Побачити Париж і…? І Бордо побачити. І Ла Рошель!
Ну, друже мої, хто з вас знає про Францію? А? Так, ось ви – круасани, терини, цибульний суп? Є. Ви – Сіменон, Делон, Дюма. Ага. Ви – Наполеон, де Голль, натовп Людовіков. Згоден. Канни, Версаль, Лазурний берег. Ну. Ейфелева вежа, Монблан, Лангедок. Достатньо. А Платіні-Зідан-Гризманн, так-так і Мессі? Все все все. Петанк? Чую. Містраль? Бачу. Сир-р-р, вино-о. . . Все правда. Але, повірте, Франція – це пісня!
Пам'ятайте Іва Монтана: під небом Парижа летить пісня, Sous le ciel de Paris, S'envole une chanson, М-м м-м. . . …Щоправда, Париж, як і столиця у будь-якій іншій державі – це далеко не вся країна. Тому ми вирішили (встигли за лічені місяці до пандемії) почати вивчати П'яту Республіку з тилів, околиць. І перші квитки взяли до Бордо.
Отже, Бордо. О, Бордо! Місто – казка, місто – мрія! Тут напрочуд усе. Архітектура, історія, але...У цьому місті виноградні лози ростуть прямо за склом аеропорту. Чи варто дивуватися, що це місце вважається світовою столицею виноробства? Заслужено хлопці, заслужено. Був я і в Римі, і в Португалії, і в Каліфорнійській Напі був. Найкраще вино – тут! Біле, червоне, будь-яке. Погортайте Вікіпедію, а краще просто повірте на слово. У цінах від європейського «рубля» до нескінченності – всі тутешні вина вищі за будь-які похвали. Для мене може червоне Бордо – терпкуватий і надто насичений, але це мої особисті таргани – я любитель білих вин.
Культурний зріз. Звичайно, в моєму рейтингу «намбер ван» – монумент жирондистам. Могутній пам'ятник! Я провів біля нього 4 години і потім щодня намагався пройти поряд – це справжнє диво мистецтва, і на нього можна дивитися вічно! Скульптури, колона, фонтани… Коні з лапами та хвостами драконів, ангели з холодними очима… Звичайно, підриває мозок площа de la Bourse (Біржі). Там у центрі – фонтан Трьох грацій, а довкола – стара фондова біржа та музей митниці, але головне, перед ними – Водне дзеркало. Це така штука - гранітна, пардон, площа, яка покривається то туманом, то водою, то легким бризом, і тут можна бігати, стрибати, лежати, купатися. . . Захоплення цілковите. А ще там, у Бордо, візуальний екстаз – Кафедральний собор Сен-Андре з католицькими порталами, горгульями. І брама Великого дзвону, і міст через Гаронну (це річка тамтешня), і будівля Великого театру. І музеї: витончених мистецтв, сучасного мистецтва, виноробства (природно). Ах, який розвідний міст перед цим винним музеєм – він розлучається не у вертикальній площині, як, наприклад, у Пітері, а у горизонтальній…
До речі, для любителів готувати їжу у відпустці – у Бордо популярні сільськогосподарські ярмарки вихідного дня (а як загорнув! ). У того ж музею, на тій же набережній Гаррони. Бери що хочеш - все своє, французьке, тільки з поля, пасовища, моря. І така особливість: якщо лежатимуть на прилавку, наприклад, марокканські помідорки по 1.5 єврика та французькі – по 6, то кожен поважний француз візьме томат за 6 євробаксів. Ось вам і патріотизм, і допомога, і підтримка вітчизняного сільгоспвиробника. Але вистачить слів. Попереду – Ла Рошель!
Кому з хлопчиків, та й половині дівчаток не знайоме це словосполучення? Особливо тим малечі, кому зараз під 50? Так-так, саме там снідали Атос, Портос, Араміс та Д'Артаньян після вбивства міледі, на очах кардинала Рішельє. До речі, той релігійний діяч справді був грамотним військовим і справді тримав у облозі Ла Рошель. Але зараз не про це. Зараз про те, яке це казкове, не витоптане співвітчизниками місце…
По-перше, дістатися туди не складно (як і будь-якої точки Франції). Ми на вокзалі в Бордо взяли залізничний квиток до цього ихненського Сочі і все...Тут необхідно сказати два слова про французів. Багато чув, читав, що, мовляв, чванливі вони, самозакохані, найчастіше нерозумні. . . Враки! Чарівні та приємні особи. Всюди. Завжди. У всіх верствах суспільства… Купуючи квитки, ми не сподівалися на свій французький prononcer (через його відсутність), дружина знає англійську, італійську, я можу мімікою та у танці передати емоцію… Але квитки ми купили. Нам допомагали всі: касирки, черга, зграйка діточок-біженців із Близького Сходу, собаки, енергійно підвиваючи хвостами…
Долетелі до місця ми за кілька годин. Долетіли - правильне слово: поїзд розганявся часом до 300 км/год. За вікном виноградники зливалися в абсолютний оксамитовий килим, над яким дбайливо височіли величезні вентилятори вітряних електростанцій. Їх там – сотні.
І ось на горизонті ла-рошельський вокзал…Місто. І ось там… Там – рай. Такої кількості яхт я не бачив ніде. Таких припливів-відливів просто не буває у природі (так я думав раніше). Від веж Старого порту хочеться триматися подалі, бо там реально чути і відчутні стогін та гул тамплієрів та гугенотів. Хочете ресторанів, їдалень, кафе, бістро на всі смаки (особливо рибні) та гаманці – це вам у Ла Рошель. Ми там навіть відшукали марокканську кухню (а після поїздки в ту червону-прекрасну країну ми любимо берберську їжу), і вона виявилася дуже автентичною. Та що кухня, тут навіть вокзал – витвір мистецтва.
У готелі були, мабуть, наші найкращі сніданки у Франції. Круасани з запалу, із жару – розміром з півруки, багети, які хрумкали скоринкою в руках, кава, від аромату якої зносило дах, дор-блю та бри - серед ранкових сирів… А дівчата-офіціантки, що зустрічали, воркували так, що здавалося, дай їм в руки гітару – і ось вона пісенька, пардон, chanson у стилі Едіт Піаф, Мірей Матьє чи Зас…Так…Але стоп. На нас чекає Париж!
Ми прибули до Монпарнасу (Gare Montparnasse) – не найкращий вокзал, чесно (ми потім бували в Гар де Ліон – ось він вразив). Але вокзали в Парижі не головне (хоча теж справа цікава). Ми зіткнулися з метро. Другі мої, ніколи, заклинаю, ніколи не спускайтеся в надра паризького метрополітену. Гірше, незрозуміліше, страшніше може бути лише лондонське… Навіть у Тбілісі з їхнім виноградно-круглим та нетверезим алфавітом простіше розібратися. Я вже не говорю про інші колишні радянські підземки. А вже метро в Римі, Стамбулі – це взагалі лабіринт для дітлахів. Але ша, ми про Париж. Я так і не зрозумів, як по цифрах, що миготять на табло, визначати потрібний склад і як орієнтуватися в перехідних галереях. Щастя, що готель ми зняли прямо в центрі міста, і більше я цією системою переміщення не користувався.
Готель наш був неподалік вокзалу Сен-Лазар (далися мені ці залізниці! ). А це означає, що в пішій доступності були і Опера Гарньє, і галерея Ла Файєт, і Мулен Руж… Та що казати, до Лувру ми доходили пішки, ха, і до Тріумфальної арки, прямо по avenue des Champs-É lysé es (хто не зрозумів – Єлисейські поля, подайте хустку, я плачу…).
Париж могутній. Ми заходили в розкручений Лувр (ну як прожити без Мони Лізи? ) і в якісь абсолютно безкоштовні музеї, які не поступаються красою та експонатам. Йшли курними бульварами до Будинку інвалідів (Hô tel des Invalides) і завмирали перед мостом Олександра III (Pont Alexandre III). Ми випивали у Сени, дивлячись на Нотр-Дам де Парі, що височив через паркан і випивали в казковому Полі-Роялі. До речі, про «випивали». Тут це можна скрізь і завжди. Ну, мабуть, не до поросячого вереску – я такого не бачив. Але ж тут п'ють! У тому ж Пале Роялі недалеко від нас присіли два мсьє (схожі на президента їхньої країни, причому обидва) і прямо на лавці (а там до лавок придані столики) пили вино з келихів розміром з мою пральню машинку. Кажуть, у них майже в конституції написано про обов'язкову доступність для кожного француза вина та багета. Особисто я не маю сумніву.
Багети. . . Це релігія Франції. Їх купують оберемками і дарують коханим жінкам, ними починають і зупиняють революції, їх запускають у космос і опускають на морське дно (до речі, про всяк випадок, згадайте форми літальних та підводних апаратів). Це закуска, десерт та основна страва. Місяць та сонце, посуха та дощ. Свобода, рівність та братерство… Стоп, це не з цієї опери. Але такої їжі більше немає ніде…
І ще про їжу. Якщо ви чули два слова «цибульний» та «суп» і не знаєте що це – вам у столицю цієї країни. У жодному місті світу (навіть у самій Франції) не роблять такого простонародного делікатесу. Це щось! Так, є гаспаччо, мінестроне, харчо. Є борщ і донська вуха. . . Але цибульний супчик. . . Хлопці, треба сюди їхати просто заради нього! У кожному ресторані Монмартра та Ейфелевої вежі він свій.
Як, втім, сам Париж. У кожного він свій. Причому кожен приїзд… Та й Франція у кожного своя. У будь-який момент життя…
Як у Іва Монтана: під небом Парижа летить пісня, Sous le ciel de Paris, S'envole une chanson, М-м м-м. . . Elle est né e d'aujourd'hui, Dans le cœ ur d'un garç on…
