Аргентина
Пуэрто Игуасу
Температура 40oC
Высота: 0м
Перелетов позади: 4
Переездов позади: 1
Предыдущий рассказ о Бразилии тут.
Автобус несся по ночным улицам Аргентины. Внутри были приятные ощущения того, что наш запланированный сложный маршрут начинает по ниточке распутываться, а дата пересечения границы совпадает с запланированной, значит все делаем правильно, да и в паспортах уже красуются штампы двух стран. В автобусе был парень, знающий английский. Нам это не то, что упростило переезд через границу, а просто спасло в решении кучи недопониманий. Часов в 22:00 автобус остановился на своей конечной, и мы оказались в центре города. Первое, что приятно обрадовало - это ночная жизнь и то, что все везде сидят и кушают, все рестораны заполнены до упора аргентинцами, везде музыканты играют свои романтические аргентинские хиты, приятная, 30 градусная жара буквально плавит в ночном тропическом влажном воздухе. Фрагмент букинга показывает, что отель где-то на параллельной улице, а вот с какой стороны эта параллель определяли всем городом. Нас все отправляли в разные стороны так, словно хотели, чтоб мы поближе познакомились с этим чудо-городом. Когда мы в очередной раз прошли мимо кондитерки возле которой сидел наш друг-переводчик из автобуса, его девушка решила угостить Дашу со своей ложечки мороженным, а он решил разобраться с нашей картой. Разбирались мы пару минут, а его девушка все восхваляла мороженное этой кондитерки и продолжала настоятельно нас им угощать . Эта вся история умилила ещё больше, а мороженное было настолько вкусным, что мы ещё не раз заглядывали купить небольшое ведерко. Финальную точку в этом поиске отеля поставил гестхауз, хозяйка которого знала где наш отел, а её четырнадцатилетний сын нам успешно переводил с испанского на испанский. Он конечно, наверное, думал, что говорит на чистом английском. Аргентинцы в отличии от бразильцев шикарно понимают жесты и сыграв короткую партию в крокодила можно решить любой вопрос. У Аргентины есть одна особенность, которая немного усложняет туризм, курс доллара – черный. У них судя по всему был кризис и официальный курс банка 8 пессо, но купить доллар можно совсем в ограниченном количестве. С рук можно продать доллар за 14 пессо (14 грн), но у каждых рук свой курс. А вот поменять валюту можно круглосуточно у кого угодно, все рады, особенно за 11. Не знаю какие там будут водопады, но в городе с первых же минут настолько все понравилось, что появился страх путешествия дальше « А вдруг лучше уже не будет» .
Водопады
Аргентинское солнечное утро и мы едем на комфортном автобусе, на вторую нашу обязательную точку маршрута. Никаких очередей, да и вообще людей как таковых не особо, хорошо, что сегодня понедельник. Познакомится с аргентинскими водопадами мы решили, как можно ближе, в прямом смысле этого слова. Сначала нас куда-то долго везли по джунглям, а потом пересадили на какой-то кораблик открытого типа со стульчиками и выдали непромокаемые гидромешки. В мешке нас ждал подарок в 30 промокших пессо. Когда все загрузились на кораблик, этот кораблик развернулся и понесся на скорости в сторону водопадов. Наше судно неслось вверх по течению реки Игуассу, по бокам были мощные водовороты и пороги. От вида мощи воды дух захватывало, по бокам были высоченные скалы с тропическими джунглями, временами попадались мостики над небольшими водопадами, по которым гуляли люди.
Не зная препятствий наше судно уверенно неслось по реке, и вдали начинали появляться громадные водопады, наш паром это не сильно останавливало, мы уверено неслись в самый центр поднимающейся водной дымки. Недалеко от водопадов катер остановился, чтоб все поделали экзотических фоток, далее по какой-то испанской команде все резко начали прятать фототехнику в гидромешки. Судно начало поддавать газу, а сердце адреналина, было видно, как наш гид накинул плащ и тут начался водный треш. Мощные потоки воды были со всех сторон, водная дымка превратилась в непробиваемую стену которая щемила всех туристов. Крик, радости, слезы рыдания, каждый верещал о своем, как только мог. Когда казалось, что уже водой вместо воздуха надо дышать, лодка выплыла из водопада и занырнула в другой. Тут уже не то, что бы стены брызг, меня просто с правого борта заливала вода бесконечным потоком, верещали все ещё больше, воды было на этот раз действительно много. Лодка выплыла финально, по центру стоял довольный гид, все сидели офигевши и отходили от происшедшего. Гид в шутку закричал на английском: « Ну что, ещё разок? » Возгласы толпы были как после неудачной шутки от самого Петросяна. По общей тональности было слышно, что многие получили намного больше, чем ожидали, а часть уже явно никогда на такую экскурсию не решится. Лодка тихонько отплывала, аргентинский гид добродушно сияя на все 32, какое-то время смотрел на толпу, а потом медленно накинул капюшон плаща и затянул его по крепче, не очень хороший знак… Что вы знаете о большой стирке? Только то, что её ведет Малахов по вечерам. Большая стирка — это когда 30 человек принудительно протаскивают по водопаду три раза подряд. Тут уже были, наверное, крики истинного страха, а не восторга. В хлам мокрых людей лодка высадила на каменистый берег, ах да, у нас же с собой есть полотенце, которое почему-то мы не положили в гидромешок… Сушились мы на протяжении всего днях, экскурсия очень понравилась. Стоим промокшие до ниточки, а впереди ещё весь день.
Полотенце поначалу носили как знамя, чтоб оно хоть немного высохло. Что сказать, а водопады с аргентинской стороны совершенно другого формата, побывать нужно обязательно с обоих сторон, в каждой есть что-то свое особенное. Настало самое время чего-то перекусить, цены в аргентине по проще, но тем не менее за пирожки опять отстегнули как за ужин в суши ресторане с вином. Аргентинские еноты словно не видели туристов, пытались добыть еду из рук любой ценой, за столиком вообще было невозможно сидеть, маши не маши руками, а они тебя все-равно не видят “ Путеводитель по галактике для путешествующих автостопом” гласит, Полотенце, возможно, самый необходимый предмет для межзвездного путешественника. Как хорошо, что мы прочли путеводитель в институтские времена и полотенце было применено по одному из своих прямых назначений. Мокрая морковка и еноты бессильны, пока от одних отбивался, другой уже залезал в сумку, которая была в другой руке.
Подкрепившись « Ужином в суши ресторане» мы продолжили исследование чуда света. Один из водопадов был похож на большой поток варенной сгущенки, над другим был суперский мостик, на третьем жили птички, прямо на отвесных скалах, возле мощных потоков. Рассказывать про водопады можно бесконечно. По территории заповедника ходит узкоколейный бесплатный поезд. В этот день у нас свободного времени было много, накатавшись на поезде, мы сделали ещё один кружок по водопадам. Печальный был момент того, что если сейчас уйти, то уже неизвестно, когда к ним вернешься, а насмотреться невозможно. От всех этих водопадов очень сильно начала мучать жажда, а очередных 2$ за 0.5 воды не сильно хочется выкладывать. В начале заповедника где-то был бесплатный фонтанчик, пока мы добрели до этого фонтанчика, я боялся скончаться от жажды. Фонтанчик долго не удавалось найти и когда мы наконец его нашли он оказался без воды, я удивился как там рядом ничей скелет не лежал, неужели все так свободно по 2$ за воду отстегивают. Зашел в какое-то ближайшее учреждение и показал аргентинцу пустую бутылку. К счастью он меня понял с первого раза, бо если бы он начал на испанском что-то уточнять, то боюсь, что до конца разговора я бы не дотянул. И вот, через мгновение я снова стал человеком!
Аргентинский ужин
Как упоминалось выше – аргентинцы очень любят поужинать. Выбрав себе ресторанчик поромантичнее мы начали трапезу. Первое, что бросилось в глаза, это недорогое вино. За бутылку вина в ресторане нужно выложить от 60 пессо (60 грн). Специальным гостем программы был соло-гитарист похожий на юного Джона Траволту. Какие же он песни пел, аргентинская музыка настолько приятно звучит, что каждую песню можно слушать бесконечно. Хоть испанский нам не понятен, но романтике перевод не нужен. Кушая аргентинский большой стейк в прикуску с пальмито (середина ствола пальмы) мы наслаждались его музыкой, рядом в ведерке со льдом томилось сладкое винцо Norton. С каждым глотком винца музыка становилась все приятнее и приятнее, я себе на память даже записал видео с одной из песен. Весь этот ночной ужин сопровождался приятной ночной тридцатиградусной жарой. Хотелось, чтоб этот ужин никогда не заканчивался, а учитывая, что наша перелетная часть поездки подходила к концу, то уезжать из города настолько не хотелось, что сейчас при первом воспоминании о путешествии мне сразу вспоминается этот момент рая. Слушали солиста мы до тех пор, пока он не ушел на отдых, а потом решили дождаться его и послушать ещё пару песен. Наверное, это был наш самый романтический ужин. Пессо мы переводили в гривны по очень сложной формуле. Но сидя в ресторане и подсчитывая сколько нам обошлась какая-то покупка вышло, что 13 пессо это 13 гривен. Тут настало нереальное прозрение. Впрочем, радость открытия развеялась, когда я новым взглядом посмотрел в счет на 288 пессо, хотя после бразильских цен, это всего как 7 небольших пирожков. Решив на обратном пути немного прогуляться обходной улицей мы заблудились, так, что уже ни одна карта не помогла. Когда мы утром решили посмотреть записанное видео, то выяснили, что записано у нас два видео, длиной 1 секунда и 3 секунды, да Norton явно помешал записи. Как бы остаться не хотелось, маршрут не изменим. Но на ведерко мороженного, пожалуй, найдется время.
Проснувшись с утра пораньше, мы отправились исследовать прилегающие парки вдоль реки Игуасу, а с другой стороны бразильские берега. Тропинки вдоль парков были красного цвета, так как грунт этой местности обогащен железом. Утренняя прогулка по аргентинским тропикам нам очень запомнилась.
Это был очень маленький аэропорт с большим самолетом. И шансом задержки рейса в этом аэропорту - 100%, так показывал специальный сайт по задержкам рейсов аргентинских аэропортов. Как ни странно, вылетели мы вовремя.
Буэнос Айрес
Температура 22oC
Высота: 0м
Перелетов позади: 5
Переездов позади: 1
Как говорили в рекламе, « А задоволення це – буэно! » Летим в самолете над городом и уже страшновато от его бескрайних горизонтов. Хорошо, что хостел мы сняли в центре. В этом городе нам как никогда нужно было оперативно решить вопрос с быстрой впиской, так как прилетали мы в 13:00, а улетали в 08:00 следующим утром. То есть все, что успеем нагулять за день – все наше. Причем за этот рейс пришлось заплатить больше гривен на 500, иначе бы прилетали в 16:30. И времени было бы совсем мало. Одна из причин того, что мы путешествовали без багажа, это экономия времени на получение багажа за 8 перелетов. Все оперативно в аэропорту проходим, заходим быстро в нужный автобус и тут неждан. Водитель нам пытается жестами объяснить, что проезд только по карточкам. Но откуда же у прилетевшего туриста будет карточка на столичный автобус. На какое-то мгновение показалось, что сейчас будет нереальный гемор, но тут удача нам не просто улыбнулась, а взяла в свои крепкие объятия. В автобус заходит англоговорящая девушка и объясняет водителю на испанском, что за нас проведет своей карточкой. Водитель выслушав суть ситуации сказал, что готов нас бесплатно довезти, билеты стоили примерно по 25 пессо (25 грн). Вторым подарком судьбы оказалось, что девушка едет к сестре, которая живет возле нашего хостела, поэтому она вместе с нами сядет в такси и покажет где нам выйти. Меньше чем через час после выхода с самолета мы были уже в отеле.
По дороге нам девушка провела краткую экскурсию по городу, больше всего запомнилось, как какое-то здание раньше традиционно красили кровью коров. Так же наша подруга указав на брусчатку рассказала, что она ведет к зданию президента и хорошо была использована во время выборов. Тем временем брусчатка привела наше такси к отелю. Отель - это я как-то громко сказал, я имел ввиду в хостел, хотя, пожалуй, хостел это уж чересчур роскошно для такого жилища. Мужчина с ресепшена, господин Даниель, нам выдал нашу « Комнату» и ключ. В комнате была картина рекордного размера, она была как две крышечки от минеральной воды. Ещё был очень высокий потолок и все очень ветхое внутри. Дверь закрыть на ключ толком не удавалось. Для того, чтобы ее открыть, достаточно немного сильнее её надавить. Господин Даниель выдал нам навесной замок. Все этом отеле буквально говорило – вашу комнату обчистят при первой возможности. Или такое впечатление было из-за сидящей аргентинской братвы возле лобби отеля. Администратор Даниель говорил хорошо на английском и выглядел надежнее всех. Мы решили сразу с ним договорится заранее о такси. Я начал с фразы « Хорошо, что Вы говорите на английском» . Он решил нас успокоить сказав, что вечером будет работать господин Густаво, а его сменит товарищ Роберто, которые тоже в английском неплохо разбираются. Взяв с собой половину денег, мы отправились исследовать не менее криминальный Буэнос.
Даша и цветок
У нас был распечатан путеводитель, но не пронумерован список мест, соответственно достопримечательности сопоставить с картой было невозможно. Но по сути нам надо двигаться в сторону обелиска. В центре города нас ждала шикарная площадь, залита солнечным светом. Возле какого-то гос. здания тусила группка милиции с щитами на низком старте. Все достопримечательности Буэноса были в опрятном виде, но ограждены забором. Например, хочешь в парк, ищи где вход в заборе, хочешь к красивому зданию – снова ищи вход. Везде красиво, но в заборах. Далее у нас было знакомство с аргентинским Макдональдсом. Когда мы были на Кипре, мы в Макдональдсе попали на недели аргентинской еды, было нереально вкусно и позитивно. К сожалению, о самом аргентинском Макдональдсе так сказать нельзя. Это просто фастфуд низкого уровня, особенно по чистоте. На аргентинскую столицу полдня в самый раз.
Шипастое дерево
До самой темноты мы гуляли по улочкам и паркам и даже посетили их университет, там как раз была выставка метел. Да да именно метел. Самое интересное началось вечером, когда все жители начали выходить в парк, чтоб побегать. Бегунов было столько, словно устанавливался мировой рекорд по марафону. Сколько мы гуляли по вечерним паркам, столько длились бесконечные потоки бегунов. К себе на райончик мы возвращались на аргентинском метро, это был именно концепт, прокатиться в Аргентине на метро. В Буэносе метро закрывается в 21:30, что довольно странно для такого транспорта, но зато станция нам очень понравилась. Просто произведение искусства из мозаик и картин.
В метро
Когда мы в 21:00 решили где-нить традиционно покушать, это обернулось целой проблемой. В отличии от Игуасу, тут по вечерам не принято сидеть в кафешках. Все кафе и рестораны были закрыты, правда Макдональдсы были готовы нас принять в любой момент, но как-то не хотелось. После часового поиска заведений мы нашли пиццерию. Пиццерия себя позиционировала как ресторан хорошего уровня. Когда нам принесли большую пиццу в громадной сковороде, то демонстративно показали тягучесть сыра, накладывая нам в тарелку. Реально выглядело эффектно. Так же мы пригласили на ужин нашего аргентинского товарища – мистера Нортона 2012-го года урожая. Я не сильно помню какой-там был урожай, но он прошел не зря.
Наше путешествие состояло из двух заранее запланированных частей – « Размеренно распланированная» и « импровизационная» . Этот вечер был последним в нашей первой части поездки. В ресторане царило полное позитивное умиротворение. Само осознание того, что ты в Буэнос Айресе на расстоянии 12839 км от своего дома ужинаешь в ресторане просто приводило в эйфорию. Винцо подходило к концу, а голова становилась легкая как облачко. На обратном пути Даша была пятачком, который за веревочку нес парящий воздушный шарик. Самая большая пицца на ужин – стратегическое решение в поездках, оставшуюся часть можно забрать с собой, а утром в дороге будет, чем позавтракать.
Честно говоря, перед следующим днем поездки был внутренний страх, это будет наш шестой последний перелет, дальше только по земле и до следующего нашего самолета расстояние около 2 700 км и целая страна на пути, у нас есть 10 дней, чтоб успеть доехать и посмотреть все запланированное, завтра нам надо будет одолеть 5 городов и до ночи приехать в Тилькару, где нас ждет забронированный отель, а послезавтра одолеть 4 города и заночевать уже в поезде, который нас должен за ночь довезти в само сердце Боливии. В общем планы казались неодолимы. Заплыв в номер мы были очень рады, что нас не обворовали. Но на ночь я подпер дверь тумбочкой. В 6:00 утра нас поднял будильник, и мы помчались по утреннему Буэносу в аэропорт, людей на улице ещё не было – все крепко спали после ночных пробежек.
Сальта
Температура 22oC
Высота 1180м
Перелетов позади: 6
Переездов позади: 1
8:45 Мы отправляемся в полет, во время полета сохраняем внутреннее равновесие и накапливаем силы, вечерняя пицца была в самый раз.
11:30 Самолет начинает посадку в какую-то пустыню, было отчетливо понятно, что мы сменили климатический пояс. Вдали виднеется город. В аэропорту ловим таксиста и уточняем цену, чтоб он нас довез до центра, а потом в Тилькару. Я боялся, что таксист просто покрутит пальцем у виска. Таксист ничего не понял, так как не знал английский, но тут же подошел другой, немного пожилой и довольно интеллигентно выглядящий. « В Тилькару, которая в 200 км отсюда? » Тут наступило первое облегчение, я боялся, что расстояние окажется совсем печальным. « Конечно отвезу» Тут было второе облегчение, за 1100 пессо (100$). Тут уже совсем полегчало, я боялся, что цена будет вообще сверх космической.
Это конечно, можно было в Киеве отгуглить, но это была бы всего лишь капля в океане отгугленной информации.
12:30 Мы в центре Сальты идем исследовать её красоты. Самой главной задачей было куда-нить пристроить все наши вещи. В каком-то отеле взять их не захотели ссылаясь, что это стремно. Других отелей мы никак не могли найти, но зато нашли маркет. Увидев маркет Даша смекнула очень в тему. Через минуту я пихал свой рюкзак в маленький шкафчик хранения вещей маркета. Через пару минут борьбы с рюкзаками, наши вещи под надежной охраной маркета. Вперед на канатную дорогу, это, наверное, единственная достопримечательность, зато с неё открывается вся Сальта, да и вообще виды красивые. Налюбовались видом на бескрайний город с горы, и нужно спешить дальше. У подножья был передвижной фастфудик, и мы там попробовали местный Ломито, это нереального размера сэндвич состоявший из ветчины, сыра, яичницы и специального приготовленного мяса « Ломито» , сэндвич заправлен соусами и к нему идет большая картошка фри. Со своим я еле управился, а половина Дашиного ещё пойдет на следующий завтрак.
Ломито
14:00 Мы начинаем наше движение в горы, тут турист в праве выбрать по какой он дороге хочет ехать. Их есть две – новая и быстрая или старая по горам, но экзотическая. Дык выбор здесь очевиден. Серпантин был ещё тот, виды прикольные, но у нас в Карпатах и по красивее бывает. По дороге нас остановил пост милиции, увидев туристов в машине. Сначала милиция отдельно допросила водителя, кого он и зачем везет, потом отдельно опросила нас, увидев, что ответы совпадают, нам задали контрольный вопрос « Как вам Аргентина, впечатляет? » , мы ответили правду, так как она действительно впечатляет в хорошем смысле этого слова, полицейские пропустили машину дальше.
14:30 Очередной пост. На этот раз госпожа овечка решила вздремнуть на дороге, перегородив путь. Но увидев, что в машине явно умиленные туристы, пропустила нас дальше.
16:00 Непонятно почему появляется резкое желание сфотографироваться с каким-нибудь портретом президента. И главное какое совпадение, что у нас в папке оказалась большая фотография Путина. Объяснив водителю вкратце почему я сейчас должен на фоне города фотографироваться с фотографией президента он остановился. Это было неповторимо. Кроме того, это была наша первая проверка водителя на честность, так как у одних туристов, как раз во время остановки в этом городе таксист уехал со всеми вещами.
Во время подбирания ракурса, водитель, все время копался в багажнике, где были наши вещи, вскоре он как истинный аргентинец достал термос и чашку, забацал себе крутой мате.
Едем дальше, водитель нас предупреждает, что мы набираем высоту и скоро это станет ощутимо. Высота высотой, но тут мы открываем незапланированные достопримечательности – аргентинские горы. Они просто непревзойдённые, эти скалы разных цветов усеяны кактусами. Чем дальше, тем становилось красивее, вдоль дороги то и дело появлялась широченная высохшая река, ждавшая дождливый сезон.
Пульмамарка
Семицветные горы
17:30 Семицветная гора нас сразила на повал, водитель специально заехал в этот город, чтоб мы там погуляли. Красоты этих гор окончательно вывели Аргентину на первое место в рейтинге стран этой поездки. Самое интересное, что у нас и в планах особо не было посещать здесь горы, нигде не писалось как будет красиво. Возможно на ночлег нужно было остаться в этом городе, чтоб ближе познакомиться с этим чудом природы. Гром гремел так, что было понятно насколько мы близки к облакам и грозе, хотя нас ещё освещает заходящее солнце.
" Палитра художника"
За вход на одну из гор, какая-то торгующая бабушка решила взять деньги, но к сожалению, её испанский « никто не понимал» . То есть гора, как и все остальные была бесплатная, но бабушка решила, а вдруг прокатит, но не прокатило. Бегали и смотрели все, что только можно пока ливень окончательно не поглотил нас. В Машину мы вынырнули как из бассейна. Ну как же там было красивенно. Примерно через час мы приехали в нашу точку ночевки - Тилькару.
Тилькара
Температура 20oC
Высота: 2465м
Перелетов позади: 6
Переездов позади: 2
18:30 Было сложно вообразить, что утром мы были ещё в Буэносе. А тут наша первая большая победа в поездке, мы выполнили один из самых рискованных маршрутов. Стоило только въехать в город, как мысли о ночлеге в Пульмамарке развеялись. Тут городок был ещё эффектнее, здесь конечно не было семицветных гор, но все везде было очень тематически. Все в каком-то техасском стиле, начиная со шрифтов на вывесках. Хозяйка нашего отеля забила на цену с букинга и взяла с нас на порядок меньше денег. Сам номер был тоже нереально красивым. В этом уютном городке было вообще все выдержано в тематике какого-то вестерна.
Теплые вещи начинали потихоньку обретать свой смысл. А то с курткой в Рио при 40 градусах было как-то странно. На улице продавался дешевый и вкусный фастфуд, а это главный признак классного города. Выбрав ресторан потематичнее, мы отправились на вечернюю трапезу. В ресторане было много книг и виниловых пластинок, а ещё и полностью испанское меню. Заказав одно блюдо на двоих, зато самое большое по перечню няшек, мы обратили внимание на страницу, которая перевод не требовала. Нашего друга Нортона не было, но вместо него присоединился другой местный знакомый полусладкого сорта. Мы конечно, не особо профессионалы в винах, но аргентинские вина действительно вкусные. Нашим блюдом оказалась большая тарелка с всевозможными закусками, наверное, рассчитана под водочку. В общем этот ресторан не был рассчитан, чтоб здесь прям трапезничали. Но тарелка была большая, и мы все-равно наелись.
Отдыхаем в библиотеке
А ещё в южной Америке почти нигде не подают хлеб, а если подают, то совсем не вкусный и маленький. Хоть мы и выучили на испанском как будет хлеб « Пан» нас во многих кафе все равно не могли понять, думая, что мы хотим фанту. Город просто поразил нас до самого сердца своей выдержанной вестерновской тематикой и добротой людей. А ещё у нашей хозяйки муж судя по всему работал кинозвездой, выглядел так, что даже я на него запал))) Когда покупали футболки, продавщица не хотела делать скидку, на мое замечание « Для нас это реально дорого» она ответила « Вы не представляете насколько для меня это дорого, но я всего лишь нанятый работник» . Ночью проснулся около 03:00 и спать уже не хотел, и голова потрескивала. До конца поездки я каждый раз просыпался выспавшийся около 03:00 и дальше с трудом усыпал, как-то в горах организм проходит довольно странную акклиматизацию. Потом с утра раннего весь день бодрячком, ложишься спать и все снова. В общем спать почему-то не особо хотелось.
Начинал немного болеть затылок, но я не придал этому какого-то особого значения, да и что особо сделаешь, ведь мы в горах. К сожалению, это была не просто головная боль, это были первые симптомы горной болезни. Для того, чтоб горная болезнь прошла, нельзя набирать высоту два дня, но в любом случае, у нас это по маршруту было невозможно. Я наивно думал, что голова скоро пройдет, но привыкнуть к головной боли оказалось быстрее.
С самого утра отправились взбираться на гору « Пукара-де-Тилькара» , нам почему-то высоты было все мало. С горы открывались очередные шикарнейшие виды на горный ландшафт, а снизу был городок. Маршрут на гору был немного опасный, в некоторых местах нужно было проходить совсем по узкой местности над обрывом.
А ещё я почему-то боялся, что мы сейчас встретим очковую змею. Наверное, это было после просмотра фильма « Миллион способов потерять голову на диком западе» К счастью, или сожалению, змею мы не встретили. Счастье заключалось в том, что целые остались, а сожаление, что путешествие ещё эффектнее бы вышло.
Пукара-де-Тилькар
Когда мы покупали себе билет на автобус, мы взяли отъезд на 11:30. К счастью, мы не знали насколько мы рискованно взяли время для наших дальнейших переездов. Кассир не знала английского, но зато искусно владела игрой в крокодила. Она здоровски умела руками изображать двухэтажный автобус, и мы с легкостью выбрали себе места у лобового окна на втором этаже.
Умостившись в уютном автобусе, и закинув ножки повыше, мы начали свой финальный аргентинский переезд. Дорога была такая, как показывают в фильмах какой-то Техас. Поначалу, по сторонам было ещё много цветных скал, но затем они постепенно перешли в пустыню с мелкой растительностью. Дорога уходила в бесконечность за горизонт. Было видно, как вдали крутятся песчаные волчки, а вдоль дорог то и дело паслись Ламы.
Какой-то аргентинец одиноко шел от одного горизонта к другому. В автобусе клонило в сон, но дремать старался по минимуму, так как ну очень было красиво по сторонам. Я когда-то реально себе в хотелки поставил увидеть такую дорогу, среди диких ландшафтов вестерна. На этой дороге свершилось одно из важных событий, мы проехали в 15 км от точки, которая является антиподом отеля в Гонконге, в котором мы останавливались полтора года назад. То есть ровно с противоположной стороны земли находился этот отель.
На одной из остановок местные бабушки предлагали стритфуд, отказаться было невозможно. Через пару дней перечитывая заметки других туристов, мы вычитали предупреждение о том, что на этом маршруте ни в коем случае не покупайте стридфуд, можно очень сильно отравиться… . К счастью нас это не зацепило. Через 4 часа автобус приехал в какую-то, извиняюсь за выражение, Индию.
Ла-Кьяка
Температура 20oC
Высота: 3442м
Перелетов позади: 6
Переездов позади: 3
Это был какой-то полный трешец, на вокзале творилось что-то не вообразимое, словно город пережил атаку зомби и теперь глобальное возобновление нации. Оставив Дашу охранять вещи я побежал в туалет, пока Даша стояла, вокзал начал затапливать водой и Даше приходилось мигрировать с вещами. Короче то, что происходило на вокзале не поддается описанию. На вопрос « Боливия? » местные уверено показывали пальцем направление. Туда, значит туда! Идем по городу с вещами в сторону границы, идти пришлось не мало, но это было довольно забавно, мы себя чувствовали мексиканцами, которые собираются совершить нелегальный переход.
Курс - на границу
Со временем, в дали показался долгожданный мост, к которому вела небольшая очередь. Подойдя к окошку, и отдав паспорта, мы получили штамп выезда. Посередине моста стоял столб, с одной стороны было написано « Аргентина» с другой « Боливия» . И вот он важный момент, первый шаг по ту сторону! О да, мы это сделали! Сами не ведая того, мы нелегально пересекли границу без штампа въезда, мы уверено шли вперед…
Последний метр до границы
Рассказ про путешествие по Боливии
Аргентина
Пуерто Ігуасу
Температура 40oC
Висота: 0м
Перельотів позаду: 4
Переїздів позаду: 1
Попередня розповідь про Бразилію тут.
Автобус мчав нічними вулицями Аргентини. Усередині були приємні відчуття того, що наш запланований складний маршрут починає по нитці розплутуватися, а дата перетину кордону співпадає із запланованою, отже, все робимо правильно, та й у паспортах вже красуються штампи двох країн. В автобусі був хлопець, який знає англійську. Нам це не те, що спростило переїзд через кордон, а просто врятувало у вирішенні купи непорозуміння. Годин о 22:00 автобус зупинився на своїй кінцевій, і ми опинилися в центрі міста. хіти, приємна, 30 градусна спека буквально плавить у нічному тропічному вологому повітрі. Фрагмент букінгу показує, що готель десь на паралельній вулиці, а з якого боку ця паралель визначали всім містом. Нас усе відправляли в різні боки так, ніби хотіли, щоб ми ближче познайомилися з цим чудо-городом. Коли ми в черговий раз пройшли повз кондитерку біля якої сидів наш друг-перекладач з автобуса, його дівчина вирішила почастувати Дашу зі своєї ложечки морозивом, а він вирішив розібратися з нашою картою. Розбиралися ми пару хвилин, а його дівчина все вихваляла морозиво цієї кондитерки і продовжувала нас нас частувати. Ця вся історія розчулила ще більше, а морозиво було настільки смачним, що ми ще не раз зазирали купити невелике відерце. Фінальну точку в цьому пошуку готелю поставив гестхауз, господиня якого знала де наш готель, а її чотирнадцятирічний син нам успішно перекладав з іспанської на іспанську. Він звичайно, напевно, думав, що говорить чистою англійською. Аргентинці на відміну від бразильців шикарно розуміють жести і зігравши коротку партію в крокодилі, можна вирішити будь-яке питання. Аргентина має одну особливість, яка трохи ускладнює туризм, курс долара – чорний. У них, судячи з усього, була криза і офіційний курс банку 8 песо, але купити долар можна зовсім в обмеженій кількості. З рук можна продати долар за 14 песо (14 грн), але у кожних рук свій курс. А ось поміняти валюту можна цілодобово у будь-кого, всі раді, особливо за 11. Не знаю які там будуть водоспади, але в місті з перших хвилин настільки сподобалося, що з'явився страх подорожі далі «А раптом краще вже не буде».
Водоспади
Аргентинський сонячний ранок і ми їдемо комфортним автобусом, на другу нашу обов'язкову точку маршруту. Жодних черг, та й взагалі людей як таких не особливо, добре, що сьогодні понеділок. Познайомитися з аргентинськими водоспадами ми вирішили, якомога ближче, у прямому розумінні цього слова. Спочатку нас кудись довго везли джунглями, а потім пересадили на якийсь кораблик відкритого типу зі стільчиками і видали непромокаючі гідромішки. У мішку на нас чекав подарунок у 30 промоклих песо. Коли всі завантажилися на кораблик, цей кораблик розвернувся і помчав на швидкості у бік водоспадів. Наше судно мчало вгору за течією річки Ігуассу, з боків були потужні вири та пороги. Від виду мощі води дух захоплювало, з боків були височені скелі з тропічними джунглями, часом траплялися містки над невеликими водоспадами, якими гуляли люди.
Не знаючи перешкод наше судно впевнено мчало по річці, і вдалині починали з'являтися величезні водоспади, наш пором це не сильно зупиняло, ми впевнено мчали в центр водного серпанку, що піднімається. Неподалік водоспадів катер зупинився, щоб усе поробили екзотичних фоток, далі якоюсь іспанською командою всі різко почали ховати фототехніку в гідромішки. Судно почало піддавати газу, а серце адреналіну було видно, як наш гід накинув плащ і тут почався водний треш. Потужні потоки води були з усіх боків, водний серпанок перетворився на непробивну стіну, яка щеміла всіх туристів. Крик, радості, сльози ридання, кожен верещав про своє, як міг. Коли здавалося, що вже водою замість повітря треба дихати, човен виплив із водоспаду і занурився в інший. Тут уже не те, щоб стіни бризок, мене просто з правого борту заливала вода нескінченним потоком, верещали все ще більше, води було цього разу справді багато. Човен виплив фінально, по центру стояв задоволений гід, усі сиділи офігевши і відходили від того, що сталося. Гід жартома закричав англійською: «Ну що, ще разок? » Вигуки натовпу були як після невдалого жарту від самого Петросяна. За загальною тональністю було чути, що багато хто отримав набагато більше, ніж очікували, а частина вже явно ніколи на таку екскурсію не зважиться. Човен тихенько відпливав, аргентинський гід добродушно сяяв на всі 32, якийсь час дивився на натовп, а потім повільно накинув капюшон плаща і затягнув його по міцніший, не дуже добрий знак. . . Що ви знаєте про велике прання? Тільки те, що її веде Малахов вечорами. Велике прання - це коли 30 людей примусово протягають водоспадом три рази поспіль. Тут уже були, мабуть, крики справжнього страху, а не захоплення. У мотлох мокрих людей човен висадив на кам'янистий берег, ах так, у нас же є рушник, який чомусь ми не поклали в гідромішок. . . Сушилися ми протягом усього дня, екскурсія дуже сподобалася. Стоїмо промоклі до ниточки, а попереду ще цілий день.
Рушник спочатку носили як прапор, щоб воно хоч трохи висохло. Що сказати, а водоспади з аргентинської сторони зовсім іншого формату, побувати потрібно обов'язково з обох боків, у кожній є щось своє особливе. Настав час чогось перекусити, ціни в аргентині по простіше, але за пиріжки знову відстебнули як за вечерю в суші ресторані з вином. Аргентинські єноти ніби не бачили туристів, намагалися добути їжу з рук за всяку ціну, за столиком взагалі було неможливо сидіти, маши не маши руками, а вони тебе все одно не бачать “Путівник по галактиці для подорожуючих автостопом” каже, Рушник, можливо, самий потрібний предмет для міжзоряного мандрівника. Як добре, що ми прочитали путівник у інститутські часи, і рушник був застосований за одним із своїх прямих призначень. Мокра морквина та єноти безсилі, поки від одних відбивався, інший уже залазив у сумку, що була в іншій руці.
Підкріпившись "Вечерею в суші ресторані" ми продовжили дослідження дива світу. Один із водоспадів був схожий на великий потік вареного згущеного молока, над іншим був суперський місток, на третьому жили пташки, прямо на прямовисних скелях, біля потужних потоків. Розповідати про водоспади можна безкінечно. Територією заповідника ходить вузькоколійний безкоштовний поїзд. У цей день у нас вільного часу було багато, накатавшись на поїзді, ми зробили ще один гурток водоспадів. Сумний був момент того, що якщо зараз піти, то вже невідомо, коли до них повернешся, а надивитись неможливо. Від усіх цих водоспадів дуже сильно почала мучити спрага, а чергових 2 $ за 0.5 води не дуже хочеться викладати. На початку заповідника десь був безкоштовний фонтанчик, поки ми добріли до цього фонтанчика, я боявся померти від спраги. Фонтанчик довго не вдавалося знайти і коли ми нарешті його знайшли він опинився без води, я здивувався як там поряд нічий скелет не лежав, невже все так вільно по 2$ за воду відстібають. Зайшов до якогось найближчого закладу та показав аргентинцю порожню пляшку. На щастя він мене зрозумів з першого разу, бо якби він почав іспанською щось уточнювати, то боюся, що до кінця розмови я б не дотягнув. І ось, за мить я знову став людиною!
Аргентинська вечеря
Як згадувалося вище – аргентинці дуже люблять повечеряти. Вибравши собі ресторанчик поромантичне ми почали трапезу. Перше, що впало у вічі, це недороге вино. За пляшку вина у ресторані потрібно викласти від 60 песо (60 грн. ). Спеціальним гостем програми був соло-гітарист, схожий на юного Джона Траволту. Які ж він співав, аргентинська музика настільки приємно звучить, що кожну пісню можна слухати нескінченно. Хоч іспанська нам не зрозуміла, але романтиці переклад не потрібен. Їжучи аргентинський великий стейк у прикуску з пальміто (середина стовбура пальми) ми насолоджувалися його музикою, поруч у цеберці з льодом нудилося солодке вино Norton. З кожним ковтком вінця музика ставала все приємнішою та приємнішою, я собі на згадку навіть записав відео з однієї з пісень. Вся ця нічна вечеря супроводжувалася приємною нічною тридцятиградусною спекою. Хотілося, щоб ця вечеря ніколи не закінчувалася, а враховуючи, що наша перелітна частина поїздки добігала кінця, то їхати з міста настільки не хотілося, що зараз при першому спогаді про подорож мені відразу згадується цей момент раю. Слухали соліста ми доти, доки він не пішов на відпочинок, а потім вирішили дочекатися його та послухати ще кілька пісень. Напевно, це була наша найромантичніша вечеря. Пессо ми переводили у гривні за дуже складною формулою. Але сидячи у ресторані та підраховуючи скільки нам обійшлася якась покупка вийшло, що 13 песо це 13 гривень. Тут настало нереальне прозріння. Втім, радість відкриття розвіялася, коли я новим поглядом подивився на 288 песо, хоча після бразильських цін, це всього як 7 невеликих пиріжків. Вирішивши по дорозі назад трохи прогулятися обхідною вулицею ми заблукали, так, що вже жодна карта не допомогла. Коли ми вранці вирішили подивитися записане відео, то з'ясували, що записано у нас два відео, довжиною 1 секунда і 3 секунди, але Norton явно завадив записи. Як би залишитись не хотілося, маршрут не змінний. Але на цебро морозива, мабуть, знайдеться час.
Прокинувшись з ранку раніше, ми вирушили досліджувати прилеглі парки вздовж річки Ігуасу, а з іншого боку - бразильські береги. Стежки уздовж парків були червоного кольору, оскільки ґрунт цієї місцевості збагачений залізом. Ранкова прогулянка аргентинськими тропіками нам дуже запам'яталася.
Це був дуже маленький аеропорт із великим літаком. І шансом затримки рейсу в цьому аеропорту – 100%, так показував спеціальний сайт із затримок рейсів аргентинських аеропортів. Як не дивно, ми вилетіли вчасно.
Буенос Айрес
Температура 22oC
Висота: 0м
Перельотів позаду: 5
Переїздів за: 1
Як казали в рекламі, «А задоволення це – буено! » Летимо в літаку над містом і вже страшнувато від безкрайніх горизонтів. Добре, що хостел ми зняли у центрі. У цьому місті нам як ніколи потрібно було оперативно вирішити питання з швидкою впискою, тому що ми прилітали о 13:00, а відлітали о 08:00 наступного ранку. Тобто все, що встигнемо нагуляти за день, – все наше. Причому за цей рейс довелося заплатити більше гривень на 500, інакше прилітали б о 16:30. І часу було б зовсім мало. Одна з причин того, що ми подорожували без багажу, – це економія часу на отримання багажу за 8 перельотів. Все оперативно в аеропорту проходимо, заходимо швидко у потрібний автобус і тут несподівано. Водій нам намагається жестами пояснити, що проїзд лише картками. Але звідки ж у туриста, що прилетів, буде картка на столичний автобус. На якусь мить здалося, що зараз буде нереальний гемор, але тут удача нам не просто усміхнулася, а взяла у свої міцні обійми. В автобус заходить англомовна дівчина і пояснює водію іспанською, що за нас проведе своєю карткою. Водій, вислухавши суть ситуації, сказав, що готовий нас безкоштовно довезти, квитки коштували приблизно по 25 песо (25 грн). Другим подарунком долі виявилося, що дівчина їде до сестри, яка живе біля нашого хостелу, тому вона разом із нами сяде у таксі та покаже де нам вийти. Менш ніж за годину після виходу з літака ми вже були в готелі.
Дорогою нам дівчина провела коротку екскурсію містом, найбільше запам'яталося, як якусь будівлю раніше традиційно фарбували кров'ю корів. Також наша подруга, вказавши на бруківку, розповіла, що вона веде до будівлі президента і добре була використана під час виборів. Тим часом бруківка привела наше таксі до готелю. Готель - це я якось голосно сказав, я мав на увазі хостел, хоча, мабуть, хостел це надто розкішно для такого житла. Чоловік із ресепшена, пане Данієль, нам видав нашу «Кімнату» та ключ. У кімнаті була картина рекордного розміру, вона була як дві кришечки від мінеральної води. Ще була дуже висока стеля і все дуже старе всередині. Двері закрити на ключ до ладу не вдавалося. Для того щоб її відкрити, досить трохи сильніше її натиснути. Пан Даніель видав нам навісний замок. Все це готелі буквально говорило - вашу кімнату обчистять при першій нагоді. Або таке враження було через аргентинську братву, що сидить біля лобі готелю. Адміністратор Даніель говорив добре англійською і виглядав найнадійніше. Ми вирішили одразу з ним домовитись заздалегідь про таксі. Я почав із фрази «Добре, що Ви говорите англійською». Він вирішив нас заспокоїти, сказавши, що ввечері працюватиме пан Густаво, а його замінить товариш Роберто, які теж в англійській непогано розуміються. Взявши із собою половину грошей, ми вирушили досліджувати не менш кримінальний Буенос.
Даша та квітка
У нас було роздруковано путівник, але не пронумеровано список місць, відповідно пам'ятки зіставити з карткою було неможливо. Але насправді нам треба рухатися у бік обеліска. У центрі міста на нас чекала шикарна площа, залита сонячним світлом. Біля якогось держ. будівлі тусила група міліції зі щитами на низькому старті. Всі визначні пам'ятки Буеноса були охайними, але огороджені парканом. Наприклад, хочеш у парк, шукай десь вхід у паркані, хочеш до гарної будівлі – знову шукай вхід. Скрізь гарно, але у парканах. Далі ми мали знайомство з аргентинським Макдональдсом. Коли ми були на Кіпрі, ми в Макдональдсі потрапили на тижні аргентинської їжі, було нереально смачно та позитивно. На жаль, про самого аргентинського Макдональдса так би мовити не можна. Це просто фастфуд низького рівня, особливо з чистоти. На аргентинську столицю вдень у самий раз.
Шипасте дерево
До темряви ми гуляли вуличками та парками і навіть відвідали їхній університет, там якраз була виставка мітел. Так та саме мітел. Найцікавіше почалося ввечері, коли всі мешканці почали виходити до парку, щоб побігати. Бігунів було стільки, наче встановлювався світовий рекорд з марафону. Скільки ми гуляли вечірніми парками, стільки тривали нескінченні потоки бігунів. До себе на райончика ми поверталися на аргентинському метро, це був саме концепт, покататися в Аргентині на метро. У Буеносі метро закривається о 21:30, що досить дивно для такого транспорту, але станція нам дуже сподобалася. Просто витвір мистецтва з мозаїк та картин.
У метро
Коли ми о 21:00 вирішили де-нитку традиційно поїсти, це обернулося цілою проблемою. На відміну від Ігуасу, тут вечорами не прийнято сидіти в кафе. Всі кафе та ресторани були закриті, правда Макдональдси були готові прийняти нас у будь-який момент, але якось не хотілося. Після годинного пошуку закладів ми знайшли піцерію. Піцерія позиціонувала себе як ресторан хорошого рівня. Коли нам принесли велику піцу у величезній сковороді, демонстративно показали тягучість сиру, накладаючи нам у тарілку. Реально виглядало ефектно. Також ми запросили на вечерю нашого аргентинського товариша – містера Нортона 2012 року врожаю. Я не дуже пам'ятаю якийсь там урожай, але він пройшов не дарма.
Наша подорож складалася з двох заздалегідь запланованих частин - "Розмірно розпланована" та "імпровізаційна". Цей вечір був останнім у нашій першій частині подорожі. У ресторані панувало повне позитивне умиротворення. Саме усвідомлення того, що ти в Буенос Айресі на відстані 12839 км від свого будинку вечеряєш у ресторані, просто приводило в ейфорію. Вінце добігало кінця, а голова ставала легка, як хмарка. На зворотному шляху Даша була п'ятачком, який за мотузку несла ширяюча повітряна кулька. Найбільша піца на вечерю – стратегічне рішення в поїздках, частину, що залишилася, можна забрати з собою, а вранці в дорозі буде чим поснідати.
Чесно кажучи, перед наступним днем поїздки був внутрішній страх, це буде наш шостий останній переліт, далі тільки по землі і до наступного літака відстань близько 2 700 км і ціла країна на шляху, у нас є 10 днів, щоб встигнути доїхати і подивитися все заплановане, завтра нам треба буде здолати 5 міст і до ночі приїхати до Тількари, де на нас чекає заброньований готель, а післязавтра здолати 4 міста та заночувати вже в поїзді, який нас має за ніч довезти до самого серця Болівії. Загалом плани здавалися нездоланними. Запливши в номер, ми були дуже раді, що нас не обікрали. Але на ніч я підпер двері тумбочкою. О 6:00 ранку нас підняв будильник, і ми помчали ранковим Буеносом в аеропорт, людей на вулиці ще не було - всі міцно спали після нічних пробіжок.
Сальта
Температура 22oC
Висота 1180м
Перельотів позаду: 6
Переїздів за: 1
8:45 Ми вирушаємо в політ, під час польоту зберігаємо внутрішню рівновагу і накопичуємо сили, вечірня піца була якраз.
11:30 Літак починає посадку в якусь пустелю, було чітко зрозуміло, що ми змінили кліматичний пояс. Вдалині видніється місто. В аеропорту ловимо таксиста і уточнюємо ціну, щоб він нас довіз до центру, а потім у Тількар. Я боявся, що таксист просто покрутить пальцем у скроні. Таксист нічого не зрозумів, тому що не знав англійської, але тут же підійшов інший, трохи літній і досить інтелігентний. «У Тількару, яка за 200 км звідси? » Тут настала перша полегкість, я боявся, що відстань виявиться дуже сумним. «Звичайно відвезу» Тут було друге полегшення, за 1100 песо (100 $). Тут уже зовсім полегшало, я боявся, що ціна буде взагалі понад космічну.
Це звичайно, можна було в Києві відгуглити, але це була б лише крапля в океані відгугленої інформації.
12:30 Ми в центрі Сальти йдемо досліджувати її красу. Найголовнішим завданням було куди-нитку прибудувати всі наші речі. У якомусь готелі взяти їх не захотіли, посилаючись, що це стрімко. Інших готелів ми ніяк не могли знайти, але знайшли маркет. Побачивши маркет Даша збагнула дуже в тему. Через хвилину я пхав свій рюкзак у маленьку шафку зберігання речей маркету. Через пару хвилин боротьби з рюкзаками, наші речі під надійною охороною маркету. Вперед на канатну дорогу, це, напевно, єдина визначна пам'ятка, зате з неї відкривається вся Сальта, та й взагалі гарні краєвиди. Налюбувалися видом на безкрає місто з гори, і треба поспішати далі. Біля підніжжя був пересувний фастфудик, і ми там спробували місцевий Ломіто, це нереального розміру сендвіч, що складався з шинки, сиру, яєчні та спеціального приготовленого м'яса «Ломіто», сендвіч заправлений соусами і до нього йде велика картопля фрі. Зі своїм я ледве впорався, а половина Дашиного ще піде наступного сніданку.
Ломіто
14:00 Ми починаємо наш рух у гори, тут турист має право вибрати якою він дорогою хоче їхати. Їх є дві – нова та швидка чи стара по горах, але екзотична. Тож вибір тут очевидний. Серпантин був ще той, види прикольні, але в нас в Карпатах і красивіше буває. Дорогою нас зупинив посаду міліції, побачивши туристів у машині. Спочатку міліція окремо допитала водія, кого він і навіщо щастить, потім окремо опитала нас, побачивши, що відповіді збігаються, нам поставили контрольне питання «Як вам Аргентина, вражає? », ми відповіли правду, бо вона справді вражає у доброму розумінні цього слова. , поліцейські пропустили машину далі.
14:30 Черговий пост. Цього разу пані овечка вирішила подрімати на дорозі, перегородивши шлях. Але побачивши, що у машині явно зворушені туристи, пропустила нас далі.
16:00 Незрозуміло чому з'являється різке бажання сфотографуватися з якимось портретом президента. І головне якийсь збіг, що у нас у папці виявилася велика фотографія Путіна. Пояснивши водію коротко чому я зараз мушу на тлі міста фотографуватися з фотографією президента він зупинився. Це було неповторно. Крім того, це була наша перша перевірка водія на чесність, тому що в одних туристів саме під час зупинки в цьому місті таксист поїхав з усіма речами.
Під час підбирання ракурсу, водій, весь час копався в багажнику, де були наші речі, невдовзі він як справжній аргентинець дістав термос і чашку, забацав собі крутий мате.
Їдемо далі, водій попереджає нас, що ми набираємо висоту і скоро це стане відчутно. Висота заввишки, але тут відкриваємо незаплановані пам'ятки – аргентинські гори. Вони просто неперевершені, ці скелі різних кольорів усіяні кактусами. Що далі, то ставало красивіше, вздовж дороги раз у раз з'являлася широка висохла річка, що чекала дощового сезону.
Пульмамарка
Семикольорові гори
17:30 Семибарвна гора нас вразила на повал, водій спеціально заїхав у це місто, щоб ми там погуляли. Краси цих гір остаточно вивели Аргентину на перше місце у рейтингу країн цієї подорожі. Найцікавіше, що в нас і в планах особливо не було відвідувати тут гори, ніде не писалося, як буде красиво. Можливо, на нічліг треба було залишитися в цьому місті, щоб ближче познайомитися з цим дивом природи. Грім гримів так, що було зрозуміло наскільки ми близькі до хмар і грози, хоча нас ще освітлює сонце, що заходить.
"Палітра художника"
За вхід на одну з гір, якась бабуся, що торгує, вирішила взяти гроші, але на жаль, її іспанська «ніхто не розумів». Тобто гора, як і всі інші, була безкоштовна, але бабуся вирішила, а раптом прокотить, але не прокотило. Бігали і дивилися все, що тільки можна поки що злива остаточно не поглинула нас. У машину ми виринули як з басейну. Ну як там було красиво. Приблизно через годину ми приїхали до нашої точки ночівлі - Тількару.
Тількара
Температура 20oC
Висота: 2465м
Перельотів позаду: 6
Переїздів за: 2
18:30 Було складно уявити, що вранці ми були ще в Буеносі. А тут наша перша велика перемога у поїздці, ми виконали один із найризикованіших маршрутів. Варто було тільки в'їхати в місто, як думки про ночівлю в Пульмамарк розвіялися. Тут містечко було ще ефектніше, тут звичайно не було семибарвних гір, але все скрізь було дуже тематично. Все в якомусь техаському стилі, починаючи зі шрифтів на вивісках. Хазяйка нашого готелю забила на ціну з букінгу і взяла з нас на порядок менше грошей. Сам номер був теж нереально гарним. У цьому затишному містечку взагалі було все витримано в тематиці якогось вестерна.
Теплі речі починали потихеньку набувати свого сенсу. А то з курткою в Ріо за 40 градусів було якось дивно. На вулиці продавався дешевий та смачний фастфуд, а це головна ознака класного міста. Вибравши ресторан потематичніше, ми вирушили на вечірню трапезу. У ресторані було багато книг та вінілових платівок, а ще й повністю іспанське меню. Замовивши одну страву на двох, зате найбільше за переліком няшок ми звернули увагу на сторінку, яка перекладу не вимагала. Нашого друга Нортона не було, але замість нього приєднався інший місцевий знайомий напівсолодкий сорт. Ми звичайно, не особливо професіонали у винах, але аргентинські вина справді смачні. Нашим блюдом виявилася велика тарілка з усілякими закусками, мабуть, розрахована під горілку. Загалом цей ресторан був розрахований, щоб тут прям трапезували. Але тарілка була велика, і ми все одно наїлися.
Відпочиваємо в бібліотеці
А ще в південній Америці майже ніде не подають хліба, а якщо подають, то зовсім не смачний і маленький. Хоч ми й вивчили іспанською як буде хліб «Пан» нас у багатьох кафе все одно не могли зрозуміти, думаючи, що ми хочемо фанту. Місто просто вразило нас до самого серця своєю витриманою вестернівською тематикою та добротою людей. А ще у нашої господині чоловік, судячи з усього, працював кінозіркою, виглядав так, що навіть я на нього запал))) Коли купували футболки, продавщиця не хотіла робити знижку, на мою зауваження «Для нас це реально дорого» вона відповіла «Ви не уявляєте наскільки для мене це дорого, але я лише найнятий працівник». Вночі прокинувся близько 3:00 і спати вже не хотів, і голова потріскувала. До кінця поїздки я щоразу прокидався, що виспався близько 03:00 і далі насилу приспав, якось у горах організм проходить досить дивну акліматизацію. Потім з раннього ранку весь день бадьорком, лягаєш спати і все знову. Загалом спати чомусь не дуже хотілося.
Починав трохи хворіти потилицю, але я не надав цьому якогось особливого значення, та й що особливо зробиш, адже ми в горах. На жаль, це був не просто біль голови, це були перші симптоми гірської хвороби. Для того, щоб гірська хвороба пройшла, не можна набирати висоту два дні, але у будь-якому разі, у нас це за маршрутом було неможливо. Я наївно думав, що голова скоро минеться, але звикнути до головного болю виявилося швидше.
З самого ранку вирушили на гору «Пукара-де-Тількара», нам чомусь висоти було все мало. З гори відкривалися чергові шикарні краєвиди на гірський ландшафт, а знизу було містечко. Маршрут на гору був трохи небезпечний, у деяких місцях треба було проходити зовсім вузькою місцевістю над урвищем.
А ще я чомусь боявся, що ми зараз зустрінемо очкову змію. Напевно, це було після перегляду фільму «Мільйон способів втратити голову на дикому заході» На щастя, на жаль, змію ми не зустріли. Щастя полягало в тому, що цілі залишилися, а жаль, що подорож ще ефектніше вийшло б.
Пукара-де-Тількар
Коли ми купували собі квиток на автобус, ми взяли від'їзд на 11.30. На щастя, ми не знали, наскільки ми ризиковано взяли час для наших подальших переїздів. Касир не знала англійської, зате майстерно володіла грою в крокодила. Вона здорово вміла руками зображати двоповерховий автобус, і ми легко вибрали собі місця біля лобового вікна на другому поверсі.
Умостившись у затишному автобусі, і закинувши ніжки вище, ми розпочали свій фінальний аргентинський переїзд. Дорога була така, як показують у фільмах якийсь Техас. Спочатку, на всі боки було ще багато кольорових скель, але потім вони поступово перейшли в пустелю з дрібною рослинністю. Дорога йшла безкінечно за обрій. Було видно, як вдалині крутяться піщані дзиги, а вздовж доріг час від часу паслися Лами.
Якийсь аргентинець самотньо йшов від одного горизонту до іншого. В автобусі хилило в сон, але спати намагався щонайменше, тому що ну дуже було красиво на всі боки. Я колись реально собі в хотіли поставив побачити таку дорогу, серед диких ландшафтів вестерну. На цій дорозі відбулася одна з важливих подій, ми проїхали за 15 км від точки, яка є антиподом готелю в Гонконгу, в якому ми зупинялися півтора роки тому. Тобто рівно з протилежного боку землі був цей готель.
На одній із зупинок місцеві бабусі пропонували стрітфуд, відмовитись було неможливо. Через пару днів перечитуючи нотатки інших туристів, ми вичитали попередження про те, що на цьому маршруті в жодному разі не купуйте стрідфуд, можна дуже сильно отруїтися. На щастя, нас це не зачепило. Через 4 години автобус приїхав у якусь, перепрошую за вираз, Індію.
Ла-Кьяка
Температура 20oC
Висота: 3442м
Перельотів позаду: 6
Переїздів за: 3
Це був якийсь повний трішець, на вокзалі творилося щось не уявне, наче місто пережило атаку зомбі і тепер глобальне відновлення нації. Залишивши Дашу охороняти речі, я побіг у туалет, поки Даша стояла, вокзал почав затоплювати водою і Даші доводилося мігрувати з речами. Коротше те, що відбувалося на вокзалі, не піддається опису. На запитання "Болівія? " місцеві впевнено показували пальцем напрямок. Туди, отже, туди! Йдемо містом з речами у бік кордону, йти довелося чимало, але це було досить кумедно, ми почувалися мексиканцями, які збираються зробити нелегальний перехід.
Курс - на кордон
Згодом у далині з'явився довгоочікуваний міст, до якого вела невелика черга. Підійшовши до віконця і віддавши паспорти, ми отримали штамп виїзду. Посередині мосту стояв стовп, з одного боку було написано "Аргентина" з іншого "Болівія". І ось він важливий момент, перший крок по той бік! Так, ми це зробили! Самі не знаючи того, ми нелегально перетнули кордон без штампу в'їзду, ми впевнено йшли вперед.
Останній метр до кордону
Оповідання про подорож Болівією
