Это не я придумала. Однако, на собственной шкуре убедилась, что в этом утверждении что-то таки есть. Многие новые года мы встречали и провожали в Ялте. Помню первую свою поездку. Друзья, ехавшие туда на машине, звали нас с собой. Но я, оправдывая высокое звание козерога, уперлась этим самым рогом, и ни в какую! Моя аргументация – « Да что там делать зимой? Да мы приедем уставшие, как собаки, и на кого это я буду похожа в новогоднюю ночь? А еще ж нужно что-то приготовить! (а готовить я терпеть ненавижу)» . Надо сказать, что до этого в Ялте я не была зимой. И летом тоже не была. И вообще, на тот момент, я мало где была. Можно сказать, что нигде не была.
В тот раз уговорить меня так и не удалось. И мы встретили 2001 в полном соответствии с моими тогдашними представлениями о счастье – в кабаке!
В следующем году, уже не помню каким образом, но я сдалась и дала отвезти себя в Ялту. Видимо, повлияло то, что мы уже успели съездить туда на майские, и я начала понимать, чего была лишена все предыдущие годы. А когда друг в один день сначала отвез нас на Ай-Петри, где мы увязли в полуметровых сугробах, и татары помогали нам толкать машину, а потом спустились в тропики Никитского ботсада, мое недоразвитое воображение было настолько поражено этим контрастом, что я пропала! Какие, в . опу, кабаки? Какие тазики с оливье под « Голубой огонек» ? Только Ялта!
С тех пор и возникла у нас традиция, которой мы неукоснительно следовали. Бывало по-разному. Такую погоду, как в том году (+15 и воздух и вода) мы заставали редко. Были и пальмы в снегу, и дождь, и ветер. Было и ДТП с нашим участием по дороге домой. Однако же, это никак не влияло на наше желание приезжать туда вновь и вновь.
Но вот все пошло наперекосяк, и последние два года мы, по разным причинам, вынуждены были встречать у друзей (у Верки). Видимо, именно поэтому, хотя нельзя утверждать наверняка, оба предыдущих года отдых у нас был, как правило, совместный. То с одним из супругов, то с обоими сразу. Не скажу, что это плохо. Но на НГ нам было безумно скучно. Никакого ощущения праздника, никакого радостного подъема. Пора уже было разорвать этот порочный круг и вернуть все в прежнее русло.
За месяц до предстоящего НГ мы поняли, что должно все срастись, и от одной мысли об этом становилось легко и радостно на душе. Но когда стали пробивать цены на жилье, нас слегка приопустило. Хозяйка дешевой квартиры, где мы останавливались прошлой и позапрошлой весной, написала, что наша хибарка уже забронирована, и она может предложить нам другой вариант аж за 1500 р/ночь! И это, по ее словам, еще по-божески. Мы несколько приуныли. Поиск альтернативных вариантов мало что дал – дешевле 1200 мы не видели. Но уныние владело нами недолго. Паадумаешь! Придется изыскать всего лишь дополнительные 3000 р. Ну съедим-выпьем меньше! Но ни с кем предварительно договариваться не стали. Бабок с табличками на автовокзале, думаю, никто не отменил. Вдруг у них попадется что-нибудь подешевле? На этом и успокоились.
Но судьба преподнесла нам подарок – нашлась наша старая квартирная хозяйка, связь с которой была утрачена в водовороте событий. Она согласилась нас пустить за 1000 р.
Прогноз погоды в Ялте не радовал – дождь и холодина. Но какая нам разница?
Тридцатого утром выехали. В дорогу я одела старый пуховик с объемными карманами, в которые очень удобненько ложились баклажки с коньяком и хреновухой. У Вадика за пазухой тоже была припрятана контрабанда в виде гоанского Олд Монка. Граница нас встретила диким восточным ветром и толпой жаждущих попасть на полуостров. Поскольку таможенник был всего один и на вход и на выход, очередь двигалась черепашьими темпами. Но зато, возможно, именно благодаря этому, досмотр производился выборочно, и нам удалось без потерь протащить все припрятанное и даже врать ничего не пришлось (а я этого не люблю).
Перед паспортным контролем скопилась огромная толпа. Хорошо, что от восточного ветра нас закрывала бетонная стена бывшего рыбного рынка. Но пара часиков стояния на слякотном бетоне заставила приплясывать всех, независимо от формы одежды и обуви. Нам с нашего места не было видно, сколько окошек работает, но складывалось впечатление, что одно, причем и на вход и на выход. При этом, товарисчи в форме слонялись тудым-сюдым, по одному и группками, вместо того, чтобы сесть за комп и ускорить процесс. Видимо, у них была другая установка.
Турысты с детьми, коих было немало, проходили без очереди. У одной тетеньки сдали нервы, и она стала орать на этих самых людей с детьми. Хотя орать нужно было вовсе и не на них. Назревал бунт. В толпе уже слышались возгласы « Свободу попугаям! » . Требовали телефон горячей линии. Форменные товарищи, то ли по собственному почину, то ли по указанию свыше, приволокли большую жестянку с чем-то горячим (предположительно чаем) и одноразовые стаканчики. Но памперсы к напитку не прилагались, поэтому от их напитка мы отказались. Вместо этого я достала из кармана баклажку с коньяком и мы не пьянства ради, а здоровья для, сделали по глоточку. Девушка, стоявшая рядом, показала нам пальцем на камеру, устремленную точно на нас. Но соседний дяденька авторитетно заявил, что она не работает.
То ли звонок на горячую линию помог, то ли мы были уже близко к заветному окошечку, но нам показалось, что процесс пошел слегка веселее. Когда подошла моя очередь, человек в окошке спросил о цели моего визита. Я лаконично ответила « Отдых» . На что мне был задан вопрос, вызвавший во мне шквал эмоций: « Что, отдыхать больше негде? » Я сдержалась. Рассказывать человеку в форме о нашей традиции, было чем-то сродни диалогу Лукашина с Ипполитом, которому тяжело было понять, зачем люди ходят на Новый год в баню. Да и почему я должна кому-то объяснять, что селедка для меня гораздо вкуснее, чем шоколадка?
Это был антирекорд – мы простояли два часа тридцать пять минут. На российской же стороне процедура заняла ровно двенадцать минут. Когда Вадика попросили приоткрыть чемодан, я решила сделать это лично, поскольку на этот раз чемодан укладывала сама. Ну как укладывала? Покидала барахло, с огромным трудом закрыла замок, а потом запихивала забытые мелочи в щелочку приоткрытого замка. Поэтому боялась, что при несанкционированном вскрытии вся эта трихомудия просто вывалится в грязь. Но когда я приоткрыла замок, на удивление, ничего оттуда не посыпалось. Видимо, вещи от холодрыги скукожились, и попримерзали друг к дружке.
Когда мы, наконец-то, сели в автобус по ту сторону границы, было уже начало четвертого. В это время мы уже всегда были в Симферополе. Стали набирать хозяйку квартиры. Но это никак не удавалось. Противная тетка в телефоне талдычила, что мы не можем позвонить по непонятной нам причине. Пришлось брать телефон у водителя автобуса. Дозвонившись, наконец, и убедившись, что хозяйка нашу квартиру никому больше не сдала, договорились, что ключи она оставит у соседей, поскольку приедем мы довольно поздно.
Симферополь встретил нас сугробами. Ближайшие свободные места на Ялту оказались аж через полчаса, которыми мы и воспользовались, чтобы посетить вокзальный сортир. На вокзале, по-прежнему, людей практически не было, зато было много милицейских нарядов и рамка с агрегатом для просвечивания багажа, как в аэропорту (все не удосужусь выучить, как он называется).
Освободив тело от излишней жидкости, мешавшей в полной мере наслаждаться счастьем от воссоединения с любимыми просторами, мы уселись в свой автобус и стали упиваться этим самым счастьем вкупе с оставшимся в баклажке коньяком. Последний участок пути до Ялты наш самый любимый. Но только, когда туда. Оттуда – не люблю. Повергает в уныние.
За перевалом никакого снега уже не было. В Ялту приехали уже около девяти вечера. Никаких бабок с табличками уже, разумеется, там не стояло. Вот был бы прикол, если б не договорились заранее!
По дороге зашли в супермаркет купить продукты на ужин. В полдесятого я тарабанила в дверь соседке. Дверь никто не открывал. Позвонить хозяйке « нашей» квартиры, по-прежнему, не удавалось. По счастью, нам встретился другой сосед, не успевший уснуть, который ей позвонил. Та позвонила соседке, и дверь, наконец, отворилась. Вожделенный ключ был получен.
Утро 31 нас порадовало солнышком. И кто эти прогнозы погоды пишет? Наводит на мысли. Пошли пройтись по набережной. По дороге зашли в киоск мобильной связи выяснить, что с нашей симкой. Оказалось, что баланс ушел в минуса. Странно, в сентябре там было около 50 р, которые мы не использовали. Положили сотку. Связь восстановилась.
На набережной новшество – снесли стеклянное здание с бутиками, построенное относительно недавно. Бутики переехали в новый ТРЦ, расположенный несколько утоплено, относительно основного ряда зданий. Сувенирный рынок снести не успели, но уже закрыли. Хорошо хоть аллею художников не разогнали пока. Пройтись по ней очень приятно. Работы местных Айвазовских услаждают наш непритязательный взгляд знакомыми и горячо любимыми крымскими пейзажами.
Народу на набережной мало. Оливье, наверное, режут. Или празднуют уже. Несмотря на полное почти отсутствие ветра, море было довольно бурным. Прибой грех было не снять.
Процесс съемки оказался весьма увлекательным. Сняв одну волну, ждешь, что вот сейчас придет еще более грандиозная.
И так до бесконечности. Иногда приходилось отпрыгивать назад, чтобы не подмочить репутацию.
Усилием воли заставила себя покинуть набережную. Нужно же еще что-то купить к новогоднему столу.
Почтальон Печкин считал, что главное украшение новогоднего стола – это телевизор, но у нас было другое мнение. Главное – это шампанское! Артемовское из дому везти не стали – за пазуху не влазит, а из чемодана могут изъять. Да и где и когда ж еще попить Новосветского, как не в Крыму на Новый год? Еще накануне в супермаркете, покупая продукты к ужину, я приценилась к любимому напитку. Цена была просто невменяемой! Если в сентябре мы его покупали в Новом Свете по 550, то здесь и сейчас оно уже было аж 680! Удавиться! Артемовский брют тут же стоил порядка 500 р. Однако! Обойдя несколько магазинов, мы нашли искомое по 590. Ну это еще куда ни шло! Набрав вкусняшек на общую сумму больше четырех тысяч, что соответствовало почти половине нашего проедательно-пропойного бюджета, мы отправились домой готовиться.
В палисаднике под пальмой у нашей двери лежала сосновая ветка, усыпанная шишками. Откуда она взялась, не имеем понятия. Возможно, хозяйка положила. Но этот момент я так у нее и не выяснила. В общем, это был сюрприз.
Накрыли стол, нарядили ветку, нарядились слегка сами. Пора начинать проводы старого года. Под гоанский ром посмотрели с удовольствием традиционную Иронию судьбы по одному из российских каналов. « Голубой огонек» пестрел знакомыми лицами – Брежнева, Лорак, Повалий, Ротару, Меладзе. И другими, уже подзабытыми. На украинских каналах безраздельно царил Зеленский. По Интеру шел неплохой концерт, но бегущая строка поведала, что 30.12. 16 был запрещен к показу исполнитель главной роли, в связи с чем, программу срочно перекроили, и нам теперь показывают урезанный вариант. Кто встрял на этот раз и за что, не сообщалось. Вива, маразм!
Что-то мы засиделись. Пора уже идти встречать Новый год! А еще ж хотели сначала набрать в бювете воды, на утренний опохмел. Похватав шампанское, бокалы, миндаль и мандаринки, пошли на набережную. Уже почти дойдя до ее начала, вспомнили, что забыли взять икру, поедание которой ложкой из банки, входило в наш сценарий празднования. Тьфу ты! Уже тридцать пять минут двенадцатого. Решили, что Вадик возвращается домой за икрой, а я бегу к бювету в Приморском парке. Встречаемся у церкви. Разбежались. Подойдя к елке, увидела, что территория обнесена заборчиком, по периметру которого стоят менты, а внутрь пропускают через рамку. Возле нее скопилась немаленькая толпа. Но мне к елке не нужно было, и я обошла скопище людей справа и вдоль домов рысью понеслась в направлении бювета.
Добежав до Ореанды, поняла, что не успею. Пошла обратно. У церкви Вадика не было. Без десяти полночь. В голову пришла мысль, что он сослепу может попереться через рамку. Проклиная себя за идиотскую затею с икрой, побежала к елке. В очереди Вадика тоже не оказалось. Он же мог обойти периметр вдоль моря! Вернулась к церкви. Нет Вадика! Уже ВВП речь толкает. Нет Вадика! Уже куранты начали бить! Нет Вадика! Пришла мысль открыть бутылку и выпить самой. Одумалась. Лучше встретить через час по украинскому времени, но вдвоем, чем сейчас в одиночестве! В голове звучит зловещая присказка « как Новый год встретишь, так его и проведешь! Ха-ха-ха! » . Куранты продолжают бить. Шесть, семь… Рысит Вадик. Трясущимися от спешки руками начинаю срывать фольгу и выкручивать пробку. Техника открывание шампанских бутылок освоена мною в совершенстве. Но это в спокойной обстановке. А сейчас же, как назло, пробка упорно не шла. Сунула бутылку подбежавшему Вадику. Сам открывай! В сильных мужских руках пробка, наконец, сдалась, и с последним ударом шампанское было нолито. Заглотили. Стала открывать банку с икрой. Оторвала колечко. Да что ж такое? Вадику удалось закончить добывание закуски. Весело год начался! Можно, конечно, трактовать по-разному. Я, в данном случае, настроена оптимистично. Впрочем, через год увидим.
Стоя у парапета (искать свободную лавочку не было времени), почти что на паперти, допили шампанское, слопали ложкой икру. Ну, чтоб мы так жили в новом году! Шампанское, правда, какое-то не такое. Как-то мы его выпили в спешке и не посмаковали. Но все равно, удовольствие хоть какое-то должно ж быть? А нету! Что-то не то.
Салют, по сравнению, с предыдущими годами, был слабоват.
Но он был. Давно забытое зрелище. Сходили к бювету за водой и пошли домой спать. Достав из кармана пробку от шампанского, внимательно ее рассмотрела. Вместо привычного полумесяца, верхний торец пробки украшал герб завода шампанских вин НС. О-хо-хонюшки! Не иначе, как наладили производство газировки по сниженным ценам. И когда только успели? Ничего подобного в сентябре не наблюдалось.
Утро 1 января было не менее солнечным, чем предыдущее. Ай-Петри блистал (ла, ло) снегом. Очень хотелось туда. Но ехать дорого, а подниматься сегодня здоровья не хватит. Солнечной тропы на сегодня будет вполне достаточно. Во дворе на площадке мужики играли в футбол. Во дают! Откуда у людей столько здоровья? Возле мусорных баков лежал комп. Небольшой, но плоский монитор, ни разу не разбитый. Приподняли системный блок – не пустой. Корпус довольно современный. Вадик сказал, что у него на работе похуже будет. Зависли. Ну и что с этим делать? Вот так вот взять и уйти? Домой не увезешь. Позвонить хозяйке – может ей нужно? Так она, небось, еще почивать изволят. Когда-то нас в полодиннадцатого утра угораздило ее разбудить. Может себе позволить. В курортном городе свой ритм жизни. Потоптавшись, пошли дальше. Кому-то он нужнее.
Пройдя набережную и Приморский парк, по трассе дошли до Ливадии. Подруга утверждает, что можно пройти вдоль берега, но мы, однажды уже искали дорогу, но так и не нашли. Блукать снова не хотелось. Поэтому, пошли по дороге. Благо, машин почти не было, и выхлопами дышать не пришлось. В Ливадии мы всегда забываем, по какой из улиц идти ко дворцу. И всегда спрашивали прохожих. Но на этот раз мы никого не встретили, вследствие чего промазали и пошли по дороге, ведущей к пляжу « Дельфин» . Попетляв довольно долго вместе с дорогой, идущей вдоль сиротских хатынок, вышли к пляжу. Мужик купался в море. А мы полотенце не взяли. Балбесы! Ладно, в другой раз.
Вдоль моря дошли до лестницы, ведущей в Ливадийский парк. Парк как был убитым, так и остался. С языком на плече, чувствуя, что здоровье уже на исходе, поднялись наверх. Где-то тут должен быть дворец и начало Солнечной тропы. Хотелось уже, пройдя немного для приличия, найти лавочку с более-менее красивым видом, и поправить здоровье купленным накануне разливным бастардо. Петляем по парку. Дворца нет! Нашли санаторскую столовку, за которой обнаружился не виденный нами ранее памятник трем мужикам, одному из которых я, по старой памяти http://my. turpravda. ru/Iren48/gallery/140555/513594.html взобралась на колени. Это оказалось непросто. Ну и скользкий же тип, этот Черчилль!
Но где же, блин, дворец? Снесли, что ли, под шумок? Была масса указателей – туалет, церковь, кафе… А дворца нет! Еле нашли.
Вышли на тропу. Пройдя несколько сот метров, уселись наконец-то на лавочку с видом на море и налили по стаканчику. Закусив миндалем, побрели дальше. Да, давненько мне не было так тяжеловасто.
Когда мы только начинали осваивать свою традицию, ездили в Ялту с друзьями, то с одними, то с другими. Утро у нас начиналось неизменно с какого-нибудь мускателя, ну или бастардо. По горам мы тогда не шастали. Ограничивались поездками на машине, посиделками в дегустационном зале Никитского ботсада или чинными прогулками по Солнечной тропе с остановками почти на каждой лавочке с возлияниями. Ну и Воронцовский парк с лавочкой у пруда, вином и миндалем. В общем, нормальное времяпрепровождение среднестатистических отдыхальщиков. И каждый раз мы мечтали, что вот, в следующем году квасить не будем, начнем бегать по утрам и пить исключительно свежевыжатый гранатовый сок, купленный у азеров на овощном рынке.
И что? Старая китайская (а может японская) пословица гласит: « Бойтесь своих желаний! Они могут сбыться! » . По прошествии многих лет, первая половина желания уже сбылась. Наш отдых в Крыму стал более чем активным. Бегать мы, правда, не стали. Совершенно, дурацкое, на мой взгляд, занятие. Да еще и вредное для суставов. Умиляешься, другой раз, бегунам, усиленно вдыхающим выхлопные газы. Бегать свойственно лошадям. А людям свойственно ходить. Лучше всего по горам, подальше от запахов, сопровождающих блага цивилизации. Что мы, собственно, и делаем.
Вторая часть желания тоже уже начала сбываться. Пить в Крыму мы почти бросили. Уж больно накладно. И удовольствие далеко уже не то. Дамочка, возглавившая с недавних пор одновременно оба наших любимых завода – Массандру и Новый Свет, уже практически их угробила. И это не мои домыслы (есть у нас знакомые сотрудники Массандры, рассказавшие странные вещи). В общем-то это и неплохо (что пьем мало). Плохо то, что получилось это, можно сказать, принудительно. На гранатовый сок мы пока не перешли. Раньше мы его покупали иногда. Он и тогда стоил недешево, а сейчас даже спрашивать страшно. Но, думаю, все равно дешевле вина. Так что может быть в следующий раз… .
Ах да, совсем забыла. Когда выбирали в магазине напитки, обратили внимание, что появились массандровские вина относительно недорогие (рублей по 300) с новыми этикетками. Решили полюбопытствовать и прочесть, что же это за фигня? И увидели надпись ВИННЫЙ НАПИТОК. Угу! Сами пейте. Но, взяв в руки дорогущую бутылку, обнаружили все тот же отталкивающий набор букафф. Дожили! Не буду я это пить! Пошли в наливайку и купили разливного бастардо. По крайней мере, на ценнике не значилось слово « напиток» . Всегда смеялась над людьми, говорившими еще лет, как минимум, пять назад, что Массандра уже не та (купили ее, небось, в киевском супермаркете). Накаркали! Вот теперь, она точно не та! Есть, конечно, запасы, разлитые еще до 2014 года, но стоит же это…
Мы не так давно распробовали отечественные кагор и бастардо марки « Болград» . Если они и не дотягивают до массандровских аналогов (еще тех, которые), то совсем чуть-чуть. А вот стоит порядка 50 грн. Почувствуйте разницу – 600 р и 50 грн.
Но хватит о грустном. Поправив слегка здоровье, продолжаем моцион по Солнечной тропе. Сегодня она на все сто оправдывает свое название.
Следующая лавочка с видом, следующий стаканчик… Идти ломает, но надо. На очередной табличке написано, что мы прошли уже 2100 м. Но я читаю между строк: « Лодыри, алкаши! Вам плестись еще целых 4600 м! » Ну доплелись кое-как. Сели на Симеизский 115 автобус и поехали в Воронцовский парк. Склероз опять накрыл и вышли мы не на той остановке, где выходили обычно, а на предыдущей. Но оказалось, что отсюда идти до парка еще ближе! Век живи, век учись – все равно дураком помрешь!
В парке, как обычно было душевно и прекрастно.
Были и изменения. Дерево, росшее над зеркальным прудом почти параллельно воде, свалилось таки, не выдержав напора многих тонн тушек, залазивших на него для фотосессий.
А в пруд к лебедю, хранившему свою лебединую верность погибшей подруге, подселили пару уток.
Выбрав лавочку на солнышке, устроились допивать вино. Легко справившись с этой задачей и еще немного погуляв, поползли на нижнюю остановку транспорта. Людей почему-то почти не было. Две женщины сказали, что ждут уже больше получаса. Женщины оказались местными. Из разговора с ними, узнали, что автобусы здесь стали ходить отвратительно и ругали нового мэра. Предложили нам взять такси на четверых. Но в нашем бюджете эта статья не была предусмотрена, и мы отказались. Женщины ушли, а мы, потоптавшись, подошли к охраннику у шлагбаума. Он сказал, что те два автобуса, что стояли здесь, в рейс не отправятся, поскольку их водители где-то тут квасят. Может быть, придет другой автобус часов в шесть. Ого! Еще только полпятого. Бардак! Охранник посоветовал нам идти на верхнюю дорогу и пытаться уехать тем же 115, которым мы и приехали. Мы ломанулись галопом наверх через парк. И откуда только силы взялись? Смеркалось… На наше превеликое счастье, автобус уже стоял на остановке и мы успели в него запрыгнуть.
Продолжение следует.
Це не я вигадала. Проте, на власній шкурі переконалася, що у цьому твердженні щось є. Багато нових років ми зустрічали та проводжали в Ялті. Пам'ятаю першу свою подорож. Друзі, що їхали туди машиною, звали нас із собою. Але я, виправдовуючи високе звання козерога, вперлася цим рогом, і ні в яку! Моя аргументація - «Та що там робити взимку? Та ми приїдемо втомлені, як собаки, і на кого це я буду схожа новорічної ночі? А ще треба щось приготувати! (а готувати я терпіти ненавиджу)». Треба сказати, що раніше в Ялті я не була взимку. І влітку також не була. І взагалі, на той момент я мало де була. Можна сказати, що ніде не була.
Того разу вмовити мене так і не вдалося. І ми зустріли 2001 у повній відповідності до моїх тодішніх уявлень про щастя – у шинку!
Наступного року вже не пам'ятаю яким чином, але я здалася і дала відвезти себе до Ялти. Мабуть, вплинуло те, що ми вже встигли з'їздити туди на травневі, і я почала розуміти, що була позбавлена усі попередні роки. А коли друг одного дня спочатку відвіз нас на Ай-Петрі, де ми загрузли в півметрових кучугурах, і татари допомагали нам штовхати машину, а потім спустилися в тропіки Нікітського ботсаду, моя недорозвинена уява була настільки вражена цим контрастом, що я зникла! Які, в . опу, шинки? Які тазики з олів'є під «Блакитний вогник»? Тільки Ялта!
З тих пір і виникла у нас традиція, яку ми неухильно дотримувалися. Бувало по-різному. Таку погоду, як у тому році (+15 та повітря та вода) ми заставали рідко. Були і пальми у снігу, і дощ, і вітер. Було й ДТП за нашою участю дорогою додому. Проте це ніяк не впливало на наше бажання приїжджати туди знову і знову.
Але все пішло наперекосяк, і останні два роки ми, з різних причин, змушені були зустрічати у друзів (у Вєрки). Мабуть, саме тому, хоча не можна стверджувати, напевно, обидва попередні роки відпочинок у нас був, як правило, спільний. То з одним із подружжя, то з обома відразу. Не скажу, що це погано. Але на НГ нам було дуже нудно. Жодного відчуття свята, ніякого радісного піднесення. Пора вже було розірвати це хибне коло і повернути все в колишнє русло.
За місяць до майбутнього НГ ми зрозуміли, що має все зростись, і від однієї думки про це ставало легко та радісно на душі. Але коли стали пробивати ціни на житло, нас трохи припустило. Господиня дешевої квартири, де ми зупинялися минулої та позаминулої весни, написала, що наша хатинка вже заброньована, і вона може запропонувати нам інший варіант аж за 1500 р/ніч! І це, за її словами, ще по-божому. Ми трохи зажурилися. Пошук альтернативних варіантів мало що дав – дешевше за 1200 ми не бачили. Але зневіра мала нами недовго. Подумаєш! Доведеться знайти лише додаткові 3000 р. Ну з'їмо-вип'ємо менше! Але ні з ким заздалегідь домовлятися не стали. Бабок з табличками на автовокзалі, гадаю, ніхто не скасував. Раптом у них трапиться щось подешевше? На цьому й заспокоїлися.
Але доля подарувала нам подарунок – знайшлася наша стара квартирна господиня, зв'язок з якою було втрачено у вирі подій. Вона погодилася пустити нас за 1000 р.
Прогноз погоди в Ялті не радував – дощ та мороз. Але яка нам різниця?
Тридцятого вранці виїхали. У дорогу я одягла старий пуховик з об'ємними кишенями, в які дуже зручно лягали баклажки з коньяком і хріновухою. У Вадика за пазухою теж була прихована контрабанда у вигляді гоанського Олд Монка. Кордон нас зустрів диким східним вітром і натовпом спраглих потрапити на півострів. Оскільки митник був лише один і на вхід і на вихід, черга рухалася черепашчими темпами. Зате, можливо, саме завдяки цьому, огляд проводився вибірково, і нам вдалося без втрат протягнути все приховане і навіть брехати нічого не довелося (а я цього не люблю).
Перед паспортним контролем зібрався величезний натовп. Добре, що від східного вітру нас закривала бетонна стіна колишнього рибного ринку. Але пара годин стояння на сльотавому бетоні змусила танцювати всіх, незалежно від форми одягу та взуття. Нам з нашого місця не було видно, скільки вікон працює, але складалося враження, що одне, причому і на вхід, і на вихід. При цьому, товариші у формі тинялися туди-сюди, по одному і групками, замість того, щоб сісти за комп'ютер і прискорити процес. Мабуть, вони мали іншу установку.
Туристи з дітьми, яких було чимало, проходили без черги. В однієї тітоньки здали нерви, і вона стала кричати на цих людей з дітьми. Хоча кричати треба було зовсім і не на них. Назрівав бунт. У натовпі вже чулися вигуки «Свободу папугам! ». Вимагали телефон гарячої лінії. Форменні товариші, чи за власним почином, чи за вказівкою згори, притягли велику бляшанку з чимось гарячим (імовірно чаєм) і одноразові стаканчики. Але памперси до напою не додавалися, тому від їхнього напою ми відмовилися. Замість цього я дістала з кишені баклажку з коньяком і ми не заради пияцтва, а здоров'я, зробили по ковточку. Дівчина, що стояла поруч, показала нам пальцем на камеру, спрямовану на нас. Але сусідній дядечко авторитетно заявив, що вона не працює.
Чи дзвінок на гарячу лінію допоміг, чи ми були вже близько до заповітного віконця, але нам здалося, що процес пішов трохи веселіше. Коли підійшла моя черга, людина у віконці запитала про мету мого візиту. Я лаконічно відповіла "Відпочинок". На що мені було поставлене питання, що викликало в мені шквал емоцій: «Що відпочивати більше ніде? » Я стрималася. Розповідати людині у формі про нашу традицію, було чимось схоже на діалог Лукашина з Іполитом, якому важко було зрозуміти, навіщо люди ходять на Новий рік у лазню. Та й чому я повинен комусь пояснювати, що оселедець для мене набагато смачніший, ніж шоколадка?
Це був антирекорд – ми простояли дві години тридцять п'ять хвилин. На російському боці ж процедура зайняла рівно дванадцять хвилин. Коли Вадика попросили відкрити валізу, я вирішила зробити це особисто, оскільки цього разу валізу укладала сама. Ну, як укладала? Покидала барахло, насилу закрила замок, а потім запихала забуті дрібниці в лужок прочиненого замку. Тому боялася, що при несанкціонованому розтині вся ця трихомудія просто вивалиться у багнюку. Але коли я відкрила замок, напрочуд, нічого звідти не посипалося. Мабуть, речі від холодриги скушкірилися, і попримерзали один до одного.
Коли ми нарешті сіли в автобус по той бік кордону, був уже початок четвертого. У цей час ми вже завжди були у Сімферополі. Стали набирати господарку квартири. Але це не вдавалося. Противна тітка в телефоні товкала, що ми не можемо зателефонувати з незрозумілої нам причини. Довелося брати телефон у водія. Додзвонившись, нарешті, і переконавшись, що господиня нашу квартиру нікому більше не здала, домовилися, що ключі вона залишить у сусідів, оскільки ми приїдемо досить пізно.
Сімферополь зустрів нас кучугурами. Найближчі вільні місця на Ялту виявилися аж через півгодини, якими ми й скористалися, щоб відвідати вокзальний сортир. На вокзалі, як і раніше, людей практично не було, зате було багато міліцейських нарядів і рамка з агрегатом для просвічування багажу, як в аеропорту (все не спроможуся вивчити, як він називається).
Звільнивши тіло від зайвої рідини, що заважала повною мірою насолоджуватися щастям від возз'єднання з улюбленими просторами, ми посідали в свій автобус і стали впиватися цим самим щастям разом з коньяком, що залишився в баклажці. Остання ділянка шляху до Ялти наша найулюбленіша. Але тільки коли туди. Звідти – не люблю. Вражає.
За перевалом жодного снігу вже не було. До Ялти приїхали вже близько дев'ятої вечора. Ніяких бабок із табличками вже, зрозуміло, там не стояло. Ото був би прикол, якби не домовилися заздалегідь!
По дорозі зайшли до супермаркету купити продукти на вечерю. О пів на десяту я тарабанила у двері сусідці. Двері ніхто не відчиняв. Зателефонувати господині «нашої» квартири, як і раніше, не вдавалося. На щастя, нам зустрівся інший сусід, який не встиг заснути, який їй зателефонував. Та зателефонувала сусідці, і двері нарешті відчинилися. Бажаний ключ було отримано.
Ранок 31 нас порадував сонечком. І хто ці прогнози погоди пише? Наводить на думку. Пішли пройтися набережною. Дорогою зайшли до кіоску мобільного зв'язку з'ясувати, що з нашою сімкою. Виявилося, що баланс пішов у мінус. Дивно, у вересні там було близько 50 р, які ми не використали. Поклали сотку. Зв'язок відновився.
На набережній нововведення – знесли скляну будівлю з бутіками, збудовану відносно недавно. Бутики переїхали до нового ТРЦ, розташованого дещо втоплено, щодо основного ряду будівель. Сувенірний ринок знести не встигли, але вже зачинили. Добре хоч алею художників поки не розігнали. Пройтися нею дуже приємно. Роботи місцевих Айвазовських насолоджують наш невибагливий погляд знайомими та улюбленими кримськими пейзажами.
Народу на набережній мало. Олів'є, мабуть, ріжуть. Або вже святкують. Незважаючи на повну майже відсутність вітру, море було досить бурхливим. Прибій гріх не зняти.
Процес зйомки виявився дуже цікавим. Знявши одну хвилю, чекаєш, що зараз прийде ще більш грандіозна.
І так до безкінечності. Іноді доводилося відстрибувати, щоб не підмочити репутацію.
Зусиллям волі змусила себе залишити набережну. Потрібно ще щось купити до новорічного столу.
Лохтар Пєчкін вважав, що головна прикраса новорічного столу – це телевізор, але в нас була інша думка. Головне – це шампанське! Артемівське з дому везти не стали – за пазуху не влазить, а з валізки можуть вилучити. Та й де і коли ще попити Новосвітського, як не в Криму на Новий рік? Ще напередодні в супермаркеті, купуючи продукти на вечерю, я прицінилася до улюбленого напою. Ціна була просто неосудною! Якщо у вересні ми його купували у Новому Світі за 550, то тут і зараз воно вже було аж 680! Вдавитися! Артемівський брют тут же коштував близько 500 грн. Проте! Обійшовши кілька магазинів, ми знайшли по 590. Ну це ще куди не йшло! Набравши смакот на загальну суму понад чотири тисячі, що відповідало майже половині нашого проїдально-пропойного бюджету, ми вирушили додому готуватися.
У палісаднику під пальмою біля наших дверей лежала соснова гілка, посипана шишками. Звідки вона взялася, не маємо уявлення. Можливо, господиня поклала. Але цей момент я так у неї не з'ясувала. Загалом це був сюрприз.
Накрили стіл, нарядили гілку, нарядилися трохи самі. Настав час починати проводи старого року. Під гоанський ром подивилися із задоволенням традиційну Іронію долі одним із російських каналів. «Блакитний вогник» ряснів знайомими особами – Брежнєва, Лорак, Повалій, Ротару, Меладзе. І іншими, вже призабутими. На українських каналах безроздільно панував Зеленський. По Інтеру йшов непоганий концерт, але рядок повідав, що 30.12. 16 був заборонений до показу виконавець головної ролі, у зв'язку з чим, програму терміново перекроїли, і нам тепер показують урізаний варіант. Хто встряв цього разу і за що не повідомлялося. Віва, маразме!
Щось ми засиділися. Пора вже йти зустрічати Новий рік! А ще хотіли спочатку набрати в бюветі води, на ранковий опохмів. Похопивши шампанське, келихи, мигдаль та мандаринки, пішли на набережну. Вже майже дійшовши її початку, згадали, що забули взяти ікру, поїдання якої ложкою з банки, входило в наш сценарій святкування. Тьху ти! Вже тридцять п'ять хвилин на дванадцяту. Вирішили, що Вадик повертається додому за ікрою, а я біжу до бювету у Приморському парку. Зустрічаємось біля церкви. Розбіглися. Підійшовши до ялинки, побачила, що територія обнесена парканом, периметром якого стоять менти, а всередину пропускають через рамку. Біля неї зібрався чималенький натовп. Але мені до ялинки не потрібно було, і я обійшла зграю людей праворуч і вздовж будинків риссю помчала в напрямку бювету.
Добігши до Ореанди, зрозуміла, що не встигну. Пішла назад. У церкви Вадика не було. Без десяти опівночі. В голову спало на думку, що він сліпий може попертися через рамку. Проклинаючи себе за ідіотську витівку з ікрою, побігла до ялинки. У черзі Вадика також не було. Він же міг оминути периметр уздовж моря! Повернулась до церкви. Ні Вадика! Вже ВВП штовхає. Ні Вадика! Вже куранти почали бити! Ні Вадика! Прийшла думка відкрити пляшку і випити самої. Одумалася. Краще зустріти за годину за українським часом, але вдвох, ніж зараз на самоті! У голові звучить зловісна приказка «як Новий рік зустрінеш, так його й проведеш! Ха-ха-ха! ». Куранти продовжують бити. Шість, сім. . . Має Вадик. Руками, що тремтять від поспіху, починаю зривати фольгу і викручувати пробку. Техніка відкриття шампанських пляшок освоєна мною досконало. Але це у спокійній обстановці. А зараз, як на зло, пробка вперто не йшла. Сунула пляшку Вадику, що підбіг. Сам відкривай! У сильних чоловічих руках пробка нарешті здалася, і з останнім ударом шампанське було нолито. Заковтнули. Почала відкривати банку з ікрою. Відірвала кільце. Та що таке? Вадику вдалося закінчити добування закуски. Весело рік розпочався! Можна, звісно, трактувати по-різному. Я, в даному випадку, оптимістично налаштована. Втім, за рік побачимо.
Стоячи у парапету (шукати вільну лавочку не було часу), майже на паперті, допили шампанське, з'їли ложкою ікру. Ну щоб ми так жили в новому році! Шампанське, щоправда, якесь не таке. Якось ми його випили поспіхом і не посмакували. Але все одно, задоволення хоч якесь має бути? А нема! Щось не те.
Салют, в порівнянні з попередніми роками, був слабенький.
Але він був. Давно забуте видовище. Сходили до бювету по воду і пішли додому спати. Діставши з кишені пробку від шампанського, її уважно розглянула. Замість звичного півмісяця верхній торець пробки прикрашав герб заводу шампанських вин НС. О-хо-хонюшки! Не інакше як налагодили виробництво газування за зниженими цінами. І коли тільки-но встигли? Нічого подібного у вересні не спостерігалося.
Ранок 1 січня був не менш сонячним, ніж попередній. Ай-Петрі виблискував (ла, ло) снігом. Дуже хотілося. Але їхати дорого, а сьогодні підніматися здоров'я не вистачить. Сонячної стежки на сьогодні буде цілком достатньо. На подвір'ї на майданчику мужики грали у футбол. Во дають! Звідки у людей стільки здоров'я? Біля сміттєвих баків лежав комп'ютер. Невеликий, але плоский монітор, жодного разу не розбитий. Підняли системний блок – не порожній. Корпус є досить сучасним. Вадик сказав, що у нього на роботі буде гірше. Зависли. І що з цим робити? Ось так узяти і піти? Додому не відвезеш. Зателефонувати до господині – може їй потрібно? Так вона, мабуть, ще спочивають. Колись нас о одинадцятій ранку догодило її розбудити. Може собі дозволити. У курортному місті свій ритм життя. Потоптавшись, пішли далі. Комусь він потрібніший.
Пройшовши набережну та Приморський парк, трасою дійшли до Лівадії. Подруга стверджує, що можна пройти вздовж берега, але ми одного разу вже шукали дорогу, але так і не знайшли. Блукати знову не хотілося. Тому пішли дорогою. Добре, що машин майже не було, і вихлопами дихати не довелося. У Лівадії ми завжди забуваємо, якою з вулиць йти до палацу. І завжди питали перехожих. Але цього разу ми нікого не зустріли, внаслідок чого промазали і пішли дорогою, що веде до пляжу «Дельфін». Поспіваючи досить довго разом із дорогою, що йде вздовж сирітських хатинок, вийшли до пляжу. Чоловік купався в морі. А ми рушника не взяли. Балбеси! Гаразд, іншого разу.
Вздовж моря дійшли до сходів, що ведуть до Лівадійського парку. Парк як був убитий, так і залишився. З язиком на плечі, відчуваючи, що здоров'я вже закінчується, піднялися нагору. Десь тут має бути палац та початок Сонячної стежки. Хотілося вже, пройшовши трохи для пристойності, знайти лавочку з більш-менш гарним виглядом, та поправити здоров'я купленим напередодні розливним бастардо. Петляємо парком. Палацу нема! Знайшли санаторську їдальню, за якою виявився не бачений нами раніше пам'ятник трьом мужикам, одному з яких я, за старою пам'яттю. ://my. turpravda. ru/Iren48/gallery/140555/513594.html піднялася на коліна. Це виявилося непросто. Ну і слизький тип, цей Черчілль!
Але де, млинець, палац? Чи знесли під шумок? Була маса вказівників – туалет, церква, кафе… А палацу нема! Ледве знайшли.
Вийшли на стежку. Пройшовши кілька сотень метрів, сіли нарешті на лавку з видом на море і налили по склянці. Закусивши мигдалем, побрели далі. Так, давненько мені не було так важко.
Коли ми тільки починали освоювати свою традицію, їздили в Ялту з друзями, то з одними, то з іншими. Ранок у нас починався незмінно з якогось мускателя, ну чи бастардо. По горах ми тоді не тинялися. Обмежувалися поїздками на машині, посиденьками в дегустаційному залі Нікітського ботсаду або чинними прогулянками Сонячною стежкою із зупинками майже на кожній лавці з поливаннями. Ну і Воронцовський парк з лавкою біля ставка, вином та мигдалем. Загалом, нормальне проведення середньостатистичних відпочивальників. І щоразу ми мріяли, що ось, наступного року квасити не будемо, почнемо бігати вранці і пити винятково свіжий гранатовий сік, куплений у озер на овочевому ринку.
І що? Старе китайське (а може японське) прислів'я говорить: «Бійтеся своїх бажань! Вони можуть справдитися! ». Через багато років перша половина бажання вже збулася. Наш відпочинок у Криму став більш ніж активним. Бігати ми, щоправда, не стали. Цілком, безглузде, на мій погляд, заняття. Та ще й шкідливе для суглобів. Зворушуєшся, інший раз, бігунам, що посилено вдихають вихлопні гази. Бігати властиво коням. А людям властиво ходити. Найкраще по горах, подалі від запахів, що супроводжують блага цивілізації. Що ми, власне, робимо.
Друга частина бажання теж вже почала збуватися. Пити у Криму ми майже покинули. Аж надто накладно. І задоволення далеко не те. Жінка, яка очолила з недавніх пір одночасно обидва наші улюблені заводи - Массандру і Нове Світло, вже практично їх загробила. І це не мої домисли (є у нас знайомі співробітники Массандри, які розповіли дивні речі). Загалом, це й непогано (що п'ємо мало). Погано те, що це вийшло, можна сказати, примусово. На гранатовий сік ми поки що не перейшли. Раніше ми його купували іноді. Він і тоді коштував недешево, а зараз навіть питати страшно. Але, думаю, все одно дешевше за вино. Тож може бути наступного разу….
Ах так, зовсім забула. Коли вибирали в магазині напої, звернули увагу, що з'явилися масандрівські вина щодо недорогих (рублів по 300) з новими етикетками. Вирішили поцікавитись і прочитати, що ж це за фігня? І побачили напис винний напій. Угу! Самі пийте. Але, взявши в руки дорогу пляшку, виявили той самий відштовхуючий набір букафф. Дожили! Не питиму я! Пішли в наливайку та купили розливного бастардо. Принаймні на ціннику не значилося слово «напій». Завжди сміялася з людей, які говорили ще років, як мінімум, п'ять тому, що Массандра вже не та (купили її, мабуть, у київському супермаркеті). Накаркали! Ось тепер вона точно не та! Є, звичайно, запаси, розлиті ще до 2014 року, але ж це варто…
Ми нещодавно розкуштували вітчизняні кагор та бастардо марки «Болград». Якщо вони й не дотягують до масандрівських аналогів (ще тих, які), то зовсім трішки. А ось коштує близько 50 грн. Відчуйте різницю – 600 р та 50 грн.
Але вистачить про сумне. Поправивши злегка здоров'я, продовжуємо маціон по Сонячній стежці. Сьогодні вона повністю виправдовує свою назву.
Наступна лавочка з виглядом, наступний стаканчик… Іти ламає, але треба. На черговій табличці написано, що ми пройшли вже 2100 м. Але я читаю між рядками: «Лодири, алкаші! Вам плестись ще цілих 4600 м! » Ну доплелися абияк. Сіли на Сімеїзський 115 автобус і поїхали до Воронцовського парку. Склероз знову накрив і вийшли ми на тій зупинці, де виходили зазвичай, але в попередньої. Але виявилось, що звідси йти до парку ще ближче! Вік живи, повік навчайся – все одно дурнем помреш!
У парку, як завжди було душевно та чудово.
Були зміни. Дерево, що росло над дзеркальним ставком майже паралельно воді, таки звалилося, не витримавши напору багатьох тонн тушок, що залазили на нього для фотосесій.
А в ставок до лебедя, який зберігав свою лебедину вірність загиблій подрузі, підселили пару качок.
Вибравши лавку на сонечку, влаштувалися допивати вино. Легко впоравшись із цим завданням та ще трохи погулявши, поповзли на нижню зупинку транспорту. Людей чомусь майже не було. Дві жінки сказали, що чекають уже понад півгодини. Жінки виявились місцевими. З розмови з ними дізналися, що автобуси тут стали ходити огидно і лаяли нового мера. Запропонували нам взяти таксі на чотирьох. Але в нашому бюджеті цю статтю не було передбачено, і ми відмовилися. Жінки пішли, а ми, потоптавшись, підійшли до охоронця біля шлагбауму. Він сказав, що ті два автобуси, що стояли тут, у рейс не вирушать, оскільки їхні водії десь тут квасять. Можливо, прийде інший автобус годині о шостій. Ого! Ще тільки півп'ятого. Бардак! Охоронець порадив нам йти на верхню дорогу і намагатися поїхати тим самим, яким ми й приїхали. Ми ламанули галопом нагору через парк. І звідки тільки взялися сили? Смеркало…На наше превелике щастя, автобус уже стояв на зупинці, і ми встигли в нього застрибнути.
Далі буде.
