Продолжение. Начало здесь > > >
А пальчик-то припух, и ногтик посинел слегка! Да ну что ж теперь? Встала и пошкандыбала. Обула сандалики и взяла с собой коралки. Помнится, в Дахабе заход с берега, метров надцать, по мертвому кораллу. Не знаю, правда, смогу ли натянуть тапок на пострадавший палец.
В микрике, помимо шофера и гида, сидело уже шестеро. Двое темных парней, молодая мусульманская парочка и парочка смешанная – арабский парень с белой девушкой. Фух! Наличие белой девушки меня успокоило. И арабская тоже выглядела весьма невинно. А муж ёйный, так и вообще – ботан ботаном. В очёчках и с большущим носом. А темные парни оказались… бразильцами! И занесло же их! Смешанная пара тоже представляла интерес – как выяснилось в процессе общения, девушка была белоруской, а парень – отельный анексовский гид арабской национальности. Я ехидно у него поинтересовалась, а что же он не поехал со своим ненаглядным Анексом? Дорого, поди? На что он невозмутимо ответил, что Анекс сюда экскурсии не возит. А ему очень хотелось. И у него в Дахабе друзья какие-то. Вот такой интернациональный коллективчик у нас подобрался.
Подхватив по дороге охранника в штатском, но с выглядывающим из-под жилетки дулом автомата, мы помчались в горы. По пути была техническая остановка. Прибыло множество других автобусиков и автобусищ, среди прочих замечен был Тез тур.
В прошлый раз, в 2008 году, мы останавливались, кажется, здесь же. А может, и не здесь. Причем я подозревала, что нам показали тогда вовсе не Цветной каньон, а какой-то Белый. Впрочем, нам он очень понравился. Но и Цветной очень хотелось, все же, увидеть.
Отъехав немного в гору от Дахаба, мы прибыли на место.
А в прошлый раз нас перегружали в джипы и довольно долго катали по пустыне. Но я еще ничего не заподозрила. Здесь имелись какие-то хатки, сцена и шалашики-кафешки.
Погуляв минут с 20, выяснили, что на этом ВСЁ! Вот и весь каньон! Напоив сладющим до омерзения травяным бедуинским чаем, нас снова погрузили в автобус. Сказать, что я была разочарована – это ничего не сказать! Спросила у анексовского гида, что случилось с настоящим цветным каньоном? Он сказал, что когда-то кто-то (туристы, надо полагать) там пропал, поэтому туда больше не возит никто! Дома уже погуглила, но нашла только упоминание, что в 2011 году был захват туристов у монастыря св. Екатерины с требованием отпустить каких-то заключенных. Видимо, после революции вглубь Синая стало слишком опасно ездить. Мы в 2015 ездили только на экскурсию в Иорданию и ничего такого не подозревали.
Ну, хоть пальчик не побеспокоила!
На обратном пути встретили двух " белых ходоков" . Два европеоидных чувака с голыми торсами шли в гору в направлении каньона. И чего они там забыли?
Ладно, может, хоть снорклинг будет достойным? Привезли нас в лавку, сдающую в аренду прибамбасы для плавания – маски, трубки, ласты, гидрокостюмы, спасжилеты. Я туда и заходить не стала. Маска у меня была с собой, а больше мне ничего и не нужно. Гид, правда, пытался мне рассказать, что без спасжилета нельзя. Я поржала и сказала, что плаваю, как Ариэль. Верка купаться и не собиралась. Отстал. Остальные экипировались по полной.
Но сначала нас повезли кататься на верблюдах. Ну тут я хоть развлеклась. Нафоткала верблюдиков с разных ракурсов.
Тут был движ. Одни караванчики отчаливали, другие уже возвращались. Отдыхающие верблюды кусали друг друга, огрызались между собой и на погонщиков, пытающихся их поднять. Прикольненько! Подошла наша очередь кататься. Посадка на верблюда – так себе мероприятие. Еще тот аттракцион! Свалиться с него, пока он поднимается – как два пальца об асфальт! Слава богу, этого не произошло. Как бы там ни было, катание на верблюдах – позитив в чистом виде! Лица всех без исключения пассажиров буквально трескались от удовольствия. Улыбки были от уха и до уха. Я не исключение. Улучив момент, когда наша группка разбилась на две параллельные процессии, я передала одному из бразильцев свой фотик, чтобы он меня запечатлел. Верка ехала впереди, вцепившись мертвой хваткой в седло, поэтому она бы с этой миссией не справилась.
Мимо нас проносились люди на квадрициклах, видимо те, что купили экскурсию « 5 в 1» .
Прогулка длилась недолго. Задницы поотбивать не успели. Еще немножечко экстрима при опускании верблюда на землю, и на этом все.
Анексовский гид со своей белорусской пассией остались плавать здесь, а мы поехали в другое место – несколько кафешек вдоль дороги. Вроде бы это место называется « Три бассейна» . В прошлый раз нас возили в « Голубую дыру» . Плавалки тогда у нас с собой были, а масок не было. Поэтому насладиться подводным миром « Дыры» мы не смогли.
Верка осталась сидеть на дастархане, или как это здесь называется, а остальные пошли облачаться. Справившись с этим быстрее остальных, потому что купальник был на мне изначально, я пошла в заплыв, прихватив с собой новый чехол. Пришло время его опробовать.
Ох, и намучилась же я! Если на воздухе чехол отлично реагировал на мои прикосновения, то в воде все было по-другому! Силикон прилипал к экрану, и телефон жил своей жизнью – самостоятельно переключался то на видео, то на селфи, то вообще выключался, то писал « освободите зону динамика» . ААААА! Да еще учтите, что все это было на задержке дыхания. Никаких матов не хватит, чтобы описать мое раздражение. Хорошо хоть снимать там нечего. Рыбы там нет и в помине! Наверное, давно всю съели. Ну коральчиков немножко. Ну такое. Вот все, что мне удалось тогда снять:
Побарахтавшись какое-то время, я вылезла. Переодевшись в раздевалке через дорогу, присоединилась к Верке. Наконец повыплывали остальные, во главе с гидом. Не знаю, видели ли они что-то достойное. Я не спрашивала. Арабская девчонка в своем скафандре аж посинела вся от холода, бедолага! У нее зуб на зуб не попадал, пока она не переоделась в сухое.
На обед нам принесли по куриной ноге с рисом и картошкой. Не на выбор, а именно так – рис с картошкой. Как ни странно, но точно таким же сочетанием потчевали нас и в Словакии, когда я ездила в инфотур.
Приходили бедуинские дети, пытавшиеся втюхать нам какие-то свои фенечки. Потом пришла собака. Я стала бросать ей куриные кости. Странно, но никто, кроме меня, ее кормить не стал. Ни арабы, ни бразильцы. Собак не любят?
Обед давно закончился, а мы все сидим. Гид ушел в кафе напротив и гонял там чаи с дружбанами-гидами. Чего сидим? Кого ждем? Арабская парочка включила на телефоне свои хабибские песенки и стала им подпевать, раскачиваясь в такт и прищелкивая перстами. Я едва сдерживалась, чтобы не захихикать.
Наконец подъехала белорусско-арабская парочка, и мы поехали дальше. Уже очень хотелось в отель, но мы же еще не выполнили программу по шопингу! Привезли в ТЦ. Мужик опять попытался рассказать нам про духи, но мы с Веркой сидели с таким скучающим видом, что он обиженно заткнулся и сказал, что раз мы ничего не хотим, то он не будет тратить на нас свое время. И мы ушли. А басик испарился! Бразилцы, правда, были здесь, но тоже ушли куда-то по улице. Тупая трата времени! Парни вскоре вернулись со стаканчиками кофе. Наконец-то приехал басик и мы поехали в отель. Ни о чем экскурсия! Только если вы впервые в Египте, можете съездить. Остальным настоятельно не рекомендую.
Не заходя в номер, двинули на бар. Нужно же восполнить уровень алкоголя в крови! Когда мы уже хорошенько наклюкались, бармен притащил откуда-то канистру с ананасовым соком. Опана! Мы его просили однажды сделать нам пина-коладу, заявленную в винной карте, но он сокрушенно заявил, что не может. При наличии отсутствия ананасового сока это не представляется возможным. Так я и довольствовалась пивом, а Верка – ромом, разбавленным гадостным апельсиновым « соком» .
После пива пинаколады уже и не хотелось. Мы пошли в номера переодеться к ужину. Там нас ждали « письма счастья» , которые приглашали на коктейльную вечеринку перед ужином. Вот те раз! А нам уже, как бы, и хватит! Эх, надеремся как свиньи гавайские!
Переодевшись, вернулись снова на рецепшн. Верка принарядилась! Она взяла с собой аж целых три платья, чтобы выгулять, как в том мультике про Простоквашино. И три пары босоножек! Ачуметь! А я ничего такого и не брала. Кежуал – мое все!
Стараниями барменов и официантов, холл был нарядно заставлен бокалами с разноцветными напитками.
Народ бродил между ними в ожидании сигнала. Наконец час пробил, и ручки потянулись к бокальчикам. Мы с Веркой взяли по парочке. Вкусненько! Но БЕЗАЛКОГОЛЬНЕНЬКО! Эх!
За ужином сказали соседям, что мы не прошли кастинг на секс-рабынь, поэтому вернулись.
Продолжение здесь > > >
Продовження. Початок тут >>>
А пальчик припух, і нігтик посинів злегка! Та що ж тепер? Встала й пошалилася. Взула сандалики та взяла з собою коралки. Пам'ятається, в Дахабі захід з берега, метрів 11, по мертвому коралу. Не знаю, щоправда, чи зможу натягти тапок на палець.
У мікрику, крім шофера та гіда, сиділо вже шестеро. Двоє темних хлопців, молода мусульманська парочка і парочка змішана – арабський хлопець із білою дівчиною. Фух! Наявність білої дівчини заспокоїла мене. І арабська теж виглядала дуже безневинно. А чоловік явний, так і взагалі – ботан. В очках і з величезним носом. А темні хлопці виявились… бразильцями! І занесло їх! Змішана пара теж представляла інтерес - як з'ясувалося в процесі спілкування, дівчина була білоруською, а хлопець - готельний аннексівський гід арабської національності. Я єхидно в нього поцікавилася, а що він не поїхав зі своїм ненаглядним Анексом? Дорого, мабуть? На що він незворушно відповів, що Анекс сюди екскурсії не возить. А йому дуже хотілося. І в нього в Дахабі якісь друзі. Ось такий міжнародний колектив у нас підібрався.
Підхопивши дорогою охоронця в цивільному, але з дулом автомата, що виглядає з-під жилета, ми помчали в гори. Дорогою була технічна зупинка. Прибуло безліч інших автобусиків та автобусищ, серед інших був помічений Тез тур.
Минулого разу, в 2008 році, ми зупинялися, здається, тут же. А може, й не тут. Причому я підозрювала, що нам показали тоді зовсім не Кольоровий каньйон, а якийсь Білий. Втім, нам він дуже сподобався. Але й Кольоровій дуже хотілося все ж таки побачити.
Від'їхавши трохи в гору від Дахаба, ми прибули на місце.
А минулого разу нас перевантажували в джипи і досить довго катали пустелею. Але я ще нічого не запідозрила. Тут були якісь хатки, сцена та курені-кафешки.
Погулявши хвилин із 20, з'ясували, що на цьому ВСЕ! Ось і весь каньйон! Напоївши солодким до огиди трав'яним чаю бедуїнським, нас знову завантажили в автобус. Сказати, що я була розчарована – нічого не сказати! Запитала у аннексівського гіда, що трапилося зі справжнім кольоровим каньйоном? Він сказав, що колись хтось (туристи, мабуть) там зник, тому туди більше не возить ніхто! Вдома вже погуглила, але знайшла лише згадку, що у 2011 році було захоплення туристів біля монастиря св. Катерини з вимогою відпустити якихось ув'язнених. Мабуть, після революції вглиб Синаю стало надто небезпечно їздити. Ми у 2015 їздили лише на екскурсію до Йорданії і нічого такого не підозрювали.
Ну, хоч пальчик не потурбувала!
На зворотному шляху зустріли двох "білих ходоків". Два європеоїдні чуваки з голими торсами йшли в гору в напрямку каньйону. І чого вони там забули?
Добре, може, хоч снорклінг буде гідним? Привезли нас до крамниці, що здає в оренду прибамбаси для плавання – маски, трубки, ласти, гідрокостюми, спасжилети. Я туди й заходити не стала. Маска в мене була з собою, а більше мені нічого не потрібно. Гід, щоправда, намагався мені розповісти, що без спасжилета не можна. Я поржала і сказала, що плаваю, як Аріель. Вірка купатись і не збиралася. Відстав. Інші екіпірувалися на повну.
Але спочатку нас пощастило кататися на верблюдах. Ну тут я хоч розважилася. Нафоткала верблюдиків із різних ракурсів.
Тут був рух. Одні караванчики відправлялися, інші вже поверталися. Відпочиваючі верблюди кусали один одного, огризалися між собою і на погоничів, які намагаються підняти їх. Прикольненько! Підійшла наша черга кататись. Посадка на верблюда – так собі захід. Ще той атракціон! Впасти з нього, поки він піднімається – як два пальці об асфальт! Дякувати Богу, цього не сталося. Як би там не було, катання на верблюдах – позитив у чистому вигляді! Особи всіх без винятку пасажирів буквально тріскалися від насолоди. Посмішки були від вуха до вуха. Я не виняток. Вибравши момент, коли наша групка розбилася на дві паралельні процесії, я передала одному з бразильців свій фотик, щоб він мене зафіксував. Вєрка їхала попереду, вчепившись мертвою хваткою за сідло, тому вона б із цією місією не впоралася.
Повз нас пролітали люди на квадрициклах, мабуть ті, що купили екскурсію «5 в 1».
Прогулянка тривала недовго. Зади відбити не встигли. Ще трохи екстриму при опусканні верблюда на землю, і на цьому все.
Анексівський гід зі своєю білоруською пасією залишилися плавати тут, а ми поїхали в інше місце – кілька кафе вздовж дороги. Начебто це місце називається «Три басейни». Минулого разу нас возили в «Блакитну дірку». Плавалки тоді ми з собою були, а масок не було. Тому насолодитися підводним світом «Дірки» ми не змогли.
Вірка залишилася сидіти на дастархані, або як це тут називається, а решта пішли одягатися. Впоравшись із цим швидше за інших, тому що купальник був на мені спочатку, я пішла в заплив, прихопивши з собою новий чохол. Настав час його випробувати.
Ох, і намучилася ж я! Якщо на повітрі чохол добре реагував на мої дотики, то у воді все було по-іншому! Силікон прилипав до екрану, і телефон жив своїм життям – самостійно перемикався на відео, то на селфі, то взагалі вимикався, то писав «звільніть зону динаміка». ААААА! Та ще врахуйте, що це було на затримці дихання. Жодних матів не вистачить, щоб описати моє роздратування. Добре хоч знімати там нічого. Риби там немає і близько! Мабуть, давно з'їли всю. Ну, коральчиків трошки. Ну, таке. Ось усе, що мені тоді вдалося зняти:
Пахидаючи якийсь час, я вилізла. Переодягнувшись у роздягальні через дорогу, приєдналася до Верки. Нарешті, повипливали інші, на чолі з гідом. Не знаю, чи вони бачили щось гідне. Я не питала. Арабське дівчисько у своєму скафандрі аж посиніла вся від холоду, бідолаха! У неї зуб на зуб не потрапляв, поки вона не переодяглася в сухе.
На обід нам принесли по курячій нозі з рисом та картоплею. Не на вибір, а саме так – рис із картоплею. Як не дивно, але таким самим поєднанням пригощали нас і в Словаччині, коли я їздила в інфотур.
Приходили бедуїнські діти, які намагалися втюхати нам якісь свої фенечки. Потім прийшов собака. Я почала кидати їй курячі кістки. Дивно, але ніхто, окрім мене, її годувати не став. Ні араби, ні бразильці. Собак не люблять?
Обід давно закінчився, а ми всі сидимо. Гід пішов у кафе навпроти і ганяв там чаї з дружбанами-гідами. Що сидимо? Кого чекаємо? Арабська парочка включила на телефоні свої хабібські пісеньки і почала їм підспівувати, розгойдуючись у такт і клацаючи пальцями. Я ледве стримувалась, щоб не захихикати.
Нарешті під'їхала білорусько-арабська парочка, і ми поїхали далі. Вже дуже хотілося в готель, але ж ми ще не виконали програму з шопінгу! Привезли до ТЦ. Чоловік знову спробував розповісти нам про духи, але ми з Вєркою сиділи з таким нудним виглядом, що він ображено заткнувся і сказав, що якщо ми нічого не хочемо, то він не витрачатиме на нас свого часу. І ми пішли. А басик випарувався! Бразилці, щоправда, були тут, але теж пішли кудись вулицею. Тупа трата часу! Хлопці невдовзі повернулися зі стаканчиками кави. Нарешті приїхав басик, і ми поїхали в готель. Ні про що екскурсія! Тільки якщо ви вперше в Єгипті можете з'їздити. Іншим наполегливо не рекомендую.
Не заходячи до номера, рушили на бар. Потрібно заповнити рівень алкоголю в крові! Коли ми вже наклюкалися, бармен притяг звідкись каністру з ананасовим соком. Опана! Ми його просили одного разу зробити нам піна-коладу, заявлену у винній карті, але він скрушно заявив, що не може. За наявності відсутності ананасового соку це неможливо. Так я й задовольнялася пивом, а Вєрка – ромом, розбавленим гадісним апельсиновим «соком».
Після пива пінаколади вже й не хотілося. Ми пішли в номери переодягнутися до вечері. Там на нас чекали «листи щастя», які запрошували на коктейльну вечірку перед вечерею. Ось ті рази! А нам уже, начебто, і вистачить! Ех, надеремося як свині гавайські!
Переодягнувшись, повернулися знову на рецепшн. Вірка причепурилася! Вона взяла з собою аж три сукні, щоб вигуляти, як у тому мультику про Простоквашино. І три пари босоніжок! Ачуміти! А я нічого такого не брала. Кежуал – моє все!
Стараннями барменів та офіціантів, хол був порядно заставлений келихами з різнокольоровими напоями.
Народ тинявся між ними в очікуванні сигналу. Нарешті пробив, і ручки потягнулися до бокальчиків. Ми з Віркою взяли по парочці. Смачно! Але БЕЗАЛКОГОЛЬНЕНЬКО! Ех!
За вечерею сказали сусідам, що ми не пройшли кастинг на секс-рабинь, тож повернулися.
Продовження тут >>>
