Умирают гады и хорошие люди,
Умирают больные и доктора,
Умирают кошки, умирают мышки,
Умирают черви в куче дерьма…
(Агата Кристи)
В свете Во мраке последних событий, мне все явственней слышится грозное « Мементо мори! » . А коль так, то назрела необходимость произвести срочный апгрейд души, дабы, представ перед Творцом, не ударить в грязь лицом. Ведь человек не просто смертен, а, зачастую, внезапно смертен, как верно заметил отрицательный персонаж известного произведения. Главное успеть до того…
И меры мною были приняты. Я, срочным образом, избавилась от пары тяжких грехов, и взялась за грешки и грешочки. Но вот до пьянства руки никак не доходили.
Вернувшись из Черногории, я поняла, что дальше так жить нельзя. И перестала пить. Совсем. Но Вадик был не готов к столь кардинальному решению и пил в одиночестве. Я сочла, что так тоже нельзя, и придумала компромиссное решение. Понятное дело, что это происки все того же отрицательного персонажа, и я просто поддалась ему, в который раз. Но, надеюсь, это временно, и я успею все исправить.
Положа руку на сердце, я отдавала себе отчет, что пошла на попятный вовсе не из-за Вадика, а из-за себя любимой. Как же это я поеду в Египет и не отдамся всеобщей вакханалии? Все-таки, оллинклюзив – дьявольское изобретение. Надо с ним завязывать. Но не сейчас…
Мы едем. В обычном составе. Я, Вадик и Верка (куда ж без нее). Тур был куплен за 2 недели до вылета. Я немного припоздала, и пришлось выбирать лучшее из худшего, поскольку нормальные отели были уже в стопе. Жребий пал на « Хилтон Шаркс бэй» . 7 ночей на двоих обошлись нам с Вадиком в 26 с копейками тысяч гривен. Верке, соответственно, подороже, поскольку синглов в Шарме нет. Наверное.
Ну вот. Оплатив тур, мы с Веркой вышли из ТА и, довольные собой, пошли немного пройтись. По дороге, совершенно случайно, встретили Веркину подружку Надю. Остановились поболтать. Я поинтересовалась у подруги, почему она не едет с Веркой? Так никто ж не предлагал! Я удивленно посмотрела на вышеозначенную Верку. Та пожала плечами. Смешная какая-то!
Я, чуть не силой, потащила обеих обратно в ТА и потребовала присовокупить к Вере Надежду. Пусть нянчатся друг с дружкой и не морочат нам с Вадиком голову. Да и дешевле Верке будет. Тур, правда, за истекший час, успел уже подорожать на тысячу. Но, все равно, Верка осталась только в выигрыше. Мы с Вадиком, во-первых, подолгу плаваем, во-вторых, собираемся снова на гору Моисея. Так что, я считала, что оказываю услугу им обеим, поскольку Надя за границей пока не была, и это был ее первый выезд.
Прибыв в аэропорт Запорожья, Вера, Надежда и неЛюбовь в моем лице, незамедлительно отправились в дьютик. Нами было приобретено четыре бутылки шампанского. Две на сейчас, и две на потом – обмыть по приезду Надино посвящение в туристы. Вадику купили бутылку рому. Два шампусика мы попросили продавщиц поставить в холодильник. Правда, долго ждать мы не смогли и одну забрали спустя несколько минут.
В трех сиротских пластмассовых стаканах, предусмотрительно прихваченных нами для употребления из них отельного пива, бутылка шампанского просто потерялась. Пустую тару мы, беспечно, поставили на пол возле кресла. Но не успели мы, как следует, ковтнуть, перед нами вырос охранник, поинтересовавшийся, кто это нам сказал, что здесь можно пить? Ткнув пальцем в пустую бутылку, грозным голосом велел убрать. Ушел.
Не, ну а чё? Нигде ж не написано, что низзя? Если в самолете запрещено, так об этом ясно говорят по матюкальнику. Но спорить мы не стали. Выбросили бутылку в мусор и продолжили нарушать беспорядки. Опустошив стаканы, пошли к холодильнику за второй порцией. Продавщица пожурила нас, что ж мы так неаккуратно! Так же ж и протокол могут составить! Виновато улыбаясь, мы пообещали, впредь, быть поосторожнее.
Завернули бутылку в пакет и пошли с ней в сортир. Закрывшись с Надей в кабинке и глупо хихикая, разлили шампанское. Я, со своим стаканом наперевес, пошла за Веркой, а Надя осталась ждать ее, держа в руках остальные два. Вадик, как порядочный, пил из горла, завернув бутылку в пакет. Нет, пить, все-таки, вредно! Но весело.
В прошлом рассказе я сетовала, что ни разу не видела Днепрогэс из иллюминатора. На этот раз удалось.
А еще я увидела Рас-Мохаммед сверху. Узнала по каменным блокам в виде ворот.
Вроде бы и проблем никаких не было, а провозились мы в аэропорту аж полтора часа.
Зато в отель нас привезли первыми, поскольку он расположен совсем рядом.
На рецепшене, девушка славянской внешности, спросила, хотим ли мы жить рядом? Хотим. Хотя бы недалеко друг от друга. (Ох! Осторожнее надо быть с желаниями! )
Девушка привела меня с Надей в двухкомнатный номер, недалеко от рецепшена, рядом со столовкой, возле которой уже что-то жарили. Спросила, устраивает ли нас номер? На первый взгляд, все было нормально. Небольшая прихожая, две комнаты, два минибара, две плазмы. Вот только санузел был один. Большой, но один. Зато с джакузей. Мне эта джакузя замуляла мОзги. Я вопросительно посмотрела на Надю. Хотя, что на нее было смотреть? Она за свои сорок шесть лет побывала, в лучшем случае, в Бердянске. Верку надо было брать с собой на осмотр. Но у той дико разболелась голова, то ли от шампуса, то ли от перелета. Или от их совокупности.
Та ну короче! Ходить смотреть другие нумера было в лом. Берем!
Девушка, на радостях, что удалось втюхать нам отстойный (как потом оказалось) номер, быстренько обраслетила нас и выдала два ключа-карточки. А карточек на пляжные полотенца оказалось тоже всего две. Девушка как-то объясняла причину недостачи, но я не слушала. Спросила, когда можно их получить? Утром. Ну и ладно.
Выцепив носильщика, пошли в свои апартаменты.
Разложив немного барахло, обнаружили, что банных полотенец всего два комплекта, как и кресел около номера. Это что же, номер на двоих? Нехило, однако! Но нас-то четверо! Пошла на рецепшн требовать сатисфакции. Там пообещали немедленно все донести. Не обманули.
Едва мы заселились, подошло время ужина. В столовке были дикие очереди. Верка от ужина отказалась, так ей было нехорошо. Да и мне, признаться, есть расхотелось, пока достоялись за всеми блюдами. Пришлось себя заставлять. На прием пищи мы потратили почти час. Поскольку мы выезжали из Мариуполя еще затемно, денек выдался долгим. Сил осталось только заползти в кровать.
В комнате подванивало канализацией. Выключили кондер. Вонь прекратилась. Завалились спать под телевизор. Пульт работать отказывался. Батарейки были во вмятинах. Видимо, их кто-то грыз, пытаясь заставить работать. Я поелозила пальцем, вращая их вокруг оси. Сработало.
Пыталась уснуть под бодренькое « Арам-цам-цам» , доносящееся от главного бассейна, расположенного за углом. Ну вот, а обещали, что тут тихий уголок отеля! Кое-как удалось отключиться.
Проснулась еще до рассвета и потащила Вадика встречать солнышко.
На удивление, на пляже было уже довольно людно! Поснимав рассвет, я обратила внимание, что народ сюда пришел вовсе и не за красивыми фоточками (которые, надо сказать, были так себе). Их целью были койко-места лежако-места. Оглянувшись по сторонам, я увидела, что все козырные дислокации были уже укрыты полотенцами или чем-попало. Оставив Вадика охранять четыре лежака, я поскакала в номер взять это самое что-попало, поскольку полотенец у нас еще не было, а будка по выдаче оных откроется только в 8.00. Взяв у подружаек парочку парео, я вернулась на пляж и пометила наш ареал загорания. Да уж! Видела-видела, но такого еще не видела!
И таких очередей в столовке я тоже еще не видела! Мрак! Хорошо, что нас было четверо, и мы позанимали очереди, где смогли. Надо же как-то приспосабливаться к обстоятельствам!
Верка прочла в интернете, что Хургаду и Марсу залило ливнем. Фигасе! У нас, слава богу, ничего подобного не наблюдалось. А я ж чуть не купила Марсу, но, в последний момент, передумала.
На 9.30 была назначена встреча с отельным гидом, носящим гордое футбольное имя Зидан. Да еще и фиг знает где - на рецепшене второй линии отеля. Можно, наверное, было и не пойти, но мало ли что? Решили сходить.
А пока поплыли с Вадиком инспектировать местный риф, налево от отеля, в сторону Мелтона. Вода была не особо теплая и не особо прозрачная, риф – не особенно красочный, а рыбы – не сильно разнообразные. Или просто это я такая по жизни не особо восторженная. Вот в проооошлом году и риф был красивше, и вода теплее мокрее, и очередей в столовке не было. А пустых лежаков было по три на брата. А возле бассейна и вовсе пусто. Короче, Галя балувана.
До Мелтона не доплыли – Вадик замерз, да и пора было бежать на встречу с гидом.
Прибежали, опоздав. Людей было много. Можно было и закосить, никто б и не заметил. Наверное. Заполнили анкету, где отказались от гидских дорогущих экскурсий и расписались, что снимаем с Зидана всякую ответственность. Может зря. Но расписались.
В прошлом году я брала экскурсии у фирмы « Нил вояж» , а в этом решила опробовать услуги другой – « Квест» . Причиной выбора послужил отчет irinka_gladiolus https://www.turpravda.com/eg/blog-476501.html
Они ездили от этой фирмы в каньон с пресным водоемом. Я, побывав уже 6 раз в Египте, о таком и не слыхивала. Конечно, есть вероятность того, что воду в каньон специально напустили для туристов. С них станется. Но было бы любопытно посмотреть.
Пролистав перечень квестовских экскурсий, https://kvest-voyage. com. ua/egypt/sharm, соблазнилась фоточками белого острова. На вип-яхте. За 29 баксов. Экскурсия называлась « VIP ЯХТА БЕЛЫЙ ОСТРОВ И ЗАПОВЕДНИК РАС МОХАММЕД» . Мы еще ни разу не плавали на яхте в Египте.
И на гору Моисея мне опять, почему-то, хотелось. Если бы мы ехали, больше, чем на 7 ночей, успели бы везде. А так, больше двух экскурсий брать нецелесообразно. Посовещавшись с Вадиком, решили, предпочесть яхту озеру. Гора Моисея вне конкуренции. А озеро подождет.
Девчули тоже соблазнились яхтой и на закуску взяли еще квадрициклы на закате. Один на двоих. Я эту хохму помню. В самый первый приезд в Египет, мы с дочерью брали подобную экскурсию. Об этом можно почитать в моем древнем рассказе https://www.turpravda.com/eg/blog-62030.html
Для тех, кому лень или не интересно читать рассказ полностью, напишу выдержку:
« … Опять строимся в колонну и едем. Уже давно стемнело. Поскольку от передних много пыли, стараемся ехать немного сбоку. Но тут начинают происходить странные вещи. Когда я нажимаю на газ, гаснет фара, отпускаю – снова зажигается. Во прикол! Сначала мы пытались ехать без фары, ориентируясь на огоньки колонны, но без света далеко не уедешь. Короче, все уехали, а мы остались. Ночью. Посреди пустыни. Но вот чувства паники я почему то не помню. Может уже склероз? Черепашьими темпами мы, все же, продвигались, примерно в ту сторону, куда скрылась колонна. Или нам так казалось, что в ту? Темень непроглядная. И тут впереди возникли два огонька. Они быстро приближались. За нами вернулись! Мы спасены! Приехали три добрых молодца египетской национальности на двух квадрициклах. Выяснив, в чем дело, велели нам пересаживаться - мне с одним парнишей, а дочке с другим. Третий сел на наше чудо техники. В общем, доставили нас на базу в целости и сохранности. Правда, второй квадрицикл с моим дитем на борту, периодически скрывался из зоны моей видимости, что меня, как порядочную (но без фанатизма) мамашу, несколько напрягало. Я потом у нее спросила, а не приставали ли к ней? Ни малейших попыток! А мой-то парнишка – шалун! Когда мы уже ехали по асфальту, он разрешил мне порулить, я пересела вперед, а он под эту лавочку начал, как бы в шутку, распускать ручонки. Я нажала на газ до упора – прекратил. Ну да ладно – подержался пацан, спаситель все-таки! »
Так что, еще раз испытывать судьбу мне не хотелось. Да и Вадик не рвался. А Надя была еще, относительно, молода, неопытна, поэтому ей было интересно. Она бы и на гору Моисея с нами пошла, но подходящей обуви у нее с собой не было. Я ее не предупредила!
Яхту мы по вайберу заказали на завтра. Нам написали – к оплате 116 дол. за четверых. Велено было взять с собой копии паспортов (можно в телефоне), ласты, маски, полотенцы, а также непромокаемый бокс для телефона. Последний пункт мне был не слишком понятен.
Вечером решили сходить на шопинг. Основной нашей целью были мордомаски для Вадика и Нади. С утра они плавали в старых обычных масках без трубок, но мы же завтра поплывем на красивенный риф Рас-Мохаммеда. Чего ж им мучиться?
Возле отельного пляжного бара имелся магазинчик со всякой всячиной. Хозяин просил за мордомаски по 13 баксов и уступать не хотел ни копейки. Но я точно знала, что они стоят не больше десяти. Я же в прошлом году купила именно за эту цену.
На закате вышли из отеля.
Прошлись по ближним магазинчикам. Тут за маски просили, в лучшем случае, все те же 13 долларов. Я приняла решение ехать в Олд Маркет. Подавив вялое сопротивление Верки, потащила всю банду на трассу.
Ловим синенькую маршрутку и молча садимся. Я прикинула, что надо заплатить два доллара за всех. Впереди сидящие люди пререкались с водителем, требуя сдачу. Я спросила, зачем же они дали деньги вперед? Ну вот, не сообразили! Они ехали из Набка. Договорились с водителем по доллару. Ну значит, все правильно я рассудила. Больше доллара за пару из нашего района (Сохо) давать не стоит. Выйдя из маршрутки в Старом городе, сунула водиле два бакса. Он не возражал.
Уже совсем стемнело, и Олд Маркет выглядел очень нарядненько.
Пофоткав достопримечательности, пошли опустошать местные лавки.
Надя вошла во вкус торговли. Ее внешние данные (крупная блондинка с ресницами), как нельзя лучше, способствовали общению с местными хабибами. А тут я еще на ухо шепчу, чтобы больше двадцатки за сумку не давала. Продавец, как и давешний черногорский торговец очками, назвал меня мафией. Надеюсь, хоть в Шарме это значит только то, что значит, а не то, что сказал Дусик в комменте к моему рассказу : ))))))
https://www.turpravda.com/me/blog-483502.html
В результате, маски были куплены по 12 долларов. Не особенно мы и выиграли, но все же! Продавец, обозвавший меня мафией, полез в запертую на замочек тумбочку, чтобы достать сдачу. Я, оправдывая, данное мне определение, стала прикалываться: « Ага! Будем знать, где денежки лежат! Мафия завтра придет грабить! » Продавец, как мне показалось, слегка струхнул.
В овощной лавке прикупили парочку большущих манго. Дороговато, однако! Целых 2.5 доллара за кг! В прошлом году было по доллару-полтора.
Вышли с рынка. Тут же подскочила маршрутка. Я сказала пароль « Сохо» . Водитель сказал по доллару с рыла. Ага! Щаз! Перешли на противоположную сторону дороги через скверик. Подъехала та же самая маршрутка. Здесь два доллара за всех шофера уже устраивали.
Приехав в отель, в обмен на вандоллар, вместо привычных лебедей получили от уборщика вот такой вот креативчик
На следующее утро, в 8.00 нас забрали от отеля. Отвезли в гавань, битком набитую яхтами и усадили на скамеечках под навесом, вместе с толпой таких же жаждущих лицезреть чудо-остров. Данные наших паспортов, зачем-то, забили в компьютер. Ожидание с забиванием заняло довольно много времени. Всю толпу распределили по яхтам. Наша называлась « Манта-2» . Под навесиком на лавочке, в ожидании погрузки, мы разговорились с соседями – молодой парой с двумя детьми. Один ребенок был совсем мал и в микроавтобусе, доставившем нас в гавань, сильно капризничал. Ребята, как оказалось, уже второй раз берут эту экскурсию – так им понравилось. Но они предупредили нас, что не все так просто – до острова с яхты придется плыть приличное расстояние. Вот, оказывается, для чего нужен гидробокс – чтобы взять с собой телефон и сделать потрясающую фотосессию.
Нам с Вадиком доплыть не проблема. Наде, вроде бы, тоже. Но вот Вера! И никто ж не предупредил. В описании экскурсии ничего об этом не было сказано, да и Андрей, у которого я заказывала экскурсию по вайберу, ни словом не обмолвился. Пришлось Верке брать в прокате спасжилет за 3 бакса. Хотя, честно говоря, я сильно сомневалась, что он ей поможет.
Ребята брали экскурсию у какой-то другой фирмы и чуть дешевле – по 28. Интересно, сколько она реально стоит?
Наконец, пришла наша очередь грузиться.
Группой, человек в 30 мы, довольно вольготно разместились на верхней палубе. Поплыли.
Наш бравый кэп, умеющий рулить левой ногой
С тех, кто взял экскурсию не у отельных гидов по предоплате, стали собирать денюшки. С нас, почему-то, вместо заявленных 116 долларов, решили взять всего 106. Лоханулись? Или скидку сделали за то, что мы заказали аж три экскурсии? Выяснять я не стала. Поступила не по-христиански. С нехристями, правда. Но все-таки. Ну да, чего там? Они нас на каждом шагу пытаются развести. В общем, я чувствовала, что неправа, но ничего не предприняла.
В процессе плавания, мы то обгоняли другие яхты, то отставали.
Я наивно полагала, что раз в названии экскурсии присутствовал Рас-Мохаммед, то мы будем сноркать возле него. Но фигушки – проплыли мимо. Остановились, вместе с другими, довольно далеко от берега. А ветерок в открытом море дул довольно свежий и сильный. Лезть в воду не очень хотелось. Но надо отбивать бабки!
Море, кишащее людьми, напоминало кадр из « Титаника» сразу после затопления.
Совершив над собой усилие, я плюхнулась в воду. Вадик и Надя последовали за мной. Верка осталась на борту.
Риф был ничем не примечательным. Возле нашего Хилтона не хуже. Мне было интересней смотреть вниз на дайверов, чем на рыб. Нарезав несколько кругов вокруг да около, я, стуча зубами, выбралась на борт. На носу яхты было знатное лежбище. Но его почти полностью оккупировали две бодипозитивненькие итальянские девули, которые, как улеглись там в начале путешествия, так и провалялись весь день.
Мне, на своем полотенце, пришлось моститься у бортика, отбрасывающего тень. Надя – у второго. Кое-как удалось согреться. Вадик тоже как-то нашел свое место под солнцем и умостился. Верка, укутанная в плед, сидела под навесом.
Пришло время обеда. Внизу в салоне нам выдали слабенькие порцайки какой-то снеди, которую мы быстренько победили.
Следующая наша остановка была уже непосредственно около Белого острова. Если это можно так назвать. Никакого острова там не было. По крайней мере, на момент нашего прибытия. Была мель, где по колено в воде, бродили толпы.
Но туда еще нужно было доплыть. Мы втроем, без проблем, добрались, а Верка попыталась спуститься в воду в своем арендованном жилете и прицепиться к сопровождающему лицу со спасательным кругом. Но быстро поняв, что номер не пройдет, вернулась обратно на яхту. А итальянки даже и не пытались. Вот это люди отдыхают!
Приплыв на мель, мы провели там не более 15 минут. Быстро пофоткались и, подгоняемые сопровождающим, поплыли обратно. И на этом все!
Долгая дорога обратно в гавань. Закат.
Афигенная экскурсия! Мы целый день проболтались в море ради слабенького снорка и не менее слабенькой фотосессии. Не знаю, как кому, а мне не понравилось. Второй раз я бы точно не повелась ни на какую яхту.
В марине толпились десятки суден, высаживающих, по очереди, пассажиров.
Мне это напомнило парковку под супермаркетом. Едва одна яхта отчаливала, на ее место тут же кидались несколько других, зачастую, сталкиваясь между собой. Вонь от дизелей стояла нешуточная. Подышали морским воздушком!
Верка сдала обратно спасжилет. Не пригодилось!
Зато мы целый день провели в абсолютной трезвости. Хотя, будь мы поумнее, взяли бы с собой бутылку шампанского. Но ку-ку не сработало. Да и не факт, что нам бы позволили.
Поэтому, две бутылки продолжали томиться в минибаре. А мы потомились, немного, в баре у бассейна при луне.
Продолжение здесь > > >
Вмирають гади та добрі люди,
Вмирають хворі та лікарі,
Вмирають кішки, вмирають мишки,
Вмирають хробаки в купі лайна…
(Агата Крісті)
У світлі У темряві останніх подій, мені все виразніше чується грізне «Мементо моря! ». А якщо так, то назріла необхідність зробити терміновий апгрейд душі, щоб, поставши перед Творцем, не вдарити в бруд обличчям. Адже людина не просто смертна, а, часто, раптово смертна, як вірно помітив негативний персонаж відомого твору. Головне встигнути до того…
І заходів мною було вжито. Я, терміново, позбулася пари тяжких гріхів, і взялася за грішки та грішочки. Але до пияцтва руки ніяк не доходили.
Повернувшись із Чорногорії, я зрозуміла, що далі так жити не можна. І перестала пити. Зовсім. Але Вадик був не готовий до такого кардинального рішення і пив на самоті. Я вважала, що так теж не можна, і вигадала компромісне рішення. Зрозуміло, що це підступи все того ж негативного персонажа, і я просто піддалася йому, вкотре. Але, сподіваюся, це тимчасово, і я встигну все виправити.
Поклавши руку на серце, я усвідомлювала, що пішла на задній погляд зовсім не через Вадика, а через себе кохану. Як же я поїду до Єгипту і не віддамся загальної вакханалії? Все-таки, оллінклюзів – диявольський винахід. Потрібно з ним зав'язувати. Але не зараз…
Ми їдемо. У звичайному складі. Я, Вадик та Вєрка (куди ж без неї). Тур був куплений за 2 тижні до вильоту. Я трохи запізнилася, і довелося вибирати найкраще з найгіршого, оскільки нормальні готелі були вже у стопі. Жереб упав на «Хілтон Шаркс Бей». 7 ночей на двох обійшлися нам із Вадиком у 26 із копійками тисяч гривень. Вірці відповідно дорожче, оскільки синглів у Шармі немає. Напевно.
Ну ось. Оплативши тур, ми з Вєркою вийшли з ТА і задоволені собою пішли трохи пройтися. Дорогою, випадково, зустріли Веркину подружку Надю. Зупинилися побалакати. Я поцікавилася у подруги, чому вона не їде з Віркою? То ж ніхто не пропонував! Я здивовано подивилася на вищезазначену Вєрку. Та знизала плечима. Смішна якась!
Я, мало не силою, потягла обох назад у ТА і зажадала додати до Віри Надію. Нехай няньчаться один з одним і не морочать нам з Вадиком голову. Та й дешевше за Вірку буде. Тур, щоправда, за минулу годину, встиг уже подорожчати на тисячу. Але все одно Вірка залишилася тільки у виграші. Ми з Вадиком, по-перше, довго плаваємо, по-друге, збираємося знову на гору Мойсея. Отже, я вважала, що надаю послугу обом, оскільки Надя за кордоном поки що не була, і це був її перший виїзд.
Прибувши до аеропорту Запоріжжя, Віра, Надія та неЛюбов у моїй особі, негайно вирушили в дьютик. Нами було придбано чотири пляшки шампанського. Дві на зараз, і дві на потім – обмити по приїзді Надіно посвяту у туристи. Вадику купили пляшку рому. Два шампуси ми попросили продавщиць поставити в холодильник. Щоправда, довго чекати ми не змогли і одну забрали за кілька хвилин.
У трьох сирітських пластмасових склянках, завбачливо прихоплених нами для вживання з них готельного пива, пляшка шампанського просто загубилася. Порожню тару ми безтурботно поставили на підлогу біля крісла. Але не встигли ми як слід глотнути, перед нами виріс охоронець, який поцікавився, хто це нам сказав, що тут можна пити? Ткнувши пальцем у порожню пляшку, грізним голосом наказав прибрати. Пішов.
Ні, ну а що? Ніде ж не написано, що низзя? Якщо в літаку заборонено, то про це ясно говорять по матюкальнику. Але сперечатися ми не стали. Викинули пляшку на сміття і продовжили порушувати заворушення. Спустошивши склянки, пішли до холодильника за другою порцією. Продавщиця насварила нас, що ж ми так неакуратно! Так само і протокол можуть скласти! Виновато посміхаючись, ми пообіцяли надалі бути обережнішими.
Загорнули пляшку в пакет і пішли з нею у сортир. Зачинившись з Надею в кабінці і безглуздо хихикаючи, розлили шампанське. Я зі своєю склянкою наперевагу пішла за Віркою, а Надя залишилася чекати її, тримаючи в руках решту. Вадик, як порядний, пив із горла, загорнувши пляшку в пакет. Ні, пити, таки шкідливо! Але весело.
У минулому оповіданні я нарікала, що жодного разу не бачила Дніпрогесу з ілюмінатора. Цього разу вдалося.
А ще я побачила Рас-Мохаммед зверху. Дізналася по кам'яних блоках у вигляді воріт.
Начебто й проблем ніяких не було, а ми провозилися в аеропорту аж півтори години.
Зате в готель нас привезли першими, оскільки він розташований зовсім поряд.
На рецепшені, дівчина слов'янської зовнішності, запитала, чи хочемо ми жити поряд? Хочемо. Хоча б недалеко один від одного. (Ох! Обережніше треба бути з бажаннями! )
Дівчина привела мене з Надею у двокімнатний номер, неподалік рецепшена, поруч зі столовкою, біля якої вже щось смажили. Запитала, чи влаштовує нас номер? На перший погляд усе було нормально. Невеликий передпокій, дві кімнати, два мінібари, дві плазми. Ось тільки санвузол був один. Великий, але один. Натомість із джакузею. Мені ця джакузя замуляла мозки. Я запитливо подивилася на Надю. Хоч що на неї було дивитися? Вона за свої сорок шість років побувала, у кращому разі, у Бердянську. Вірку треба було брати із собою на огляд. Але в тієї дико розболілася голова, чи то від шампусу, чи то від перельоту. Або від їхньої сукупності.
Та ну коротше! Ходити дивитися інші номери було в брухт. Беремо!
Дівчина, на радощах, що вдалося втюхати нам відстійний (як потім виявилося) номер, швиденько обраслетила нас і видала два ключі-картки. А карток на пляжні рушники виявилося також лише дві. Дівчина якось пояснювала причину нестачі, але я не слухала. Запитала, коли їх можна отримати? Вранці. Ну і гаразд.
Вичепивши носія, пішли у свої апартаменти.
Розклавши трохи барахло, виявили, що банних рушників всього два комплекти, як і крісел біля номера. Це що ж номер на двох? Нехило, проте! Але нас четверо! Пішла на рецепшн вимагати сатисфакції. Там пообіцяли негайно донести все. Не обдурили.
Тільки ми заселилися, настав час вечері. У їдальні були дикі черги. Вірка від вечері відмовилася, то їй було погано. Та й мені, признатися, їсти перехотілося, доки дісталися за всіма стравами. Довелося примушувати себе. На їжу ми витратили майже годину. Оскільки ми виїжджали з Маріуполя ще затемно, день видався довгим. Сил залишилося тільки заповзти до ліжка.
У кімнаті підванювало каналізацією. Вимкнули кондер. Сморід припинився. Завалилися спати під телевізор. Пульт відмовлявся працювати. Батарейки були у вм'ятинах. Певне, їх хтось гриз, намагаючись змусити працювати. Я поелозила пальцем, обертаючи їх довкола осі. Спрацювало.
Намагалася заснути під бадьореньке «Арам-цам-цам», що долинало від головного басейну, розташованого за рогом. Ну ось, а обіцяли, що тут тихий куточок готелю! Абияк вдалося відключитися.
Прокинулася ще до світанку і потягла Вадика зустрічати сонечко.
На подив, на пляжі було вже досить людно! Знявши світанок, я звернула увагу, що народ сюди прийшов зовсім і не за гарними фоточками (які, треба сказати, були так собі). Їхньою метою були ліжко-місця лежако-місця. Озирнувшись на всі боки, я побачила, що всі козирні дислокації були вже вкриті рушниками або чим-небудь. Залишивши Вадика охороняти чотири лежаки, я поскакала в номер взяти це що попало, оскільки рушників у нас ще не було, а будка по видачі них відкриється тільки о 8.00. Взявши у подружок пару парео, я повернулася на пляж і помітила наш ареал загоряння. Що ж! Бачила-бачила, але такого ще не бачила!
І таких черг у їдальні я теж ще не бачила! Морок! Добре, що нас було четверо, і ми запозичили черги, де змогли. Потрібно якось пристосовуватися до обставин!
Вірка прочитала в інтернеті, що Хургаду та Марсу залило зливою. Фігасі! У нас, дякувати Богу, нічого подібного не спостерігалося. А я мало не купила Марсу, але, в останню мить, передумала.
На 9.30 було призначено зустріч із готельним гідом, що носить горде футбольне ім'я Зідан. Та ще й фіг знає де – на рецепшені другої лінії готелю. Можна, мабуть, було й не піти, але мало що? Вирішили сходити.
А поки що попливли з Вадиком перевіряти місцевий риф, ліворуч від готелю, у бік Мелтона. Вода була не дуже тепла і не дуже прозора, риф - не дуже барвистий, а риби - не дуже різноманітні. Або просто це я така в житті не дуже захоплена. Ось у минулому році і риф був красивіший, і вода тепліша мокріша, і черг у столовці не було. А порожніх лежаків було по три на брати. А біля басейну зовсім пусто. Коротше, Галя балувана.
До Мелтона не доплили – Вадик змерз, та й настав час бігти на зустріч із гідом.
Прибігли, спізнившись. Людей було багато. Можна було й закосити, ніхто б не помітив. Мабуть. Заповнили анкету, де відмовилися від дорогих екскурсій і розписалися, що знімаємо з Зідана будь-яку відповідальність. Може даремно. Але розписалися.
Минулого року я брала екскурсії у фірми «Ніл вояж», а цього вирішила випробувати послуги інший – «Квест». Причиною вибору став звіт irinka_gladiolus https://www.turpravda.com/eg/blog-476501.html
Вони їздили від цієї фірми в каньйон із прісною водоймою. Я, побувавши вже 6 разів у Єгипті, про таке й не чула. Звичайно, є ймовірність того, що воду в каньйон спеціально напустили для туристів. З них станеться. Але було б цікаво подивитись.
Погортавши перелік квестівських екскурсій, https://kvest-voyage. com. ua/egypt/sharm, спокусилася фоточками білого острова. На віп-яхті. За 29 доларів. Екскурсія називалася «VIP ЯХТА БІЛИЙ ОСТРІВ І ЗАПОВНИК РАС МОХАММЕД». Ми ще ніколи не плавали на яхті в Єгипті.
І на гору Мойсея мені знову чомусь хотілося. Якби ми їхали, більше ніж на 7 ночей, встигли б скрізь. А так, понад дві екскурсії брати недоцільно. Порадившись з Вадиком, вирішили віддати перевагу яхті озеру. Гора Мойсея поза конкуренцією. А озеро зачекає.
Девчулі теж спокусилися на яхті і на закуску взяли ще квадрицикли на заході сонця. Один на двох. Я цю хохму пам'ятаю. У перший приїзд до Єгипту, ми з дочкою брали подібну екскурсію. Про це можна почитати в моєму стародавньому оповіданні.
Для тих, кому ліньки чи не цікаво читати розповідь повністю, напишу витримку:
«…Знову будуємось у колону і їдемо. Вже давно стемніло. Оскільки від передніх багато пилу, намагаємось їхати трохи збоку. Але тут починають відбуватися дивні речі. Коли я натискаю газ, гасне фара, відпускаю – знову запалюється. У прикол! Спочатку ми намагалися їхати без фари, орієнтуючись на вогники колони, але без світла далеко не поїдеш. Коротше, всі поїхали, а ми лишилися. Вночі. Серед пустелі. Але ось почуття паніки я чомусь не пам'ятаю. Може вже склероз? Черепашими темпами ми все ж таки просувалися, приблизно в той бік, куди зникла колона. Чи нам так здавалося, що ту? Темінь непроглядна. І тут попереду з'явилися два вогники. Вони швидко наближалися. По нас повернулися! Ми врятовані! Приїхали троє добрих молодців єгипетської національності на двох квадрициклах. З'ясувавши, в чому справа, вели нам пересідати - мені з одним хлопцем, а дочці з іншим. Третій сів на наше диво техніки. Загалом, доставили нас на основу в цілості та безпеці. Щоправда, другий квадрицикл із моїм дитиною на борту, періодично ховався із зони моєї видимості, що мене, як порядну (але без фанатизму) матусю, трохи напружувало. Я потім у неї запитала, а чи не чіплялися до неї? Жодних спроб! А мій хлопець – пустун! Коли ми вже їхали асфальтом, він дозволив мені покерувати, я пересіла вперед, а він під цю лавочку почав, як би жартома, розпускати рученята. Я натиснула на газ до упору – припинив. Ну та гаразд – потримався пацан, рятівник таки! »
Так що ще раз випробовувати долю мені не хотілося. Та й Вадик не рвався. А Надя була ще відносно молода, недосвідчена, тому їй було цікаво. Вона б і на гору Мойсея з нами пішла, але відповідного взуття в неї з собою не було. Я її не попередила!
Яхту ми по вайбер замовили на завтра. Нам написали – до сплати 116 дол. за чотири. Наказано було взяти з собою копії паспортів (можна в телефоні), ласти, маски, рушники, а також непромокнутий бокс для телефону. Останній пункт мені був не надто зрозумілий.
Увечері вирішили сходити на шопінг. Основною нашою метою були мордомаски для Вадика та Наді. Зранку вони плавали в старих звичайних масках без трубок, але ми завтра попливемо на красивий риф Рас-Мохаммеда. Чого ж їм мучитися?
Біля готельного пляжного бару був магазинчик з кожною всячиною. Господар просив за мордомаски по 13 доларів і поступатися не хотів ні копійки. Але я точно знала, що вони коштують не більше десяти. Я ж минулого року купила саме за цю ціну.
На заході сонця вийшли з готелю.
Пройшлися ближніми магазинчиками. Тут за маски просили, у кращому разі, ті самі 13 доларів. Я вирішила їхати в Олд Маркет. Придушивши мляве опір Вєрки, потягла всю банду на трасу.
Ловимо синеньку маршрутку і мовчки сідаємо. Я прикинула, що треба заплатити два долари за всіх. Попереду люди, які сиділи, сперечалися з водієм, вимагаючи здачу. Я запитала, навіщо вони дали гроші вперед? Ну ось, не зрозуміли! Вони їхали з Набко. Домовилися з водієм щодо долара. Отже, все правильно я розсудила. Більше долара за пару із нашого району (Сохо) давати не варто. Вийшовши з маршрутки в Старому місті, засунула водилі два долари. Він не заперечував.
Вже зовсім стемніло, і Олд Маркет виглядав дуже ошатно.
Пофотувавши пам'ятки, пішли спустошувати місцеві лавки.
Надя увійшла у смак торгівлі. Її зовнішні дані (велика блондинка з віями), якнайкраще, сприяли спілкуванню з місцевими хабібами. А тут я ще на вухо шепочу, щоби більше двадцятки за сумку не давала. Продавець, як і давній чорногорський торговець окулярами, назвав мене мафією. Сподіваюся, хоч у Шармі це означає тільки те, що означає, а не те, що сказав Дусік у коменті до моєї розповіді: ))))))
https://www.turpravda.com/me/blog-483502.html
У результаті маски були куплені по 12 доларів. Не особливо ми і виграли, але все ж таки! Продавець, який обізвав мене мафією, поліз у замкнену на замочок тумбочку, щоб дістати здачу. Я, виправдовуючи дане мені визначення, стала приколюватися: «Ага! Знатимемо, де гроші лежать! Мафія завтра прийде грабувати! Продавець, як мені здалося, трохи злякався.
У овочевій крамниці прикупили парочку величезних манго. Дорогувато, проте! Цілих 2.5 долара за кг! Минулого року було по долару-півтора.
Вийшли з ринку. Відразу підскочила маршрутка. Я сказала пароль "Сохо". Водій сказав щодо долара з рила. Ага! Щаз! Перейшли на протилежний бік дороги через скверик. Під'їхала та сама маршрутка. Тут два долари за всіх шофера вже влаштовували.
Приїхавши в готель, в обмін на вандоллар, замість звичних лебедів отримали від прибирача ось такий креативник
Наступного ранку, о 8.00 нас забрали від готелю. Відвезли в гавань, набиту яхтами і посадили на лавочках під навісом, разом з натовпом таких же бажаючих бачити диво-острів. Дані наших паспортів чомусь забили в комп'ютер. Чекання із забиванням зайняло чимало часу. Весь натовп розподілили по яхтах. Наша називалася "Манта-2". Під навісом на лавці, чекаючи навантаження, ми розмовляли з сусідами – молодою парою з двома дітьми. Одна дитина була дуже мала і в мікроавтобусі, що доставив нас у гавань, сильно вередував. Хлопці, як виявилося, вже вдруге беруть екскурсію – так їм сподобалося. Але вони попередили нас, що не все так просто – до острова з яхти доведеться пливти пристойна відстань. Ось, виявляється, для чого потрібен гідробокс – щоб взяти з собою телефон і зробити чудову фотосесію.
Нам із Вадиком доплисти не проблема. Наді, начебто, теж. Але ось Віра! І ніхто ж не попередив. В описі екскурсії нічого про це не було сказано, та й Андрій, у якого я замовляла екскурсію вайбером, ні словом не обмовився. Довелося Вірці брати в прокаті спасжилет за 3 долари. Хоча, щиро кажучи, я дуже сумнівалася, що він їй допоможе.
Хлопці брали екскурсію у якоїсь іншої фірми і трохи дешевші – по 28. Цікаво, скільки вона реально коштує?
Зрештою, прийшла наша черга завантажуватися.
Групою, чоловік у 30 ми, досить вільно розмістилися на верхній палубі. Попливли.
Наш бравий кеп, що вміє керувати лівою ногою
З тих, хто взяв екскурсію не в готельних гідів за передоплатою, стали збирати деночки. З нас чомусь замість заявлених 116 доларів вирішили взяти всього 106. Лоханулись? Чи знижку зробили за те, що ми замовили аж три екскурсії? З'ясовувати я не стала. Вступила не по-християнськи. З нехристами, правда. Але все таки. Так, чого там? Вони нас щокроку намагаються розвести. Загалом, я відчувала, що неправа, але нічого не зробила.
У процесі плавання ми то обганяли інші яхти, то відставали.
Я наївно вважала, що раз у назві екскурсії був присутній Рас-Мохаммед, то ми будемо скидатися біля нього. Але фігушки – пропливли повз. Зупинилися разом з іншими досить далеко від берега. А вітерець у відкритому морі віяв досить свіжий і сильний. Лізти у воду не дуже хотілося. Але треба відбивати бабки!
Море, що кишить людьми, нагадувало кадр з «Титаніка» відразу після затоплення.
Зробивши над собою зусилля, я плюхнулась у воду. Вадик і Надя пішли за мною. Вірка залишилася на борту.
Риф був нічим не примітним. Біля нашого Хілтона не гірше. Мені було цікавіше дивитися вниз на дайверів, ніж риб. Нарізавши кілька кіл навколо і навколо, я, стукаючи зубами, вибралася на борт. На носі яхти було знатне лежище. Але його майже повністю окупували дві бодіпозитивненькі італійські дівчата, які, як лягли там на початку подорожі, так і провалялися весь день.
Мені, на своєму рушнику, довелося моститися біля борту, що відкидає тінь. Надя – у другого. Абияк вдалося зігрітися. Вадик теж якось знайшов своє місце під сонцем і вмостився. Вірка, загорнута в плед, сиділа під навісом.
Настав час обіду. Внизу в салоні нам видали слабенькі порцайки якоїсь їжі, яку ми швиденько перемогли.
Наступна зупинка була вже безпосередньо біля Білого острова. Якщо це можна назвати. Жодного острова там не було. Принаймні на момент нашого прибуття. Була мілина, де по коліно у воді, бродили юрби.
Але туди ще треба було доплисти. Ми втрьох, без проблем, дісталися, а Вєрка спробувала спуститися у воду у своєму орендованому жилеті і причепитися до супроводу з рятувальним колом. Але швидко зрозумівши, що номер не пройде, повернулася на яхту. А італійки навіть не намагалися. Оце люди відпочивають!
Припливши на мілину, ми провели там не більше 15 хвилин. Швидко пофоткалися і, підганяються супроводжуючим, попливли назад. І на цьому все!
Довга дорога назад у гавань. Захід сонця.
Афігенна екскурсія! Ми цілий день пробовталися в морі заради слабкої снорки і не менш слабкої фотосесії. Не знаю як кому, а мені не сподобалося. Вдруге я б точно не повелася на жодну яхту.
У марині юрмилися десятки суден, що висаджували, по черзі, пасажирів.
Мені це нагадало паркування під супермаркетом. Щойно одна яхта вирушала, на її місце одразу кидалися кілька інших, найчастіше, стикаючись між собою. Сморід від дизелів стояла неабияк. Подихали морським повітрям!
Вірка здала назад спасжилет. Не знадобилося!
Зате ми цілий день провели в абсолютній тверезості. Хоча, якби ми розумнішими, взяли б із собою пляшку шампанського. Але ку-ку не спрацювало. Та й не факт, що нам дозволили б.
Тому дві пляшки продовжували нудитися в мінібарі. А ми втекли, трохи, в барі біля басейну при місяці.
Продовження тут >>>
