Я, признаться, немного переживала, как там бедный Вадик? Не слишком ли заскучал? Но с ним все было в относительном порядке (не считая колена, конечно). В мусорной корзине валялось несколько пустых пивных жестянок. Друзья сегодня уезжали в Барселону. Он их провел. После чего пошел гулять. Только благодаря этому, у меня есть немного фотографий города при дневном освещении.
Вадик сказал, что ему понравилась одна курточка. Ладно, пошли шопиться.
Вадик привел нас прямиком в магазин « Levi Strauss» . Губа не дура! Показывает мне какую-то совершенно невзрачную черную аляску. Ну вот, хоть убейте, но я совершенно не понимаю, за что там платить 220 евро? Только и того, что очень теплая. Но мех-то можно было к капюшону присобачить какой-нибудь поприличнее? Судя по цене, это должны были быть шанхайские барсы, а не дикая чебурашка! Виду никакого! Не, ну, конечно, знающие люди сразу увидят « по коттону и по лейблам» . Но я к их числу не отношусь. Покупай, что хочешь! Это я Вадику. Купил. А я прошлась по джинсам. Аналогичные тем, что я купила на ШЛ за 13 баксов, здесь стоили под соточку.
Пошли дальше. Зашли в какой-то аутлет. То, что мне нравилось, стоило совсем не дешево. А то, что было дешево – откровенное барахло. Да и то, не скажу, что прям, дешево! У нас можно купить аналогичное гораздо дешевле. Я даже что-то меряла. Мужики маялись. Но так ничего и не купив, ушли. А вот в обувном магазине я решила, что без покупки не уйду.
Надо только понять, что мне, действительно, нужно? Честно говоря, мне не нужно было ничего, но больно уж обувь хорошая! Тимберленд брать не стала, купила испанские сапожки (в хорошем смысле этого слова), рыжие, на меху. За 130 евро.
Духи мне тоже, вроде бы, были не нужны. Но уж больно цены были привлекательные. Выбрала « Скандал» . Продавщица, как мне показалось, пыталась меня отговорить. Предлагала более мягкий вариант, но мне понравился « by night» . Мужикам тоже, кстати. Тогда, женщина предложила мне купить флакон 50 мл, но я взяла, все же, 80 мл за 64 евро (кажется). В нагрузку мне подарили два пробника – « Коко мадмуазель» и еще какие-то, от Живанши. Оскандалившись, пошли дальше. Купила внучке немножко шмоток. Затем - в гипермаркет. Набрать домой подарков. Шоколадки, колбаса, портвейн. Как только со всей этой хренью взлетать?
Кстати, мне тут напомнили. В Андорра ла Велья есть термальный комплекс Кальдеа. Почитала отзывы – народ жалуется. Холодно, дорого. Но купальник, на всякий случай, хотела взять. Но не взяла – решила, если что, куплю на месте. Но на месте ничего подходящего не нашла. Платить 20 евро только за одну деталь – жаба задавила. Да и Настины детюшки узнавали – вход в комплекс стоит 40 евро за три часа. Так что, никто из нас туда не пошел.
Что касается Манго аутлета – мы каждый день проезжали мимо него по дороге на гору. В витринах висело такое барахло! Короче, до него мы так и не дошли. Может быть и зря.
Однако, подошло уже время регистрации на рейс. Но ничего у меня не получалось - сайт выдавал какое-то окошко на английском, которое быстро закрывалось. Я не успевала даже толком прочесть, а не то, чтобы показать кому-то. Почему украинская компания хочет общения со мной на английском? Мне непонятно! У нас было еще больше суток времени, поэтому я пока оставила это занятие, надеясь что все само собой образуется.
В день перед отъездом, мы опять поехали кататься вдвоем с Олегом. Вадик табанил. « Куда поедем? » - спрашиваю. « Не знаю! » . Решили, пусть судьба сама решает – сядем в тот автобус, который придет первым. Первым оказался на Ла Массану (Валлнорд). Так тому и быть! Грузимся. Протягиваю водиле монетки. Он одну забраковал, почему-то. Выдала другую.
Нам нужны были скипассы только на один день. У девочки, у которой мы брали в прошлый раз, были только от двух дней, но мы, на всякий случай решили переспросить. И, о чудо! Одна девушка как раз хотела продать два скипасса – ее родители заболели. Она согласилась нам их уступить по 35 евро. Можно было, конечно, поторговаться, но мы не стали. Зачем наживаться на чужом горе? И так по 5 евриков сэкономили! Когда расплачивалась с девушкой, она тоже забраковала евровую монетку. Да что ж с ней не так? Присмотрелись – а это вовсе и не евро, а турецкая лира! А очень похожа.
Погода была пасмурной. Зато потеплело и ветер стих.
В обед сели на палубе в кафешке передохнуть. Набежало много детишек – воспитанников горнолыжной школы, лет 8-10. Недалеко от нас стоял столик с бесплатными майонезами – кетчупами. А дети, как известно, любят всякую гадость. Они оккупировали этот столик и стали изготавливать себе миксы из вышеозначенных ингредиентов. Ну, и баловаться, разумеется. Как же ж, без этого? Для меня осталось загадкой, как они умудрились не уделаться ими с ног до головы?
Подходил к завершению крайний день катания, а я так ни разу и не упала. Синяки у меня были только на икрах. При посадке, кресло каждый раз стукало меня по ногам чуть выше ботинок. Чтобы не искушать судьбу, в этот день я каталась предельно осторожно, выбирая трассы попроще. Но на закуску, решили, все же, пройтись пару раз по короткой, но черненькой трассе, очень похожей на буковельскую 5-а. Турникет, почему-то, не захотел срабатывать. Наверное, это был знак! Тетя, хватит уже! Езжайте додому! Но мальчик канатчик приложил свою карточку и я прошла.
Да расслабьтесь! Ничего я не сломала, слава Богу! Но, спустившись, твердо сказала Олегу – харэ!
Кстати, в городе мы видели офис компании « АХА» , страховку которой мы купили. Вадик даже хотел сходить туда. Но я его охладила. Скорее всего, офис занимается только продажей полисов. Да и что, собственно, ты хочешь? Чтобы тебе дали денег за то, что ты потянул колено? Ага, щас! Нужно вызвать врача. В лучшем случае, тебе оплатят лечение. Ты хочешь лечиться? Нет! А еще, прежде всего, у тебя возьмут анализ и скажут, что в твоем портвейне крови не обнаружено! Так что сиди (те).
Вернувшись, застали Вадика за упаковкой багажа. Как раз напротив отеля есть магазинчик, торгующий всякой китайской дребеденью. Там, например, я приобрела одноразовую посуду на ДР. Заплатила 4 евро за набор из 12 пластиковых тарелок и 6 бумажных поддончиков. 130 гривен за одноразовую посуду! Вот это я транжира! Однако же, без нее было бы как-то совсем не того. А Вадик купил там широкий скотч. Им он поприматывал к лыжам шоколадки и колбасу. А бутылки с портвейном запихнули в лыжные ботинки. Да ладно, говорю, сильно не пакуйся. Мы в аэропорту будем задолго до рейса. Там все взвесим и перепакуем. Пошли, лучше, гулять!
Зашли в собор.
Играл невидимый орган. На скамьях сидело с десяток человек. Послушав пару минут, пошли дальше.
Бедный Вадик хромал изрядно. Поэтому, далеко не пошли. Дошкандыбали до сквера. Какая красота!
Но взглянув направо, я просто обомлела!
Это просто фантастика! Прямо, армагеддец какой-то! Что, интересно, он предвещает?
Я, зізнатися, трохи переживала, як там бідний Вадик? Чи не надто занудьгував? Але з ним все було в відносному порядку (не рахуючи коліна, звичайно). У кошику для сміття валялося кілька порожніх пивних бляшанок. Друзі сьогодні виїжджали до Барселони. Він їх провів. Після чого пішов гуляти. Тільки завдяки цьому, я маю трохи фотографій міста при денному освітленні.
Вадик сказав, що йому сподобалася одна курточка. Гаразд, пішли шопитися.
Вадик привів нас прямо в магазин «Levi Strauss». Губа не дурна! Показує мені якусь непоказну чорну аляску. Ну ось, хоч убийте, але я зовсім не розумію, за що там платити 220 євро? Тільки і те, що дуже тепла. Але хутро можна було до капюшона пристосувати якийсь пристойніший? Судячи з ціни, це мали бути шанхайські барси, а чи не дика чебурашка! Бачу ніякого! Не, ну, звичайно, знаючі люди відразу побачать «за коттоном і лейблами». Але я до них не належу. Купуй що хочеш! Це я Вадіку. Купив. А я пройшлася джинсами. Аналогічні тим, що я купила на ШЛ за 13 доларів, тут коштували під соточку.
Пішли далі. Зайшли до якогось аутлету. Те, що мені подобалося, коштувало зовсім не дешево. А те, що було дешево, – відверте барахло. Та й то, не скажу, що прямий, дешево! У нас можна купити аналогічне набагато дешевше. Я навіть щось міряла. Чоловіки маялися. Але так нічого і не купивши, пішли. А ось у взуттєвому магазині я вирішила, що без покупки не піду.
Треба тільки зрозуміти, що мені справді потрібно? Чесно кажучи, мені не потрібно було нічого, але надто вже взуття хороше! Тімберленд брати не стала, купила іспанські чобітки (у хорошому сенсі цього слова), руді, на хутрі. За 130 євро.
Духи мені теж, начебто, були не потрібні. Але надто вже ціни були привабливі. Вибрала "Скандал". Продавщиця, як мені здалося, намагалася мене відмовити. Пропонувала м'якший варіант, але мені сподобався "by night". Чоловікам теж, до речі. Тоді, жінка запропонувала мені купити флакон 50 мл, але я взяла все ж таки 80 мл за 64 євро (здається). У навантаження мені подарували два пробники - Коко мадмуазель і ще якісь, від Живанші. Оскандалившись, пішли далі. Купила внучці трохи шмоток. Потім – до гіпермаркету. Набрати додому подарунків. Шоколад, ковбаса, портвейн. Як тільки з усією цією халепою злітати?
До речі, мені тут нагадали. В Андорра ла Велья є термальний комплекс Кальдеа. Почитала відгуки – народ скаржиться. Холодно, дорого. Але купальник на всяк випадок хотіла взяти. Але не взяла – вирішила, коли що, куплю на місці. Але на місці нічого придатного не знайшла. Платити 20 євро лише за одну деталь – жаба задавила. Та й Настіни дітюшки дізнавалися – вхід до комплексу коштує 40 євро за три години. Тож ніхто з нас туди не пішов.
Що стосується Манго аутлета – ми щодня проїжджали повз нього дорогою на гору. У вітринах висіло таке барахло! Коротше, до нього ми не дійшли. Може бути й дарма.
Однак, уже настав час реєстрації на рейс. Але нічого в мене не виходило - сайт видавав якесь віконце англійською, яке швидко закривалося. Я не встигала навіть до пуття прочитати, а не те, щоб показати комусь. Чому українська компанія хоче спілкування зі мною англійською? Мені не зрозуміло! У нас було ще більше доби часу, тому я поки що залишила це заняття, сподіваючись, що все само собою утвориться.
У день перед від'їздом ми знову поїхали кататися вдвох з Олегом. Вадик табаніл. "Куди поїдемо? " - питаю. "Не знаю! ". Вирішили, нехай доля сама вирішує – сядемо до того автобуса, який прийде першим. Першим виявився на Ла Массан (Валлнорд). Так тому і бути! Завантажуємося. Простягую водилі монетки. Він одну забракував чомусь. Видала іншу.
Нам потрібні були скіпаси лише на один день. У дівчинки, у якої ми брали минулого разу, були лише від двох днів, але ми, про всяк випадок, вирішили перепитати. І, о диво! Одна дівчина якраз хотіла продати два скіпаси – її батьки захворіли. Вона погодилася нам їх поступитись по 35 євро. Можна було, звичайно, поторгуватись, але ми не стали. Навіщо наживатись на чужому горі? І так по 5 євриків заощадили! Коли розплачувалась з дівчиною, вона теж забракувала єврову монетку. Та що з нею не так? Придивилися – це зовсім і не євро, а турецька ліра! А дуже подібна.
Погода була похмурою. Зате потеплішало і вітер стих.
В обід сіли на палубі в кафешці передихнути. Набігло багато дітлахів – вихованців гірськолижної школи, років 8-10. Неподалік нас стояв столик з безкоштовними майонезами – кетчупами. А діти, як відомо, люблять усяку гидоту. Вони окупували цей столик і стали виготовляти собі мікси із зазначених вище інгредієнтів. Ну, і балуватися, зрозуміло. Як же, без цього? Для мене залишилося загадкою, як вони примудрилися не влаштуватися ними з ніг до голови?
Підходив до завершення останній день катання, а я так жодного разу й не впала. Синці у мене були тільки на ликах. При посадці, крісло щоразу стукало мене по ногах трохи вище за черевики. Щоб не спокушати долю, цього дня я каталася дуже обережно, вибираючи траси простіше. Але на закуску, вирішили, все ж таки, пройтися кілька разів короткою, але чорненькою трасою, дуже схожою на буковельську 5-а. Турнікет чомусь не захотів спрацьовувати. Мабуть, то був знак! Тіто, годі вже! Їдьте додому! Але хлопчик канатник приклав свою картку, і я пройшла.
Та розслабтеся! Нічого я не зламала, дякувати Богу! Але, спустившись, твердо сказала Олегу – харе!
До речі, у місті ми бачили офіс компанії «АХА», страховку якої ми купили. Вадик навіть хотів сходити туди. Але я його охолодила. Швидше за все, офіс займається лише продажем полісів. Та й що, власне, ти хочеш? Щоб дали тобі грошей за те, що ти потягнув коліно? Ага зараз! Потрібно викликати лікаря. У найкращому разі, тобі оплатять лікування. Ти хочеш лікуватись? Ні! А ще насамперед у тебе візьмуть аналіз і скажуть, що у твоєму портвейні крові не виявлено! Отже, сиди (ті).
Повернувшись, застали Вадика за упаковкою багажу. Саме навпроти готелю є магазинчик, що торгує будь-якою китайською дрібницею. Там, наприклад, я придбала одноразовий посуд на ДР. Заплатила 4 євро за набір із 12 пластикових тарілок та 6 паперових піддончиків. 130 гривень за одноразовий посуд! Ось це я марнотрата! Проте, без неї було б зовсім не того. А Вадик купив там широкий скотч. Їм він попримотував до лиж шоколадки та ковбасу. А пляшки з портвейном запхали у лижні черевики. Та гаразд, кажу, сильно не пакуйся. Ми будемо в аеропорту задовго до рейсу. Там все зважимо і перепакуємо. Пішли краще гуляти!
Зайшли до собору.
Грав невидимий орган. На лавах сиділо з десяток людей. Послухавши кілька хвилин, пішли далі.
Бідний Вадик кульгав неабияк. Тому далеко не пішли. Докандибали до скверу. Яка краса!
Але глянувши праворуч, я просто обомліла!
Це просто фантастика! Прямо, армагеддець якийсь! Що, цікаво, він віщує?