Осознать себя свободным в Гамбурге пусть и на один день – радость несусветная. Никуда не нужно, никому не должен. А сумма в 100 евро в кармане на «прожить этот день» кажется весьма увесистой. Свою радость я начал культивировать засветло. В 8 часов утра я не плохо себя чувствовал на центральном ж. д. вокзале откуда мне и светило начать этот великий день. Так как 9-Uhr-Tageskarte еще не продавали, то я решил не собирать пазл, а прямо таки замахнуться на Hamburg Card, которые услужливые немцы продают прямо из билетных автоматов. Расправившись с операцией я ужу хотел нестись к составу S-bahn, когда о помощи попросили 2 чернокожих парня. У них были зарезервированы билеты на поездку до Мальме, но победить аппарат они так и не сумели. Не зря же я проходил сам у себя мастер-класс по обращению с билетными кассирами и их глухонемыми автоматическими версиями! Суетливые и подозрительные парни даже не сказали спасибо, а начали что-то сумбурно обсуждать на неевропейском языке. Но мне уже было совсем не до них. Состав в северном направлении отправлялся через считанные секунды.
Выйдя в обозначенном еще вчера мною месте, я довольный затопал в направлении моей гостиницы. Утро набирало обороты и разогревало ультрасолнечными лучами подстывший за ночь воздух. В гостиницу я направлялся несмотря на все заверения сайта о начале регистрации в 14.00. «Уж сумку я по-любому там скину», - тешил я себя мыслью, порицающее косясь на свой двухколесный багаж. Парень на стойке отеля Hotel Richter позволил мне оставить не только сумку, но и полноценно занять закрепленные за мной апартаменты и провести подготовку к длинному дню вне дома.
Отель не баловал изысками, но обеспечивал уют, эконом версию комфорта, а также санузел в личное пользование. А это факт достойный оплаты, так как обтираться на ночь влажными салфетками или спорить с несговорчивыми немцами на их поле о том, что «Вас здесь не стояло» процедура не из приятных.
Раздевшись под стать погоды и снабдив рюкзак всем необходимым, я уже был на полпути к счастью. Великолепным знанием местной инфраструктуры и номеров автобусов я не хвастался, поэтому и ближайшим узлом транспортного сообщения я выбрал станцию метро. До нее топать было минут 10-15. По дороге я любовался красотами, заглядывал в хмурые физиономии рабочего класса и планировал распорядок дня. Сделав привычный марш-бросок железнодорожным составом в облюбованную часть города, я надвигался на Шпайхерштад. В моем расписании визитов числились объекты, которые преимущественно располагались именно здесь.
Перебежав по мостику рукавчик Эльбы, я целенаправленно шагал вглубь района. Машинально крутя головой на 360 градусов, я с легкостью обнаружил добродушного человека в форме, который услужливо открывал ворота. На воротах значилась надпись «Музей немецкой таможни». Пройти мимо не удалось.
Билет стоил 2 евро и к посещению 2-х этажей комплекса, посвященных ежедневной схватке таможни с грузовыми потоками и контрабандой, предлагался еще и визит на один из корабликов таможенной службы. Интересно, занимательно и недорого.
В прихожей музея мне удалось получить информационный бюллетень о всех достопримечательностях Шпайхерштада, а выдавшая мне его девушка не поленилась начеркать там шариковой ручкой все самые-самые места и маршруты. Всю мощь музейной коллекции вы можете оценить на сайте speicherstadt-erleben. de. Следование в фарватере данной музейной подборки может занять 2-3 дня, которых у меня, к сожалению, не было. Поэтому не особо тревожась муками выбора я вступил в следующий по ходу движения Морской Музей Гамбурга.
Решение было трижды верным, так как этот музей стоит всех тех денег, которые запрашивают за вход. Сверкнув дружелюбием и Hamburg Card, я оплатил оставшиеся после уступок 10.8€ по чеку и ринулся в пучину морских приключений. Три часа улетели не заметно, поэтому чтобы описать все что я видел и какой резонанс внутри это вызвало понадобится не одна страница текста.
Не смотря на плотность моего графика, обед пропускать не хотелось. Самым обеденным районом города я считаю район между Ратушею и церковью Святого Николая. Именно там и в этот раз я питал организм и вкушал удовольствие.
После обеда клонило на сон и обсуждение мировой политики, но я отправился вентилировать легкие и успокаивать сетчатку глаз зелеными оттенками. Путь лежал к артериям пресной воды – каналам Альстер. Многие знают и видели озеро Альстер и его окрестности в центре города, но думаю не многие догадываются или инвестируют в изучение его рукавов, каналов и прочих полноводных ответвлений. Магия воды позволяет превращать каждый прибрежный участок в оазис умиротворения и пейзажного благополучия. Не лишней, конечно, здесь была и рука немецкого человека, но природное очарование теплится в каждом погонном метре реки.
Вот и я, ссылаясь на свободное от жизненных невзгод и повседневных обязанностей время, вышагивал вдоль водных просторов. Дошагать удалось практически до Stadtpark, где и была запланирована моя следующая остановка. Очнувшись от круговорота собственных мыслей под аккомпанемент журчащих вод и вечно меняющегося состояния неба, я понял что на обозначенный мной в распорядке дня сеанс в планетарии на 15.00 я не попадаю! Провал всей операции? Бездарное планирование? Халатное отношение к графику?
Именно сегодня мне не хотелось отвечать на обозначенный вопросы. С легким сердцем махнув на сеанс в планетарии, я прогулялся по парку и подъехал на автобусе к не менее значимому и великолепному другому городскому парку-кладбищу Ольсдорф. По дороге заскочив в отель, перегруппировавшись и проведя перекличку, я подал начало второй половине своего отдыха в городе и начал его именно с любимого Ольсдорфа. Что делать на кладбище или как провести полтора часа с умом? Я не могу ответить вам на эти вопросы. Это один из видов специфического отдыха, где каждый находит свое. Меня прельщает масштабность, красота и гармония чистоты человеческих усилий в купе с природной манящей хаотичностью. Попробую подобрать слова для описания места Ольсдорф в отдельной заметке.
Следующим пунктом шел бюджетный вариант морского круиза на рейсовых катерах по Эльбе. Идея заключалось в дерзком марш-броске на электричке до самой дальней станции Blankenese и победоносное возвращение от туда на катере. Этим достигался максимальный охват местности в наиболее сжатые сроки. Усевшись поудобнее в составе S-bahn я посматривал в окошко и отдыхал душой и телом на мягких диванчиках. Ближе к конечной в подвалах сознания появился легкий зуд, который достиг пика при приближении к станции Klein Flottbeck. Какие-то силы приняли меня под обе руки и без предупреждения выбросили из состава. Я не знаю куда я вышел и куда мне нужно было идти. По аналогии с «Джентльменами удачи» я поймал проходящего пацана: «Мальчик, а Алибакан далеко? – Далеко, 30 км отсюда». В моем случае я интересовался Эльбой. Уж от нее то дорогу в центр я сразу скомбинирую. Ведь не возвращаться обратно на электричке тем же методом!
Дорога к Эльбе вела через зажиточные имения местного бомонда. По сводкам - это один из самых обеспеченных районов. Тут стоят преимущественно виллы, дорогие коттеджи и дорогие отели в зданиях, которые еще Наполеона видели.
По улицам чинно прогуливаются владельцы собак или бегают спортивные дамы, изящно лавирую среди дорогих автомобилей. Район пах спокойствием и благополучием.
Дальнейший спуск к Эльбе пролегал через парк Wesselhoeft, который больше походил на условно ограниченный участок леса. Вырвавшись из объятий лесной чащи, я вышел к понтону Teufelsbrucke, который по совместительству и был станцией речного парома. Название места звучит как ругательство и является таким не зря.
Там, где сейчас пролегает шоссе Elbchausee, в давние времена ответвление Эльбы Flottbeck переходили в брод. Подобная процедура постоянно приводила к потерям телег, что сразу вызвало в критичных умах народа мысли о дьяволе, жертвоприношениях и переизбрании народных избранников. Сходкой старейшин было принято решение построить мост и, чтобы заручиться разрешением дьявола на проведение работ, отдать ему душу первого живого существа, которое ступит на мост. По традициям им должен был стать священник, который по штатному расписанию должен был мост освятить на долгую службу и «чтобы не сильно проваливался». Но во время церемонии в аккурат перед тем как священник ступит на архитектурный проект, из толпы был выпущен кролик, который и преодолел мост первым. Замешательство толпы и комичность ситуации позже была запечатлена в виде небольшого памятника.
Если поискать, где-то неподалеку (если не украли в очередной раз), должна стоять деревянная статуя, изображающая задумавшегося черта, держащего за уши кролика. О чем он задумался, думаю, писать не стоит.
На берегу стоит недурственный ресторан, который слывет отличными отзывами. Ресторан и понтон подверглись значительной реновации, после того как в 2002 году голландский контейнеровоз припарковался прямо на их месте.
Но в моем случае все обошлось без чертовщины. Удачная посадка на паром прошла без заминки.
Уже на пароме я сообразил почему же я не поехал в Бланкенесе. Дело в том, что Teufelsbrucke, где я произвел посадку, и была конечной станция паромных маршрутов, а дальняя станция Бланкенесе была дополнительной опцией и паром туда ходил строго по расписанию и явно до 18.00. Так что не знаю, кто подсказал мне верное решение спешиться с электросостава именно тут, но я ему очень благодарен за подсказку.
Оседлав паром под номером 64, через 2 остановки я перепрыгнул на номер 62, который и числится во всех путеводителях города, как вариант Эльба-тура. По пути мы разговорились со зрелой спутницей, которая и рассказала о чудотворной терапии подобных туров на ушатаную психику менеджеров среднего звена. За обсуждением насущных проблем мы проплыли недалеко от парковки и завода для опоры международного аэрофлота самолетов Airbus, великолепного грузового порта, над новым и старым туннелями под Эльбой и незаметно причалили к плавучим мостам Landungsbrucke.
Время наступало вечернее и слегка моросящий дождь орошал улицы и топчущихся по ним пешеходов. Небосклон ежеминутно менялся облаками, то демонстрируя лазурные просини, то кутая видовую картинку в серый пуховик дождливых тучек. Пора было позаботиться и о желудке. Самый лучший, хотя и не дешевый район для вечерней не спешной трапезы я до сих пор считаю португальский квартал, что находится на полпути между набережной Landungsbrucke и парком у церкви Святого Михаила. Ресторанов здесь масса, как и посетителей. Выбор огромный, хотя он весьма сужен для бюджетного варианта ужина. На выбор присутствуют испанские, португальские и итальянские рестораны. Не смотря на пламенную любовь к испанцам, ужинать у них мне совершенно не чего. А платить по 24 евро за рыбу или тарелку паэльи давно пропавшее желание так и не появилось.
Зато в итальянском кафе L’Ancora ужин был проведен со всеми почестями и столь необходимой фазой ощущения сытости.
Ну а дальше дорога прямиком вела в парк Planten un Blomen, где в 22.00 в летние часы подавали поющие фонтаны. На это представление я стремился попасть не первый раз. Но предыдущие попытки закончились не удачно. То я время не сумел рассчитать, то найти правильного велосипедного подступа. Сплошное фиаско. Пора было действовать более решительно. Добравшись до станции Sternschanze на метро, далее я следовал за пешеходами. Фонтаны функционируют в водяном пространстве, которое находится рядом с центром Hamburg Messe, и имеет название на картах Parksee. Подступов к нему несколько, все зависти с какой стороны и по какой ветке метро вы будете ехать.
К началу представления народу было не много, но по мере развития событий толпа уплотнялась. Диктор в мегафон объявлял различные партии и артистов, а фонтаны знай себе выплясывали под световой и звуковой аккомпанемент. Не обзову это «шоу года», но при имении свободного времени ходить на это представление можно регулярно. Уж очень успокаивает и настраивает на нужный лад. Кругом бегала малышня скача за кроликами и утками, которые временами спешивались на берег, пока очередной юнец не загонял их обратно в воду. Народ слушал, общался и принципиально не пил пиво и не кричал. Вообще, обстановка была весьма семейная.
Покончив с шоу на воде, я отправился к дому. С учетом дороги и прогулки с «мыслью о будущем» ключи в замочную скважину моего номера попали уже после 23.00. Пройдя обязательную процедуру по подготовке ко сну, еще до полуночи я уже мирно храпел. Оставив фильтровать увиденный сегодня материал вечно бодрствующему подсознанию. Впечатлений было достаточно, а в момент погружения в царство Морфея в голове теплилась последняя мысль, что все в своей жизни я сделал правильно…
На утро, имея в запасе пару часов до регистрации, я отправился в любимый Ольсдорф пешком. Пожелав снующим кругом жителям Гамбурга удачного рабочего дня, я завернул в калитку парка, в котором в это время было ни душу. Именно здесь возле любимого водоема я планировал провести корректировку сознания и финальную фазу прощания с Гамбургом. Насладившись красотой и безмятежностью я вновь отправился в людскую пучину одного из самых плотнозаполненного места в городе – Гамбургский аэропорт. Позавтракав по местным традициям на ходу стаканчиком кофе и холодным бутербродом, я был готов к физическому перебросу из Гамбурга на Родину.
Путь в Симферополь пролегал через Стокгольм и Санкт-Петербург. Но краткосрочность пересадок хладнокровно задушило мои попытки увидеть северные столицы по пути следования хотя бы издалека. Ну а в Гамбург я еще вернусь! Не смотря ни на что?
по материалам сайта owntrip. net. ua
Усвідомити себе вільним у Гамбурзі, нехай і на один день – радість несусвітня. Нікуди не потрібно, нікому не винен. А сума в 100 євро в кишені на «прожити цей день» здається дуже важкою. Свою радість я почав культивувати засвітло. О 8 годині ранку я не погано себе відчував на центральному ж. д. вокзалі, звідки мені і світило почати цей великий день. Так як 9-Uhr-Tageskarte ще не продавали, то я вирішив не збирати пазл, а прямо-таки замахнутися на Hamburg Card, які послужливі німці продають прямо з квиткових автоматів. Розправившись з операцією я вже хотів нестися до складу S-bahn, коли про допомогу попросили 2 чорношкірих хлопця. Вони були зарезервовані квитки на поїздку до Мальме, але перемогти апарат вони так і не зуміли. Не дарма ж я проходив сам у себе майстер-клас по поводженню з квитковими касирами та їх глухонімими автоматичними версіями!
Метушливі та підозрілі хлопці навіть не сказали спасибі, а почали щось сумбурно обговорювати неєвропейською мовою. Але мені вже було зовсім не до них. Склад у північному напрямку вирушав за лічені секунди.
Вийшовши в означеному ще вчора мною місці, я задоволений затупав у напрямку мого готелю. Ранок набирав обертів і розігрівав ультрасонячним промінням підстиглий за ніч повітря. У готель я прямував незважаючи на всі запевнення сайту про початок реєстрації о 14:00. «Уже сумку я по-любому там скину», - тішив я себе думкою, ганяючи косячись на свій двоколісний багаж. Хлопець на стійці готелю Hotel Richter дозволив мені залишити не тільки сумку, але й повноцінно зайняти закріплені за мною апартаменти та провести підготовку до довгого дня поза домом.
Готель не балував вишукуваннями, але забезпечував затишок, економ версію комфорту, а також санвузол в особисте користування.
А це факт гідний оплати, тому що обтиратися на ніч вологими серветками або сперечатися з незговірливими німцями на їхньому полі про те, що «Вас тут не стояло» процедура не з приємних.
Роздягнувшись під стать погоди і забезпечивши рюкзак усім необхідним, я вже був на півдорозі на щастя. Чудовим знанням місцевої інфраструктури та номерів автобусів я не хвалився, тому й найближчим вузлом транспортного сполучення я обрав станцію метро. До неї тупотіти було хвилин 10-15. Дорогою я милувався красою, заглядав у похмурі фізіономії робітничого класу і планував порядок дня. Зробивши звичний марш-кидок залізничним потягом у улюблену частину міста, я насувався на Шпайхерштад. У моєму розкладі візитів були об'єкти, які переважно розташовувалися саме тут.
Перебігши містком рукавчик Ельби, я цілеспрямовано крокував углиб району.
Машинально крутячи головою на 360 градусів, я з легкістю виявив добродушну людину у формі, яка послужливо відчиняла ворота. На воротах значився напис "Музей німецької митниці". Пройти повз не вдалося.
Квиток коштував 2 євро та до відвідування 2-х поверхів комплексу, присвячених щоденній сутичці митниці з вантажними потоками та контрабандою, пропонувався ще й візит на один із корабликів митної служби. Цікаво, цікаво та недорого.
У передпокої музею мені вдалося отримати інформаційний бюлетень про всі пам'ятки Шпайхерштада, а дівчина, що видала мені його, не полінувалася накреслити там кульковою ручкою всі самі місця і маршрути. Всю міць музейної колекції ви можете оцінити на сайті speicherstadt-erleben. de. Наслідування у фарватері даної музейної добірки може зайняти 2-3 дні, яких у мене, на жаль, не було.
Тому не особливо турбуючись муками вибору, я вступив у наступний по ходу руху Морський Музей Гамбурга.
Рішення було тричі вірним, тому що цей музей коштує всіх тих грошей, які вимагають за вхід. Блискнувши дружелюбністю і Hamburg Card, я оплатив 10.8€, що залишилися після поступок, за чеком і кинувся в безодню морських пригод. Три години полетіли не помітно, тому щоб описати все, що я бачив і який резонанс усередині це викликало знадобиться не одна сторінка тексту.
Не зважаючи на щільність мого графіка, обід пропускати не хотілося. Найобіднішим районом міста я вважаю район між Ратушею та церквою Святого Миколая. Саме там і цього разу я живив організм і смакував задоволення.
Після обіду хилило на сон та обговорення світової політики, але я подався вентилювати легені та заспокоювати сітківку очей зеленими відтінками. Дорога лежала до артерій прісної води – каналів Альстер.
Багато хто знає і бачив озеро Альстер та його околиці в центрі міста, але думаю не багато хто здогадується або інвестує у вивчення його рукавів, каналів та інших повноводних відгалужень. Магія води дозволяє перетворювати кожну прибережну ділянку на оазис умиротворення та пейзажного благополуччя. Не зайвою, звісно, тут була й рука німецької людини, але природна чарівність теплиться у кожному погонному метрі річки.
Ось і я, посилаючись на вільний від життєвих негараздів та повсякденних обов'язків час, крокував уздовж водних просторів. Дойти вдалося практично до Stadtpark, де і була запланована моя наступна зупинка. Прокинувшись від кругообігу власних думок під акомпанемент дзюркотливих вод і вічно мінливого стану неба, я зрозумів що на позначений мною в розпорядку дня сеанс у планетарії на 15.00 я не влучаю! Провал усієї операції? Бездарне планування? Недбале ставлення до графіка?
Ідея полягала в зухвалому марш-кидку електричкою до найдальшої станції Blankenese та переможне повернення від туди на катері. Цим досягалося максимальне охоплення місцевості в найбільш стислий термін. Сівши зручніше у складі S-bahn я поглядав у віконце і відпочивав душею та тілом на м'яких диванчиках. Ближче до кінцевої у підвалах свідомості з'явилося легке свербіння, яке досягло піку при наближенні до станції Klein Flottbeck. Якісь сили прийняли мене під обидві руки та без попередження викинули зі складу. Я не знаю, куди я вийшов і куди мені потрібно було йти. За аналогією з «Джентльменами удачі» я спіймав пацана: «Хлопчик, а Алібакан далеко? - Далеко, 30 км звідси». У моєму випадку я цікавився Ельбою. Вже від неї дорогу в центр я відразу скомбіную. Адже не повертатися назад електричкою тим же методом!
Дорога до Ельби вела через заможні маєтки місцевого бомонду. За даними - це один із найзаможніших районів.
Тут стоять переважно вілли, дорогі котеджі та дорогі готелі у будинках, які ще Наполеона бачили.
По вулицях чинно ходять власники собак або бігають спортивні дами, витончено лавірую серед дорогих автомобілів. Район пах спокоєм та благополуччям.
Подальший спуск до Ельби пролягав через парк Wesselhoeft, який більше був схожим на умовно обмежену ділянку лісу. Вирвавшись із обіймів лісової хащі, я вийшов до понтона Teufelsbrucke, який за сумісництвом і був станцією річкового порома. Назва місця звучить як лайка і є такою не дарма.
Там, де зараз пролягає шосе Elbchausee, у давнину відгалуження Ельби Flottbeck переходили в брід. Подібна процедура постійно призводила до втрат віз, що відразу викликало в критичних умах народу думки про диявола, жертвопринесення і переобрання народних обранців.
Сходом старійшин було прийнято рішення побудувати міст і щоб заручитися дозволом диявола на проведення робіт, віддати йому душу першої живої істоти, яка ступить на міст. За традиціями їм мав стати священик, який за штатним розписом мав міст освятити на довгу службу і «щоб не сильно провалювався». Але під час церемонії якраз перед тим як священик ступить на архітектурний проект, з натовпу був випущений кролик, який і подолав міст першим. Замішання натовпу і комічність ситуації пізніше було відбито у вигляді невеликого пам'ятника.
Якщо пошукати, десь неподалік (якщо не вкрали в черговий раз), повинна стояти дерев'яна статуя, що зображає риса, що задумався, тримає за вуха кролика. Про що він задумався, гадаю, писати не варто.
На березі стоїть недурний ресторан, який має славу відмінними відгуками.
Ресторан і понтон зазнали значної реновації після того, як у 2002 році голландський контейнеровоз припаркувався прямо на їх місці.
Але в моєму випадку все обійшлося без біса. Вдала посадка на пором пройшла без затримки.
Вже на поромі я зрозумів чому я не поїхав у Бланкенесі. Справа в тому, що Teufelsbrucke, де я здійснив посадку, і була кінцевою станцією поромних маршрутів, а далека станція Бланкенесе була додатковою опцією і пором туди ходив строго за розкладом і явно до 18.00. Так що не знаю, хто підказав мені вірне рішення поспішати з електроскладу саме тут, але я йому дуже вдячний за підказку.
Осідлавши пором під номером 64, через 2 зупинки я перестрибнув на номер 62, який і значиться у всіх путівниках міста, як варіант Ельба-туру. По дорозі ми розмовляли зі зрілою супутницею, яка розповіла про чудотворну терапію подібних турів на ушатану психіку менеджерів середньої ланки.
За обговоренням нагальних проблем ми пропливли недалеко від паркування та заводу для опори міжнародного аерофлоту літаків Airbus, чудового вантажного порту, над новим та старим тунелями під Ельбою та непомітно причалили до плавучих мостів Landungsbrucke.
Час настав вечірній і злегка дощ, що мрячив, зрошував вулиці і пішоходів, що тупцювали по них. Небосхил щохвилини мінявся хмарами, то демонструючи блакитні просини, то кутаючи видову картинку в сірий пуховик дощових хмар. Настав час подбати і про шлунок. Найкращий, хоча і не дешевий район для вечірньої неквапливої трапези я досі вважаю португальський квартал, що знаходиться на півдорозі між набережною Landungsbrucke та парком біля церкви Святого Михайла. Ресторанів тут безліч, як і відвідувачів. Вибір величезний, хоча він дуже звужений для бюджетного варіанта вечері. На вибір присутні іспанські, португальські та італійські ресторани.
Не дивлячись на полум'яну любов до іспанців, вечеряти у них мені нема чого. А платити по 24 євро за рибу або тарілку паельї бажання, що давно зникло, так і не з'явилося.
Зате в італійському кафе L’Ancora вечеря була проведена з усіма почестями та такою необхідною фазою відчуття ситості.
Ну а далі дорога прямо вела до парку Planten un Blomen, де о 22.00 у літні години подавали співаючі фонтани. На це уявлення я прагнув потрапити не вперше. Але попередні спроби скінчилися не вдало. То я час не зумів розрахувати, то знайти правильний велосипедний підступ. Суцільне фіаско. Час було діяти більш рішуче. Діставшись станції Sternschanze на метро, далі я слідував за пішоходами. Фонтани функціонують у водяному просторі, що знаходиться поруч із центром Hamburg Messe, та має назву на картах Parksee. Підступів до нього кілька, всі заздрості з якого боку і якою гілкою метро ви їхатимете.
Залишивши фільтрувати побачений сьогодні матеріал вічно підбадьорливій підсвідомості. Вражень було достатньо, а в момент занурення в царство Морфея в голові теплилася остання думка, що все у своєму житті я зробив правильно.
На ранок, маючи в запасі пару годин до реєстрації, я вирушив до улюбленого Ольсдорфа пішки. Побажавши снуючим колом жителям Гамбурга вдалого робочого дня, я загорнув у хвіртку парку, в якому в цей час не було душі. Саме тут біля улюбленої водойми я планував провести коригування свідомості та фінальну фазу прощання з Гамбургом. Насолодившись красою і безтурботністю я знову відправився в людську безодню одного з найбільш щільно заповненого місця в місті - Гамбурзький аеропорт. Поснідавши за місцевими традиціями на ходу склянкою кави та холодним бутербродом, я був готовий до фізичного перекидання з Гамбурга на Батьківщину.
Шлях до Сімферополя пролягав через Стокгольм та Санкт-Петербург. Але короткостроковість пересадок холоднокровно задушило мої спроби побачити північні столиці по дорозі хоча б здалеку. Ну а до Гамбурга я ще повернуся! Незважаючи ні на що?
за матеріалами сайту owntrip. net. ua