Актуальні проблеми сталого розвитку рекреаційної зони Синайського півострова в умовах пандемії. II

02 грудня 2021 • Час поїздки: з 14 листопада 2021 до 21 листопада 2021

Репутація: +15099½

Додати до друзів

Написати листа

Восхождение было назначено на следующую ночь. А ночь, непосредственно после экскурсии на остров, как и предыдущая, прошла на удивление спокойно. Никакой « арам-цам-цам» нас не побеспокоил. То ли шоу только по воскресеньям, то ли проводилось на второй линии.

Поскольку пляжные полотенца мы не сдавали, так как брали их на яхту, было чем застолбить лежаки. Хоть Верка и просыпается раньше меня, но заставить ее пойти занять места было нереально. Пришлось выпихивать из постели Вадика. Охохонюшки! И как они завтра без нас решат этот вопрос?

Готовясь к ночным приключениям, мы с Вадиком в этот день не пили. А я даже пошла дальше – решила попоститься. Среда же! Постный день. И мне это, без труда удалось. Я нашла достаточно блюд, соответствующих моим критериям. А их фалафель я бы ела круглыми сутками! А девчули, не обременяющие себя никакими апгрейдами душ и телес, пили-ели в свое удовольствие. Я сказала Наде, чтоб много не пила, а то права отберут. Напомню, что ей на закате предстояло сесть за руль некоего транспортного средства. Но Надя только похихикала.

Мне все не давало покоя наличие джакузи. Надо же ее (его) опробовать! Иначе, на кой ляд мы взяли этот номер? Никогда в жизни я не пользовалась такой фиговиной. И даже не представляла, как это работает.

Поскакав, аки мартышка, вокруг хитрого агрегата, нашла кнопку. И нажала. А воно як загуде! В испуге, нажала обратно. Что-то тут не так. Шарики заскрипели, соображая. А! Наверное, нужно набрать воды! Включила кран. Напорчик был так себе. Когда набралось полванны, уже пора было идти на битву за хавчик. А когда победители вернулись, ванна была пуста! Видимо, ретивый уборщик постарался. Блин! Пришлось все начинать заново.

В полтретьего дамочки отбыли на экскурсию, а мы с Вадиком, не дождавшись, пока наберется полная, попытались залечь в ванну с бульбашками. Я улеглась, а Вадик еще стоял. Чтобы создать эти самые бульбашки, снова нажали на кнопку. Из отверстий ванны, еще не полностью закрытых водой, забили струи, подванивавшие хлоркой. Одна струя из отверстия сзади меня, била под углом 45 градусов к потолку и облила мне затылок, намочив волосы. Блин! Вадик! Ложись скорее. Повинуясь закону Ньютона, уровень воды в ванной поднялся и закрыл, как следует, дырочки. Вроде бы все пошло, как надо. Но на грани. Лившаяся из крана горячая вода перестала быть таковой. Видимо, запас кончился. Выключили кран. Полежали немного, подставляя разные места под тугие струи. Но ожидаемого релакса не наступало. Вдвоем было тесновато. Я выгнала Вадика и полежала недолго одна. Но, поскольку, после извлечения тела из воды, уровень снова упал, мне пришлось елозиться, чтобы закрывалась хотя бы дырка со струей, бьющей не туда, куда надо. Короче, хрень на постном масле. Не хотела бы я такое иметь дома.

Листая в самолете журнальчик, засунутый в карман на спинке переднего кресла, я вычитала такое умное и модное, нынче, слово – антиконсьюмеризм. Кому лень гуглить, цитирую:

« Антиконсьюмеризм - это социально-политическая идеология, которая противопоставляется потребительству, постоянной покупке и потреблению материальной собственности. »

О! Вот, оказывается, как меня можно обозвать! Антиконсьюмеристка! Таковой я являюсь уже очень давно, если не с рождения. Неужели, наконец, у меня нашлись единомышленники? Ау! Честно говоря, среди моих знакомых таковых нет. Все постоянно что-то покупают, особенно одежду. Потом не знают, кому сбагрить старую. А я вот, пока коньки не сношу, новые сандалики не покупаю. Шучу. Так далеко я, пока, не зашла, но тенденция налицо. Короче, мне так жалко стало воды, которую мы зря потратили на бесполезное сидение в ванной. И это в пустыне, где вода на вес ~~золота~~ бензина! Я расстроилась. Как я могла так безответственно поступить? Больше никогда!

Подремать после ванной мне мешали угрызения совести. А Вадька полноценно подрых. А, вскоре, и Верку с Надей уже вернули взад. Верка пожаловалась, что Надя так разошлась, что стала, под конец, гонять. На это я заметила горе-Шумахерше, что, не дай бог, случись что, страховка бы не сработала – на выпимших она не распространяется. На что подруга ответила, что раньше надо было предупреждать. Вот те раз! А я-то думала, что это все знают. Впрочем, как обычно. Ну да ладно, все живы, и слава богу!

В полдевятого вечера отбыли уже мы. В прошлом году, если вы читали https://www.turpravda.ua/eg/sharm_el_sheyh/blog-474234.html

восхождение началось в полночь. К трем утра мы были уже на месте. И три часа ожидали рассвета в бедуинской халабуде, дрожа от холода.

Мерзнуть мне больше не хотелось. Поэтому, на этот раз, мы экипировались по-серьезному. Взяли с собой плед и термос, любезно подаренные Вадику компанией Ясно. В термос налили чаю. Благо, в нашем номере имелось все для этого. А кусочек лайма я попросила в столовке. Оделись, как на северный полюс. Точнее, в рюкзак напихали кучу барахла.

Но вышло все совсем не так, как в прошлом году.

Микриком нас завезли за город. Ох и разросся же Шарм! Помнится, в 2010 мы жили в « Альбатрос модерна» , стоявшем последним в Набке. А сейчас за ним уже куча новых отелей. И все активно готовятся к Новому году. Елки уже позажигали! Куда спешат? Боятся, что не доживут?

Из микрика нас и еще нескольких человек пересадили в большущий, битком набитый автобус. Парных мест уже не было. Умники и умницы позанимали себе по паре кресел, в надежде, видимо, поспать в дороге. А дулички! Потеснили всех. Вадика я пристроила в начале салона, а сама еле нашла место в предпоследнем ряду, рядом с каким-то парнем. Гид пособирал денюшки с тех, кто не побоялся обратиться не к отельному гиду. Кстати, у нашего, эта экскурсия стоила больше полтинника, но только для нас и только в понедельник, он обещал ее всего по 45. Щедрость на грани расточительства! Я заплатила по 30. А вот мой сосед, с которым я проболтала всю дорогу – и того меньше, всего по 25, позвонив по какому-то номеру, добытому у кого-то.

Видимо, все эти интернет-агентства являются только посредниками и скромно берут свои пару баксов с человека. Отельные гиды пожаднее. В любом случае, нужно обращаться к первоисточнику. Я попыталась выведать волшебный номер у соседского парня. Он пообещал мне сбросить, как только вернется в отель. Но я так и не дождалась. Забыл, видимо. Или забил : (

Вручая деньги автобусному гиду, лысому негру преклонных годов, я поинтересовалась, а можно ли нам на обратном пути уклониться от маршрута и пройти через колодец Ильи? Гид сделал страшные глаза и сказал, что если мы так сделаем, то остаток жизни проведем в египетской тюрьме! Во, блин! Как все запущено! А жаль! Хотелось бы разнообразить путешествие.

Где-то на подъезде к Дахабу, у нас была техническая остановка. Как объяснил гид, нашу колонну будет сопровождать полиция. И это помимо двух охранников, ехавших с нами в автобусе. У одного я заметила кобуру под пинжаком, а у другого – чехольчики, видимо, с патронами. Разделение труда?

В этом году, в отличие от предыдущего, желающих очиститься от грехов, посредством восхождения, оказалось в разы больше. На стоянке возле кафешки скопилось с десяток автобусов и автобусиков. А туалет один. Народ, побродив по окрестностям, ничего не придумал лучше, чем воспользоваться рвом, зачем-то выкопанным неподалек. Возможно, именно для этих целей.

Однако стоянка затянулась. Уже освежились решительно все. Скоро на второй заход пойдут, а мы все стоим. И это при заведенных моторах! Вонище! Говорят, что в Египте вода стОит, как бензин. Та не! Это у них бензин стОит, как вода! Непозволительное расточительство! А выхлоп? Об окружающей среде здесь, похоже, вообще не парятся.

Кстати, забыла написать в предыдущем томе. Когда мы отплыли на яхте довольно далеко от берега, я обратила внимание на мусор, плавающий за бортом. Какие-то обертки, кульки и пр. Есть хорошее украинское слово – непотриб. Именно он и плавал. Откуда взялся? Не иначе, как с яхты тупо опорожнили мусорный бак. И такое явление я встретила не один раз. Капец!

Но вернемся с яхты в автобус. Было уже далеко за полночь, когда мы, наконец, тронулись в дальнейший путь. Я не сильно нервничала по поводу такой задержки. Перспектива ожидания рассвета в холодрыге меня больше пугала. Я в прошлом году недоумевала, зачем начинать восхождение так рано? Можно же часа в три отправиться – как раз успеем.

И вот в этом году так и вышло.

Полная луна освещала окрестные горы. Песок, в лунном свете был похож на снег. Крррасота! Вот только мое сиденье, видимо, находилось ваккурат над двигателем, который безбожно грелся. Но ничего, скоро буду мерзнуть. Нужно как следует прогреть косточки. А вот от вони не полностью сгоравшей солярки, у меня начала болеть голова. Но все когда-нибудь кончается, прошло и это. Мы прибыли.

Лысый негр выдал фонарики. А в прошлый раз пришлось подсвечивать дорогу телефонами. Пока ожидали гидов-проводников, к нам подошли парочка торговцев, предлагавших разноцветные пончо из шерсти верблюда. Нам, вроде как, и не надо было. Оделись мы хорошо. А одна женщина купила и надела. Я спросила, почем? Она меня ошарашила – 5 баксов! Я пощупала изделие, обошла вокруг женщины. Тю, классная вещь! А ну и мне продайте! Несколько человек и себе прикупили и облачились. А я надевать пока не стала, а запихнула в рюкзак.

Народ распределили между гидами, давшими своим группам разные названия. Нас обозвали « Фараоны» . И мы начали подъем.

Наш проводник взял изрядно шустрый темп. Пока дорога была довольно пологой, это было некритично. Вспотеть я не успевала. После резвого галопа, проводник устраивал довольно длительные привалы. Нет, так дело не пойдет. Я планировала добраться до вершины с сухой спиной. Поэтому, на очередном привале, мы бочком-бочком, и растворились в темноте. Шли в своем темпе, останавливались, когда считали нужным. Сначала я, периодически, выделяла из всеобщей переклички название нашей группы, а потом перестала. Странно! Может, они решили вернуться и поискать нас? Врядле. В кромешной тьме отсутствие двух из 20 или 30 человек кто заметит?

Фонарик был едва жив, и мы его отключали, если спереди или сзади кто-то шел с включенным светом. Но это было небезопасно. Дорога становилась все сложнее, а луна спряталась за гору. Периодически чуть не сталкивались с верблюдами, стоящими или лежащими. Или идущими. Бедуины без устали их нам предлагали. И кое-кто из восходящих сдавался, устав идти. Но что толку? Впереди 750 высоких и неровных ступеней, которые верблюд не преодолеет. Придется ножками!

То спереди, то сзади мы слышали выкрики гидов. Особое внимание привлекало ржачное название « Зайки-балалайки» . Ох, и выдумщики эти дети гор!

Начались ступени. Тяжело, конечно, но не так, чтобы прям капец! Только ветерок налетал иногда ооочень свеженький. Мы присели отдохнуть в затышку на камне, накрытом досками. Сверху спускалась женщина. Тяжело спускалась. Фонарик у нее уже сдох. Мы спросили, куда это она? Пожаловалась, что больше не может! Ну так, через не могу! В этом же и смысл. Но женщина сказала, что это ее предел, а муж ёйный, так и вообще, давно уже сдался и сидит где-то внизу. Однако же, спускаться в кромешной тьме очень опасно. Подниматься куда проще. Я сказала, что тут шею сломать, как два пальца об асфальт. Предложила ей посидеть на нашем месте, пока начнет, хотя бы, сереть. Холодно, конечно, но здесь, хотя бы, не дует.

Женщина осталась сидеть, а мы двинули дальше, в гору.

К вершине мы подкрались как раз, когда начало светать.

Все удобные для съемки места были уже заняты. Но мне удалось найти приемлемую дислокацию. Правда, это был неровный камень, забраться на который одни не рискнули, а другие не догадались. А я догадалась, и мы рискнули.

Подложили под задницы ясновский плед, достали ясновский же термос с чаем и тазик с перекусом. А чай был чуть теплым! Говно, а не термос. Как и компания, преподнесшая его. Но альтернативы нет. Но я не о ней сейчас.

Подкрепившись, настроились на восприятие таинства. Ну не лепота ли?

Однако, солнце быстро стало подниматься, и мы отправились в обратный путь, постепенно разоблачаясь.

Вон там внизу находится колодец Ильи, куда мы хотели бы пройти.

А вот и развилка.

В прошлом году здесь лежал камень с названием. А сейчас его не было. И с таблички стерли надпись. Что происходит? Очень хотелось бы узнать. Но не посредством попадания в тюрьму.

Не солоно хлебавши, пошли с остальными обычным маршрутом.

Великая египетская стена

Когда я сфоткала очередного верблюда, за мной погнался его хозяин, настойчиво предлагая мне взять его (верблюда) в аренду. Я отказалась. Тогда, увидев в моей руке надкусанную шоколадку, он стал клянчить хоть ее. Блин! Взрослый мужик. Отломила кусочек. Отстал.

Дальше стояли бедуинские девочки и продавали какие-то фенечки. Им я без просьбы отломила по кусочку. Они мило меня поблагодарили « Шокран! » . У меня оставалось еще пару кусочков. Их я, вместе с оберткой, отдала двум мальчишкам. Уже отойдя, спохватилась, и решила их сфоткать. Они милостиво согласились.

Но обертку от шоколада они уже хотели, было, выбросить в пропасть. Я забрала и кинула в урну, коих здесь было предостаточно.

По дороге нам встретились люди, шедшие в гору. Глууупые! Грехи же отпускаются только на рассвете! Шучу. Не знаю я, когда это происходит и происходит ли вообще. Просто подниматься по жаре, думаю, не айс. Хотя…

В монастыре св. Екатерины мы пробыли недолго. Все на бегу. На этот раз церковь с мощами была открыта. Зато музей был уже платным. Гид нам на все про все отвел 35 минут, мотивируя тем, что нужно уехать до определенного времени. Иначе, следующий коридор проезда будет только через несколько часов. Ну что за ерунда такая! Военное положение, что ли? Не знаю.

Пока мы грузились в автобус, прибыло несколько тезтуровских. Тю, та шо им по жаре не сидится в отеле? Или они, чисто, в монастырь?

Обратный путь сначала тяжелым мне не показался. Хорошо, что я сидела не с Вадиком. Он бы продрых всю дорогу. Он и продрых, но не рядом со мной. А я воспользовалась соседством с парнем и болтала без умолку. Поэтому, спать мне совершенно не хотелось, и я была вполне бодра. Сосед оказался из Казахстана. Военный летчик. В процессе болтовни, я поведала ему, что выбираю места в хвосте самолета. Он сказал, что это правильно. Боинги и аэробусы, при крушении, идут носом в землю. И разламываются на несколько частей перед и за крылом. Несколько рядов в хвосте имеют больше шансов выжить. А еще я от него узнала, что в пассажирских самолетах нет парашютов даже для членов экипажа. Это делается для того, чтобы они боролись за жизни пассажиров, как за свои собственные, до самого конца. Тут я вспомнила, что недавно видела замечательный, нет, просто бомбический фильм « Экипаж» . Нет, не тот, не советский с Филатовым и Яковлевой. Американский. О том, как пьяный в хлам, пилот посадил терпящий крушение самолет так, как ни один трезвый бы не посадил. Вот и думай после этого, а стоит ли бросать пить? Впрочем, стоит, конечно. Парень тот фильм тоже видел. Было о чем поговорить.

Еще мой сосед (я даже не удосужилась спросить его имя) сам того не ведая, открыл мне тайну, откуда взялось столько бодрых людей на пляже в предрассветные часы. В его отеле была та же песня, что и в нашем. Так вот, причиной этому явлению, оказалась разница во времени между Египтом и Казахстаном и некоторыми регионами России. Люди приезжают и продолжают просыпаться по своему времени. А чего ж не пойти на море? Ради него, собственно, многие и приехали сюда. Вот вам и здрасьти! Ну хорошо. У меня остался еще один вопрос. Если все заняли места на пляже, то почему у бассейна тоже мест нет? У людей что, по два полотенца? Парень засмеялся и сказал, что реально, есть и такая проблема в их отеле.

А потом мы снова приехали в окрестности Дахаба, где долго стояли ночью. И опять мы там долго стояли. Не знаю почему. У полицейских была пересменка, что ли? Это превращалось уже в пытку. Если раньше дорога занимала 2.5 часа, то сейчас мы на нее потратили все 4. Хотелось уже, решительно, всего – в сортир, спать, есть, пить. Не знаю, чего больше. Воду нам раздали, но пить я не решалась. Остановок на пописать больше не предусмотрено. И от кого эти полицейские нас охраняют? Как же я обожаю силовые структуры, что наши что чужие!

В « Султан гардене» высадили семейку с девочкой лет восьми. Я обратила на них внимание еще в микроавтобусе по дороге из отеля. Войдя в микрик, я поздоровалась: « Здравствуйте! » Они мне ответили аналогично. Между собой они говорили на каком-то тарабарском языке, иногда переходя на чисто русский. По внешности были похожи на цыган (болгар, молдаван). Но язык, точно не славянский и не молдавский.

Вадик в большом автобусе сидел недалеко от них и слышал их разговор с гидом. Оказывается, они из Казахстана. Им сегодня улетать. Было уже полтретьего, а автобус в аэропорт должен был их забрать час назад. Вот это нервы! Я бы уже на г-но изошла в такой ситуации. А они сказали, что возьмут такси. И, выйдя из автобуса, вразвалочку пошли в отель! Афигеть! Я бы на день вылета никакую экскурсию не планировала. Но это я. Беспокойное хозяйство.

На обед мы едва успели. Даже не переодевались, а пошли, как были – в запыленных бутсах и штанах. Впрочем, даже после трех народ преспокойно продолжал принимать пищу и алкоголь, и никто их не гнал.

Продолжение здесь > > >

Початок тут >>>

Сходження було призначено наступної ночі. А ніч, безпосередньо після екскурсії на острів, як і попередня, пройшла напрочуд спокійно. Жодний «арам-цам-цам» нас не потурбував. Чи то шоу лише в неділю, чи проводилося на другій лінії.

Оскільки пляжні рушники ми не здавали, тому що брали їх на яхту, було чим застовпити лежаки. Хоч Вірка і прокидається раніше за мене, але змусити її піти зайняти місця було нереально. Довелося випихати з ліжка Вадика. Охохонюшки! І як вони завтра без нас вирішать це питання?

Готуючись до нічних пригод, ми з Вадиком цього дня не пили. А я навіть пішла далі – вирішила попоститися. Середовище ж! Пісний день. І мені це, легко вдалося. Я знайшла достатньо страв, які відповідають моїм критеріям. А їхній фалафель я б їла цілодобово! А дівчата, які не обтяжують себе ніякими апгрейдами душ і тілес, пили-їли на втіху. Я сказала Наді, щоби багато не пила, а то права відберуть. Нагадаю, що їй під час заходу сонця треба було сісти за кермо якогось транспортного засобу. Але Надя лише похихикала.

Мені все не давало спокою наявність джакузі. Потрібно ж її (його) випробувати! Інакше, на який ляд ми взяли цей номер? Ніколи в житті я не користувалася такою фіговиною. І навіть не уявляла, як це працює.

Поскакавши, як мавпа, навколо хитрого агрегату, знайшла кнопку. І натиснула. А воно як загуде! З переляку, натиснула назад. Щось тут не так. Кульки заскрипіли, розуміючи. А! Мабуть, треба набрати води! Увімкнула кран. Напірник був такий собі. Коли набралося полванни, вже настав час йти на битву за хавчик. А коли переможці повернулися, ванна була пуста! Мабуть, запопадливий прибиральник постарався. Млинець! Довелося все починати наново.

О пів на третю дамочки відбули на екскурсію, а ми з Вадиком, не дочекавшись, поки набереться повна, спробували залягти у ванну з бульбашками. Я вляглася, а Вадик ще стояв. Щоб створити ці бульбашки, знову натиснули на кнопку. З отворів ванни, ще не повністю закритих водою, забили струмені, що підвалювали хлоркою. Один струмінь з отвору ззаду мене, била під кутом 45 градусів до стелі і облила потилицю, намочивши волосся. Млинець! Вадику! Лягай швидше. Підкоряючись закону Ньютона, рівень води у ванній піднявся і закрив, як слід, дірочки. Начебто все пішло, як треба. Але на межі. Гаряча вода, що лилася з крана, перестала бути такою. Мабуть, запас скінчився. Вимкнули кран. Полежали трохи, підставляючи різні місця під тугі струмені. Але очікуваного релаксу не наставало. Удвох було тісно. Я вигнала Вадика і полежала недовго одна. Але оскільки після вилучення тіла з води рівень знову впав, мені довелося елозитися, щоб зачинялася хоча б дірка зі струменем, що б'є не туди, куди треба. Коротше, хрень на олії. Не хотіла б я мати таке вдома.

Листий у літаку журнал, засунутий у кишеню на спинці переднього крісла, я вичитала таке розумне і модне, нині, слово - антиконсьюмерізм. Кому ліньки гуглити, цитую:

«Антиконсьюмеризм - це соціально-політична ідеологія, яка протиставляється споживацтву, постійному купівлі та споживанню матеріальної власності. »

О! Ось виявляється, як мене можна обізвати! Антиконсьюмерістка! Такий я вже дуже давно, якщо не з народження. Невже нарешті в мене знайшлися однодумці? Ау! Щиро кажучи, серед моїх знайомих таких немає. Усі постійно щось купують, особливо одяг. Потім не знають, кому збагрити стару. А я ось, поки ковзани не зносю, нові сандалі не купую. Жартую. Так далеко я, поки, не зайшла, але тенденція очевидна. Коротше, мені так шкода стало води, яку ми даремно витратили на марне сидіння у ванній кімнаті. І це у пустелі, де вода на вагу золота бензину! Я засмутилася. Як я могла так безвідповідально вчинити? Більше ніколи!

Дрімати після ванної мені заважали докори совісті. А Вадька повноцінно підрих. А незабаром і Вєрку з Надею вже повернули назад. Вєрка поскаржилася, що Надя так розійшлася, що стала під кінець ганяти. На це я помітила горе-Шумахерше, що, не дай боже, якби трапилося, страховка б не спрацювала – на випитих вона не поширюється. На що подруга відповіла, що раніше треба було попереджати. Ось ті рази! А я думала, що це всі знають. Втім, як завжди. Ну та гаразд, всі живі, і слава богу!

О пів на дев'яту вечора відбули вже ми. Торік, якщо ви читали https://www.turpravda.ua/eg/sharm_el_sheyh/blog-474234 .html

Сходження розпочалося опівночі. До третьої ранку ми були вже на місці. І три години чекали світанку в бедуїнській халабуді, тремтячи від холоду.

Мерзнути мені більше не хотілося. Тому цього разу ми екіпірувалися по-серйозному. Взяли із собою плед та термос, люб'язно подаровані Вадику компанією Ясно. У термос налили чаю. Добре, що в нашому номері було все для цього. А шматочок лайма я попросила у їдальні. Одяглися, як на північний полюс. Точніше, у рюкзак напхали купу барахла.

Але вийшло все зовсім не так, як минулого року.

Мікриком нас завезли за місто. Ох і розрісся ж Шарм! Пам'ятається, в 2010 ми жили в Альбатрос модерну, що стояв останнім у Набці. А зараз за ним уже купа нових готелів. І всі активно готуються до Нового року. Ялинки вже запалили! Куди поспішають? Бояться, що не доживуть?

З мікрика нас і ще кількох людей пересадили у величезний, битком набитий автобус. Парних місць уже не було. Розумники та розумниці позаймали собі по парі крісел, сподіваючись, мабуть, поспати в дорозі. А дулички! Потіснили всіх. Вадика я прибудувала на початку салону, а сама ледве знайшла місце в передостанньому ряду, поряд з якимсь хлопцем. Гід позбирав деночки з тих, хто не побоявся звернутися не до готельного гіда. До речі, у нашого, ця екскурсія коштувала більше півтинника, але тільки для нас і тільки в понеділок, він обіцяв її лише по 45. Щедрість на межі марнотратства! Я заплатила по 30. А ось мій сусід, з яким я проговорила всю дорогу – і того менше, всього по 25, зателефонувавши за якимсь номером, здобутим у когось.

Мабуть, всі ці інтернет-агентства є лише посередниками і скромно беруть свої кілька доларів з людини. Готельні гіди пожадливіші. У будь-якому випадку, потрібно звертатися до першоджерела. Я спробувала дізнатися чарівний номер у сусідського хлопця. Він пообіцяв мені скинути, як тільки повернеться до готелю. Але я не дочекалася. Забув, мабуть. Або забив : (

Вручаючи гроші автобусному гіду, лисому негру похилого віку, я поцікавилася, а чи можна нам по дорозі назад ухилитися від маршруту і пройти через колодязь Іллі? Гід зробив страшні очі і сказав, що якщо ми так зробимо, то решту життя проведемо в єгипетській в'язниці! О, млинець! Як усе занедбано! А жаль! Хотілося б урізноманітнити подорож.

Десь на під'їзді до Дахаба, у нас була технічна зупинка. Як пояснив гід, нашу колону супроводжуватиме поліція. І це крім двох охоронців, які їхали з нами в автобусі. В одного я помітила кобуру під пінжаком, а в іншого – чохол, мабуть, з патронами. Поділ праці?

Цього року, на відміну від попереднього, бажаючих очиститися від гріхів через сходження, виявилося в рази більше. На стоянці біля кафешки зібралося з десяток автобусів та автобусиків. А туалет один. Народ, побродивши по околицях, нічого не придумав краще, ніж скористатися ровом, чогось викопаним неподалік. Можливо, саме для цього.

Однак стоянка затягнулася. Вже освіжилися абсолютно всі. Незабаром підуть на другий захід, а ми всі стоїмо. І це при заведених двигунах! Вонищі! Кажуть, що в Єгипті вода стоїть, як бензин. Та ні! Це у них бензин стоїть, як вода! Недозвільне марнотратство! А вихлоп? Про довкілля тут, схоже, взагалі не паряться.

До речі, забула написати у попередньому томі. Коли ми відпливли на яхті досить далеко від берега, я звернула увагу на сміття, що плаває за бортом. Якісь обгортки, кульки та ін. Є гарне українське слово – непотриб. Саме він і плавав. Звідки взявся? Не інакше, як з яхти тупо випорожнили сміттєвий бак. І таке явище я зустріла неодноразово. Капець!

Але повернемося з яхти до автобуса. Було вже далеко за північ, коли ми, нарешті, рушили в дорогу. Я не сильно нервувала з приводу такої затримки. Перспектива очікування світанку в морозирі мене більше лякала. Я минулого року дивувалася, навіщо починати сходження так рано? Можна ж години о третій вирушити – якраз встигнемо.

І ось цього року так і сталося.

Повний місяць освітлював навколишні гори. Пісок у місячному світлі був схожий на сніг. Кррасота! Ось тільки моє сидіння, мабуть, знаходилося якраз над двигуном, який безбожно грівся. Але нічого, скоро мерзнутиму. Потрібно добре прогріти кісточки. А ось від вони не повністю згорала солярки, у мене почала боліти голова. Але все колись закінчується, пройшло й це. Ми прибули.

Лисий негр видав ліхтарики. А минулого разу довелося підсвічувати дорогу телефонами. Поки чекали гідів-провідників, до нас підійшли пара торговців, які пропонували різнокольорові пончо з шерсті верблюда. Нам ніби й не треба було. Одяглися ми добре. А одна жінка купила та надягла. Я спитала, чому? Вона мене приголомшила - 5 доларів! Я помацала виріб, обійшла довкола жінки. Тю, класна річ! Ану і мені продайте! Кілька людей і собі прикупили і одяглися. А я одягати поки що не стала, а запхала в рюкзак.

Народ розподілили між гідами, що дали своїм групам різні назви. Нас обізвали "Фараони". І ми почали піднесення.

Наш провідник взяв неабияк спритний темп. Поки дорога була досить пологою, це було некритично. Спітніти я не встигала. Після швидкого галопу провідник влаштовував досить тривалі привали. Ні, так не піде. Я планувала дістатися до вершини із сухою спиною. Тому на черговому привалі ми бочком-бочком і розчинилися в темряві. Ішли у своєму темпі, зупинялися, коли вважали за потрібне. Спочатку я, періодично, виділяла із загальної переклички назву нашої групи, а потім перестала. Дивно! Може, вони вирішили повернутись і пошукати нас? Навряд. У непроглядній темряві відсутність двох із 20 чи 30 людей хто помітить?

Ліхтарик був ледь живий, і ми його відключали, якщо спереду чи ззаду хтось ішов із увімкненим світлом. Але це було небезпечно. Дорога ставала все складнішою, а місяць сховалася за гору. Періодично мало не стикалися з верблюдами, що стояли або лежали. Або йдуть. Бедуїни невтомно їх нам пропонували. І дехто з висхідних здавався, втомившись іти. Але що толку? Попереду 750 високих та нерівних щаблів, які верблюд не подолає. Доведеться ніжками!

То спереду, то ззаду ми чули вигуки гідів. Особливу увагу привертала житня назва «Зайчики-балалайки». Ох, і вигадники ці діти гір!

Почалися щаблі. Тяжко, звичайно, але не так, щоб прямий капець! Тільки вітерець налітав іноді дуже свіженький. Ми присіли відпочити в затишку на камені, накритому дошками. Зверху спускалася жінка. Тяжко спускалася. Ліхтарик у неї вже здох. Ми спитали, куди це вона? Поскаржилася, що більше не може! Ну так, через не можу! У цьому й сенс. Але жінка сказала, що це її межа, а чоловік ейний, так і взагалі, давно вже здався і сидить десь унизу. Проте спускатися в непроглядній темряві дуже небезпечно. Підніматися значно простіше. Я сказала, що тут шию зламати, як два пальці об асфальт. Запропонувала їй посидіти на нашому місці, поки почне хоча б серіти. Холодно, звичайно, але тут хоча б не дме.

Жінка залишилася сидіти, а ми рушили далі, на гору.

До вершини ми підкралися якраз, коли почало світати.

Всі зручні для зйомки місця вже були зайняті. Але мені вдалося знайти прийнятну дислокацію. Щоправда, це був нерівний камінь, забратися на який одні не ризикнули, інші не здогадалися. А я здогадалася і ми ризикнули.

Підклали під дупи ясновський плед, дістали ясновський термос з чаєм і тазик з перекушуванням. А чай був трохи теплим! Гівне, а не термос. Як і компанія, що піднесла його. Але альтернативи немає. Але я не про неї зараз.

Підкріпившись, налаштувалися на сприйняття обряду. Чи не лепота?

Однак сонце швидко стало підніматися, і ми вирушили у зворотний шлях, поступово викриваючись.

Вон там унизу знаходиться колодязь Іллі, куди ми хотіли б пройти.

А ось і розвилка.

Минулого року тут лежав камінь із назвою. А зараз його не було. І з таблички стерли напис. Що відбувається? Дуже хотілося б дізнатися. Але не через ув'язнення.

Не солоно хлібавши, пішли з іншими звичайним маршрутом.

Велика єгипетська стіна

Коли я сфоткала чергового верблюда, за мною погнався його господар, наполегливо пропонуючи мені взяти його (верблюда) в оренду. Я відмовилася. Тоді, побачивши в моїй руці надкусану шоколадку, він почав клянчити хоч її. Млинець! Дорослий чоловік. Відламала шматочок. Відстав.

Далі стояли бедуїнські дівчатка і продавали якісь фенечки. Їм я без прохання відламала по шматочку. Вони мило мені подякували «Шокрану! ». У мене залишалося ще кілька шматочків. Їх я, разом із обгорткою, віддала двом хлопчакам. Вже відійшовши, схаменулась, і вирішила їх сфоткати. Вони милостиво погодилися.

Але обгортку від шоколаду вони вже хотіли, викинути в прірву. Я забрала і кинула в урну, яких тут було достатньо.

Дорогою нам зустрілися люди, які йшли в гору. Глупні! Гріхи ж відпускаються тільки на світанку! Жартую. Не знаю я, коли це відбувається і чи відбувається взагалі. Просто підніматися по спеці, гадаю, не айс. Хоча…

У монастирі св. Катерини ми пробули недовго. Все на бігу. Цього разу церкву з мощами було відкрито. Натомість музей був уже платним. Гід нам на все про все відвів 35 хвилин, мотивуючи тим, що треба поїхати до певного часу. Інакше, наступний коридор проїзду буде лише за кілька годин. Ну що за нісенітниця така! Військовий стан, чи що? Не знаю.

Поки ми вантажилися до автобуса, прибуло кілька тезтурівських. Тю, що їм по жарі не сидиться в готелі? Чи вони чисто в монастир?

Зворотний шлях спочатку важким мені не видався. Добре, що я сиділа не з Вадиком. Він би продрих всю дорогу. Він і продрих, але не поряд зі мною. А я скористалася сусідством з хлопцем і говорила без упину. Тому спати мені зовсім не хотілося, і я була цілком бадьора. Сусід виявився із Казахстану. Військовий льотчик. У процесі балаканини, я розповіла йому, що вибираю місця в хвості літака. Він сказав, що це правильно. Боїнги та аеробуси, при аварії, йдуть носом у землю. І розламуються на кілька частин перед та за крилом. Декілька рядів у хвості мають більше шансів вижити. А ще я від нього дізналася, що пасажирські літаки не мають парашутів навіть для членів екіпажу. Це робиться для того, щоб вони боролися за життя пасажирів, як за власні, до кінця. Тут я згадала, що недавно бачила чудовий, ні просто бомбичний фільм «Екіпаж». Ні, не той, не радянський з Філатовим та Яковлєвою. Американський. Про те, як п'яний у мотлох, пілот посадив літак, що терпить аварію, так, як жоден тверезий би не посадив. От і думай після цього, а чи варто кидати пити? Втім, варто, звісно. Хлопець той фільм також бачив. Було про що поговорити.

Ще мій сусід (я навіть не спромоглася запитати його ім'я) сам того не знаючи, відкрив мені таємницю, звідки взялося стільки бадьорих людей на пляжі в передсвітанний годинник. У його готелі була та сама пісня, що й у нашому. Так ось, причиною цього явища виявилася різниця в часі між Єгиптом і Казахстаном і деякими регіонами Росії. Люди приїжджають та продовжують прокидатися за своїм часом. А чого не піти на море? Заради нього, власне, багато хто і приїхав сюди. Ось вам і здрасть! Ну добре. У мене залишилося ще одне запитання. Якщо всі зайняли місця на пляжі, то чому басейн теж не має місць? У людей що, по два рушники? Хлопець засміявся і сказав, що реально, є й така проблема у їхньому готелі.

А потім ми знову приїхали на околиці Дахаба, де довго стояли вночі. І знову ми там довго стояли. Не знаю чому. У поліцейських була зміна, чи що? Це перетворювалося вже на тортури. Якщо раніше дорога займала 2.5 години, то зараз ми на неї витратили всі 4. Хотілося вже, рішуче, всього – у сортир, спати, їсти, пити. Не знаю чого більше. Воду нам роздали, але пити я не наважувалася. Зупинок на пописати більше не передбачено. І від кого поліцейські нас охороняють? Як же я люблю силові структури, що наші чужі!

У «Султан гардені» висадили сім'ю з дівчинкою років восьми. Я звернула на них увагу ще в мікроавтобусі дорогою з готелю. Увійшовши в мікрик, я привіталася: «Здрастуйте! » Вони мені відповіли аналогічно. Між собою вони говорили якоюсь тарабарською мовою, іноді переходячи на чисто російську. На вигляд були схожі на циган (болгар, молдаван). Але мова, точно не слов'янська і не молдавська.

Вадик у великому автобусі сидів неподалік них і чув їхню розмову з гідом. Виявляється, вони із Казахстану. Їм сьогодні відлітати. Було вже пів на третю, а автобус в аеропорт повинен був їх забрати годину тому. Оце нерви! Я вже на пані вийшла б у такій ситуації. А вони сказали, що візьмуть таксі. І, вийшовши з автобуса, перевалку пішли в готель! Афігети! Я б на день вильоту жодної екскурсії не планувала. Але ж це я. Неспокійне господарство.

На обід ми ледве встигли. Навіть не переодягалися, а пішли, як були – у запилених бутсах та штанях. Втім, навіть після трьох народ спокійнісінько продовжував вживати їжу та алкоголь, і ніхто їх не гнав.

Продовження тут >>>

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал