Свято молодого вина в Ужгороді
Свято молодого вина в Ужгороді
Ми знову в дорозі. Київ почало тотально засипати снігом. Останні теплі дні ще можна зловити десь на заході. Цього року листопад видався особливо холодним. У нас була велика місія, на нас чекало 400 сортів молодого вина на святі Божоле. Причому дати збіглися з поїздкою не свідомо. Та й взагалі спочатку думали до Львова, але перед покупкою квитків вирішили ще західніше податися. В Ужгороді ми вже 7 років як не були.
Дорога була довгою, але з музикою. Один чоловік, мабуть, почав дегустацію ще в Києві. І в поїзді він щось співав. Коли його нарешті приборкали, провідник вирішив його покласти на сусідню з нашою полицею, перевівши з середини вагона. Але так як хропіння - це мій давній ворог, я спробував акуратно перевернути тіло, що відключилося на бік. Тіло різко ввімкнулося і заспівало. Весь вагон мені був безмежно "вдячний". Найзапам'ятніший хіт був про щось типу “Америка, Нью-Йорк, Росія далеко…” Через годинку мужик сів на своєму місці в середині вагона і сидячи заснув, зате не хропів. Прокинувшись вранці, перша думка яка мене відвідала "Дружина з мексиканцем поїхала в Х'юстон! ", Друга думка прояснила першу "Америка, Нью-Йорк...". Це ж треба, як в'їлася пісня в голову. На під'їзді до Чопа одна жінка вирішила розгорнути підпільну фабрику з виробництва навушників Sony. Її завдання полягало у перекладанні навушників з базарного кулька у фірмові пакетики. Шурхіт пакетиків не давав доспати.
Ужгород
Місто нас прийняло синім небом і 15-градусним теплом. Я навіть зимову куртку зняв. Заселившись, ми вирушили до зони фестивалю. На сцені вже починали виступати народні колективи, а в зоні вуличної їжі можна було від пуза наїстися закарпатської смакоти. На голодний шлунок розпочинати дегустацію якось не комільфо. Сам фестиваль розпочався у четвер увечері. Нині вже була субота і народу, схоже, ставало дедалі більше. Винні дегустації проходили у підвальному приміщенні.
Вхід на весь день коштував 20 грн. До того ж можна йти і приходити скільки хочеш, на ці 20 грн ти вже можеш купити винця. Другий варіант – це заплатити 95 грн. Тобі видають фірмовий келих, в який надалі будуть наливати вина на пробу, а літр вина, що найбільше сподобалося, ти отримуєш у подарунок.
Обидва варіанти ми вирішили перевірити на собі. У нас тут все-таки два дні) На вході висіла табличка, що закликає спробувати максимальну кількість вин. Винороби так само люб'язно закликали дегустувати їхні шедеври. Один хлопець мені відразу налив таку порцію, щоб я, мабуть, не зміг у решти спробувати. А найголовніше, вина справді смачні. Але треба було зробити перерву) На вулиці вже був концерт, на годиннику було тільки 12 ранку.
Місто вміє гуляти! Затишними вуличками Ужгорода можна тинятися вічно. Начебто їх не так багато в старому місті, але все дуже затишне. Серед гуляючих часто траплялися люди із фірмовими келихами фестивалю в руках. Поруч із замком Ужгорода знаходиться музей просто неба. Немов 7 років тому на світанку наших стосунків ми гуляємо знову тими ж вуличками музею, таке знайоме.
За вечірньою трапезою ми поїхали на саму околицю в “Децю у Нотаря”. Я прямо відчував, як набираю вагу. Але українська кухня того варта) Спроби впіймати зворотну маршрутку в місто закінчилися провалом. Після 21:00 це нереально виявилося у вихідний день.
Кар'єр
З самого ранку ми вирушили на великий кар'єр. Дочекатися маршрутку рано вранці закінчилося таким же провалом. Але кар'єр за київськими мірками був зовсім недалеко. Півгодинна ранкова прогулянка була якраз. Перед кар'єром зайшли до місцевої розливайки випити чайку. За стіною грала дискотечна музика з нехитрим текстом. "Патимейкер, шейкер-шейкер" Поки чайник закипів, місцевий патімейкер геть-чисто прогнав з голови мексиканця в Х'юстоні разом з Нью-Йорком. Сам кар'єр ми довго не могли знайти і ходили колами, хоча ми мали карту з GPS. 7 років тому ми дісталися без жодних технологій, не блукаючи. Озеро було, як і минулого разу, шикарне.
2016
2009
Навіть хтось купався. Годинник пролетів непомітно та екстремально. Обійти по колу не найбезпечніша витівка, але ми впоралися. На зворотній дорозі на нас чекало складне завдання. Дві стежки. По одній підеш – у циганський квартал потрапиш, по іншій – на маршрутку. Минулого разу завдання вирішили не на свою користь, ще й у сутінках. На цей раз пощастило більше. Обідали ми в “Кафе під замком”, продовжуючи куштувати чудову кухню. На десерт у нас традиційні льохи з дегустаціями вин. Сьогодні ми вже були з персональними келихами, віддаючи свої два голоси за найкращих виноробів. З одними хлопцями ми палко прощалися бажаю один одному перемог та удачі. Вина були дуже і дуже смачні, але організм фізично обмежений по вміщенню рідини. Ще на зло, на вулиці продавали чеський напій Кофолу, яку в Чехії так і не вдалося спробувати.
За останні роки Ужгород стали заповнювати різноманітні міні-статуї та індуси. Причому, звідки другі взялися мені взагалі незрозуміло. Ми постаралися знайти максимальну кількість міні-статуй. Дуже цікава розвага, тим більше, що на планшеті у нас були збережені історії про кожну міні-статую. Найкращою однозначно була Свободка.
В інтернеті є багато фотографій її у вбраннях, до свят її люблять вбирати.
Тим часом осіннє сонечко почало переходити до заходу сонця. Для нас це означало одне – треба повертатися додому, робота чекає. В останню годину ми встигли зазирнути на гарячий шоколад у Львівську майстерню шоколаду і, звичайно, на фудкорт зі стріт-фудом, щоб набрати смаколиків у поїзд. Виїжджати із затишного Ужгорода не хотілося.
Коли ми вже їхали в поїзді, нам стало зрозуміло, що Закарпаття всіма силами намагається нас утримати. На стіні висів банер “Зимовий фестиваль вина у Мукачеві”. Це схоже на виклик!
