Утром предприняли вторую попытку попользоваться базовыми галлонами. На этот раз все у нас получилось, просто мы забыли одеть на печку рассекатель, и пламя куда-то не туда горело. Поглотив свой завтрак туриста и совершив привычный уже подъем на горку с рюкзаками, скинули их Михалычу и пошли в сторону Нового Света. Сегодня нам предстоял подъем к источнику св. Анастасии и потом попытка найти от него дорогу на Караул-Обу, которую мы не нашли в прошлом году.
Несмотря на довольно ранний час, машин на новосветской дороге было гораздо больше, чем хотелось бы. Вонь от их выхлопов заглушала и без того слабый запах можжевельника и сосен. По словам Михалыча дождей не было с июня. Хвоя, растущих у дороги деревьев была будто бы припудренной от пыли. Скорее в горы, на свежий воздух!
У источника было целое столпотворение. Одна группа уже уходила, другая только искупалась в купели и набирала воду в пятилитровую баклажку. А струйка была совсем тоненькой. Пришлось ждать, когда они наконец уберутся. Дождавшись своей очереди, окунулись, набрали полторалитровчик и пошли дальше по уже знакомой с прошлого года тропе. 
Поляны кактусов пестрели красноватыми плодами. Эх, как же тут, наверное, красиво в июне, когда они цветут!
В прошлом году из-за недомогания моего спутника мы не смогли добраться этим путем до Караул-Обы. В этом году все были относительно здоровы, не считая друга, разбившего большой палец ноги о камень и поэтому шкандыбавшего. Но он настоящий Турист, ходивший, в свое время, куда более крутыми горами, поэтому не ныл. Блукая тропками, периодически выходили на какое-то подобие дороги, видимо построенной еще в незапамятные времена. Ее почтенный возраст выдавали росшие то здесь, то там прямо посредине вековые можжевельники. Временами она пропадала, потом опять появлялась и вела неизвестно куда. Впрочем на вершине гребня виднелась груда камней. Развалины? Не очень похоже, уж очень сильно оно развалено. Морена? Но на самом верху горы? Странненько, непонятненько!
На полянке за предполагаемыми руинами увидели сидящего мужика в зеленой кепке. Думали, что лесник и хотели уже делать ноги, чтобы не платить за проход в провал. Потом, посовещались и решили все же попытаться пройти мимо него, а если что, сказать: « А мы не знали, а сами мы не местные, а у нас денег нету! » Но мужик оказался вовсе не лесником, а таким же бродильщиком, как и мы, и когда мы подошли, его уже и след простыл. Фух, пронесло!
Ах да, забыла сказать! Новость о том, что крымская прокуратура отменила платный вход в заповедники оказалась вовсе не фейковой, однако же местные власти ее проигнорировали и деньги продолжали собирать. Поэтому мы так испугались, увидев подозрительного мужика. Отдать за здорово живешь 300 рэ? Да щас! Это же 4.28 бокала пива! Ну или 0.5555 бутылки брюта!
Полюбовавшись открывшимися с обрыва видами с. Веселое, а также одноименной бухтой, стали спускаться в т. н. Рай. Бедный друг опять наткнулся больным пальцем на камень! Поэтому по Караул-Обе долго не бродили, решив оставить это занятие на другой день.
А сегодня шампанское мы уже заслужили! Спустились в поселок и пошли в заветный магазинчик. По дороге с грустью обнаружили, что наш любимый дегустационный павильончик превратился в обычный продуктовый магазин, пусть и свежееотремонтированный, но совершенно неинтересный для нас. Хорошо хоть фирменный магазин завода шампанских вин остался все тем же. Взяли двухлетний брют за 540 р. А потом еще четырехлетний за 580. Сказать, что он намного лучше? Нет, просто немного другого вкуса. Эх, как же я его люблю! Но две бутылочки на троих – это разве любовь? Но на сегодня наш бюджет третью не предусматривал.
Нас еще с прошлого года мучил вопрос, а куда они девают некондицию, которую раньше продавали в соседнем окошке на разлив? В прошлом году нам сказали, что никуда не девают, стоит пока в бочках. А в этом таки придумали ему применение – разлили в двухлитровые тетрапаки с краниками и влупили за это цену в 500 р за упаковку! Боже мой! А раньше ж оно стоило, стоило… уже не помню сколько, но три копейки! Но, все же коробочку розового попросили положить в холодильник до завтра. Мы за ним придем.
Накупили на рынке картошки, лука и помидор, приготовили у себя на пляже королевский ужин из вареного картофана с луково-помидорной зажаркой. Ну и сардина в масле, разумеется. Запили пивком. А потом еще своей контрабандой. Что характерно для Крыма, утром встали как огурчики. Дома уже б ласты склеили от такого сочетания – шампусик-пиво-натурпродукт. Вот что значит относительно чистая экология!
На третий день похода положено отдыхать, поэтому на сегодня был предусмотрен короткий маршрутец на гору Сокол с последующим спуском к уже известному вам источнику св. Анастасии.
На нашем пляже тоже имеется источник, что большая редкость для здешних мест, но тот, верхний, круче. Когда-то из него питался весь Новый Свет, а еще раньше орошались виноградники Голицына. О чем свидетельствуют остатки керамических труб, попадавшиеся нам то тут, то там. Из нашего же пляжного источника, названного кем-то « Источник Михаил» (о чем свидетельствует надпись на камне), вода тоже почти не текла из-за долгого отсутствия дождей. Хорошо, что на пляже кроме нас стояло 1-2 компании. Накапать за ночь нам успевало.
Накануне вечером Михалыч сказал, что будет рано уезжать в Судак, поэтому вещи нужно сдать часов в 7. Чтобы не вставать еще в потемках, решили отказаться от завтрака и идти налегке (с пустым животом). Бедный друг, разбалованный женой и привыкший к первому, второму и канпоту, пытался вякать, но бесполезно. Грозился все Верке рассказать, как мы над ним издевались. На что я заметила, что мне еще спасибо скажут, что вернули его стройным и красивым : ))))).
Солнце еще не встало, а я пошла плавать. Вода, прохладная у берега, чем дальше, тем становилась теплее. На мелкоте вода успевает остыть за ночь, а дальше уже нет. Увидела под водой какой-то непонятный голубой шар. Я думала, что это сдутый мячик приплыл с пляжа. Но оказалось, что это большая медуза, фосфоресцирующая в предрассветных сумерках. Красивая!
Сбагрив барахло, мы стали подниматься на Сокол. Честно говоря, мне было стремновато. Когда я была молодая и безбашенная (лет в 30 с хвостиком), мы поднимались на него каждый год, шли по гребню над отвесным обрывом, а потом спускались по кулуару на новосветскую дорогу ближе к Судаку. Но в последний раз (в 2013 году) я думала, что больше не полезу туда ни за какие коврижки. На самом верху камни настолько зализаны, что улететь в пропасть не составляло ни малейшего труда – один неверный шаг, и ты превратишься в бесформенную кровавую кучку у подножия. А ведь на вершину водят экскурсии! Какой, интересно тропой? Среднестатистический турыст не прошел бы там, где продряпались мы в тот раз. Тропок там великое множество. Какая же из них безопасная? Пошли по той, что поположе и поутоптанней. По дороге надыбали куст можжевельника, рясно усыпанный ягодками.
веточка можжевельника с ягодками
О! Завтрак! Нарвали в кулечек и съели по паре-тройке ягодок. Когда-то встреченный нами на вершине гид рассказал, что коричневые двухгодичные можжевеловые ягодки чистят печень, но есть их нужно натощак по схеме – одну в первый день, две – во второй и так далее, до десяти. Мы с тех пор так и поступали. Бедную печень же нужно поддержать! Но нас хватало только пока находились там. Дома недосуг, да и рвать ягодки неприятно, все руки исколешь иголками. Сегодня мы были особенно отощавшие, поэтому съели не по одной : )))). Печень выдержала.
Шли мы шли, вышли из полосы леса, стали подниматься по голым камням, сначала довольно безопасно, но потом тропинка куда-то исчезла, и нам опять пришлось карабкаться как попало. В какой-то момент я оглянулась назад и запаниковала. Села посреди склона и стала ныть – куда вы меня опять завели! Я боюсь! Ситуацию еще усугублял сумасшедший ветер, норовивший сдуть нас к едреней фене. Кое-как взяла себя в руки и доползла на четырех костях до вершины. Главное – не оглядываться назад!
На вершине, разумеется, чувствуешь себя победителем, фоткаешь в тысячный раз изумительные пейзажи.
Только вот еще предстоит спуск! А он, как правило, сложнее подъема.
Ну что, говорю, полетели? Пацаны говорят – нет, уж лучше пошли! Стали выискивать безопасную тропинку. На голых камнях сделать это сложновато. Тыкались-мыкались, вроде нашли, а она нас завела в такие чагарныки! Только представьте себе – весьма крутой уклон с сыпухой, поросший густым низкорослым лесом с острыми сучками, норовящими попортить шкурку, прикрытую только весьма условным купальником. Но зато можно хоть хвататься за ветки, чтобы не съехать на заднице. Бог миловал, и мы относительно благополучно спустились. Дошли до источника, на этот раз безлюдного (выходные уже закончились и народ немного схлынул). Окунулись, набрали воды, и - в поселок – снимать стресс. Шампанское мы сегодня не заработали, мало ходили, поэтому обошлись пивом. На местном рынке стали выбирать рыбку. Остановились на копченой камбале, с полным брюхом икры, 600 рэ за кило. У нас она стоит тоже нехило – 100 грн/кг свежая, а копченую я вообще не видела. Это и обусловило мой выбор. Хорошо, но мало. Съели еще по чебуреку по 70 р.
Маловато будет! Пошли добирать недостающие калории в пролетарскую столовку завода шампанских вин с запретным названием « СССР» и соответствующим антуражем. Слоган их таков: « Я товарищ, а не какой-нибудь сэр, я питаюсь в столовке СССР! А ты? » Ну мы тоже, вроде, не сэры и сэрухи, нам не западло.
Цены тут самые низкие в поселке. Особенно меня развеселила одна строка в меню – « Полить чем-нибудь – 12 р» : )))))) Поели борщика без мяса за 50 р и пюре с поджаркой. Ну, вроде наелись чуть-чуть. Забрали ожидавший нас в магазине пакет винчика и пошли восвояси.
Но надолго его не хватило… : (((
Это еще не все! : ))))
Вранці зробили другу спробу користуватися базовими галонами. Цього разу все в нас вийшло, просто ми забули одягнути на грубку розсікач, і полум'я кудись не туди горіло. Поглинувши свій сніданок туриста і здійснивши звичний уже підйом на гірку з рюкзаками, скинули їх Михалич і пішли у бік Нового Світу. Сьогодні ми мали підйом до джерела св. Анастасії та потім спроба знайти від нього дорогу на Караул-Обу, яку ми не знайшли минулого року.
Незважаючи на досить ранню годину, машин на новосвітській дорозі було набагато більше, ніж хотілося б. Сморід від їхніх вихлопів заглушав і без того слабкий запах ялівцю та сосен. За словами Михалича, дощів не було з червня. Хвоя дерев, що ростуть біля дороги, була ніби припудрена від пилу. Швидше у гори, на свіже повітря!
У джерела було ціле стовпотворіння. Одна група вже йшла, інша тільки викупалася в купелі і набирала воду в п'ятилітрову баклажку. А струмок був зовсім тоненький. Довелося чекати, коли вони нарешті заберуться. Дочекавшись своєї черги, занурилися, набрали півторалітрівчик і пішли далі вже знайомою з минулого року стежкою.jpg" target="_blank">
Поляни кактусів рясніли червоними плодами. Ех, як же тут, мабуть, гарно у червні, коли вони цвітуть!
Минулого року через нездужання мого супутника ми не змогли дістатися цим шляхом до Караул-Оби. Цього року всі були відносно здорові, не рахуючи друга, який розбив великий палець ноги об камінь і тому скандибав. Але він справжній Турист, що ходив свого часу, куди крутішими горами, тому не ныл. Блукаючи стежками, періодично виходили на якусь подобу дороги, мабуть побудованої ще в незапам'ятні часи. Її поважний вік видавали рослі то тут, то там посередині вікові ялівці. Іноді вона пропадала, потім знову з'являлася і вела невідомо куди. Втім, на вершині гребеня виднілася купа каміння. Руїни? Не дуже схоже, дуже вже воно розвалено. Морена? Але на вершині гори? Дивно, незрозуміло!
На галявині за передбачуваними руїнами побачили чоловіка, що сидить у зеленій кепці. Думали, що лісник і хотіли робити ноги, щоб не платити за прохід у провал. Потім, порадилися і вирішили все ж таки спробувати пройти повз нього, а якщо що, сказати: «А ми не знали, а самі ми не місцеві, а у нас грошей нема! » Але мужик виявився зовсім не лісником, а таким самим бродильником, як і ми, і коли ми підійшли, його вже й слід застудив. Фух, пронесло!
Ах так, забула сказати! Новина про те, що кримська прокуратура скасувала платний вхід до заповідників виявилася зовсім не фейковою, проте місцева влада її проігнорувала і гроші продовжувала збирати. Тому ми так злякалися, побачивши підозрілого чоловіка. Віддати за здорово живеш 300 ре? Так зараз! Це ж 4.28 келиха пива! Ну або 0.5555 пляшки брюта!
Помилувавшись видами с. , що відкрилися з обриву. Веселе, а також однойменною бухтою стали спускатися в т. зв. Рай. Бідолашний друг знову наткнувся хворим пальцем на камінь! Тому по Караул-Обі довго не тинялися, вирішивши залишити це заняття на другий день.
А сьогодні шампанське ми вже заслужили! Спустилися в селище і пішли до заповітної крамнички. Дорогою з сумом виявили, що наш улюблений дегустаційний павільйончик перетворився на звичайний продуктовий магазин, нехай і свіже відремонтований, але зовсім нецікавий для нас. Добре хоч фірмовий магазин заводу шампанських вин залишився тим самим. Взяли дворічний брют за 540 грн. А потім ще чотирирічний за 580. Сказати, що він набагато кращий? Ні, просто трохи іншого смаку. Ех, як я його люблю! Але дві пляшечки на трьох – це хіба кохання? Але сьогодні наш бюджет третю не передбачав.
Нас ще з минулого року мучило питання, а куди вони подіють некондицію, яку раніше продавали у сусідньому вікні на розлив? Минулого року нам сказали, що нікуди не дівають, поки що стоїть у бочках. А в цьому таки вигадали йому застосування - розлили в дволітрові тетрапаки з краниками і влупили за це ціну в 500 р за упаковку! Боже мій! А раніше ж воно коштувало, коштувало… вже не пам'ятаю скільки, але три копійки! Але все ж таки коробочку рожевого попросили покласти в холодильник до завтра. Ми за ним прийдемо.
Накупили на ринку картоплі, цибулі та помідор, приготували у себе на пляжі королівську вечерю з вареного картопана з цибульно-помідорною засмажкою. Та й сардина в маслі, зрозуміло. Запили пивком. А потім ще своєю контрабандою. Що характерно для Криму, зранку встали, як огірочки. Вдома вже ласти склеїли від такого поєднання – шампусик-пиво-натурпродукт. Ось що означає чиста екологія!
На третій день походу належить відпочивати, тому на сьогодні було передбачено короткий маршрутець на гору Сокіл з наступним спуском до вже відомого вам джерела св. Анастасії.
На нашому пляжі теж є джерело, що велика рідкість для тутешніх місць, але той, верхній, крутіший. Колись із нього харчувалося все Нове Світло, а ще раніше зрошувалися виноградники Голіцина. Про що свідчать залишки керамічних труб, що траплялися нам тут, то там. З нашого ж пляжного джерела, названого кимось «Джерело Михайла» (про що свідчить напис на камені), вода теж майже не текла через довгу відсутність дощів. Добре, що на пляжі, крім нас, стояло 1-2 компанії. Накапати за ніч нам встигало.
Напередодні ввечері Михалич сказав, що рано їхатиме до Судака, тому речі потрібно здати годині о 7. Щоб не вставати ще в темряві, вирішили відмовитися від сніданку і йти без нічого (з порожнім животом). Бідолашний друг, розпещений дружиною і звиклий до першого, другого та канпоту, намагався в'якати, але марно. Погрожував усе Вірці розповісти, як ми з нього знущалися. На що я помітила, що мені ще дякую, що повернули його струнким і красивим : ))))).
Сонце ще не встало, а я пішла плавати. Вода, прохолодна біля берега, що далі, то теплішала. На мілкощі вода встигає охолонути за ніч, а далі вже ні. Побачила під водою якусь незрозумілу блакитну кулю. Я думала, що це здутий м'ячик приплив із пляжу. Але виявилося, що це велика медуза, що фосфоресціює в передсвітанкових сутінках. Красива!
Збагривши барахло, ми стали підніматися на Сокіл. Чесно кажучи, мені було стрімкувато. Коли я була молода і безбашенна (років у 30 з хвостиком), ми піднімалися на нього щороку, йшли гребенем над стрімким урвищем, а потім спускалися кулуаром на новосвітську дорогу ближче до Судака. Але востаннє (у 2013 році) я думала, що більше не полезу туди ні за які пряники. На самому верху камені настільки зализані, що полетіти в прірву не складало жодної праці – один невірний крок, і ти перетворишся на безформну криваву купку біля підніжжя. Адже на вершину водять екскурсії! Який, цікаво стежкою? Середньостатистичний турист не пройшов би там, де продряпалися ми того разу. Стежок там безліч. Яка ж із них безпечна? Пішли по тій, що наполовину й потоптаний. По дорозі настали кущ ялівцю, обсипаний ягідками.
гілочка ялівцю з ягідками
О! Сніданок! Нарвали в кульок і з'їли по парі-трійці ягідок. Колись зустрінутий нами на вершині гід розповів, що коричневі дворічні ялівці ягідки чистять печінку, але їсти їх треба натще за схемою – одну в перший день, дві – в другій і так далі, до десяти. Ми з того часу так і чинили. Бідолашну печінку ж треба підтримати! Але нас вистачало лише доки були там. Вдома нема часу, та й рвати ягідки неприємно, всі руки сколіш голками. Сьогодні ми були особливо охлялі, тому з'їли не по одній : )))). Печінка витримала.
Шли ми йшли, вийшли зі смуги лісу, стали підніматися по голому каменю, спочатку досить безпечно, але потім стежка кудись зникла, і нам знову довелося дертися як попало. Якоїсь миті я озирнулася назад і запанікувала. Села посеред схилу і почала нити — куди ви мене знову завели! Я боюсь! Ситуацію ще посилював божевільний вітер, що норовив здути нас до ядро фені. Абияк узяла себе в руки і доповзла на чотирьох кістках до вершини. Головне – не озиратися назад!
На вершині, зрозуміло, почуваєшся переможцем, фоткаєш у тисячний раз дивовижні краєвиди.
Тільки ось ще чекає спуск! А він, як правило, складніший за підйом.
Ну що, говорю, полетіли? Пацани кажуть – ні, краще вже пішли! Стали шукати безпечну стежку. На голих каменях зробити це складно. Тикалися-микалися, начебто знайшли, а вона нас завела в такі чагарники! Тільки уявіть собі - дуже крутий ухил з сипухою, порослий густим низькорослим лісом з гострими сучками, що норовлять зіпсувати шкірку, прикриту тільки умовним купальником. Але можна хоч хапатися за гілки, щоб не з'їхати на дупі. Бог милував і ми відносно благополучно спустилися. Дійшли до джерела, цього разу безлюдного (вихідні вже закінчилися і народ трохи схлинув). Занурилися, набрали води, і - до селища – знімати стрес. Шампанське ми сьогодні не заробили, мало ходили, тож обійшлися пивом. На місцевому ринку почали обирати рибку. Зупинилися на копченій камбалі, з повним черевом ікри, 600 ре за кіло. У нас вона теж стоїть нехило – 100 грн/кг свіжа, а копчену я взагалі не бачила. Це зумовило мій вибір. Добре але мало. З'їли ще чебуреком по 70 р.
Замало буде! Пішли добирати недостатні калорії до пролетарської їдальні заводу шампанських вин із забороненою назвою «СРСР» та відповідним антуражем. Слоган їх такий: «Я товаришу, а не якийсь сер, я харчуюсь у столовці СРСР! А ти? " Ну ми теж, начебто, не сери та серухи, нам не западло.
Ціни тут найнижчі у селищі. Особливо мене розвеселив один рядок у меню - «Полити чимось - 12 р» : )))))) Поїли борщика без м'яса за 50 р і пюре з піджаркою. Ну, начебто наїлися трохи. Забрали пакет вінчика, що чекав нас у магазині, і пішли додому.
Але надовго його не вистачило. . . : (((
)
Це ще не все! : ))))
