Наконец дошли руки до описания нашего небольшого зимнего путешествия. Несмотря на то, что я проживаю на Украине практически всю свою жизнь, в Карпатах бывал пару раз, да и то проездом: когда-то в юном возрасте с родителями зимой по дороге в Кишинев (тогда СССР еще был велик и могуч) и несколько лет назад, после поездки в Почаевский монастырь, промчались в обратном пути по горным дорогам. И все. Эта поездка была запланирована еще осенью и выбрали район Яремча, Буковель. Обязательное условие - катание на лыжах, санках и т. д. – зимний отдых есть зимний отдых, брать с собой ласты и маски не планировали. Тем более, что на лыжах я стоял в возрасте 6 лет, да и лыжами назвать это можно с большой натяжкой: так, скорей детская игрушка.
К концу января мы подготовили лыжные комбинезоны. Параллельно с этим проводился развед-опрос знакомых, успевших в текущем периоде времени порадовать себя зимним Карпатским отдыхом в местности нашего возможного пребывания об отелях, ценах, питании, проезде и т. д.
В период сбора необходимой информации мнения советчиков разделились практически поровну – одни говорили, что не надо заморачиваться, приедете и за пару часов найдете себе место жительства, в это же время другая группа товарищей категорически настаивала на том, что отель надо бронировать заранее, так как мы едем в конце февраля, мол высокий сезон, много людей и если мы не подумаем о выборе места жительства заранее, то можем остаться жить под красивым звездным горным небом и возникшие неудобства нам будет скрашивать тихо покачивающаяся над нашим местом ночевки в лесу красивая ветка сосны или смереки, усыпанная красивым зимним снегом. Представив себе всю красоту этого момента, особенно возможное посещение нашего табора под сосной каким-нибудь лесным жителем Карпатских гор, не по-ночному бодрым и желающим чем-нибудь или кем-нибудь подкрепиться на ночь глядя и не совсем понимающим то, что, в принципе, употреблять пищу на ночь не рекомендуется и даже вредно, а так же учитывая многое другое, мы обзвонили несколько мест и остановились на базе отдыха «Обериг», в Ворохте. Перечислили предоплату 20% от общей суммы. Стоимость проживания составила 200 грн/сутки без питания. Итого 5600 грн. за неделю.
Далее обычная процедура – список того, что надо с собой взять, укладывание сумок и пакетов.
Дорогу от Николаева до Умани преодолели легко, а дальше началась дорога на Винницу …. . да какая там дорога, ямы по колено. Наша трасса Николаев-Одесса по сравнению с ней – американский хайвей. Пристроившись в хвосте какой то фуры в колоне состоящей из вереницы как легковых, так и грузовых машин, со скоростью 30-40 км/час плелись несколько десятков километров прежде чем удалось обогнать голову колонны и поехать немного, насколько позволяло покрытие, быстрее. Такое же ужасное состояние покрытия дороги и на участке Винница – Хмельницкий. Не особо отличается, но немного лучше, участок между Хмельницким, Тернополем и Ивано-Франковском. Общая протяженность пути отразилась на спидометре и составила 960 км. Ожидая от дороги чего-то подобного, еще до выезда из дома приняли решение не мудрствовать лукаво и не искушать судьбу – остановиться на ночлег, что и было сделано после Хмельницкого. Как вы поняли, я ехал по главным трассам, так сказать регионального значения, так как надеялся на то, что их состояние должно быть лучше, чем менее значимые дороги. В последующем, на обратном пути, я понял что ошибался, так как проложил маршрут через села и удивился тому, что дороги меньшей значимости не так разбиты. Ну да бог с ними, с дорогами, мы уже подъезжаем к пункту назначения – в окнах появились горы, укрытые снегом, леса и речушки, спокойно стекающие в равнины. Мы пролетели мимо Яремчи, Татарива, въехали в Ворохту. Этот небольшой городишко особо ничем и не отличается от других карпатских селений. Раскиданные по обе стороны дороги домики, в основном из дерева, нескончаемые гуцульские заборы из жердей, узенькие дороги между домами, часто пересекаемые речушками. Навигатор в Ворохте повел нас куда-то не туда, пришлось получить целеуказание от администратора отеля. Поплутав немного по дорожкам и поняв, что особо тут никто не заморачивается в плане уборки с них снега и применения противо-гололедных смесей, ориентируясь на приклеенные на столбы указатели мы наконец въехали в небольшой дворик отеля.
Название «Отель» не совсем подходит к увиденному, скорее коттедж. Перед нами предстало несколько строений из сруба, довольно симпатичных. Три двухэтажных домика использовались для туристов в качестве гостиницы, а в одном одноэтажном строении находилась административный корпус, он же столовая. Нас встретила администратор Дарина, приятная девушка, быстро все рассказала и оформила, провела в наши комнаты. Мы заняли два двух-местных номера на втором этаже. В номере, как и в обычных гостиницах, ничего лишнего. Телевизор, кровать, платяной шкаф, тумбочка, санузел с душевой кабинкой. Все чисто и аккуратно. Однако присутствовали и некоторые моменты, которые мы поняли немного позже. Даже скажу так – нам просто повезло, что на протяжении недели в еще один номер на этаже поселялись два раза на сутки. Один раз это были две юные горнолыжницы, приехавшие из Тернополя для участия в тренировках, второй раз два молодых человека, приехавших их Тернополя не понятно для какой цели, но с которыми пришлось вступать в переговоры в два часа ночи, дабы угомонить после влияния на их растущие организмы высокоградусных спиртных напитков, распитых ими где то за территорией отеля. Короче говоря – шумоизоляции там просто нет. Про нее строители или просто не знали или забыли. Благодаря этому, на второй день я уже умело мог определять направление источника звука, его происхождение и мозг мгновенно оценивал ситуацию с целью проработки последующих мер по его локализации и прекращению. Отдельно скажу про двери. Мастеровые, которые эти двери делали, наверняка не знакомы с общефизическими законами природы, которые гласят про усыхание древесины. Короче говоря, в каждой двери имелись щели размером где в мизинец, где в палец потолще. Особенно это бросалось в глаза вечером, когда все вокруг окутывала тьма и выключался свет в комнате. Из-за лампочки в коридоре дверь принимала устрашающий вид, просвечиваясь в нескольких местах кривыми линиями и как бы говоря – не скроешься ты за мной, как ни старайся. Как лучи прожектора нашу комнату рассекали пучки света, вырисовывая незатейливые узоры на предметах интерьера. Через некоторое время мы к этому привыкли и уже не сильно заморачивались данным неудобством.
Однако не будем рисовать все в мрачных тонах, ведь кроме этого в данном отеле были и другие, положительные моменты. Как оказалось в отеле имеется два собственных чана, парилка и паровая бочка, что позволяло нам, практически не выходя из дома, предаваться телесным наслаждениям, принимая процедуры. Заказ чана необходимо было сделать за сутки, так как у туристов данный вид отдыха пользуется повышенным спросом. Итого за семь дней мы купались-парились в чанах два раза. Про чаны я расскажу вам немного далее более подробно, в соответствии с хронологией нашего пребывания в Карпатах. Также несомненным плюсом оказалось наличие по соседству «Колыбы» (местное название кафе или ресторана, как кому нравиться, кому интересна история этого слова – место жилья гуцулов, пасших скот на полонынах, круглой формы с костром посредине), где мы неоднократно дегустировали блюда шеф-повара как местные так и вполне привычные и обыденные. Об этом подробнее позже.
После всех организационных мероприятий по поселению мы направились на лыжную трассу, расположенную примерно в 600-800 м от самой Ворохты. Администратор базы, где мы остановились – Дарина, дала нам телефон инструктора по катанию на лыжах Володи, который, с ее слов, буквально за пару часов поставит нас на лыжи и после его уроков мы сможем вытворять на спусках такое, что даже именитым мастерам горнолыжного спуска будет не под силу. Оказалось-это большое преувеличение, но в тот момент времени, нам хотелось поверить в чудо. На территории трассы мы обнаружили неказистую деревянную избу с надписью «Прокат лыжного оборудования», битком набитую этим самым оборудованием. Цена на прокат: «Лыжный комплект (ботинки, палки, лыжи, шлем – 130 грн. , детям – 80 грн. , сноуборд – 100 грн. )». Ответив на вопросы хранителя лыж о своем весе, размере ноги и росте, каждый из нас получил свои лыжи с палками и ботинки, которые сразу вызвали у меня недоверие своими размерами и весом. При помощи работника сервиса нам удалось облачиться в лыжные ботинки и, с трудом переставляя ноги на скользком снегу, держа в объятиях лыжи и палки, мы, по мере своих возможностей, направились к месту нашей встречи с гуру горнолыжного спорта – инструктором Владимиром. В это время Владимир заканчивал очередной урок с такими же «мастерами лыж» у подножья спуска и с радостью сообщил нам цену – 200 грн с человека за час обучения. Быстро посчитав что это нам обойдется в 800 грн. (так как будущих горнолыжных мастеров вместе со мной приехало аж 4 человека) я уже полез в кошелек за деньгами, но тут к нам подъехало еще несколько учеников и Володя торжественно заявил о снижении цены на 50 грн. с каждого, в связи с увеличением численности нашей группы. Итого мы отдали 600 грн. за час обучения. Показав, как надо одевать лыжи на ботинки и проведя инструктаж по соблюдению мер безопасности при обучении и катании на лыжах он приступил к теоретической и практической отработке приема «Плуг», с его слов самого важного в лыжном деле и в жизни вообще. Через некоторое время прием нами начал понемногу усваиваться, но почему-то не всеми, что раздражало инструктора. Лыжи уверенно не хотели ехать туда, куда было надо, а целеустремленно стремились прямо в противоположную сторону и как назло в сторону деревьев или оврага. Ушли куда-то вдаль мысли о том, что это как на велосипеде или как на машине – один раз получилось и все, понеслось-поехало. Примерно через час нашего самостоятельного катания, непрерывных падений, поиска разбежавшихся по склону лыж и разлетевшихся в разные стороны палок, у некоторых из нас начало что-то получаться. Еще через час наши иллюзии о быстром и качественном обучении всем тонкостям горнолыжного слалома разбились о жесткую действительность - мы устали и уже хотелось только горячего чая и полежать. Решили, что на первый раз нам уже хватит впечатлений и отправились отдыхать. Поужинав в калыбе, заказали на следующее утро конную санную прогулку, а на вечер чан. Первый день в Карпатах подошел к концу.
Утро нового дня порадовало солнечной и морозной погодой. Вокруг, куда хватало взгляда, виделся усыпанный снегом лес, подсвеченный солнышком и все предвещало хороший день с новыми впечатлениями.
Так как мы в каждом нашем путешествии стараемся попробовать местную еду, решили не отходить от этого правила и здесь, в Карпатах. Как оказалось традиционная гуцульская еда не очень отличается разнообразием, сказывается отсутствие плодородной почвы в этой местности и соответственно невозможность жителей выращивать привычные для нас, южан, сельскохозяйственные культуры. На завтрак, в ближайшей «Калыбе» мы заказали широко разрекламированную гуцульскую кашу из кукурузной муки - «Банош». Банош является повседневным блюдом, часто появляющимся на столах Западной Украины. На родине, на Раховщине, даже проводят фестиваль посвященный баношу. Там же рассказывают, что название “банош” пошло от фамилии одного человека. Издревле это блюдо считалось едой бедняков, его готовили когда оставалось только немного сметаны (овцы и коровы были почти у всех) и немного кукурузной крупы. Сейчас же без баноша не обходится ни одна колыба и ни одно застолье в национальном гуцульском стиле. Есть несколько видов традиционного баноша – с овечьей брынзой, со шкварками и с белыми грибами. Но основа у всех одна. Пробовали мы банош в нескольких местах, но так и не поняли причин его популярности и больше решили нигде его не заказывать за все время нашего пребывания в Карпатах. Пробовали мы и другие блюда : бограч, чанахи по гуцульски, полонынскую юшку с грибами, капустняк по гуцульски, кулеша по гуцульски. Особенно разочаровал бограч, что то среднее между тушеной картошкой и борщом Как оказалось позже, громкие названия остались лишь только названиями, ничего примечательного мы не почувствовали, а жена пришла к глубокому убеждению, что готовить гуцулы, увы, не умеют. В последующем на предложения официантов той или иной «Калыбы» заказать гуцульские блюда, вежливо отвечали отказом, останавливая свой выбор на привычных нам блюдах. После завтрака мы поехали кататься по зимнему лесу на лошадях. С опоздание в 10 минут были поданы сани. Две лошади, не взирая на ранний час уже все были в мыле. Со слов кучера, кони с раннего утра трудились на перетаскивании поваленных деревьев в лесу и «немного взмокли». Цена катания составила 400 грн. /час. Времени оказалось достаточно, чтобы покататься, пофотографироваться в лесу и получить незабываемые впечатления. По дороге конюх вяло поддерживал беседу, склоняя разговор на политические тематики, что нами не особо поддерживалось. Осмотрев несколько красивых мест – железнодорожный мост, построенный еще при Австро-венгерском господстве здесь, , надышавшись лесным морозным воздухом, мы довольные вернулись в отель, где переоделись в лыжное и отправились совершенствовать свое мастерство на Ворохтинской трассе. Покатавшись вдоволь на лыжах, на надувных плюшках к вечеру отправились греться в разогретый чан с минеральной водой и запаренными в нем лесными травами. Рядом с чаном обнаружили деревянную бочкообразную баньку, которая была протоплена и в нашем случае служила раздевалкой. Температура воды в чане составляла 50 градусов, поддерживалась температура воды разведенным под чаном костром. А вообще, полная ассоциация со старой русской сказкой и стойкое впечатление, что где то рядом бродит баба Яга. Ну, где еще так можно предложить себя на бульон)))).
Чуть поодаль расположились две деревянные бочки с холодной водой для погружения после горячего чана. Во время получения чанной процедуры температура окружающего воздуха составляла -50 С, что хорошо оттеняло температуру воды. Подогревшись в чане, чередуя это с погружением в бочку с ледяной водой, смотря на звездное небо над головой мы в этот момент, кажется, понимали, что такое истинное блаженство…. .
Да, примите во внимание небольшой момент при посещении подобных чанов. Не поленитесь проверить. Чан должен быть вымыт персоналом, а вода слита и поменяна после предыдущих купальщиков, (стоимость процедуры за один час составляет 400 грн. , если вы заказываете 2 часа, то 600 грн. Нам хватило вполне и одного часа. )
Следующее утро началось у нас с допроса администратора «Что у Вас еще есть интересного кроме катания на лыжах? ? ? ». Получив от Дарины исчерпывающий ответ и позвонив по предоставленным ей телефонам, удалось понять свой график на пару дней вперед. Пришлось учитывать требования женской половины нашей группы получить немного времени для отдыха и восстановления сил, потраченных за два дня на лыжах. Так что на этот день запланирована утренняя прогулка по зимнему лесу в пешем порядке, с использованием фото и видео техники для документирования))) всего процесса с последующим его осветлением родным и друзьям. После обеда – выезд в Буковель, эту мекку любителей зимних лыж и сноубордов, островке видимого благополучия на фоне израненной войной и реформами Родины. Побродив несколько часов по лесу, сделав массу фотографий, отобедав гуцульскими блюдами, мы поехали на Буковель. От Ворохты это около 15-20 км. Дорога туда, в это, казалось бы, фешенебельное место, была частично повреждена, что не давало возможности спокойно управлять автомобилем, а постоянно заставляла совершать вращательные движения руками и нажимательные ногами. Дорога держала в тонусе и расслабиться не давала. Минуя двух-трех этажные коттеджи, мы, наконец зарулили в пятиэтажную парковку для автомобилей, при въезде в которую паркомат выдал талон, а надпись возле него сообщила цену пребывания на парковке – 50 грн. вне зависимости от времени. При поиске места для машины на втором ярусе пришлось покрутиться около 10 минут, так как железных коней, доставивших своих хозяев, было очень много. Справившись с парковкой и спустившись на улицу, мы очутились непосредственно на территории горнолыжного курорта, где царили свои законы – законы горных лыж и горных склонов. Вот он Буковель! ! ! Мечта многих лыжников как Украины так и ближнего зарубежья. А может и не мечта, а горе (об этом позже). Он встретил нас толпой лыжников не менее 100 человек, терпеливо ожидающих своей очереди на подъемник, чтобы подняться на гору, а потом пронестись на лыжах (или сноубордах) вниз, потом вверх, затем вниз и так все время с перерывом на прием пищи или прохладительных (согревающих) напитков. Немного о ценах, которые просто кричали с рекламных щитов и призывали их фотографировать. На Новогодние и Рождественские праздники они были конечно покруче, но и теперь, в конце февраля тоже вызывали удивление, хотя народ не парился и покупал, покупал… Итак: чай 30 грн. , глинтвейн – 45 грн. , капучино – 45 грн. , кофе – 30 грн. , ролл (без разницы с чем) – 110 грн. , гамбург – 95 грн. , хот-дог – 75 грн. Кушать пока мы не собирались, сразу отправились на подъёмник для таких как мы – без лыж. Рядом в кассе приобрели проездной, называемый здесь скей-пас, на один подъем для одного человека стоит 105 грн. , любопытным один спуск – 250 грн. Я не вникал в цены на скей-пасы, интересующиеся ценами могут зайти в любой момент на сайт Буковеля и прицениться. Подъем на гору прошел спокойно, без каких либо осложнений для нас. Однако с высоты почти птичьего полета я удивился увиденному – по склону с гиканьем несется лыжник, сбивая всех и вся на своем пути, потом кувыркаясь и опять встав на лыжи, продолжает спускаться к подножию горы. И такого я увидел не одного и даже не двоих. Это вызвало у меня легкое замешательство и, как оказалось позже, не зря. Видел я и носилки на лыжах, и работающих спасателей, волочащих за собой травмированных горнолыжников, и слезы, и улыбки. Все перемешалось, радость затмевало горе, но так как радости было больше, она затмевала горе и слезы. Вечером, уже в номере, я мысленно вернулся к этой теме и попытался найти в интернете какие либо данные и цифры по травмированным на Буковеле. Не нашел, их просто нет в свободном доступе. Наткнулся на небольшой отчет группы ребят, которые попытались выяснить истинную статистику данной проблемы пару лет назад – они тоже ничего не могли получить ни в органах здравоохранения, милиции (полиции), прокуратуре, куда только не обращались. Закончилось все тем, что они стали возле травм пункта в Буковеле и считали доставляемых в него пострадавших. И что, спросите вы, какой результат? . Ответ: они за один день насчитали 200 человек, ДВЕСТИ! . Конечно, в эту цифру входят все – с вывихами, ушибами, переломами, синяками, все кому была оказана первичная медицинская помощь (кто захочет, найдет в интернете). Гибнут ли там люди? Да, гибнут, да, каждый год и почти каждый день и не один и даже не два. Это цена беспечности, цена самоуверенности, цена неготовности, цена бахвальства, ну и просто цена случая. Видел ли я там пьяных на лыжах – да, видел, более того видел как пьяный с гиканьем и воплями несся вниз по заснеженной трассе. Увиденное, быстро меня отрезвило и поубавило романтизма, заставив взглянуть на горно-лыжный спорт совсем под другим углом, с совершенно другим восприятием действительности. И даже если ты станешь великим профессионалом по лыжам, ничто не гарантирует того, что на такой вот очень плохо защищенной трассе какой-нибудь пьяный Вася не врежется в тебя насмерть. Ну да ладно, я сказал то, что хотел, кто хотел меня услышал. Каждый живет своим умом, сам принимает решение.
Побродив по вершине какой то горы, посмотрев вокруг и сделав много красивых фото мы спустились назад к парковке.
Еще по Буковельским ценам достоверно мне известным, могу сказать, что в ту же неделю там отдыхал и активно занимался лыжами мой товарищ, с его слов, они снимали жилье в 1.5 км от трасс за 850 грн. в сутки без питания.
На следующий день у нас была запланирована экскурсия на Верховину, в гуцульское село. Мы оплатили по 200 грн. с человека и тронулись в путь. По дороге экскурсовод – гуцул лет 30 от роду, на западенском (майте гадку! ! ! : ): )))) наречии делился информацией о жизни на гуцульщине, некоторых интересных историях и достопримечательностях. Так по ходу движения мы узнали, что очень многие хозяйства сливают нечистоты, полученные от своей ежедневной деятельности, прямо в реку, которая за последнее время превращается в отстойник нечистот. Особенно этим занимаются жители Буковеля и Яремчи. О том, что дома отапливаются дровами, даже и пятиэтажные, очень большие проблемы с водоснабжением и т. д. В Верховине мы посетили избу гуцулов, содержатель которой, пожилая коренная гуцулка Анна, рассказала о процессе производства сыра, показала быт гуцулов. Затем прослушали интересный рассказ мольфара, затем послушали выступление хозяйки музея музыкальных инструментов гуцульщины и попробовали пиво пивоварни «Верховина». Во все музеи стоимость входного билета составляла 25 грн. /чел. , что, согласитесь, приемлимо. Единственно куда мы не смогли попасть – дом в котором проживал режиссер Параджанов, при съемках фильма «Тени забытых предков», хозяйка дома-музея уехала и открыть дом было некому. Забегая вперед скажу, что по приезду домой я нашел в интернете и пересмотрел этот фильм еще раз. Повторять никому не советую. Весьма средненько. Может очень глубоко, там и было зарыто что то…. , но…. -я не нашел.
Так же хочу затронуть тему менталитета местных жителей – они совершенно другие, отличаются от южного населения очень. Как положительными так и отрицательными чертами. Отрицательные, затрагивать я не буду. А из положительных бросилось в глаза вот это. Везде, где мы только не были, построены небольшие каплычки (церквушки такие), в которые обеспечен доступ любому человеку круглосуточно. Любой проходящий мимо может зайти помолиться, поговорить с богом. И что странно – не воруют. В основном население – католики, богобоязненные люди, свято чтут церковные праздники и традиции. Проходя мимо одной из каплычек невольно вырвалось: «У нас бы через полчаса иконы и статуи святых уже бы продавались на рынке, а оградка была сдана на пункт приема металлолома». Но тут этого НЕТ, действительно НЕТ. Основные неудобства по вопросам воровства местным жителям доставляют залетные воришки, но и они в основном (со слов местных) «работают» на автостоянках, где беспечные туристы могут оставить что-то в салоне автомобиля.
Оставшееся время ушло на катание на лыжах, санках, прогулки по лесу. Ничего сверх примечательного не случилось. Скажу, что для меня неделя пребывания в Карпатах-это много, дней пять – в самый раз. При следующей поездке на Западную Украину буду стараться рассчитывать на максимум пять дней.
Вечером перед отъездом просмотрел обратный маршрут и решил – ехать по основным трассам не вариант, я по ним уже ухал и состояние покрытия восторга не вызвало. Владелец отеля рекомендовал путь через Львов, дальше на Киев, а затем по трассе на Одессу, однако посмотрев карту, понял, что крюк 180-230 км не вариант. Поэтому обратно, после опроса местных водителей автобусов, поехали через Коломыю на Винницу, что было и короче по пробегу, и дороги между небольшими населенными пунктами оказались не в столь ужасном состоянии. Итого домой мы проехали 853 км, без перерывов, учитывая только санитарные остановки.
Подведя итог моему повествованию можно сказать, что в целом наша поездка принесла много положительных эмоций. Мы увидели красоту Карпатских лесов засыпанных снегом, узнали много интересного, познакомились с новыми людьми. Так что желаю всем хороших путешествий и незабываемых эмоций. Всем хорошего настроения.
Нарешті дійшли руки до опису нашої невеликої зимової подорожі. Незважаючи на те, що я проживаю в Україні практично все своє життя, в Карпатах бував кілька разів, та й то проїздом: колись у юному віці з батьками взимку по дорозі до Кишинева (тоді СРСР ще був великий і могутній) і кілька років тому, після поїздки в Почаївський монастир, промчали назад по гірських дорогах. І все. Ця поїздка була запланована ще восени і обрали район Яремча, Буковель. Обов'язкова умова – катання на лижах, санчатах тощо – зимовий відпочинок є зимовий відпочинок, брати з собою ласти та маски не планували. Тим більше, що на лижах я стояв у віці 6 років, та й лижами назвати це можна з великою натяжкою: так, скоріше дитяча іграшка.
До кінця січня ми підготували лижні комбінезони.
Паралельно з цим проводилося розвідка-опитування знайомих, які встигли в поточному періоді часу порадувати себе зимовим Карпатським відпочинком у місцевості нашого можливого перебування про готелі, ціни, харчування, проїзд тощо.
У період збору необхідної інформації думки порадників розділилися практично порівну – одні говорили, що не треба морочитися, приїдете і за пару годин знайдете собі місце проживання, у той же час інша група товаришів категорично наполягала на тому, що готель треба бронювати наперед, так як ми їдемо в кінці лютого, мовляв високий сезон, багато людей і якщо ми не подумаємо про вибір місця проживання заздалегідь, то можемо залишитися жити під гарним зоряним гірським небом і незручності, що виникли, нам буде скрашувати гарна гілка, що тихо погойдується над нашим місцем ночівлі в лісі. сосни або смереки, усипана гарним зимовим снігом.
Уявивши всю красу цього моменту, особливо можливе відвідування нашого табору під сосною яким-небудь лісовим жителем Карпатських гір, не по-нічному бадьорим і бажаючим чим-небудь або ким-небудь підкріпитися на ніч дивлячись і не зовсім розуміє те, що, в принципі , вживати їжу на ніч не рекомендується і навіть шкідливо, а також з огляду на багато іншого, ми обдзвонили кілька місць і зупинилися на базі відпочинку «Оберіг», у Ворохті. Перерахували передоплату 20% загальної суми. Вартість проживання становила 200 грн/добу без харчування. Разом 5600 грн. за тиждень.
Далі звичайна процедура – список того, що треба з собою взяти, укладання сумок та пакетів.
Дорогу від Миколаєва до Умані подолали легко, а далі почалася дорога на Вінницю. . . та яка там дорога, ями по коліно. Наша траса Миколаїв-Одеса, порівняно з нею, – американський хайвей.
Прилаштувавшись у хвості якоїсь фури в колоні, що складається з низки як легкових, так і вантажних машин, зі швидкістю 30-40 км/год плелися кілька десятків кілометрів, перш ніж вдалося обігнати голову колони і поїхати трохи, наскільки дозволяло покриття, швидше. Такий самий жахливий стан покриття дороги та на ділянці Вінниця – Хмельницький. Не особливо відрізняється, але трохи краща, ділянка між Хмельницьким, Тернополем та Івано-Франківськом. Загальна протяжність колії позначилася на спідометрі і становить 960 км. Очікуючи від дороги чогось подібного, ще до виїзду з дому вирішили не мудрувати лукаво і не спокушати долю – зупинитися на ночівлю, що й було зроблено після Хмельницького. Як ви зрозуміли, я їхав головними трасами, так би мовити регіонального значення, тому що сподівався на те, що їхній стан має бути кращим, ніж менш значущі дороги.
Згодом, на зворотному шляху, я зрозумів, що помилявся, бо проклав маршрут через села і здивувався тому, що дороги меншої значущості не такі розбиті. Ну та бог із ними, з дорогами, ми вже під'їжджаємо до пункту призначення – у вікнах з'явилися гори, вкриті снігом, ліси та річечки, що спокійно стікають у рівнини. Ми пролетіли повз Яремчу, Татарів, в'їхали до Ворохти. Це невелике містечко особливо нічим і не відрізняється від інших карпатських селищ. Розкидані по обидва боки дороги будиночки, в основному з дерева, нескінченні гуцульські огорожі з жердин, вузенькі дороги між будинками, що часто перетинаються річечками. Навігатор у Ворохті повів нас кудись не туди, довелося отримати цільову вказівку від адміністратора готелю.
Попутавши трохи по доріжках і зрозумівши, що особливо тут ніхто не морочиться в плані прибирання з них снігу та застосування протиожеледних сумішей, орієнтуючись на приклеєні на стовпи вказівники, ми нарешті в'їхали до невеликого дворика готелю.
Назва «Готель» не зовсім підходить до побаченого, швидше за котедж. Перед нами постало кілька будівель із зрубу, досить симпатичних. Три двоповерхові будиночки використовувалися для туристів як готель, а в одній одноповерховій будівлі знаходилася адміністративний корпус, він же їдальня. Нас зустріла адміністратор Дарина, приємна дівчина, швидко все розповіла та оформила, провела до наших кімнат. Ми зайняли два двомісні номери на другому поверсі. У номері, як і у звичайних готелях, нічого зайвого. Телевізор, ліжко, шафа, тумбочка, санвузол з душовою кабінкою. Все чисто та акуратно.
Однак були й деякі моменти, які ми зрозуміли трохи пізніше. Навіть скажу так - нам просто пощастило, що протягом тижня ще один номер на поверсі поселялися двічі на добу. Одного разу це були дві юні гірськолижниці, які приїхали з Тернополя для участі в тренуваннях, другий раз два молоді люди, які приїхали до Тернополя, не зрозуміло для якої мети, але з якими довелося вступати в переговори о другій годині ночі, щоб вгамувати після впливу на їхні зростаючі. організми високоградусних спиртних напоїв, розпитих ними десь за територією готелю. Коротше кажучи, шумоізоляції там просто немає. Про неї будівельники або просто не знали чи забули. Завдяки цьому, на другий день я вже вміло міг визначати напрямок джерела звуку, його походження та мозок миттєво оцінював ситуацію з метою опрацювання наступних заходів щодо його локалізації та припинення. Окремо скажу про двері.
Майстерні, які ці двері робили, напевно, не знайомі із загальнофізичними законами природи, які говорять про усихання деревини. Коротше кажучи, у кожних дверях були щілини розміром де в мізинець, де в товстіший палець. Особливо це впадало в очі ввечері, коли все навколо огортала темрява і вимикалося світло в кімнаті. З-за лампочки в коридорі двері набували жахливого вигляду, просвічуючись у кількох місцях кривими лініями і як би кажучи – не сховаєшся ти за мною, як не намагайся. Як промені прожектора нашу кімнату розсікали пучки світла, вимальовуючи невигадливі візерунки на предметах інтер'єру. Через деякий час ми до цього звикли і вже не сильно морочилися даною незручністю.
Однак не малюватимемо все в похмурих тонах, адже крім цього в даному готелі були й інші, позитивні моменти.
Як виявилося в готелі є два власні чану, парильня і парова бочка, що дозволяло нам, практично не виходячи з дому, вдаватися до тілесних насолод, приймаючи процедури. Замовлення чана необхідно було зробити за добу, тому що у туристів цей вид відпочинку користується підвищеним попитом. Разом за сім днів ми купалися-парилися в чанах двічі. Про чани я розповім вам трохи далі докладніше, відповідно до хронології нашого перебування в Карпатах. Також безсумнівним плюсом виявилася наявність по сусідству «Колиби» (місцева назва кафе чи ресторану, як кому подобатися, кому цікава історія цього слова – місце житла гуцулів, пасовища на полонинах, круглої форми з багаттям посередині), де ми неодноразово дегустували страви шеф- кухарі як місцеві так і цілком звичні та звичайні. Про це докладніше пізніше.
Після всіх організаційних заходів щодо поселення ми попрямували на лижну трасу, розташовану приблизно за 600-800 м від самої Ворохти. Адміністратор бази, де ми зупинилися – Дарина, дала нам телефон інструктора з катання на лижах Володі, який, за її словами, буквально за пару годин поставить нас на лижі і після його уроків ми зможемо витворяти на спусках таке, що навіть відомим майстрам гірськолижного спуску буде не під силу. Виявилося це велике перебільшення, але в той момент часу нам хотілося повірити в диво. На території траси ми виявили непоказну дерев'яну хату з написом «Прокат лижного обладнання», битком набиту цим обладнанням. Ціна на прокат: «Лижний комплект (черевики, палиці, лижі, шолом – 130 грн. , дітям – 80 грн. , сноуборд – 100 грн. )».
Відповівши на питання зберігача лиж про свою вагу, розмір ноги та зростання, кожен з нас отримав свої лижі з палицями та черевики, які відразу викликали у мене недовіру своїми розмірами та вагою. За допомогою працівника сервісу нам вдалося одягнути лижні черевики і, важко переставляючи ноги на слизькому снігу, тримаючи в обіймах лижі і палиці, ми, у міру своїх можливостей, попрямували до місця нашої зустрічі з гуру гірськолижного спорту - інструктором Володимиром. У цей час Володимир закінчував черговий урок із такими ж «майстрами лиж» біля підніжжя спуску і з радістю повідомив нам ціну – 200 грн з особи за годину навчання. Швидко порахувавши, що це нам обійдеться в 800 грн. (оскільки майбутніх гірськолижних майстрів разом зі мною приїхало аж 4 особи) я вже поліз у гаманець за грошима, але тут до нас під'їхало ще кілька учнів і Володя урочисто заявив про зниження ціни на 50 грн.
з кожного, у зв'язку із збільшенням чисельності нашої групи. Усього ми віддали 600 грн. за годину навчання. Показавши, як треба одягати лижі на черевики і провівши інструктаж з дотримання заходів безпеки при навчанні та катанні на лижах він приступив до теоретичного та практичного відпрацювання прийому «Плуг», за його словами найважливішого у лижній справі та в житті взагалі. Через деякий час прийом нами почав потроху засвоюватися, але чомусь не всіма, що дратувало інструктора. Лижі впевнено не хотіли їхати туди, куди треба, а цілеспрямовано прагнули прямо в протилежний бік і як на зло в бік дерев або яру. Пішли кудись у далечінь думки про те, що це як на велосипеді або як на машині – один раз вийшло і все, помчало-поїхало.
Так як ми у кожній нашій подорожі намагаємося спробувати місцеву їжу, вирішили не відходити від цього правила і тут, у Карпатах. Як виявилося традиційна гуцульська їжа не дуже відрізняється різноманітністю, дається взнаки відсутність родючого ґрунту в цій місцевості і відповідно неможливість мешканців вирощувати звичні для нас, жителів півдня, сільськогосподарські культури. На сніданок, у найближчій «Калибі» ми замовили широко розрекламовану гуцульську кашу з кукурудзяного борошна – «Банош». Банош є повсякденною стравою, яка часто з'являється на столах Західної України. На батьківщині, на Рахівщині, навіть проводять фестиваль, присвячений баношу. Там же розповідають, що назва “банош” походить від прізвища однієї людини. З давніх-давен ця страва вважалася їжею бідняків, її готували коли залишалося тільки трохи сметани (вівці та корови були майже у всіх) і трохи кукурудзяної крупи.
Зараз без баноша не обходиться жодна колиба і жодне застілля в національному гуцульському стилі. Є кілька видів традиційного баношу – з овечою бринзою, зі шкварками та з білими грибами. Але основа в усіх одна. Пробували ми банош у кількох місцях, але так і не зрозуміли причини його популярності і більше вирішили ніде його не замовляти за весь час нашого перебування в Карпатах. Пробували ми й інші страви: бограч, чанахи по гуцульськи, полонинську юшку з грибами, капустняк по гуцульськи, кулеша по гуцульськи. Особливо розчарував бограч, що те середнє між тушкованою картоплею і борщем Як виявилося пізніше, гучні назви залишилися лише назвами, нічого примітного ми не відчули, а дружина прийшла до глибокого переконання, що готувати гуцули, на жаль, не вміють.
Далі на пропозиції офіціантів тієї чи іншої «Калиби» замовити гуцульські страви, ввічливо відповідали відмовою, зупиняючи свій вибір на звичних нам стравах. Після сніданку ми поїхали кататися зимовим лісом на конях. Із запізненням у 10 хвилин було подано сани. Два коні, незважаючи на ранню годину, вже всі були в милі. За словами кучера, коні з раннього ранку працювали на перетягуванні повалених дерев у лісі і «трохи змокли». Ціна катання становила 400 грн. /годину. Часу виявилося достатньо, щоб покататися, пофотографуватися у лісі та отримати незабутні враження. Дорогою конюх мляво підтримував бесіду, схиляючи розмову на політичні тематики, що нами не особливо підтримувалося.
Оглянувши кілька гарних місць – залізничний міст, збудований ще за Австро-угорського панування тут, надихавшись лісовим морозним повітрям, ми задоволені повернулися до готелю, де переодяглися у лижне і вирушили вдосконалювати свою майстерність на Ворохтинській трасі. Покатавшись вдосталь на лижах, на надувних плюшках надвечір вирушили грітися в розігрітий чан із мінеральною водою та запареними в ньому лісовими травами. Поруч із чаном виявили дерев'яну бочкоподібну баньку, яка була протоплена і в нашому випадку служила роздягальнею. Температура води в чані становила 50 градусів, підтримувалася температура води розведеною під чаном багаттям. А взагалі, повна асоціація зі старою російською казкою та стійке враження, що десь поруч блукає баба Яга. Ну де ще так можна запропонувати себе на бульйон)))).
Трохи віддалік розташувалися дві дерев'яні бочки з холодною водою для занурення після гарячого чану. Під час отримання чанної процедури температура навколишнього повітря становила -50°С, що добре відтіняло температуру води. Підігрівшись у чані, чергуючи це із зануренням у бочку з крижаною водою, дивлячись на зоряне небо над головою ми в цей момент, здається, розуміли, що таке істинне блаженство…. .
Так, прийміть до уваги невеликий момент при відвідуванні подібних чан. Не полінуйтеся перевірити. Чан повинен бути вимитий персоналом, а вода злита і поміняна після попередніх купальників (вартість процедури за одну годину становить 400 грн. , якщо ви замовляєте 2 години, то 600 грн. Нам вистачило цілком і однієї години. )
Наступний ранок розпочався у нас з допиту адміністратора «Що у Вас ще є цікавого окрім катання на лижах? ? ? ».
Отримавши від Дарини вичерпну відповідь і зателефонувавши за наданими їй телефонами, вдалося зрозуміти свій графік на кілька днів уперед. Довелося враховувати вимоги жіночої половини нашої групи отримати трохи часу для відпочинку та відновлення сил, витрачених за два дні на лижах. Так що на цей день запланована ранкова прогулянка зимовим лісом у пішому порядку, з використанням фото та відео техніки для документування))) всього процесу з подальшим його освітленням рідним та друзям. Після обіду – виїзд у Буковель, цю меку любителів зимових лиж та сноубордів, острівці видимого благополуччя на тлі пораненої війною та реформами Батьківщини. Поблукавши кілька годин лісом, зробивши масу фотографій, пообідавши гуцульськими стравами, ми поїхали на Буковель. Від Ворохти це близько 15-20 км.
Дорога туди, в це, здавалося б, фешенебельне місце, була частково пошкоджена, що не давало можливості спокійно керувати автомобілем, а постійно змушувала обертальні рухи руками та натискаючи ногами. Дорога тримала в тонусі та розслабитися не давала. Минаючи двох-трьох поверхові котеджі, ми, нарешті, закерували в п'ятиповерхову парковку для автомобілів, при в'їзді в яку паркомат видав талон, а напис біля нього повідомив ціну перебування на парковці – 50 грн. незалежно від часу. При пошуку місця для машини на другому ярусі довелося покрутитися близько 10 хвилин, тому що залізних коней, які доставили своїх господарів, було дуже багато. Впоравшись із паркуванням і спустившись на вулицю, ми опинилися безпосередньо на території гірськолижного курорту, де панували свої закони – закони гірських лиж та гірських схилів. Ось він Буковель! Мрія багатьох лижників як України, так і ближнього зарубіжжя.
А може, і не мрія, а горе (про це пізніше). Він зустрів нас натовпом лижників не менше 100 людей, які терпляче чекають своєї черги на підйомник, щоб піднятися на гору, а потім пронестися на лижах (або сноубордах) вниз, потім вгору, потім вниз і так весь час з перервою на прийом їжі або прохолодних ( зігрівають) напоїв. Небагато про ціни, які просто кричали з рекламних щитів та закликали їх фотографувати. На Новорічні та Різдвяні свята вони були звичайно крутіші, але й тепер, наприкінці лютого теж викликали здивування, хоча народ не парився і купував, купував… Отже: чай 30 грн. , глінтвейн – 45 грн. , капучино – 45 грн. , кава – 30 грн. , рол (без різниці з чим) – 110 грн. , гамбург – 95 грн. , хот-дог – 75 грн. Їсти поки що ми не збиралися, відразу вирушили на витяг для таких як ми - без лиж. Поруч у касі придбали проїзний, званий тут скей-пас, на один підйом для однієї особи коштує 105 грн.
, цікавим один узвіз – 250 грн. Я не вникав у ціни на скей-паси, цікаві цінами можуть зайти будь-якої миті на сайт Буковеля і прицінитися. Підйом на гору пройшов спокійно, без жодних ускладнень для нас. Однак з висоти майже пташиного польоту я здивувався побаченому - по схилу з гиканням мчить лижник, збиваючи всіх і вся на своєму шляху, потім перекидаючись і знову вставши на лижі, продовжує спускатися до підніжжя гори. І такого я побачив не одного та навіть не двох. Це викликало в мене легке замішання і, як виявилося пізніше, не дарма. Бачив я і носилки на лижах, і працюючих рятувальників, що тягли за собою травмованих гірськолижників, і сльози, і посмішки. Все перемішалося, радість затьмарювало горе, але так як радості було більше, вона затьмарювала горе та сльози. Увечері, вже в номері, я подумки повернувся до цієї теми і спробував знайти в інтернеті якісь дані та цифри щодо травмованих на Буковелі.
Не знайшов, їх просто нема у вільному доступі. Натрапив на невеликий звіт групи хлопців, які спробували з'ясувати справжню статистику цієї проблеми кілька років тому – вони теж нічого не могли отримати в органах охорони здоров'я, міліції (поліції), прокуратурі, куди тільки не зверталися. Закінчилося все тим, що вони стали біля травм пункту в Буковелі і вважали постраждалих. І що, запитаєте ви, який результат? . Відповідь: вони за один день нарахували 200 людей, 200! . Звичайно, в цю цифру входять усі – з вивихами, забоями, переломами, синцями, усі кому було надано первинну медичну допомогу (хто захоче, знайде в інтернеті). Чи гинуть там люди? Так, гинуть, так, щороку і майже кожен день і не один і навіть не два. Це ціна безтурботності, ціна самовпевненості, ціна неготовності, ціна хвальби, ну і просто ціна випадку.
Чи бачив я там п'яних на лижах - так, бачив, навіть бачив як п'яний з гиканням і криками мчав вниз по засніженій трасі. Побачене, швидко мене протверезило і зменшило романтизму, змусивши глянути на гірськолижний спорт зовсім під іншим кутом, з зовсім іншим сприйняттям дійсності. І навіть якщо ти станеш великим професіоналом по лижах, ніщо не гарантує того, що на такій ось дуже погано захищеній трасі якийсь п'яний Вася не вріжеться в тебе на смерть. Ну та гаразд, я сказав те, що хотів, хто хотів мене почув. Кожен живе своїм розумом, сам ухвалює рішення.
Поблукаючи по вершині якоїсь гори, подивившись навколо і зробивши багато красивих фото ми спустилися назад до паркування.
Ще за Буковельськими цінами достовірно мені відомими, можу сказати, що того ж тижня там відпочивав і активно займався лижами мій товариш, за його словами, вони винаймали житло в 1.5 км від трас за 850 грн.
на добу без харчування.
На наступний день у нас була запланована екскурсія на Верховину, до гуцульського села. Ми сплатили за 200 грн. з людини і рушили в дорогу. Дорогою екскурсовод – гуцул років 30 від роду, на западенском (майте гадку! ! ! : ): )))) говіркою ділився інформацією про життя на гуцульщині, деякі цікаві історії та пам'ятки. Так по ходу руху ми дізналися, що дуже багато господарств зливають нечистоти, отримані від своєї щоденної діяльності, прямо в річку, яка останнім часом перетворюється на відстійник нечистот. Особливо цим займаються жителі Буковеля та Яремчі. Про те, що будинки опалюються дровами, навіть п'ятиповерхові, дуже великі проблеми з водопостачанням тощо. У Верховині ми відвідали хату гуцулів, утримувач якої, літня корінна гуцулка Ганна, розповіла про процес виробництва сиру, показала побут гуцулів.
Потім прослухали цікаву розповідь мольфара, потім послухали виступ господарки музею музичних інструментів гуцульщини та скуштували пиво пивоварні «Верховина». У всі музеї вартість вхідного квитка становила 25 грн. /чол. , що, погодьтеся, прийнятно. Єдино куди ми не змогли потрапити – будинок у якому проживав режисер Параджанов, під час зйомок фільму «Тіні забутих предків», господиня будинку-музею поїхала і відкрити будинок не було кому. Забігаючи наперед скажу, що після приїзду додому я знайшов в інтернеті і переглянув цей фільм ще раз. Повторювати нікому не раджу. Дуже середньо. Може дуже глибоко, там і було закопане щось…. , але…. -я не знайшов.
Так само хочу торкнутися теми менталітету місцевих жителів – вони зовсім інші, відрізняються від південного населення дуже. Як позитивними, так і негативними рисами. Негативні, торкатися я не буду. А з позитивних кинулося у вічі ось це.
Скрізь, де ми тільки не були, побудовані невеликі каплички (церковці такі), в які забезпечено доступ будь-якій людині цілодобово. Будь-хто, хто проходить мимо, може зайти помолитися, поговорити з богом. І що дивно – не крадуть. Здебільшого населення – католики, богобоязливі люди, свято шанують церковні свята та традиції. Проходячи повз одну з капличок мимоволі вирвалося: «У нас би через півгодини ікони і статуї святих уже продавалися б на ринку, а огорожу було здано на пункт прийому металобрухту». Але тут цього НІ, справді НІ. Основні незручності з питань крадіжки місцевим жителям завдають залітні злодюжки, але вони в основному (за словами місцевих) «працюють» на автостоянках, де безтурботні туристи можуть залишити щось у салоні автомобіля.
Час, що залишився, пішов на катання на лижах, санках, прогулянки лісом. Нічого понад примітне не трапилося.
Скажу, що для мене тиждень перебування в Карпатах – це багато днів п'ять – якраз. За наступної поїздки на Західну Україну намагатимуся розраховувати на максимум п'ять днів.
Увечері перед від'їздом переглянув зворотний маршрут і вирішив – їхати основними трасами не варіант, я по них уже охнув і стан покриття захоплення не викликав. Власник готелю рекомендував шлях через Львів, далі на Київ, а потім трасою на Одесу, однак подивившись карту, зрозумів, що гачок 180-230 км не варіант. Тож назад, після опитування місцевих водіїв автобусів, поїхали через Коломию на Вінницю, що було й коротшим за пробігом, і дороги між невеликими населеними пунктами виявилися не в такому жахливому стані. Разом додому ми проїхали 853 км, без перерв, враховуючи лише санітарні зупинки.
Підбивши підсумок моєї розповіді можна сказати, що загалом наша поїздка принесла багато позитивних емоцій.
Ми побачили красу Карпатських лісів, засипаних снігом, дізналися багато цікавого, познайомилися з новими людьми. Так що бажаю всім хороших подорожей та незабутніх емоцій. Всім гарного настрою.
