Впервые в горах я оказалась в 1980-х. Это были Восточные Карпаты. Вернувшись, только о горах и говорила. Надоела всем своим восхищением. Но то были лесистые Карпаты.
На Кавказе бывать не приходилось. И какой он, Кавказ, представления толком не имела. Лишь географические данные из школьной и вузовской программ по географии. И что-то из « Кавказской пленницы» , притягивающее своими красотами.
Первое место в Армении, которое восхитило и запомнилось сразу, как только узнала о нем, была так называемая « Симфония камня» – базальтовые « органные трубы» . Я их увидела по телевизору и захотела постоять рядом. Позднее видела подобные образования на фото в интернете (например, знаменитая « Мостовая гигантов» ). Вот только ехать в те края было как-то незачем. А в фильме, где увидела армянские « трубы» были еще и церкви, сливающиеся с пейзажем своей каменной суровостью, простые по архитектурной форме и убранству. Ну и завораживающее слово « Урарту» из школьной программы об истории древнего мира. Чаша весов явно перевешивала в сторону Армении.
Когда начала читать единственный имевшийся путеводитель, осознала, что я что-то путаю или недопонимаю. Армения вообще-то уже не высокий Кавказ. Он остался где-то на границе России и Грузии. А здесь было нагорье и тянулось оно в Турцию, занимая огромную территорию, бывшую в давние времена Великой Арменией. В Турции я была, горы Каппадокии удивительные, но иные. Что же тогда армянское нагорье?
Уже перед поездкой купила карту, просмотрела ее внимательно. Перевалы. Значит, это не плоский стол, из него поднимаются все-таки горные хребты. Если в 1 см 4 км, дорога кажется прямой. Когда же стало ясно, что придется ехать на арендованной машине, проползла по картам в интернете и ужаснулась: серпантины на пути, дороги петляют. А туннелей в стране лишь два. Я в это время еще не знала, что наш водитель – авантюристка, любящая ездить по серпантинам, что туннели ей мало интересны, а потому она с удовольствием поедет на перевал, в объезд туннеля. Реальность для меня оказалась еще сложнее: дороги не только петляли, но и скрывались с глаз бесконечно, что еще сложнее, если ты за рулем. (О дорогах я писала в рассказе « Эх, дороги» , потому не буду повторяться. )
Прочитавшие первую часть о дорогах просили в комментариях природу. Та часть исчезла с сайта, пришлось восстанавливать, потому комментариев больше нет. Но я, помня просьбы, буду теперь рассказывать о камне. Назовем это « Одой камню» . Начну, естественно, с природных камней. Затем – о том, что из того камня сделали армяне. Потому что, живя долгие века на том самом нагорье, где мало что растет, среди очень разных соседей (и по вере, и по традициям), армяне научились мастерски работать с камнем.
Снова и снова я буду двигаться по маршруту, нарисованному на карте из атласа, но остановки будут разные, в зависимости от заявленной темы.
В первой части попытаюсь показать и рассказать о горах и перевалах, которые мы видели. И опишу некоторые точки, где останавливались на фотопаузы.
По поводу гор расскажу одну легенду.
Когда-то годы были братьями-великанами. Поутру они просыпались, завязывали зеленые пояса и обнимались, приветствуя друг друга. При этом от радости у них на глаза наворачивались слезы. Проходили столетия, братья старели и не могли больше вставать рано. Однажды они забыли повязать пояса. Потом стали забывать и обниматься, проснувшись. Бог наблюдал за ними и думал, что лучше превратить их в неподвижные камни. А из великанов ведь будут не просто камни, а очень большие камни – горы. В конце концов, он так и поступил: превратил великанов в горы с наказом охранять страну от врагов, которые когда-либо придут сюда. Зеленые пояса братьев превратились в леса, а слезы на глазах стали родниками, дающими начало речкам, сбегающим с гор.
Итак. Мы взяли машину в Звартоце. Тот молодой человек, что пригнал ее в аэропорт, попросил подвезти его поближе к Еревану. По нашим планам мы должны были ехать в другом направлении. Теперь же, проплутав по окраине Еревана, выбрались на шоссе, ведущее в Аштарак и далее – на Гюмри, в советские времена называвшийся Ленинаканом, а в XIX веке у него было и другое имя. В Аштараке мы свернули на М3, ведущее на Степанаван.
Еще подлетая к Звартоцу, увидели гору. Даже не гору, а горищу. Это был весь заснеженный, Арагац. Здесь же, выехав на дорогу Ереван-Гюмри, мы ехали прямо на него. Он величественно сверкал впереди. Справа проскочила армянская киностудия, но никому в голову не пришло там притормозить, т. к. нас завораживал и притягивал Арагац. Это самая высокая гора на территории современной Армении: больше 4 тыс. метров. Вообще-то это не одиноко стоящая гора, а некая группа. Дороги почтительно обходят с разных сторон эти места: в Гюмри можно попасть, лишь обогнув Арагац с юга либо с севера. Прочие дороги немного поднимаются в горы, но где-то теряются, не добираясь до вершины.
где-то на склонах Арагаца (идет снег)
Про Арагац тоже есть легенда.
Однажды ассирийская царица Семирамида влюбилась в армянского царя Ара Прекрасного. Она хотела женить его на себе. Но Ара был женат, потому отослал дары царицы обратно. Семирамида пришла в ярость, объявила войну Армении, но приказала взять царя живым. Ее подданные нарушили приказ, смертельно ранив его. Решающая битва происходила в долине между нынешними Араратом и Арагацем. Армяне, узнав, что их царь ранен, решили спасти и спрятать от врагов его трон, вырезанный из платана и украшенный драгоценными камнями. А где его надежнее всего спрятать? В горах. Они унесли трон на вершину Арагаца. И сегодня армяне помнят и Ара и его трон, и, глядя на Арагац, шепчут: « Араи Гах» . Так возникло название горы Арагац.
У подножья Арагаца на одной из небольших дорог, теряющихся где-то в горах, – видны здания Бюраканской обсерватории, куда можно попасть на экскурсию. У другой ведущей к Арагацу дороги, которая отходит от М3, на фоне горы уже в недавнее время установили очередной памятник армянскому алфавиту. Сверху со склонов видна единственная в стране атомная электростанция – Мецамор. Но она стоит на нагорье, ближе к Араксу.
Бюраканская обсерватория
Дорога от Аштарака идет вдоль реки Касах, протекающей в ущелье, далеко внизу справа от дороги. Мы останавливались у двух монастырей, стоящих на обрыве. Ущелье восхитительно. На реке есть водохранилище – Апаранское. На противоположной стороне возвышается Цахкунятский хребет.
Ущелье реки Касах
Далее дорога поднимается в горы, пересекая Памбакский хребет через Спитакский перевал. Здесь, почти на развилке, ведущей в Гюмри или Ванадзор (второй и третий по величине города страны) находится Спитак. Те, кто жил в СССР, вспомнят страшное спитакское землетрясение (его называют иногда и ленинаканским), унесшее всего за несколько минут декабрьского утра 1988 г. порядка 25 тыс. чел. (с полмиллиона остались без крова). Эпицентром его как раз и был полностью разрушенный Спитак [3]. Мощность природной стихии достигала 9-10 баллов (по 12-балльной шкале).
Мы остановились, чтобы сходить на кладбище. Машину оставили у памятника, видимо, разрушенного почти полностью тем землетрясением. На кладбище целые вереницы памятников погибшим семьям (в те годы в семьях еще было множество детей). Жуткое зрелище. Рядом стоит более чем странная для Армении, где все построено из камня, сделанная из металла церковь.
Кладбище в Спитаке
Из-за риска аварии тогда была остановлена атомная электростанция в Мецаморе. Это землетрясение послужило толчком к образованию нынешнего МЧС. Сейчас часть электростанции работает, но после японской аварии многие требуют полного ее закрытия.
Трубы Мецамора видны со склонов Арагаца
Дорога на Степанаван пересекает Базумский хребет через Пушкинский перевал [4]. Назван он так потому, что здесь едущий в Эрзрум Пушкин встретил тело убитого в Тегеране Грибоедова. Художник Сарьян изобразил встречу двух Александров Сергеевичей на барельефе.
Памятник с южной стороны Пушкинского перевала
Мы очень долго искали памятник с тем барельефом по обеим сторонам перевала, разговаривали с местными жителями. На фото 70-х то, что находится с южной стороны, выглядело иначе. Местные рассказали, что сначала памятник был на перевале. Потом его спустили вниз к въезду в туннель. Сегодня на южном склоне – развалины прежнего, спущенного памятника. Родник еще течет (в стране много родничков, из которых пьют воду), но пруда с рыбками рядом уже нет. Возможно, вместе с ремонтом дороги с этой стороны перевала отремонтируют и памятник?
Памятник с северной стороны Пушкинского перевала (установлен недавно)
Далее едем мимо известного дендропарка, заложенного влюбившимся в здешние края поляком. Времени у нас на него не оставалось, потому сказать, как это выглядит, не могу. Находится он справа от дороги, в нескольких километрах от М3.
Мы проезжаем Степанаван, пересекаем в городе мост через реку Дзорагет и сворачиваем с М3 на региональную дорогу к крепости Лори берд [5]. Говорят, на реку ездят для рафтинга. Если смотреть вниз с края ущелья (а оно очень глубокое), то река кажется маленьким ручьем и вызывает большие сомнения в такой возможности. Возможно, мы сверху видели не тот участок, по которому можно сплавляться? Или такая высота, что река кажется ручьем?
Ущелье реки Дзорагет у впадения в нее другой речки
Мы едем по плато, дорога петляет вдоль гор слева, справа все время тянется ущелье Дзорагета. Потом дорога удаляется от ущелья, мы поворачиваем налево и едем уже вдоль М6 на Тбилиси. Правда, наша дорога идет примерно на 1000 метров выше и этой трассы, и идущей вдоль нее железной дороги, и реки Дебед. А Дзорагет впадает в реку Дебед, которая будет сопровождать уже М6.
монастырь Одзун
Мы спускаемся из Одзуна [6] вниз, пересекаем М6 в Алаверди и поднимаемся в горы к монастырю Санаин [7]. На карте в интернете есть дорога от Санаина к Ахпат верхном, но местные нам посоветовали спуститься на М6, проехать по ней и снова подняться в горы. По дороге М6 мы доехали сначала до подъема к Ахпату [8], а на следующий день добрались до монастыря Ахтала [9]. Затем повернули в обратном направлении.
дорога М6 Ереван-Тбилиси
Обратно мы возвращаемся через Дилижан, который находится в национальном парке с тем же названием. Север Армении считается его самой зеленой частью. Здесь проложена масса пешеходных маршрутов.
Бегло осмотрев из-за плохих дорог Гошаванк [10] и Агарцин [11], мимо озера Севан мы приезжаем в Ереван [12].
Далее наш путь из Еревана, уже с группой и на микроавтобусе идет на юг мимо горы Арарат, находящейся, правда, сегодня на территории Турции, как и соседняя с ней парная гора. Первую армяне называют Масис (Большой Арарат), а вторую – Сис (Малый).
В этой парой связана легенда.
На вершине Малого Арарата есть озеро. Оно носит название богини Анаит, потому что с ней связано. Анаит – богиня плодородия и урожайности – влюбилась в гору Арарат. Она проводила ночи на его склонах, шептала ему слова любви, на рассвете покрывала его склоны ласками, более жаркими, чем дни в долине Аракса. Но ее любовь была безответна. Безмолвие Арарата губило Анаит, разрывало ей сердце. Однажды Анаит отправилась на вершину Малого Арарата. Там в тумане она обращалась к возлюбленному Арарату. Слова слетали с ее уст, но не долетали до его ушей. Арарат оставался безразличен и холоден. В отчаянии из-за отвергнутой любви Анаит опустилась на колени и заплакала. Она плакала так долго, что образовалось озеро на вершине Малого Арарата.
Большой и Малый Арарат
Горы в стране постоянно меняют вид, затягиваются облаками. Подъезжая к Хор Вирапу [13] из автобуса я сфотографировала Арарат (вместе с монастырем). Пока мы были в Хор Вирапе, Арарат « исчез» за облаками. Потому открыточный вид всех альбомов " монастырь на фоне горы Арарат" не получился. Арарат словно женщина: капризен и непостоянен. Так что легенда о его мужской холодности не очень сочетается с его непостоянством и капризами. Его можно увидеть из Еревана, через арку Чиренца [26], с горы Арагац, вдали ущелья Касах. Но... мы не видели его ни в одной из этих точек.
Едем далее на юго-восток мимо Нахичевани в Вайоцзор. Когда-то вся эта территория называлась княжеством Сюник. А оно доходило и до Севана на севере.
В Арени находится так называемая Пещера птиц [14]. Здесь нашли башмак, которому несколько тысяч лет. Башмак в хорошем состоянии, типа макасина, сейчас находится в Историческом музее в Ереване. В пещере продолжаются раскопки. Но туда пускают туристов с соблюдением техники безопасности.
Пещера птиц (вид изнутри)
Мы едем по ущелью к монастырю Нораванк [15]. Часто встречаются розовые скалы, из такого розового туфа построены церкви и хачкары Нораванка.
дорога к монастырю Нораванк
Наш путь лежит вдоль реки Арпа, воды которой по водоводу Воротан-Арпа-Севан сегодня перебрасываются в озеро Севан, т. к. его уровень существенно снизился из-за использования его воды для полива в Араратской долине. А на вытекающей из Севана реке Раздан собирались строить еще и каскад гидроэлектростанций. Сегодня они стали ТЭЦ. Но уровень воды все же регулируется плохо.
река Арпа
Дальше мы едем к монастырю Татев [16]. Впрочем, в нашем случае, стоит написать « летим» : у нас билеты на канатную дорогу, которая пересекает ущелья внизу, проходит над " новым" , но заброшенным монастырем и заканчивается в " старом" .
водопад в горах у Татева
Ночуем мы в Горисе [17]. В окрестностях сохранились пещерные деревни, в которых еще в XX веке постоянно жили люди. Забирались они в свои жилища по веревочным лестницам. А крыши одного дома были двором дома выше. Сейчас эти пещеры еще используют, но скорее в хозяйственных целях. Правда, есть проекты устроить в таких жилищах отели.
горы в Горисе; видимые дырки – пещеры, в которых либо жили люди, либо до сих пор их используют в хозяйственных целях
Мы поворачиваем на северо-запад, в обратном направлении. Останавливаемся в Караундже или Зорац Карере [18]. На север от него, в горах есть петроглифы в горах. Впрочем, петроглифы есть по всей Армении. Только вот их местонахождение известно лишь немногим проводникам.
Пересекаем в обратном направлении Воротанский перевал через Захурянский хребет, идущий от Нагорного Карабаха (по-армянски Арцах) к Нахичевани и далее вдоль границы с ней. Около него находится Спандарянское водохранилище [19] на реке Арпа.
Спандарянское водохранилище
Мы едем через перевал Варденяц (или Селимский) к озеру Севан. На перевале останавливаемся [20]. Здесь проходила одна из дорог Великого Шелкового пути.
подъем к перевалу Варденяц (Селимский)
Потом спускаемся к озеру Севан [21], когда-то называвшимся Гегамским морем, перевалив через хребет Варденяц.
Гегамский хребет
Едем вдоль южного берега озера. В каком-то месте вдруг появляются сосновые боры. Это мое любимое дерево. Но как печальны они: между деревьями лежит мусор.
Про озеро Севан есть несколько легенд. Вот одна из них.
Когда-то на берегу жил исполин Севан, потомок праотца армян Айка. Он был отважным, слыл прекрасным пловцом, почти все время проводя на озере. Стоило появиться на его берегах врагу, он бросался в бой, его стрелы сбивали их, топили в озере или приводили в замешательство. Потому озеро и назвали в его честь « Севаном» .
Приезжаем в монастырь Севанаванк [24]. Пасмурно. Накрапывает дождик. Но когда он закончился, над озером появилась радуга.
озеро Севан
Едем в Цахкадзор [25], который находится на склоне Цахкуняцкого хребта (на восток от реки Кесах, о которой шла речь в начале). Это место – горнолыжный курорт. Здесь мы ночуем.
в горах у Цахкадзора
И снова я расскажу легенду. Теперь про Цахкадзор. « Дзор» означает « ущелье» . Все названия мест, имеющих такое окончание, находятся в ущельях.
Богиню красоты звали Астхик. Она была так прекрасна, что порой сама пугалась своего отражения в воде. А всякий, кто встречался на ее пути, тотчас оборачивался и следовал за нею тенью. Случилось так, что Астхик пленила сердце железного исполина. Бедный великан потерял покой, ожидая ее появления утром в саду. Однажды богиня, укутанная в пелерину из цветов, наслаждалась в саду пением птиц и увидела скрывающегося исполина. Испугавшись, она пустилась бегом от него. Он помчался за ней. Великан уже почти нагнал ее, но подруга Астхик, богиня целомудрия Нанэ, посоветовала ей скинуть пелерину. Та так и сделала. Нанэ окутала пелерину туманом. Когда туман рассеялся, на том месте, где сбросила Астхик свою пелерину, оказалась цветочная долина. Цахкадзор буквально переводится как « ущелье цветов» .
подъемник (Цахкадзор)
Мы едем в долину реки Азат, которая стекает с Гегамского хребта на запад, по другую, восточную сторону которого находится Севан. Туда, с чего начиналась моя мечта об Армении: смотреть « Симфонию камней» [27]. По правде говоря, я видела по дороге подобные « трубы» где-то в районе Джермука. Но мы там, увы, не останавливались. К сожалению, потрогать руками камни не удалось: они внизу, в ущелье. Чтобы туда добраться, нужно ехать не на микроавтобус, на джипе или верхом. Оторваться невозможно, хотелось смотреть и смотреть. И снова сюда вернуться.
« Симфония камней» в долине реки Гарни
Далее наш путь лежит к монастырю Гегард [28], который тоже находится в горах (а что в Армении там не находится? даже озеро Севан высокогорное, на высоте немногим меньше 2000 метров). Причем, Герард « в горах» – в прямом смысле этого слова, т. к. его здания вырублены внутри горы.
горы у монастыря Гегард
Оттуда наш путь лежит снова на запад и северо-запад. Сначала в Звартоце [30] полюбуемся маками на камнях теплой Араратской долины.
маки в Звартоце
А затем проедем еще пару раз через Аштарак и на склонах Арагаца [31], сначала под снегом, а потом под дождем посмотрим на радугу над Ереваном.
Ереван и Аштарак в Араратской долине (вид со склона Арагаца)
Гор в Армении много. Горы разные. И хотя стоят они давно, но постоянно меняются: от землетрясений разрушаются, на них в разное время года расцветают разные виды растительности, да и на разной высоте и на разных склонах выглядят они по-разному.
Вперше в горах я опинилася у 1980-х. То були Східні Карпати. Повернувшись, тільки про гори й говорила. Набридла всім своїм захопленням. Але то були лісисті Карпати.
На Кавказі бувати не доводилося. І який він, Кавказ, уявлення до ладу не мала. Лише географічні дані зі шкільної та вузівської програм з географії. І щось із «Кавказької полонянки», що притягує своєю красою.
Перше місце у Вірменії, яке захопило і запам'яталося відразу, як дізналася про нього, була так звана «Симфонія каменю» – базальтові «органні труби». Я побачила їх по телевізору і захотіла постояти поруч. Пізніше бачила подібні освіти на фото в інтернеті (наприклад, знаменита "Мостова гігантів"). От тільки їхати в ті краї було якось нема чого. А у фільмі, де побачила вірменські «труби» були ще й церкви, що зливаються з пейзажем своєю кам'яною суворістю, прості за архітектурною формою та оздобленням. Ну і зачаровує слово «Урарту» зі шкільної програми історії стародавнього світу. Чаша терезів явно переважувала у бік Вірменії.
Коли почала читати єдиний наявний путівник, усвідомила, що я щось плутаю чи не розумію. Вірменія взагалі вже не високий Кавказ. Він залишився десь на кордоні Росії та Грузії. А тут було нагір'я і тяглося воно до Туреччини, займаючи величезну територію, що була у давнину Великою Вірменією. У Туреччині я була, гори Каппадокії дивовижні, але інші. Що ж тоді вірменське нагір'я?
Уже перед поїздкою купила картку, переглянула її уважно. Перевали. Значить, це не плоский стіл, з нього піднімаються гірські хребти. Якщо за 1 см 4 км, дорога здається прямою. Коли ж стало зрозуміло, що доведеться їхати орендованою машиною, проповзла картами в інтернеті і жахнулася: серпантини на шляху, дороги петляють. А тунелів у країні лише два. Я в цей час ще не знала, що наш водій – авантюристка, яка любить їздити серпантинами, що тунелі їй мало цікаві, а тому вона із задоволенням поїде на перевал, в об'їзд тунелю. Реальність для мене виявилася ще складнішою: дороги не тільки петляли, а й ховалися з очей нескінченно, що ще складніше, якщо ти за кермом. (Про дороги я писала в оповіданні «Ех, дороги», тому не повторюватимуся. )
Ті, хто прочитав першу частину про дороги, просили в коментарях природу. Та частина зникла із сайту, довелося відновлювати, бо коментарів більше немає. Але я, пам'ятаючи прохання, тепер розповідатиму про каміння. Назвемо це «Одой каменю». Почну, природно, з природного каміння. Потім про те, що з того каменю зробили вірмени. Тому що, живучи довгі століття на тому самому нагір'ї, де мало що росте, серед дуже різних сусідів (і за вірою, і за традиціями), вірмени навчилися майстерно працювати з каменем.
Знову і знову я рухатимуся маршруту, намальованому на карті з атласу, але зупинки будуть різні , залежно від заявленої теми.
У першій частині спробую показати і розповісти про гори та перевали, які ми бачили. І опишу деякі точки, де зупинялися фотопаузи.
З приводу гір розповім одну легенду.
Колись роки були братами-велетнями. Вранці вони прокидалися, зав'язували зелені пояси та обіймалися, вітаючи одне одного. При цьому від радості на очі в них наверталися сльози. Минали століття, брати старіли і більше не могли вставати рано. Якось вони забули пов'язати паски. Потім стали забувати і обійматися, прокинувшись. Бог спостерігав за ними і думав, що краще перетворити їх на нерухоме каміння. А з велетнів будуть не просто камені, а дуже великі камені – гори. Зрештою, він так і вчинив: перетворив велетнів на гори з наказом охороняти країну від ворогів, які колись прийдуть сюди. Зелені пояси братів перетворилися на ліси, а сльози на очах стали джерелами, що дають початок річкам, що збігають з гір.
Отже. Ми взяли машину у Звартоці. Той хлопець, що пригнав її до аеропорту, попросив підвезти його ближче до Єревану. За нашими планами ми мали їхати в іншому напрямку. Тепер же, проплутавши по околиці Єревана, вибралися на шосе, що веде в Аштарак і далі - на Гюмрі, що за радянських часів називався Ленінаканом, а в XIX столітті він мав інше ім'я. В Аштараку ми звернули на М3, що веде на Степанаван.
Ще підлітаючи до Звартоца, побачили гору. Навіть не гору, а чердаку. Це був весь засніжений, Арагац. Тут же, виїхавши на дорогу Єреван-Гюмрі, ми їхали на нього. Він велично сяяв попереду. Справа проскочила вірменська кіностудія, але нікому на думку не спало там пригальмувати, т. к. нас заворожував та притягував Арагац. Це найвища гора на території сучасної Вірменії: понад 4 тис. метрів. Взагалі-то це не самотня гора, а якась група. Дороги шанобливо обходять із різних боків ці місця: в Гюмрі можна потрапити, лише обійшовши Арагац із півдня чи півночі. Інші дороги трохи піднімаються в гори, але десь губляться, не добираючись до вершини.
десь на схилах Арагаца (йде сніг) >
Про Арагац теж є легенда.
Однажды ассирійська цариця Семіраміда закохалася в вірменського царя Ара Прекрасного. Вона хотіла одружити його з собою. Але Ара був одружений, тому відіслав дари цариці назад. Семіраміда розлютилася, оголосила війну Вірменії, але наказала взяти царя живим. Її піддані порушили наказ, смертельно поранивши його. Вирішальна битва відбувалася у долині між нинішніми Араратом та Арагацем. Вірмени, дізнавшись, що їх цар поранений, вирішили врятувати і сховати від ворогів його трон, вирізаний із платана та прикрашений коштовним камінням. А де його найнадійніше сховати? В горах. Вони забрали трон на вершину Арагаца. І сьогодні вірмени пам'ятають і Ара та його трон, і, дивлячись на Арагац, шепочуть: Араї Гах. Так виникла назва гори Арагац.
У підніжжя Арагаца на одній з невеликих доріг, що губляться десь у горах, видно будівлі Бюраканської обсерваторії, куди можна потрапити на екскурсію. Біля іншої дороги, що веде до Арагаца, що відходить від М3, на фоні гори вже в недавній час встановили черговий пам'ятник вірменському алфавіту. Зверху зі схилів видно єдину в країні атомну електростанцію – Мецамор. Але вона стоїть на нагір'ї, ближче до Аракса.
Бюраканська обсерваторія
Дорога від Аштарака йде вздовж річки Касах, що протікає в ущелину далеко внизу праворуч від дороги. Ми зупинялися біля двох монастирів, що стояли на кручі. Ущелина чудова. На річці є водосховище – Апаранське. На протилежному боці височіє Цахкунятський хребет.
Ущелина річки Касах
Далі дорога піднімається в гори, перетинаючи Памбацький хребет через Спітацький перевал. Тут, майже на роздоріжжі, що веде в Гюмрі або Ванадзор (другий і третій за величиною міста країни) знаходиться Спітак. Ті, хто жив у СРСР, згадають страшний спітакський землетрус (його називають іноді і ленінаканським), що забрало всього за кілька хвилин грудневого ранку 1988 р. близько 25 тис. чол. (З півмільйона залишилися без даху над головою). Епіцентр його якраз і був повністю зруйнований Спітак [3]. Потужність природної стихії досягала 9-10 балів (за 12-бальною шкалою).
Ми зупинилися, щоб сходити на цвинтар. Машину залишили біля пам'ятника, мабуть, зруйнованого майже повністю землетрусом. На цвинтарі цілі низки пам'ятників загиблим сім'ям (у ті роки в сім'ях ще було багато дітей). Моторошне видовище. Поруч стоїть більш ніж дивна для Вірменії, де все збудовано з каменю, зроблену з металу церкву.
Цвинтар у Спитаку
Через ризик аварії тоді було зупинено атомну електростанцію в Мецаморі. Цей землетрус став поштовхом до утворення нинішнього МНС. Зараз частина електростанції працює, але після японської аварії багато хто вимагає повного її закриття.
Труби Мецамора видно зі схилів Арагаца
Дорога на Степанаван перетинає Базумський хребет через Пушкінський перевал [4]. Названий він так тому, що тут Пушкін, що їде в Ерзрум, зустрів тіло вбитого в Тегерані Грибоєдова. Художник Сар'ян зобразив зустріч двох Олександрів Сергійовичів на барельєфі.
Пам'ятник з південного боку Пушкінського перевалу
Ми дуже довго шукали пам'ятник із тим барельєфом по обидва боки перевалу, розмовляли з місцевими жителями. На фото 70-х те, що знаходиться з південного боку, виглядало інакше. Місцеві розповіли, що спочатку пам'ятник був на перевалі. Потім його спустили до в'їзду в тунель. Сьогодні на південному схилі – руїни колишньої, спущеної пам'ятки. Джерело ще тече (в країні багато тім'ячків, з яких п'ють воду), але ставка з рибками поряд уже немає. Можливо, разом із ремонтом дороги з цього боку перевалу відремонтують пам'ятник?
Пам'ятник з північного боку Пушкінського перевалу (встановлений недавно) >
Далі їдемо повз відомий дендропарк, закладений закоханим у тутешні краї поляком. Часу в нас на нього не залишалося, бо сказати, як це виглядає, не можу. Знаходиться він праворуч від дороги, за кілька кілометрів від М3.
Ми проїжджаємо Степанаван, перетинаємо в місті міст через річку Дзорагет і повертаємо з М3 на регіональну дорогу до фортеці Лорі Берд [5]. Кажуть, річкою їздять для рафтингу. Якщо дивитися вниз з краю ущелини (а воно дуже глибоке), то річка здається маленьким струмком і викликає великі сумніви щодо такої можливості. Можливо, ми зверху бачили не ту ділянку, якою можна сплавлятися? Чи така висота, що річка здається струмком?
Ущелина річки Дзорагет біля впадання в неї іншої річки
Ми їдемо плато, дорога петляє вздовж гір ліворуч, праворуч весь час тягнеться ущелина Дзорагета. Потім дорога віддаляється від ущелини, ми повертаємо ліворуч і їдемо вже вздовж М6 на Тбілісі. Правда, наша дорога йде приблизно на 1000 метрів вище і цієї траси, і залізниці, що йде вздовж неї, і річки Дебед. А Дзорагет впадає в річку Дебед, яка супроводжуватиме вже М6.
монастир Одзун
Ми спускаємося з Одзуна [6] вниз, перетинаємо М6 в Алаверді і піднімаємось у гори до монастиря Санаїн [7]. На карті в інтернеті є дорога від Санаїну до Ахпата верхнього, але місцеві нам порадили спуститися на М6, проїхати по ній і знову піднятися в гори. Дорогою М6 ми доїхали спочатку до підйому до Ахпат [8], а наступного дня дісталися монастиря Ахтала [9]. Потім повернули у зворотному напрямку.
дорога М6 Єреван-Тбілісі
Назад ми повертаємося через Діліжан, який знаходиться в національному парку з тією самою назвою. Північ Вірменії вважається його зеленою частиною. Тут прокладено безліч пішохідних маршрутів.
Бігло оглянувши через погані дороги Гошаванк [10] та Агарцин [11], повз озеро Севан ми приїжджаємо до Єревану [12].
Далі наш шлях із Єревану, вже з групою та на мікроавтобусі йде на південь повз гору Арарат, що знаходиться, щоправда, сьогодні на території Туреччини, як і сусідня з нею парна гора. Першу вірмени називають Масіс (Великий Арарат), а другу – Сіс (Малий).
У цій парі пов'язана легенда.
На вершині Малого Арарату є озеро. Воно зветься богині Анаїт, бо з нею пов'язане. Анаїт – богиня родючості та врожайності – закохалася у гору Арарат. Вона проводила ночі на його схилах, шепотіла йому слова кохання, на світанку покривала його схили ласками, жаркішими, ніж дні в долині Аракса. Але її любов була нерозділене. Безмовність Арарата губила Анаїт, розривало їй серце. Якось Анаїт вирушила на вершину Малого Арарату. Там у тумані вона зверталася до коханого Арарату. Слова злітали з її вуст, але не долітали до його вух. Арарат залишався байдужим і холодним. У розпачі через відкинуте кохання Анаїт опустилася на коліна і заплакала. Вона плакала так довго, що утворилося озеро на вершині Малого Арарату.
Великий і Малий Арарат
Гори в країні постійно змінюють вигляд, затягуються хмарами. Під'їжджаючи до Хор Вірап [13] з автобуса я сфотографувала Арарат (разом з монастирем). Поки ми були в Хор Вірапі, Арарат «зник» там. Тому листівковий вигляд усіх альбомів "монастир на фоні гори Арарат" не вийшов. Арарат немов жінка: примхливий і непостійний. Так що легенда про його чоловічу холодність не дуже поєднується з його непостійністю та примхами. Його можна побачити з Єревана, через арку Чиренца [26], з гори Арагац, вдалині ущелини Касах. Але. . . ми не бачили його в жодній з цих точок.
Їдемо далі на південний схід повз Нахічевані до Вайоцзору. Колись ця територія називалася князівством Сюнік. А воно доходило і до Севану на півночі.
В Арені знаходиться так звана Печера птахів [14]. Тут знайшли черевик, якому кілька тисяч років. Башмак у хорошому стані, типу макасину, зараз знаходиться в Історичному музеї в Єревані. У печері продовжуються розкопки. Але туди пускають туристів із дотриманням техніки безпеки.
Печера птахів (вигляд зсередини)
Ми їдемо ущелиною до монастиря Нораванк [15]. Часто зустрічаються рожеві скелі, з такого рожевого туфу збудовані церкви та хачкари Нораванки.
дорога до монастиря Нораванк
Наш шлях лежить вздовж річки Арпа, води якої водоводом Воротан-Арпа-Севан сьогодні перекидаються в озеро Севан, т. к. його рівень суттєво знизився через використання його води для поливу в Араратській долині. А на річці Роздан, що випливає з Севана, збиралися будувати ще й каскад гідроелектростанцій. Сьогодні вони стали ТЕЦ. Але рівень води все ж таки регулюється погано.
річка Арпа
Далі ми їдемо до монастиря Татева [16]. Втім, у нашому випадку варто написати «летимо»: у нас квитки на канатну дорогу, яка перетинає ущелини внизу, проходить над "новим", але покинутим монастирем і закінчується в "старому".
водоспад у горах у Татьова
Ночуємо ми в Горісі [17]. На околицях збереглися печерні села, у яких ще XX столітті постійно жили люди. Забиралися вони у свої житла по мотузкових сходах. А дахи одного будинку були двором будинку вище. Нині ці печери ще використовують, але скоріше з господарською метою. Щоправда, є проекти влаштувати у таких будинках готелі.
гори в Горісі; видимі дірки – печери, в яких або жили люди, або досі їх використовують із господарською метою
Ми повертаємо на північний захід, у зворотному напрямку. Зупиняємось у Караунджі або Зорець Карері [18]. На північ від нього в горах є петрогліфи в горах. Втім, петрогліфи є по всій Вірменії. Тільки ось їхнє місцезнаходження відоме лише небагатьом провідникам.
Перетинаємо у зворотному напрямку Воротанський перевал через Захурянський хребет, що йде від Нагірного Карабаху (по-вірменськи Арцах) до Нахічевані і далі вздовж кордону з нею. Біля нього знаходиться Спандарянське водосховище [19] на річці Арпа.
Спандарянське водосховище
Ми їдемо через перевал Варденяц (або Селімський) до озера Севан. На перевалі зупиняємось [20]. Тут проходила одна із доріг Великого Шовкового шляху.
підйом до перевалу Варденяц (Селімський)
Потому спускаємося до озера Севан [21], яке колись називалося Гегамським морем, переваливши через хребет Варденяц.
Гегамський хребет
Їдемо вздовж південного берега озера. В якомусь місці раптом з'являються соснові бори. Це моє улюблене дерево. Але якими сумними вони: між деревами лежить сміття.
Про озеро Севан є кілька легенд. Ось одна з них.
Колись на березі жив велетень Севан, нащадок праотця вірмен Айка. Він був відважним, мав славу прекрасним плавцем, майже весь час проводячи на озері. Варто було з'явитися на його берегах ворогові, він кидався в бій, його стріли збивали їх, топили в озері або бентежили. Тому озеро і назвали його честь «Севаном».
Приїжджаємо до монастиря Севанаванк [24]. Хмарно. Накрапує дощ. Але коли він закінчився, над озером з'явилася веселка.
озеро Севан
Їдемо до Цахкадзору [25], який знаходиться на схилі Цахкуняцького хребта (на схід від річки Кесах, про яку йшлося на початку). Це місце – гірськолижний курорт. Тут ми ночуємо.
в горах у Цахкадзора
І знову я розповім легенду. Тепер про Цахкадзор. "Дзор" означає "ущелину". Усі назви місць, які мають таке закінчення, знаходяться в ущелинах.
Богиню краси звали Астхік. Вона була така прекрасна, що часом сама лякалася свого відображення у воді. А кожен, хто зустрічався на її шляху, негайно обертався і слідував за нею тінню. Сталося так, що Астхік полонила серце залізного велетня. Бідолашний велетень втратив спокій, чекаючи її появи вранці у саду. Одного разу богиня, загорнута в пелерину з квітів, насолоджувалася в саду співом птахів і побачила велетня. Злякавшись, вона почала бігти від нього. Він помчав за нею. Велетень уже майже наздогнав її, але подруга Астхік, богиня цнотливості Нане, порадила їй скинути пелерину. Та так і зробила. Нане огорнула пелерину туманом. Коли туман розпорошився, на тому місці, де скинула Астхік свою пелерину, опинилася квіткова долина. Цахкадзор буквально перекладається як ущелина кольорів.
підйомник (Цахкадзор)
маки у Звартоці
А потім проїдемо ще пару разів через Аштарак і на схилах Арагаца [31], спочатку під снігом, а потім під дощем подивимося на веселку над Єреваном.
Єреван і Аштарак в Араратській долині (вид зі схилу Арагаца)
Гір у Вірменії багато. Гори різні. І хоча стоять вони давно, але постійно змінюються: від землетрусів руйнуються, на них у різну пору року розквітають різні види рослинності, та й на різній висоті та на різних схилах виглядають вони по-різному.