Фэнхуан-Луншен-Дачжай 2017-06-07 10 день
Хотелось проснуться рано, пойти к реке, полюбоваться туманом и сравнительной безлюдностью. Но организм и слышать не хотел о таких нагрузках. Он проснулся, а с кровати вставать отказывался. Максимум, на что я смогла его уговорить – это выползти на террасу и, поглощая кофе с прекрасными бутербродами, расслабиться в кресле, наблюдая за утренней рекой, которая была вовсе без тумана и далеко не безлюдна.
Чтож, иногда стоит к себе прислушаться и не рвать жилы, Фэнхуан мы уже видели, а сойти с дистанции в новой провинции совсем не хотелось. Отдыхать так отдыхать. Вид радует, кофе вкусный, бутерброды так вообще выше всяких похвал.
Собираемся, в 10 утра вызываем такси через рецепшен, лучше на вокзале подождать. И начинается...
Такси нет.
Нет через 10 минут, нет через 15, нет через 20. Мой мозг начинает соображать что будем делать, если опоздаем на автобус, стоит ли ехать на жд вокзал в Цзишоу или остаться в Фэнхуане еще на сутки. И так, и так теряется 1 день, тогда уж лучше остаться, чем добираться на поездах, с пересадками. Хотя, нет, если ехать на поездах, то теряется только утро завтрашнего дня, а это уже кое-что, можно просто урезать время на террасах, куда мы сейчас направляемся, а не выбрасывать целый день, жертвуя горячими источниками.
Ждем такси, думаем и наблюдаем как лошадка ходит вниз-вверх по ступенькам.
Но небеса сжалились над нами и такси все же явилось. Приезжаем на автовокзал, время еще вполне вменяемое. Хвалю себя, что так заранее начала вызывать машину. Меняем квитанцию на билеты, находим свой гейт, или как это называется у автобусов, по указателям. На автовокзале всё понятно, даже если вы не знаете китайского. Просто смотрим на иероглифы в билете и сравниваем с иероглифами на указателях. Иероглифы Гуйлинь похожи на лес
Что совсем неудивительно, ведь Линь это и есть лес по-китайски.
В крайнем случае, если что-то непонятно, показываем билет китайцам они бросят свои дела и отведут вас за руку.
Сегодня мы покидаем провинцию Хунань и переезжаем в Гуанси-Чжуанский автономный район. Путешествие вступает во вторую фазу. Регион, куда мы направляемся, условно можно назвать « Гуйлинь» , нас там ждут рисовые террасы Драконьего Хребта и карстовые холмы Яншо. А также горячие источники в деревне Нитхан. Говорят, в Китае есть пословица: " Нет ничего красивее пейзажей Гуйлинь нигде более под небесами" .
И я вам скажу - ДА!
У нас и так рот от восторгов не закрывался, а в окрестностях Гуйлинь просто срывает крышу.
Я понимаю, что в Китае еще много мест, где очень красивые пейзажи и старинные города будут не хуже, чем видели мы, но все равно считаю наше путешествие великолепным, очень насыщенным и для первого посещения Китая оптимальным. Логистика проста, описана много раз и с подробностями, красоты уровня ААААА (это китайская классификация достопримечательностей. Пять А - наивысший балл), доступно для любого уровня физподготовки и вполне умерено по тратам. Единственное, что может огорчать – те пейзажи, которые представлены в интернете, сняты с высоты и очень отфотошоплены. Точно такую же картинку увидеть врядли удастся.
Автобус отправляется почти пустой, пассажиров едва наберется полтора десятка человек. До Гуйлиня ехать 7 часов, до Луншена 5. Отправляемся ровно в 11, примерно через полчаса все китайцы надевают маски и засыпают. Я делаю то же самое, у меня маска всегда с собой. И беруши. В Китае эти вещи вообще незаменимы.
Весь салон мирно похрапывает часа три, потом автобус останавливается, высаживает людей и едет к заправке. Магазин, кипяток, столики, туалет... Зона для пассажиров довольно далеко от самой заправки, поэтому курить можно. Люди разбредаются, кто-то обедает, кто-то ушел в туалет, кто-то курит или просто разминает ноги. Через минут 20 за нами приходит водитель и ведет всех к автобусу. Открывает дверь. . а оттуда зайцем выскакивает зазевавшийся пассажир с вопросом:
-Где туалет?! ?
Он спал так крепко, что не слышал когда все выходили. А потом проснулся, но дверь была уже заперта и никого… Бедный терпел 20 минут)
Ждем когда он рысью смотается по неотложным делам, китайцы достают свои термосы, пьют чай. Мы делаем то же самое. Термос всегда есть с собой у каждого китайца. На чае сэкономить или лапшички запарить) А нам было очень удобно пить кофе в дороге, ведь в Китае найти его можно не везде.
Наконец, двигаемся дальше.
Дорога радует, зеленые горы сменяются рисовыми полями, и водитель ведет себя прилично, не курит на ходу, не плюется и не мычит.
По карте вижу, что Луншен уже недалеко и начинаю собирать свой скарб.
Куда бы я не ехала, если поездка обещает быть более двух часов, я вью себе гнездо. Надувная подушечка прямоугольной формы предназначена для плаванья, но как она меня всегда выручает на суше! ) Ее можно под спину, под бок, прикрыть ею выпуклости типа подлокотников, или твердости типа стены. Вторая вещь по значимости - это палантин. Чаще всего используется теплый большой шарф, которым можно укутаться от холода, но в даный момент в ход идет легкое индонезийское парео, коих я когда-то привезла бесчисленное множество. Вседа беру с собой оба палантина - и теплый, и хлопчатобумажный. Когда хочешь уснуть в кресле автобуса или самолета, даже при условии, что рядом никого нет, все равно испытываешь неудобства. То рука соскользнет, то нога. Вот я и придумала парео использовать для пеленания себя самой. Завернула руку в край ткани и она не сваливается с зафиксированного положения даже при тряске. Что еще обязательно нужно для « гнезда» - это рюкзак. Его подкладываю под ноги, чтобы те не отекали. Если рядом место свободное, сажусь спиной к окну, подушечку под спину, рюкзак на соседнее кресло под ноги, маску и беруши по местам, и легонько заворачиваюсь в палантин. Всё, я готова ехать хоть сколько угодно. Комфорт у каждого свой, у меня вот такой, спальный)
Носки теплые тоже часто пригождаются. Обувь в дороге всегда снимаю, а когда сплю, мерзнут ноги)
Ну и раз речь зашла о полезных вещах, то самая главная вещь для Китая - мокрые гигиенические салфетки. Руки, ноги, хвост - трите, не забывайте! )
В Луншене вышли только мы, на часах 15:55, а значит мы везде успеваем. Здесь момент волнительный, перед самой поездкой у меня появилась информация, что автобус может опоздать и местные автобусы до рисовых террас уже ходить не будут. Мы обсудили с Надей этот вопрос и из двух зол- ночевать в Луншене или ехать на такси в Дачжай- выбрали второе. Отель на террасах уже забронирован, за сутки отменить бронь нельзя, а тем более это невозможно сделать в день заселения. Так что, подсчитав, возможные траты на такси, решили добираться до места за любые деньги.
Вышли мы прямо посреди улицы, перешли дорогу и пошли по ходу движения искать автостанцию.
Забегая вперед скажу, что автостанцию мы нашли только в третий наш приезд в Луншен, а сейчас дошли до стоящего на обочине автобуса, начали расспрашивать местных где найти автобус до Дачжая. Нам указали направление и мы пошли через мост, совершенно в противоположную от автостанции сторону.
Чтобы увидеть рисовые террасы Драконьего хребта, нужно ехать или в Пиньан, или в Дачжай. Мы выбрали второе по двум причинам. Во-первых, там есть канатная дорога, а во-вторых, путь туда описан в интернетах более подробно, хотя, наверняка, от Луншена в Пиньан идет такой же точно автобус как и до Дачжая и вряд ли хоть один турист заблудился в этой местности. Туристические места Китая славятся хорошей логистикой и безумными ценами.
За мостом, никуда не сворачивая, идем по улице и видим маленький, старенький автобус. Кондуктор грузит наши чемоданы в багажный отсек, мы усаживаемся, автобус набивается местными. Кроме нас европейских лиц не наблюдается.
Ехать совсем недолго. Чуть больше часа и мы будем в Дачжае. Въезд в заповедную зону отмечен пропускным пунктом и билетёрами. Билет стоит 95 юаней. Из автобуса выходить не нужно, билетёр заходит прямо в автобус и наметаным глазом выхватывает из толпы туристов. Ну ладно мы, нас-то трудно не узнать, но как они китайских туристов вычисляют? )
Бабушка в военной форме радует колоритом.
Говорят, здесь есть камера хранения для тех, кто не хочет таскаться с вещами а хочет лишить местных носильщиков их заработка. Сама не видела, поэтому цены только с чужих слов - за чемодан нужно отдать 30 юаней, что значительно дешевле, чем таскать чемоданы за собой, ведь носильщики берут по 50 юаней в одну сторону.
Когда билет уже у тебя на руках, то самое время начинать получать эстетическое удовольствие. Поэтому за окном начинаются великолепные картины. Серпантином вьется горная дорога, рядом, в ущелье несется горная река, иногда мощно переваливается через пороги, вспениваясь рыжими баранчиками и взбрыкивая на камнях, а временами лениво растекается, захватывая низины в свой плен.
Горы вокруг покрыты лесами, видимо дорога вырублена в горе искусственно, обнажив рваные раны камня по которым с разной интенсивностью течет вода. В некоторых местах она лениво скатывается лишь увлажняя камень, заставляя его блестеть на солнце, а в некоторых - нахально течет водопадами устремляясь прямо на дорогу и разбрызгиваясь веселыми радугами.
Водопады возникают то тут, то там, то прыгая нам под колеса, то важно ниспадая вдалеке, среди зеленых гор. Автобус несется, не позволяя их не то что сфотографировать, а и зафиксировать в памяти даже. Я возбужденно высовываюсь в окно, кручу головой, пытаюсь снимать.
О, Боже! Я в раю!
Эта дорога наверняка достойна, чтобы проехать по ней неспешно, останавливаясь или хотя бы притормаживая в самых красивых местах. Но автобус и даже такси не даст такой возможности. А арендовать автомобиль в Китае не получится. Поэтому я жадно ловлю и эти сумасшедшие виды, и запахи влаги, и звуки воды, и собственное ощущение восторга, коплю на будущее, чтобы потом неспешно смаковать воспоминания долгими зимними вечерами или в минуты упадка, когда картинки прошлого удовольствия придают сил и украшают будни.
К воротам Дачжая подъезжаем в 17:30. Носильщицы в национальных костюмах и с большими корзинами за спиной устремляются к нам с предложениями за 40 юаней отнести чемодан наверх, к отелю. Отель, который мы забронировали, находится довольно высоко, здоровому человеку, без вещей, идти около часа. Я идти не хочу вообще. Я хочу ехать. Спрашиваю у носильщицы, которая взяла на с оборот, сколько стоит такси. Она говорит на смеси простых английских и китайских слов. Мы понимаем друг дружку с легкостью.
-150 юаней.
- Это очень дорого!
-Не дорого совсем!
- Мои друзья вчера ехали за 80.
- Нет, за 80 никто не поедет, за 80 давайте я отнесу ваши чемоданы сама.
- Нет, мы не пойдем пешком.
- Тогда 150 юаней.
Мы теряем к ней интерес и садимся на лавочку выпить кофе, осмотреться и обдумать.
Тут же подъезжает еще один автобус, на который отвлекаются все носильщицы. Я с кружкой тыняюсь среди приехавших и встечающих, заглядываю в глаза мужчинам с ключами, но ни с кем не заговариваю, пью свой кофе и сажусь на лавочку опять. Площадь быстро пустеет, все, кто смог найти себе работу, побежали в горы, а кто не смог, расходятся по домам. К нам подходит женщина и заговорщицким голосом сообщает, что с ней мы сможем поехать за 80, только нужно подождать 10 минут.
-Конечно подождем! 80- это 2 человека? - уточняю, чтобы не было недомолвок.
-Да, 2 человека и весь багаж.
Через 15 минут грузимся в большой внедорожник, с нами еще 3 китайских туриста, наша женщина и куча чемоданов. Доезжаем до какого-то пятачка, это не конец дороги, но дальше машина не едет. Водитель и женщина берут на плечи по нашему чемодану, озвучивают, что стоит это по 10 юаней за чемодан. Наш договор дороже денег не предполагает дополнительных трат, я еще внизу оговорила, что 80 это за всепровсе. Но ситуация именно такая - или неси дальше чемодан сам, или плати 10 юаней. Сумма маленькая, торговаться смешно. Нести свои чемоданы по ступенькам, экономя 10 юаней, еще смешнее. Киваем, что мы согласны.
Немного идем по дороге, потом по ступенькам резко вниз, между отелей, коих здесь огромное множество, выходим к своему, стоящему прямо на склоне. Отель наш с англоговорящим персоналом и сумашедшим видом на рисовые террасы.
Конечно, можно было поселиться в самом Дачжае, туда от автобуса совсем близко и по ровной дороге, но мы сюда приехали насладиться драконьим хребтом. Поэтому быстро оформляемся, заносим вещи и выходим на террасу покурить помедитировать.
Загорается красивый закат, окрашивая залитые водой террасы в нежно розовый цвет.
Я скачу козочкой, снимая стотыщ одинаковых картинок. Закат сияет, фонтанирует красками, приветствует нас, заманивает в свю сказочную фантасмагорию, пленяет.
-Надя, мы в Китае! Мы в Китае! Ыыыы!
Как только отпылал закат, небо потемнело и наступила ночь. Как свет выключили.
Что делать на рисовых террасах, когда стемнело? Конечно есть и пить! Колоритное кафе на первом этаже гостиницы с мягкими подушками и вкусной едой. Не помню, какое именно мясо мы заказали, может курицу или утку, помню, что мясо было не очень дешевым и очень костлявым. То есть, мелко порубленые кости с небольшим количеством мяса. Приготовлено вкусно. К мясу традиционно взяли жареную картошку и холодные огурцы. Пиво довершило удовольствие сегоднящнего дня. Мы были в пути целый день, но усталости нет. Приятная, неутомительная дорога привела нас в шикарное место. Рисовые терассы Драконьего хребта прекрасны, мы пойдем смотреть их завтра с самого утра.
Не переключайтесь! )
Фэнхуан-Луншен-Дачжай 2017-06-07 10 день
Хотілося прокинутися рано, піти до річки, помилуватися туманом та порівняльною безлюдністю. Але організм і чути не хотів про такі навантаження. Він прокинувся, а з ліжка підводитися відмовлявся. Максимум, на що я змогла його вмовити - це виповзти на терасу і, поглинаючи каву з прекрасними бутербродами, розслабитися в кріслі, спостерігаючи за ранковою річкою, яка була зовсім без туману і далеко не безлюдна.
Що ж, іноді варто прислухатися до себе і не рвати жили, Фенхуан ми вже бачили, а зійти з дистанції в новій провінції зовсім не хотілося. Відпочивати так відпочивати. Вигляд радує, кава смачна, бутерброди так взагалі вищі за всякі похвали.
Збираємось, о 10 ранку викликаємо таксі через рецепшен, краще на вокзалі почекати. І починається. . .
Таксі немає.
Ні через 10 хвилин, ні через 15, ні через 20. Мій мозок починає розуміти що робитимемо, якщо запізнимося на автобус, чи варто їхати на залізничний вокзал в Цзішоу або залишитися в Фенхуані ще на добу. І так, і так губиться 1 день, тоді краще залишитися, ніж добиратися на поїздах, з пересадками. Хоча, ні, якщо їхати потягами, то губиться лише ранок завтрашнього дня, а це вже дещо, можна просто урізати час на терасах, куди ми зараз прямуємо, а не викидати цілий день, жертвуючи гарячими джерелами.
Чекаємо на таксі, думаємо і спостерігаємо як конячка ходить вниз-вгору сходами.
Але небеса зглянулися над нами і таксі все ж таки з'явилося. Приїжджаємо на автовокзал, час ще цілком осудний. Хвалю себе, що так заздалегідь почала викликати машину. Змінюємо квитанцію на квитки, знаходимо свій гейт, або як це називається у автобусів, за вказівниками. На автовокзалі все зрозуміло, навіть якщо ви не знаєте китайської. Просто дивимося на ієрогліфи в квитку та порівнюємо з ієрогліфами на покажчиках. Ієрогліфи Гуйлінь схожі на ліс
Що зовсім не дивно, адже Лінь це і є ліс китайською.
У крайньому випадку, якщо щось незрозуміло, показуємо квиток китайцям вони кинуть свої справи та відведуть вас за руку.
Сьогодні ми залишаємо провінцію Хунань і переїжджаємо до Гуансі-Чжуанського автономного району. Подорож входить у другу фазу. Регіон, куди ми прямуємо, умовно можна назвати «Гуйлінь», на нас там чекають рисові тераси Дракона Хребта та карстові пагорби Яншо. А також гарячі джерела у селі Нітхан. Кажуть, у Китаї є прислів'я: "Немає нічого красивішого за пейзажі Гуйлінь ніде більше під небесами".
І я вам скажу - ТАК!
У нас і так рот від захоплення не закривався, а на околицях Гуйлінь просто зриває дах.
Я розумію, що в Китаї ще багато місць, де дуже красиві пейзажі та старовинні міста будуть не гіршими, ніж ми бачили, але все одно вважаю нашу подорож чудовою, дуже насиченою і для першого відвідування Китаю оптимальною. Логістика проста, описана багато разів і з подробицями, краси рівня ААААА (це китайська класифікація визначних пам'яток. П'ять А – найвищий бал), доступне для будь-якого рівня фізпідготовки та цілком помірно з витрат. Єдине, що може засмучувати – ті пейзажі, які представлені в інтернеті, знято з висоти та дуже відфотошоплено. Таку саму картинку побачити навряд чи вдасться.
Автобус відправляється майже порожнім, пасажирів ледве набереться півтора десятки людей. До Гуйлиня їхати 7 годин, до Луншена 5. Вирушаємо рівно об 11, приблизно через півгодини всі китайці надягають маски та засинають. Я роблю те саме, у мене маска завжди з собою. І беруш. У Китаї ці речі взагалі незамінні.
Весь салон мирно похропує години зо три, потім автобус зупиняється, висаджує людей і їде до заправки. Магазин, окріп, столики, туалет. . . Зона для пасажирів досить далеко від самої заправки, тому курити можна. Люди розбредаються, хтось обідає, хтось пішов у туалет, хтось курить чи просто розминає ноги. За хвилин 20 за нами приходить водій і веде всіх до автобуса. Відчиняє двері. . а звідти зайцем вискакує пасажир, що зазівався, з питанням:
-Де туалет?! ?
Він спав так міцно, що не чув, коли всі виходили. А потім прокинувся, але двері були вже замкнені і нікого...Бідний терпів 20 хвилин)
Чекаємо, коли він риссю змотається по невідкладних справах, китайці дістають свої термоси, п'ють чай. Ми робимо те саме. Термос завжди є із собою у кожного китайця. А нам було дуже зручно пити каву в дорозі, адже в Китаї знайти її можна не скрізь.
Нарешті, рухаємось далі.
Дорога радує, зелені гори змінюються рисовими полями, і водій веде себе пристойно, не курить на ходу, не плюється і не мукає.
По карті бачу, що Луншен вже недалеко і починаю збирати свій скарб.
Куди б я не їхала, якщо подорож обіцяє бути більше двох годин, я в'ю собі гніздо. Надувна подушечка прямокутної форми призначена для плавання, але як вона мене завжди рятує на суші! ) Її можна під спину, під бік, прикрити нею опуклості типу підлокітників або твердості типу стіни. Друга річ за значимістю – це палантин. Найчастіше використовується теплий великий шарф, яким можна укутатися від холоду, але зараз в хід йде легке індонезійське парео, яких я колись привезла безліч. Вседа беру з собою обидва палантини - і теплий, і бавовняний. Коли хочеш заснути в кріслі автобуса або літака, навіть за умови, що поряд нікого немає, все одно відчуваєш незручності. То рука зісковзне, то нога. Ось я і придумала парео використовувати для сповивання себе. Загорнула руку в край тканини і вона не звалюється із зафіксованого положення навіть при трясці. Що ще обов'язково потрібно для гнізда - це рюкзак. Його підкладаю під ноги, щоб ті не набрякали. Якщо поряд місце вільне, сідаю спиною до вікна, подушечку під спину, рюкзак на сусіднє крісло під ноги, маску та беруші по місцях, і легенько завертаюсь у палантин. Все, я готова їхати хоч скільки завгодно. Комфорт у кожного свій, у мене такий, спальний)
Шкарпетки теплі теж часто знадобляться. Взуття в дорозі завжди знімаю, а коли сплю, мерзнуть ноги)
Ну і раз мова зайшла про корисні речі, то найголовніша річ для Китаю – мокрі гігієнічні серветки. Руки, ноги, хвіст - тріть, не забувайте! )
У Луншені вийшли тільки ми, на годиннику 15:55, а значить ми всюди встигаємо. Тут момент хвилюючий, перед самою поїздкою у мене з'явилася інформація, що автобус може запізнитися і місцеві автобуси до рисових терас уже не ходитимуть. Ми обговорили з Надею це питання і з двох позолочувати в Луншені або їхати на таксі в Дачжай- вибрали друге. Готель на терасах вже заброньований, за добу відмінити броню не можна, а тим більше це неможливо зробити в день заселення. Тож, підрахувавши, можливі витрати на таксі, вирішили діставатися місця за будь-які гроші.
Вийшли ми прямо посеред вулиці, перейшли дорогу і пішли по ходу руху шукати автостанцію.
Забігаючи наперед скажу, що автостанцію ми знайшли тільки в третій наш приїзд до Луншену, а зараз дійшли до автобуса, що стояв на узбіччі, почали розпитувати місцевих, де знайти автобус до Дачжая. Нам вказали напрямок і ми пішли через міст, протилежний від автостанції бік.
Щоб побачити рисові тераси Дракона хребта, потрібно їхати або в Піньян, або в Дачжай. Ми вибрали друге з двох причин. По-перше, там є канатна дорога, а по-друге, шлях туди описаний в інтернетах більш докладно, хоча, напевно, від Луншена до Піньяну йде такий самий автобус як і до Дачжая і навряд чи хоч один турист заблукав у цій місцевості. Туристичні місця Китаю славляться гарною логістикою і шаленими цінами.
За мостом, нікуди не повертаючи, йдемо вулицею і бачимо маленький, старенький автобус. Кондуктор вантажить наші валізи в багажний відсік, ми сідаємо, автобус набивається місцевими. Крім нас європейських осіб не спостерігається.
Їхати зовсім недовго. Трохи більше години ми будемо в Дачжаї. В'їзд у заповідну зону відзначений пропускним пунктом та білетерами. Квиток коштує 95 юанів. З автобуса виходити не потрібно, квиток заходить прямо в автобус і наметаним оком вихоплює з натовпу туристів. Ну гаразд ми, нас важко не впізнати, але як вони китайських туристів обчислюють? )
Бабуся у військовій формі радує колоритом.
Кажуть, тут є камера зберігання для тих, хто не хоче тягатися з речами а хоче позбавити місцевих носіїв їхнього заробітку. Сама не бачила, тому ціни тільки з чужих слів - за валізу потрібно віддати 30 юанів, що значно дешевше, ніж тягати валізи за собою, адже носії беруть по 50 юанів в один бік.
Коли квиток уже у тебе на руках, то саме час починати отримувати естетичну насолоду. Тому за вікном починаються чудові картини. Серпантином в'ється гірська дорога, поруч, у ущелині мчить гірська річка, іноді потужно перевалюється через пороги, спінюючи рудими баранчиками і брикаючи на камінні, а часом ліниво розтікається, захоплюючи низини у свій полон.
Гори навколо вкриті лісами, мабуть, дорога вирубана в горі штучно, оголивши рвані рани каменю, по яких з різною інтенсивністю тече вода. У деяких місцях вона ліниво скочується лише зволожуючи камінь, змушуючи його блищати на сонці, а в деяких - нахабно тече водоспадами прямуючи на дорогу і розбризкуючись веселими веселками.
Водоспади виникають то тут, то там, то стрибаючи нам під колеса, то важливо спадаючи далеко, серед зелених гір. Автобус мчить, не дозволяючи їх не те що сфотографувати, а й зафіксувати навіть у пам'яті. Я збуджено висовуюсь у вікно, кручу головою, намагаюся знімати.
О Боже! Я в раю!
Ця дорога напевно гідна, щоб проїхати нею неспішно, зупиняючись або хоча б пригальмовуючи в найкрасивіших місцях. Але автобус і навіть таксі не дасть такої можливості. А орендувати автомобіль у Китаї не вдасться. Тому я жадібно ловлю і ці божевільні види, і запахи вологи, і звуки води, і власне відчуття захоплення, накопичую на майбутнє, щоб потім неспішно смакувати спогади довгими зимовими вечорами або в хвилини занепаду, коли картинки минулого задоволення надають сил і прикрашають будні. br />
До воріт Дачжаю під'їжджаємо о 17:30. Носії в національних костюмах і з великими кошиками за спиною прямують до нас із пропозиціями за 40 юанів віднести валізу вгору, до готелю. Готель, який ми забронювали, знаходиться досить високо, здоровій людині, без речей, іти близько години. Я йти взагалі не хочу. Я хочу їхати. Запитую у носія, яка взяла на зворот, скільки коштує таксі. Вона говорить про суміші простих англійських і китайських слів. Ми розуміємо один одного з легкістю.
-150 юанів.
- Це дуже дорого!
-Не дорого зовсім!
- Мої друзі вчора їхали за 80.
- Ні, за 80 ніхто не поїде, за 80 давайте я віднесу ваші валізи сама.
- Ні, ми не підемо пішки.
- Тоді 150 юанів.
Ми втрачаємо до неї інтерес і сідаємо на лавочку випити кави, озирнутися та обміркувати.
Тут же під'їжджає ще один автобус, на який відволікаються всі носії. Я з кухлем тиняюся серед тих, що приїхали і збігали, заглядаю в очі чоловікам з ключами, але ні з ким не замовляю, п'ю свою каву і сідаю на лавочку знову. Площа швидко порожніє, всі, хто зміг знайти собі роботу, побігли в гори, а хто не зміг, розходяться додому. До нас підходить жінка і змовницьким голосом повідомляє, що з нею ми зможемо поїхати за 80, тільки треба почекати 10 хвилин.
-Звичайно зачекаємо! 80- це 2 особи? - уточнюю, щоб не було недомовок.
-Так, 2 особи і весь багаж.
Через 15 хвилин вантажимося у великий позашляховик, з нами ще 3 китайські туристи, наша жінка і купа валіз. Доїжджаємо до якогось п'ятачка, це не кінець дороги, але далі машина не їде. Водій і жінка беруть на плечі нашу валізу, озвучують, що коштує це по 10 юанів за валізу. Наш договір дорожчий за гроші не передбачає додаткових витрат, я ще внизу обмовила, що 80 це за все. Але ситуація саме така - чи неси далі валізу сам, чи плати 10 юанів. Сума маленька, торгуватись смішно. Нести свої валізи по сходах, економлячи 10 юанів, ще кумедніше. Киваємо, що ми згодні.
Трохи йдемо дорогою, потім сходами різко вниз, серед готелів, яких тут безліч, виходимо до свого, що стоїть прямо на схилі. Готель наш з англомовним персоналом і божевільним видом на рисові тераси.
Звичайно, можна було оселитися в самому Дачжаї, туди від автобуса зовсім близько і рівною дорогою, але ми сюди приїхали насолодитися хребтом дракона. Тому швидко оформляємось, заносимо речі та виходимо на терасу покурити помедитувати.
Загоряється гарний захід сонця, забарвлюючи залиті водою тераси в ніжно-рожевий колір.
Я скачу кізочкою, знімаючи сотень однакових картинок. Захід сяйва, фонтанує фарбами, вітає нас, заманює у свою казкову фантасмагорію, полонить.
-Надя, Ми в Китаї! Ми у Китаї! Ыыыи!
Щойно відпало захід сонця, небо потемніло і настала ніч. Як світло вимкнули.
Що робити на рисових терасах, коли стемніло? Звичайно їсти і пити! Яскраве кафе на першому поверсі готелю з м'якими подушками та смачною їжею. Не пам'ятаю, яке саме м'ясо ми замовили, може, курку чи качку, пам'ятаю, що м'ясо було не дуже дешевим і дуже кістлявим. Тобто дрібно посічені кістки з невеликою кількістю м'яса. Приготовлено смачно. До м'яса традиційно взяли смажену картоплю та холодні огірки. Пиво довершило задоволення сьогодення. Ми були дорогою цілий день, але втоми немає. Приємна, невтомна дорога привела нас у розкішне місце. Рисові тераси Дракона хребта прекрасні, ми підемо дивитися їх завтра з самого ранку.
Не перемикайтесь! )
