходиться бювет. Але він уже був закритий! Ну ні так ні! Тоді ми пішли в магазин і від прикрості купили коньяку. Їм і повечеряли.
Спалося на новому місці чудово! Вранці ми прокинулися, проти звичайних шести, аж о сьомій годині! Виявилося, що телефон здох. Зарядити я його встигла трохи. Ми поснідали і пішли знову до бювету, який працював з 8. Там була черга, здебільшого з мужиків із купою п'ятилітрових баклажок. Жодної інформації про склад та походження води там не було. Простоявши хвилин десять і набравши свої дві невеликі пляшечки, ми повернулися додому. Вода виявилася цілком звичайною на смак. Ніякого сірководню, жодного присмаку мінеральної води. Може вона така сама, як у крані? Тільки безкоштовна?
У наші сьогоднішні плани входила стежка здоров'я. Наші нові друзі не такі ранні пташки, як ми, тож ми пішли гуляти самі. Напередодні ЛаФіфа показала нам, де ця стежка починається. На підході до неї мені захотілося скуштувати місцевого квасу з бочки. Гидота рідкісна! Абсолютно без газу! Ніколи не купуйте!
Стежка була досить мальовничою, от якби ще гори тут виросли! До речі, в цей день погода в цей день була не в приклад. Був абсолютний штиль, і сонечко смажило добряче. Пирляни і рушник ми взяли, тому, спустившись на пляжик, що сподобався нам, вирішили розташуватися ненадовго тут. Роздягальні ще не розставили, і вони тіснилися купкою під парапетом. Відчиненими дверима вони виходили на той самий парапет.
Абсолютно без задньої думки я туди зайшла і переодяглася. Тільки потім я звернула увагу, що мене хоч і не видно з боку моря, але чудово видно з верху парапету, де іноді хтось шастав! Та й подумаєш! Мені від людей нічого приховувати! Вадика я, щоправда, прикрила рушником.
Поповнивши ряди нечисленних, поки, засмаглих, ми посиділи трошки на рушник, зателефонували Матвейці, що прокинулася, і сказали, що зателефонуємо пізніше. Але просто так сидіти нудно, а лежати нема на чому. Я пішла купатись. Підійшовши до води, зрозуміла, що це неможливо. Вода була просто фе! Суцільна тин.
Тоді я пішла за сусідній хвилеріз. Там вода була чиста, і я зайшла у воду. За відчуттями, градусів 12. А в прогнозі писали 7. Як завжди набрехали! Скупавшись сама, загнала у воду Вадика. Він зайшов по коліна, умився і вийшов. Не доходячи до рушників, розвернувся і пішов назад. Викупався таки! Як це так? Бути на морі і не викупатися? Тим більше, що на Чорне море ми цього року вже навряд чи потрапимо. Дорогою бачили таблички із зазначенням температури води-повітря, і навіть піску! Вперше таке бачила! Дуже цінна інформація. Пісок влітку буває, на мою думку, градусів 50-60. Як правило, всі таблички були ще порожні, але в одному місці значилося, що вода 11 градусів. Я майже вгадала! Синоптики відпочивають!
Переодяглися і пішли далі стежкою, влившись у натовп, який прагне, як і ми, здоров'я. Народ йшов, біг, котився на велосипедах та самокатах. Були й ледарі на туристичних електромобільчиках.
Періодично ми повертали зі стежки, щоб подивитися на пляжики. Вкотре, підійшовши з фотиком до урвища, побачила групу нудистів. Поспішно ретирувалася, побоявшись, що вони подумають, ніби я їх фоткаю! Ніяк не очікувала, що вони тут взагалі є, та ще й у такій кількості! Крим відпочиває! Там потребують, як правило, у відокремлених місцях. А тут, як-не-як, межа мільйонного міста! Таких нудних пляжів було кілька.
Потім ми натрапили на пляж, де нудистів не було, зате були чудові камені.
Поруч із пляжем, спокусившись киплячою в казанах шурпою, пообідали в дуже милому і дорогому закладі «Санторині».
Все добре, але Вадик обурювався: «Що це за алкотур? Вже півдня минуло, а ми в жодному оці! » Погрожував почати пити пиво.
Далі йшли закриті чистенькі пляжі, що належать СБУ та прикордонникам.
Хто б сумнівався! Найкраще – дітям!
А потім пішли суцільником заклади громадського харчування різного штибу, вінцем яких стали клуби «Ітака» та «Ібіца», розділені пірсом.
Ми вийшли на пірс.
Море – моторошне фе! Але це не заважало деяким їм насолоджуватися! У холодній воді гралася зграйка індусів.
Гоа, ні дати ні взяти!
Дитині теж холод дарма!
Нарядне дівчисько, що чинно йшло по пірсу, в кінці його бухнулося на коліна. Я гадала, що вона впала. Але немає! Це вона спеціально, щоб підповзти до краю і зазирнути таким чином у прірву!
Перпендикулярно морю йшов променад з аквапарком, мініботсадом, бутіками, кафешками, фонтанами та іншими атракціонами.
Дуже багатолюдно та святково. Увечері, мабуть, тут неймовірно красиво!
Далі починався мегаполіс із суперсучасними будинками. Назустріч йшли гламурні дівчата. На одній з них були ляпаси, типу домашніх, з пухнастими перетинками. Далі з машини вийшов тато з маленьким сином. Син був у теплій куртці та! шапці!
Я вирішила, було, під'їхати до центру. Сіли на трамвайчик 5-го маршруту. Поки Вадик шукав дрібниці і чекав на кондуктора, я вже вирішила, що ми дарма сюди сіли - сидячі місця були всі зайняті, а стоячи ніфіга не видно. На наступній зупинці ми вийшли та хотіли йти далі. Але не тут було! Вагоношановний вагоношановний, вдвічі молодший за нас, з криком «Молоді люди! Оплатіть пГоїзд! » кинувся до нас із трамвая, кинувши свою бублик (або як там це у нього називається). Довелося Вадику відкупитися від настирливого водили трояком за мене. Сам він пенсіонер. А я заєць недороблений.
Отже, ми гуляли далі Французьким бульваром. За парканом була велика зелена і досить занедбана територія. Набрели на вхід з табличкою, з якої випливало, що за парканом, виявляється, знаходиться Ботанічний сад.
Вхід коштував 30 грн. Але ми були змучені навіть не нарзаном, тому ми туди не пішли. Може, завтра?
А далі ми знайшли дірку в паркані, через яку раз у раз хтось влазив і вилазив. Тож у ботсад через ворота, мабуть, ніхто не ходить. А далі ми натрапили (про щастя! ) на завод шампанських вин.
Ні, ну ми знали, що одеське шампанське – гидота рідкісна, але на безриб'ї і рак риба! Зайшли до їхнього фірмового магазину, що знаходиться на тихій зелененькій території заводу. Ніщо не сумнівалося, придбали пляшку мускатного брюта за 70 грн. І де його випити? Може повернутися до дірки в паркані і забратися під якийсь кущик у ботсаду? Вадик запропонував розпити її прямо тут, не відходячи від каси. Ось і лавочка є під тисом, поруч із скульптурною композицією, що символізує, мабуть, шкоду дитячого алкоголізму.
Гіпсовий хлопчик тримав відірвану руку гіпсової дівчинки. Я сказала Вадику, що нас охоронець розстріляє через повішення, якщо ми тут починаємо бухати. Але потім мені спало на думку геніальна ідея запитати у нього дозволу. З цим наміром, я заломилася в його будку і ялинковим голоском поцікавилася: «А якщо ми тут у вас на лавці вип'ємо пляшечку шампанського, ви нас проженете? ». Він покивав головою зверху донизу. Я це розцінила як «Так, прожену! » і хотіла тікати. Але, після зворотно-поступального руху з вуст охоронця порядку було: «Пийте! » Радісні, ми попрямували до лавки, де й відбулося розпивання.
Ну, що вам сказати? Очікуємо - . . вно . . вном. Правда, не просто . . вно, а мускатне! Але смак мускату геть-чисто забивав смак вуглекислоти. Тим не менш, ми купили ще одну пляшку про всяк випадок. Ну, хоч би подарувати Вірці. Насамкінець, приставши ще раз до охоронця, на предмет, а де ми знаходимося, і як нам дістатися до центру, ми покинули гостинний дворик.
Але сідати знову на п'ятий трамвайчик, як радив нам охоронець, ми все ж не стали, а звернули з бульвару в якийсь провулок у напрямку до моря. Поблукавши між сирітськими хатинками, вийшли до клініки Філатова. А потім спустилися на стежку здоров'я. ТзОВ! Вся зелена зона була просто забита тими, хто бажав витратити здоров'я!
Димки від мангалів кружляли голову. Чи це були бульки голимого одеського шампанського? Сталося так, що ми знову вийшли до пляжу, на якому були вранці. Злякалися ще раз. Розпили другу пляшку шампуспусика (вибач, Вірко! )
Хотіли зателефонувати друзям, але виявилося, що телефон здох зовсім. От млинець! Народ подумає, що ми відморозилися і вирішили кинути всіх! Тому, з метою економії часу, пішки не пішли, а піднялися нагору на фунікулері, схожі на те, що є в центрі Ялти. Коштувало це задоволення аж по 35 грн.
Шампанське вже давило на всі внутрішні органи, довелося зайти в якусь кафешку з метою освіжитись. Полегшало. Дорогою зайшли до якогось магазину докупити продуктів. Побачивши криковський брют лише за 130 грн купили і його. Будинки швидко переодяглися і трохи підзарядили телефон. Змогли, нарешті, зателефонувати з друзями. Вони сиділи у кафе на Дерибасівській. Ми сказали, що зараз змотаємось на Привіз за вином і приєднаємось до них. Привіз виявився, як не дивно, зовсім поряд. Народ уже відпочивав, а ми, як дурні, практично тверезі, все ще кидалися у пошуках бухла.
Ми знали, що винні точки закриваються о шостій вечора. Було вже десь без двадцяти, коли ми увірвалися у ворота ринку.
Відразу на вході ми знайшли одну з них. Але вона опинилася з таїровськими винами, які, як ми вже знали, рідкісне отрута. Проте там виявилася Марсала, що коштувала, щоправда, аж 150 грн. за літр. Випивши склянку на пробу, Вадик на ній просто завис. Я його ледве потягла звідти. У пошуках овідіопольської точки ми обіжали півринку. У процесі забігли до рибних лав. Запашок там мені дуже нагадав чи Шрі-Ланку, чи Гоа. Ціни недитячі. Свіжої барабульки немає. Де ж овідіопольське вино? Ніхто не знає. Стали дзвонити Лафіфе. Нам сказали вийти на вулицю Пантелеймонівську (чи Пантелєєвську? ). Запитуємо торговців редисської молдавської національності, що це за вулиця, на якій ми стоїмо? Вони ні бе, ні ме. Поки ми бігали, пробило шість! ААААА! Все пропало! Зараз ми перетворимося на гарбуз!
Коли було вже хвилин десять сьомого, завдяки вказівкам ЛаФифиного чоловіка, ми таки відшукали необхідне в неймовірному закутку. Пробувати часу вже не було, і ми купили літр ведмежої крові та ДВА літри кагору. Зітхнувши з полегшенням, ми пішли на зустріч із друзями, які засідали на Дерибасівській у «Кларебарі».
Посиділи трошки з ними, попиваючи куплений Кагор, який виявився зовсім не таким добрим, як куплений учора на Новому ринку. Але ж не виливати! Пішли гуляти. Діти показали нам ще багато красивих будівель, але в мене, як виявилося, скінчилася пам'ять на фотиці! Менше треба було фоткати горобців та іншу різну нісенітницю! Є ще, звичайно, телефон, але ж він ледве заряджений!
Смеркало. На багатьох будинках з'явилося підсвічування. Гарно!
Але тут Вадика раптово скрутило і почало нестримно рвати! Довелося терміново тікати додому. Мою бідолаху буквально вивернуло навиворіт. І що це було? Шурпа? Вино? Їли-пили все однаково. Я все ж грішу на ротовірусну інфекцію в морі. Хоча температура води для неї ще досить низька. Як би там не було, богатирський організм упорався до ранку без сторонньої допомоги ззовні. Але снідати яєчнею Вадик побоявся і я зварила йому яйця круто. Після чого з надією запитала: Ти шампанське пити не будеш? Ех, наївна!
Надолужуючи вчорашній день, ми пішли туди, де були ввечері – на Тещин міст, дорогою загорнувши до Оперного театру, який не спромоглися як слід розглянути вчора.
До нас пристали екскурсоводи на електромобілі з пропозицією поїхати в катакомби та ще кудись. Бомж, що проходить повз, обклав їх матом і сказав, що він розповів би краще, ніж вони. Він тут живе 43 роки і точно знає, що . . вно ваша Одеса! Ми, влучивши момент, втекли.
На тещиному мосту ми сіли на лавку і розпили молдаванський шампусик.
Ну і що? Знову гидота! Пригадавши, що магазин знаходився на Малій Арнаутській, подумали, що контрабанда і має бути такою. Почитали етикетку. На ній було написано, що шампанське виготовлено шляхом вторинної шампанізації в якихось резервуарах!!!! ! ! В яких ще блін резервуарах? Ми були у Новосвітському заводі шампанських вин та бачили, що там вино шампанізується безпосередньо у пляшках. Це божевільно копіткий процес. А тут – резервуари! Бррр! Ну, випили, звісно. Спостерігали за тітонькою, що привела на екскурсію купку дітей. Тітка була у всьому чорному, включаючи капелюшок та рукавички!
Настав час було виселятися. Вдома перекусили, зібрали шмотки, і зателефонували ріелторше, що ми вже готові. Прийшла господиня. Я запропонувала їй перерахувати ложки-вилки, але вона, побачивши живий пульт від телевізора, віддала нам заставу та відпустила зі світом. Потягли барахло до Лади. Познайомившись ближче з господарською кішкою та кинувши барахло, пішли закінчувати своє недовге знайомство з Одесою. Спочатку ми пішли на морвокзал, але там було дуже спекотно навіть мені.
Зате побачили дельфінчиків, що граються в акваторії. Перемістилися до парку на лавку. Потім сиділи біля «Немо» на дерев'яному настилі, звісивши ноги. Пиво фарбувало дозвілля. Потім вирішили перекусити і пішли до якогось кафе на Лонжероні.
Коли до відправлення автобуса залишилася година, ми зволили залишити заклад. Забравши речі у Лади, пішли на автовокзал біля залізниці. Лада нас проводила. Прийшовши на шосту платформу, номер якої нам наполегливо повідомляла касирка під час продажу квитків, за п'ять хвилин до відправлення автобуса ми там не виявили. Я насторожилася. Запитала людей, що сидять на лавці: «А де ж автобус? » На що мені відповіли – поїхав! Як виїхав? Я п'яна-п'яна, але зрозуміла побігти до каси. Ткнула квитки в ніс касирці і запитала, чи з цієї автостанції вирушає автобус? Ні, з іншого! АААААА! Оце засідка! Бігом до таксистів. До іншого автовокзалу скільки! Сто! Поїхали! Стрибнули в таксі рівно за годину відправлення нашого автобуса. Їхали хвилин п'ять чи десять. Вискочивши з таксі і сунувши йому сотню, веліла водилі чекати, якщо що. Прибігши на платформу, знайшла свій автобус, що мирно стоїть, і ще не заведеним. Фух! Моє полегшення не було межі!
Знайшли свої місця. І що ви думаєте? Це виявилися саме ті місця, які я й хотіла, а Вадик не хотів – за другими дверима. Вночі я задирала ноги, як хотіла. Але це не врятувало мене від відсиджування всіх м'яких, і не дуже місць. Ненавиджу автобуси далекого прямування. І що цікаво! Це щастя нам коштувало 570 гривень з Маріуполя (за людину). З Одеси це було гривень на 30 дешевше, що саме по собі кричуще. Але, дізнавшись у чернігівських друзів, скільки вони платили – ми взагалі офігелі. Їхні квитки були майже вдвічі дешевшими при фактично тій же протяжності шляху. Ну так! Ми ж найбагатший досі регіон! Нас ще доїти та доїти! Тьху! Гидко.
Ну та я не про це. Не зважаючи ні на що, поїздка сподобалася. Одеса, як нам з Вадиком здалося, набагато краще і Києва та Львова. І це навіть не враховуючи наявність моря, що саме собою, величезний плюс. Що старовинних будівель, абсолютно не схожих одна на одну, що суперсучасних неоднотипних, тут у рази більше. Якщо вибирати, де жити із цих трьох, Одеса – однозначно! Але їхати сюди нам далеко і дорого. І це, як не крути, місто. Міське місто. Все одно я люблю Ялту. І мені її нічого не замінить. За ціною, до речі, Одеса практично на її рівні.
Але головне у поїздці що? Для мене – враження. Їх я отримала вище за дах. Вистачить спогадів до ще такої далекої поїздки. І велика заслуга в цьому належить моїй новій подрузі Лафіфі. Дай їй Бог здоров'я!
