Сакурячий сніг, весна, холод або Як заощадити на поїздці в Японію.
Початок тут: http://www.turpravda.com/ur/uzhgorod/blog-111730.html
ВЕЛИКИ. День другий.
Ранок наступного дня зустрів нас на жаль «накондубашеним» небом. Що ж, дощів ми що не бачили? Єдине, майже всі фотографії, зроблені з краплями дощу на об'єктиві. Це я щось не додумалася взяти хоч якийсь захист для фотоапарата.
Що можна сказати про місто з тисячолітньою історією? Ужгород добрий. Як на мене, анітрохи не поступається Львову. І навіть ще «закордонніший» зовні. Просто щоб його зрозуміти і полюбити, до нього теж треба приїхати неодноразово.
І ще. Ужгород – місто мультинаціональне, і тому основна мова спілкування тут – російська. Його розуміють усі: і цигани, і місцеві угорці-словаки, і тим більше росіяни та українці, яких тут теж є чимало. Тому Закарпаття для російськомовних ще комфортніше, ніж, наприклад, Львів чи Луцьк. І бандерівців тут також немає. У плані мовних відмінностей немає, жодних особливо специфічних «закарпатських» слів (типу «лаби» – ноги чи «ниська» – сьогодні) ми не чули. Всі розмовляють цілком нормальною російською (частіше) або українською мовами. Хіба що меню в ресторані радує: ). Але про це нижче.
У Ужгороді одразу прийшли до інформаційно-туристичного центру. Взяли карту, залишили машину на стоянці і пішки пішли гуляти. Спочатку – у знаменитий Хрестовоздвиженський кафедральний собор
Не дуже якісні фото. Але просто дощ, і натовпи циган, що жебракують біля храму, і, як завжди, поганому танцюристу виключно ж ноги заважають : )
Усередині собору тихо, урочисто і дуже гарно:
Поруч із собором єпископська резиденція:
У внутрішньому дворику – сонячний годинник (на фото - ліворуч на стіні). Напис на циферблаті: на лівій половині – «Час розкидати каміння», на правій половині – «Час збирати каміння».
Далі пішли дивитися римо-католицький костел св. Георгія (Юрія). Він простий та елегантний:
Костел знаходиться на перетині двох пішохідних вулиць – Корзо та Волошина, і напевно тому, а ще через те, що вінчаючий його головний купол хрест видно здалеку, ужгородці, призначаючи зустріч біля костелу, кажуть зазвичай «Приходь на хрест». Поруч багато кав'ярень (а кава в Ужгороді – це такий самий культовий напій, як і у Львові), набережна та знаменита липова алея.
Далі був Ужгородський замок:
Усередині на жаль не були – просто за часом не встигали. А жаль. Знаю, що в замку найшикарніша експозиція старовинної зброї та трембіт (для тих, хто не в темі: це такі довгі дерев'яні гуцульські дудки (бувають довжиною аж до 3 м), раніше служили своєрідним «мобільним телефоном» між чабаном, який пас в горах овець, та селом).
Одна з найбільш збереглих дух старовини вулиць в Ужгороді – вулиця Корзо (торгова). Крім архітектурної краси на ній ще є кілька незвичайних пам'яток. Один із них - пам'ятник ліхтарнику дядьку Колі (ось уміють вони на Закарпатті віддати належне простим роботягам-ремісникам – пам'ятаєте пам'ятник сажотрусу в Мукачеві? ). Пам'ятник людині, яка протягом десятиліть сумлінно виконувала свою роботу:
Просто ужгородські будинки, вулиці, люди:
Резюме: І Мукачеве та Ужгород – це інша Україна, прямо от «іноземна». Стильна, елегантна, водночас мила та затишна. Варто того, щоб на неї подивитися.
Дякую всім, хто дочитав-дивився до кінця. І далі буде…