Есть в жизни каждого человека места, куда хочется вернуться. Это те самые, где «поет» душа и ни о чем не думаешь…
Исключением я не стал, такие места появились и у меня в жизни. Если не брать во внимание Россию, «за бугром» их два: Куба и Чехия. Интересно, что о каждом своем путешествии туда я не писал. Не писал по разным причинам, основная, конечно – была где-то глубоко во мне. И даже сейчас, когда из меня «выходят» первые строчки рассказа о Кубе, мне как-то нелегко дается слог, да и «порыв» к творчеству близок к нулю.
Начну по - порядку, почему же мы поехали на Кубу. Есть у меня друг Сергей, который после десятилетних беспрерывных отношений со своей девушкой надумал на ней жениться (зачем? ? ? – скажут многие читатели мужского пола ). С Серегой меня познакомил мой друг Артем (да, теперь уже друг), который в свое время подвел меня при вылете в Мехико (об этом я писал два года назад в заметке “Приключения русских на чужбине»). С тех пор многое изменилось, и из малознакомых людей мы превратились в хороших друзей, причем мы с Артемом стали главными идеологами нашей компании. Имея такой «статус», нужно было «закатить» отличный мальчишник. Мы долго выбирали между разными странами, и все-таки остановились на Кубе: во-первых, мне там очень понравилось, а у него там проходил медовый месяц, во-вторых, из Москвы туда можно добраться прямым рейсом «Аэрофлота», а виза и прочая «дипломатическая» атрибутика не требуется.
Громкое название сего мероприятия также принадлежит очерку моего пера – «прощальная антидевственная вечеринка». По-русски, «Мальчишник на Кубе». Основная концепция – всех подруг женского пола оставляем в России, «пацанячка», как сказал бы мой брат. Также было решено нашим идеологическим «кружком», что поедем мы дикарем, никакого предварительного бронирования отелей и пр.
К моменту покупки билетов нас набралось 5 человек. Численность то росла, то падала, ввиду того, что многие то хотели ехать, то отказывались по объективным причинам. Утвердив состав «экипажа», я решил пойти проверенным способом и купить билеты через сайт «Аэрофлота». И, пожалуй, впервые в жизни, эта идея не сработала, - перекупщики выкупили все билеты и простому советскому потребителю оставались крайне недешевые тарифы (55 тыс. рублей в обе стороны на человека). Артем нашел в Интернете компанию (название указывать не буду, если кому-то из читателей понадобится их помощь, контакт я скину), которая продавала билеты на нужные нам рейс и дату, причем по стоимости 35000 рублей в оба конца. Цена нас порадовала, и уже на следующий день я купил билеты. Интересно, что сама эта компания купила билеты по 23000 рублей, вот тебе и бизнес Минус той операции – тебе дают блочный тариф и ты не можешь выбрать себе удобные места в самолете, к чему я так привык.
За пару недель до отлета мы решили не рисковать с проживанием по приезду и забронировать себе что-то. Отели бронировать не хотела «команда», хотелось «поробинзонить». Остановились на аренде квартир, в сети даже нашли несколько предложений (на кубе квартиры называют «каса партикуляр»), с одними из них списались и договорились о встрече в аэропорту в день прилета. Стоимость проживания в такой квартире – 15-20 долларов США (для справки, в отеле проживание стоит – от 30 и до бесконечности). Трансфер также был за встречающей стороной, и стоил он 10 долларов с человека (интересно, что по прилету я нашел машину за 20 долларов за пятерых, и это нормальная цена, но об этом чуть ниже).
Перед вылетом я все-таки позвонил в авиакомпанию своей подруге и попросил забронировать для нашей «тусовки» первый ряд кресел (это те, что с широким шагом), что она с удовольствием и сделала.
22 июля 2009 года я приехал во второй терминал Шереметьево, откуда мотаюсь в течение последних лет пару раз в месяц. Ребята приехали раньше, и уже ждали меня в кафе на втором этаже (именно там я коротал время в ожидании рейса, когда летел в Мехико пару лет назад, и именно там мой добрый друг оставил меня «плыть по течению» два года назад ). Мы быстро прошли предполетные формальности, даже успев прикупить «горячительного» в дорогу. На борту Аэробуса-330 (с недавних пор Аэрофлот летает туда именно на них) мы сразу принялись «отмечать» старт нашей вечеринки, чем вызвали определенные эмоции у членов экипажа. Все обошлось, договорились, - мы обещали «не буянить», взамен получив дополнительную порцию «закуски»
Полет прошел быстро. В самолете я разговорился с девушкой, которая подозрительно часто «курсировала» из бизнес – класса в хвост лайнера, и, соответственно обратно. Это была дочь одного из пилотов, который, кстати, пилотировал лайнер, когда мы летели обратно. Так что заключительные часы полета я провел в беседах об авиации.
Гавана встретила нас жаркой погодой. За 3 года аэропорт не изменился. Смущали только люди в масках, видимо, сказывалась боязнь заразиться свиным гриппом. На выходе нас ждал первый кубинский сюрприз – те ребята, у которых мы бронировали квартиру и договаривались о встрече в аэропорту, не приехали. Причем их телефон молчал. В компании пошла суматоха, главный вопрос которой был: «куда ехать? ». Артем начал бегать по аэропорту в поисках альтернативных вариантов. Я прорабатывал вопрос с арендой машины. Автомобиль забронировать не получилось, а варианты проживания предлагали, мягко говоря, «не очень», а если по-русски – «палатка в пустыне» за 15 баксов в сутки
Минут через 40 беготня мне надоела, и я решил принять «волевое» решение – поехать в отель. Все, кроме Артема, сразу согласились. Последний никак не оставлял надежду дождаться встречающих или договориться о новой «касе». Я нашел «газельку», водитель которой за 20 долларов согласился довести всю компанию до любого отеля. Единственный отель, название которого я помнил в Гаване – «Гавана Трип Либре», именно туда мы и поехали.
Здание отеля – одно из самых высоких в городе, с верхних этажей которого открывается потрясающий вид. Время от аэропорта до отеля – 20 минут. За 3 года Гавана совсем не изменилась – те же улицы, красивые, но немножко грязные, те же люди, - простые, отзывчивые и неторопливые. После Москвы, этот ритм казался сказкой. Правда, сказкой на любителя.
На стойке регистрации выяснилось, что оплатить номера мы можем не на ресепшене, как это принято практически везде, а в непонятном агентстве, которое арендует 2 стола в отеле «на задворках» и предлагает экскурсии. Оказывается, местные так «пилят» комиссию: наш номер стоил 80 долларов в сутки, если я плачу на ресепции, то всю стоимость 80 долларов. Агентство продает мне его за 75-78 долларов (не деньги, конечно, но на пиво хватит), при этом для фирмы этот номер отдается за 65 единиц в зеленой валюте. Из разницы, менеджер отеля получает 2-5 долларов (при средней зарплате в 20-40 долларов). Вообще, на Кубе никто не живет на одну зарплату, да это и невозможно, у всех существуют свои схемы и дополнительные источники дохода. Об этом расскажу чуть ниже.
Отель можно оценить на 6 из 10. Ремонт не отличается свежестью. Минибар отсутствует, хотя в случаях нашей компании это скорее плюс (ниже расскажу почему). В-третьих, работа лифтов оставляет желать лучшего – с 7го этажа можно «со всеми остановками» доехать до крыши, а потом вниз, причем снова открывая двери через этаж. Утомляет! В номерах убрано, чисто, «рум-сервис», кстати, на уровне.
Приняв душ, мы решили поужинать и выпить за приезд. Поднялись на крышу, там есть отличная дискотека и ресторан. В последнем мы и заказали себе то, что понравилось. Выбор скудный, а цены кусачие. Например, ужин на одного человека с 2мя бутылками пива обойдется в 40-50 долларов. Я специально не привожу цены в местных «куках», чтобы непосвященный в особенности местного валютообмена человек смог подсчитать, во что ему обойдется «мероприятие». Кстати, о пиве. На Кубе продают всего 5 видов пива – 2 местных и 3 импортных. Местное «Кристалл» и «Буканеро» – просто «мо…а в банке! ». Из импортного рекомендую разве что мексиканскую «Корону», «Бек» и «Хайнекен» как-то не очень.
После ужина, бойцов «потянуло» на подвиги. Решили прогуляться, посмотреть близлежащие районы. Пошли на Малекон (набережная, для тех, кто не знает). По дороге к нам подходило множество «местных», и что-то предлагало, – квартиру в аренду, сигары, ром, девчонок, «дурь» и пр… Один из подошедших говорил по-русски, его звали Руслан. Мы предложили ему побыть нашим гидом, в один из вечеров он даже пытался нам показать ночную жизнь в Гаване. Не прокатило , все свелось к банальному походу в кабак его родственника и «впариванию» нам «кривеньких мулаточек». За сие мероприятие товарищ был послан далеко и надолго.
Вечером на Малеконе очень многолюдно, я бы даже сказал – толпа, как в советское время в очереди за колбасой. Причем на фоне местной «темного колорита», ты явно выделяешься. В центре набережной работает дискотека. Если хотите пить и танцевать – вам сюда. Обращаю внимание, что карманники не дремлют, так что убирайте все подальше. В первую же ночь мы отлично «потряслись», попили пива, и в час ночи двинули к отелю. Наверное, 13 часов в самолете, поездки из аэропорта, процедуры в отеле, ужина, прогулки по незнакомому городу и дискотеки на набережной с выпивкой в один день хватило бы простому советскому туристу. Ноооо, не нам!
В нашем отеле есть 2 клуба – один на крыше, честно, отстойненький Второй – на втором этаже. Постояльцев отеля впускают бесплатно, для всех остальных – вход 10 долларов. Мы решили «оторваться» и там. Удобно расположившись за столиком, я наблюдал за тем, как местные девицы «клеят» туристов. Забавное зрелище, похоже на кормежку удава мышью, вопрос, правда, кто все-таки мышь? Пара «мохито», и я пошел в номер и сразу уснул. Часть команды осталась «тусить» до утра, что, конечно, сказалось на их самочувствии утром.
Первый полноценный день в Гаване мы начали с завтрака. Кстати, завтрак в этом отеле был лучшим среди всех завтраков, съеденных на Кубе (я имею ввиду в других отелях). А после него, кто-то хотели выспаться, а кто-то – позагорать. Нашли компромисс – решили поспать на пляже. Лучший пляж в Гаване – «Санта Мария», что в 20 км от Гаваны по дороге на Варадеро. За 20 долларов таксист отвез нашу «команду» без проблем. Лежак и зонтик стоит 7 долларов в сутки, пляж многолюден, почти как на русском юге. Попробовали местный «мохито», вкусный, но крепкий… Выпив два, я пошел было за третьим, но увидев, что бармен моет стаканы в ведерке с грязной водой и мухами, решил отказаться Вообще, санитарные номы на острове Свободы оставляют желать лучшего, поэтому не ешьте в «забегаловках», чаще мойте руки, рекомендую влажные салфетки
Когда жара накалила песок и воздух то состояния сауны, мы решили ехать в город. Устроили себе обзорную экскурсию, прошлись по центральному рынку. Мой друг Артем не оставил желания снять квартиру и удешевить поездку. У него не вышло, достойных вариантов мы не нашли.
Обед прошел в ресторане «Амбус Мундос» - это дом, где когда-то жил Хемингуэй. На его крыше расположено кафе, где делают лучший «мохито» на острове, всего за 3 доллара за стакан. Напиток и вправду хорош. Говорят, Хэмингуэй в день выпивал по 60 стаканов «мохито», после чего мир увидел «Праздник, который всегда с тобой» и «Райский сад». А вечером мы снова направились покорять дискотеку на втором этаже нашего отеля.
Утром 2го дня, 24 июля 2009 года срок оплаты номера в отеле истек. Нужно было либо продлевать, либо съезжать. Артем и наш жених Сергей накануне вечером пропали из поля зрения нашей компании. Они были на «разведке» в отеле «Националь», который строил сам Аль Капоне в 30х годах прошлого века, и выяснили, что президентский роял люкс свободен и стоит всего 450 долларов в сутки (на 5х, получаем по 90 долларов, это чуть выше, чем в «Гавана Трип Либре»), особенно, что мы все смогли в нем жить.
Было решено переехать. Расстояние между отелями – 2 перекрестка, но мы, как бравые молодцы, доехали на такси . Номер был и вправду шикарен, 3 комнаты, холл, 3 минибара, 2 ванные с душем и джакузи. В общем, «полный фарш». Этот номер стал нашим на два дня.
Один из участников нашей «антидевственной вечеринки» – Сергей – был отцом моего друга Артема. За это от меня персонально получил «кличку» «Батя», которая, кстати, приелась, концу поездки так его стали называть все. Мы с первого дня «полюбили» друг друга: он всегда рано утром врывался к нам в комнату и начинал нас будить вместе с восходом солнца (а оно вставало очень рано, поверьте), а вечером, когда в городе вскипала ночная жизнь, нечто подобное делал для «Бати» я – врывался в номер к нему и мешал ему спать. Было забавно
Так вот, именно в «Национале» «Батя» понял, что ему тусить с нами не интересно. В один из вечеров он устроил вечеринку в отеле, и выпил практически все содержимое 3х мини-баров (в таком номере, как Вы, наверное, догадались, они не маленькие). А потом 2 дня отсыпался, мешая горничным заниматься уборкой нашего «антидевственного» жилища.
Два дня, что мы там прожили, пролетели как пара часов. Днем – экскурсии по городу, рестораны, «мохито» и пр. , а вечером – дискотеки. Лучшая, а точнее самая гламурная из них – «Салон Рохо», находится в 1 минуте пешком от нашего отеля. Если Вы пришли сюда за танцами, то сразу уходите – тут их нет. Точнее музыка играет, но практически никто не танцует. Здесь смотрят шоу местного формата, любуются обществом и собой. В общем, общение и не только.
За 5 дней в Гаване я стал уставать. Команда, в принципе, тоже. Мы решили поехать в сердце курортной жизни Кубы – город Варадеро, что в 130 км от Гаваны. Долго выбирали, на чем ехать. Решили взять машину напрокат, а, учитывая состав «тусовки», взяли микроавтобус «Хундай». Удовольствие обошлось в 200 долларов в день, но машина свое отработала – за это время мы прошли 1600 километров. Вообще, в летнее время с арендой недорогих машин на Кубе проблемы, рекомендую заранее их бронировать и оплачивать на сайте компании «cubacar».
При сдаче номера очень «порадовал» счет за мини-бар – 450 долларов. Вы, наверное, догадались, кто из нас его оплачивал
Я специально ничего не пишу про местные достопримечательности, в сети предостаточно информации об этом, считаю, что отзыв потеряет из-за статистической информации свою «изюминку».
Так вот, мы поехали. По дороге остановились в кафе возле самого высокого на Кубе моста, что на границе провинций «Матансас» и «Ла Гавана». Говорят, здесь делают лучшую на острове «Пину Колладу», которая, кстати, мне не понравилась
На Варадеро мы с Артемом начали вспоминать достойные отели. Оба сошлись на одном – «Мелиа Лас Америкас 5*». Именно здесь он проводил свой медовый месяц три года назад, а я отдыхал там за 2 месяца до него. Проехав попутно еще пару отелей, мы решили остановиться именно там.
Отель подурнел. Три года назад он мне нравился больше. Ремонт стал совсем блеклым, на входе никто не встречает, в номерах узковато, течет сантехника, упал уровень персонала (по-русски практически никто не говорит, хотя три года назад все было наоборот). Ужасно кусались цены – номер на двоих по системе «все включено» стоит 370 долларов. Про «все включено» могу добавить – все напитки, предлагаемые там, подделки, кроме безалкогольных лимонадов и пива. Особенно те, что знаменитые. Причем подделки не всегда качественные. В нашей «тусовке» есть человек, для кого алкоголь – профессия. Увидев подделки, мы нашли менеджера, начали с ним диалог. Поняв, что «отмазаться» не получится, он сознался в том, что в отеле весь алкоголь, за исключением напитков местного производства, поддельный. После такой информации пить мы стали меньше. Почти все, кроме Бати
Распорядок дня за 3 дня в отеле выглядел предельно просто. Утром завтрак, зарядка, пляж, потом обед, поездка в город, снова пляж, ужин и дискотека.
Раскрою подробно то, что читателю интересно. В один из дней мы взяли в аренду яхту и вышли в открытое море. Конечно, не такую в размерах, как у Романа Аркадьевича, , но… в силу своих возможностей. В комплект «входят» капитан, помощник, ящик выпивки и крем от загара . Ну и лобстеры, которых поймаешь сам
В открытом море основное занятие – рыбалка. Расставив удочки, мы принялись ждать. Не прошло и 5 минут, как на одну из них клюнул марлин . Минут через 10 – еще один. А всего мы их выловили 7 штук (длинно от 50 см до метра, мелких рыб (менее 50 см) просто отпускали). Спустя несколько часов одна из удочек задрожала сильнее обычного, а леска раскручивалась еще быстрее. «Крупная рыба! » - решили мы и начали ее вытаскивать. Мы не ошиблись, через час мучений мы выловили огромную рыбу, местные называют ее «Кинг Фиш» (королевская рыба). Не запомнил ее вес, но в длину она была метр шестьдесят, не меньше В порту нами гордился весь яхт-клуб, мы стали чемпионами недели (а возможно, и месяца, мы этого уже не застали). Обидно было другое – по кубинским законам, весь улов отдается государству. Именно поэтому капитан спрятал часть рыбы в тайнике под дном.
Добавлю, что в море мы питались и вправду тем, что выловили. Правда, не мы, а помощник Володя. Он наловил лобстеров, которых сам и приготовил. Причем сделал это настолько вкусно, что мы не могли оторваться от процесса его поглощения.
Вечера проводили еще более интересно – в клубах и на дискотеках. Достойных заведений немного, а точнее всего два – клуб «Мамба» и дискотека «Континенталь» в отеле «Интернациональ» (не путайте названия, так делают многие).
Начну с первого заведения, именно туда мы и пошли в первый день… Приехали мы поздно, места на парковке не было. Вспомнив о главном московском правиле клаббера – «красиво подъехать», я, будучи за рулем нашего «автобуса», подкатил прямо к парадной (как говорят в Питере), и, нагло бросив машину, пошел на фэйс - контроль. Тут же начали сбегаться парковщики, охранники, администраторы с просьбой припарковать машину в другом месте. После моего отказа, пошел длительный процесс переговоров, который закончился тем, что мне дали место на руководительской парковке недалеко от входа.
На «фэйсе» нас стретил охранник Хосе, которые немного говорил по-русски. Он сообщил, что клуб полон, негде стоять, не говоря уже о столиках. Вход стоил 2 песо. За 5 песо он любезно согласился нас провести и поискать столик. Со стороны это выглядело так: вваливаются два темнокожих охранника-шкафа, раздвигают толпу, за ними идут четверо «светлых» парнем в туристическом стиле (короче, не местные). Хосе вместе с нами поднялся на второй этаж, где были столики. Подойдя к самому центральному столу, он сказал двум перцам и их подругам, сидящим за ним что-то на ухо, после чего те в минуту встали в исчезли. Кстати, больше в этом клубе я их и не видел. Тут же прибежала официантка и привела стол в порядок. Хосе предложил выпить. Решили взять 15 банок пива, которые он сам (!! ! ) принес нам за стол, за что был щедро награжден еще одной купюрой в 5 песо. После такого подарка он «опекал» нас каждые 10 минут, уточняя, не нужно ли нам что-то.
Оттанцевав свой «сет», мы решили поехать в «Континенталь». Будучи практически в трезвом состоянии, я снова рассекал на нашем «суперкаре» по набережной Варадеро. Вторая дискотека отличалась от первой и публикой (много туристов), и ценами (10 песо с человека), и системой работы (длинная очередь на вход). Пришлось применить уже опробованное на местных гаишниках средство: я достал свое удостоверение и сказал «Руссо дипломатико», после чего вся команда прошла внутрь.
Здесь, к сожалению, Хосе не оказалось, пришлось искать столик самим. И мы его нашли. Заказали пива, рома с колой и продолжили веселье. Рядом снами стояла девушка, лет 27-29, на вид русская, но общавшаяся с местными на испанском языке. После продолжительных «переглядок» с одним из моих товарищей, она все-таки сказала нам «Привет! » Ее звали Света, она приехала из вспомненного мною страничкой выше по тексту Питера, и на следующий день уже улетала в Россию. Она была в прозрачном белом платье, и усердно скрывала свой живот. И вскоре мы выяснили почему – она была беременна. При этом пила не меньше нас, да еще и курила. А как прыгала на танцполе, так это просто «жесть».
Через два часа силы нашего экипажа были на исходе, и мною, как старшим в тот день, было принято решение ехать в отель спать. Света предложила еще немного «потусить»… у нее в номере соседнего отеля… Переглянувшись между собой и поняв, что происходит, мы воздержались от предложения, чем грубо нарушили Устав хорошего мальчишника
В один из вечеров мы снова пошли в «Мамбу», однако дискотека была закрыта. У клуба разговорились с девчонками, после чего решили попить коктейлей в их компании в городе. Они попросили довести их в Матансас, - город в 50 км от Варадеро. Я и жених решили остаться в машине и прокатиться на ночь, остальных же довезли до отеля, где ребята решили отдохнуть. В поездке мы с женихом заметили, что девочки пытаются у нас что-то украсть. Вспомнив слова своего друга Эрнесто, который живет на Кубе: «У одного туриста много пару лет назад из машины украли даже бутылку «мирамистина», я был настороже. Заметив этот факт, я съехал с трассы на проселочную дорогу, потом вообще выехал по грунтовке в поле. Они спрашивали, куда я их везу, на их лице желание украсть сменилось смятением и страхом. Остановившись ровно посередине поля, я сказал: «Йо стэйшен из хиа, бэйби! » (твоя остановка здесь, крошка! ). Они испугались, одна даже начала плакать, предлагать деньги и прочую ерунду. Даже жених уже было согласился их простить, но я был непоколебим – оставил их в поле, в профилактических целях, естественно. О дальнейшей судьбе этих «подруг» я ничего не знаю. Морали две: «Не бери чужое! », и вторая – «Не езди в машине с незнакомцами! » (туристам это тоже урок жизни).
Время бежало быстро, ровно как и наш отпуск. В день отъезда из Варадеро я встал рано, мне нужно было съездить в Матансас, повидать в госпитале уже известного читателю моего друга Эрнесто. Он рассказал мне, что за три года моего отсутствия, он развелся, встречается с русской, с которой я их познакомил в свое время, а его напарник Луис и вовсе переехал на ПМЖ в Воронеж. К супруге, естественно. До этого момента меня, за все время, проведенное на Кубе, грызла одна мысль – неужели все так быстро меняется? Три года назад люди там были открытее, добрее, честнее. А сейчас – практически любой пытается тебя «развести» и что-то с тебя получить, от чего где-то в глубине меня возникала тяжесть и раздражение. Эрнесто сказал, что все далеко не так. Да, Куба изменилась. В чем-то стало лучше, в чем-то хуже. Но в целом, люди остались прежними. Мы пришли к выводу, что на нас так реагировали ввиду того, что мы путешествовали большой мужской компанией и «аферисты» и мелкие жулики тянулись к нам как мухи на мед (котлету, особо изысканный читатель может и третье слово подставить ). Обсудив рабочие вопросы, я поехал в Варадеро за ребятами, после чего мы отправились в город Санта Клару, где похоронен сам Че Гевара.
4 часа в дороге, 250 км пути, и мы на месте. Голод – вот единственное чувство, которое одолевало всех нас в тот момент. А поесть было реально негде – ни кафешек, ни ресторанов. Одна беднота. Бегло осмотрев город и монумент памяти Че Гевары, наш «автобус» взял курс на Тринидад – город на Карибском побережье Кубы (Варадеро находится на берегу Атлантики). Еще 120 км очень сложного серпантина с плохим качеством дорог и 3 часа пути – и мы на месте. Обзорная экскурсия по городу. В тот момент я не хотел даже есть, я хотел спать. Мы расположились в одном из ресторанов у церкви, где с 4х «Мохито» и бутылки пива Ваш благоверный «улетел в космос» Пожалуй, это был единственный вечер, где я не участвовал ни в одном мероприятии, да еще и происходящие события запомнил слабо. Помню, что очень долго мы катались по отелям и искали свободные места. Опять помогла фишка «Руссо дипломатико». Название отеля я не помню, искренне порадовала цена двухместного номера – 30 долларов с сутки, причем за эти деньги дают отдельный домик с удобствами, завтрак включен.
По дороге в отель мы остановились на побережье, где играли в «краб-болл» (аналог футбола, только вместо мяча - туша мертвого краба). Здесь я получил травму, от последствий которой мучаюсь и по сей день (а прошел уже месяц), – сильно ударился левой ногой. С тех пор дал себе зарок больше никогда не играть в эту игру!
Увидев кровать, я упал «намертво» и быстро уснул. Мужики поехали в город, где зависли в нескольких барах, а закончили вечер на дискотеке в пещере. Вообще, все очень рекомендуют посетить эту дискотеку, мои друзья придерживаются именно такого мнения.
Утро следующего дня было не таким добрым, как все предыдущие. Позавтракав, мы поехали на пляж, искупались в Карибском море (собственно, для чего и ехали), а потом взяли курс на Гавану, до которой было не мало – 350 верст. За рулем сидел Коля, а я отсыпался во втором ряду кресел. В одной из деревень Коля и Артем слишком разогнались и не заметили кубинского гибэдэдэшника, который и остановил их под раскидистым деревом. Я ежесекундно проснулся и понимал – у Коли нет прав, документы на машину выписаны только на меня, я в трусах и майке сплю на заднем сиденье с конкретным запахом вчерашних посиделок. Делать было нечего, пришлось идти на «фронт».
Я вышел не из водительской, а их пассажирской двери, и в чем спал, подошел к офицеру и показал удостоверение «Руссо дипломатико». Он долго возмущался, почему не вышел водитель? «Не может! » - сказал я и выдохнул на него все, что накопилось во мне в то утро «Почему? » - продолжил гаишник! «Он занят! » - добавил я. «Чем же? » - полюбопытствовал офицер… Следующая фраза его просто добила: «Ну как чем, машину водит! » После этого я еще минуту рассказывал о трудной судьбе «советского дипломата». Получив предупреждение, я извинился, и удалился на его глазах во второй ряд пассажирских кресел досматривать свой сон , а мужикам дал строгое указание ездить аккуратнее.
На подъезде к Гаване «за штурвал» сел я. Мы поехали на рынок, купили сувениров. Снова возник вопрос – где ночевать? Артем посоветовал отель «Инглатерра», что рядом с Капитолием, прямо напротив центрального парка. Отель выполнен в классическом кубинском стиле начала 20 века. Очень радовала стоимость номера – 30 долларов на человека в день, что для отеля такого уровня вполне бюджетно. Здесь нас снова пытались обмануть: на ресепшене сказали, что кредитки не принимают. Кстати, процент при оплате кредитками просто грабительский – 10! ! ! Мы достали «еврики», но выяснилось, что «обменника» в отеле нет (со слов девушек на ресепшене). Если менять на ресепшене, взимают комиссию 4%. В нашем случае мы потеряли 700 рублей (сумму определили путем долгих подсчетов). Не успели мы получить ключи, и сделать 3 шага к лифту, как за углом увидели работающий пункт обмена валюты, при этом обмен производился без комиссии. Поставив чемоданы, мы решили вернуться на ресепшен и устроить «разбор полетов». Поначалу девушки пытались «отмазаться», но увидев наш настрой, решили все вернуть. Отбив кровные 700 рэ (в местной валюте, правда), мы направились в «Амбус Мундос» - попить прощального «мохито» - на следующее утро мы вылетали в Москву.
На обратном пути, как и полагается законом жанра в таких случая – потеряли жениха. Но не на «крыше», как в «Мальчишнике в Вегасе», а в одном из узких переулков Гаваны. Два часа поиска и наш «Серхио» нашелся… Что он делал это время и где был, мы так и не узнали
А вечер мы провели в уже известном читателю «Салоне Рохо», где попили коктейлей и уехали спать, а в 7 утра уже были в аэропорту. Пройдя регистрацию, заплатив аэропортовый сбор, мы купили недостающие сувениры. Черный коралл и изделия из него покупайте только в специализированных магазинах в аэропорту. Все, что продают на улицах – подделка. При покупке сигар торгуйтесь, мое удостоверение помогло мне снизить цену на 50 штук «Ромео и Джульетта №1» в индивидуальных боксах с 110 долларов до 30 (в магазине такая коробка стоит 100 долларов в среднем, а в Москве – 500-600 рублей за штуку! ). Разница очевидна, господа. Еще один предмет мошенничества – фигуры из черного дерева. На рынке их продают в каждой палатке. Действовать надо так: покупаешь самую тонкую фигуру за 2 песо, и при продавце ломаешь ее об колено. Если внутри светлое дерево, то это подделка. Если нет, то говори «оооооооо, сори! » и покупаешь сколько нужно! . Настоящее черное дерево там есть, но стараются впихнуть туристам подделки, которые делают их обычного дерева и обильно пропитывают гуталином и защитным лаком, а потом сушат неделю на солнце.
Обратный рейс прошел без происшествий, я проспал основную часть пути. А Москва уже встречала нас хорошей погодой. Искренне порадовало отсутствие очередей на пограничном контроле в Шереместьево-2.
Наверное, некорректно с моей стороны не рассказать про то, женился наш Серхио или нет. Представляете, женился. Ряды холостяков снова поредели, оно, наверное, и к лучшему . Мне, ровно, как и всей нашей команде, хотелось бы пожелать им до последних своих дней оттачивать грани семейной жизни до состояния бриллианта, любви, и много-много детишек.
Є у житті кожної людини місця, куди хочеться повернутись. Це ті самі, де «співає» душа і ні про що не думаєш…
Винятком я не став, такі місця з'явилися і в житті. Якщо не брати до уваги Росію, «за пагорбом» їх два: Куба та Чехія. Цікаво, що про кожну свою подорож туди я не писав. Не писав з різних причин, основна, звичайно, була десь глибоко в мені. І навіть зараз, коли з мене «виходять» перші рядки розповіді про Кубу, мені якось нелегко дається склад, та й «порив» до творчості близький до нуля.
Почну по порядку, чому ж ми поїхали на Кубу. Є у мене друг Сергій, який після десятирічних безперервних стосунків зі своєю дівчиною надумав на ній одружитися (навіщо? – скажуть багато читачів чоловічої статі). З Серьогою мене познайомив мій друг Артем (так, тепер уже друг), який свого часу підвів мене при вильоті в Мехіко (про це я писав два роки тому у замітці "Пригоди росіян на чужині"). З того часу багато що змінилося, і з малознайомих людей ми перетворилися на добрих друзів, причому ми з Артемом стали головними ідеологами нашої компанії. Маючи такий «статус», треба було «закотити» чудовий хлопчак. Ми довго вибирали між різними країнами, і все ж таки зупинилися на Кубі: по-перше, мені там дуже сподобалося, а в нього там проходив медовий місяць, по-друге, з Москви туди можна дістатися прямим рейсом «Аерофлоту», а віза та інша «дипломатична» атрибутика не потрібна.
Гучна назва цього заходу також належить нарису мого пера – «прощальна антидівська вечірка». Російською, «Хлопчисько на Кубі». Основна концепція – всіх подруг жіночої статі залишаємо в Росії, «пацанячка», як сказав би мій брат. Також було вирішено нашим ідеологічним «кружком», що поїдемо ми дикуном, жодного попереднього бронювання готелів та ін.
На момент покупки квитків нас набралося 5 осіб. Чисельність то зростала, то падала, через те, що багато хто хотів їхати, то відмовлявся з об'єктивних причин. Затвердивши склад «екіпажу», я вирішив піти у перевірений спосіб і купити квитки через сайт «Аерофлоту». І, мабуть, вперше в житті ця ідея не спрацювала, - перекупники викупили всі квитки і простому радянському споживачеві залишалися вкрай недешеві тарифи (55 тис. рублів в обидві сторони на людину). Артем знайшов в Інтернеті компанію (назву вказувати не буду, якщо комусь із читачів знадобиться їхня допомога, контакт я скину), яка продавала квитки на потрібні нам рейс і дату, причому за вартістю 35000 рублів в обидва кінці. Ціна нас порадувала, і вже наступного дня я купив квитки. Цікаво, що сама ця компанія купила квитки по 23000 рублів, ось тобі і бізнес Мінус тієї операції - тобі дають блоковий тариф і ти не можеш вибрати собі зручні місця в літаку, до чого я так звик.
За пару тижнів до відльоту ми вирішили не ризикувати з проживанням по приїзду та забронювати собі щось. Готелі бронювати не хотіла «команда», хотілося «поробінзонити». Зупинилися на оренді квартир, у мережі навіть знайшли кілька пропозицій (на кубі квартири називають «каса партикуляр»), з одними з них списалися та домовилися про зустріч в аеропорту у день прильоту. Вартість проживання в такій квартирі – 15-20 доларів США (для довідки, у готелі проживання коштує – від 30 до нескінченності). Трансфер також був за зустрічаючою стороною, і коштував він 10 доларів з особи (цікаво, що після прильоту я знайшов машину за 20 доларів за п'ятьох, і це нормальна ціна, але про це трохи нижче).
Перед вильотом я таки зателефонував до авіакомпанії своїй подрузі і попросив забронювати для нашої «тусовки» перший ряд крісел (це ті, що з широким кроком), що вона із задоволенням і зробила.
22 липня 2009 року я приїхав до другого терміналу Шереметьєво, звідки мотаюся протягом останніх років кілька разів на місяць. Хлопці приїхали раніше, і вже чекали мене в кафе на другому поверсі (саме там я бавив час в очікуванні рейсу, коли летів у Мехіко пару років тому, і саме там мій добрий друг залишив мене «плисти за течією» два роки тому ). Ми швидко пройшли передпольотні формальності, навіть встигнувши прикупити міцного в дорогу. На борту Аеробуса-330 (віднедавна Аерофлот літає туди саме на них) ми одразу почали «відзначати» старт нашої вечірки, чим викликали певні емоції у членів екіпажу. Все обійшлося, домовилися, - ми обіцяли «не буянити», натомість отримавши додаткову порцію «закуски»
Політ пройшов швидко. У літаку я розговорився з дівчиною, яка підозріло часто «курсувала» з бізнес-класу в хвіст лайнера, і відповідно назад. Це була дочка одного з пілотів, котрий, до речі, пілотував лайнер, коли ми летіли назад. Так що останні години польоту я провів у розмовах про авіацію.
Гавана зустріла нас спекотною погодою. За три роки аеропорт не змінився. Бентежили тільки люди в масках, мабуть, давалася взнаки боязнь заразитися свинячим грипом. На виході на нас чекав перший кубинський сюрприз – ті хлопці, у яких ми бронювали квартиру та домовлялися про зустріч в аеропорту, не приїхали. Причому їхній телефон мовчав. У компанії пішла метушня, головне питання якої було: «куди їхати? ». Артем почав бігати аеропортом у пошуках альтернативних варіантів. Я опрацьовував питання із орендою машини. Автомобіль забронювати не вдалося, а варіанти проживання пропонували, м'яко кажучи, «не дуже», а якщо російською – «намет у пустелі» за 15 доларів на день
Хвилин через 40 біганина мені набридла, і я вирішив ухвалити «вольове» рішення – поїхати до готелю. Усі, крім Артема, одразу погодилися. Останній ніяк не залишав надію дочекатися зустрічаючих або домовитися про нову «касу». Я знайшов «газельку», водій якої за 20 доларів погодився довести всю компанію до будь-якого готелю. Єдиний готель, назва якого я пам'ятав у Гавані – «Гавана Тріп Лібре», саме туди ми й поїхали.
Будівля готелю – одна з найвищих у місті, з верхніх поверхів якого відкривається чудовий вигляд. Час від аеропорту до готелю – 20 хвилин. За 3 роки Гавана зовсім не змінилася – ті ж вулиці, гарні, але трішки брудні, ті ж люди, – прості, чуйні та неквапливі. Після Москви цей ритм здавався казкою. Щоправда, казкою на аматора.
На стійці реєстрації з'ясувалося, що сплатити номери ми можемо не на ресепшені, як це прийнято практично скрізь, а в незрозумілому агентстві, яке орендує 2 столи в готелі на задвірках і пропонує екскурсії. Виявляється, місцеві так «пиляють» комісію: наш номер коштував 80 доларів за добу, якщо я плачу на ресепції, то всю вартість 80 доларів. Агентство продає мені його за 75-78 доларів (не гроші, звичайно, але на пиво вистачить), причому для фірми цей номер віддається за 65 одиниць у зеленій валюті. З різниці, менеджер готелю отримує 2-5 доларів (при середній зарплаті 20-40 доларів). Загалом, на Кубі ніхто не живе на одну зарплату, та це й неможливо, у всіх існують свої схеми та додаткові джерела доходу. Про це розповім трохи нижче.
Готель можна оцінити на 6 з 10. Ремонт не відрізняється свіжістю. Мінібар відсутній, хоча у випадках нашої компанії це швидше плюс (нижче розповім чому). По-третє, робота ліфтів залишає бажати кращого – з 7-го поверху можна «з усіма зупинками» доїхати до даху, а потім униз, причому знову відчиняючи двері через поверх. Втомлює! У номерах прибрано, чисто, рум-сервіс, до речі, на рівні.
Прийнявши душ, ми вирішили повечеряти та випити за приїзд. Піднялися на дах, там є чудова дискотека та ресторан. В останньому ми замовили собі те, що сподобалося. Вибір мізерний, а ціни кусачі. Наприклад, вечеря на одну людину з двома пляшками пива коштуватиме 40-50 доларів. Я спеціально не наводжу ціни в місцевих «куках», щоб непосвячена особливо місцевого валютообміну людина змогла підрахувати, у що їй обійдеться «захід». До речі, про пиво. На Кубі продають лише 5 видів пива – 2 місцеві та 3 імпортні. Місцеве «Кристал» та «Буканеро» – просто «мо…а в банку! ». З імпортного рекомендую хіба що мексиканську "Корону", "Бек" та "Хайнекен" якось не дуже.
Після вечері бійців «потягло» на подвиги. Вирішили прогулятися, переглянути прилеглі райони. Пішли на Малекон (набережна для тих, хто не знає). Дорогою до нас підходило безліч «місцевих», і щось пропонувало, – квартиру в оренду, сигари, ром, дівчат, «дур» та ін… Один з тих, хто підійшов, говорив російською, його звали Руслан. Ми запропонували йому побути нашим гідом, одного вечора він навіть намагався нам показати нічне життя в Гавані. Не прокотило , все звелося до банального походу в шинок його родича та «впарювання» нам «кривеньких мулаточок». За цей захід товариш був посланий далеко і надовго.
Увечері на Малеконі дуже багатолюдно, я навіть сказав би – натовп, як за радянських часів у черзі за ковбасою. Причому на тлі місцевої «темного колориту» ти явно виділяєшся. У центрі набережної працює дискотека. Якщо хочете пити та танцювати – вам сюди. Звертаю увагу, що кишенькові злодії не дрімають, так що прибирайте все подалі. Першої ж ночі ми чудово «потряслися», попили пива, і о першій ночі рушили до готелю. Напевно, 13 годин у літаку, поїздки з аеропорту, процедури в готелі, вечері, прогулянки незнайомим містом та дискотеки на набережній з випивкою в один день вистачило б простому радянському туристу. Ноооо, не нам!
У нашому готелі є 2 клуби – один на даху, чесно, відстійненький Другий – на другому поверсі. Постояльців готелю впускають безкоштовно, для решти – вхід 10 доларів. Ми вирішили "відірватися" і там. Зручно розташувавшись за столиком, я спостерігав, як місцеві дівчата «клеять» туристів. Смішне видовище, схоже на годівлю удава мишею, питання, правда, хто ж миша? Пара «мохіто», і я пішов у номер і одразу заснув. Частина команди залишилася «тусити» до ранку, що, звичайно, позначилося на їхньому самопочутті вранці.
Перший повноцінний день у Гавані ми почали зі сніданку. До речі, сніданок у цьому готелі був найкращим серед усіх сніданків, з'їдених на Кубі (я маю на увазі в інших готелях). А після нього хтось хотіли виспатися, а хтось позагорати. Знайшли компроміс – вирішили поспати на пляжі. Найкращий пляж у Гавані – «Санта Марія», що за 20 км від Гавани по дорозі на Варадеро. За 20 доларів таксист відвіз нашу команду без проблем. Лежак та парасолька коштує 7 доларів на добу, пляж багатолюдний, майже як на російському півдні. Спробували місцевий «мохіто», смачний, але міцний… Випивши два, я пішов був за третім, але побачивши, що бармен миє склянки у відерці з брудною водою та мухами, вирішив відмовитися. Взагалі, санітарні номи на острові Свободи залишають бажати кращого, тому не їжте в «забігайлівках», частіше мийте руки, рекомендую вологі серветки
Коли спека розжарила пісок і повітря стану сауни, ми вирішили їхати в місто. Влаштували собі оглядову екскурсію, пройшлися центральним ринком. Мій друг Артем не залишив бажання зняти квартиру та здешевити поїздку. У нього не вийшло, гідних варіантів ми не знайшли.
Обід пройшов у ресторані "Амбус Мундос" - це будинок, де колись жив Хемінгуей. На його даху розташоване кафе, де роблять найкраще «мохіто» на острові, всього за 3 долари за склянку. Напій справді хороший. Кажуть, Хемінгуей у день випивав по 60 склянок «мохіто», після чого світ побачив «Свято, яке завжди з тобою» та «Райський сад». А ввечері ми знову попрямували підкорювати дискотеку на другому поверсі нашого готелю.
Вранці 2го дня, 24 липня 2009 року, термін оплати номера в готелі закінчився. Потрібно було продовжувати, або з'їжджати. Артем та наш наречений Сергій напередодні ввечері зникли з поля зору нашої компанії. Вони були на «розвідці» в готелі «Національ», який будував сам Аль Капоне в 30-х роках минулого століття, і з'ясували, що президентський роял люкс вільний і коштує лише 450 доларів на добу (на 5х, отримуємо по 90 доларів, це трохи вище , ніж у «Гавана Тріп Лібрі»), особливо, що ми змогли в ньому жити.
Вирішили переїхати. Відстань між готелями – 2 перехрестя, але ми як браві молодці доїхали на таксі . Номер був і справді шикарний, 3 кімнати, хол, 3 мінібари, 2 ванні з душем і джакузі. Загалом, «повний фарш». Цей номер став нашим на два дні.
Один із учасників нашої «антидівної вечірки» – Сергій – був батьком мого друга Артема. За це від мене персонально отримав "кличку" "Батя", яка, до речі, набридла, кінцю поїздки так його стали називати всі. Ми з першого дня «полюбили» один одного: він завжди рано-вранці вривався до нас у кімнату і починав нас будити разом зі сходом сонця (а воно вставало дуже рано, повірте), а ввечері, коли в місті скипало нічне життя, щось подібне робив для "Баті" я - вривався в номер до нього і заважав йому спати. Було смішно
Так ось, саме у «Націоналі» «Батя» зрозумів, що йому гасити з нами не цікаво. В один з вечорів він влаштував вечірку в готелі, і випив майже весь вміст 3-х міні-барів (у такому номері, як Ви, напевно, здогадалися, вони не маленькі). А потім 2 дні відсипався, заважаючи покоївкам займатися прибиранням нашого «антидівного» житла.
Два дні, що ми там прожили, пролетіли як кілька годин. Вдень – екскурсії містом, ресторани, «мохіто» та ін. , а ввечері – дискотеки. Найкраща, а точніше найгламурніша з них – Салон Рохо, знаходиться в 1 хвилині пішки від нашого готелю. Якщо Ви прийшли сюди по танці, то одразу йдіть – тут їх немає. Точніше музика грає, але практично ніхто не танцює. Тут дивляться шоу місцевого формату, милуються суспільством та собою. Загалом спілкування і не тільки.
За 5 днів у Гавані я став утомлюватися. Команда, в принципі, також. Ми вирішили поїхати в серце курортного життя Куби – місто Варадеро, що за 130 км від Гавани. Довго вибирали, чим їхати. Вирішили взяти машину напрокат, а з огляду на склад «тусовки» взяли мікроавтобус «Хундай». Задоволення коштувало 200 доларів на день, але машина своє відпрацювала – за цей час ми пройшли 1600 кілометрів. Взагалі, влітку з орендою недорогих машин на Кубі проблеми, рекомендую їх заздалегідь бронювати і оплачувати на сайті компанії «cubacar».
При здачі номера дуже порадував рахунок за міні-бар - 450 доларів. Ви, мабуть, здогадалися, хто з нас оплачував
Я спеціально нічого не пишу про місцеві пам'ятки, в мережі достатньо інформації про це, вважаю, що відгук втратить через статистичну інформацію свою «родзинку».
Так ось ми поїхали. Дорогою зупинилися у кафе біля найвищого на Кубі мосту, що на межі провінцій «Матансас» та «Ла Гавана». Кажуть, тут роблять найкращу на острові «Піну Колладу», яка, до речі, мені не сподобалася
На Варадеро ми з Артемом почали згадувати гідні готелі. Обидва зійшлися на одному – Меліа Лас Амерікас 5*. Саме тут він проводив свій медовий місяць три роки тому, а я відпочивав там за 2 місяці до нього. Проїхавши попутно ще кілька готелів, ми вирішили зупинитися саме там.
Готель подурнішав. Три роки тому він мені подобався більше. Ремонт став зовсім бляклим, на вході ніхто не зустрічає, у номерах вузько, тече сантехніка, впав рівень персоналу (російською практично ніхто не говорить, хоча три роки тому все було навпаки). Жахливо кусалися ціни – номер на двох за системою «все включено» коштує 370 доларів. Про все включено можу додати - всі напої, пропоновані там, підробки, крім безалкогольних лимонадів і пива. Особливо ті знамениті. Причому підробки який завжди якісні. У нашій «тусовці» є людина, для когось алкоголь – професія. Побачивши підробки, ми знайшли менеджера, розпочали з ним діалог. Зрозумівши, що «відмазатися» не вийде, він зізнався, що в готелі весь алкоголь, за винятком напоїв місцевого виробництва, підроблений. Після такої інформації пити ми стали меншими. Майже всі, крім Баті
Розпорядок дня за 3 дні у готелі виглядав дуже просто. Вранці сніданок, зарядка, пляж, потім обід, подорож до міста, знову пляж, вечеря та дискотека.
Докладно розкрию те, що читачеві цікаво. Одного дня ми взяли в оренду яхту і вийшли у відкрите море. Звичайно, не таку в розмірах, як у Романа Аркадійовича, але. . . через свої можливості. У комплект «входять» капітан, помічник, ящик випивки та крем від засмаги . Ну і лобстери, яких зловиш сам
У відкритому морі основне заняття – риболовля. Розставивши вудки, ми почали чекати. Не минуло й 5 хвилин, як на одну з них клюнув марлін. Хвилин за 10 – ще один. А всього ми їх виловили 7 штук (довго від 50 см до метра, дрібних риб (менше 50 см) просто відпускали). Через кілька годин одна з вудок затремтіла сильніше звичайного, а волосінь розкручувалась ще швидше. "Велика риба! " - Вирішили ми і почали її витягувати. Ми не помилилися, через годину мук виловили величезну рибу, місцеві називають її «Кінг Фіш» (королівська риба). Не запам'ятала її вага, але в довжину вона була метр шістдесят, не менше У порту нами пишався весь яхт-клуб, ми стали чемпіонами тижня (а можливо, й місяця, ми цього вже не застали). Прикро було інше – за кубинськими законами весь улов віддається державі. Саме тому капітан сховав частину риби у схованці під дном.
Додам, що в морі ми харчувалися і справді тим, що виловили. Щоправда, не ми, а помічник Володя. Він наловив лобстерів, яких сам приготував. Причому зробив це так смачно, що ми не могли відірватися від процесу його поглинання.
Вечори проводили ще цікавіше – у клубах та на дискотеках. Гідних закладів небагато, а точніше всього два – клуб «Мамба» та дискотека «Континенталь» у готелі «Інтернаціональ» (не плутайте назви, так багато хто робить).
Почну з першого закладу, саме туди ми й пішли першого дня… Приїхали ми пізно, місця на парковці не було. Згадавши про головне московське правило клабера – «красиво під'їхати», я, будучи за кермом нашого «автобуса», підкотив прямо до парадної (як кажуть у Пітері), і, нахабно кинувши машину, пішов на фейс-контроль. Відразу почали збігатися паркувальники, охоронці, адміністратори з проханням припаркувати машину в іншому місці. Після моєї відмови пішов тривалий процес переговорів, який закінчився тим, що мені дали місце на керівній парковці недалеко від входу.
На «фейс» нас стретив охоронець Хосе, які трохи говорив російською мовою. Він повідомив, що клуб сповнений, ніде стояти, не кажучи вже про столики. Вхід коштував 2 песо. За 5 песо він люб'язно погодився провести і пошукати столик. З боку це виглядало так: ввалюються два темношкірі охоронці-шафи, розсовують натовп, за ними йдуть четверо «світлих» хлопців у туристичному стилі (короче, не місцеві). Хосе разом із нами піднявся на другий поверх, де були столики. Підійшовши до центрального столу, він сказав двом перцям та їхнім подругам, що сиділи за ним щось на вухо, після чого ті в хвилину встали в зникли. До речі, більше цього клубу я їх і не бачив. Тут же прибігла офіціантка і привела стіл у порядок. Хосе запропонував випити. Вирішили взяти 15 банок пива, які він сам (!! ! ) приніс нам за стіл, за що був щедро нагороджений ще однією купюрою 5 песо. Після такого подарунка він «піклував» нас кожні 10 хвилин, уточнюючи, чи нам не потрібно щось.
Відтанцювавши свій «сет», ми вирішили поїхати до «Континенталю». Будучи практично у тверезому стані, я знову розтинав на нашому «суперкарі» набережною Варадеро. Друга дискотека відрізнялася від першої і публікою (багато туристів), і цінами (10 песо з особи), і системою роботи (довга черга на вхід). Довелося застосувати вже випробуваний на місцевих даішниках засіб: я дістав посвідчення і сказав «Руссо дипломатико», після чого вся команда пройшла всередину.
Тут, на жаль, Хосе не виявилось, довелося шукати столик самим. І ми його знайшли. Замовили пива, рому з колою та продовжили веселощі. Поруч снами стояла дівчина, років 27-29, на вигляд російська, але спілкувалася з місцевими іспанською мовою. Після тривалих переглядів з одним з моїх товаришів, вона все-таки сказала нам Привіт! Її звали Світлана, вона приїхала зі згаданої мною сторінкою вище за текстом Пітера, і наступного дня вже відлітала до Росії. Вона була в прозорій білій сукні, і старанно приховувала свій живіт. І невдовзі ми з'ясували чому – вона була вагітна. При цьому пила не менше за нас, та ще й курила. А як стрибала на танцполі, то це просто «жесть».
Через дві години сили нашого екіпажу закінчувалися, і мною, як старшим того дня, було прийнято рішення їхати в готель спати. Світлана запропонувала ще трохи «потусити»… у неї в номері сусіднього готелю… Переглянувшись між собою та зрозумівши, що відбувається, ми утрималися від пропозиції, чим грубо порушили Статут гарного хлопця
Одного вечора ми знову пішли до «Мамби», проте дискотека була закрита. У клубу розмовляли з дівчатами, після чого вирішили попити коктейлів у їхній компанії в місті. Вони попросили довести їх до Матансасу, - місто за 50 км від Варадеро. Я і наречений вирішили залишитися в машині і покататися на ніч, а решту довезли до готелю, де хлопці вирішили відпочити. У поїздці ми з нареченим помітили, що дівчата намагаються щось вкрасти. Згадавши слова свого друга Ернесто, який живе на Кубі: «У одного туриста багато років тому з машини вкрали навіть пляшку «мирамистина», я був насторожі. Помітивши цей факт, я з'їхав з траси на путівець, потім взагалі виїхав по грунтовці в поле. Вони питали, куди я їх везу, на їхньому обличчі бажання вкрасти змінилося сум'яттям і страхом. Зупинившись рівно посередині поля, я сказав: "Йо Стейшен з хіа, бейбі! " (Твоя зупинка тут, крихітко! ). Вони злякалися, одна навіть почала плакати, пропонувати гроші та іншу дурницю. Навіть наречений вже був погодився їх пробачити, але я був непохитний - залишив їх у полі, з профілактичною метою, звичайно. Про подальшу долю цих подруг я нічого не знаю. Моралі дві: "Не бери чуже! ", І друга - "Не їзди в машині з незнайомцями! " (туристам це також урок життя).
Час біг швидко, так само як і наша відпустка. У день від'їзду з Варадеро я підвівся рано, мені потрібно було з'їздити в Матансас, побачити в госпіталі вже відомого читача мого друга Ернесто. Він розповів мені, що за три роки моєї відсутності, він розлучився, зустрічається з російською, з якою я їх познайомив свого часу, а його напарник Луїс і зовсім переїхав на ПМЖ у Воронеж. До дружини, звичайно. До цього моменту мене, за весь час, проведений на Кубі, гризла одна думка – невже все так швидко змінюється? Три роки тому люди там були відкритішими, добрішими, чеснішими. А зараз – практично будь-хто намагається тебе «розвести» і щось з тебе отримати, від чогось десь у глибині мене виникав тяжкість і роздратування. Ернесто сказав, що все не так. Так, Куба змінилася. У чомусь стало краще, у чомусь гірше. Але загалом люди залишилися колишніми. Ми дійшли висновку, що на нас так реагували з огляду на те, що ми подорожували великою чоловічою компанією і «аферисти» і дрібні шахраї тяглися до нас як мухи на мед (котлету, особливо вишуканий читач може і третє слово підставити ). Обговоривши робочі питання, я поїхав до Варадеро за хлопцями, після чого ми вирушили до міста Санта Клару, де похований сам Че Гевара.
4 години у дорозі, 250 км шляху, та ми на місці. Голод – ось єдине почуття, яке долало всіх нас у той момент. А поїсти було ніде – ні кафешок, ні ресторанів. Одна біднота. Побіжно оглянувши місто і монумент пам'яті Че Гевари, наш «автобус» взяв курс на Тринідад – місто на Карибському узбережжі Куби (Варадеро знаходиться на березі Атлантики). Ще 120 км дуже складного серпантину з поганою якістю доріг та 3 години шляху – і ми на місці. Оглядова екскурсія по місту. На той момент я не хотів навіть їсти, я хотів спати. Ми розташувалися в одному з ресторанів біля церкви, де з 4х «Мохіто» та пляшки пива Ваш благовірний «полетів у космос» Мабуть, це був єдиний вечір, де я не брав участі в жодному заході, та ще й події, що відбувалися, запам'ятав слабо. Пам'ятаю, що дуже довго ми каталися готелями і шукали вільні місця. Знову допомогла фішка "Руссо дипломатико". Назва готелю я не пам'ятаю, щиро порадувала ціна двомісного номера – 30 доларів на добу, причому за ці гроші дають окремий будиночок із зручностями, сніданок увімкнено.
Дорогою до готелю ми зупинилися на узбережжі, де грали в «краб-бол» (аналог футболу, тільки замість м'яча – туша мертвого краба). Тут я отримав травму, від наслідків якої мучаюсь і досі (а пройшов уже місяць), – сильно вдарився лівою ногою. З тих пір дав собі зарікання більше ніколи не грати в цю гру!
Побачивши ліжко, я впав намертво і швидко заснув. Чоловіки поїхали до міста, де зависли у кількох барах, а закінчили вечір на дискотеці у печері. Взагалі, всі дуже рекомендують відвідати цю дискотеку, мої друзі дотримуються саме такої думки.
Ранок наступного дня був не таким добрим, як усі попередні. Поснідавши, ми поїхали на пляж, викупалися в Карибському морі (власне, навіщо й їхали), а потім взяли курс на Гавану, до якої було чимало – 350 верст. За кермом сидів Коля, а я відсипався у другому ряді крісел. В одному з сіл Коля та Артем надто розігналися і не помітили кубинського гібедедешника, який і зупинив їх під розлогим деревом. Я щомиті прокинувся і розумів - Коли немає прав, документи на машину виписані тільки на мене, я в трусах і майці сплю на задньому сидінні з конкретним запахом вчорашніх посиденьок. Робити не було чого, довелося йти на «фронт».
Я вийшов не з водійських, а їхніх пасажирських дверей, і в чому спав, підійшов до офіцера і показав посвідчення "Руссо дипломатико". Він довго обурювався, чому не вийшов водій? "Не може! " - сказав я і видихнув на нього все, що накопичилося в мені того ранку «Чому? » - Продовжив даішник! "Він зайнятий! " – додав я. "Чому ж? " - Поцікавився офіцер...Наступна фраза його просто домогла: "Ну як чим, машину водить! " Після цього я ще хвилину розповідав про тяжку долю «радянського дипломата». Отримавши попередження, я вибачився, і пішов на його очах у другий ряд пасажирських крісел доглядати свій сон, а мужикам дав сувору вказівку їздити акуратніше.
На під'їзді до Гавани «за штурвал» сів я. Ми поїхали на ринок, купили сувеніри. Знову виникло питання – де ночувати? Артем порадив готель «Інглатерра», що поруч із Капітолієм, прямо навпроти центрального парку. Готель виконаний у класичному кубинському стилі початку ХХ століття. Дуже тішила вартість номера – 30 доларів на особу на день, що для готелю такого рівня цілком бюджетно. Тут нас знову намагалися обдурити: на ресепшені сказали, що кредитки не беруть. До речі, відсоток при оплаті кредитками просто грабіжницький – 10! Ми дістали «єврики», але з'ясувалося, що «обмінника» в готелі немає (за словами дівчат на ресепшені). Якщо міняти на ресепшені, стягують комісію 4%. У разі ми втратили 700 рублів (суму визначили шляхом довгих підрахунків). Не встигли ми отримати ключі, і зробити 3 кроки до ліфта, як за рогом побачили працюючий пункт обміну валюти, при цьому обмін проводився без комісії. Поставивши валізи, ми вирішили повернутись на ресепшен і влаштувати «розбір польотів». Спочатку дівчата намагалися «відмазатись», але побачивши наш настрій, вирішили все повернути. Відбивши кревні 700 ре (у місцевій валюті, правда), ми попрямували до «Амбуса Мундоса» - попити прощального «мохіто» - наступного ранку ми вилітали до Москви.
На зворотному шляху, як і належить законом жанру в таких випадках – втратили нареченого. Але не на «даху», як у «Похмілля у Вегасі», а в одному з вузьких провулків Гавани. Дві години пошуку і наш «Серхіо» знайшовся… Що він робив цей час і де був, ми так і не дізналися
А вечір ми провели у вже відомому читачеві «Салоні Рохо», де попили коктейлів і поїхали спати, а о 7-й ранку вже були в аеропорту. Пройшовши реєстрацію, заплативши аеропортовий збір, ми купили сувеніри. Чорний корал та вироби з нього купуйте лише у спеціалізованих магазинах в аеропорту. Все, що продають на вулицях, – підробка. При покупці сигар торгуйтесь, моє посвідчення допомогло мені знизити ціну на 50 штук «Ромео і Джульєтта №1» в індивідуальних боксах зі 110 доларів до 30 (у магазині така коробка коштує 100 доларів у середньому, а в Москві – 500-600 рублів за штуку! ). Різниця очевидна, панове. Ще один предмет шахрайства – фігури із чорного дерева. На ринку їх продають у кожному наметі. Діяти треба так: купуєш найтоншу фігуру за 2 песо, і при продавці ламаєш її об коліно. Якщо всередині світло дерево, це підробка. Якщо ні, то кажи "ооооооооо, сміти! " і купуєш скільки треба! . Справжнє чорне дерево там є, але намагаються впхнути туристам підробки, які роблять їхнє звичайного дерева і рясно просочують гуталіном та захисним лаком, а потім сушать тиждень на сонці.
Зворотний рейс пройшов без пригод, проспав основну частину шляху. А Москва вже зустрічала нас гарною погодою. Щиро порадувало відсутність черг на прикордонному контролі у Шеремєст'єво-2.
Напевно, некоректно з мого боку не розповісти про те, чи одружився наш Серхіо чи ні. Уявляєте, одружився. Ряди холостяків знову порідшали, воно, мабуть, і на краще. Мені, як і всій нашій команді, хотілося б побажати їм до останніх своїх днів відточувати межі сімейного життя до стану діаманта, кохання, і багато дітей.
