Боливия
Предыдущий рассказ о Аргентине тут.
Седьмой день в пути, как бы ни тяжело это было, мы пересекли границу, покинув прекрасную Аргентину. Мост уже закончился, но штамп входа нигде не ставят. Что-то не так, вокруг уже Боливия. Получается в страну мы вошли незаконно. А вон и полицейский, было принято отчаянное решение сдаться на милость властей, если нам дадут не больше 7 суток мы ещё успеем на обратный самолет. Полицейский нас поприветствовал кучей испанского текста, я ему молча показал визу без штампа, правоохранитель, внимательно посмотрев в паспорт сказал: « Ооооууу… » В его угасающей тональности звучало лет на 10 среднего режима. Полицай молча показал в сторону границы и пальцами показал, что два окна были рядом. Снова столбик, снова последний метр от столба с Аргентиной, и мы в безопасности, на нейтральной территории между двумя окошками. Итак, дубль 2. До конца Аргентины остался метр, и вот он, второй раз первый шаг на землю Боливии, зато со штампами.
Вильясон
Температура 20oC
Высота: 3450м
Перелетов позади: 6
Переездов позади: 3
Треш тут творился не меньше, все вперемешку, всюду толпы, все пестрое и все что-делают. Придорожные ламы сменились на хрюшек. Такс, нам нужно скорее на ЖД отсюда. Таксисты на отрез отказываются понимать, что такое поезд и как он делает « ту-ту» . К счастью на миграционных карточках была маленькая пиктограммка поезда, тут же оказалась цена в 40 боливиано (80 грн), хотя страна не должна быть дорогой. Другие таксисты вообще не знают, что существует поезд. Ладно фиг с ними, поехали за 80, но только поехали пожалуйста. Ехали мы целых 3 минуты, но, когда я достал две купюры по 20, водитель забрал только одну, не смог найти сдачу и дал десятку обратно. Оказывается, проезд был 14 боливиано, а так как у таксиста не было сдачи, то он нам списал 4 боливиано (8грн). Честно говоря, такая доброта вокзального таксиста нас не то, что бы умилила, но и в корне изменила первое впечатление о Боливии. Несмотря на то, что страна далеко не богатая, такой поступок со стороны водителя такси просто уделал всех таксистов мира. Идём смотреть билеты на поезд и выясняется, что поезд, который ходит раз в сутки отправляется в 15:30, а сейчас… Самый волнительный момент… . 16:00, но время в Боливии на час отличается от Аргентины… . Ураааа, сейчас только 15:00. Скажу честно, фортонуло не просто сильно, а очень сильно. День потерять в Вильясоне, это худшее, что могло бы случиться по потерянным дням. Скорее в кассу! Но касса закрыта, у всех есть билеты, поезд стоит закрытый на платформе, но кассира нет. Эээй, нам нельзя здесь оставаться, где кассир? В ответ куча испанского текста. Ладно, пойдем персонал искать. Единственный персонал — это девушка, продающая билеты в туалет. « Экскьюз ми, ви нид ту бай тикетс» . И тут девушка ответила на испанском настолько внятно, что понял все до мелочей. Тикеты будут, не переживай, кассир придет перед отправлением и все продаст. Кассир пришла в 15:30, продала всем желающим билеты, поезд выехал на пол часа позже. Вернее, поезда было типа два разных, но они были сцеплены вместе. Выходим на платформу цветущие от счастья того, что двухдневный сложнейший участок пути сложился просто как пазл. На платформе бабуся продавала компотик из сухофруктов в громадных стеклянных стаканах. Выпив компотик, бабуся настояла, чтоб я скушал сухофрукт - яблочко со дна. После того, как я его выпил, я понял, что стакан походу далеко не одноразовый, бабушка его тут же сполоснула в каком-то ведре.
А цены после Аргентины просто сказочно низкие. Затарившись у бабушки всякими ништяками, мы загрузились в сидячий поезд. Рельсы были только в одну сторону и очень кривые. Во время поездки я себя ощущал будто еду на верблюде. И так 11 часов. К сожалению горная болезнь становилась все тяжелее. Уже головной болью обойтись нельзя было, начала подступать тошнота, а я ещё на этом верблюде скачу.
Низкое небо Боливии
Через 5 часов на остановке Тупица, был получасовой перевал. Чтоб вещи не уперли, мы попросили какого-то незнакомого боливийца за ними присмотреть, пока мы гуляем по станции. Наши вещи не уперли: ) Вначале по телеку в поезде крутили рекламу этого же поезда, причем столько раз подряд, что я уже поверил, что это лучший поезд в мире. Тематически одетый проводник чекал билеты, а продавец носил местное лакомство – желе. Ну не отказываться же от желешечки.
По телеку крутили фильмы. Сначала я смотрел как испанский Рембо попал в тюрьму, потом немного вздремнув, я проснулся, когда супермен спас автобус, а Даша проснулась под конец, и сказала, что девушка в итоге вырвала провода, и они не смогли оживить тех роботов. Вскоре наш караван верблюдов углубился совсем в горы и местами проезжали невероятные пейзажи. Дело шло к ночи, а окна начинали запотевать. Причем становилось отчетливо понятно, что запотевают они далеко не от жары. Интуиция подсказала, что самое время максимально тепло одеться.
Уюни
Стандартная бабушка
Температура 5oC
Высота: 3650м
Перелетов позади: 6
Переездов позади: 4
В 2 часа ночи пятиградусный холод окутал нас полностью. Хорошо, что в наших рюкзаках были ещё и два комплекта теплых вещей. Когда поездку планировали, мы не верили, что этот двухдневный участок сможем одолеть за два дня, соответственно все отели были сдвинуты на пару дней вперед и соответственно с этого места будем отели себе искать по приезду. Так же у нас в маршруте было рассчитано, что этот поезд ночной, и мы в нем заночуем, но в расчетах был изъян. А вон и такси, подойдя к таксисту, я сказал, что нам надо отель. Таксист, особо не напрягаясь, показал нам направление к ближайшему отелю.
Только представить себе, что ещё вчера утром мы были в Буэнос-Айресе. За два дня мы одолели героический маршрут: Буэнос-Сальта-Пульмамарка-Хухуй-Тилькара-Ла Кьяка-Вильясон-Уюни
Зайдя в отель, цена оказалась процентов на 30 меньше чем по букингу, а удобства лучше. Номер был на третьем этаже, но так как мы были в горах - это был очень сложный подъем. От разреженного воздуха и соответственно пониженного атмосферного давления, все тюбики с шампуньками полопались и вытекли в пакет. Утром горная болезнь покосила настолько сильно, что меня бледно-зеленого Даша буквально вела за руку. Для того, чтоб болезнь отступила, надо срочно понизить высоту, а по плану у нас на ближайшую неделю каг бэ совсем на оборот. А спускаться особо и не куда, ближайший город не на высоте это Сальта в двух днях езды или 20 часов перелетов с тремя пересадками. Далее нужно было оперативно найти турфирму и уехать на экскурсию на солончак. Экскурсии начинаются в 10:30 утра. У нас есть пару часов. Открываем двери отеля, и первое, что видим – толпа гидов и каждый кричит « Solar de Uyuni! » , через минуту мы уже в офисе покупаем тур. Дааа, найти турфирму заняло около 5 секунд. Экскурсовод, с золотыми фигурками и ободками в зубах, разложила перед нами карту маршрутов и предложила трехдневную поездку, возле третьего дня маршрута я увидел отметку выше 4000 м. « Скажите, а скорая помощь если что, там есть? » Девушка внимательно посмотрела на мой цвет лица и, наверное, поняла, что перед ней сидит настоящий человек, а не бледнолицый призрак « Я думаю двухдневной экскурсии с Вас хватит» . Видимо я настолько плохо выглядел, что даже желание заработать на этом фоне угасло. « Куда дальше едете? Ла-Паз или Оуро? Мы сразу вам выпишем билеты на автобус, и вы сразу по возвращению сможете отправиться дальше в путь» В Боливии все оказалось ещё проще чем мы думали. Ведь реально в маршруте было два стремных момента, как сразу же отправиться на солончак, а по возврату, чтоб не терять день, сразу поехать дальше. Жители Уюни делятся на две группы, одни продают туры, а другие солнцезащитные очки мировых брендов. Купив себе очки самого крутого бренда по 30 боливиано (60 грн), мы были полностью готовы к покорению самого большого солончака в мире.
Хотя ещё не готовы, сначала в аптеку. Добродушная испанка нас поприветствовала, сразу было понятно, что на английском наш диалог не завяжется. Я показал на свое бледное лицо и руками изобразил гору. « Si si! » Фармацевт достала из-под прилавка большую коробку таблеток, на которой была нарисована громадная гора. Вот и замечательно. Теперь разберемся с инструкцией по применению. Я изобразил, что кушаю ложкой, она показала на пальцах три и тут я подытожил сразу на испанском « Tres, uno dias? » в ответ услышал « Si! » вот он момент, жить захочешь – заговоришь на любом языке. А теперь мы точно готовы. Забавный факт, что 82 дня назад мы были на солончаке, который считается вторым по размеру в мире. В общем что-то потянуло нас на солончаки. Но солончак Туниса был ничем не примечателен по сравнению с этим чудом света. Загрузившись в шестиместный джип, мы отправились в тур. Рядом сидели двое ребят и предложили познакомиться, в ответ от нас услышали краткую биографию каждого, я им рассказал, что они оба из Франции, обоим по 27 лет, а парень вообще мой тезка – Андрео! Удивление не передать словами, возможно у меня от высоты открылся дар ясновидения или же просто я запомнил данные из журнала регистрации на экскурсию. Но Андрео как раз оказалась девушка (Одри), а не парень, ясновиденье было нечетким.
Solar de Uyuni
« Бон амигос! » , сказал наш водитель и начал свою испанскую экскурсию. Наша первая остановка была на кладбище паровозов. Все резвились и фоткались, но конкретно меня мысль того, что я взобрался в такие горы ради старых поездов немного убивала. Но буквально через пол часа таблетки начали действовать, и я снова начал становится человеком. Головную горную боль таблетки не совсем убирали, но все остальные симптомы гасили по полной. Поезда были самых различных форм и назначений, найдется на любой вкус. Погуляв с паровозами, мы поспешили дальше.
На солончаке мы были в сухое время года, и зеркальных равнин не было. По началу, солончак был глиняного цвета и совсем не впечатлял. Потом была остановка на обед, который эксклюзивно готовил водитель и в багажнике машины накрыл поляну. Потом ещё был какой-то памятник, каким-то гонкам, но то не суть. Дальше мы ехали долго и меня начало клонить в сон с печальными мыслями « И это то, ради чего мы проехали четверть Южной Америки?? ? » Через 40 минут меня будит Даша и восторженно, что-то на радостях кричит « Мы сейчас остановимся, и с можем нафоткаться, слышишь? Просыпайся, посмотри! » Все сомнения тут же переросли в восторг, за окнами машины были бескрайние полотна белоснежной пустыни, покрытой небольшими шестиугольными сотами(см. первое фото). Водитель остановился, и все поспешили из машины. Ощущения, наверное, были такие же, как при встрече с пирамидами или Тадж Махалом. Это безумно красиво! Надо фоткаться, нет, надо сначала землю лизнуть и убедиться в солености соли, нет, лучше сразу сфоткаться как я облизываю землю. Количество фотографий было такое, что их перебор потом занял немалое время. Насмотреться на эту красоту невозможно было, хотелось буквально съесть это все глазами. Все уже на фотографировались, и особенно две боливийки, которые так и не вышли из машины, а мы все никак налюбоваться не можем. Едем смотреть что же дальше. Настроение было на полном позитиве. Дальше по программе было вселение в отель, но отель не простой, он полностью построен из соляных блоков и все внутри тоже из соли, и даже на полу рассыпная соль.
Соляной отельчик, улыбка не вышла, но фотка единственная)
Боливийцы в отеле тут же попробовали провернуть аферу на тему трехместных номеров. Когда убедились, что никто в трехместном номере жить не будет, начали что-то на испанском языке рассказывать и в конце промелькнуло слово « боливиано» . Даша сразу поняла суть, и вклинилась в испанскую мелодичную речь не менее мелодичным украинским языком. Ага, значит на деньги решили развести, ща посмотрим кто кого. Я начал прессовать с другой стороны и требовать вернуть все деньги за экскурсию и немедленно меня вернуть в Уюни. После такого поворота, все трехместные номера резко стали двухместными, и добродушный владелец всех вселил, но французам что-то в дорогу сказал. Потом француз мне сказал, что хозяин сказал, « конечно вселяйтесь все без никаких доплат, но если вдруг захотите доплатить, то можете это сделать потом. » Я себе повесил очередную виртуальную медаль: ) Наш отель был у подножья спящего вулкана. Мы вышли из отеля осматривать, что вокруг. Вулканический остров был немалый и окружен соляными озерами.
Тут виды были ещё красивее, чем час назад в центре солончака. Тут был и белый солончак, и зеленая растительность вокруг озер и дикие фламинго, которые тусили на озерах. По виду панорамы я себе так всегда представлял Австралию. А стадо лам тут же решили замутить селфи со мной.
Вся эта зелень на фоне разноцветного кратера какая-то ультра-красивая. У нас была безмерная эйфория, дорога из шести перелетов и четырех переездов стоила того, чтоб это все увидеть.
Ценилась каждая минута проведенная в этом раю. Гуляя мы встретили ребят, которые посреди солончака играли что-то веселое на банджо и угостили нас печеньками. Сколько мы ни приближались к фламинго, столько же фламинго не палевно уходили от нас. Но впереди нас ждало нечто! Это был настоящий динозавр! ! ! Пришлось брать руки в ноги и бежать куда глаза глядят.
Вскоре солнце зашло за горизонт, и в какие-то считанные минуты приятная теплота развеялась. Температура падала с очень большой скоростью. Морозный воздух начинал пробирать все тело. Мы шли на максимальной скорости в сторону отеля. Пока мы шли все зловеще темнело и холоднело.
А в отеле нас ждал интернациональный ужин. Мы гнобили французов, что они никогда не пробовали жабьи лапки и обменивались впечатлениями от первого дня. Я ещё вечерком уговорил Дашу выйти посмотреть на звезды южного полушария. Но зловещая темнота и нереальный дубарь нам не дали погулять. Зато млечный путь выглядит эффектней, чем у нас. Деньги мы нычковали по разным схемам, как только могли. Дашина обувь промокла где-то на озерах и доллары пришлось сушить.
Олигарх отдыхает
Рано утром мы отправились на джипе, на вулкан. Я, конечно, осознавал, что высота растет и во что это может вылиться, но ничего с собой поделать не мог. Машина довезла туристов до условной обзорной площадки и нам сказали, что есть 2.5 часа, чтоб пройтись в сторону кратера, но до самого верха около четырех часов в одну сторону. Ах да, ещё нас завели в какую-то пещеру, показали человеческие скелеты и на испанском все доступно объяснили. Как я писал ранее, в Уюни на высоте 3650 м, уже даже на третий этаж было сложно подняться. А тут как бы вулкан, и приходится забить на проблемы со здоровьем. Чем выше идешь, тем красивее открываются горизонты пустыни.
На высоте примерно 4300 из глаз начали сыпаться звезды и проявляться луна от разреженности кислорода. Выше подниматься мы не рискнули. Была ещё одна попытка, но закончилась тем же. Ещё в горах постоянная задышка, стоит чуть ускорить шаг, потом стоишь, от задышки отходишь. Налюбовавшись горизонтами, мы спустились к джипу. Пообедав в соляном отеле, мы отправились на остров кактусов. Вообще довольно забавно, что на острова надо ехать, а не плыть.
На самом деле я стою возле левого кактуса совсем рядом.
Количество кактусов и их размеры действительно впечатлили. Можно было найти кактус на любой вкус. В Мультиках всегда рисуют кактус из трех параллельных веток разной длины. Как мы не старались, но среди сотен кактусов такого не нашли. Находясь на солончаке, просто поражаешься этим всем природным явлениям. Несмотря на ночной холод, лица у нас уже были сгоревшие, причем до такой степени, что реально было больно касаться к лицу. Но это один из неизбежных фактов о солончаке.
Пизанский кактус
Через пару дней должен был начаться наш маршрут по Перу, но у нас он был очень поверхностно составлен. Нужно было срочно встретить туристов, которые там были, но большинство так же, как и мы, только двигались в том направлении. В джип на обратной дороге нам подсадили других ребят, которые как раз вернулись неделю назад из Перу. У нас было полтора часа в дороге, чтоб пообщаться, мы поглощали буквально каждое их слово, а я на планшете по-быстрому записывал заметки. За полтора часа наш маршрут кардинально изменился не только по Перу, но и по Боливии, так как ребята уже были там несколько раз и смогли сравнить, что и где красивее. По дороге мы ещё заехали посмотреть на глаза солончака, которые представляли собой небольшие бурлящие гейзерчики. Испанец сказал, что если сунуть туда руку, она помолодеет. Сунул грека руку в реку… . В итоге стою я с белой от соли рукой. В 17:00 мы снова в Уюни. Эту экскурсию я хочу подытожить отдельно. Я себя уже чувствовал бодрячком и можно было бы и на три дня ехать, но была возможность риска не успеть доехать до аэропорта Лимы вовремя.
Если бы не успели на самолет
Ехать однозначно надо, даже если это сухое время года. Стоит такая экскурсия 150$ с двоих за два дня с проживанием и питанием. Можно найти дешевле, если есть время искать. Самолетом залететь в Боливию особо сложно, поэтому оптимальнее всего попасть туда с Аргентины, через Ла-Кьяку.
В 20:00 мы погрузились в ночной автобус, едущий в столицу Ла-Пас. В Ла-Пасе изначально у нас был запланирован велотур по дороге смерти, но мы его решили отменить в связи с его спецификой относительно здоровья и удобности. Наша дорога смерти ждала нас именно в этом автобусе. Перед тем как автобус начал ехать, Даша сходила в туалет, а я решил сходить по позже. Но как только автобус тронулся, я вспомнил рассказ других туристов о том, как две японки в туалете не могли справиться с невесомостью. Автобус ехал по трассе первых минут пять, а потом свернул в пустыню и несся по бездорожью. Все дико трясло. Пошел я в туалет, который находился на первом этаже. Там действительно трясло настолько, что не то, что сосредоточится не получается – там действительно отсутствует гравитация. Я пытался всеми силами как космонавт себя зафиксировать в четырех стенах, но это был анриал. В космосе в туалет не сходишь. После пятиминутной борьбы я сдался и вернулся на свое место. Через пол часа я решил повторить подвиг, но результат тот же. От трясения в автобусе начали открываться окна и морозный воздух пытался просочиться. Инженерным методом окно заблокировали, но дальше мы начали догонять второй автобус, который поднимал за собой пыльную бурю. В воздухе чувствовался запах концентрированной пыли. Рядом какой-то мужик светил своим телефоном как прожектором прямо мне в глаз. Так как у нас были одинаковые андроиды, я показал ему как я на своем телефоне заглушаю яркость, и он сделал тоже самое, вот оно IT connecting people. В один момент, какая-то семья начала таранить в лобовое стекло, чтоб водитель на первом этаже услышал и остановился. Водитель был за стеной, то есть у пассажиров к нему доступа не было. Водитель остановился и открыл дверь, сначала вышла семья, а за ней выскочил я с фразой “ Wait me! ” Наконец-то не трясет. А вокруг какой-то вулканический пепел и пустыня, наверное, тот же солончак. Довольный вернулся в автобус и включил себе музычку. Тут главное было просто дожить до утра. Вскоре музыка затихала, и я ушел в сон… Окно мы заклинили настолько хорошо, что больше не то, что мороз не просачивался, уже никакой воздух не просачивался.
В 6:00 утра всех начали будить – Приехали.
Ла-Пас
Температура 8oC
Высота: 3593м
Перелетов позади: 6
Переездов позади: 5
Холодно было настолько, что нам сразу же пригодился плед, который мы так же смогли уместить в рюкзак. Цель была простая, нужно было как можно скорее разобраться как ехать в Копакабану и собственно поехать. Автобусные кассы были ещё закрыты, я решил попытать счастье с такси. Даша осталась с вещами на вокзале греясь под пледом, я пошел искать машину. Я знаю только то, что ехать около 4 часов. А вот и амигос едет.
- Excuse me, I need drive to Copacabana.
В ответ куча испанского текста. Водитель показал мне жестом, чтоб я сел в машину. Ну ок, я сел, едем куда-то, а Даша осталась на вокзале и даже не подозревает, что я уже куда-то еду. Эээ…
- What price to Copacabana?
В ответ, что-то типа:
- Si-si.
Я окончательно выяснил, что таксист не понимает ни английский, ни жесты. На второй неделе путешествия уже сложилась неплохая база для понимания испанского языка. Сча будем расшифровывать. О, он что-то говорит про боливиано, а сколько же? 40! (80 грн). Что-то не то, как это 80 грн за то, чтоб он нас 4 часа вез, не сходится что-то. Дальше я выяснил, что в эту цену входит ещё и дорога обратно…
Ниже наш испанско-английский диалог:
-А мы точно едем в Копакабану, которая возле Перу?
Водитель утвердительно кивнул.
- Сколько время ехать?
В ответ я узнал, что сейчас 6:20
- А сколько будет в Копакабане?
В ответ я узнал, что там тоже 6:20 сейчас.
Тут он решил меня в детали маршрута посвятить, сказав, что мы сейчас едем на кладбище. Такого поворота событий я не ожидал.
- Зачем мне кладбище, меня пожалуйста на Копакабану, которая рядом с Перу.
- Ну да, мы прямо сейчас поедем на кладбище.
- Копакабана это же то место где очень красиво?
- Ну конечно, амиго, ты приедешь, пофотографируешь там все, и мы вернемся. Я точно знаю, что надо именно на кладбище.
Крутая история выходит, Даша сидит с вещами на вокзале, я еду на какое-то кладбище в такси с таксистом, который по моему испанским владеет хуже меня.
- У меня жена осталась на вокзале, надо вернуться.
- Ок возвращаемся за твоей женой, и все вместе едем на кладбище! Пересказав Даше, что я уже по Ла-Пасу успел покататься и что нам срочно нужно на кладбище ехать, Даша тоже усомнилась в правильности маршрута. Пришлось водителю отказать.
Ладно, передых. Пошел купить чай, он стоил по 3 боливиано (6 грн)
Начали открываться кассы и в первой кассе мне сказали, что билеты уже на сегодняшние автобусы распроданы. Я спросил:
- А на такси туда реально доехать?
- Зачем вам на такси, сейчас откроется соседняя касса, у них есть билеты. Я уверена. Я заметил, что девушка владеет английским просто в чистейшем виде и решил поинтересоваться.
- Тут такой вопрос, я хотел на такси в Копакабану доехать, а меня пытались отвезти на кладбище?
- Да, все верно.
Тут мой мозг чуть не взорвался, а девушка продолжала.
- « Cementrio» это название второго автовокзала, от которого ходит большое количество городских автобусов до Копакабаны.
Все стало на свои места. Надо бы ещё чайку.
- С Вас 4 боливиано!
- Так был же по 3?
- То был маленький, а я вам налью большой. И действительно стакан был на пол литра.
А вот и наш автобус vip класса с вайфаем. Автобус проехал примерно час, после чего водитель вышел и ушел. Минут через 40 это стало подозрительным, но я в зеркало заднего вида разглядел, что у них просто сходка с другими водителями. Ах эта прекрасная боливийская традиция. Вскоре за окнами начало появляться громадное озеро Титикака. Увидеть во время путешествия озеро Титикака означает, что ты совсем заехал в глубину Южной Америки. Вскоре автобус всех высадил, мы переправились на пароме на другую сторону. А потом и автобус переправился на отдельном пароме.
Автобус плывет
После радостной встречи с автобусом, мы поехали на нем дальше в горный серпантин. Высота не то, чтобы не думала спадать, так она ещё то набиралась, то опускалась. Горная болезнь уже в основном проявлялась только болью в голове и плохим сном, остальные симптомы за 4 дня угасли, да и таблетки делали свое дело. Но к головной боли уже реально организм привык, и она была на втором плане. Приехали мы в городок на берегу озера.
Копакабана
Температура 12oC
Высота: 3841м
Перелетов позади: 6
Переездов позади: 6
А мы все выше и выше… И как вообще озеро с длиной береговой линии 1125 км расположилось так высоко. Было около 13:00 дня, это был наш первый передых во время поездки. В этот день мы позволили себе отдохнуть, хотя по маршруту на самом деле ещё успевали на экскурсию, которая начиналась через пол часа, но решили передохнуть. Это был наш десятый день путешествия, и мы уже четко представляли себе дальнейший маршрут и с прогнозируемостью на 90%, что мы реально успеваем. Мы действительно успели одолеть нереальное количество километров по земле за последних пару дней. По дороге мы встречали туристов, которые были в пути уже больше трех недель и их маршрут состоял из меньшей части от нашего. Чувствовалась реальная гордость за скорость передвижения с посещением достопримечательностей. Дешевый отель начали всем парить ещё в автобусе, так что с вселением проблем и тут не было. Но мы решили в этот день почувствовать себя мажорами и взяли себе отельчик в полтора раза дороже - за 160 боливиано (320 грн). Первым делом отправились в ресторан и немного познакомились с мексиканской кухней, почему-то она в этих краях была популярной, мы себе заказали начос с двумя видами мясного соуса, а также традиционный местный пикью мачо.
Запить это все дело мы решили местным популярным напитком Inca Cola. Вкус у колы был дюшесовый, а сама она была желтого цвета. Хоть поднялись мы всего на 200 метров относительно Уюни, к высоте пришлось немного привыкнуть, отлежавшись часок в номере, ещё и солнце отражаясь рядом бликов от воды морально давило на глаза. За час солнце скрылось за облачками и горами, и мы пошли исследовать окрестности. Береговая линия тянулась за город, вдоль экзотических зарослей. В дорогу мы отправились впятером: я, Даша и три собаки – Желток (он же Амигос), Белок (он же Тузик, он же Шарик) и Эль диабло (он же Буэнос ночес, он же Эль Корасон). Сколько мы не гуляли, собаки верно нас сопровождали. Прогулка получилась довольно романтическая, возможно от осознания того, что ты отдыхаешь, и сегодня не надо париться о дальнейшем маршруте. Вечерком ещё покушали довольно экзотическую лазанью и запили её чаем на свежезаваренных листьях коки
. Вообще я даже думал на сувениры привезти листьев. А потом выяснил, что дают до 10 лет за попытку)
Isla del Sol
Озеро Титикака
С самого утра мы поспешили на пристань, откуда нас забирал экскурсионный кораблик. Наш маршрут был на остров солнца. Мы надеялись, что там будет солнца побольше, чем этим хмурым туманным утром на суше. Во всей этой задумке немного пугало, что наш автобус уезжает в 18:00, а остров находится очень далеко. Но нас в турфирме сильно уверили, что мы точно успеем. Кораблик на аккуратной маленькой скорости выехал из причала, а дальше ехал на точно такой же скорости. То есть остров не так далеко, а вот скорости у корабликов здесь такие, что скорее всего какие-то рабы вручную крутили мотор. Приехали на остров. Нам сказали, что вы должны пройти маршрут через горы острова, который занимает три часа, и обратный кораблик, ровно в 14:30 заберет, опаздывать нельзя, ведь многим людям надо успеть на автобус! Эта фраза меня успокоила, что кораблик в любом случае связан с автобусом. На часах было 09:30, времени ещё куча. « Вот вам гид, он вам все покажет и красиво на испанском расскажет» . Излагал гид действительно красиво, слышно было, что его испанский действительно классный.
Кусочек экскурсии на испанском
Частенько даже понимали, что он рассказывает. Идти нужно было прилично в гору. Помню ещё недавно мне было тяжело на третий этаж подняться. Дедушка водил нас 2 часа по горам, а когда экскурсия закончилась он сообщил, что трехчасовой маршрут к катеру начинается тут, так что можете начинать идти. То есть два часа пиления по горам, это не входило в маршрут. Так вот, собственно, что мы здесь смотрели - тут были красивые виды. Когда, еще через час нашего пути, я обратил внимание на то, какие красивые камни под ногами, Даша всерьез запереживала за мое здоровье. Хотя на самом деле, они в несколько раз уступали видам с тропы Афродиты на Кипре.
После часа пути на горе завиднелась какая-то вывеска. Мы решили, что это, наверное, приветствуют, что ты на вершине. А вот и не угадали, то билетерия на которой нужно обязательно купить билет, или можешь идти обратно. Ну ладно, идем дальше. Через 40 минут ещё одна билетерия, если что-то не нравится, то никто не заставляет идти дальше. Я кассиру сказал, что у нас уже есть билет и сунул ему билет от прошлой билетерии. Он внимательно посмотрел и действительно, оказывается, что эта билетерия для тех, кто десантом высадился на остров между двух билетерий и не имеет билета, другой дороги между ними не было.
Ещё через полчаса была очередная билетерия, на которой сказали, что нужен билет другого цвета. Хоть цена была маленькой по 5 боливиано (по 10 грн) платить мы не намерены были из принципа. Почему на самом начале, на входе в заповедник с тебя берут по 10 боливиано, а дальше выясняется, что ты должен ещё три раза отстегнуть. Бабушка пыталась нам доказать, что за эти деньги мы не просто пройдем, но и сможем увидеть какой-то камень, но выяснив, что нас не интересуют никакие камни, мы идем просто к катеру, сказала, что в эту цену входят ступеньки, чтоб спуститься и вообще мы сможем хотя бы один на двоих билет купить. Отморозившись от бабушки, мы пошли дальше и мгновенно словили моментальную карму, свернув не туда, мы действительно на ступеньки не попали и спускались по каким-то кривым дорожкам. Обратно какие-то ребята вовремя не вернулись и пришлось пилить капитана, что мы обязаны успеть на автобус. Капитан сделал все возможное, во время обратного пути он, наверное, прибавил 1 километр в час, что приблизительно утроило нашу скорость. Все четенько, за час до автобуса мы были на остановке. Вот только одна проблема, на наших билетах не написаны места, а кассир, которая нам продала билеты вчера, куда-то убежала, что даже все открытым у себя в офисе оставила.
Никого особо не парят наши билеты без мест
Зашли в другую турфирму и уточнили информацию о местах, девушка подумала, что видимо она нам так продала билеты и сказала, что выдаст нам сейчас на посадке хорошие места. Пока Даша на оставшиеся деньги накупала ништяков, я заполнял все миграционные данные для пересечения границы. Я помню, как только мечтал, что когда-нибудь там побываю. Мою боливийскую визу успели погасить штампом ещё в Бразилии. Но офицера это к счастью не смутило. И вот оно, все, однократная виза закрыта, возможно мы больше в Боливии никогда не побываем, в связи с её горной труднодоступностью. Проходим через кованные большие ворота, и мы в стране, которая была под большим вопросом посещения даже за пару месяцев до поездки, так как находилась очень и очень далеко от начала маршрута. Мы в Перу!
Горы Перу
Болівія
Попередня розповідь про Аргентину тут.
Сьомий день у дорозі, хоч би як важко це було, ми перетнули кордон, залишивши прекрасну Аргентину. Міст уже закінчився, але штамп входу ніде не ставлять. Щось не так, довкола вже Болівія. Виходить до країни ми увійшли незаконно. А он і поліцейський, було прийнято відчайдушне рішення здатися на ласку влади, якщо нам дадуть не більше 7 діб ми ще встигнемо на зворотний літак. Поліцейський нас привітав купою іспанського тексту, я йому мовчки показав візу без штампу, правоохоронець, уважно подивившись у паспорт, сказав: «Ооооууу…» У його згасаючій тональності звучало років на 10 середнього режиму. Поліцай мовчки показав у бік кордону і пальцями показав, що два вікна були поруч. Знову стовпчик, знову останній метр від стовпа з Аргентиною, і ми в безпеці, на нейтральній території між двома віконцями. Отже, дубль 2. До кінця Аргентини залишився метр, і ось він другий раз перший крок на землю Болівії, зате зі штампами.
Вільясон
Температура 20oC
Висота: 3450м
Перельотів позаду: 6
Переїздів за: 3
Треш тут творився не менше, все впереміш, усюди юрби, все строкате і все що роблять. Придорожні лами змінилися на свинок. Такс, нам потрібно скоріше на залізниці звідси. Таксисти на відріз відмовляються розуміти, що таке поїзд і як він робить ту-ту. На щастя на міграційних картках була маленька піктограма поїзда, тут же виявилася ціна 40 болівіано (80 грн), хоча країна не повинна бути дорогою. Інші таксисти взагалі не знають, що є поїзд. Гаразд фіг з ними, поїхали за 80, але тільки поїхали будь ласка. Їхали ми цілих 3 хвилини, але коли я дістав дві купюри по 20, водій забрав тільки одну, не зміг знайти здачу і дав десятку назад. Виявляється, проїзд був 14 болівіано, а так як у таксиста не було здачі, він нам списав 4 болівіано (8грн). Чесно кажучи, така доброта вокзального таксиста нас не те, що б розчулила, а й докорінно змінила перше враження про Болівію. Незважаючи на те, що країна далеко не багата, такий вчинок з боку водія таксі просто приділив усіх таксистів світу. Йдемо дивитися квитки на поїзд і з'ясовується, що поїзд, який ходить раз на добу, вирушає о 15:30, а зараз… Найбільш хвилюючий момент…. 16:00, але час у Болівії на годину відрізняється від Аргентини. Ураааа, зараз лише 15:00. Скажу чесно, удача не просто сильно, а дуже сильно. День втратити у Вільясоні, це найгірше, що могло б статися за втраченими днями. Швидше до каси! Але каса закрита, всі мають квитки, поїзд стоїть закритий на платформі, але касира немає. Еей, нам не можна тут залишатися, де касир? У відповідь купа іспанського тексту. Гаразд, підемо шукати персонал. Єдиний персонал — дівчина, яка продає квитки в туалет. «Екскьюз ми, вінід ту бай тикетс». І тут дівчина відповіла іспанською настільки виразно, що зрозумів усе до дрібниць. Тикети будуть, не хвилюйся, касир прийде перед відправленням і все продасть. Касир прийшла о 15:30, продала всім охочим квитки, поїзд виїхав на півгодини пізніше. Вірніше, поїзди були типу два різні, але вони були зчеплені разом. Виходимо на платформу квітучі від щастя того, що дводенна складна ділянка шляху склалася просто як пазл. На платформі бабуся продавала компотик із сухофруктів у величезних скляних склянках. Випивши компотик, бабуся наполягла, щоб я з'їв сухофрукт - яблучко з дна. Після того, як я його випив, я зрозумів, що склянка походу далеко не одноразова, бабуся її відразу сполоснула в якомусь відрі.
А ціни після Аргентини просто казково низькі. Затарившись у бабусі всякими ніштяками, ми завантажилися в сидячий потяг. Рейки були тільки в один бік і дуже криві. Під час поїздки я почував себе ніби їду на верблюді. І так 11 годин. На жаль, гірська хвороба ставала все важчою. Вже головним болем не можна було обійтися, почала підступати нудота, а я ще на цьому верблюді скачу.
Низьке небо Болівії
Через 5 годин на зупинці Тупиця був півгодинний перевал. Щоби речі не вперли, ми попросили якогось незнайомого болівійця за ними доглянути, поки ми гуляємо станцією. Наші речі не вперли: ) Спочатку по телеку в поїзді крутили рекламу цього ж поїзда, причому стільки разів поспіль, що я вже повірив, що це найкращий поїзд у світі. Тематично одягнений провідник чекав квитки, а продавець носив місцеві ласощі – желе. Ну, не відмовлятися ж від желешечки.
По телеку крутили фільми. Спочатку я дивився як іспанський Рембо потрапив у в'язницю, потім трохи подрімаючи, я прокинувся, коли супермен врятував автобус, а Даша прокинулася під кінець, і сказала, що дівчина в результаті вирвала дроти, і вони не змогли оживити тих роботів. Незабаром наш караван верблюдів заглибився в гори і місцями проїжджали неймовірні краєвиди. Справа йшла до ночі, а вікна починали запітніти. Причому ставало чітко зрозуміло, що запотіють вони далеко не від спеки. Інтуїція підказала, що саме час максимально тепло одягнутися.
Уюні
Стандартна бабуся
Температура 5oC
Висота: 3650м
Перельотів позаду: 6
Переїздів за: 4
О 2-й годині ночі п'ятиградусний холод огорнув нас повністю. Добре, що в наших рюкзаках було ще й два комплекти теплих речей. Коли поїздку планували, ми не вірили, що цю дводенну ділянку зможемо подолати за два дні, відповідно всі готелі були зрушені на пару днів уперед і відповідно з цього місця шукатимемо собі по приїзді. Так само у нас у маршруті було розраховано, що цей поїзд нічний, і ми в ньому заночуємо, але у розрахунках було загано. А он і таксі, підійшовши до таксиста, я сказав, що нам треба готель. Таксист, особливо не напружуючись, показав нам напрямок до найближчого готелю.
Тільки уявити, що ще вчора вранці ми були у Буенос-Айресі. За два дні ми здолали героїчний маршрут: Буенос-Сальта-Пульмамарка-Хухуй-Тількара-Ла Кьяка-Вільясон-Уюні
Зайшовши в готель, ціна виявилася відсотків на 30 меншою за букінгу, а зручності кращі. Номер був на третьому поверсі, але так як ми були в горах – це було дуже складне піднесення. Від розрідженого повітря і відповідно зниженого атмосферного тиску всі тюбики з шампуньками полопалися і витекли в пакет. Вранці гірська хвороба покосила настільки сильно, що мене блідо-зеленого Даша буквально вела за руку. Для того, щоб хвороба відступила, треба терміново знизити висоту, а за планом у нас на найближчий тиждень як зовсім на оборот. А спускатися особливо і не куди, найближче місто не на висоті це Сальта за два дні їзди або 20 годин перельотів із трьома пересадками. Далі потрібно було оперативно знайти турфірму та виїхати на екскурсію на солончак. Екскурсії розпочинаються о 10:30 ранку. У нас є кілька годин. Відчиняємо двері готелю, і перше, що бачимо – юрба гідів і кожен кричить «Solar de Uyuni! », за хвилину ми вже в офісі купуємо тур. Дааа, знайти турфірму зайняло близько 5 секунд. Екскурсовод, із золотими фігурками та обідками в зубах, розклала перед нами карту маршрутів та запропонувала триденну поїздку, біля третього дня маршруту я побачив позначку вище 4000 м. «Скажіть, а швидка допомога якщо що, там є? » Дівчина уважно подивилася на мій колір обличчя і, мабуть, зрозуміла, що перед нею сидить справжня людина, а не блідолиця примара «Я думаю дводенної екскурсії з Вас вистачить». Мабуть, я настільки погано виглядав, що навіть бажання заробити на цьому тлі згасло. «Куди далі їдете? Ла-Паз чи Оуро? Ми відразу вам випишемо квитки на автобус, і ви відразу після повернення зможете вирушити далі в дорогу» У Болівії все виявилося ще простіше, ніж ми думали. Адже реально в маршруті було два стрімкі моменти, як відразу ж вирушити на солончак, а після повернення, щоб не втрачати день, відразу поїхати далі. Жителі Уюні діляться на дві групи, одні продають тури, інші сонцезахисні окуляри світових брендів. Купивши собі окуляри найкрутішого бренду по 30 болівіано (60 грн), ми були повністю готові до підкорення найбільшого солончака у світі.
Хоча ще не готові, спочатку до аптеки. Добродушна іспанка нас привітала, відразу було зрозуміло, що англійською наш діалог не зав'яжеться. Я показав на своє бліде обличчя і зобразив руками гору. "Si si! " Фармацевт дістала з-під прилавка велику коробку пігулок, на якій було намальовано величезну гору. Ось і чудово. Тепер розберемося з інструкцією із застосування. Я зобразив, що їжу ложкою, вона показала на пальцях три і тут я підсумував відразу іспанською "Tres, uno dias? " у відповідь почув «Si! » ось він момент, жити захочеш - заговориш будь-якою мовою. А тепер ми точно готові. Цікавий факт, що 82 дні тому ми були на солончаку, який вважається другим за розміром у світі. Загалом, щось потягло нас на солончаки. Але солончак Тунісу був нічим не примітним у порівнянні з цим чудом світу. Завантажившись у шестимісний позашляховик, ми вирушили в тур. Поруч сиділи двоє хлопців і запропонували познайомитися, у відповідь від нас почули коротку біографію кожного, я їм розповів, що вони обоє з Франції, обом по 27 років, а хлопець узагалі мій тезка – Андрео! Здивування не передати словами, можливо, у мене від висоти відкрився дар ясновидіння або ж просто я запам'ятав дані з журналу реєстрації на екскурсію. Але Андрео виявилася дівчина (Одрі), а не хлопець, ясновидіння було нечітким.
Solar de Uyuni
"Бон амігос! ", сказав наш водій і розпочав свою іспанську екскурсію. Наша перша зупинка була на цвинтарі паровозів. Всі гралися і фоткалися, але саме мене думка того, що я піднявся в такі гори заради старих поїздів трохи вбивала. Але буквально через пів години таблетки почали діяти, і я знову почав людиною. Головний гірський біль таблетки не зовсім прибирали, але всі інші симптоми гасили на повну. Поїзди були найрізноманітнішими формами і призначеннями, знайдеться на будь-який смак. Погулявши з паровозами, ми поспішили далі.
На солончаку ми були в суху пору року, і дзеркальних рівнин не було. Спочатку солончак був глиняного кольору і зовсім не вражав. Потім була зупинка на обід, який ексклюзивно готував водій та у багажнику машини накрив галявину. Потім ще був якийсь пам'ятник, якимось перегонам, але це не суть. Далі ми їхали довго і мене почало хилити в сон із сумними думками «І це те, заради чого ми проїхали чверть Південної Америки?? ? » Через 40 хвилин мене будить Даша і захоплено щось на радощах кричить «Ми зараз зупинимося, і з можемо нафоткатися, чуєш? Прокидайся, подивися! » Всі сумніви відразу переросли в захват, за вікнами машини були безкраї полотна білої пустелі, вкритої маленькими шестикутними стільниками (див. перше фото). Водій зупинився і всі поспішили з машини. Відчуття, напевно, були такі самі, як при зустрічі з пірамідами або Тадж Махалом. Це дуже красиво! Потрібно фоткатися, ні, треба спочатку землю лизнути і переконатися в солоності солі, ні, краще відразу сфоткатися як я облизую землю. Кількість фотографій була така, що їхній перебір потім зайняв чималий час. Надивитись на цю красу неможливо було, хотілося буквально з'їсти це все очима. Всі вже не фотографувалися, і особливо дві болівики, які так і не вийшли з машини, а ми всі ніяк налюбуватися не можемо. Їдемо дивитися що далі. Настрій був на повному позитиві. Далі за програмою було вселення в готель, але готель не простий, він повністю збудований із соляних блоків і все всередині теж із солі, і навіть на підлозі розсипна сіль.
Соляний готель, посмішка не вийшла, але фотка єдина)
Болівійці в готелі спробували провернути аферу на тему тримісних номерів. Коли переконалися, що ніхто в тримісному номері не житиме, почали щось іспанською мовою розповідати і наприкінці промайнуло слово «болівіано». Даша одразу зрозуміла суть і вклинилася в іспанську мелодійну мову не менш мелодійною українською мовою. Ага, значить на гроші вирішили розвести, ща подивимося хто кого. Я почав пресувати з іншого боку і вимагати повернути всі гроші за екскурсію і негайно повернути мене в Уюні. Після такого повороту всі тримісні номери різко стали двомісними, і добродушний власник всіх вселив, але французам щось у дорогу сказав. Потім француз мені сказав, що господар сказав: «Звичайно вселяйтесь все без жодних доплат, але якщо раптом захочете доплатити, то можете це зробити потім». Я собі повісив чергову віртуальну медаль Наш готель був біля підніжжя сплячого вулкана. Ми вийшли з готелю оглядати, що довкола. Вулканічний острів був чималий і оточений соляними озерами.
Тут види були ще красивішими, ніж годину тому в центрі солончака. Тут був і білий солончак, і зелена рослинність навколо озер та дикі фламінго, які гасили на озерах. З вигляду панорами я так завжди уявляв Австралію. А стадо лам тут же вирішили зробити селфі зі мною.
Вся ця зелень на тлі різнобарвного кратера якась ультра-красива. У нас була безмірна ейфорія, дорога з шести перельотів та чотирьох переїздів коштувала того, щоби це все побачити.
Шанувалася кожна хвилина проведена в цьому раю. Гуляючи ми зустріли хлопців, які серед солончака грали щось веселе на банджо і почастували нас печивами. Скільки ми не наближалися до фламінго, стільки ж фламінго не палевно йшли від нас. Але попереду на нас чекало щось! Це був справжній динозавр! Довелося брати руки в ноги і тікати, куди очі дивляться.
Незабаром сонце зайшло за обрій, і в якісь лічені хвилини приємна теплота розвіялася. Температура падала з дуже великою швидкістю. Морозне повітря починало пробирати все тіло. Ми йшли на максимальній швидкості у бік готелю. Поки ми йшли все зловісно темніло й холодніло.
А в готелі на нас чекала міжнародна вечеря. Ми пригнічували французів, що вони ніколи не куштували жаби, і обмінювалися враженнями від першого дня. Я ще ввечері умовив Дашу вийти подивитися на зірки південної півкулі. Але зловісна темрява і нереальний дубар нам не дали погуляти. Зате чумацький шлях виглядає ефектніше, ніж у нас. Гроші ми пхали за різними схемами, як тільки могли. Дашине взуття промокло десь на озерах і долари довелося сушити.
Олігарх відпочиває
Рано-вранці ми вирушили на джипі, на вулкан. Я, звичайно, усвідомлював, що висота зростає і що це може вилитися, але нічого з собою вдіяти не міг. Машина довезла туристів до умовного оглядового майданчика і нам сказали, що є 2.5 години, щоб пройтись у бік кратера, але до верху близько чотирьох годин в одну сторону. Ах так, ще нас завели в якусь печеру, показали людські скелети і іспанською все доступно пояснили. Як писав раніше, в Уюні на висоті 3650 м, вже навіть на третій поверх було складно піднятися. А тут як вулкан, і доводиться забити на проблеми зі здоров'ям. Чим вище йдеш, тим красивішими відкриваються горизонти пустелі.
На висоті приблизно 4300 з очей почали сипатися зірки та виявлятися місяць від розрідженості кисню. Вище підніматися ми не ризикнули. Була ще одна спроба, але закінчилася тим самим. Ще в горах стала задишка, варто трохи прискорити крок, потім стоїш, від задишки відходиш. Налюбувавшись горизонтами, ми спустилися до позашляховика. Пообідавши в соляному готелі, ми вирушили на острів кактусів. Взагалі, досить забавно, що на острови треба їхати, а не плисти.
Насправді я стою біля лівого кактуса зовсім поряд.
Кількість кактусів та їх розміри справді вразили. Можна було знайти кактус на будь-який смак. У Мультиках завжди малюють кактус із трьох паралельних гілок різної довжини. Як ми не намагалися, але з сотень кактусів такого не знайшли. Перебуваючи на солончаку, просто дивуєшся цим усім природним явищам. Незважаючи на нічний холод, обличчя у нас вже були згорілі, причому настільки, що реально було боляче торкатися обличчя. Але це один із неминучих фактів про солончак.
Пізанський кактус
Через пару днів мав розпочатися наш маршрут по Перу, але в нас він був дуже поверхово складений. Потрібно було терміново зустріти туристів, які там були, але більшість так само, як ми, тільки рухалися в тому напрямку. У джип на зворотній дорозі нам підсадили інших хлопців, які повернулися тиждень тому з Перу. У нас було півтори години в дорозі, щоб поспілкуватися, ми поглинали буквально кожне їхнє слово, а я на планшеті швидко записував нотатки. За півтори години наш маршрут кардинально змінився не лише по Перу, а й Болівії, тому що хлопці вже були там кілька разів і змогли порівняти, що і де красивіше. По дорозі ми ще заїхали подивитись на очі солончака, які були невеликими вируючими гейзерчиками. Іспанець сказав, що якщо засунути туди руку, вона помолодшає. Сунув грека руку в річку. Зрештою стою я з білою від солі рукою. О 17:00 ми знову в Уюні. Цю екскурсію я хочу підсумувати окремо. Я вже почував себе бодрячком і можна було б і на три дні їхати, але була можливість ризику не встигнути доїхати до аеропорту Ліми вчасно.
Якби не встигли на літак
Їхати однозначно треба, навіть якщо це суха пора року. Коштує така екскурсія 150 $ з двох за два дні з проживанням та харчуванням. Можна знайти дешевше, якщо є час шукати. Літаком залетіти до Болівії особливо складно, тому найоптимальніше потрапити туди з Аргентини, через Ла-Кьяку.
О 20:00 ми поринули у нічний автобус, що їде до столиці Ла-Пас. У Ла-Пасі спочатку у нас був запланований велотур дорогою смерті, але ми його вирішили скасувати у зв'язку з його специфікою щодо здоров'я та зручності. Наша дорога смерті чекала на нас саме в цьому автобусі. Перед тим як автобус почав їхати, Даша сходила в туалет, а я вирішив сходити пізніше. Але як тільки автобус рушив, я згадав розповідь інших туристів про те, як дві японки в туалеті не могли впоратися з невагомістю. Автобус їхав трасою перших хвилин п'ять, а потім завернув у пустелю і мчав бездоріжжям. Все дико трясло. Пішов я до туалету, який був на першому поверсі. Там справді трясло настільки, що не те, що зосередитись не виходить – там справді відсутня гравітація. Я намагався всіма силами як космонавт себе зафіксувати у чотирьох стінах, але це був анріал. У космосі до туалету не сходиш. Після п'ятихвилинної боротьби я здався і повернувся на своє місце. Через пів години я вирішив повторити подвиг, але результат той самий. Від трясіння в автобусі почали відчинятися вікна і морозне повітря намагалося просочитися. Інженерним методом вікно заблокували, але далі ми почали наздоганяти другий автобус, який піднімав за собою курну бурю. У повітрі відчувався запах концентрованого пилу. Поруч якийсь чоловік світив своїм телефоном як прожектором прямо мені в око. Так як у нас були однакові андроїди, я показав йому як я на своєму телефоні заглушаю яскравість, і він зробив те саме, ось воно IT connecting people. Одного разу, якась сім'я почала таранити в лобове скло, щоб водій на першому поверсі почув і зупинився. Водій був за стіною, тобто пасажири до нього не мали доступу. Водій зупинився і відчинив двері, спочатку вийшла сім'я, а за нею вискочив я із фразою "Wait me! " Нарешті не трясе. А довкола якийсь вулканічний попіл і пустеля, мабуть, той самий солончак. Задоволений повернувся до автобуса і ввімкнув собі музику. Тут головне було просто дожити до ранку. Незабаром музика затихала, і я пішов у сон.
О 6:00 ранку всіх почали будити – приїхали.
Ла-Пас
Температура 8oC
Висота: 3593м
Перельотів позаду: 6
Переїздів за: 5
Холодно було настільки, що нам одразу ж у нагоді плед, який ми так само змогли вмістити в рюкзак. Мета була проста, потрібно було якнайшвидше розібратися як їхати в Копакабану і власне поїхати. Автобусні каси ще були закриті, я вирішив спробувати щастя з таксі. Даша залишилася з речами на вокзалі, гріючись під пледом, я пішов шукати машину. Я знаю лише те, що їхати близько 4 годин. А ось і амігос їде.
- Excuse me, I need drive to Copacabana.
У відповідь купа іспанського тексту. Водій показав мені жестом, щоб я сів у машину. Ну, я сів, їдемо кудись, а Даша залишилася на вокзалі і навіть не підозрює, що я вже кудись їду. Ееє…
- What price to Copacabana?
У відповідь щось типу:
- Si-si.
Я остаточно з'ясував, що таксист не розуміє ні англійської, ні жестів. Другого тижня подорожі вже склалася непогана база для розуміння іспанської мови. Сча будемо розшифровувати. О, він щось говорить про болівіано, а скільки? 40! (80 грн. ). Щось не те, як це 80 грн за те, щоб він нас 4 години віз, не сходиться щось. Далі я з'ясував, що до цієї ціни входить ще й дорога назад…
Нижче наш іспансько-англійський діалог:
-А ми точно їдемо до Копакабани, яка біля Перу?
Водій ствердно кивнув.
- Скільки часу їхати?
У відповідь я дізнався, що зараз 6:20
- А скільки буде у Копакабані?
У відповідь я дізнався, що там також 6:20 зараз.
Тут він вирішив мене в деталі маршруту присвятити, сказавши, що ми зараз їдемо на цвинтар. Такого повороту подій я не очікував.
- Навіщо мені цвинтар, мене будь ласка на Копакабану, яка поруч із Перу.
- Ну так, ми прямо зараз поїдемо на цвинтар.
- Копакабана це те місце де дуже красиво?
- Ну звичайно, аміго, ти приїдеш, пофотографуєш там усе, і ми повернемося. Я точно знаю, що треба саме на цвинтарі.
Крута історія виходить, Даша сидить з речами на вокзалі, я їду на якийсь цвинтар у таксі з таксистом, який на мою іспанську володіє гірше за мене.
- У мене дружина залишилася на вокзалі, треба повернутись.
- Ок повертаємось за твоєю дружиною, і всі разом їдемо на цвинтар! Переказавши Даші, що я вже Ла-Пасом встиг покататися і що нам терміново потрібно на цвинтарі їхати, Даша теж засумнівалася в правильності маршруту. Довелося водієві відмовити.
Гаразд, передих. Пішов купити чай, він коштував по 3 болівіано (6 грн)
Почали відкриватися каси і в першій касі мені сказали, що квитки вже сьогодні розпродані. Я спитав:
- А на таксі туди реально доїхати?
- Навіщо вам на таксі зараз відкриється сусідня каса, у них є квитки. Я впевнена. Я помітив, що дівчина володіє англійською просто у чистому вигляді і вирішив поцікавитися.
- Тут таке запитання, чи я хотів на таксі до Копакабану доїхати, а мене намагалися відвезти на цвинтарі?
- Так, все правильно.
Тут мій мозок мало не вибухнув, а дівчина продовжувала.
- «Cementrio» це назва другого автовокзалу, від якого ходить велика кількість міських автобусів до Копакабани.
Все стало на свої місця. Треба б ще чайку.
- З Вас 4 болівіано!
- То був же по 3?
- То був маленький, а я вам наллю великий. І справді склянка була на півлітра.
А ось і наш автобус vip класу із вайфаєм. Автобус проїхав приблизно годину, після чого водій вийшов та пішов. Хвилин через 40 це стало підозрілим, але я в дзеркало заднього виду роздивився, що у них просто сходи з іншими водіями. Ах ця чудова болівійська традиція. Незабаром за вікнами почало з'являтися величезне озеро Тітікака. Побачити під час подорожі озеро Титікака означає, що ти зовсім заїхав у глибину Південної Америки. Незабаром автобус висадив усіх, ми переправилися на поромі на інший бік. А потім автобус переправився на окремому поромі.
Автобус пливе
Після радісної зустрічі з автобусом ми поїхали на ньому далі в гірський серпантин. Висота не те щоб не думала спадати, так вона ще то набиралася, то опускалася. Гірська хвороба вже в основному виявлялася тільки головним болем і поганим сном, інші симптоми за 4 дні згасли, та й таблетки робили свою справу. Але до головного болю вже реально організм звик, і він був на другому плані. Приїхали ми до містечка на березі озера.
Копакабана
Температура 12oC
Висота: 3841м
Перельотів позаду: 6
Переїздів за: 6
А ми все вище і вище. . . І як взагалі озеро з довжиною берегової лінії 1125 км. розташувалося так високо. Було близько 13:00 дня, це був наш перший передих під час подорожі. Цього дня ми дозволили собі відпочити, хоча за маршрутом насправді ще встигали на екскурсію, яка починалася за півгодини, але вирішили перепочити. Це був наш десятий день подорожі, і ми вже чітко уявляли собі подальший маршрут і з прогнозованістю на 90%, що ми реально встигаємо. Ми справді встигли здолати нереальну кількість кілометрів по землі за останні пару днів. По дорозі ми зустрічали туристів, які були вже більше трьох тижнів і їхній маршрут складався з меншої частини від нашого. Відчувалася реальна гордість за швидкість пересування з відвідуванням визначних пам'яток. Дешевий готель почали всім парити ще в автобусі, тож із вселенням проблем і тут не було. Але ми вирішили цього дня відчути себе мажорами та взяли собі готельчик у півтора рази дорожчий – за 160 болівіано (320 грн). Насамперед вирушили в ресторан і трохи познайомилися з мексиканською кухнею, чомусь вона в цих краях була популярною, ми собі замовили начос із двома видами м'ясного соусу, а також традиційний місцевий пік'ю мачо.
Запити цю справу ми вирішили місцевим популярним напоєм Inca Cola. Смак у коли був дюшесовий, а сама вона була жовтого кольору. Хоч піднялися ми всього на 200 метрів щодо Уюні, до висоти довелося трохи звикнути, відлежавши годинку в номері, ще й сонце відбиваючись поряд відблисків від води морально давило на очі. За годину сонце зникло за хмарами та горами, і ми пішли досліджувати околиці. Берегова лінія тяглася за місто, вздовж екзотичних чагарників. У дорогу ми вирушили вп'ятьох: я, Даша і три собаки - Жовток (він же Амігос), Білок (він же Тузік, він же Шарик) і Ель діабло (він же Буенос ночів, він же Ель Корасон). Скільки ми не гуляли, собаки правильно нас супроводжували. Прогулянка вийшла досить романтичною, можливо від усвідомлення того, що ти відпочиваєш, і сьогодні не треба паритися про подальший маршрут. Увечері ще поїли досить екзотичну лазіння і запили її чаєм на свіжозавареному листі коки
. Взагалі, я навіть думав на сувеніри привезти листя. А потім з'ясував, що дають до 10 років за спробу)
Isla del Sol
Озеро Титікака
Зранку ми поспішили на пристань, звідки нас забирав екскурсійний кораблик. Наш маршрут був на острові сонця. Ми сподівалися, що там буде більше сонця, ніж цим похмурим туманним ранком на суші. У всьому цьому задумі трохи лякало, що наш автобус їде о 18:00, а острів знаходиться дуже далеко. Але нас у турфірмі дуже запевнили, що ми точно встигнемо. Кораблик на акуратній маленькій швидкості виїхав з причалу, а далі їхав на такій же швидкості. Тобто острів не так далеко, а ось швидкості у корабликів тут такі, що, швидше за все, якісь раби вручну крутили мотор. Приїхали на острів. Нам сказали, що ви повинні пройти маршрут через гори острова, який займає три години, і зворотній кораблик, рівно о 14:30 забере, запізнюватися не можна, адже багатьом людям треба встигнути на автобус! Ця фраза мене заспокоїла, що кораблик у будь-якому разі пов'язаний із автобусом. На годиннику було 09:30, часу ще купа. «От вам гід, він вам все покаже і красиво іспанською розповість». Викладав гід дійсно красиво, чути було, що його іспанська дійсно класна.
Шматочок екскурсії іспанською
Часто навіть розуміли, що він розповідає. Іти треба було пристойно вгору. Пам'ятаю, ще недавно мені було важко на третій поверх піднятися. Дідусь водив нас 2 години по горах, а коли екскурсія закінчилася він повідомив, що тригодинний маршрут до катера починається тут, так що можете починати йти. Тобто дві години пиляння по горах це не входило в маршрут. Так ось, власне, що ми тут дивилися – тут були гарні краєвиди. Коли, ще через годину нашого шляху, я звернув увагу на те, яке гарне каміння під ногами, Даша всерйоз запереживала за моє здоров'я. Хоча насправді, вони у кілька разів поступалися видам зі стежки Афродіти на Кіпрі.
Після години шляху на горі побачила якась вивіска. Ми вирішили, що це напевно вітають, що ти на вершині. А от і не вгадали, то квитокерія, на якій потрібно обов'язково купити квиток, або можеш йти назад. Ну гаразд, йдемо далі. Через 40 хвилин ще одна квитокерія, якщо щось не подобається, ніхто не змушує йти далі. Я касиру сказав, що у нас уже є квиток і засунув йому квиток від минулої білетії. Він уважно подивився і справді виявляється, що ця білетерія для тих, хто десантом висадився на острів між двох білетів і не має квитка, іншої дороги між ними не було.
Ще через півгодини була чергова квитокерія, на якій сказали, що потрібний квиток іншого кольору. Хоча ціна була маленькою по 5 болівіано (по 10 грн) платити ми не мали наміру з принципу. Чому на самому початку, на вході до заповідника з тебе беруть по 10 болівіано, а далі з'ясовується, що ти маєш ще тричі відстебнути. Бабуся намагалася нам довести, що за ці гроші ми не просто пройдемо, а й зможемо побачити якийсь камінь, але з'ясувавши, що нас не цікавить ніяке каміння, ми йдемо просто до катера, сказала, що в цю ціну входять сходинки, щоб спуститись і взагалі ми зможемо хоча б один на двох квиток купити. Відморозившись від бабусі, ми пішли далі і миттєво зловили миттєву карму, звернувши не туди, ми справді на сходинки не потрапили і спускалися якимись кривими доріжками. Назад якісь хлопці вчасно не повернулися і довелося пиляти капітана, що ми повинні встигнути на автобус. Капітан зробив усе можливе, під час зворотного шляху він, мабуть, додав 1 кілометр на годину, що приблизно потроїло нашу швидкість. Все чітко, за годину до автобуса, ми були на зупинці. Ось тільки одна проблема, на наших квитках не написані місця, а касир, яка нам продала квитки вчора, кудись утекла, що навіть усе відкритим у офісі залишила.
Нікого особливо не парять наші квитки без місць
Зайшли в іншу турфірму і уточнили інформацію про місця, дівчина подумала, що вона нам так продала квитки і сказала, що видасть нам зараз на посадці хороші місця. Поки Даша на гроші, що залишилися, накуповувала ніштяків, я заповнював усі міграційні дані для перетину кордону. Я пам'ятаю, щойно мріяв, що колись там побуваю. Мою болівійську візу встигли погасити ще штампом у Бразилії. Але офіцера це на щастя не збентежило. І ось воно, все, одноразова віза закрита, можливо, ми більше в Болівії ніколи не побуваємо, у зв'язку з її гірською важкодоступністю. Проходимо через ковані великі ворота, і ми в країні, яка була під великим питанням відвідування навіть за пару місяців до поїздки, оскільки була дуже далеко від початку маршруту. Ми в Перу!
Гори Перу
