Как же легко и просто планировать путешествия во время эпидемии, раньше нужно было выбирать среди двух сотен стран, куда и когда выгоднее, какими авиалиниями лететь и где делать пересадку. Теперь же открыто всего пару десятков стран, и летишь туда, куда летают самолеты, вот тебе и весь выбор. На этот раз наш “ выбор” пал на Болгарию. Летели мы базейром, которые выполняли перелет в самолете компании “ раянейр сан” , что является дочерней компанией раянейра. Причем в самолете летело сразу два капитана. С одной стороны вроде бы надежнее, но с другой стороны, как они определяют за кем финальное решение во время управления самолета? Да и персонал на обратном пути добавил изюминки, сначала они объявили, что нужны пассажиры, которые чувствуют в себе удачу. Так себе запрос на высоте 11000 метров, ещё и самолет начало волнительно покачивать от турбулентности.
На нашем борту из 150 человек удачу чувствовали в себе двое, которые тут же купили лотерейный билет прямо у стюарда. Я напрягся ещё больше, выходит 148 человек либо не чувствуют удачу во время перелета, либо ещё хуже чувствуют неудачу. Затем стюард пытался продать духи и часы с фотоаппаратом, прямо как по телевизорам в телемагазинах. Он стоял вначале самолета и демонстрируя коробочки вещал на весь самолет. Как же мы скучно-то раньше летали, вот у МАУ на борту максимум водичку бесплатно дадут, а тут такое шоу и бесплатно, хотя если ты чувствуешь удачу, то придется платить. Да и вообще этот день у авиации был интересный, на другом самолете у одной компании пассажирке вообще откусили ноготь и подрали лицо. Но вернемся к Болгарии.
Это была первая поездка, которая у нас сорвалась 9 лет назад, wizzair тогда полностью отменил это направление и вернул нам деньги. Спустя 9 лет все же получилось словить подобную акцию и вот мы приземляемся в Софии. За иллюминаторами зеленые горы и ярко желтые поля цветущего рапса.
А перед самой посадкой ещё и группа озер промелькнула. Болгария знает, чем нас покорить – природой и хорошей погодой. Второе впечатление о Болгарии – это пики заснеженных гор, которые будут открываться с разных частей нашего путешествия и провожать до самого аэропорта. Неужели мы снова в Баварии?
Все пункты контроля мы прошли довольно быстро и, к счастью, даже успешно. Мы прилетели одним из первых рейсов, когда Болгария разрешила Украине влетать по экспресс-тестам, соответственно информацию о том, что теперь можно обойтись экспресс-тестом было очень сложно подтвердить, даже посольство поначалу говорило, что точно не в курсе актуальных правил. Работница аэропорта внимательно изучала нашу справку, потом спросила что-то про экспресс-антиген свою коллегу, та отрицательно покачала головой… ну все, похоже приплыли. А нет, нас пропустили. Вот и ладушки. Мы просто ещё не знали на тот момент, что болгарское отрицательное кивание головой означает – да. Прямо возле аэропорта останавливается поезд метро, так что за 1.6 bgn (1$) можно доехать прямо до центра минут за 30.
А так как благодаря правилам раяна мы были совсем налегке, всего с двумя маленькими ручными кладями, то заселяться не спешили. Пошли на вокзал сразу купить ЖД билеты по маршруту. Девушка нам выписала билеты, я провел пейпасом по терминалу и уточнил прошла-ли транзакция, девушка утвердительно кивнула головой. Мы ждали, она ждала, потом она спросила, когда мы будем платить? Мы снова ничего не поняли, заплатили наличными. Кто ж знал, что болгарское кивание головой « да» означает нет. Но уже начали закрадываться подозрения, что вокруг происходит что-то неладное.
Пришли на ресепшен, харизматичный парень нам сказал, что мы должны пройти 600 метров вправо, зайти в калитку, а там будет два отеля, один справа, а другой прямо, нам нужно идти в тот, что справа и дал нам ключи. Хорошо, что он жестом указал направление, так как его право было по центру. Мы пришли, но здание, которое находилось справа вообще на отель похоже слабо, а то, что прямо, так там нет третьего номера, как написано на ключах. Мы как в “ Форт Боярд” перебирали ключи и двери, но без успеха. Я позвонил на ресепшен и объяснил ситуацию, парень очень удивился что коричневая дверь находится прямо, а не справа. Мы перешли с русского на английский, теперь он вообще ничего не понимал с этими дверями, но сказал, что сейчас придет и все порешает. Пришел, и уверенно повел нас прямо. Я ему сказал, что он нам говорил, что нужно идти в правый, он отрицательно кивнул… Да что же происходит? Стоит ли говорить, что в Болгарии не только нет и да поменяны местами, но и право с прямо? ? ? Но даже при всем этом раскладе, почему наши ключи не подошли ни к одной двери? Ответ оказался банальным – он перепутал и дал ключи от другого номера, которого не было ни справа, ни прямо, и даже не с того прямо, что справа. Теперь даже понятно, почему его жесты с направлением отеля не совпадали со словами.
Это была жесть, мы только первые часы в стране, а уже испытали такое погружение. Даже в тот момент мы ещё не понимали, что происходит почему все так не сходится, понимание начало приходить только со временем, когда начала прослеживаться зависимость между словом “ да” и отрицательным киванием головой. А в самом конце путешествие нам даже путеводитель попался в руки, в котором как раз с этих двух правил начиналось описание. Но благодаря таким моментам и начинаются приключения в путешествиях. Мы вообще изначально переживали, что Болгария может быть похожа на Сербию, с которой мы только вернулись, но по факту настолько две разные страны нужно ещё поискать.
Если Сербии я чуть-ли не присваивал статус гастрономического рая, то в Болгарии картина кардинально меняется. В болгарских ресторанах готовят очень вкусно, но есть одно большое НО. За еду тут нужно сражаться. Утром найти ресторан для завтрака – самая провальная затея в мире. Днем поиски ресторана с едой, а не с напитками могут затянуться до самого ужина. А те немногие рестораны, где подают еду либо переполнены, либо как нам сказали: “ Вы не можете сесть за столик для четверых вдвоем” , “ А у вас есть свободный столик на двоих? ” , “ К сожалению нет! ” . Или второй случай, когда у ресторана висит вывеска, что сейчас у них завтраки и есть свободные столики, тебе отказывают, так как у них и так нагрузка большая. Но повторюсь, если ты все-таки умудряешься попасть чудом в ресторан, то по вкусу получишь блюдо чуть-ли не мишленовского уровня. Нам один раз подали настолько вкусное и красивое блюдо, что мы на него накинулись, не успев даже сфоткать. Возможно после начала сезона туризма ситуация измениться, но пока что наш рацион на неделю – банички, айран и милинки.
Для разнообразия можно пиццу купить, но она не настолько прекрасна как сербская, хотя тоже недорогая. Но вернемся к городам, тут есть немало прекрасных мест! Так как у нас была в распоряжении целая неделя, то мы решили посмотреть максимальное количество популярных городов и курортов страны. Начали мы с вечерней прогулки по Софии.
Тут уже царило лето, ночная погода была комфортной, мы гуляли по центральной пешей улице и ночному парку, тут кипела жизнь.
Очень хотелось бы увидеть все это при дневном свете, но такая возможность нам выпадет только через неделю, когда мы пройдем маршрут из десяти городов.
Интересный факт – маршрут планировался короче, но импровизация наше все!
Пловдив
С самого утра мы сели на поезд до Пловдива. Поезда тут едут неспеша, поэтому даже дорога в сотню километров может затянуться на часы. Такие переезды будут отличными передышками на маршруте. Пловдив нас встретил ясным небом, солнышком и зеленым парком.
Я пошел в магазин купить себе кофе, наше обсуждение с продавщицей о том какой кофе лучше сделать переросло в воспоминание о школьных годах, изучении языков, потом мы обсуждали Пушкина и даже вспоминали стих “ Я помню чудное мгновение… ” . Ну и естественно мы пришли к выводу, что мне нужен именно капучино. Даша укоризненно спросила меня почему так долго я покупал кофе, а я гордо ответил, что слушал декламирование стихов Пушкина! Мы пошли вглубь города. Это очень милый и уютный городок.
Такие должны быть обязательно на маршруте. Это город, в котором можно бродить хаотично по улицам и получать эстетическое удовольствие, а желающие ещё больше прикоснуться к местной культуре могут посетить различные мастер-классы ремесленников. У них тут целая улица отведена под это дело.
Мы же заприметили себе гору и взобрались повыше на крепость, чтоб полюбоваться городком. А он не такой уж и маленький оказывается.
Единственна проблема тут была это как раз найти себе свободный ресторан с едой.
У нас на город было около пяти часов, пролетели они со скоростью света. Пора ехать дальше. Несколько часов передыха в поезде и следующая остановка.
Стара Загора
Тут у нас примерно полтора часа, часть из которых можно было провести в большом зеленом парке возле вокзала. Парк оказался перекопан: такое впечатление, что тут пытались найти золото, куча техники и все в ямах и заборах. Ну ладно, будем без парка, все же мы с нашими сумочками путешествуем налегке. Дальше нас ждала прекрасная пешая улица. Её длины как раз хватило чтоб скоротать полтора часа. И так интересно, что это небольшой город, находится в глубинке Болгарии, но тут много людей и они тут живут, каждый день гуляют. Вроде бы все логично, но вокруг столько интересного, я бы на их месте каждый день куда-нибудь бы ездил. А они просто неспеша гуляют и наслаждаются жизнью в маленьком и уютном городе. Вот так следишь за их размеренными шагами и начинает брать тоска, что нужно ехать дальше, вот бы здесь тоже так неспеша денек пожить. Но время беспощадно и от нашей недели в стране с каждой секундой остается все меньше и меньше. Накупили пиццы и поехали на поезде дальше.
Теперь ехать нужно было около трех часов. Желающих было немного, поезд состоял всего из двух вагонов. Сначала у нас было личное купе, а потом и вовсе личный вагон, а возможно и целый поезд. За окнами поля желтого рапса сменялись горными ландшафтами, мы въезжали и выезжали из тоннелей, углубляясь в горный хребет. Уже было совершенно ясно, что мы приедем в красивый горный город, но я даже представить себе не мог насколько он окажется шикарным!
Велико Тырново
Если у вас на посещение Болгарии есть не так много времени, то этот город сто процентов должен быть в маршруте в приоритете над курортными городами, находящимися на побережье. Мы вышли из поезда, город уже погрузился в ночной теплый воздух. До отеля пешком нужно было идти около часа, маршрут пролегал через основные улицы, дома которых расположены на отвесной скале.
Пока мы добирались к отелю, основное обсуждение первого знакомства с городом сводилось к слову “ Вау! ” . Этот город чем-то похож на любимый нами Каменец-Подольский, но в тоже время совсем другой. Жилье у нас было тоже необычное. Снаружи непримечательный отель внутри был похож на замок с непревзойденным видом из окна на церковь.
А в холле со второго этажа свисала деревянная люстра как в ковбойских фильмах. Скорее бы настало утро! С утра виды стали ещё лучше, теперь была видна вся красота и величье города.
Мы даже увидели недосягаемый транспортный мост, на который наивно пытались ночью попасть для сокращения маршрута. Как же хорошо, что у нас тут много времени и ещё насмотримся вдоволь на город.
Единственное место, где нам удалось позавтракать это « пекарна» , в общем банички и айран, все как обычно. Вот хорошо нам, мы любим айран, а как же быть людям, которые его не любят. Да и вообще совет, перед поездкой в Болгарию хорошо покушайте дома перед выездом. Но у фаст фуда есть и свои преимущества, это быстро и не отбирает часть дня. Теперь мы решили пройти наш ночной маршрут при дневном свете.
Город выглядел совсем по-другому. А некоторые места мы вообще определили только по карте, что это оно же только днем. Ещё конечно же вау эффекта добавлял тот факт, что от Болгарии не ожидаешь такого необычного города. Нагулялись по улицам, насмотрелись виды, теперь можно взобраться на замок. Взбирались мы чуть ли не в прямом смысле этого слова.
Все нормальные туристы идут с центральной улицы, которая плавно переходи в мост. Мы же легких путей не ищем, центральные улицы для нас – это сильно просто. Мы находились на другом холме, от замка нас отделял обрыв. Мы себя чувствовали настоящими средневековыми завоевателями, которые сейчас возьмут замок в осаду. Так же за нами следовал верный лев! Это была собака-проводник, она появилась неожиданно и имела соответствующую раскраску.
Мы с Дашей как раз дискутировали на тему, что у Болгарии много чего связано со львами, наверное, неспроста. Внезапно появившийся “ лев” чуть не поверг нас в бегство! Но у нас была цель – замок! Отступать нельзя, льва взяли с собой. Лев радостно вилял хвостом и бегал вокруг нас. Правда, когда мы у него выдрали клеща, он решал нас держать на дистанции.
Замок оказался действительно впечатляющим как по размеру, так и по видам, открывающимся с его стен. Хотя тут во всем городе с видами проблем нет)))
Заодно можно с высоты бесплатно посмотреть парк Болгария в миниатюре. А с такой высоты получается миниатюра в миниатюре.
Вот вроде все замечательно, замок есть, высота есть, виды есть, но наше внимание уже не первый раз цепляет дальняя гора, на которой мелькают люди. Как они туда взобрались? И почему мы так низко относительно них. У нас в поездках железное правило, если есть неподалеку гора, мы обязаны на неё взобраться! Возможно, поэтому мы не летаем в Непал, а то там несколько недель придется лезть, да ещё и не все выживают. А я, к сожалению, не дружу с горной болезнью. Значит план такой, сейчас спускаемся с замка, кушаем в ресторане, и начинаем путь!
Тут всего два города пройти до той горы. Возле замка, как ни странно, был практически пустой и открытый ресторан. Правда там готовят невкусно и порции маленькие. Но для ресторанов в Болгарии это было большое исключение из правил, с порциями и вкусом тут проблем не бывает. Зато я попробовал болгарскую окрошку таратор. Такс, подкрепились. Навигатор показывает, что верит в нас, и мы сможем дойти до той горы.
Шли дни и ночи, вокруг нас развивались и падали империи, менялись границы стран, неумолимыми шагами шел технический прогресс, а мы все шли по трассе. Ни лютые снега, ни зверские ветра, ни землетрясения и даже не извержения вулканов не могли нас остановить! Это были самые нудные и унылые 50 минут маршрута по трассе верх. Да когда же она закончится. И как на ту гору попадают люди? Ответ не заставил себя долго ждать, перед тропой, ведущей на гору, была полянка, забитая припаркованными машинами. А очередной турист, подъезжая на машине, не смог найти место и уехал обратно. Хоть какое-то преимущество, что мы пешком дошли. Теперь маршрут лежал на вершину горы. Мы себе выбрали первый же холм с панорамой и устроили там длительный привал.
Я лежал на траве и буквально заряжался лесным воздухом и редкими лучами пробивающегося сквозь тучи солнышка. Даша расположилась на одном из каменных выступов и наблюдала, чтоб на нас не напал лев. Меня же укутывал сладкий сон. Но как говорится отдохнем как-нибудь в Египте. В путь! То, что мы видели дальше можно смело заносить в топ мест нашей планеты. Это как наши Залещики, только намного масштабнее. Надеюсь, фотографии передают хоть частицу этой красоты. Причем если до этого день был пасмурным, то для настоящих покорителей вершин всегда светит солнце!
Теперь небо становится ясным, все заливается светом. На финальной обзорке нас ждал сюрприз – качель над обрывом. Висит она довольно безопасно, даже если сорвешься, то в пропасть не улетишь, но какое это необычное чувство кататься на ней. Все плато приближается и отдаляется от тебя с каждым движением. И даже на обратном пути, когда мы вернулись в лес, я ещё раз сбегал на открытую часть панорамы, чтоб впитать в себя как можно больше такой красоты.
Так как у нас ещё пол дня впереди, то можно не спешить возвращаться в Велико-Тырново. Пойдем гулять в соседний Арбанаси. Это оказался городок практически без людей. Мы пытались изо всех сил найти хоть что-нибудь интересное тут, но я вообще по началу не был уверен, что тут есть кто живой. Хотя в самом центре оказалось два тематических ресторана и даже магазин. Судя по всему, все население города находилось как раз тут в ресторанах. Мы тут тоже засели на кофе с пахлавой. Пахлава была неземного вкуса, но жалко, что последний кусок.
А ещё тут была большая редкость – чай. Судя по всему, тут ещё не изобрели этот напиток, если раньше Даша упрекала меня что я кофе-зависимый, то теперь мы поменялись ролями, она чая-зависимая в стране, где чая практически нет. И даже в тех немногих местах, где нам его удавалось находить, по цене он был всегда дороже кофейных напитков. А ещё всегда можно выпить подобие чая в уличных кофе-автоматах. Кстати, количество кофеавтоматов в Болгарии настолько большое, что вполне возможно, что восстание роботов начнется именно с них. Они тут находятся практически на каждой улице каждого города. И хочу отметить, что делают довольно вкусный свежемолотый кофе. Ну что ж, в гостях хорошо, а дома лучше! Нам пора возвращаться в свой Велико-Тырново в золотых лучах вечернего солнца.
Так все красиво и душевно, но мы прекрасно понимаем, что сейчас будут очередные поиски еды. Мы даже не представляли, насколько это будет сложная задача на этот раз. Тут всего пару ресторанов, а количество туристов как оказалось значительно превышает их возможности. Причем в итоге, мы нашли отличный ресторан с видом на ущелье, где вообще никого не было, он находился на территории отеля. Тут мы впервые познакомились с местной ракией, по-русски это бренди. Напиток довольно крепкий, но, как ни странно, нам понравился. После ужина у нас был небольшой передых в номере. К сожалению, физические возможности тела не поспевают за всеми желаниями. С другой стороны, наши дневные маршруты выросли во много раз по сравнению с маршрутами, которые мы составляли 9 лет назад. Помню тогда ноги вообще не были готовы к таким спринтам. Но наша планета оказывается такая большая, что медлить у нас попросту нет времени. Хорошо еще, что мы живем на Земле, а не на гиганте типа Юпитера. Ну что, начинаем наш финальный выход на вечернее шоу. Шоу проводится по выходным в 21:15, наблюдать его нужно на площади у входа в замок. Было заметно как по улицам стягиваются люди. Для нас было совсем неожиданно, что их настолько много тут. Днем это практически безлюдные города, за исключением набитых пары ресторанов и вечернего шоу.
К счастью, возле замка было достаточно места, чтоб соблюдать ковидную дистанцию. Хотя похоже, она тут только нас волновала. Выключились подсветки и началось светомузыкальное представление замка. Было довольно интересно и уж точно необычно, особенно масштабы. Я бы не сказал, что ради шоу нужно ехать в город, но так как город должен быть в списке обязательных мест Болгарии, то соответственно и шоу в программу нужно включить. Ну вот теперь уже точно весь план по Велико-Тырново выполнен и даже перевыполнен. Изначально мы планировали на этот город оставить ещё пол дня, но теперь откорректировали план и с самого утра запрыгнули в автобус и поехали дальше на морские курорты.
Варна
Это был наш первый город-курорт на побережье. Всю дорогу от автовокзала мы даже представить не могли, что тут сейчас окажется море. Вроде бы самый обычный город. Но ближе к набережной открывается весь его потенциал. Начинаешь чувствовать атмосферу курортного города.
Дальше тебя окутывает релакс, и ты с удовольствием бесцельно блуждаешь тропами парка у набережной. И морько! Море – это всегда радостно, даже несмотря на то, что оно сейчас ледяное, как наш пыл, когда мы ищем рестораны в этой стране.
Даша тем временем поставила себе цель – испить очень редкий напиток – чай. В итоге в том одном месте, где мы его нашли, именно для чая подавалось отдельное меню на французском языке. Несмотря на то, что это был небольшой ларечек с кофе на вынос.
На французском мы знаем только фразу “ Я не ел шесть дней” и, судя по всему, продавец тоже. Выбирали чай по цвету пакетика, фиолетовый оказался вполне похож на чай.
Мы Варну действительно оценили, забегая вперед скажу, что это один из лучших курортов нашего маршрута. Но так как Варны у нас совсем не было в планах, то уже пора было двигать дальше – в Бургас. Комфортные автобусы закончились, между курортными городами ходили тесные маршрутки.
Но, как ни странно, с масками здесь относительно строго: мы даже стали свидетелями того, как водитель с маской на подбородке кричал на двух пассажиров, которые едут без масок.
Бургас
Тут нас ждали действительно королевские апартаменты на семнадцатом этаже, с очень гостеприимным хозяином. Который нас тут же свозил в большой маркет на машине и даже предложил оставить нам машину в бесплатное пользование во время нашего пребывания тут. Вот сейчас было действительно жалко, что мы не водим. Это бы нам очень упростило дальнейшее передвижение между городами. О Бургасе могу сказать буквально пару слов, несмотря на прикольное название, сам город значительно уступает Варне. Но для активного путешествия он подходит в самый раз, так как с его вокзала отправляются маршрутки в нужные нам города. Теперь у нас есть апартаменты, поиски ужина и завтрака теперь в прошлом. И главное, у нас есть местный соус лютеница.
Я к нему только начал привыкать в Сербии, но вручную кладь его не пропустили. Теперь можно его уплетать в наших палатах с панорамным видом на закаты. Все дальнейшие дни у нас были в полуактивном режиме из-за редкости хождения маршруток. Начинали маршрут мы примерно в 10:30 и уже в 19:30 были в номере. Ещё часть времени отбирала дорога, тем не менее мы успевали в этот интервал запихнуть по несколько городов. Но маршрут усложнялся редкостью хождения маршруток, они тут примерно ходили раз в три года. И иногда та единственная маршрутка так набивалась, что приходилось менять планы на ходу. В итоге каждый день для нас была загадка куда именно мы поедем сегодня, а иногда была и полная загадка, как же мы обратно будем возвращаться.
Несебр
К счастью, соседние города находятся максимум в часе езды. Город условно состоит из двух частей - интересной и унылой. Автобус останавливается во второй, к счастью, до интересной идти было совсем недалеко. Ещё есть третья часть – Солнечный берег, но туда надо только в сезон)
Интересная часть города расположена на полуострове, она сразу встречает туристов множеством открытых ресторанов. В наше время количество ресторанов значительно превышало количество людей туристов в этом городе.
Когда мы проходили мимо некоторых ресторанов, то боялись, что официанты нас съедят. Мы же для обеда выбрали неприметный ресторанчик, где на витрине выложена свежая рыбка, которую сразу для тебя жарят. Мы набрали себе ассорти и радовались морской жизни как дети. У нас была барабулька, сом и бычки.
В детстве мне казалась вся рыба кроме скумбрии на один вкус, а сейчас действительно стал замечать разницу. Теперь на сытый желудок городок стал ещё лучше. По структуре он очень похож на турецкий Сиде. По морю кстати тоже. Хотя возможно здесь даже лучше море. Люблю города, в которых бесцельное блуждание приносит эстетическое удовольствие. Обычно такие городки совсем небольшие, исключением является громадный Стамбул. Ммм… Стамбул. Как теперь рассказывать о Болгарии, когда мыслями ушел в путешествие по Стамбулу?
Несебр оказался настолько уютным, что мы в нем решили задержаться на десерт. На этот раз у нас была пахлава и турецкий кадайф. Ещё турецкого настроений добавляла кошка, которая тут же стала нашей лучшей подругой. Теперь наша задача словить тот автобус, который ходит раз в три года. Тут вроде как даже есть расписание с минутами, но абсолютно по всему городу на всех остановках одно и то же время прибытия автобуса.
Сейчас есть надежда, так как на остановке сидит довольно много людей. По расписанию автобус уже был должен приехать, но видимо это не тот год. Зато приехал частный бусик, в который погрузились абсолютно все люди и уехали в неизвестном направлении. Нас не взяли, сказали, только для своих. Теперь мы одни сидим и принимаем солнечные ванны. О, едет! Помчали дальше.
Поморие
Видели фильм “ Евротур” ? Помните, как там ребята приехали в Братиславу? Им тогда ещё сказали, что она зимой может показаться немного депрессивной… На самом деле все было не так плохо, для разнообразия можно разок заглянуть. Но у нас в голове просто не укладывается, почему вместо Египта или Турции, люди летят на курорты Болгарии, которые ещё и как правило дороже.
Тем не менее для диких путешественников, которые просто смотрят мир, я могу Болгарию порекомендовать. Страна действительно отличается от других, что делает путешествие по ней интересной. Итак, мы немного побродили по Поморью, посмотрели на еще не открытые отели и поехали ужинать при закате на нашем любимом 17-м этаже, завтра нас ждет великий поход.
Беглик-Таш
По-хорошему нам нужно было сесть на маршрутку до Приморско и попросить высадить нас среди пути, но легких путей здесь не бывает. Именно эта маршрутка ехала по большому объезду проезжая множество сел. Она ехала везде, кроме нужно нам трассы. Задумка выхода на трассе была ещё удобна тем, что там можно было теоретически отправиться на лодочке в сафари по реке. А потом пешком до Беглик-Таша. Но нет же, мы теперь в самом Приморско а наш Беглик-Таш остался в горах. Ну и ладно, ноги есть, дойдем пешком.
Кстати, море в Приморско оказалось даже очень и очень, несмотря на сильный шторм. Мы тут с радостью устроили утреннюю трапезу из бореков на пляже. Поначалу пляж был весь наш, потом появился парень, который в пляжной одежде шел в сторону моря, неужели он сейчас зайдет в воду? ! Но парень даже приближаться к бушующему морю не рискнул. Кстати, пляж тут находится за песчаными барханами, думаю тут можно снимать фильмы про оазисы в пустыне.
Трапеза окончена! Ещё раз оценили высоту и расстояние до горы, в путь! К счастью, мы выбрали не самую прямую дорогу, а решили посмотреть, что за метки на карте тут находятся у подножья горы со стороны моря. Это оказался подводный музей с картинами и скульптурами. На вывеске говорилось, что можно взять инструктора и водолазное снаряжение для посещения подводного музея.
Ещё и фотографии довольных подводных туристов на фоне картин. Поначалу мы не верили глазам, перечитывали вывеску несколько раз. Как они вообще такое придумали? Теперь мы действительно пожалели, что прилетели в мае, не в сезон. Такое бы мы точно не пропустили. Сейчас же можно полазить по крутым скалам и утесам. Мы совсем свернули с маршрутов и начали свой нелёгкий маршрут по диким скалам. Местами приходилось даже совершать экстремальный спуск. Жаль потом мы уперлись в тупик, а вот экстремальный подъем без снаряжения выполнить не получится. Пришлось взбираться наверх утеса через колючие кустарники.
Собаки в чьем-то частном поместье недовольно лаяли, им казалось, что с моря вылезло морское чудище и кровожадно пробирается к дороге. Мы нехило так покололись и поцарапались пока взобрались. Когда собаки нас увидели, то сразу перестали лаять - всего лишь парочку людей они не так боялись, в отличие от грохота, который мы порождали. Теперь вытянем немного колючек из себя и можно снова держать маршрут к цели. Маршрут был просто живописнейший. Это были и зеленые бескрайние просторы, и цветочные поля и хвойные леса со смотровой площадкой. На самом верху нас ждали огромные каменные валуны, билетный киоск и небольшая змейка-ужик.
Там ещё в кустах похоже была большая, но мы только кончик хвоста увидели. Но настоящие змеиные приключения нас ждали всего лишь через пару городов. Мы вышли не по главной дороге, а как бы со стороны. Но зоркий глаз билетерши увидел потенциальных посетителей, и она сразу завернула нас купить билеты. После продажи билетов женщина засобиралась, все сложила и через 5 минут закрыла киоск и отправилась домой. Вот как вовремя мы вылезли из чащи! А то еще пришлось бы бесплатно смотреть на эти дивные камни.
Огромные валуны и есть Беглик-Таш – фракийское святилище 16-го века. Скажем так – ради валунов такой маршрут проделывать не стоит, но ради самой красоты маршрута идти сюда однозначно нужно! Тут ещё и туристы оказались. У нас было в планах все же дойти до заветной реки пешком и выяснить проводят-ли сафари, а потом автостопом ловить машину до Бургаса. Но прямо возле нас двое туристов начали садиться в машину и с радостью согласились нас закинуть в какой-нибудь город по их маршруту.
Этот город оказался снова Приморско, не отпускает он нас и все. Ребятам было очень интересно как же мы на Беглик-Таше оказались без машины, и были очень удивлены нашим пешим маршрутом. Я так понимаю это редкое явление, чтоб кто-то добрался сюда без машины. Обратная и единственная вечерняя маршрутка в Бургас будет через 15 минут. Теперь план такой, из окна маршрутки определить плавают ли лодочки и попросить нас высадить на трассе если плавают. Эта маршрутка также объезжала трассу через ряд сел. Ну не хочет нас принимать река и все.
Равадиново
Теперь нас Болгария удивила уже по полной. Среди неприметного села раскинулся роскошный и красивенный замок. Замку всего несколько десятков лет, так что нельзя сказать, что он настоящий. Но выглядит именно так, как подобает выглядеть настоящим замкам.
Тут есть все атрибуты крутого замка: винный погреб, памятник владельцу, доспехи рыцарей, зоопарк, озеро, многочисленные фонтаны, рыбка в пруду и церковь с очень красивым потолком, на котором изображено появление вселенной. Замок продолжает строиться, ещё не все модули открыты и не все фонтаны запущены, но вау эффект тут вас ждет.
Лично я этот замок себе записал в список лучших увиденных замков, будет у меня на втором почетном месте после немецкого Нойшванштайн. Хотя сравнить и выбрать лично для меня тяжело. Как Болгарии удается вообще быть такой разной?
Возле замка нас ждала очень вкусная шаурма. Когда мы захотели ещё одну, выяснилось, что она была последней и больше такой вкусной не будет! Теперь пешочком в Созополь!
Созополь
До Созополя было несколько километров сквозь зеленые тропы, леса и цветущие поля. Первую часть дороги мы шли в эйфории радуясь красоте, Даша даже букет собрала. Но все не так тут сладко. Все началось в тот момент, когда мне запершило в носу и я закрыл глаза чтоб чихнуть. Даша меня с силой толкнула в спину. У Даши на опасность хорошая реакция и такой толчок мог значить только одно. Я от ужаса начал кричать и сделал максимально большой шаг вперед. Мы отбежали, я смотрел на застывшую от ужаса Дашу и мои догадки подтвердились, на тропе была змея, которую я не заметил. Я её не успел увидеть, но по описанию Даши она была довольно большой. Мы отдышались начали идти дальше и обсуждать что это могло быть и проговорили ещё раз правила действий в случае нападения змеи. Один из пунктов успеть её сфотографировать чтоб врач смог подобрать противоядие. Только мы это обсудили как кусты возле нас начали угрожающе шевелиться, что-то большое ползло вдаль, но потом изменило траекторию и метрах в пяти от нас на дорогу выползла здоровенная змеюка. Даша с невероятной ловкостью рук, включила фотоаппарат, перевела объектив в активный режим и успела сделать три кадра.
Теперь дорога превратилась в хоррор, мы боялись приближаться к кустам, а местами тропы становились совсем узкими. Теперь уже на Дашином маршруте расположилась большая зеленная ящерица. Я не знал как Даше об этом сказать так, чтоб сейчас у нас не начался очередной истерический крик. “ только не бойся, но впереди… ” От сильного испуга эта фраза, конечно, не спасла. Как мы были счастливы, когда выбежали на трассу. Потом мы видели в кустах ещё змей. Но больше мы на зеленые тропы не заходили. Как только мы добрались до интернета, я выяснил, что запрос “ Созополь змеи” очень популярен. Также оказалось, что это были не змеи, а ящерицы без лап с ласковым названием « желтопузик» .
Но хочу сказать, что ради Созополя немного змеиных приключений можно и пережить. Несмотря на все уныние, таящееся в названии города, сам город мы занесли в топчик красивых городов Болгарии. Тут есть и старинные улицы, и навесные дома на утесах над красивым морем, писанная набережная и даже длинный мост вдоль утеса, чтоб можно было продолжать любоваться видами во время трекинга. А самое классное, что тут нет дефицита ресторанов, выбираешь себе покрасивее вид и начинаешь гастрономический рай.
В Бургас мы особо не спешили, поэтому, когда у нас закончились улицы старого города, мы пошли их исследовать по второму кругу, без змей ведь так комфортно гулять! Если бы мне показали фотографию города задолго до путешествия я бы в жизни не угадал бы, что это Болгария, а тем более Созополь))) Мы догуляли до последнего автобуса и уехали на такси! Согласен, решение неожиданное, но водителям тоже нужно возвращаться в Бургас, и они везут в такси по цене автобуса. В этой прекрасной затеи был правда один минус. Эту ночь мы будем ехать в поезде, до которого ещё очень много времени, в автобусе мы бы ехали дольше и в тепле.
А так вжух и мы в вечернем прохладном Бургасе. Сдали вещи в камеру хранения и пошли искать ресторанчик поинтереснее, где и будем коротать время до поезда. Удача к нам повернулась и в этот раз. Ресторанчик мы заняли просто превосходнейший! Так что напоследок об этом курорте останутся самые вкусные впечатления. Сейчас, когда уже прошло много времени, при воспоминании об этом городе, я возвращаюсь в те уютные укомплектованные апартаменты, где мы себе готовили разные интересности и все это ели с традиционным болгарским соусом.
София
С ночными поездами в Болгарии немного сложно, так как в купе селят людей только одного пола. Но если вы семья, то во время эпидемии можно купить на кассе трехместное купе в первом классе на двух человек. А третьего не подселят из-за коронавирусных ограничений. На сайте это вроде как тоже можно провернуть, указав один пол, но затея какая-то мутная выходит. Я не знаю, что там в классах пониже, то первоклассное купе сделано так, чтоб вдруг ты не почувствовал лишнего комфорта, это хорошо, что рядом ещё никто не храпит. Правда для начала нужно любезно выпроводить пассажира, которого проводник хотел заселить в наше купе до того, как мы туда пришли. Но одну ночь можно и переспать, я в такие моменты всегда вспоминаю мой уютный домашний матрасик. Но на самом деле это у меня просто завышенные требования к уютности во время сна, я стараюсь их понижать.
Рано-рано утром наш состав прибыл в столицу. Сегодня нас ждала в гости наша хорошая знакомая юности Кэт, а также её семья. Встреча была душевной и теплой. Было безумно интересно послушать про болгарский быт и померяться с её мужем коллекцией стаканов кока колы, я проиграл это соревнование, оказывается не только у меня такое увлечение. Катя сказала, что заказала нам национальное блюдо “ баничка” если мы вдруг его ещё не пробовали, но за время путешествие, наверное, 90 процентов нашего рациона состояло из банички))) Было любопытно, что даже есть рестораны, где делают особо удачные банички и там полный аншлаг на доставку. Даже в шесть утра курьер был перегружен заказами. Теперь мы попробовали даже фирменную вкусную баничку из крутой пекарни!
По дороге на работу Кэт нам провела экскурсию по Софии с рассказами интересных фактов и даже подарила нам кусочек города. Я бы Софию поделил на два города: ночной, который мы видели вначале и дневной. Как по мне это два абсолютно разных города и у каждого есть своя атмосфера. Хотя, по нашему мнению, для более плотного знакомства со страной обязательно нужно съездить в глубину страны.
Информация о путешествии
Дата путешествия: 06.05. 2021-13.05. 2021
Авиабилеты: Ryanair
Отели: Booking
Экскурсии: Все сами
Сложность поездки: 4/10 (Мало информации в интернете о автобусах и поездах)
Як легко і просто планувати подорожі під час епідемії, раніше потрібно було вибирати серед двох сотень країн, куди і коли вигідніше, якими авіалініями летіти і де робити пересадку. Тепер же відкрито лише кілька десятків країн, і летиш туди, куди літають літаки, тобі й увесь вибір. Цього разу наш “вибір” упав на Болгарію. Ми летіли базейром, які виконували переліт у літаку компанії “раянейр сан”, що є дочірньою компанією раянейру. Причому в літаку летіло одразу два капітани. З одного боку начебто надійніше, але з іншого боку, як вони визначають за ким фінальне рішення під час керування літака? Та й персонал по дорозі назад додав родзинки, спочатку вони оголосили, що потрібні пасажири, які відчувають у собі удачу. Так собі запит на висоті 11000 метрів, ще й літак почало хвилююче похитувати від турбулентності.
На нашому борту зі 150 людей удачу відчували в собі двоє, які тут же купили лотерейний квиток прямо біля стюарду. Я напружився ще більше, виходить 148 людей або не відчувають удачу під час перельоту, або ще гірше відчувають невдачу. Потім стюард намагався продати парфуми та годинник з фотоапаратом, прямо як по телевізорах у телемагазинах. Він стояв спочатку літака і демонструючи коробочки віщав весь літак. Як же ми нудно раніше літали, ось у МАУ на борту максимум водичку безкоштовно дадуть, а тут таке шоу і безкоштовно, хоча якщо ти відчуваєш удачу, то доведеться платити. Та й узагалі цей день у авіації був цікавий, на іншому літаку в однієї компанії пасажирці взагалі відкусили ніготь і побили обличчя. Але повернемось до Болгарії.
Це була перша поїздка, яка у нас зірвалася 9 років тому, wizzair тоді повністю скасував цей напрямок і повернув нам гроші. Через 9 років все ж таки вдалося зловити подібну акцію і ось ми приземляємося в Софії. За ілюмінаторами зелені гори та яскраво-жовті поля квітучого ріпаку.
А перед самою посадкою ще й група озер промайнула. Болгарія знає, чим нас підкорити – природою та гарною погодою. Друге враження про Болгарію – це вершини засніжених гір, які відкриватимуться з різних частин нашої подорожі та проводжатимуть до самого аеропорту. Невже ми знову у Баварії?
Всі пункти контролю ми пройшли досить швидко і, на щастя, навіть успішно. Ми прилетіли одним із перших рейсів, коли Болгарія дозволила Україні влітати за експрес-тестами, відповідно інформацію про те, що тепер можна обійтися експрес-тестом було дуже складно підтвердити, навіть посольство спочатку говорило, що точно не в курсі актуальних правил. Працівниця аеропорту уважно вивчала нашу довідку, потім запитала щось про експрес-антиген свою колегу, та заперечливо похитала головою… ну всі, схоже, припливли. А ні, нас пропустили. От і долоньки. Ми просто ще не знали на той момент, що болгарське негативне кивання головою означає – так. Прямо біля аеропорту зупиняється поїзд метро, тому за 1.6 bgn (1$) можна доїхати прямо до центру хвилин за 30.
А оскільки завдяки правилам раяну ми були зовсім без нічого, всього з двома маленькими ручними скарбами, то заселятися не поспішали. Пішли на вокзал відразу купити залізничні квитки за маршрутом. Дівчина нам виписала квитки, я провів пейпасом терміналом і уточнив пройшла транзакція, дівчина ствердно кивнула головою. Ми чекали, вона чекала, потім вона запитала, коли ми платитимемо? Ми знову нічого не зрозуміли, заплатили готівкою. Хто ж знав, що болгарське кивання головою так означає ні. Але вже почали закрадатися підозри, що довкола відбувається щось недобре.
Прийшли на ресепшен, харизматичний хлопець нам сказав, що ми повинні пройти 600 метрів праворуч, зайти в хвіртки, а там буде два готелі, один праворуч, а другий прямо, нам треба йти в той, що праворуч і дав нам ключі. Добре, що він жестом вказав напрямок, оскільки його право було по центру. Ми прийшли, але будівля, яка була праворуч взагалі на готель схоже слабко, а те, що прямо, так там немає третього номера, як написано на ключах. Ми як у "Форт Боярд" перебирали ключі та двері, але без успіху. Я подзвонив на ресепшен і пояснив ситуацію, хлопець дуже здивувався, що коричневі двері знаходяться прямо, а не праворуч. Ми перейшли з російської на англійську, тепер він взагалі нічого не розумів із цими дверима, але сказав, що зараз прийде і все вирішує. Прийшов і впевнено повів нас прямо. Я йому сказав, що він нам казав, що треба йти у правий, він заперечливо кивнув… Та що ж відбувається? Чи варто говорити, що в Болгарії не тільки немає і так поміняні місцями, але і право прямо? Але навіть при цьому розкладі, чому наші ключі не підійшли до жодних дверей? Відповідь виявилася банальною – вона переплутала і дала ключі від іншого номера, якого не було ні право, ні прямо, і навіть не з того прямо, що праворуч. Тепер навіть зрозуміло, чому його жести з напрямком готелю не співпадали зі словами.
Це була бляха, ми тільки перші години в країні, а вже зазнали такого занурення. Навіть у той момент ми ще не розуміли, що відбувається чомусь все так не сходиться, розуміння почало приходити тільки з часом, коли почала простежуватися залежність між словом "так" і негативним киванням головою. А в самому кінці подорож нам навіть путівник потрапив до рук, в якому саме з цих двох правил починався опис. Але завдяки таким моментам і починаються пригоди у подорожах. Ми взагалі спочатку переживали, що Болгарія може бути схожа на Сербію, з якою ми тільки повернулися, але за фактом настільки дві різні країни потрібно ще пошукати.
Якщо Сербії я мало не надавав статусу гастрономічного раю, то в Болгарії картина кардинально змінюється. У болгарських ресторанах готують дуже смачно, але є одне велике АЛЕ. За їжу тут треба боротися. Вранці знайти ресторан для сніданку – найпровальніша витівка у світі. Вдень пошуки ресторану з їжею, а не з напоями можуть затягнутися до вечері. А ті деякі ресторани, де подають їжу або переповнені, або як нам сказали: "Ви не можете сісти за столик для чотирьох вдвох", "А у вас є вільний столик на двох? ", "На жаль, ні! ". Або другий випадок, коли у ресторану висить вивіска, що зараз у них сніданки і є вільні столики, тобі відмовляють, бо в них і так навантаження велике. Але повторюся, якщо ти все-таки примудряєшся потрапити дивом у ресторан, то за смаком отримаєш блюдо мало не мішленівського рівня. Нам один раз подали настільки смачну та красиву страву, що ми на неї накинулися, не встигнувши навіть сфоткати. Можливо після початку сезону туризму ситуація зміниться, але поки що наш раціон на тиждень – банички, айран та милинки.
Для різноманітності можна піцу купити, але вона не настільки прекрасна, як сербська, хоча теж недорога. Але повернемося до міст, тут є чимало чудових місць! Так як у нас був у розпорядженні цілий тиждень, то ми вирішили подивитися максимальну кількість популярних міст та курортів країни. Почали ми з вечірньої прогулянки Софією.
Тут уже панувало літо, нічна погода була комфортною, ми гуляли центральною пішою вулицею та нічним парком, тут кипіло життя.
Дуже хотілося б побачити все це при денному світлі, але така можливість нам випаде лише через тиждень, коли ми пройдемо маршрут із десяти міст.
Цікавий факт – маршрут планувався коротшим, але імпровізація наше все!
Пловдив
Зранку ми сіли на поїзд до Пловдіва. Поїзди тут їдуть поволі, тому навіть дорога за сотню кілометрів може затягнутися на годинник. Такі переїзди будуть чудовими перепочинками на маршруті. Пловдив нас зустрів ясним небом, сонечком та зеленим парком.
Я пішов у магазин купити собі каву, наше обговорення з продавщицею про те, якою кавою краще зробити переросло на згадку про шкільні роки, вивчення мов, потім ми обговорювали Пушкіна і навіть згадували вірш “Я пам'ятаю чудову мить…”. Ну і звичайно ми дійшли висновку, що мені потрібен саме капучино. Даша докірливо запитала мене, чому так довго я купував каву, а я гордо відповів, що слухав декламування віршів Пушкіна! Ми пішли в глиб міста. Це дуже милий та затишний містечко.
Такі мають бути обов'язково на маршруті. Це місто, в якому можна ходити хаотично вулицями та отримувати естетичне задоволення, а бажаючі ще більше доторкнутися до місцевої культури можуть відвідати різні майстер-класи ремісників. У них тут цілу вулицю відведено під цю справу.
Ми ж побачили собі гору і піднялися вище на фортецю, щоб помилуватися містом. А він не такий і маленький виявляється.
Єдина проблема тут була це знайти собі вільний ресторан з їжею.
У нас на місто було близько п'ятої години, пролетіли вони зі швидкістю світла. Час їхати далі. Кілька годин передиху в поїзді та наступна зупинка.
Стара Загора
Тут у нас приблизно півтори години, частину яких можна було провести у великому зеленому парку біля вокзалу. Парк виявився перекопаний: таке враження, що тут намагалися знайти золото, купа техніки та все в ямах та парканах. Ну гаразд, будемо без парку, все ж таки ми з нашими сумочками подорожуємо без нічого. Далі на нас чекала чудова піша вулиця. Її довжини вистачило щоб скоротати півтори години. І так цікаво, що це невелике місто, що знаходиться в глибинці Болгарії, але тут багато людей і вони тут живуть, щодня гуляють. Начебто все логічно, але навколо стільки цікавого, я б на їхньому місці щодня кудись їздив би. А вони просто поволі гуляють і насолоджуються життям у маленькому та затишному місті. Ось так стежиш за їх спокійними кроками і починає брати туга, що треба їхати далі, ось би тут теж так поспішаючи день пожити. Але час нещадний і від нашого тижня в країні з кожною секундою залишається меншим і меншим. Накупили піци та поїхали потягом далі.
Тепер їхати треба було близько трьох годин. Охочих було небагато, поїзд складався лише з двох вагонів. Спочатку в нас було особисте купе, а потім і особистий вагон, а можливо і цілий поїзд. За вікнами поля жовтого ріпаку змінювалися гірськими ландшафтами, ми в'їжджали та виїжджали з тунелів, заглиблюючись у гірський хребет. Вже було зрозуміло, що ми приїдемо в гарне гірське місто, але я навіть уявити не міг наскільки він виявиться шикарним!
Велико Тирново
Якщо у вас на відвідування Болгарії є не так багато часу, то це місто сто відсотків має бути в маршруті в пріоритеті над курортними містами, що знаходяться на узбережжі. Ми вийшли з поїзда, місто вже занурилося в нічне тепле повітря. До готелю пішки потрібно було йти близько години, маршрут пролягав через основні вулиці, будинки яких розташовані на стрімкій скелі.
Поки ми добиралися до готелю, основне обговорення першого знайомства з містом зводилося до слова "Вау! " Це місто чимось схоже на улюблений нами Кам'янець-Подільський, але в той же час зовсім інше. Житло у нас теж було незвичайне. Зовні непримітний готель усередині був схожий на замок із неперевершеним видом із вікна на церкву.
А в холі з другого поверху звисала дерев'яна люстра, як у ковбойських фільмах. Скоріше б настав ранок! З ранку види стали ще кращими, тепер була видна вся краса та велич міста.
Ми навіть побачили недосяжний транспортний міст, який наївно намагалися вночі потрапити для скорочення маршруту. Як же добре, що тут багато часу і ще надивимося вдосталь на місто.
Єдине місце, де нам вдалося поснідати це «пекарна», загалом банички та айран, як завжди. Ось добре нам, ми любимо айран, а як бути людям, які його не люблять. Та й взагалі порада, перед поїздкою до Болгарії добре поїжте вдома перед виїздом. Але фаст фуда має і свої переваги, це швидко і не відбирає частину дня. Тепер ми вирішили пройти наш нічний маршрут за денного світла.
Місто виглядало зовсім по-іншому. А деякі місця ми взагалі визначили тільки по карті, що це воно лише вдень. Ще звичайно вау ефекту додавав той факт, що від Болгарії не очікуєш такого незвичайного міста. Нагулялися вулицями, надивилися краєвиди, тепер можна піднятися на замок. Вибиралися ми мало не в прямому розумінні цього слова.
Усі нормальні туристи йдуть із центральної вулиці, яка плавно переходи у міст. Ми ж легких шляхів не шукаємо, центральні вулиці для нас – це дуже просто. Ми були на іншому пагорбі, від замку нас відділяв урвище. Ми почували себе справжніми середньовічними завойовниками, які зараз візьмуть замок в облогу. Так само за нами слідував вірний лев! Це був собака-провідник, він з'явився несподівано і мав відповідне забарвлення.
Ми з Дашею саме дискутували на тему, що у Болгарії багато чого пов'язане з левами, напевно, недарма. "Лев", що раптово з'явився, мало не кинув нас у втечу! Але ж у нас була мета – замок! Відступати не можна, лева взяли із собою. Лев радісно виляв хвостом і бігав довкола нас. Щоправда, коли ми в нього видерли кліща, він вирішував тримати нас на дистанції.
Замок виявився справді вражаючим як за розміром, так і за видами, що відкриваються з його стін. Хоча тут у всьому місті з видами проблем немає)))
Заодно можна з висоти безкоштовно переглянути парк Болгарія в мініатюрі. А з такої висоти виходить мініатюра у мініатюрі.
От наче все чудово, замок є, висота є, види є, але нашу увагу вже не вперше чіпляє далека гора, на якій миготять люди. Як вони туди піднялися? І чому ми так низько щодо них. У нас у поїздках залізне правило, якщо є недалеко гора, ми зобов'язані на неї піднятися! Можливо, тому ми не літаємо в Непал, бо там кілька тижнів доведеться лізти, та ще й не всі виживають. А я, на жаль, не дружу із гірською хворобою. Значить такий план, зараз спускаємося із замку, їємо в ресторані, і починаємо шлях!
Тут лише два міста пройти до тієї гори. Біля замку, як не дивно, був практично порожній та відкритий ресторан. Щоправда, там готують несмачно і порції маленькі. Але для ресторанів у Болгарії це був великий виняток із правил, з порціями та смаком тут проблем не буває. Зате я скуштував болгарський окрошку таратор. Такс підкріпилися. Навігатор показує, що вірить у нас і ми зможемо дійти до тієї гори.
Минали дні і ночі, навколо нас розвивалися і падали імперії, мінялися межі країн, невблаганними кроками йшов технічний прогрес, а ми всі йшли трасою. Ні люті сніги, ні звірячі вітри, ні землетруси і навіть не виверження вулканів не могли нас зупинити! Це були найнудніші і найсумніші 50 хвилин маршруту трасою гору. Та коли вона закінчиться. І як на ту гору потрапляють люди? Відповідь не змусила довго чекати, перед стежкою, що веде на гору, була галявина, забита припаркованими машинами. А черговий турист, під'їжджаючи машиною, не зміг знайти місце і поїхав назад. Хоч якась перевага, що ми пішки дійшли. Тепер маршрут лежав на вершині гори. Ми собі вибрали перший пагорб з панорамою і влаштували там тривалий привал.
Я лежав на траві і буквально заряджався лісовим повітрям і рідкими променями сонця, що пробивалося крізь хмари. Даша розташувалася на одному з кам'яних виступів і спостерігала, щоби на нас не напав лев. Мене ж укутував солодкий сон. Але як кажуть відпочинемо якось у Єгипті. В дорогу! Те, що ми бачили далі, можна сміливо заносити в топ місць нашої планети. Це як наші Заліщики, лише набагато масштабніші. Сподіваюся, фотографії передають хоч частинку цієї краси. Причому якщо до цього дня був похмурий, то для справжніх підкорювачів вершин завжди світить сонце!
Тепер небо стає зрозумілим, усе заливається світлом. На фінальній оглядці на нас чекав сюрприз – гойдалка над урвищем. Висить вона досить безпечно, навіть якщо зірвешся, то в прірву не відлетиш, але яке незвичайне почуття кататися на ній. Все плато наближається і віддаляється від тебе з кожним рухом. І навіть на зворотному шляху, коли ми повернулися в ліс, я ще раз бігав на відкриту частину панорами, щоб увібрати в себе якнайбільше такої краси.
Так як у нас ще пів дня попереду, то можна не поспішати повертатися до Великотирново. Ходімо гуляти до сусіднього Арбанасі. Це виявилося містечко майже без людей. Ми намагалися щосили знайти хоч щось цікаве тут, але я взагалі спочатку не був певен, що тут є хтось живий. Хоча в самому центрі опинилися два тематичні ресторани і навіть магазин. Зважаючи на все, все населення міста знаходилося саме тут у ресторанах. Ми тут теж засіли на каві з пахловою. Пахлава була неземного смаку, але шкода, що останній шматок.
А ще тут була велика рідкість – чай. Зважаючи на все, тут ще не винайшли цей напій, якщо раніше Даша дорікала мені що я кава-залежна, то тепер ми помінялися ролями, вона чаю-залежна в країні, де чаю практично немає. І навіть у тих небагатьох місцях, де нам його вдавалося знаходити, за ціною він був завжди дорожчий за кавові напої. А ще завжди можна випити подобу чаю у вуличних кава-автоматах. До речі, кількість кавоавтоматів у Болгарії настільки велика, що цілком можливо, що повстання роботів розпочнеться саме з них. Вони тут знаходяться майже на кожній вулиці кожного міста. І хочу зазначити, що роблять досить смачну свіжомелену каву. Ну що ж, у гостях добре, а вдома краще! Нам настав час повертатися у свій Велико-Тирново в золотих променях вечірнього сонця.
Так все красиво та душевно, але ми чудово розуміємо, що зараз будуть чергові пошуки їжі. Ми навіть не уявляли, наскільки це буде складне завдання цього разу. Тут всього кілька ресторанів, а кількість туристів виявляється значно перевищує їх можливості. Причому в результаті ми знайшли чудовий ресторан з видом на ущелину, де взагалі нікого не було, він знаходився на території готелю. Тут ми вперше познайомилися з місцевою ракією, це бренді. Напій досить міцний, але, як не дивно, нам сподобався. Після вечері у нас був невеликий перепочинок у номері. На жаль, фізичні можливості тіла не встигають за всіма бажаннями. З іншого боку, наші денні маршрути зросли у багато разів у порівнянні з маршрутами, які ми становили 9 років тому. Пам'ятаю, тоді ноги взагалі не були готові до таких спринтів. Але наша планета виявляється такою великою, що зволікати у нас просто немає часу. Добре, що ми живемо на Землі, а не на гіганті типу Юпітера. Ну, що починаємо наш фінальний вихід на вечірнє шоу. Шоу проводиться у вихідні о 21:15, спостерігати його потрібно на площі біля входу в замок. Було помітно як вулицями стягуються люди. Для нас було зовсім несподівано, що їх так багато тут. Вдень це практично безлюдні міста, за винятком набитих пари ресторанів та вечірнього шоу.
На щастя, біля замку було достатньо місця, щоб дотримуватися ковідної дистанції. Хоча схоже, вона тут лише нас хвилювала. Вимкнулися підсвічування і почалося світломузичне представлення замку. Було досить цікаво і точно незвичайно, особливо масштаби. Я б не сказав, що заради шоу треба їхати до міста, але оскільки місто має бути у списку обов'язкових місць Болгарії, то відповідно і шоу у програму потрібно включити. Ну от тепер уже точно весь план щодо Велико-Тирново виконано і навіть перевиконано. Спочатку ми планували на це місто залишити ще пів дня, але тепер відкоригували план і зранку застрибнули в автобус і поїхали далі на морські курорти.
Варна
Це було наше перше місто-курорт на узбережжі. Усю дорогу від автовокзалу ми навіть уявити не могли, що тут зараз виявиться море. Начебто звичайнісіньке місто. Але ближче до набережної відкривається його потенціал. Починаєш відчувати атмосферу курортного міста.
Далі тебе огортає релакс, і ти із задоволенням безцільно блукаєш стежками парку біля набережної. І морько! Море – це завжди радісно, навіть незважаючи на те, що воно зараз крижане, як наш запал, коли ми шукаємо ресторани в цій країні.
Даша тим часом поставила собі за мету – випити дуже рідкісний напій – чай. У результаті в тому одному місці, де ми його знайшли, саме для чаю подавалося окреме меню французькою мовою. Незважаючи на те, що це була невелика скринька з кавою на винос.
Французькою ми знаємо тільки фразу "Я не їв шість днів" і, судячи з усього, продавець теж. Вибирали чай за кольором пакетика, фіолетовий виявився цілком схожим на чай.
Ми Варну дійсно оцінили, забігаючи наперед скажу, що це один із найкращих курортів нашого маршруту. Але так як Варни у нас зовсім не було в планах, то вже час було рухати далі – у Бургас. Комфортні автобуси закінчилися, між курортними містами ходили тісні маршрутки.
Але, як не дивно, з масками тут відносно суворо: ми навіть стали свідками того, як водій із маскою на підборідді кричав на двох пасажирів, які їдуть без масок.
Бургас
Тут нас чекали справді королівські апартаменти на сімнадцятому поверсі, з дуже гостинним господарем. Який нас тут же звозив у великий маркет на машині і навіть запропонував залишити нам машину у безкоштовне користування під час нашого перебування тут. Ось зараз було справді шкода, що ми не водимо. Це би нам дуже спростило подальше пересування між містами. Про Бургаса можу сказати буквально пару слів, незважаючи на прикольну назву, саме місто значно поступається Варні. Але для активної подорожі він підходить якраз, тому що з його вокзалу вирушають маршрутки в потрібні нам міста. Тепер у нас є апартаменти, пошуки вечері та сніданку тепер у минулому. І головне, ми маємо місцевий соус лютениця.
Я до нього тільки почав звикати в Сербії, але вручну його не пропустили. Тепер можна його уплітати в наших палатах з панорамним видом на заходи сонця. Всі подальші дні у нас були в напівактивному режимі через рідкість ходіння маршруток. Починали маршрут ми приблизно о 10:30 та вже о 19:30 були у номері. Ще частину часу відбирала дорога, проте ми встигали в цей інтервал запхати кілька міст. Але маршрут ускладнювався рідкістю ходіння маршруток, вони тут приблизно ходили раз на три роки. І іноді та єдина маршрутка так набивалася, що доводилося міняти плани на ходу. У результаті кожен день для нас була загадка, куди саме ми поїдемо сьогодні, а іноді була і повна загадка, як же ми будемо назад повертатися.
Несебр
На щастя, сусідні міста знаходяться максимум за годину їзди. Місто умовно складається з двох частин – цікавої та похмурої. Автобус зупиняється на другий, на щастя, до цікавої йти було зовсім недалеко. Ще є третина – Сонячний берег, але туди треба лише у сезон)
Несебр виявився настільки затишним, що ми вирішили затриматися на десерт. На цей раз у нас була пахлава та турецький кадайф. Ще турецького настрою додавала кішка, яка відразу стала нашою найкращою подругою. Тепер наше завдання впіймати той автобус, який ходить раз на три роки. Тут ніби є розклад з хвилинами, але абсолютно по всьому місту на всіх зупинках один і той же час прибуття автобуса.
Зараз є надія, бо на зупинці сидить чимало людей. За розкладом автобус вже повинен був приїхати, але це не той рік. Натомість приїхав приватний бусик, у який поринули абсолютно всі люди та поїхали у невідомому напрямку. Нас не взяли, сказали, лише для своїх. Тепер ми самі сидимо і приймаємо сонячні ванни. О, їде! Помчали далі.
Помор'я
Чи бачили фільм “Євротур”? Пам'ятаєте, як там хлопці приїхали до Братислави? Їм тоді ще сказали, що вона взимку може здатися депресивною. . . Насправді все було не так погано, для різноманітності можна разок зазирнути. Але в нас у голові просто не вкладається, чому замість Єгипту чи Туреччини люди летять на курорти Болгарії, які ще й як правило дорожчі.
Тим не менш, для диких мандрівників, які просто дивляться світ, я можу Болгарію порекомендувати. Країна дійсно відрізняється від інших, що робить подорож нею цікавою. Отже, ми трохи побродили Помор'ям, подивилися на ще не відкриті готелі і поїхали вечеряти під час заходу сонця на нашому улюбленому 17-му поверсі, завтра на нас чекає великий похід.
Беглік-Таш
По-доброму нам треба було сісти на маршрутку до Приморсько і попросити висадити нас серед дороги, але легких шляхів тут не буває. Саме ця маршрутка їхала великим об'їздом проїжджаючи безліч сіл. Вона їхала скрізь, крім потрібної нам траси. Задум виходу на трасі був ще зручний тим, що там можна було теоретично вирушити на човнику в сафарі по річці. А потім пішки до Беглік-Таша. Але ж ні, ми тепер у самому Приморському, а наш Біглік-Таш залишився в горах. Ну і гаразд, ноги є, дійдемо пішки.
До речі, море в Приморську виявилося навіть дуже, попри сильний шторм. Ми тут з радістю влаштували ранкову трапезу із бореків на пляжі. Спочатку пляж був весь наш, потім з'явився хлопець, який у пляжному одязі йшов у бік моря, невже він зараз зайде у воду? Але хлопець навіть наближатися до бурхливого моря не ризикнув. До речі, пляж тут знаходиться за піщаними барханами, думаю тут можна знімати фільми про оази в пустелі.
Собаки в чиємусь приватному маєтку невдоволено гавкали, їм здавалося, що з моря вилізло морське чудовисько і кровожерно пробирається до дороги. Ми нехило так покололися і подряпалися доки піднялися. Коли собаки нас побачили, то відразу перестали гавкати - лише парочку людей вони не так боялися, на відміну від гуркоту, який ми породжували. Тепер витягнемо трохи колючок із себе і можна знову тримати маршрут до мети. Маршрут був просто мальовничим. Це були і зелені безкраї простори, і квіткові поля та хвойні ліси з оглядовим майданчиком. На самому верху на нас чекали величезні кам'яні валуни, квитковий кіоск і невелика змійка-вужака.
Там ще в кущах схоже була велика, але ми тільки кінчик хвоста побачили. Але справжні зміїні пригоди на нас чекали лише через пару міст. Ми вийшли не головною дорогою, а ніби збоку. Але пильне око білетерки побачило потенційних відвідувачів, і вона відразу завернула нас купити квитки. Після продажу квитків жінка зібралася, все склала і через 5 хвилин закрила кіоск і вирушила додому. Ось як вчасно ми вилізли з хащі! А то ще довелося б безкоштовно дивитися на це дивне каміння.
Величезні валуни є Беглік-Таш – фракійське святилище 16-го століття. Скажімо так – заради валунів такий маршрут робити не варто, але заради самої краси маршруту йти сюди потрібно однозначно! Тут ще й туристи виявилися. У нас було в планах все ж таки дійти до заповітної річки пішки і з'ясувати чи проводять сафарі, а потім автостопом ловити машину до Бургаса. Але біля нас двоє туристів почали сідати в машину і з радістю погодилися нас закинути в якесь місто за їхнім маршрутом.
Це місто виявилося знову Приморсько, не відпускає воно нас і все. Хлопцям було дуже цікаво як ми на Беглік-Таші опинилися без машини, і були дуже здивовані нашим пішим маршрутом. Я так розумію це рідкісне явище, щоби хтось дістався сюди без машини. Зворотна та єдина вечірня маршрутка до Бургаса буде за 15 хвилин. Тепер план такий, з вікна маршрутки визначити чи плавають човники і попросити нас висадити на трасі якщо плавають. Ця маршрутка також об'їжджала трасу через низку сіл. Ну, не хоче нас приймати річка і все.
Равадіново
Тепер нас Болгарія здивувала вже на повну. Серед непримітного села розкинувся розкішний та гарний замок. Замку лише кілька десятків років, тож не можна сказати, що він справжній. Але виглядає саме так, як належить виглядати справжнім замкам.
Тут є всі атрибути крутого замку: винний льох, пам'ятник власнику, обладунки лицарів, зоопарк, озеро, численні фонтани, рибка у ставку та церква з дуже гарною стелею, на якій зображено появу всесвіту. Замок продовжує будуватися, ще не всі модулі відкриті і не всі фонтани запущені, але ефект тут вас чекає.
Особисто я цей замок собі записав до списку найкращих побачених замків, буде у мене на другому почесному місці після німецького Нойшванштайна. Хоча порівняти та вибрати особисто для мене важко. Як Болгарії вдається взагалі бути такою різною?
Біля замку на нас чекала дуже смачна шаурма. Коли ми захотіли ще одну, з'ясувалося, що вона була останньою і більше такої смачної не буде! Тепер пішки до Созополя!
Созополь
До Созополя було кілька кілометрів крізь зелені стежки, ліси та квітучі поля. Першу частину дороги ми йшли в ейфорії, радіючи красі, Даша навіть букет зібрала. Але все не так тут солодко. Все почалося в той момент, коли мені заперло в носі і я заплющив очі, щоб чхнути. Даша мене з силою штовхнула у спину. У Даші на небезпеку гарна реакція і такий поштовх міг означати лише одне. Я від жаху почав кричати і зробив максимально великий крок уперед. Ми відбігли, я дивився на Дашу, що застигла від жаху, і мої здогади підтвердилися, на стежці була змія, яку я не помітив. Я її не встиг побачити, але за описом Даші вона була досить велика. Ми перепочили почали йти далі і обговорювати що це могло бути і проговорили ще раз правила дій у разі нападу змії. Один з пунктів встигнути її сфотографувати, щоб лікар зміг підібрати протиотруту. Тільки ми це обговорили як кущі біля нас почали погрозливо ворушитися, щось велике повзло в далечінь, але потім змінило траєкторію і метрів за п'ять від нас на дорогу виповзла здоровенна зміюка. Даша з неймовірною спритністю рук, увімкнула фотоапарат, перевела об'єктив у активний режим і встигла зробити три кадри.
Тепер дорога перетворилася на хорор, боялися наближатися до кущів, а місцями стежки ставали зовсім вузькими. Тепер уже на Дашиному маршруті розташувалася велика зелена ящірка. Я не знав, як Даші про це сказати так, щоб зараз у нас не почався черговий істеричний крик. "Тільки не бійся, але попереду..." Від сильного переляку ця фраза, звичайно, не врятувала. Які ми були щасливі, коли вибігли на трасу. Потім ми бачили в кущах ще змій. Але більше ми на зелені стежки не заходили. Як тільки ми дісталися інтернету, я з'ясував, що запит “Созополь змії” дуже популярний. Також виявилося, що це були не змії, а ящірки без лап із лагідною назвою «жовтопузик».
Але хочу сказати, що заради Созополя трохи зміїних пригод можна й пережити. Незважаючи на все зневіру, що таїться в назві міста, саме місто ми занесли в топчик красивих міст Болгарії. Тут є і старовинні вулиці, і навісні будинки на скелях над гарним морем, писана набережна і навіть довгий міст уздовж скелі, щоб можна було продовжувати милуватися краєвидами під час трекінгу. А найкласніше, що тут немає дефіциту ресторанів, вибираєш собі красивіший вигляд і починаєш гастрономічний рай.
У Бургас ми особливо не поспішали, тому, коли у нас закінчилися вулиці старого міста, ми пішли їх досліджувати по другому колу, адже без змій так комфортно гуляти! Якби мені показали фотографію міста задовго до подорожі, я б у житті не вгадав, що це Болгарія, а тим більше Созополь))) Ми догуляли до останнього автобуса і поїхали на таксі! Згоден, рішення несподіване, але водіям теж треба повертатися до Бургаса, і вони везуть у таксі за ціною автобуса. У цій прекрасній витівці був правда один мінус. Цієї ночі ми їхатимемо в поїзді, до якого ще дуже багато часу, в автобусі ми б їхали довше і в теплі.
А так вжух і ми у вечірньому прохолодному Бургасі. Здали речі в камеру зберігання і пішли шукати ресторанчик цікавіше, де й будемо бавити час до поїзда. Успіх до нас повернувся і цього разу. Ресторанчик ми зайняли просто чудовий! Так що наостанок про цей курорт залишаться найсмачніші враження. Зараз, коли вже минуло багато часу, при згадці про це місто, я повертаюся в ті затишні укомплектовані апартаменти, де ми собі готували різні цікавості та все це їли із традиційним болгарським соусом.
Софія
З нічними поїздами у Болгарії трохи складно, бо в купе селять людей лише однієї статі. Але якщо ви сім'я, то під час епідемії можна купити на касі тримісне купе у першому класі на двох осіб. А третього не підселять через коронавірусні обмеження. На сайті це нібито теж можна провернути, вказавши одну підлогу, але витівка якась каламутна виходить. Я не знаю, що там у класах нижче, то першокласне купе зроблено так, щоб раптом ти не відчув зайвого комфорту, це добре, щ
