Подорож вихідного дня. Берлін – Магдебург – Лейпціг

01 декабря 2019 Время поездки: с 24 августа 2019 по 26 августа 2019
Репутация: +603.5
Добавить в друзья
Написать письмо

23 серпня 2019 року на моїй тодішній роботі було оголошено на 1 годину коротше. Це для було дуже спрятливо, оскільки через кілька годин того вечора починалася мо подорож! Отже, допрацювавши робочий день до кінця, я приїхав до дому, повечеряв, зібрав рюкзак, передівся у дорожнє і… поїхав в аеропорт! Оскільки рейс Wizzair Київ – Берлін відправлявся о 06:10, а нічний тролейбус 92Н в зв’язку з закриттям Шулявського мосту ходив взагалі невідомо як і за яким розкладом, було вирішено добираться 23.08 останніми рейсами міських тролейбусів. Розрахунок, в принципі, виявився вірним, але тролейбус №9 завершив свою роботу раніше визначеного часу, тобто від Солом’янської площі до аеропорту «Жуляни» довелося здійснити пішу прогулянку…

Отже, до аеропорту я дістався за п’ять хвилин до опівночі. Здивувало досить велика кількість людей в терміналі, хоча найближчий рейс (Київ – Барселона, Vueling) летів тільки о 03:55. Здивувало також відсутність контролю на безпеку при вході в термінали «Жулян» (на відміну від «Борисполі») і наявність певної кількості осіб, сумнівна зовнішність яких мало нагадувала подорожуючих. Але вони розташувались на (дуже не зручних) кріслах з низькими спинками поруч із звичайними пасажирами. Реєстрація на мій рейс розпочалася близько 03:30. Враховуючи, що через 5 і 10 хвилин після мого відправлялося ще 2 рейси Wizzair, в терміналі було вельми людно.

Посадка вчасно, літак стандартний, але з новим трендом – Wizz в сезоні 2019 перейшов на компонування салону кріслами, що не відкидаються. Я чотири рази в 2019 році літав рейсами цієї авіакомпанії і всі разу крісла були саме такої конструкцію. Дуже незручно. Сіли за розкладом о 07:20, кордон пройшли досить швидко, хоча всіх пасажирів примушували пред’явити зворотній квиток або документи з готелю (електронні посадкові та бронювання підходили). Одразу після виходу у зал прибуття натикаюсь на стійку оренди автомобілів, де можна було безплатно взяти карту міського транспорту. А також (за 1 євро) дуже докладну карту міста, на якій в тому числі були відмічені станці метро та міської електрички (щоправда, й навіть така карта одного разу не допомогла мені не заблукати, але про те пізніше). В Києві у книжкових магазинах карти Берліна не продавалися як в принципі, а інтернет-майданчики пропонували карту столиці Німеччину за цілком неадекватними цінами – від 120 грн!

Від терміналу по критій галереї (не помітити неможливо) доходжу до платформи міської електрички (S-bahn). Оскільки весь  день планую гуляти Берліном (все одно поселення в готелі не раніше 15-ї години), вирішую купити безлімітний проїздний (зони А та В) вартістю 7,20 Є. Продаються як в автоматі, так і в касі під платформами. На міський електричці (симпатичні червоно-жовті вагони, за формою дуже схожі на наші вагони метро, що невипадково – після 1945 року майже всі вцілілі вагони берлінського метро були вивезені в СРСР, де на їхній основі було створено кілька поколінь рухомого складу метрополітену, що працював на лініях різних міст), незважаючи на ранній час вихідного дня, пасажирів було чимало.

Спочатку електричка їхала повз приватну малоповерхову забудову приміської зони, яку поступово заміщували багатоповерхівки спальних районів, побудованих в останні роки існування НДР (поїзд в’їзжав у місто зі східного боку). Я вийшов на зупинці Warschauer Strasse у колись промисловому, а нині андеграундно-туристичному районі East-End  неподалік від річки Шпреє. Одразу навпроти станції електрички знаходиться колишня старовинна будівля відомого хімічного концерну BASF (виробництво фотоплівки, відео- та аудіокасет, дискет тощо). Зрозуміло, чому закрилися – виробництво засобів реєстрації та зберігання інформації за останні 10-15 років вийшло на якісно новий рівень. Але на першому поверсі будівлі (як традиційно в Німеччині для колишніх індустріальних споруд) знаходиться мережевий супермаркет LiDL :-). Тут же знаходиться і кінцева станція лінії метро U1  (Warschauer Strasse), що за кілька сотень метрів виїзжає на красивий старовинний міст, який на мій погляд, є однією з найкрасивіших споруд Берліна, побудованих до XX сторіччя. Має назву Обермаубрюкке, побудований у 1896 році, частково зруйнований у 1945, і потім знову відновлений. Міст має 2 яруси, по нижньому їздить автотранспорт, по верхньому – метро. Висота опор мосту дозволяє проходженню під ним річкових суден (як прогулянкових теплоходів, так і вантажних барж).

Приблизно за 1,5 км від мосту на південь знаходиться на противагу історичності пам’ятка архітектури ХХІ ст. – алюмінієва інсталяція «Молекулярні люди» американського скульптора Джонатана Боровскі, яка являє собою силуети трьох людей, розташованих один відносно іншого під кутом 60 градусів і пронизані круглими отворами, що  має означати, що тіла людей складаються з молекул. Скульптури встановлені безпосередньо посеред ріки на сваях, іхня висота по 30 м, а сумарна вага 45 тон.

Одразу за мостом, через колишню промзону на північ вздовж вулиці Mulhemstrasse, проходить інший знаковий об’єкт Берліна, можна навіть сказати його символ останніх 58 років – «Berliner Mauer» (Берлінський мур) – багатокілометрова стіна, що протягом 38 років розділяла місто між двома державами. У Іст-Енді знаходиться його найбільш вціліла частина, яку перетворили на величезний музей граффіті і зробили принадою для туристів.

Туристів досить багато, в основному з центральної та південно-східної Азії, європейцям вочевидь ці моменти історії 20 ст. вже нецікаві. Час від часу вздовж стіни (а довжина даного фрагменту близько 1,8 км ) зустрічаються сувенірно-антикварні кіоски та розкладки, де поруч із стандартною туристичною мішурою (магніти, чашки, ручки, кепки, листівки) можуть промайнути старовинний та новий символи Берліна – плюшевий ведмедик та червоний і зелений чоловічки в капелюхах (саме в Берліні на дорожніх світлофорах вперше з’явились силуети людей, що стали символами дозволу та заборони руху), а також цілий пласт антикваріату з комуністичного минулого міста – військовий одяг та головні убори другої половини 20 ст. та різна мілітарна атрибутика. Навіть не знаю, кому зараз це може бути цікаво…

Напротивагу старовині, на іншому боці Mulhemstrasse, побудовно багато сучасної комерційної нежитлової нерухомості (офіси, виставкові майданчики), серед яких домінантну роль займає «Mercedes Benz Arena» (їхній аналог наших Палаців Спорту). Так, поступово дохожу до залізничної станції Ostbahnhof, на якій зупиняються не лише міські електрички S-bahn, а й поїзди міжміських напрямків, в т. ч. і Київ – Берлін (до 2013 року). Під станцією, зрозуміло, знаходиться торгівельний центр. Під’їзжаю на електричці 1 зупинку до Alexander-Platz. Звідси вже починається центр міста. На площі посеред міста розміщено ще один символ Берліна – Берлінська телевежа. На площі досить людно, крім метро та електрички, перетинаються декілька трамвайних маршрутів. На Александр-Платц знаходиться годинник «Urania» – на ньому відображається час у різних годинникових поясах.

Наступна ціль моєї прогулянки – Музейний Острів. По пішохідній вулиці Ратаусштрассе, яка частково перекрита парканами через ремонт, дохожу до «Червоної Ратуші» – діючої Мерії Берліна. Побудована з червоної цегли у 1859-1861 рр. Стиль – неореессанс, триярусна башта має висоту 75 метрів. Біля кожного з кутів нижнього ярусу башти знаходяться по дві скульптури символів міста – бурих ведмедів. На щоглі башти розвивається прапор Берліна – на білому фоні з двома зеленими смугами зверху і знизу також знаходиться, зрозуміло, бурий ведмідь. Ще один цікавий факт про Ратушу: у 1960-1980 рр. західні берлінці називали Ратушу червоною не стільки через її власний колір, а й через колір тих, хто в ній працював – в Ратуші засідала мерія комуністичного Берліна :-)

Зрозуміло, що вздовж пішохідної вулиці знаходиться чимало кафе та магазинів. Серед них побачив і добре підзабуту «Norma» (Німеччину відвідую досить часто, але магазини цієї мережі є далеко не в кожному, навіть великому місті). Візитна картка мережі – суміші фруктово-ягідних джемів – досі входять до асортименту, ціни – на рівні 2015 року – 0,99 євро за 0,25 кг. Шкода, що я в цій поїздці був тільки з ручною поклажею. Пройшовши через невеличкий парк, що виходить на Marx-Engels-Platz з пам’ятником відповідним історичним діячам, я виходжу на широку вулицю Karl-Libknecht-Strasse. Cаме в цей час там проходить невеличкий парад раритетних, мініатюрних і дуже атмосферних автомобілів марки «Trabant», які у 1960-1980 рр. були одним з символів НДР. Вулиця Карла Лібкнехта переходить у однойменний міст, який веде на Музейний Острів. Але ще на мосту, дивлячись праворуч, мою увагу привернула дуже дивна споруда (див. фото нижче).

Хто може впізнати цю будівлю з яскравим куполом? Особисто мені вона нагадала мечеть. Домінантною спорудою Острова є Берлінський Кафедральний Собор (в Німеччині всі Кафедральні Собори в будь-кому місті називаютьс Dom). Храм вражає своєю монументальністю і величчю, хоча частина його головного фасаду знаходиться у риштуванні. На острові надзвичайно людно, багато туристичних автобусів, в т. ч. з українськими номерами. На Музейному Острові знаходяться чотири діючі музеї, а саме: Берлінський Музей, Стара Національна Галерея, Пергамський Музей та Музей Боде. Перед Берлінським Музеєм знаходиться велика галявина та красивий фонтан.

Музеї не входили в мої плани, до того ж на вхід були значні черги. Виходжу з Острова також по вул. К. Лібкнехта через Палацевий міст, який після Дворцової площі переходить в бульвар Унтер-дер-Лінден. А на Палацевій площі знаходиться великий «антикварний ринок», що насправді являє «барахолку» речей комуністичної епохи. На південь від Палацової площі проглядається Храм з дуже незвичним зеленим куполом – це була Церква Святої Ядвіги. Отже, йду бульваром «Під Липами» (саме так перекладається його назва), вулиця широка і надзвичайно пряма, настільки, що розташовані в перспективі Бранденбурзькі ворота (довжина бульвару 1,5 км) видно дуже чітко. Метро під бульваром не ходить, саме ведуться роботи по його будівництву, але через певні особливості грунтів під бульваром (за неофіційною інформацією, саме під Унтер-дер-Лінден знаходилася система система секретних тунелів часів Другої світової війни) прокладання метро викликає складнощі.

Приблизно на середині шляху знаходиться площа Бебеля (Bebel Platz), по обидва боки якої розміщені будівлі Університету імені Гумбольдта. Наступний поворот після Бебель-платц – вулиця Фрідіріхштрассе, яка веде до Жандармської площі, площі на якій знаходяться 2 дуже схожі, майже ідентичні собори – Німецький та Французький. А між ними знаходиться будівля Концертного залу (колишнього Драматичного театру). Перед будівлею встановлено пам’ятник видатному німецькому драматургу Ф. Шіллеру.

Жандарменмаркт є значним туристичним місцем – по периметру площі та прилеглих вуличках розташовано багато ресторанів, дорогих готелів, сувенірних магазинів. Тут же туристіам пропонують покататись дивними видами транспорту: фіакрами, запряженими кіньми-ваговозами, старовинним автомобілем із спицевими колесами (такий автомобіль також називали «мотоколяска» одразу після винаходу).

Повертаюсь на Унтер-ден-Лінден. Мою увагу на відрізку, що лишився  до Бранденбургських воріт, привернули ще 2 заклади – магазин Ampelmännchen (згаданих мною раніше світлофорних чоловічків) та кафе «Digilateria». Кафе декоровано у стилістиці компанії Microsoft, а на кожному столику встановлені планшети. Ось безпосередньо і Бранденбурзькі ворота. Останні квартали з обох боків – майже виключно посольства різних країн та дорогі готелі. Безпосередньо біля Воріт готується розпочатися великий мотопробіг байкарів. Здивувало, що всі байкери зрілого віку (45-55 років, і навіть старші), молоді абсолютно немає.

За Воротами повертаю до Рейхстагу. Звісно, подавав заявку на відповідному сайті на екскурсію по будівлі чи хоча б на підйом на купол, але мені було відмовлено :-(. Що ж, обмежимося зовнішніми краєвидами. Перед будівлею Рейстагу (а в ньому, як відомо, працює німецький парламент – Бундестаг) традиційна зелена галявина і комплекс фонтанів (що особливо приємно у 35-градусну спеку, яка панувала в ті дні).

Далі, повз одноіменну станцію метро і комплекс адміністративних будівель, одну з яких повністю займає офіс Канцлера (прем’єр-міністра) Німеччини Ангели Меркель...

...прямую до берега р. Шпреє. На набережній штучно створена зона відпочинку, кілька сотень розкладних крісел, багато кав’ярень, грає музика – одним словом, місцеві відпочивають. Рікою в обидва боки кожні 5-10 хвилин пропливають чималі  теплоходи з відкритими верхніми палубами, вщент заповнені пасажирами. З набережної відкривається чудовий вигляд на ультрасучасний центральний залізничний вокзал Берліна та декілька сучасних виставкових центрів.

Наступний об’єкт, який хочу відвідати, – площа Потсдамер-Платц. Від Рейстагу можна дістатись на метро, але оскільки прямої лінії немає, з пересадками надто довго, вирішую прогулятись, тим більше це дає можливість побачити ще одне цікаве місце Берліна – величезний парк Тіргартен.Офіційний вхід в парк вже закрито – територія парку по периметру огороджена сітчатим парканом, але бувалому туристу ніщо не завадить пройти через терасу літнього кафе :-). Через Тіргартен проходить проїзна вулиця «17 червня» з пішохідними переходами, а сам парк настільки величезний, що на його території знаходиться Берлінський зоопарк (займаючи при цьому всього лише близько 20% території). В самому парку (деякі взагалі вважають його лісом) розташовано чимало цікавих об’єктів, зокрема Колонна перемоги (із фігурою богині Вікторії, виконаної з золота), Палац Беллью (що є резиденцією Президента Німеччини), Музей культур світу тощо. Але через значні розміри оглянути все це за короткий час, що був у моєму розпоряджені, не було реальним, та я власне і не намагався.

На південь від Тіргартену починається район сучасних будівель (як житлові, так і нежитлові приміщення, в т. ч. навчальні заклади), яким я за 10 хвилин виходжу на Потсдаммер-Платц, район офісних хмарочосів та великий транспортних вузол (пересадочка станція чотирьох ліній S-bahn, двох ліній U-bahn та трьох ліній міжміських електричок RE). Зрозуміло, там знаходяться кілька торгівельних центрів (всі – підземні), в одному з яких (а саме ТЦ «Arkaden») знаходиться відоме європейське мережеве кафе «Nord See», де я власне і вечеряю. Попутно відвідую мережевий магазин ReWe  з метою поповнення запасів води на завтрашній насичений день (завтра – неділя, а по неділях німецькі торгівельні мережі мають традицію бути зачиненими).

На вулиці вже майже сьома вечора, час їхати заселитися до готелю, але на шляху до нього хочу заїхати на знамениту торгівельну вулицю Курфюрстендамм. Пройшовши повз черговий фрагмент Берлінської стіни, занурююсь у нетрі берлінських підземок з метою сісти на станцію лінії U3 та їхати у потрібному мені напрямку. Після 20-хвилинного квесту за вказівниками «U3» та кількох підказок місцевих стає зрозумілим, що поїзди вказаної лінії тут просто не зупиняються, а вказівники просто водять людей по колу! Нарешті бачу розумний вказівник, що показує на гору, наступний – на протилежний бік вулиці, до того ж назвою наступної станції потрібного мені напрямку і відстанню до неї в дві сотні метрів. Що ж, пограємо в квест далі. До того ж роздивимось ще один район Берліну, що має всі ознаки нестандартності.

Потрібна мені станція мала назву «Mendelssohn-Bartoldy» і знаходилася на одноіменній вулиці. Називалася, як ви напевне, вже здогадалися, на честь того самого Мендельсона, який написав весільний марш (він, виявляється, був берлінцем), а Бартольді – це прізвище його дружини, після одруження вони взяли собі таке спільне прізвище. Вулиця являла собою бульвароподібний сучасний широкий простр для відпочинку, навіть не бульвар, а цілий парк. Обабіч якого, звісно, розташовувалась кілька смугова проїзна частина. Житлоі будинки з обох боків були сучасні 10-14 поверхові, але без стандартної похмурої потворості. Кожен з будинків мав якусь певну архітектурну деталь: або стіну у вигляді похилої площини, або частину прозорого фасаду над під’їздом тощо. Але що їх об’єднувало, так це наявність вертикальних садів на загальних балконах-терасах.

А ось у штучних напівдворах росте декілька великих сосен, просто у кількох метрах від вікон (як вони вціліли під час будівництва – загадка, у нас би в цьом випадку обов’язково б вирубали).

Тим часом непомітно вже підхожу до входу на вказану станцію метро. Вона знаходиться на першому поверсі великого сучасного готелю. (Думаєте, здивувався – аж ніяк, унас також є вхід у метро через перший поверх будинку – «Золоті ворота», «Контрактова площа», «Хрещатик»). Спокійно заходжу через двері у вестибюль, сподіваючись побачити ескалатор або східці, що ведуть вниз. Як би не так! Ескалатор тягнеться нагору, в район другого-третього поверхів! Чесно кажучи трохи розгубився – метро всередині будинку? Але реальність виявилась ще цікавішою – ескалатор провозить мене через будинок наскрізь просто на естакаду.

Метро прокладено за будинками, майже впритул до їхніх стін на висоті 10-15 метрів. Станція сучасна, побудована вочевидь не більше 10-15 років тому (ймовірно ровесниця житлового кварталу, описаного мною трохи раніше), в оздобленні використано багато скла та металу, на підлозі плитка на зразок тієї, якими викладають у торгових центрах. А ось і поїзд – теж цілком сучасний, являє собою суцільну конструкцію, можна переходити між вагонами, але як на мене трохи затісний, хоча пасажирів і не багато. Їхати всього одну зупинку, потім пересадка на станції Gleisdreieck.

Сходи знову ведуть в гору, лінія U2 також проходить по естакаді, але вищій. Станція Gleisdreieck явно старша за віком, всі конструкції на металевих заклепках (тобто побудовані явно в першій третині 20 ст.), вагони також старих модифікацій, до того ж потяги дуже короткі – всього на 4 вагони, але платформа приблизно на третину довша. Підлога платформи вкрита асфальтом. Контраст з лінією U3 дуже різкий.

Поки чекаю потяга, розглядає краєвиди навколо. Просто переді мною розташований величезна галявина, названа «Mendelssohn-Bartoldy Park»: клумби із штучним піском (для дітей), лавочки та столи під шатрами (для дорослих), міні-футбольні поля та тенісні корти (для всіх). А навколо 5-6-поверхові житлові квартали невизначеного віку. Ось справжній нетуристичний Берлін! 

Прибуває потяг. Їду. Ось тут я зробив помилку у своїй логістиці (напевне, все ж почала даватися взнаки втома): замість станції «Kurfurstendamm» вийшов на «Kurfurstenstrasse». Не повторюйте моєї помилки! Адже ці вулиці не перетинаються, а йдуть майже паралельно, і перейти з однієї на іншу не так вже й просто! Отже, я вийшов на Курфюрстенштрассе. Район звичайний, майже безлюдний, без пам’яток, можна сказати «спальний», крім житлових будинків різного віку (але переважно1950-1960-х рр.) нічого не спостерігається, навіть магазинів. Рухаюсь у визначеному напрямку. Нарешті промайнуло щось на зразок культової споруди, релігію не визначив, але контингент поблизу – в основному люди центрально-американської зовнішності. Кілька разів бачів представниць «найдавнішої професії» , які стояли біля дорогих автомобілів і запрошували перехожих. Напевне, або відвезти на «конспіративні квартири».

Мій шлях пролягає на захід, тобто від центру. Час від часу багатопверхіки з обох боків замінюються ошатними одно- та двоповерховими коттеджами, з рівнем заможності, суб’єктивно, вище середнього. Запам’ятався один 6-поверховий житловий будинок, мешканці якого вочевидь живуть за принципом колективної безпеки – по фасаду з першого до останнього поверху встановлені залізні грати, які унеможливлюють несанкціоноване проникнення на балкони з вулиці. Звичайно, на рівні вікон кожного балкону у гратах є «квартирка», що закривається з середини і дозволяє мешканцям, наприклад, милуватися краєвидами. Всього лиш одна деталь – але дає велику інформацію про безпечність району…

За кількадесят метрів – великий 12-поверховий кілька під’їздний житловий комплекс (не думав, що така житлова багатоповерховість характерна для Західної Німеччини) та кілька великих сучасних готелей. Контрасти на кожному кроці. Нарешті, знаходжу необхідну «січну» вулицю – Ansbacher strasse. Саме на ній я вперше у Берліні побачив «ведмеда» – в 2006 році, напередодні проведення ЧС з футболу у Берліні було встановлено близько 30 3-метрових фігур яскраво розмальованих ведмедів з піднятими догори передніми лапами для привітання гостей міста. Саме тоді зародився мем «Привіт, кросавчеги», нині вже підзабутий.

Ну ось нарешті я на Курфюрстендам – вулиці (точніше, бульварі) універмагів та торгівельних центрів. Одразу на початку бачу один з двох символів вулиці – монументальний 7-поверховий універмаг «KaDeWe». Поряд багато ТЦ поменше, серед вивісок часто зустрічаються китайські бренди, як одяг, так і електроніка. Будинки у переважній більшості сучасні, орієнтовно 1970-х років. Для порівняння: «KaDeWe» (Kaufhaus des Westens – універмаг Заходу) був побудований у 1907 році. У 1943 році магазин було частково зруйновано, але 3 липня 1950 року 180 000 берлінців відсвяткували відновлення його роботи.

Іншою пам’яткою вулиці є меморіальна церква Кайзера Вільгельма. Під час Другої світової війни церква зазнала сильних руйнувань, фактично від неї залишились тільки частини стін та куполу. Після війни її було вирішено не відбудовувати, а поруч з нею було побудовано сучасну церкву.

Час вже пізній, їду поселятися в готель. На шляху до станції помічаю дуже неординарний фонтан на площі Vittenberg-Platz, з усіх боків оточений скульптурними групами оголених людей. Виглядає досить епатажно, але до парка Вігеллана в Осло йому ще далеко. Що хотів цим сказати автор – невідомо.

Найближча до мене станція все тієї ж лінії U2 – Vittenberg-Platz. Їхати до Kaiser-Platz. Всі станції дуже старовинні і аутентичні, є як підземні, так і наземні. На стінах – мозаїка з плитки, зміст малюнків відповідає тематиці району (зоопарк, федеральний архів, берлінське радіо). Як виявилося, це взагалі найстаріша ділянка метро Берліна (1902-1908 рр. побудови!). Фотографувати, до речі, ніхто не забороняє.

За 15 хвилин виходжу на Kaiser-Platz. Це вже околиця Берліна, поруч кільцева дорога, а за нею приміська курортна зона з озерами. Основні об’єкти: виставковий центр Berlin-Mitte, радіовежа Berlin-Funkturm та центральний автовокзал Berlin-ZOB. Заброньований мною готель має назву «Pension am Funkturm» та займає кілька поєднаних та перебудованих квартир на другому поверсі житлового будинку. Брав по акції, 95 євро за 2 ночі зі сніданком. Не сподобалось: тісно, шумно (ніякої звукоізоляції), посередній сніданок, недружньо настроєний персонал. На сніданок не було ні фруктів, ні овочів (влітку!), ні гарячих страв. Єдина теоретично гаряча справа – варені яйця – подавалася абсолютно холодною. Зате останнього дня, при виселення, я, нікого не знайшовши на рецепції, зайшов у технічне приміщення, де якраз снідав персонал готелю. На столі було повно свіжих овочів. No comments.

Отже, поснідавши, я вирушив на автовокзал (буквально напроти готелю, потрібно просто перейти через міст, 7 хвилин пішки). Сьогодні я вирушаю у місто, про існування якого ми всі чули на уроках шкільної історії, і пам’ятний знак, що засвідчує набуття цієї форми правління, що зародилася в цьому місті, встановлений у Києві.

Ясна річ, всі здогадалися – мова йде про Магдебург. Це невелике німецьке місто увійшло в європейську історію тим, що в ньому першому було створено форму правління, згідно якої голова місцевого самоврядування Vogt (українською «війт») не призначався королем, а обирався місцевою громадою. Мешканці міст звільнили себе від суду феодала й самостійно здійснювали врядування господарством. Для допомоги війту обирали колегіальний орган — магістрат, куди мав право бути обраним кожен з ремісників чи купців, що мав міське право.

З часом Магдебурзьке право з'явилося на території сучасної України разом з німецькими колоністами, яких запрошував король Данило (Галицький) та його наступники. Німці отримали право організовувати в галицьких і волинських містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Після переходу Києва під владу литовських князів Магдебурзьке право було поступово встановлено в Києві. Після знищення запорізького козацтва і приєднання України до Російської імперії Магдебурське право в містах України було відмінено. В Києві остаточно було скасовано у 1835 році російським царем.

А в сучасну історію Магдебург увійшов у 2003 році. За 4 км від міста було побудовано унікальну гідротехнічну споруду – «водний міст». Але про все по порядку.

Виїхав я до Магдебурга автобусом «Flixbus» (вартість квитків 2 боки 14 євро). Автобус привіз мене до автовокзалу Магденбурга, який за традиціями німецьких міст (Берліна це не стосується) знаходиться поруч із залізничним. В Магдебурзі саме влітку проводились масштабні дорожні роботи, тому маршрути громадського транспорту були сильно змінено. Саме тому необхідний мені трамвай №10 ходив по двох розірваних кільцях, а зв’язував їх тимчасовий автобус. Вартість проїзду в один бік складала 1,40 євро. Квитки купив у інформаційному центрі на вокзалі Магдебурга.

Трамвай довіз мене до кінцевої зупинки Barleber See (район великих торгових центрів, в неділю традиційно зачинених). Далі треба йти уздовж траси по тротуару, а біля пісчаного кар’єру повернути праворуч (орієнтир – промислові екскаватори, непомітити неможливо). Звичайно, був інший спосіб дістатись водного мосту – автобус №704 до села Хохенварте, але у вихідні він ходить дуже рідко і його розклад мене не влаштовував. Після повороту йти пішки безпосередньо до каналу. Саме для спрощення і скорочення сполучення між р. Ельбою і Середньонімецьким каналу, що сполучає порти Берліна і порти індустріального Рейнсько-Рурського регіону, і було побудовано це диво інженерної думки.

Справа в тому, що саме в цьому місці спостерігається перепад висот через нерівнинну місцевість, і для його вирівнення вантажні судна (баржі) мали проходити довгий обхідний шлях. Водний міст-акведук разом із шлюзом «Ротензее» значно скорочував маршрут і економив час і кошти. Довжина мосту понад 900 м, з них близько 300 проходить над водою, ширина водної траси 34 метри, глибина 4,25 метрів. Роботи по його будівництву тривали з 1998 по 2003 рік. На його будівництво пішло 24 тисячі тон сталі.

Звичайно, уздовж мосту прокладені пішохідні доріжки, а під мостом є тонелі для пасажирського транспорту. Крім барж мостом курсують прогулянкові теплоходи з Магдебурга (вартість поїздки 14,50 євро). Метрів за 500, не доходячи до мосту, розташовано невеличке селище (із готелем та кафе), де розміщений музей будівництва об’єкту. Від трамвайної зупинки до мосту я йшов близько години (відстань, за відчуттями, близько 3 км), назад – швидше, бо вже точно знав дорогу. Багато місцевих діставались до мосту велосипедами, а біля шлюзу є паркувальний майданчик, на якому того дня було запарковано чимало пересувних фургонів-трейлерів. На іншому боці мосту (зі сторони селища Хохенварте) також є готель з рестораном, а також кілька «куренів» із столиками та лавками для відпочинку. Лавочки для відпочинку є й безпосередньо на самому мосту. Не знаю, може для когось цей об’єкт і не вартий відвідуваня, але мені сподобалося, до того ж їхав в Магдебург не тільки через нього.

Магдебург є дуже своєрідним містом, про це розповідь піде далі. O 16:00 я вже на кінцевій зупинці трамваю 10. Ще кілька хвилин – і я на трамваї та автобусі повертаюсь в центр міста, попутньо його розглядаючи. Що сильно кинулось у вічі – в місті великий університет, його складові (учбові корпуси, кампус, бібліотека) розкидані по всьому місту, всі, крім бібліотеки, сучасні та багатоповерхові.

Магдебург – дуже своєрідне місто Німеччини. В ньому відсутній історичний центр як такий (за винятком Ринкової Площі) у Другу світову війну місто дуже постраждало і його архітектурне обличчя почало формуватися з 1950-х років. Автобус висаджує мене на перетині двох центральних вулиць Отто фон Геріке та Ернста Рейтера.

Вулиця Рейтера – складає враження найбільш ошатної і доглянутої, на ній багато магазинів та невеличкий парк з фонтанами. Будинки -1950-х років, дуже схожі за ситем на будинки побудовані після війни в Києві на Хрещатику, але домінуючі кольори – білий і золотий. І звісно, немає засклених балконів та супутникових антен. По обидва боки перехрестя стоять два 8-поверхові житлові будинки-близнюка такого стилю. Ernest Reuter-Allee переходить в одноіменний міст, яке веде на інший берег річки Ельби. Ліворуч від мосту (набережна відсутня, схили дуже круті) знаходиться невеличкий парк (парки – дуже характерні для Магдебурга, це дуже зелени місто, більшість дерев – липи), в якому розміщена середньовічна Церква Св. Йоганна. А з іншого боку вулиці, через традиційну маленьку площу з традиційним фонтаном і великою статую оленя з золотим ланцюгом на шиї (не знаю, що він означає), знаходиться безпосередньо Історична Ратуша Магдебурга (побудована в 13 ст.). Ліворуч від Ратуші – велика скульптура лицаря Роланда (неодмінний атрибут міста, де діяло Магдебурзьке право) та відносна невелика скульптура «золотого вершника» на високому постаменті у загратованій клітці (хто зна, може й справді з золота).

Біля ратуші знаходиться Ринкова площа, але будинки, що її оточують, сучасні, хоча  під старовину. Чому Ратушу називають історичною – тому що зліва від неї за маленькою площею знаходиться діюча міська Ратуша (будинок 19 ст.), в якому засідає мерія міста. Перед діючою Ратушею встановлено пам’ятник найвідомішому уродженцю Магдебурга – фізику Отто фон Геріке (знаменитий тим, що відкрив існування вакууму).

Знову переходжу на протилежну сторону вулиці Рейтера і мимо дуже оригінального і дуже довгого житлового будинку з хвилястим фасадом та мозаїковими панно на торцевих стінах (орієнтовно, 1980-ті роки)

вирушаю в район міста, в якому знаходять його 3 найвідоміші об’єкти, якіі вважаються можна сказати його візитними картками: Монастир Пресвятої Діви Марії (Kloster Unser Lieben Frauen), побудований у 10 ст., зараз в ньому знаходиться міський Музей художнього мистецтва; Магдебурзький Собор Святих Катерини та Маврикія, побудований у 1363 році, вважається найстарішим готичним Собором Німеччини, висота 101 м; Будинок «Зелена Цитадель», побудований у 2000 році знаменитим австрійським архітектором Ф.Хундертвассером.

Тут вже вельми людно, відпочивають як місцеві, так і туристи (в основному, з Південної Азії – орієнтовно Індії або прилеглих країн). На площі працюють модні останнім часом у Європі сухі фонтани. В принципі, дуже зручно, оскільки в місті безліч лип, а літо – саме період їх цвітіння, а тому міський асфальт від них просто липкий. Магдебург не є туристичним містом, не в останню чергу через відсутність аеропорта (хоча за європейськими мірками він не такий і малий – близько 300 тис. мешканців), але наявність у безпосередній близькості великих промислових та культурних центрів Берліна, Дрездена, Лейпціга (що мають на трьох 4 аеропорти, та ще будують п’ятий) зробила аеропорт Магдебурга недоцільним і відсунуло місто далеко вбік від туристичних маршрутів.

Отже, після огляду вказаних об’єктів, прямую до Хауптбанхофу. Для цього мені необхідно перетнути дві паралельні вулиці Брайтервег та вул. Геріке. На обох з них знаних пам’яток не спостерігається, в основному бізнес-центри (як повністю счасні, так і сучасні під старовину), або державні установи. Зрідка – житлові будинки. Єдине, що запам’яталось, – Церква Св. Себастьяна, навколо якого сад із екзотичних дерев. Фото одного з них додається (хто знає, як називається – підкажіть).

Ну ось нарешті на автовокзалі. Мій зворотній рейс FlixBus запізнився аж на 30 хвилин (не дивно, рейс відправлявся аж із Саарбрюккена). З міста виїзжали через район нові житлові масиви (будувалось явно в 1980-х), але виглдають як нові. Не знаю, завдяки чому – чи регулярно підфарбовують чи просто через більш екологічно чисте європейське пальне автомобілів на стінах не утворюється кіптява? На додачу на білих стінах будинках зображене величезні життєстверджуюче граффіті. До побачення, Магдебург!

Шлях пролягав спочатку безкрайніми полями з височеннимм вітрогенераторами, потім дуже довго їхали через ліс вже в сутінках, побачив вказівник на бальнеокурорт Бад-Безінг. Можливо, в наступні приїзду у Східну Німеччину протестую на собі.

Останній день подорожі. Після виселення з готелю прямую на добре знайомий автовокзал. Сьогодні переїзд в Лейпциг, звідки в мене зворотній рейс до Києва. Нажаль, за 2 місяці до подорожі FlixBus відмінив по будніх днях прямий автобус до аеропорту Лейпціга, залишивши лише автобуси до Лейпцігського Хауптбанхофу. Що ж, це здорожчало мою подорож на 5 євро (саме стільки коштує електричка від вокзалу до аерпорту), зате дало 2,5 години часу для поверхневого знайомства з центром Лейпціга.  

Перше враження від Лейпцига – це дуже велике місто, тут є багато заможних мешканців та робочих місць, про що свідчать наявність китайських та в’єтнамських розкладок з речами (в Магдебургу такого не було). Весь історичний центр Лейпцига (зберігся досить добре) знаходться просто в межах кільця (Ring). Зважаючи на час, що був у моєму розпорядженні, я вирішив пройти центр наскрізь по Nikolaistrasse, а повернутись на привокзальну площу по Petersstrasse. Ви не повірите, але точкою розвороту мав стати супермаркет LiDL :-). Перші враження – центр міста по-справжньому середньовічний, новобудов мінімум, вулиці вузькі, пішохідні.

Але явний перебір з торговими точками, як з сувенірними, так і з бутіками. Чомусь забагато магазинів спортивного одягу та інвентарю. Найбільш відомі будівлі по Nikolaistrasse – Церква Св. Миколи, Старовинна Бібліотека Університету та безпосередньо сам Університет. Між іншим у наступному, поряд з Університетом будинку, знаходиться казино (і куди в міністерстві освіти дивляться :-)).

Звісно, йшов не по прямій, а відволікався на різні цікавинки на перпендикулярних вуличках. Однією з них став кафе-магазин чаю, побудований досить давно в індійському стилі. Псля відвідання LiDL, не зважаючи на страшенну спеку, все ж дійшов до Бюргплатц, де побачив надзвичайно старовинний квартал з Новою Ратушою, яку увінчувала величезна башта.

На зворотньому шляху пройшов повз Церкву Св. Фоми, Стару Біржу, та Музей у Старій Ратуші.

Два останні заклади знаходилися на торговій площі, яку продовжував торгівельний Пассаж (також старовинний). Вже на виході з центру розмістились у великі сучасні торгові центри з неодмінними для міст Німеччини Primark та Media Markt. І ось нарешті, знов виходжу на Привокзальну Площу, домінантою якоє є 29-поверхова будівля готелю Marriot.

Залізничні каси вокзалу на ремонті, тому досить легко купую квиток на електричку в автоматі. Електричка в аеропорт відправляється двічі на години, тривалість поїздки 14 хвилин. Мій рейс за розкладом відправляється в 14:45, в аеропорту вже в 13:07. На реєстрація перша несподіванка – рейс переноситься на 15:30. Нічого не підозрюючи, відвідав дьюті-фрі, потім прикордонники "закрили кордон" (поставили штамп у паспорт) і запустили всіх у накопичувач біля гейту. А тут на табло нова інфо – виліт вже о 16:05. З гейту вийти вже не можна, з благ цивілізації тільки WC та торговий автомат з єдиною ціною на все (вода, кока-кола, шоколадки, печиво, горішки – все по 3 євро). Безкоштовної води нам не надав аеропорт (хоча мав би), персонал аеропорту навпаки, при нас автомат ще більш завантажили продуктами… А тут новий час вильоту – 17:25. Цей час вже виявився остаточним, наш літак так приземлився в аеропорту Лейпцига о 17 рівно. В польоті нічого не нагнали і приземлились у Жулянах очікувано 20:40. Ще півтори години дороги – і я вдома. Емоції від східних регіонів Німеччини тільки позитивні.

Чтобы добавить или удалить фотографии в рассказе, перейдите в альбом этого рассказа
Будинки-близнюки в центрі Магдебурга
Магдебург. Історична Ратуша
Магдебург. Діюча Ратуша. На передньому плані - пам'ятник Отто фон Геріке
Магдебург. Монументальн будинки на центральні вулиці 1950-х років. У нас так називалися
Магдебург. Сучасний будинок з хвилястим балконом
Магдебург. Монастир Пресвятої Діви Марії
Магдебург. Будинок
Магдебург. Невідомі дерева біля Церкви Св.Себастьяна. Допоможіть упізнати
Магдебург. Невідомі дерева біля Церкви Св.Себастьяна. Допоможіть упізнати
Магдебург. Граффіті у нових житлових масивах на виїзді з міста
Лейпціг. У старому центрі міста
Магдебург. В центрі старого міста
Магдебург. Університет і Казино
Магдебург. Площа Бургплатц
Магдебург. Церква Св. Фоми
Похожие рассказы