Австралия! Просто Австралия… !
Солнечное утро двадцать пятого декабря две тысячи десятого года. Такси белого цвета медленно выруливает на эстакаду, которая ведет из аэропорта в город. В аэропорт этим утром прибыл всего один рейс, видимо, сказывалось Рождество, наступившее шестью часами ранее. Вокруг постоянно менялись пейзажи, вдалеке показались первые черты красавца – города. Молодой человек, сидящий в машине, никак не мог поверить, куда он все-таки приехал. Это была не то, чтобы его мечта, скорее это была одна из самых желанных целей – совершить поездку в одну из самых загадочных стран на планете – в Австралию. «Австралия! Ав-стра-лия! … Ну надо же, куда меня занесло», - думал я в те мгновения и никак не мог поверить, что я все-таки доехал. А когда на горизонте показался Мельбурн, мне окончательно «похорошело» .
Мысль посетить Австралию мелькала в моей голове достаточно давно. Я долго подбирал время для поездки, не забывал и про финансовую сторону вопроса, поскольку путешествие на этот континент – далеко не дешевое удовольствие. Летом десятого года я с группой единомышленников предварительно договорились, что Новый Год мы встретим в Австралии. Потом последовали месяцы принимаемых и не принимаемых решений, в результате которых наша команда претерпела значительные изменения в своем составе. Когда же в Москву пришла осень, я начал бить тревогу, поскольку цены на билеты поползли вверх. Маршрут выбрали сложный, собственно, его планировали самостоятельно. Решили взять максимум и посмотреть максимум, - в Австралию на недельку ехать смысла не имеет. После длительных консультаций, мы решили поехать по следующему маршруту: Мельбурн – остров Кенгуру – Аделаида – Дарвин – Брисбен – Голд-Кост – Сидней. Красный центр, Перт, Тасманию и Канберру решили оставить на другое путешествие. Сидней и Мельбурн попали в список по причине своей «раскрученности», остров Кенгуру – интереснейший национальный парк, Аделаида богата винными долинами, в Дарвин поехали из-за национального парка «Какаду», в Брисбене и на Голд-Кост планировали позагорать и покупаться. Собственно, как решили, так и начали формировать тур.
Я обзвонил нескольких туроператоров, решив купить тур у них. Услышав цены, я чуть – было не облысел – дешевенький тур в 3-4х звездочных отелях на 3-4 города и на 14 дней стоит в минимальном варианте сто пятьдесят тысяч рублей на человека. Мою программу одна компания оценила в 250 тысяч с человека, другая – в 310! Я окончательно пришел к выводу, что аппетит наших господ – коммерсантов не знает разумных и не разумных границ, и решил путешествовать, бронируя все самостоятельно. Конечно, меня смущало, что опыта подготовки таких сложных во всех смыслах слова путешествий у меня не было, но… нужно было когда-то и начинать, а тут и случай представился
Сначала билеты. Посмотрев через системы бронирования предложения крупнейших авиакомпаний, я пришел к выводу, что полетим мы рейсами Emirates. Во-первых, привлекательная цена, новые самолеты и отличный сервис. Во-вторых, радовало минимальное время стыковок и общего полета. Итак, Москва – Дубай - Мельбурн и Сидней – Дубай – Москва – это первый шаг. Второй шаг – внутренние перелеты. В Австралии существует несколько крупных перевозчиков – естественно, это Qantas, JetStar, VirginBlue сэра Ричорда Брэнсона, и меньшая по размеру Tiger Airlines. Я остановился на национальном перевозчике – на Qantas. И тут встретил первую трудность – чтобы попасть на остров Кенгуру до обеда, нужно вылетать из Мельбурна в Аделаиду в шесть утра. В это время вылетает только один рейс австралийского низкобюджетного перевозчика JetStar. Я, признаться, крайне негативно отношусь к таким перевозчикам, особенно к российским – цены не такие и низкие, сервиса на борту – ноль, часто задерживают или отменяют рейсы, да и в целом у них наплевательское отношение к пассажирам. Но выбора не было, и билеты были выкуплены. С Аделаиды на остров Кенгуру летает региональный перевозчик Regional Express (REX) – именно его услугами мы и воспользовались. А маршрут Аделаида – Дарвин – Брисбен – Сидней обслуживала авиакомпания Qantas.
Теперь отели. Здесь я использовал массу систем бронирования – где-то сервис «Аэрофлота», где-то копался на сайте самих отелей, где-то использовал международные системы бронирования. Все дело в том, что разные ресурсы предлагают разные цены на одни и те же отели. Например, номер в отеле «4seasons» в Сиднее стоил дешевле у Emirates, в то время как на их собственном сайте цена «кусалась» на 150 долларов в сутки. Вывод – мониторинг, мониторинг и еще раз мониторинг.
Дальше страховка. В компании «Оранта» она обошлась примерно 30 долларов на человека на 3х недельный полис.
Но оставались и нерешенные вопросы – экскурсии и оформление визы. Проштудировав Интернет и несколько книг, я понял, что во всех городах маршрута можно оформить экскурсии на месте, или вообще провести их самостоятельно. Исключение составляла «Великая Океаническая Дорога» в Мельбурне, под Рождество на нее большой спрос. Второе исключение – это Дарвин с его национальными парками, особенно в сезон дождей (с ноября по апрель). Поискав в сети предложения австралийцев, я решил не рисковать, и забронировать все в России – слишком сомнительными выглядели сайты этих компаний, а солидные турфирмы я не нашел. Я обзвонил все тех же господ-коммерсантов, но уже с предложением организовать экскурсию. И каково же было мое удивление, когда все отказывались с формулировкой «нам это не интересно». Умный читатель уже все понял – наши барыги предпочитают наварить чуть-чуть на авиабилете, побольше – на отеле, содрать за оформление визы, и «впарить» пару массовых экскурсий, получить прибыль 100% от стоимости тура и жить припеваючи. Офигеть, бизнес, правда? Понятно, зачем им продавать мне экскурсию за 100 долларов, получив с нее 20, если можно «пропихнуть» дешевенький отель за 100 у. ё. , получив с него 50 . И это туроператоры, крупнейшие в России, между прочим. Да ничего они, как правило, не могут, просто крупные перекупщики. Единственная компания, подготовившая внятное предложение, была Quinta Tour, услугами которой мы и воспользовались, купив эскурсии. Отмечу, что уже на местах я узнал об истинных ценах на предложенные услуги, Quinta Tour накрутила от 10 до 25% на экскурсию – в общем, вполне разумные деньги. А если б тогда я знал контакты всех исполнителей на местах, наверное, и вовсе отказался бы от услуг наших посредников.
Виза – штука сложная. Страстями о дерзостях посольства Австралии в Москве завален весь Интернет. Морально я уже приготовился к тому, что визу могут и не дать. А страховку от невыезда самостоятельным туристам никто не сделает – вот еще один «совдэповский» пережиток нашей страны – во многих странах она также покупается через Интернет, наряду с обычной медицинской. Помог случай – у товарища в посольстве работает знакомая. Заочно, по телефону, мы обговорили с ней пакет необходимых документов, и в указанный день я просто все подвез ей, оплатил пошлину, а через десять дней забрал паспорта уже с визами. Забавно, как все просто, когда есть связи – никаких придирок, собеседований и прочей ненужной волокиты.
В общем, все было готово к поездке лишь за несколько дней до вылета. Впервые в своей практике, я с командой отправлялся в путешествие не на «традиционные» две недели, а на три с половиной.
Двадцать третьего декабря десятого года мы на электричке поехали в Домодедово. Москва задыхалась от пробок, а через несколько дней прошел дождь, который напрочь заморозил электросети, и многие пассажиры сутками оставались в аэропорту. Нам повезло – мы как чувствовали, что нужно уехать пораньше. В аэропорт я уже приехал с посадочными талонами на руках, так что нам оставалось лишь сдать багаж и пройти предполетные формальности. В зоне ожидания я встретил товарища, который вылетал через соседний выход в Бангкок рейсом авиакомпании «Трансаэро». Мы поболтали, после чего разбрелись по самолетам. В тот день Emirates поставила на рейс Боинг-777, очень современный и комфортный. Я забронировал хорошие места в первой части салона, так что полет прошел на легкой ноте. Питание на уровне, единственное, что не порадовало – почему-то отсутствовали комплекты теплых носков и предметов личной гигиены – ранее все это без особых проблем выдавали всем пассажирам. Пять часов полета прошли практически незаметно, поскольку все мы спали сном младенца.
В шесть утра в аэропорту Дубая было подозрительно многолюдно – все дело было в наступающем католическом Рождестве. Я почему-то думал, что оно наступает с 25 на 26 декабря, а как выяснилось уже в Мельбурне, его отмечают в ночь с 24 на 25е декабря. «Полазив» по терминалу, я решил передохнуть «с шиком», и направился прямиком в бизнес-зал Emirates. Я был поражен – зал был забит пассажирами, многие сидели на подлокотниках кресел и диванов. «Рождество! », - ответила мне сотрудница, и отправила восвояси. Раньше я всегда договаривался с девчонками за скромное вознаграждение стать посетителем бизнес-зала, однако в этот раз номер не прошел. Мы уже было собрались перекочевать на сидениях в зале ожидания, но я вспомнил, что в этом терминале есть еще два бизнес-зала. Один оказался закрыт, а второй – «Мархаба» - работал. Стоимость посещения составляла примерно сорок американских долларов, правда лимит посещения был ограничен четырьмя часами. Для меня это был нонсенс – раньше я нигде не сталкивался с тем, чтобы пассажиров ограничивали, - обычно платишь «энную» сумму, ну и наслаждаешься всеми преимуществами бизнес-зала. Второй недостаток «Мархабы» - сотрудницы, ссылаясь на перегруженность аэропорта, не давали пассажиром лежать и спать на диванах (собственно, для этого туда все и приходят). Меня будили примерно раз в час, я, конечно, делал вид, что встаю, а потом снова падал на тепленькое место .
Так прошли четыре часа ожидания. В девять утра местного времени мы прошли на посадку на борт Боинг-777, выполняющего рейс до Мельбурна. Посадка шла очень медленно, и вылет задержали примерно на час. Как опытный путешественник, я снова забронировал нам места с большим пространством для ног, что, в целом, облегчило 14ти часовой перелет. Сервис на борту был на уровне, кормили полноценных два раза, регулярно приносили какие-то закуски и напитки, в меню развлечений – русскоязычная пресса, фильмы на русском языке и многое другое. Если оценивать авиакомпанию по параметрам «цена-качество-сервис», то Emirates можно поставить крепкую «пятерку» - все остальные явно проигрывают.
Аэропорт Мельбурна меня не впечатлил. Еще в самолете нам дали какие-то мудреные анкеты, которые требовалось заполнить. Говоря по-русски, без пол-литра не разберешься. Здание терминала выглядело стареньким и сильно изношенным. Пройдя вовнутрь, ощущения не изменились. На миграционном контроле очереди не было, - это был первый построждественский рейс. В помещении ощущался стойкий запах алкогольного перегара. Проставив какие-то штампы и забрав основную часть анкеты, нас пропустили в нейтральную зону, где к нам подошел офицер. Он мало отличался от своих коллег – помятая одежда, красное лицо, несвежее дыхание. Вот он, праздник на лицо! Он переспросил, не везем ли мы чего-то запрещенного, проверил корешок от анкеты и отправил в багажную зону. Я поменял деньги, нужно было чем-то расплачиваться за такси. Курс был крайне невыгоден – на один американский доллар давали 0.8 австралийских. В Москве курс был 1 к 1. Я искренне пожалел, что не поменял немного в Сбербанке. Багаж выдали быстро – через полчаса после посадки все триста пятьдесят пассажиров уже стояли в очереди на таможенном контроле вместе со своими чемоданами. В конце двух очередей стоял координатор, который проверял содержание корешка от анкеты. Интересно, что если ты написал, что не везешь ничего запрещенного, тебя автоматический ставили в очередь на досмотр, где, вдобавок, была большая очередь. Если же ты написал, например, что везешь в чемодане одну бутылку советского шампанского и два яблока, тебя отправят по короткой очереди для личного досмотра. На деле, сотрудник таможни просто смотрит в твою анкету, и пропускает тебя дальше.
В свободной зоне слегка нетрезвые встречающие искали глазами своих родственников и знакомых. Мы же прошли к выходу, где организованной очередью стояли таксисты. Мы сели в первую машину, сообщили название отеля, и тронулись. Свои эмоции я попытался описать вначале своего рассказа об австралийском путешествии. Но реально, словами бы их не передал и сам Александр Сергеевич Пушкин – это нужно именно пережить. Мысль в том, что я в Австралии задавил весь негатив, накопившийся во мне за прошедший год в Москве.
Таксист пытался завести с нами задушевный разговор. Вообще, в Австралии у них любимый вопрос: «Фёст тайм хиа? » (что по-нашему означает «вы здесь в первый раз? »). Спрашивается это не из соображений любезностью, а чтобы содрать с нашего брата пару десятков лишних долларов. Если ты отвечаешь утвердительно, тебя прокатают по городу самой длинной дорогой. Ну а если ты отвечаешь, что посещаешь город регулярно и это твой пятый приезд за пару лет, таксист сделает «железную мину» и повезет тебя самой короткой дорогой
Первое ощущение, когда на горизонте показался Мельбурн – это маленький Гонг-Конг, города очень похожи, правда, последний на порядок крупнее. Улицы были пустые, не было движущихся машин, пешеходов! Никого… Поболтав с водителем, я выяснил, что Рождество уже наступило, и что люди отсыпаются в своих жилищах. «Прикольно», - подумал я тогда… Похоже на сцену из романа Кинга «Лангольеры», когда герои шли по «живому в глазах», но пустому «по существу» аэропорту .
В Мельбурне я выбрал отель Stamford. Этот пятизвездочный отель расположен в самом центре города, на пешем расстоянии от основных достопримечательностей. В пятизвездочной категории он предлагал наименьшую цену за номер. Плюсом стало то, что отель любезно согласился заселить нас заранее, в 8 утра, что очень актуально в Рождество (пусть и католическое). В номерах есть все необходимое для жизни, включая небольшую кухню, и даже стиральную и посудомоечную машину. Завтрак стоит 26 австралийских долларов, качество и ассортимент ниже среднего. Например, в Китае, или даже в Германии, в аналогичном отеле выбор в несколько раз больше, а цена ниже. Это особенность всех австралийских отелей – стоимость завтрака, как правило, никогда не включена в цену номера, при этом для советского туриста ассортимент и цена покажутся несоответствующими, даже в пятизвездочных отелях. На крыше расположен небольшой бассейн, метров на десять и очень маленькая и грязная сауна, которой, по этическим соображениям, я не пользовался
По заселению, мы решили отдохнуть после долгого перелета. Правда, приняв душ и переодевшись, я быстро оценил все преимущества пустого города – получились отличные фотографии, в обычное время на которых красовалось бы большое число незнакомых лиц. Здесь же ты, достопримечательность, и больше никого . Ради того мы рванули в город. Не буду останавливаться на достопримечательностях Мельбурна – о них все очень подробно написано в сети, более того, в любом отеле есть карта центра города, где очень красочно все расписано. Отмечу, что на обзор всего, что можно и нужно посмотреть, у Вас уйдет один день. Второй уйдет на шопинг, но об этом чуть ниже. Последующие дни – исключительно на пригородные экскурсии.
День прошел быстро, интересно и познавательно. Мельбурн показался мне экстравагантным и в меру консервативным городом. По улицам летали попугаи, и черно-белые вороны (именно вороны, а не сороки). Мы даже предположили, что это наши вороны-эмигранты, которые, пока летели, изрядно поседели (побелели) . За такое оперение мы нарекли их «вороны – сацебелки». Откуда пошел термин, не знаю, но в наших головах и применительно к этим птицам, он прижился .
Вечером мы расположились в ресторане Harry’s, который находится на первом этаже отеля и до отвалу объелись стейком из кенгуру и прочими вкусностями. Стейк, кстати, был один из лучших за всю мою австралийскую поездку.
Двадцать шестого декабря мы встали рано, примерно, в семь утра. В пол-восьмого за нами приехал автобус, и нам предстояла экскурсия по Великой Океанической дороге – собственно, многие едут в Мельбурн именно ради этого приключения. Мы бронировали его через Quinta Tour, в Москве. На месте его также можно купить в любом туристическом бюро, крупнейшее из которых – Australian Pacific Tours (сокращенно АPT). «Прогуглив» название, вы легко выйдете на их сайт и сможете забронировать экскурсии по всей Австралии.
Автобус собрал пассажиров по нескольким отелям и поехал к зданию центрального туристического центра, на набережной. Там уже стояла цепочка из автобусов, в которые рассаживались пассажиры. В один из них с надписью «Great Ocean Road» сели и мы. Интересно, что в Австралии нет гидов, водители выполняют их функции, крутя баранку и попутно разговаривая по микрофону. Наш первый гид-водитель – Шейн – лысый дядечка лет пятидесяти в шортах скаута. Шейн очень хорошо выполнял свою работу, много и интересно рассказывал, шутил, фотографировал туристов. Пожалуй, это был самый активный водитель за всю поездку. Экскурсию по Великой Океанической Дороге проводят в двух вариантах – однодневная и двухдневная, с ночевкой в небольшом городе. Протяженность маршрута – 650 км, в целом, посильная для одного дня. Оставаться на ночь я не рекомендую, отель там «ни о чем», а развлечений нет. За день мы посмотрели все побережье, полетали на вертолете, увидели знаменитые «12 апостолов» и вернулись в Мельбурн. Интересно, насыщенно, бюджетно и без проволочек.
После экскурсии мы пошли в здание отеля Portland, где поужинали в одноименной пивоварне. А Австралии нет местного пива в классическом понимании, они пьют английский эль. Перепробовав множество марок, я так и ни на чем не остановился – в конце поездки «заливал» лишь мексиканскую «Корону». Еще один недостаток данного заведения – сквозняк, который, почему-то, бывает там круглосуточно, на что жалуется даже персонал, который там работает.
Третий день в Мельбурне мы посвятили шопингу, дабы в Мельбурне есть все возможности для этого. Крупнейшие торговый цент расположен в старом здании почты, и называется Melbourne City. Два квартала вокруг – это тоже магазины. Не поленитесь заходить в небольшие магазинчики в переулках – там очень много интересных, модных и недорогих вещей. Если сравнивать шопинг во всех городах Австралии, где мне довелось побывать, то наибольшего размаха он достигает именно в Мельбурне. Так что вперед, за покупками !
Любой поход по магазинам предполагает трату денег. Можно, конечно, расплачиваться кредиткой, я же, например, по старинке, предпочитаю старый - добрый «кэш». Город пестрит «обменниками», практически ничем не отличающихся от наших, советских. Но не все так просто – на курс на табло Вы можете даже не смотреть, т. к. существует некоторая комиссия. Размер комиссии устанавливает… сам кассир… по приницпу «на дурака». В обменных пунктах работают исключительно азиаты, как правило, китайцы, которые глазом не моргнут, чтобы Вас обобрать. Мы дали девочке четыреста зеленых. По курсу она должна была дать 380 австралийских долларов, она же выдала только 340, напечатав красивый чек, где написано, куда пошли еще сорок долларов. Он пестрил различными процентами, аббревиатурами, не понятными простому советскому гражданину. Получил столь маленькую сумму, я поднял скандал и отменил операцию. Девочка задергалась, начала предлагать уже 370 долларов, но я был непреклонен – забрал свои деньги и ушел. Обойдя таким образом 2-3 «обменника», я понял, что они все так работают. Зайдя в банк, я уточнил, что в банках курс обмена фиксированный, и комиссия минимальная – 5 долларов, независимо от суммы. Лучшими с точки зрения обмена являются Bank of Quinsland и Australian Arab Bank. Настоятельно рекомендую обменивать суммы побольше, Австралия – страна не из дешевых, деньги уходят быстро. Банки работают с 9 до 18 строго по будням, и расположены далеко не на каждой улице. Помимо всего, при обмене требуется паспорт, чего не нужно в обменном пункте. В некоторых местах, например на острове Кенгуру, в Дарвине или на Голд-Косте, «обменников» нет вообще, и банк максимум один, да и то с невыгодным курсом. Лучшие города для обмена – Мельбурн, Сидней, Аделаида, Брисбен.
После шопинга мы определились, что хотим купить еще одну экскурсию, пошли в офис APT и приобрели тур «Австралийская Ферма – Исторический поезд – Резервация коал – Парад Пингвинов на острове Phillip». Все удовольствие обойдется в 200 австралийских долларов с человека, при этом экскурсия начинается в восемь утра с возвратом к полуночи.
Началось все стандартно, – в 7 утра подошел автобус, который собирал пассажиров по городу. По окончании сей процедуры «паксов» высадили у здания центрального туристического центра. В этот раз так гладко не обошлось – мы ждали автобус около часа, была путаница с турами, пока к нам не подошел Стив – водитель. Рассадив всех и представившись, он вместе с нами тронулся в путь. Через час езды и первая остановка – неприметное кафе в сосновой роще. Сначала все как-то неохотно выходили на стоянку, пока не увидели на поляне стаю огромных белых какаду. А поскольку наш автобус прибыл первым, удовольствие пообщаться с этими прекрасными птицами выпало исключительно нашей группе. Стив достал из багажного отсека раскладной столик, аккуратно разместив на нем баллоны с горячей и холодной водой. Потом в ведре начал готовить кофе – крутил это самое ведро над головой с налитым вовнутрь напитком – мастерство на лицо! В меню также было печенье, крекеры и корм для попугаев. Самое интересное – главное лакомство для какаду – это крекеры. Птицы вели себя раскованно, спокойно подлетали к людям, садились на ладони, руки и плечи, и даже воровали еду. Мы получили массу положительных эмоций, я даже задумался о приобретении такого попугая в России.
Вторая остановка на экскурсии – это туристический поезд Puffing Billie. Сейчас он перевозит туристов, а когда-то он был рабочей лошадкой по транспортировке полезных ископаемых. На станции толпилась очередь из желающих купить билеты, люди стояли в среднем по полтора часа. Преимуществом нашего тура было то, что билеты водителю выдали заранее. Более того, для нашей туристической компании выделили мягкий вагончик в конце состава, так что вся группа без проблем тронулась в путь, длиною 26 километров. При этом все пассажиры сели на окна, свесив ноги вниз. Единственная достопримечательность в пути, – деревянный мост на сваях высотою 15 метров, по которому проходит поезд. В остальном, ты любуешься деревьями и редкими поселками. Через полчаса поезд приходит на станцию, где туристов ждут их автобусы. Если сравнивать его с поездом в Аргентине (Ушуайя), то последний несколько интереснее.
На платформе Стив сообщил, что мы пересаживаемся в другой автобус, поскольку его рейс на этом заканчивается. Сменив экипаж, мы поехали дальше. Водитель Джон показался нам вполне веселым парнем, а, узнав, что мы из России, и вовсе сосредоточился на нашей компании. Дело в том, что он женат на девушке с красивым именем Вероника, которая родилась в Киеве, долгое время жила в Москве, и приехала в Австралию учиться, где и познакомилась с ним. Джон настолько проникся нашей культурой, что усердно учит русский язык, варит борщ и даже отмечает русское Рождество.
Час пути, и мы приехали на австралийскую ферму Warlook. Нас, небольшую группу из десяти человек, сразу повели в небольшой сельский домик. Пятиминутная экскурсия по нескольким комнатам, и мы все сидели за небольшим столом в столовой комнате. Очевидно, что ферма работала не столько на сельское хозяйство, сколько на прием туристов – об этом говорило не только количество столов для обеда, но и сувенирный магазин на выходе из здания. Компания у нас подобралась интересная. Среди всех сразу выделалась дама лет пятидесяти с невероятно белыми, фарфоровыми зубами. Это была Моника, американка по происхождению, приехавшая в отпуск в Австралию со своим мужем-норвежцем и двумя детьми. Дополняли стол пара из Гонг-Конга. Очень интересно было наблюдать за мальчиком из этой пары, который отчаянно пытался говорить на «китайском» английском, но у него ничего не получалось . Моника быстро взяла инициативу в свои руки, и уже через двадцать минут весь стол усердно общался друг с другом. Так было и всю дальнейшую дорогу, - периодически все мы снова пересекались и общались на разные темы.
После обеда нас посадили в фургон, который был прицеплен к джипу, и повезли на другой край фермы. В ангаре, в специальном загоне, находились молодые телята. Всем выдали по большой соске – и можно было их покормить. А после все желающие могли подоить корову. Вы не представляете, дорогой мой читатель, с какими лицами доили корову «казалось бы» взрослые и серьезные люди ! Дальше – питомник птиц и кенгуру. Впечатляет белый павлин, таких птиц я раньше не видел. Ну и конечно кенгуру – за всю поездку пообщаться максимально близко с этими животными удалось именно при посещении фермы. На входе дедушка выдает всем желающим стаканчик с кормом, далее проходишь в загон и ищешь своего кенгуру. А после – незабываемые ощущения от первого знакомства с ними. Можно делать все – даже валяться с ними в обнимку. Правда, они очень быстро устают – когда через час приехали еще туристы и принялись их кормить, животные отказывались от корма и устало отдыхали в тени деревьев, не обращая никакого внимания на туристов.
Поездка по ферме в самом разгаре. Девушка в ковбойском наряде прокатила нас дальше – на большое поле, где паслись овцы. Нам наглядно продемонстрировали, как специально обученные собаки пасут овец, а после все желающие могли принять участие в стрижке и сборе шерсти. В заключении всем выдали по плетке, и обучили обращаться с ней «настоящим австралийским способом».
Три часа на ферме пролетели в один момент. Мы и опомниться не успели, как Джон рассказывал очередной анекдот и уверенно держал курс на остров «Филипп». Остров является национальным парком, и является второй по известности достопримечательности под Мельбурном, после Великой Океанической Дороги. Первая остановка на острове – резервация коал, открытая годом ранее. Честно скажу, коал в естественной и неестественной среде очень сложно наблюдать – эти «пушистые проныры» сидят так высоко и малоподвижно, что не хватает терпения ожидать, пока медвежонок пошевелит хотя бы лапкой. Нам повезло – сразу на входе на дорогу выскочил крупных размеров коала-мишка, вокруг сразу же собралась толпа зевак. Он огляделся, и, не увидев вокруг ничего интересного для себя, нырнул в кусты и залез на ближайший эвкалипт. Другие коалы сидели так высоко, что разглядеть их без специальных средств, практически невозможно.
Далее – снова автобус. Расстояние в 10 километров мы преодолевали примерно сорок минут. Здесь, на «Филипп Айленд», мы попали в первую, собственно говоря, и последнюю, пробку в нашем австралийском путешествии, - слишком много туристов направлялись в местечко с названием «парад пингвинов». Суть проста – с закатом из океана выпрыгивают небольшие пингвины и дружной организованной колонной направляются на берег и расползаются по норам. Ты, как классический турист, устраиваешься поудобнее на берегу и наблюдаешь за этим зрелищем. С виду все красиво. На деле, большего «отстоя» я не видел уже давно. К вечеру резко похолодало, свитера, припасенные еще в России, не спасали, - это первый минус. Второй – количество туристов составляло, по моим оценкам, 800-1000 человек, при этом «аттракцион» рассчитан на 200-250 человек. А теперь всем дружно предлагаю представить происходящее – на лавочках на сильном ветре при температуре +8 градусов Цельсия, расположилась тысяча человек и спокойно наблюдала увлекательное зрелище. Представили? И я нет, поскольку это невозможно. Народ стоял на задворках, ползал по кустам, прыгал по головам. В общем, было больше похоже на «парад кенгуру с обезьянами». Постояв там минут 15, я сильно замерз. Было принято коллективное решение пойти в туристический центр и погреться. На весь парад выделалось 2 часа. Поверьте, это чрезмерно много. Особо стойкие «тусовались» там до конца мероприятия, пока окончательно не стемнело до такой степени, что стало не видно синий от холода нос своего соседа. Естественно, никто там ничего не рассмотрел. За два часа на берег вышло порядка 50-60 пингвинов, т. е. по одному пингвину на двадцать туристов. В Антарктике и Аргентине, например, паром доходит до группы островов, где на шлюпках туристы перебираются на остров. Там соотношение 1:100 в пользу пингвинов. При этом, их можно трогать, кормить, гладить, да хоть купаться с ним. В Австралии же при съемке на видеокамеру подбегала странная тетечка и на хорошем английском говорила: «Сэр, плиииииз, ноу фото, ноу камерас… бла-бла-бла». Одним словом – жесть. «Парад пингвинов» подпортил общее впечатление от экскурсии.
Обратная дорога заняла два с половиной часа, которые я благополучно проспал. Мой покой нарушала только Моника, сидевшая рядом и активно общавшаяся с соседом. В Мельбурне автобус долго и нудно развозил туристов по отелям. «Экстрима» полусонным туристам добавил опоссум, который выскочил из-под куста прямо нам под колеса, и, как ни странно, остался при этом жив.
В номере мы принялись паковаться – всего через пару часов нам предстояло ехать в аэропорт и продолжать путешествие. Забегу вперед, отмечу, что Мельбурн, – настоящий город мечты, - красивый, душевный, аккуратный. Я ни сколько не пожалел, что начал свое знакомство с Австралией именно с него, - Сидней шумноват, Брисбен мрачноват, Дарвин маловат, а в Аделаиду нужно лететь с пересадкой.
Поспать удалось два часа, и в четыре утра меня разбудил будильник. Позавтракав крекерами, мы пошли на ресепшен, посчитались, и долго искали такси, заказанное через консьержа накануне. Водитель опаздывал, и мы решили проголосовать. Не успел я поднять руку, как тут же остановилась первая проезжавшая машина с шашечками. Водитель принялся паковать чемоданы, в то время как сзади подлетела другая «телега» с подобной надписью. Ее пилот, быстро оценив, что мы – его пассажиры, начал ругаться с нашим водителем. Я в состоянии глубокой прострации только стоял, спал и изредка вдумывался в их слова. Наконец, они договорились, перекинули чемоданы во вторую машину и мы, наконец, поехали. Сильно подбадривал запах канализации, который доносился от прорвавшей трубы в подвале отеля.
Аэропорт Мельбурна был многолюден – таким я его еще не видел. На сегодня у нас запланирован маршрут Мельбурн – Аделаида, обслуживаемый авиакомпанией JetStar, и Аделаида – о. Кенгуру, выполняемый REX Airlines (другое название – Regional Express). «ДжетСтар» - крупнейший лоу-кост перевозчик Австралии, дочернее предприятие авиакомпании Quantas. В здании терминала внутренних авиалиний он занимает правое крыло. Пассажиры регистрируются на рейс сами через специальные киоски, а далее все выстраиваются в небольшую очередь для сдачи багажа. Очень приятно, что авиакомпания «не заметила» 5 килограммов лишнего веса в наших чемоданах – «Аэрофлот», например, обирает пассажиров и с килограммом перегруза – это вообще нонсенс.
Предполетные процедуры не заняли и пятнадцати минут, после чего мы уютно расположились в кофейне в свободной зоне аэропорта. Российским аэропортам такие показатели и не снились! На борту я забронировал первый ряд кресел, рядом с входом в самолет. Аэробус А320 был до отказа заполнен пассажирами. Напротив меня расположились две стюардессы, которые регулярно начитывали в микрофон предполетную информацию. Вся посадка прошла за двадцать минут, после чего самолет начали буксировать в зону «рулежки».
Пилоты сразу «с рулежки» выехали на взлетную полосу и начали разгон. Проехав по полосе километра полтора, начался подъем носа. В какой-то момент все резко наклонилось вперед – мы начали тормозить. Передняя стойка шасси снова опустилась на асфальт. Планер понесло юзом на левый бок, после чего он начал выравниваться. Остановились мы в самом конце ВПП. Мои спутники даже ничего и не поняли, я же понимал, что командир прервал полет по неведомым нам причинам.
Приготовившись к эвакуации, я расстегнул ремень, и левой рукой схватился за ручку открытия двери, рядом с которой сидел. Стюардессы смотрели на пассажиров пятикопеечными глазами и непониманием на лице. Через пять минут на связь вышел командир корабля и сообщил примерной следующее: при взлете у самолета начала убираться механизация левого крыла из взлетного положения в крейсерское. Он принял решение прервать взлет, дабы избежать децентровки борта во время взлета. Также он добавил, что безопасность для авиакомпании на первом месте, и что аварийная эвакуация не требуется, сейчас за нами подъедет буксир и оттащит планер к терминалу.
Буксир действительно подали минут через десять вместе с группой лиц в униформе и пожарной машиной. Люди долго осматривали левое крыло, после чего самолет отбуксировали на дальний край поля. Осмотр продолжился, при этом пассажиры наблюдали за происходящим из окон своих иллюминаторов
Прошло около получаса, командир вышел в салон, представился, взял в руки «матюгальник» и сообщил, что все пассажиры поедут в терминал на автобусах и полетят другим лайнером, этот борт никуда не полетит. Еще через десять минут мы уже были в терминале. Меня беспокоило другое – мои часы показывали местное время – 8.30 утра, а рейс с Аделаиды на остров Кенгуру был в 10.30, при этом еще час лететь. Нетрудно догадаться, что стыковка срывалась. Я обратился в информационную службу авиакомпании с просьбой посодействовать и вопросе помощи нашей команде добраться до острова Кенгуру, на что услышал банальный для «лоу-коста» ответ – у вас билет на рейс другой авиакомпании, разбирайтесь с ними самостоятельно. От такой дерзости этой тетечке хотелось сделать что-то беспринципно-гадкое, но воспитание не позволило мне ей нахамить. Я начал приводить доводы и объяснять, что вина во всем происходящем исключительно их. Более того, я пригрозил «разбором полетов» и штрафами по Российскому законодательству. В разговор вступил дядечка, старший на смене. Он, услышав мои доводы, решил сбавить тон беседы и пообещал предупредить персонал авиакомпании в Аделаиде и помочь с приобретением новых билетов на рейсы REX Airlines. Как хорошо, что он не знал, что российское законодательство практически никак не регулирует ответственность авиакомпании перед пассажирами, а компенсации выплачивают смешные и копеечные
Через два часа к терминалу подогнали Аэробус А320, который был подозрительно похож на предыдущий. Как опытный «пилот», я запомнил номер сломанного борта, и воочию смог убедиться, что самолет действительно другой. А далее – все те же процедуры – посадка, «галдеж», усадка, рулежка, нуууу, и взлет. Самолет в этот раз был не такой забитый, например, одна женщина из нашего ряда не полетела. При этом, отказов было несколько десятков. Мы же верили в «светлое будущее», и от полета не отказались . Экипаж был тот же самый – и опять напротив меня сидели знакомые лица. Мы разговорились со стюардессами, они оказались очень вежливыми и милыми девушками. По «спецсвязи» они связались с представителем в Аделаиде и еще раз предупредили о наших проблемах. Более того, даже бесплатно покормили, хотя этот сервис был платным.
Полет прошел гладко, и уже через час я увидел в своем иллюминаторе лагуну Аделаиды и винные долины. Аэропорт города напомнил мне аэровокзал Мельбурна, только меньше и уютнее. Получив багаж, мы направились в правый сектор, к стойкам JetStar с целью поменять билет, поскольку рейс до острова Кенгуру давно улетел. За стойкой сидела девочка весом килограммов в сто с заплывшим лицом и отсутствием какой-либо мимики во время открытия рта. Говорила она настолько несвязанно и тихо, что мне пришлось свое ухо придвинуть практически к ее рту, что, откровенно говоря, не доставило мне большого удовольствия. Более того, ее ответы на все вопросы о помощи сводились к разговору: «Здравствуй дерево, я – дуб! », а проще говоря – она пыталась от нас избавиться. Подняв скандал, я практически силой… взгляда… заставил ее написать на авиабилете время фактического вылета и прибытия, и поставить штамп. Она долго сопротивлялась, но под влиянием моего обаяния в сочетании с морально-физическим давлением, сдалась и безоговорочно капитулировала. Такое отношение к пассажирам еще больше закрепило мой негатив по отношен
Австралія! Просто Австралія… !
Сонячний ранок двадцять п'ятого грудня дві тисячі десятого року. Таксі білого кольору повільно вирулює на естакаду, яка веде з аеропорту до міста. В аеропорт цього ранку прибув всього один рейс, мабуть, давалася взнаки Різдво, що настало шість годин раніше. Навколо постійно змінювалися пейзажі, вдалині з'явилися перші риси красеня – міста. Молодий чоловік, який сидів у машині, ніяк не міг повірити, куди він таки приїхав. Це була не те, щоб його мрія, швидше, це була одна з найбажаніших цілей – здійснити поїздку в одну з найзагадковіших країн на планеті – в Австралію. “Австралія! Австралія! … Ну треба ж, куди мене занесло», - думав я в ті миті і ніяк не міг повірити, що я таки доїхав. А коли на горизонті з'явився Мельбурн, мені остаточно подобрішало .
Думка відвідати Австралію майнула у моїй голові досить давно.
Я довго підбирав час для поїздки, не забував і про фінансову сторону питання, оскільки подорож на цей континент далеко не дешеве задоволення. Влітку десятого року я з групою однодумців заздалегідь домовилися, що Новий Рік ми зустрінемо в Австралії. Потім були місяці прийнятих і не прийнятих рішень, в результаті яких наша команда зазнала значних змін у своєму складі. Коли ж до Москви прийшла осінь, я почав бити на сполох, оскільки ціни на квитки поповзли вгору. Маршрут вибрали складний, власне його планували самостійно. Вирішили взяти максимум і подивитися максимум, - в Австралію на тиждень їхати не має сенсу. Після тривалих консультацій, ми вирішили поїхати наступним маршрутом: Мельбурн – острів Кенгуру – Аделаїда – Дарвін – Брісбен – Голд-Кост – Сідней. Червоний центр, Перт, Тасманію та Канберру вирішили залишити на іншу подорож.
Сідней і Мельбурн потрапили до списку через свою «розкрученість», острів Кенгуру – найцікавіший національний парк, Аделаїда багата на винні долини, у Дарвін поїхали через національний парк «Какаду», в Брісбені і на Голд-Кост планували позагоряти і купуватися. Власне, як вирішили так і почали формувати тур.
Я обдзвонив кількох туроператорів, вирішивши купити тур у них. Почувши ціни, я трохи - було не облисів - дешевий тур у 3-4х зіркових готелях на 3-4 міста і на 14 днів коштує в мінімальному варіанті сто п'ятдесят тисяч рублів на людину. Мою програму одна компанія оцінила у 250 тисяч з особи, інша – у 310! Я остаточно дійшов висновку, що апетит наших панів – комерсантів не знає розумних та не розумних кордонів, і вирішив подорожувати, бронюючи все самостійно.
Звісно, мене бентежило, що досвіду підготовки таких складних у всіх сенсах слова подорожей у мене не було, але… треба було колись і починати, а тут і нагода представилася
Спочатку квитки. Подивившись через системи бронювання пропозиції найбільших авіакомпаній, я дійшов висновку, що ми полетимо рейсами Emirates. По-перше, приваблива ціна, нові літаки та відмінний сервіс. По-друге, тішило мінімальний час стиковок та загального польоту. Отже, Москва – Дубай – Мельбурн та Сідней – Дубай – Москва – це перший крок. Другий крок – внутрішні перельоти. В Австралії існує кілька великих перевізників - природно, це Qantas, JetStar, Virgin Blue сера Річорда Бренсона, і менша за розміром Tiger Airlines. Я зупинився на національному перевізнику – Qantas. І тут зустрів перші труднощі – щоб потрапити на острів Кенгуру до обіду, потрібно вилітати з Мельбурна до Аделаїди о шостій ранку.
У цей час вилітає лише один рейс австралійського низькобюджетного перевізника JetStar. Я, зізнаюся, вкрай негативно ставлюся до таких перевізників, особливо до російських – ціни не такі й низькі, сервісу на борту – нуль, часто затримують або скасовують рейси, та й загалом у них байдуже ставлення до пасажирів. Але вибору не було, і квитки викупили. З Аделаїди на острів Кенгуру літає регіональний перевізник Regional Express (REX) - саме його послугами ми користувалися. А маршрут Аделаїда - Дарвін - Брісбен - Сідней обслуговувала авіакомпанія Qantas.
Тепер готелі. Тут я використав масу систем бронювання – десь сервіс «Аерофлоту», десь копався на сайті самих готелів, десь використовував міжнародні системи бронювання. Вся справа в тому, що різні ресурси пропонують різні ціни на ті самі готелі.
Наприклад, номер у готелі «4seasons» у Сіднеї коштував дешевше у Emirates, тоді як на їхньому власному сайті ціна «кусалася» на 150 доларів на добу. Висновок – моніторинг, моніторинг та ще раз моніторинг.
Далі - страховка. У компанії «Оранта» вона коштувала приблизно 30 доларів на людину на 3-х тижневий поліс.
Але залишалися й невирішені питання – екскурсії та оформлення візи. Проштудувавши Інтернет та кілька книг, я зрозумів, що у всіх містах маршруту можна оформити екскурсії на місці, чи взагалі провести їх самостійно. Виняток становила "Велика Океанічна Дорога" в Мельбурні, під Різдво на неї великий попит. Другий виняток – це Дарвін з його національними парками, особливо у сезон дощів (з листопада до квітня). Пошукавши в мережі пропозиції австралійців, я вирішив не ризикувати, і забронювати все в Росії – надто сумнівними виглядали сайти цих компаній, а солідні турфірми я не знайшов.
Я обдзвонив тих же панів-комерсантів, але вже з пропозицією організувати екскурсію. І яке ж було здивування, коли всі відмовлялися з формулюванням «нам це не цікаво». Розумний читач уже все зрозумів – наші бариги вважають за краще наварити трохи на авіаквитку, побільше – на готелі, здерти за оформлення візи, та «впарити» пару масових екскурсій, отримати прибуток 100% від вартості туру та жити приспівуючи. Офігети, бізнес, правда? Зрозуміло, навіщо їм продавати мені екскурсію за 100 доларів, отримавши з неї 20, якщо можна пропхати дешевий готель за 100 у. е. , отримавши з нього 50 . І це туроператори, найбільші в Росії, між іншим. Та нічого вони, як правило, не можуть, просто великі перекупники. Єдина компанія, яка підготувала виразну пропозицію, була Quinta Tour, послугами якої ми скористалися, купивши ескурсії.
Зазначу, що вже на місцях я дізнався про справжні ціни на запропоновані послуги, Quinta Tour накрутила від 10 до 25% на екскурсію – загалом, цілком розумні гроші. А якби тоді я знав контакти всіх виконавців на місцях, мабуть, взагалі відмовився б від послуг наших посередників.
Віза – штука складна. Пристрастями про зухвалість посольства Австралії в Москві завалено весь Інтернет. Морально я вже приготувався, що візу можуть і не дати. А страховку від невиїзду самостійним туристам ніхто не зробить – ще один «совдеповський» пережиток нашої країни – у багатьох країнах вона також купується через Інтернет, поряд зі звичайною медичною. Допоміг випадок – у товариша у посольстві працює знайома. Заочно, телефоном, ми обговорили з нею пакет необхідних документів, і в зазначений день я просто все підвіз їй, сплатив мито, а через десять днів забрав паспорти вже з візами.
Забавно, як все просто, коли є зв'язки – жодних причіпок, співбесід та іншої непотрібної тяганини.
Загалом усе було готове до поїздки лише за кілька днів до вильоту. Вперше у своїй практиці я з командою вирушав у подорож не на «традиційні» два тижні, а на три з половиною.
Двадцять третього грудня десятого року ми електричкою поїхали до Домодєдово. Москва задихалася від пробок, а через кілька днів пройшов дощ, який геть-чисто заморозив електромережі, і багато пасажирів цілодобово залишалися в аеропорту. Нам пощастило – ми як відчували, що треба поїхати раніше. В аеропорт я вже приїхав з посадковими талонами на руках, тому нам залишалося лише здати багаж і пройти передпольотні формальності. У зоні очікування я зустрів товариша, який вилітав через сусідній вихід до Бангкока рейсом авіакомпанії «Трансаеро». Ми побалакали, після чого розбрелися літаками.
У той день Emirates поставила на рейс Боїнг-777 дуже сучасний і комфортний. Я забронював хороші місця в першій частині салону, тому політ пройшов на легкій ноті. Харчування на рівні, єдине, що не порадувало – чомусь були відсутні комплекти теплих шкарпеток та предметів особистої гігієни – раніше все це без особливих проблем видавали всім пасажирам. П'ять годин польоту пройшли практично непомітно, оскільки ми спали сном немовляти.
О шостій ранку в аеропорту Дубая було підозріло багатолюдно - вся справа була в наступному католицькому Різдві. Я чомусь думав, що воно настає з 25 на 26 грудня, а як з'ясувалося вже в Мельбурні, його відзначають у ніч із 24 на 25 грудня. "Полазивши" по терміналу, я вирішив перепочити "з шиком", і попрямував прямо в бізнес-зал Emirates. Я був вражений – зал був забитий пасажирами, багато хто сидів на підлокітниках крісел та диванів. «Різдво! », - відповіла мені співробітниця, і відправила додому.
Думка в тому, що я в Австралії задавив весь негатив, що накопичився в мені за минулий рік у Москві.
Таксист намагався завести з нами щиру розмову. Взагалі, в Австралії у них улюблене питання: Фест тайм хіа? »(Що по-нашому означає «ви тут вперше? »). Постає це не з міркувань люб'язністю, а щоб здерти з нашого брата пару десятків зайвих доларів. Якщо ти відповідаєш ствердно, тебе прокатають містом найдовшою дорогою. Ну а якщо ти відповідаєш, що відвідуєш місто регулярно і це твій п'ятий приїзд за пару років, таксист зробить «залізну міну» і пощастить тебе найкоротшою дорогою
Перше відчуття, коли на горизонті здався Мельбурн – це маленький Гонг-Конг, міста дуже схожі, щоправда, останній значно більший. Вулиці були порожні, не було рухомих машин, пішоходів! Нікого… Поговоривши з водієм, я з'ясував, що Різдво вже настало, і що люди відсипаються у своїх оселях.
«Прикольно», - подумав я тоді… Схоже на сцену з роману Кінга «Лангольєри», коли герої йшли «живим в очах», але порожнім «по суті» аеропорту .
У Мельбурні я вибрав готель Stamford. Цей 5-зірковий готель розташований в самому центрі міста, на пішій відстані від основних визначних пам'яток. У п'ятизірковій категорії він пропонував найменшу ціну за номер. Плюсом стало те, що готель люб'язно погодився заселити нас заздалегідь, о 8-й ранку, що дуже актуально в Різдво (нехай і католицьке). У номерах є все необхідне для життя, включаючи невелику кухню, і навіть пральну та посудомийну машину. Сніданок коштує 26 австралійських доларів, якість та асортимент нижчий за середній. Наприклад, у Китаї, або навіть у Німеччині, в аналогічному готелі вибір у кілька разів більший, а ціна нижча.
Це особливість усіх австралійських готелів - вартість сніданку, як правило, ніколи не включена в ціну номера, при цьому для радянського туриста асортимент і ціна здадуться невідповідними навіть у п'ятизіркових готелях. На даху розташований невеликий басейн, метрів на десять і дуже маленька та брудна сауна, якої, з етичних міркувань, я не користувався
Заселення, ми вирішили відпочити після довгого перельоту. Щоправда, прийнявши душ і переодягнувшись, я швидко оцінив усі переваги порожнього міста – вийшли чудові фотографії, у звичайний час на яких красувалася б велика кількість незнайомих осіб. Тут же ти, визначне місце, і більше нікого . Заради того ми рвонули до міста. Не буду зупинятися на визначних місцях Мельбурна – про них все дуже докладно написано в мережі, більше того, в будь-якому готелі є карта центру міста, де дуже барвисто все розписано.
Зазначу, що на огляд всього, що можна і потрібно подивитися, у Вас буде один день. Другий піде на шопінг, але про це трохи нижче. Наступні дні – виключно на заміські екскурсії.
День пройшов швидко, цікаво та пізнавально. Мельбурн здався мені екстравагантним і в міру консервативним містом. По вулицях літали папуги і чорно-білі ворони (саме ворони, а не сороки). Ми навіть припустили, що це наші ворони-емігранти, які поки летіли, добряче посивіли (побіліли) . За таке оперення ми назвали їх «ворони – сацебілки». Звідки пішов термін, не знаю, але в наших головах і стосовно цих птахів, він прижився .
Увечері ми розташувалися в ресторані Harry's, який знаходиться на першому поверсі готелю і до обвалу об'їлися стейком з кенгуру та іншими смаколиками. Стейк, до речі, був одним із найкращих за всю мою австралійську поїздку.
Двадцять шостого грудня ми встали рано, приблизно, о сьомій ранку.
О пів на восьму за нами приїхав автобус, і нам чекала екскурсія Великою Океанічною дорогою - власне, багато хто їде в Мельбурн саме заради цієї пригоди. Ми бронювали його через Quinta Tour, у Москві. На місці його можна купити в будь-якому туристичному бюро, найбільше з яких - Australian Pacific Tours (скорочено АPT). «Прогугливши» назву, ви легко вийдете на їхній сайт і зможете забронювати екскурсії по всій Австралії.
Автобус зібрав пасажирів кількома готелями і поїхав до будівлі центрального туристичного центру, на набережній. Там уже стояв ланцюжок з автобусів, у які розсаджувалися пасажири. В один із них із написом «Great Ocean Road» сіли і ми. Цікаво, що в Австралії немає гідів, водії виконують їхні функції, крутячи бублик і попутно розмовляючи мікрофоном. Наш перший гід-водій – Шейн – лисий дядечко років п'ятдесяти у шортах скауту.
Шейн дуже добре виконував свою роботу, багато та цікаво розповідав, жартував, фотографував туристів. Мабуть, це був найактивніший водій за всю подорож. Екскурсію Великою Океанічною Дорогою проводять у двох варіантах – одноденна та дводенна, з ночівлею в невеликому місті. Протяжність маршруту – 650 км, загалом, посильна одного дня. Залишатися на ніч я не рекомендую, готель там «ні про що», а розваг немає. За день ми подивилися все узбережжя, полетали вертольотом, побачили знамениті «12 апостолів» і повернулися в Мельбурн. Цікаво, насичено, бюджетно і без зволікань.
Після екскурсії ми пішли до будівлі готелю Portland, де повечеряли в однойменній броварні. А в Австралії немає місцевого пива в класичному розумінні, вони п'ють англійський ель. Перепробувавши безліч марок, я так і ні на чому не зупинився – наприкінці поїздки заливав лише мексиканську «Корону».
Ще один недолік цього закладу – протяг, який чомусь буває там цілодобово, на що скаржиться навіть персонал, який там працює.
Третій день у Мельбурні ми присвятили шопінгу, щоб у Мельбурні є всі можливості для цього. Найбільший торговий центр розташований в старому будинку пошти, і називається Melbourne City. Два квартали навколо – це також магазини. Не полінуйтеся заходити в невеликі магазинчики в провулках – там дуже багато цікавих, модних та недорогих речей. Якщо порівнювати шопінг у всіх містах Австралії, де мені довелося побувати, найбільшого розмаху він досягає саме в Мельбурні. Так що вперед, за покупками !
Будь-який похід магазинами передбачає витрати грошей. Можна, звичайно, розплачуватися кредиткою, я ж, наприклад, по-старому, волію старий - добрий «кеш». Місто рясніє «обмінниками», що практично нічим не відрізняються від наших, радянських.
Але не все так просто – на курс на табло Ви можете навіть не дивитися, тому що існує певна комісія. Розмір комісії встановлює… сам касир… за принципом «на дурня». В обмінних пунктах працюють виключно азіати, як правило, китайці, які оком не моргнуть, щоб Вас обібрати. Ми дали дівчинці чотириста зелених. За курсом вона мала дати 380 австралійських доларів, вона ж видала лише 340, надрукувавши гарний чек, де написано, куди пішли ще сорок доларів. Він ряснів різними відсотками, абревіатурами, не зрозумілими простому радянському громадянину. Отримав таку маленьку суму, я порушив скандал і скасував операцію. Дівчинка засмикала, почала пропонувати вже 370 доларів, але я був непохитний - забрав свої гроші і пішов. Обійшовши таким чином 2-3 «обмінники», я зрозумів, що вони так працюють.
Зайшовши до банку, я уточнив, що в банках курс обміну фіксований, і мінімальна комісія – 5 доларів, незалежно від суми. Найкращими з точки зору обміну є Bank of Quinsland та Australian Arab Bank. Настійно рекомендую обмінювати більші суми, Австралія - країна не з дешевих, гроші йдуть швидко. Банки працюють з 9 до 18 по буднях, і розташовані далеко не на кожній вулиці. Крім того, при обміні потрібен паспорт, чого не потрібно в обмінному пункті. У деяких місцях, наприклад, на острові Кенгуру, в Дарвіні або на Голд-Кості, «обмінників» немає взагалі, і банк максимум один, та й то з невигідним курсом. Найкращі міста для обміну - Мельбурн, Сідней, Аделаїда, Брісбен.
Після шопінгу ми визначилися, що хочемо купити ще одну екскурсію, пішли в офіс APT та придбали тур «Австралійська Ферма – Історичний поїзд – Резервація коал – Парад Пінгвінів на острові Phillip».
Все задоволення обійдеться в 200 австралійських доларів з людини, при цьому екскурсія починається о восьмій ранку з поверненням до півночі.
Почалося все стандартно, – о 7 ранку підійшов автобус, який збирав пасажирів містом. Після закінчення цієї процедури «паксов» висадили біля будівлі центрального туристичного центру. Цього разу так гладко не обійшлося – ми чекали на автобус близько години, була плутанина з турами, доки до нас не підійшов Стів – водій. Розсадивши всіх і представившись, він разом з нами рушив у дорогу. Через годину їзди та перша зупинка – непримітне кафе у сосновому гаю. Спочатку всі якось неохоче виходили на стоянку, доки не побачили на галявині зграю величезних білих какаду. А оскільки наш автобус прибув першим, задоволення поспілкуватися із цими прекрасними птахами випало виключно нашій групі.
Стів дістав із багажного відсіку розкладний столик, акуратно розмістивши на ньому балони з гарячою та холодною водою. Потім у відрі почав готувати каву - крутив це відро над головою з налитим усередину напоєм - майстерність на обличчя! У меню також було печиво, крекери та корм для папуг. Найцікавіше – головні ласощі для какаду – це крекери. Птахи поводилися розкуто, спокійно підлітали до людей, сідали на долоні, руки та плечі, і навіть крали їжу. Ми отримали багато позитивних емоцій, я навіть задумався про придбання такого папуги в Росії.
Друга зупинка – це туристичний поїзд Puffing Billie. Зараз він перевозить туристів, а колись він був робочим конем із транспортування корисних копалин. На станції юрмилася черга з бажаючих купити квитки, люди стояли в середньому по півтори години. Перевагою нашого туру було те, що квитки водієві видали заздалегідь.
Більше того, для нашої туристичної компанії виділили м'який вагончик наприкінці складу, тому вся група без проблем рушила в дорогу, довжиною 26 кілометрів. При цьому всі пасажири сіли на вікна, звісивши ноги. Єдина пам'ятка в дорозі – дерев'яний міст на палях висотою 15 метрів, яким проходить поїзд. В іншому, ти милуєшся деревами та рідкісними селищами. За півгодини поїзд приходить на станцію, де на туристів чекають їхні автобуси. Якщо порівнювати його з поїздом до Аргентини (Ушуайя), то останній дещо цікавіший.
На платформі Стів повідомив, що ми пересідаємо в інший автобус, оскільки його рейс на цьому закінчується. Змінивши екіпаж, ми поїхали далі. Водій Джон здався нам цілком веселим хлопцем, а дізнавшись, що ми з Росії, зовсім зосередився на нашій компанії.
Справа в тому, що він одружений з дівчиною з гарним ім'ям Вероніка, яка народилася в Києві, тривалий час жила в Москві, і приїхала до Австралії вчитися, де й познайомилася з ним. Джон настільки перейнявся нашою культурою, що старанно вчить російську мову, варить борщ і навіть відзначає російське Різдво.
Час шляху, та ми прибули на австралійську ферму Warlook. Нас, невелику групу з десяти людей, одразу повели до невеличкого сільського будиночка. П'ятихвилинна екскурсія кількома кімнатами, і ми всі сиділи за невеликим столом у їдальні. Очевидно, що ферма працювала не так на сільське господарство, як на прийом туристів – про це говорила не лише кількість столів для обіду, а й сувенірний магазин на виході з будівлі. Компанія у нас підібралася цікава. Серед усіх одразу виробилася дама років п'ятдесяти з неймовірно білими, порцеляновими зубами.
Далі – розплідник птахів та кенгуру. Вражає білий павич, таких птахів я раніше не бачив. Ну і звичайно кенгуру - за всю поїздку поспілкуватись максимально близько з цими тваринами вдалося саме при відвідуванні ферми. На вході дідусь видає всім охочим склянку з кормом, далі проходиш у загін і шукаєш свого кенгуру. А потім – незабутні відчуття від першого знайомства з ними. Можна робити все – навіть валятися з ними обійнявшись. Щоправда, вони дуже швидко втомлюються – коли за годину приїхали ще туристи і почали їх годувати, тварини відмовлялися від корму та втомлено відпочивали в тіні дерев, не звертаючи жодної уваги на туристів.
Поїздка фермою в самому розпалі. Дівчина у ковбойському вбранні прокотила нас далі – на велике поле, де паслися вівці. Нам наочно продемонстрували, як спеціально навчені собаки пасуть овець, а потім усі бажаючі могли взяти участь у стрижці та збиранні вовни.
Наприкінці всім видали за батогом, і навчили поводитися з нею «справжнім австралійським способом».
Три години на фермі пролетіли раптово. Ми й схаменутися не встигли, як Джон розповідав черговий анекдот і впевнено тримав курс на острів «Філіпп». Острів є національним парком, і є другою за популярністю пам'ятки під Мельбурном, після Великої Океанічної Дороги. Перша зупинка на острові – резервація коалу, відкрита роком раніше. Чесно скажу, коал у природному та неприродному середовищі дуже складно спостерігати – ці «пухнасті пронори» сидять так високо і малорухливо, що не вистачає терпіння чекати, поки ведмежа поворухне хоча б лапкою. Нам пощастило – одразу на вході на дорогу вискочив великих розмірів коала-ведмедика, довкола одразу ж зібрався натовп роззяв. Він озирнувся, і, не побачивши довкола нічого цікавого для себе, пірнув у кущі і заліз на найближчий евкаліпт.
Інші коали сиділи так високо, що розглянути їх без спеціальних засобів практично неможливо.
Далі – знову автобус. Відстань у 10 кілометрів ми долали приблизно сорок хвилин. Тут, на «Філіп Айленд», ми потрапили в першу, власне кажучи, і останню, пробку в нашій австралійській подорожі, - надто багато туристів прямували до містечка під назвою «парад пінгвінів». Суть проста - із заходом сонця з океану вистрибують невеликі пінгвіни і дружною організованою колоною прямують на берег і розповзаються по норах. Ти як класичний турист влаштовуєшся зручніше на березі і спостерігаєш за цим видовищем. На вигляд все красиво. Насправді, більшого «відстою» я не бачив уже давно. Надвечір різко похолодало, светри, припасені ще в Росії, не рятували, - це перший мінус. Другий – кількість туристів становила, за моїми оцінками, 800-1000 осіб, при цьому атракціон розрахований на 200-250 осіб.
А тепер усім дружно пропоную уявити те, що відбувається – на лавочках на сильному вітрі за температури +8 градусів Цельсія, розташувалася тисяча людей і спокійно спостерігала захоплююче видовище. Уявили? І я ні, бо це неможливо. Народ стояв на задвірках, повзав кущами, стрибав по головах. Загалом було більше схоже на «парад кенгуру з мавпами». Постоявши там хвилин 15, я сильно змерз. Було ухвалено колективне рішення піти у туристичний центр та погрітися. На весь парад виробилося 2 години. Повірте, це дуже багато. Особливо стійкі «тусувалися» там до кінця заходу, поки остаточно не стемніло настільки, що стало не видно синій від холоду ніс свого сусіда. Звичайно, ніхто там нічого не розглянув. За дві години на берег вийшло близько 50-60 пінгвінів, тобто по одному пінгвіну на двадцять туристів.
В Антарктиці та Аргентині, наприклад, пором сягає групи островів, де на шлюпках туристи перебираються на острів. Там співвідношення 1:100 на користь пінгвінів. При цьому їх можна чіпати, годувати, гладити, та хоч купатися з ним. В Австралії ж під час зйомки на відеокамеру підбігала дивна тітонька і хорошою англійською говорила: «Сер, пліїїз, ноу фото, ноу камерас… бла-бла-бла». Одним словом – жерсть. "Парад пінгвінів" зіпсував загальне враження від екскурсії.
Зворотний шлях зайняв дві з половиною години, які я благополучно проспав. Мій спокій порушувала тільки Моніка, яка сиділа поруч і активно спілкувалася із сусідом. У Мельбурні автобус довго і нудно розвозив туристів готелями. «Екстріму» напівсонним туристам додав опосум, який вискочив з-під куща прямо нам під колеса, і, як не дивно, залишився живий.
У номері ми взялися пакуватися - всього через пару годин ми мали їхати в аеропорт і продовжувати подорож. Забігу вперед, зазначу, що Мельбурн - справжнє місто мрії, - красиве, душевне, акуратне. Я ні скільки не пошкодував, що почав своє знайомство з Австралією саме з нього, - Сідней шумноват, Брісбен похмурий, Дарвін замалий, а в Аделаїду потрібно летіти з пересадкою.
Поспати вдалося дві години, і о четвертій ранку мене розбудив будильник. Поснідавши крекерами, ми пішли на ресепшен, порахувалися, довго шукали таксі, замовлене через консьєржа напередодні. Водій запізнювався, і ми вирішили проголосувати. Не встиг я підняти руку, як тут же зупинилася перша машина, що проїжджала, з шашечками. Водій почав пакувати валізи, тоді як ззаду підлетів інший «візок» з подібним написом. Її пілот, швидко оцінивши, що ми його пасажири, почав лаятися з нашим водієм.
Я в стані глибокої прострації тільки стояв, спав і зрідка вдумувався в їхні слова. Нарешті вони домовилися, перекинули валізи в другу машину і ми нарешті поїхали. Сильно підбадьорював запах каналізації, який долинав від прорваної труби в підвалі готелю.
Аеропорт Мельбурна був багатолюдним – таким я його ще не бачив. На сьогоднішній день у нас запланований маршрут Мельбурн – Аделаїда, що обслуговується авіакомпанією JetStar, і Аделаїда – о. Кенгуру, який виконує REX Airlines (інша назва – Regional Express). "ДжетСтар" - найбільший лоу-кіст перевізник Австралії, дочірнє підприємство авіакомпанії Quantas. У приміщенні терміналу внутрішніх авіаліній він займає праве крило. Пасажири реєструються на рейс самі через спеціальні кіоски, а далі всі вишиковуються у невелику чергу для здачі багажу.
Дуже приємно, що авіакомпанія "не помітила" 5 кілограмів зайвої ваги в наших валізах - "Аерофлот", наприклад, обирає пасажирів і з кілограмом перевантаження - це взагалі нонсенс.
Передпольотні процедури не зайняли й п'ятнадцяти хвилин, після чого ми затишно розташувалися у кав'ярні у вільній зоні аеропорту. Російським аеропортам такі показники не снилися! На борту я забронював перший ряд крісел, поряд із входом у літак. Аеробус А320 був повністю заповнений пасажирами. Навпроти мене розташувалися дві стюардеси, які регулярно начитували в мікрофон передполітну інформацію. Уся посадка пройшла за двадцять хвилин, після чого літак почали буксирувати в зону керма.
Пілоти одразу «з руліжка» виїхали на злітну смугу і розпочали розгін. Проїхавши смугою кілометра півтора, почався підйом носа. Якоїсь миті все різко нахилилося вперед – ми почали гальмувати.
Буксир дійсно подали хвилин за десять разом із групою осіб в уніформі та пожежною машиною. Люди довго оглядали ліве крило, після чого літак відбуксували на далекий край поля. Огляд продовжився, при цьому пасажири спостерігали за вікнами своїх ілюмінаторів
Пройшло близько півгодини, командир вийшов у салон, представився, взяв у руки «матюгальник» і повідомив, що всі пасажири поїдуть у термінал автобусами і полетять іншим лайнером, цей борт нікуди не полетить. Ще за десять хвилин ми вже були в терміналі. Мене турбувало інше – мій годинник показував місцевий час – 8.30 ранку, а рейс з Аделаїди на острів Кенгуру був о 10.30, при цьому ще година летіти. Неважко здогадатися, що стиковка зривалася.
Я звернувся до інформаційної служби авіакомпанії з проханням посприяти і питанні допомоги нашій команді дістатися острова Кенгуру, на що почув банальну для «лоу-коста» відповідь – у вас квиток на рейс іншої авіакомпанії, розбирайтеся з ними самостійно. Від такої зухвалості цій тіточці хотілося зробити щось безпринципно-гидке, але виховання не дозволило мені їй нахамити. Я почав наводити доводи і пояснювати, що вина у всьому, що відбувається, виключно їх. Більше того, я пригрозив «розбором польотів» та штрафами за Російським законодавством. У розмову вступив дядечко, старший на зміні. Він, почувши мої аргументи, вирішив зменшити тон бесіди та пообіцяв попередити персонал авіакомпанії в Аделаїді та допомогти з придбанням нових квитків на рейси REX Airlines.
По «спецзв'язку» вони зв'язалися з представником в Аделаїді та ще раз попередили про наші проблеми. Більше того, навіть безкоштовно погодували, хоча цей сервіс був платним.
Політ пройшов гладко, і вже за годину я побачив у своєму ілюмінаторі лагуну Аделаїди та винні долини. Аеропорт міста нагадав мені аеровокзал Мельбурна, тільки менший і затишний. Отримавши багаж, ми попрямували в правий сектор, до стійк JetStar з метою поміняти квиток, оскільки рейс до острова Кенгуру давно відлетів. За стійкою сиділа дівчинка вагою кілограмів сто з запливлим обличчям і відсутністю будь-якої міміки під час відкриття рота. Говорила вона настільки незв'язано і тихо, що мені довелося своє вухо присунути практично до її рота, що, відверто кажучи, не дало мені великого задоволення. Більше того, її відповіді на всі питання про допомогу зводилися до розмови: «Здрастуйте дерево, я – дуб! », а простіше кажучи - вона намагалася нас позбутися.
Піднявши скандал, я практично силою… погляду… змусив її написати на авіаквитку час фактичного вильоту та прибуття, і поставити штамп. Вона довго чинила опір, але під впливом моєї чарівності у поєднанні з морально-фізичним тиском, здалася і беззастережно капітулювала. Таке ставлення до пасажирів ще більше закріпило мій негатив.
