В один прекрасный майский день 2010 года, когда выходные по случаю первого мая уже давно закончились, а по случаю девятого еще и не думали начинаться, решили мы смотаться в Крым. С утра на работе, создав видимость присутствия, часиков в 12 рванули прочь из города. Поскольку был будний день, трасса была приятно пуста. Памятуя печальный опыт стояния в пробках, когда народ массово тянется на юга, выбрали именно такой вариант. Изначально планировали посетить берег, где еще не ступала наша нога, а точнее местность восточнее Коктебеля - мыс Хамелеон и Тихую бухту.
По дороге, проезжая Белогорск, выбрали трассу, максимально приближенную к Белой скале, чтобы рассмотреть ее поближе, потому как раньше видели ее только в отдалении. Эта скала знакома нам с детства по печальному фильму «Мустанг-иноходец». Там, этот самый мустанг, в конце фильма бросается со скалы, предпочтя смерть неволе. А сейчас, где-то в окрестностях, устроили сафари-парк «Тайган». Полюбовались на скалу, хотели даже под ней заночевать, но потом передумали. Решили лучше на денек заскочить в любимый Новый Свет.
Уже вечерело, когда мы, проехав Судак, по серпантину стали подкрадаться к поселку. Я, признаться, сильно нервничала, поскольку до этого мы здесь ездили только на маршрутке, и без конца верещала, чтобы милый не гнал. Перед самым поселком съехали с дороги к подножию горы Сокол и, проехав десяток метров остановились на полянке, чуть выше трассы, слегка закрытой от нее деревцами-кустиками. Палатку ставили уже в сумерках. Для мобильности взяли не огромную суперудобную кемпинговую палатку, а голименькую, купленную в Неккермане за 3 копейки, чтоб по- бырому поставить-собрать.
Переночевав таким образом, встали ни свет ни заря. Первое, что врывается в едва забрезжившее сознание – это прямо-таки осязаемый запах можжевельника. Такого воздуха я не нюхала больше нигде. Выпив кофе и собрав манатки в багажник, въехали в поселок. Бросив машину на обочине, пошли гулять. Все тропки можжевеловой рощи и Караул-обы нами хожены-перехожены, но все равно я готова там гулять вновь и вновь. На этот раз, правда, мы решили пройтись по горам чуть дальше от моря, где мы еще не бродили, по причине сильной жары в августе, когда мы обычно сюда приезжали. А сейчас было, хоть и тоже довольно жарко, но ветерок с моря дул холодновастый. В общем, гуляя в купальнике, я сильно не вспотела. Спустились в поселок, купили холодненького местного брюта и устроились на лавочке на пляже. Пляж – просто сказка, поскольку людей еще практически нет. Выпив по стаканчику, по очереди окунулись в море. Водичка – пестня, но не поплаваешь, кости ломит. Одной бутылкой мы, конечно же не ограничились. Одним словом, культурно провели время.
Ночевка предполагалась на том же месте, что и накануне. А водитель то был слегка нетрезв и панически боялся гаишников, которых, впрочем, там сроду не водилось. Тем не менее, это выглядело так: впереди иду я и зорко высматриваю продавцов полосатых палочек. Пройдя метров 50 и не обнаружив оных, машу рукой. Подъезжает наш болид. Процедура повторяется несколько раз, поскольку от пункта А до пункта Б целых метров 300. Благополучно достигнув вчерашней полянки, возводим фигвам. Забыла сказать, что вся территория, прилегающая к Новому Свету – не то заказник, не то заповедник, и ставить там палатки и тем более машины, категорически запрещено. И сегодня, по видимому, был не наш день. Было часов 8 вечера и еще достаточно светло, а заросли, отделявшие нас от дороги недостаточно густы, поэтому нашу веселенькую желто-розовую палаточку узрел проезжавший мимо лесник. Лесника этого мы прекрасно знаем. Он каждое лето собирает мзду с нашего дикого пляжа. Причем сумма зависит от умения договариваться. А поскольку это умение в нас напрочь отсутствует, мы всегда платили больше всех. Один товарисч с пляжа, имеющий бизнес в Киеве и двухуровневую квартиру там же, вообще никогда ничего не платил. Мы, в конце концов, плюнули на это дело и на пляже находились только во второй половине дня и ночью, поэтому поймать нас леснику не удавалось в течение нескольких лет. И тут вам здрасьте, здрасьте, какое счастье! Но в лицо он нас, слава богу, не помнил. Предъявив корочки, сказал, что нас тут стоять не должно. Назвав его по имени, я говорю, что мы знаем, мы ж практически местные (а с крымчан он денег вообще никогда не брал). А он говорит, если местные, почему тогда нарушаем, собирайте свои манатки и дуйте отсель, чтоб я не проверял. Конечно-конечно! О чем базар! Уехал. Ну а мы, как честные люди, собрались и, уехали. Но недалеко. Проехав пару десятков метров, нашли другую полянку, правда, не в пример хуже предыдущей, поскольку в непосредственной близости от нее находилась эстакада для ремонта машин, вокруг которой был разбросан разный строительный мусор. Но выбирать не приходилось.
Перекантовавшись ночку, рано вранци, чтоб лесник нас опять не накрыл, выдвинулись в сторону Коктебеля. Успешно преодолев один серпантин, за Судаком попали на другой, не такой как в Новом Свете, но все равно, достаточно опасный. Я, после ДТП, случившегося с нами зимой по дороге домой из Ялты, стала дико бояться быстрой езды вообще, и серпантинов, в частности. Так что дорога для меня прошла в напряжении, но все обошлось и, проехав Коктебель, направились в сторону мыса Хамелеон. А по дороге нас ждал сюрприз в виде винзавода Коктебель, точнее его фирменного магазина. Купив там мадеры, поехали дальше в Тихую бухту. Бухта оправдывала свое название и была, действительно тихой и безлюдной. Кроме нас, было еще пару машин и все! А в летнее время, по слухам, там полный аншлаг. Красота! Поставив палатку, решили взобраться на Хамелеона. Поначалу все шло хорошо, прикольный такой мыс, никакого тебе камня, полностью земляной, непривычно после новосветских гор Сокол и Орел, представляющих собой сплошную скалу. Поэтому на Хамелеоне было несколько стремновато, скала она и есть скала, а вот земля же может в любой момент обвалиться! А тропинка все сужалась и сужалась, и в один жуткий момент я поняла, что идти дальше я просто боюсь – обрыв справа, обрыв слева, а впереди узенькая полоска земли. С трудом преодолев головокружение повернулась на 180 градусов и вернулась назад, где было несколько ширее, и с замиранием сердца стала наблюдать, как мой альпинист дошел таки до конца и даже сумел вернуться. Фух, ну его на фиг, такой экстрим!
Вернувшись к палатке, сняли стресс мадерой, чем-то там поужинали и увалились спать. Но, как оказалось, место мы выбрали несколько неудачно. Уже в темноте явились браконьеры с лодкой и стали вытаскивать свои сети, светя фонариком. Разбудили, гады. Наконец, они закончили и отвалили, а мы продолжили прерванный сон.
Наутро, позавтракав, повалялись немного на пляже, освежились в море и задались вопросом, куда б его податься? Мне пришла мысль, а не сходить ли нам пообедать в Орджоникидзе? Вон же оно, рукой подать, через пару бухт. Сказано – сделано. Не собирая даже палатку, поскольку рассчитывали вскоре вернуться, пошли по тропинке через холмы. Но на деле «рукой подать» вылилось нам в более двухчасовое путешествие по пересеченной местности. Выйдя, наконец на проезжую дорогу, увидели у себя за спиной плакат с жизнерадостной надписью: «Осторожно, энцефалитные клещи! » Брр! . Отвернув подвернутые джинсы, я обнаружила за отворотами несколько вышеупомянутых милашек. Да уж, вовремя предупредили! Хорошо бы еще установить такой плакат и с нашей стороны.
Вошли в поселок Орджоникидзе – ничего выдающегося. Еще раз убедились, что лучше Нового Света нет ничего. Прошлись по набережной в поисках работающего кафе. Нашли, причем с татарской кухней и, соответственно, с достарханом, очень нами любимым. Нет, Мамай с Батыем основательно прошлись по нашим землям. Иначе как объяснить, что я очень люблю сидеть, поджав под себя ноги? Врочем, я где-то читала, что так сидеть не в пример полезнее, чем с опущенными ногами. Да, татары не дураки, знают толк и в еде и в отдыхе. Заказали лагман, салат из мидий и, обнаруженные в меню, бычьи яйца. Ну не смогли пройти мимо такой экзотики. Налопавшись, стали думать, как возвращаться. К клещам идти что-то не хотелось. Автобус еще ходил как-то невнятно, сезон-то еще не начался. Спросили у какого-то мужика, а можно ли пройти по берегу? Он ответил как-то неопределенно, мейби ес, мейби ноу. Но мы услышали в его ответе то, что хотели – можно! Ну и пошли.
Сначала все было хорошо, шли по берегу, усыпанному такой красивой галькой, что, не удержавшись, стали собирать ее в рюкзачок. Попадались даже устричные ракушки. Пройдя таким образом несколько пляжей, уперлись в обрыв. Пришлось карабкаться на откос. Склон был, как и Хамелеон чисто земляной, тропинку, если ее можно так назвать, протоптал какой-то ненормальный, видимо сразу после дождя. И вот по этому следу шли еще двое ненормальных, мы, то есть. В одном месте, я думала, что всё, капец мне, сейчас я улечу в пропасть. Пришлось бросить красивенные два камня, которые я держала в руках. И вцепиться в склон, который тут же осыпался у меня под руками. Мой скалолаз начал заговаривать мне зубы, пытаясь погасить мою панику. Сам-то он умудрялся еще нести в одной руке рюкзачок, а в другой – пакет с камнями. Что значит опыт! Кое-как взяв себя в руки, я пошкреблась дальше. А бухты все не кончаются и не кончаются. Вот, казалось бы, уже за этим поворотом откроется наша, ан нет, еще не наша. И так несколько раз. Ничего себе, сходили пообедать! Опять стресс, пришлось снимать. На этот раз это было десертное Мускат Карадаг.
На следующее утро, решив, что хватит с нас экстрима, решили повысить свой культурный уровень. С этой целью поехали в Феодосию, где, как известно, находится картинная галерея Айвазовского. Бросив машину в аккурат напротив управления милиции, пошли изучать город. Миленький такой, уютный городок, но гор не хватает. Сходили в галерею. Я не большой эстет, и всякие там импрессионисты-авангардисты приводят меня просто в недоумение. Как за плод чьего-то больного воображения можно платить такие деньги? Но вот Айвазовский меня зацепил. Настолько натурально изображено море, на которое я могу смотреть бесконечно! Еще, в Феодосии есть генуэзская крепость, правда, не в пример судакской, сильно разрушенная и запущенная. Никто ее не реставрирует. Судакскую восстановили и делают на ней нехилые бабки – помимо платного входа, проводят там всякие рыцарские турниры, концерты и другие развлекухи. А в Феодосии – разруха. Сфоткала один домик, хозяин которого, сэкономил на одной стене, пристроив его к крепостной. А на феодосийском пляже тоже очень красивая галька, но совсем другая – розовая. Набрали и ее тоже.
Вернулись на базу, переночевали. В этот день планировали пробраться в заповедник Карадаг. Мы там были на экскурсии, но это же совсем не то. А он (заповедник) обнесен со всех сторон колючкой, но мы были уверены, что какую-нибудь лазейку обнаружим. Уже на подступах встретили молодую парочку, у которой спросили, а как бы нам тут просочиться? На что они нам ответили, что лучше этого не делать, если поймают лесники – мало не покажется. Тут все по-взрослому. Мы им поверили и уныло побрели обратно. Остаток дня коротали в Коктебеле, дегустируя разные винишки. Довольно миленький поселок, но к вечеру решили, что раз вышел такой облом с Карадагом, завтра уедем домой, на день раньше запланированного. Вечером на своем пляже любовались на десяток парапланов, парящих в небе. Коктебель до исторического материализма назывался Планерское. Там какие-то особенные восходящие потоки воздуха, благоприятные для воздухоплавания.
Туманным утром следующего дня засобирались домой. Заехали на завод за вином. Там есть два магазина – в одном продается продукция в бутылках, а в другом – на розлив из бочек. Купив в одном коньяка, пошли в другой. Перед нами киевляне тарились по-взрослому: покупали абсолютно весь ассортимент и в пятилитровые баклажки. Ну, мы по-скромному взяли только по 2 литра мадеры, какого-то сухарика и портвейна десятилетней выдержки. Причем, я была категорически против последней позиции, но милый настоял. Как потом оказалось, портвейн – это вовсе не обязательно тот жуткий шмурдяк, который мы пили в школе. Так что портвешок надолго не задержался и ушел, как дети в школу.
Но это уже совсем другая история.
Одного чудового травневого дня 2010 року, коли вихідні з нагоди першого травня вже давно закінчилися, а з нагоди дев'ятого ще й не думали починатися, вирішили ми змотатися до Криму. З ранку на роботі, створивши видимість присутності, годинник о 12 рвонув геть із міста. Оскільки був будня, траса була приємно порожня. Пам'ятаючи сумний досвід стояння у пробках, коли народ масово тягнеться на південь, вибрали саме такий варіант. Спочатку планували відвідати берег, де ще не ступала наша нога, а точніше місцевість на схід від Коктебеля - мис Хамелеон і Тиху бухту.
Дорогою, проїжджаючи Білогірськ, вибрали трасу, максимально наближену до Білої скелі, щоб розглянути її ближче, бо раніше бачили її лише на відстані. Ця скеля знайома нам з дитинства за сумним фільмом «Мустанг-іноходець». Там, цей самий мустанг, наприкінці фільму кидається зі скелі, віддавши перевагу смерті неволі. А зараз, десь на околицях, влаштували сафарі-парк «Тайган». Помилувалися на скелю, хотіли навіть під нею заночувати, але потім передумали. Вирішили краще на день заскочити в улюблене Нове Світло.
Вже вечоріло, коли ми, проїхавши Судак, по серпантину стали підкрадатися до селища. Я, зізнатися, дуже нервувала, оскільки до цього ми тут їздили тільки на маршрутці, і без кінця верещала, щоб милий не гнав. Перед самим селищем з'їхали з дороги до підніжжя гори Сокіл і, проїхавши десяток метрів, зупинилися на галявині, трохи вище за трасу, трохи закриту від неї деревцями-кущиками. Намет ставили вже в сутінках. Для мобільності взяли не величезний суперзручний кемпінговий намет, а голименький, куплений у Неккермані за 3 копійки, щоб по-швидкому поставити-зібрати.
Переночувавши таким чином, стали ні світло ні зоря. Перше, що вривається в свідомість, що ледь затремтіла, - це прямо-таки відчутний запах ялівцю. Такого повітря я більше не нюхала ніде. Випивши кави та зібравши манатки в багажник, в'їхали до селища. Кинувши машину на узбіччі, пішли гуляти. Всі стежки ялівцевого гаю і Караул-оби нами хожені-перехожені, але все одно я готова там гуляти знову і знову. Цього разу, щоправда, ми вирішили пройтися горами трохи далі від моря, де ми ще не тинялися, через сильну спеку в серпні, коли ми зазвичай сюди приїжджали. А зараз було, хоч і теж досить жарко, але вітерець з моря віяв холоднуватий. Загалом, гуляючи в купальнику, я не спітніла. Спустилися в селище, купили холодненького місцевого брюта і влаштувалися на лавці на пляжі. Пляж – це просто казка, оскільки людей ще практично немає. Випивши по склянці, по черзі поринули в море. Водічка - пісня, але не поплаваєш, кістки ломить. Однією пляшкою ми, звичайно ж, не обмежилися. Одним словом, культурно провели час.
Ночівля передбачалася на тому самому місці, що й напередодні. А водій був трохи нетверезий і панічно боявся даішників, яких, втім, там ніколи не водилося. Тим не менш, це виглядало так: попереду йду я і пильно виглядаю продавців смугастих паличок. Пройшовши метрів 50 і не виявивши їх, махаю рукою. Під'їжджає наш болід. Процедура повторюється кілька разів, оскільки від пункту А до пункту Б цілих метрів 300. Благополучно досягнувши вчорашньої галявини, зводимо фігвам. Забула сказати, що вся територія, що прилягає до Нового Світу – чи то заказник, чи заповідник, і ставити там намети і тим більше машини, категорично заборонено. І сьогодні, мабуть, був не наш день. Було годин 8 вечора і ще досить ясно, а зарості, що відокремлювали нас від дороги недостатньо густі, тому наш веселенький жовто-рожевий намет побачив лісник, що проїжджав повз. Лісника цього ми чудово знаємо. Він щоліта збирає винагороду з нашого дикого пляжу. Причому сума залежить від уміння домовлятися. А оскільки це вміння геть-чисто відсутнє, ми завжди платили найбільше. Один товариш з пляжу, що має бізнес у Києві та дворівневу квартиру там же, взагалі ніколи нічого не платив. Ми, зрештою, плюнули на цю справу і на пляжі знаходилися тільки в другій половині дня і вночі, тому зловити нас ліснику не вдавалося кілька років. І тут вам здрастуйте, здрастуйте, яке щастя! Але в обличчя він нас, дякувати Богу, не пам'ятав. Пред'явив скоринки, сказав, що нас тут стояти не повинно. Назвавши його на ім'я, я кажу, що ми знаємо, ми ж практично місцеві (а з кримчан він грошей взагалі ніколи не брав). А він каже, якщо місцеві, чому тоді порушуємо, збирайте свої манатки та дуйте звідси, щоб я не перевіряв. Звичайно звичайно! Про що базар! Виїхав. Ну а ми, як чесні люди, зібралися і поїхали. Але недалеко. Проїхавши пару десятків метрів, знайшли іншу галявину, щоправда, не в приклад гіршу за попередню, оскільки в безпосередній близькості від неї знаходилася естакада для ремонту машин, навколо якої було розкидано різне будівельне сміття. Але вибирати не доводилося.
Перекантувавши нічку, рано утром, щоб лісник нас знову не накрив, висунулися у бік Коктебеля. Успішно подолавши один серпантин, за Судаком потрапили на інший, не такий як у Новому Світі, але все одно досить небезпечний. Я, після ДТП, що сталося з нами взимку дорогою додому з Ялти, почала дико боятися швидкої їзди взагалі, і серпантинів, зокрема. Так що дорога для мене пройшла в напрузі, але все обійшлося і, проїхавши Коктебель, попрямували у бік мису Хамелеон. А по дорозі на нас чекав сюрприз у вигляді винзаводу Коктебель, точніше його фірмового магазину. Купивши там мадери, поїхали далі до Тихої бухти. Бухта виправдовувала свою назву і була справді тихою і безлюдною. Крім нас, було ще кілька машин і все! А в літню пору, за чутками, там повний аншлаг. Краса! Поставивши намет, вирішили піднятися на Хамелеона. Спочатку все йшло добре, прикольний такий мис, ніякого тобі каменю, повністю земляний, незвично після новосвітських гір Сокіл і Орел, що є суцільною скелею. Тому на Хамелеоні було дещо стрімнувато, скеля вона і є скеля, а от земля ж може будь-якої миті обвалитися! А стежка все звужувалась і звужувалась, і одного моторошного моменту я зрозуміла, що йти далі я просто боюся – урвища справа, урвище ліворуч, а попереду вузенька смужка землі. Насилу подолавши запаморочення повернулася на 180 градусів і повернулася назад, де було трохи ширше, і з завмиранням серця почала спостерігати, як мій альпініст дійшов таки до кінця і навіть зумів повернутися. Фух, ну його на фіг, такий екстрім!
Повернувшись до намету, зняли стрес мадерою, чимось там повечеряли й спали. Але, як виявилось, місце ми вибрали дещо невдало. Вже в темряві з'явилися браконьєри з човном і почали витягувати свої сіті, світячи ліхтариком. Розбудили, гади. Нарешті вони закінчили і відвалили, а ми продовжили перерваний сон.
Вранці, поснідавши, повалялися трохи на пляжі, освіжилися в морі і запитали, куди б його податися? Мені спало на думку, а чи не сходити нам пообідати в Орджонікідзе? Он же воно, рукою подати, через пару бухт. Сказано зроблено. Не збираючи навіть намету, оскільки розраховували невдовзі повернутися, пішли стежкою через пагорби. Але насправді «рукою подати» вилилося нам у більш ніж двогодинну подорож по пересіченій місцевості. Вийшовши нарешті на проїжджу дорогу, побачили у себе за спиною плакат із життєрадісним написом: «Обережно, енцефалітні кліщі! » Брр! Відвернувши підгорнуті джинси, я виявила за виворотами кілька вищезгаданих милашок. Так, вчасно попередили! Добре було б встановити такий плакат і з нашого боку.
Увійшли до селища Орджонікідзе – нічого видатного. Ще раз переконалися, що краще за Нове Світло немає нічого. Пройшлися по набережній у пошуках працюючого кафе. Знайшли, причому з татарською кухнею і, відповідно, з достарханом, дуже нами коханим. Ні, Мамай з Батиєм добряче пройшлися нашими землями. Інакше як пояснити, що я дуже люблю сидіти, підібгавши під себе ноги? Втім, я десь читала, що так сидіти не на приклад корисніше, ніж з опущеними ногами. Так, татари не дурні, розуміються і на їжі та відпочинку. Замовили лагман, салат із мідій та, виявлені в меню, бичачі яйця. Ну не змогли пройти повз таку екзотику. Налапавшись, стали думати, як повертатися. До кліщів йти щось не хотілося. Автобус ще ходив якось невиразно, сезон ще не почався. Запитали якогось мужика, а чи можна пройти берегом? Він відповів якось невизначено, мейбі ес, мейбі ноу. Але ми почули у його відповіді те, що хотіли – можна! Та й пішли.
Спочатку все було добре, йшли берегом, усипаним такою гарною галькою, що, не втримавшись, почали збирати її в рюкзачок. Попадалися навіть устричні мушлі. Пройшовши таким чином кілька пляжів, уперлися в урвище. Довелося дертися на укіс. Схил був, як і Хамелеон суто земляний, стежку, якщо її можна так назвати, протоптав якийсь ненормальний, мабуть одразу після дощу. І ось цим слідом йшли ще двоє ненормальних, ми, тобто. В одному місці, я думала, що все, капець мені, зараз я вилету в прірву. Довелося кинути красиві два камені, які я тримала в руках. І вчепитися в схил, який одразу обсипався у мене під руками. Мій скелелаз почав заговорювати мені зуби, намагаючись погасити мою паніку. Сам він умудрявся ще нести в одній руці рюкзачок, а в іншій – пакет з камінням. Що означає досвід! Якось узявши себе в руки, я пошкрябнулася далі. А бухти все не закінчуються і не закінчуються. Ось, здавалося б, вже за цим поворотом відкриється наша, та ні, ще не наша. І так кілька разів. Нічого собі, сходили пообідати! Знову стрес, довелося знімати. Цього разу це було десертне Мускат Карадаг.
Наступного ранку, вирішивши, що вистачить з нас екстриму, вирішили підвищити свій культурний рівень. З цією метою поїхали до Феодосії, де, як відомо, є картинна галерея Айвазовського. Кинувши машину якраз навпроти управління міліції, пішли вивчати місто. Миле таке, затишне містечко, але гір не вистачає. Сходили до галереї. Я не великий естет, і всякі там імпресіоністи-авангардисти приводять мене просто здивовано. Як за плід чиєїсь хворої уяви можна платити такі гроші? Але Айвазовський мене зачепив. Так натурально зображено море, на яке я можу дивитися нескінченно! Ще, у Феодосії є генуезька фортеця, щоправда, на відміну від судакської, сильно зруйнована і занедбана. Ніхто її не реставрує. Судакську відновили і роблять на ній нехілі бабки – крім платного входу, проводять там усілякі лицарські турніри, концерти та інші розваги. А у Феодосії – розруха. Сфоткала один будиночок, господар якого заощадив на одній стіні, прибудувавши його до кріпосної. А на пляжі Феодосії теж дуже красива галька, але зовсім інша - рожева. Набрали її теж.
Повернулися на базу, переночували. Цього дня планували пробратися до заповідника Карадагу. Ми там були на екскурсії, але це зовсім не те. А він (заповідник) обнесений з усіх боків колючкою, але ми були впевнені, що якусь лазівку виявимо. Вже на підступах зустріли молоду парочку, у якої запитали, а як нам тут просочитися? На що вони нам відповіли, що краще цього не робити, якщо спіймають лісники – мало не здається. Тут усе по-дорослому. Ми їм повірили і похмуро побрели назад. Залишок дня коротали у Коктебелі, дегустуючи різні вінишки. Досить миле селище, але надвечір вирішили, що раз вийшов такий облом із Карадагом, завтра поїдемо додому, на день раніше запланованого. Увечері на своєму пляжі милувалися на десяток парапланів, що ширяють у небі. Коктебель до історичного матеріалізму називався Планерським. Там якісь особливі висхідні потоки повітря, сприятливі для повітроплавання.
Туманного ранку наступного дня зібралися додому. Заїхали на завод за вином. Там є два магазини – в одному продається продукція у пляшках, а в іншому – на розлив із бочок. Купивши в одному коньяку, пішли до іншого. Перед нами кияни тарилися по-дорослому: купували абсолютно весь асортимент і п'ятилітрові баклажки. Ну, ми по-скромному взяли лише по 2 літри мадери, якогось сухарика та портвейну десятирічної витримки. Причому я була категорично проти останньої позиції, але милий наполіг. Як потім виявилося, портвейн - це зовсім не обов'язково той моторошний шмурдяк, який ми пили у школі. Так що портвешок надовго не затримався і пішов, як діти до школи.
Але це вже зовсім інша історія.
