Я бросила монетку в море в Сухуми, будучи третеклашкой, в надежде посетить Батуми (очень хотелось в дельфинарий), а в Сухуми его не было. Родители после « суворовского» перехода через Кавказский хребет и поездки по горным дорогам на автобусе-развалюхе хотели провести неделю без стрессов и поездок: просто у моря в хорошем (по тем временам) отеле, поэтому поездка в Батуми не обсуждалась в принципе. Это были спокойные 80-е и жизнь казалась прекрасной и полной надежд. И я надеялась посетить Батуми. Прошло столько лет и уже и не думала, что получится, (дельфинарий посетила в Хургаде и полностью этим удовлетворилась), но... сработало. И вот — неожиданная поездка в Батуми! Мечты сбываются.... ну почти! : )
« Хитрые» дилеры от турфирм отлично разбираются в таких « неожиданностях» , поэтому сами путешествуют « по случаю» - туда, куда хорошие скидки. Это не только « инфотуры» , но и всякие скидки, когда появляется новая турфирма, новое направление, новый перевозчик. Цены реально низкие, по сравнению с обычными турами. Обычные люди о них и не подозревают. Исключительно по блату. Обошлось с носа 4800.00 грн. Система « Фортуна» - т. е. не знаешь куда едешь. Обещали 3-у в Батуми. Без еды. Прикинули — 20 лари в день на еду должно хватить. Курсы на июль 2016 г. : 1 бакс = 2.34 лари. 1 лари = 10.70 грн. Изучив советы (в том числе и на Турправде) решили — наменяем баксов и там будем по мере необходимости переходить на лари (и на всякий случай ещё и карточку захватим). Это было удобное решение, так как обменники кругом (как в придорожных магазинчиках, и сёлах, так и в Батуми). Сразу оговорюсь — люди расплачивались в магазинах и карточками (приватовскими и вроде видели даже отделение в Батуми — но на сайте я не нашла) и по какому курсу происходил обмен, я не знаю. В местном банке сказали, что гривны на лари менять не выгодно, лучше доллары. В общем: расчёт оказался правильным — хватило (без изысков и в сильную жару аппетит умеренный).
Итак — вылет из Жулян прямо в Батуми. Компания в этот раз была из 4-х взрослых, так что скинулись на такси (600 грн. ) - вышло по 150 грн. Если учитывать, что маршрутка до столицы стоит 80-85 грн. , а там ещё как-то добираться по городу, то вроде и не дорого за удобство: доставка без пересадок и с комфортом всех устраивала. Обратно так же. Вылет был поздним, прилёт — ранним, так что комфорт нам был необходим.
Жуляны мне понравились — без понтов, как в Борисполе. Тоже могу сказать и про аэропорт Батуми. Маленькие и вполне удобные, с дьютиками. Такого шмона как в Борисполе или Шарме, пассажирам не устраивали. Воду в поллитровочках пронесли спокойно, никто ничего не отбирал. Некоторых в Батуми при вылете, правда досматривали, но очень выборочно (ну нравятся им полуголые « блонди» , что тут уж поделаешь) : ). В общем, было ощущение, что летим не за границу, а на внутреннем рейсе. Новый перевозчик « Bravo Airwais» выглядел лучше чем теперь выглядит Мау. Да и кормил не « каменными» рогаликами, а приличными сандвичами (на вкусном хлебе для тостов с приличной ветчиной). Соков не было, но был выбор воды и лимонадов. Выдавали к чаю и кофе (обратно) шоколадку и кексики. В общем перелётами остались довольны — наш перевозчик не подкачал! Особенно на фоне того, что в Батуми на сутки застряли люди с перевозчиком ЯнЭйр (YANAIR). Из инфы в тырнете то же случилось в Болгарии и этого перевозчика будут проверять в связи с техническим состоянием. Так что будьте осторожны — проверяйте у туроператора ещё и перевозчика
Итак, прилетели. Надо отметить, что моя роль в нашей компании свелась к фразе - « а я вам говорила....» . Припоминаю, что древние боги дали Троянской Кассандре дар предвидения + маленький бонус: при этом ей никто не верил. : ) … Вышло аналогично. Не хотели ехать только те, кто уже был на Кавказе ранее — т. е. я и единственный мужчина в нашей компании (взяли его за представительный вид и габариты, чтобы отгонять местных мачо, ну и поскольку он был супругом одной из нас и родственником другой). Его поймали на согласии поехать в « подогретом» состоянии, а у меня просто не было выбора (экономический кризис ббрбрбрбр его за ногу, а на море то хочется).
Сразу оговорюсь — Аджария это не Грузия! Вернее только маленькая « особенная» часть. По этой местности судить о Грузии совершенно не верно, так же как было бы глупо сравнивать западные и восточные области Украины (ну и северные и южные тоже). В принципе, как и в любой стране области и регионы сильно различаются: это всегда очень разные местности по менталитету и образу жизни. Автоно? мная Респу? блика Аджа? рия - исторический, географический и политико-административный регион на крайнем юго-западе Грузии, рядом с Турецкой границей. Образована 16.07. 1921 г. как Аджарская АССР - единственная в номинально атеистическом СССР автономия, основанная не на национальном, а на религиозном принципе! Основное население Аджарии — аджарцы, этнографическая группа грузинского народа (но не классические грузины), среди которой в средние века широко распространился ислам (« спасибо» 300-летнему господству Османского государства). Общаясь с дамой из Тбилиси, сложилось впечатление, что многие тут опять возвращаются к христианству, но в реальности у них теперь путаница из разных религиозных постулатов (например, они никогда не изменяли традиции ставить на домашнем хлебе крестик, будучи под исламом). Грузинского языка тут почти не услышишь: местный диалект, турецкий и русский преобладают. Хотя, молодёжь русский знает уже плохо (но, вроде калякают по англицки), если нужно что-то узнать, обращайтесь к людям постарше, они его учили в школе.
В общем я знала что увижу, хотя и « купилась» на призывы подруги — возьми что-то понаряднее. Почти все провалялось в чемодане. Это не Одесса.... Использовались только вещи для пляжа (пляжные: шорты, платье и туника чтобы не обгореть) и один вариант для одного « парадного выхода» . Лучше всего тут подходят - джинсы с футболками и кроссовки.
По прилёту в аэропорту нас усадили в приличный автобусик с надписями « вип» и повезли.... и тут началось.... сразу за пределами аэропорта....эээээ.... ну Иран и все тут... Повезли не в Батуми... Так как мы « дегустировали» лучший виски на свете уже несколько часов, нас это не насторожило... но когда нас завезли в какое-то...эээ... село (аул) и водитель стал путаться между симпатичными и не достроенными домиками, съезжать с асфальта на грунтовку, и петлять, спрашивать у всех дорогу... меня укачало... все начали ныть и ругаться... и я в первый раз всем напомнила: « а я вам говорила....» . Благодаря вискарику, меня не послали. Привезли к 4-х этажному « отелю» - маленький домишко, коттедж... там всем места не хватило. Нас это не опечалило, так как все подумали — значит поселят в нормальном отеле, а не в « гостевом доме» . Все ждали обещанные три звезды. Хозяин « отеля» , сказал — что те, что не поместились у него (он берет только тех кто с завтраком), будут жить у его сестры — рядом, через пустырь (на котором паркуются фуры). У сестры (семейный отель « Жемчужина Чёрного моря» , как для меня — слишком пафосное название для домика без крыши) оказалось еще проще. Я начала смеяться. Те, кто не пил, начали кричать что они заплатили вообще за 4 звезды — где они? Хозяин (в итоге он получил у нас прозвище — Уж), сказал — а разве бывают звезды? : ). Меня не удивило, что в Аджарии звёзд не бывает (что им там делать? ) и я убедила всех уже заселяться, так как все равно лучше не будет, а надо скорее на море. И тут поспокойнее чему у Ужа с его магазинчиком (где мы потом и скупались и меняли доллары). Уж подтвердил — тут спокойнее. Рядом пастбище, и пустырь, и море видно, а горы рядом. Ощущение: смешали « Лазурное» и Яремче + добавили немного Ирана.... колорит зашкаливает....
Отельчик оказался не так страшен как казалось (потолок был, а крыши не было, так как он не достроен, что тут обычное дело), но в комнатах были все удобства: санузел, кровати, шкаф, тумбочки, кондиционер, телевизор. Белье дали, а полотенца и туалетную бумагу пришлось просить. Не было фена и « банного набора» , хорошо, что мы захватили с собой из египетских и турецких отелей мини упаковки шампуня и геля. Один раз сломался унитаз (подчинили), в пульте от телевизора не было батарейки (добавили), пульт от кондиционера был на 3-4 номера (кроме нас он никому не был нужен). Так что устроились без излишеств, но с удобствами. Хозяева милые люди (с детьми и бабушками-дедушками) жили тут же (в подвале этого отеля, где была столовая и кухня), и заботились о нас почти « по-семейному» (завтрак вроде 20 лари с носа). Дорога (коряво-каменистая) на пляж проходила через пастбище с коровами, в магазин к Ужу — через пустырь-стоянку, к автобусу в город — через разливную канализацию по камням. Все мило и по-сельски. В начале был дождь, но мы на 2-й день попросили прадедушку сделать хорошую погоду — и о чудо! Сразу вышло солнце и уже не покидало нас.
Итак, поселили, как вы поняли, нас не в Батуми. Поселили нас в Гонио. Батуми — это же Аджарская столица и основные морские ворота Грузии. Мы же попали в приморскую зону (это Кобулети, Махинджаури, Гонио, Сарпи и др. ) Село Гонио (мы называли его « гониво» или « галимое» ) находится в 5 километрах к северу от турецкой границы и в 15 км. и к югу от Батуми на берегу Черного моря (которое тут чище, чем в Батуми). Изначально это была крепость Апсара (римский форпост), которая сохранилась до наших дней и подлежит осмотру (билет 3 лари), хотя маленькая. Но, предположительно тут находится могила Апостола Матвея, того самого, из 12.
Первые дни мы усиленно пили местное вино и посещали на автобусе Батуми (сделаю отдельный фотоотчет этого интересного города), где пробовали местную кухню и осматривали архитектурные изыски. Погода в начале была дождливая, и хотя мы расстроились, осмотреть Батуми, нам было не жарко. Вода в море была теплейшая и прозрачнейшая, но галечный пляж, это просто жесть. Толи по жадности, или по недомыслию (о вино, вино), мы не купили сразу силиконовые прозрачные тапки (10 лари) и очень страдали от захода в море. Всем рекомендую их приобрести сразу, так как они лучше египетских коралловых тапочек (которые рвутся и набухают от воды). Потом они пригодятся и в других странах. Лежак стоит 3 лари. Я решила не скупиться, так как на пляже таки есть грязь и шприцы. Кроме того, местные мамы разрешают « писающим мальчикам» делать свое дело прямо тут, не отходя в кусты. Раздевалок и уборных на пляже, разумеется нет (бегали в сортир то к Ужу, то в шикарный отель у пляжа). Есть платная душевая (50 местных копеек). Кроме того, у местного населения, что приезжает на отдых « очаровательная» привычка кидаться камнями, да и вообще они как-то тоже не сильно соблюдают личное пространство (ходят почти по голове).
Покушать на пляже можно — ходят торговцы с кукурузой и чучхелами (и прочим) … но, мы предпочитали местные пляжные кафешечки. Они все одинаковые по виду — сарайчики с соломенными крышами (вернее это высохший тростник) — полная ассоциация с домиком одного из поросят, что сдул волк. В итоге мы облюбовали заведение « Чарли» , где порции побольше. Но у них тоже есть милая привычка - приносить без просьбы лаваш к каждому блюду и включать сумму в счёт (кстати — единственная кафешка где подают именно лаваш, в других местах почему-то батоны, которые мы и дома то не едим). Мы сориентировались и стали просить половину порции лаваша (1 лари). Старались попробовать больше местных блюд, поэтому всегда заказывали одно новое общее блюдо (на 4-х) чтобы попробовать по кусочку. Названия даже не хочу и вспоминать, так как это не возможно: чашушули, аджапсандали и пр. Почти все понравилось — очень интересный аджарский хачапури в виде лодочки: с растопленным сыром, маслом и яйцом. Шашлык — разный в разных кафе. Мне полюбился густой суп-пюре с курицей, которого с лавашом хватало в качестве обеда — 6+1+налог = 8 лари. Свиной шашлык с лавашом — 10 лари. Учтите, они добавляют налог к суммам, так что счёт будет больше, нежели цены в меню. Обращаю ваше внимание, что у них плохо с зеленью. Я думала, у меня будет цинга. К шашлыку никто и не думал делать подложку из зелени — просто положили в блюдо, добавили пару колец сырого лука и все. Никаких салатных листьев, петрушки, кинзы даже в качестве украшения. Овощной салат, как отдельное блюдо стоит как мясное.
В общем, немного грустно, так как некоторые ждали « кавказского гостеприимства» . Тут его нет. По вечерам собирались на ужин во дворе отельчика и накрывали в складчину стол с вином. И тут начинали сползаться местные постояльцы (грузины, армяне) и хозяева... Отлично все наминали и выпивали. Помогали так сказать. На третий раз им уже сказали (под « парами» , разумеется), что они жлобы и совсем не гостеприимны.... и только тогда был принесён армянский коньяк и грузинские закуски. Хорошо, что магазинчик Ужа был не далеко — у него были и фрукты, и домашнее вино и йогурт (мацони), вода, чай и прочее. Рядом на трассе тоже были магазины где вода дешевле (1-1.5 лари большая) и ассортимент больше. Воду покупали, так как из крана текла с песочком. А вообще, самый лучший вариант — закупаться в супермаркетах в Батуми: там все (кроме зелени — пучок 3 лари) дешевле. Кроме того много местной кулинарии на развес — набирали салатов, сыра, блюд из баклажан, лаваш, брали 5-литровую баклажку с вином (еще и бесплатно « дегустировали» разное вино) и с полными руками ехали в свое Гонио: маршрутки ходят до поздней ночи (1 лари), в отличии от автобусов (80 коп. туда и обратно). Но, понять где они ходят — проблема! Очень много времени мы провели глубокой ночью поджидая маршрутки на разных тёмных и пустынных улицах в надежде уехать (по советам местных, которые мы видимо не понимали....о вино, вино....поэтому подозревали туземцев в разных коварствах). Некоторые проблемы в общении с местными возникают — мы не понимаем их, они нас (даже без вина). А спросить дорогу на Кавказе, это точно как по анекдоту: « Уважаемый, как пройти туда-то? - О! Счас расскажу! Подержи арбуз! » . Очень общительные и любознательные, в итоге — по полчаса уходило чтобы что-то узнать.... Прикольно, но времени занимает много....
С транспортом тоже интересный вопрос, мы пока разобрались, несколько раз ездили « зайцем» . Маршрут: Батуми — Гонио — Граница, оборудован « крутыми» автобусами с кондиционерами (не везде такие), в которых в основном все расплачиваются карточками (везде специальные устройства). Кроме того, у водителя продаются билеты. Очень странные : ). Билет двойной (80 коп. ) — его надо не просто купить, но и пробить в специальном компостере (которых меньше чем считывающих устройств для карточек, поэтому мы их сразу не нашли). Можно использовать билет по-разному: одним пассажиром — туда и обратно: пробивать один раз туда и второй раз обратно. Или на одном билете ехать вдвоём — пробиваешь сразу 2 раза. Пока мы поняли....эээээ... Несколько раз спрашивали... просто не сразу поняли (о....вино, вино). Я почему так подробно описываю, да потому что автобус идёт до границы. Поняли? С загранпаспортами ее можно пересечь и вернуться с покупочками! Там дьютики и тряпочные магазины. Виски стоит вроде на 7 баксиков дешевле, нежели в аэропорту! Мы протупили (вино, вино) когда ездили туда смотреть водопадик на автобусе (не взяли паспорта), а хозяин рассказал уже этот момент в последний день за обильным ужином. Тут мы поняли почему автобус заполнен « под завязку» людьми с торбами. Эх....сорвались покупочки....Так что дело осталось не сделанным! Надеюсь на вас!
В общем, не рассчитывайте тут на турецкий или египетский сервис. Все гораздо проще и тривиальнее, при этом вы получаете море и горы! Вы получаете новые впечатления! Но, в начале июля, у них ещё как-бы не сезон — ощущение: душный жаркий влажный май. Или просто жаркий май. Летают майские жуки, цветут цветы, которые давно отцвели на Украине. Ещё ничего не поспело (фрукты привозные). Солнце жарит сильно — АдЖария, однако! Видимо самое лучшее время у них — сентябрь (по их словам). В общем, не знаю как мои приятели, я не была разочарована, так как изначально ничего не ждала. Они же сказали, что больше сюда ни ногой.... Я даже не поехала с ними в Тбилиси (арендовали авто, которое искали практически все время отдыха), чтобы не слушать их нытье и не приговаривать как старая грымза: « а я вам говорила...» . Им в поездке понравилось не все, но Тбилиси понравился — старый город над Курой, при этом очень стильный. Сказали маленький, но можно потратить дня 3 на проживание там и осмотр местных достопримечательностей (храмов, пещер, водопадов, долин и винных заводиков).
Мне же впечатлений хватило и так... если у меня есть выбор — экскурсии или море, я всегда выбираю море. Я не путешественник, я турист.... Мне дорого просто море. У меня наворачиваются сентиментальные глупые слезы, когда я слышу стихи: « Я как зверь зализываю раны. И как кофе растворяю горе. Пахну счастьем, солнцем и кальяном. Приезжай! Скучаю! (подпись) « МОРЕ»!! ! » .
Я люблю и Чёрное, и Красное, и Средиземное: они все разные на вкус и ощущения, и все приятные. У каждого свой фетишь или манечка: горы, игры, рафтинг, шопинг, машины, а у меня море. И двухдневное отшельничество на пляже в конце поездки дало свою награду — насыщенный шоколадный загар, которого у меня не было много лет (люди оглядываются). Спокойный расслабленный отдых у моря, вот что нужно мне, как туристу (не считая вторжения в мою реальность настойчивых тбилисских мачо, что даже заказали мне песню в кафе за обедом « две свечи» , какая гадость....у них не было шансов, бедняжки...). В общем, в памяти об отдыхе осталось море, прекраснейшее море на фоне гор, по которому я постоянно скучаю.... Ну просто жизненно необходимо раз в год с ним видеться, и не важно: Чёрное, Красное или Средиземное! В общем... я опять бросила монетку в море... Интересно, как сработает? Лет через 20 в Тбилиси? : ).
Я кинула монетку в море в Сухумі, будучи третеклашкою, сподіваючись відвідати Батумі (дуже хотілося в дельфінарій), а в Сухумі його не було. Батьки після «суворівського» переходу через Кавказький хребет та поїздки гірськими дорогами на автобусі-розвалюсі хотіли провести тиждень без стресів та поїздок: просто біля моря в хорошому (на той час) готелі, тому поїздка до Батумі не обговорювалася в принципі. Це були спокійні 80-ті і життя здавалося прекрасним і сповненим надій. І я сподівалася відвідати Батумі. Минуло стільки років і вже й не думала, що вийде (дельфінарій відвідала в Хургаді і повністю цим задовольнилася), але. . . спрацювало. І ось — несподівана подорож до Батумі! Мрії здійснюються.... ну майже! : )
«Хитрі» дилери від турфірм відмінно розбираються в таких «несподіваностях», тому самі подорожують «нагоди» - туди, куди гарні знижки. Це не лише «інфотури», а й усілякі знижки, коли з'являється нова турфірма, новий напрямок, новий перевізник. Ціни реально низькі порівняно зі звичайними турами. Звичайні люди про них і не підозрюють. Винятково за блатом. Обійшлося з носа 4800.00 грн. Система «Фортуна» - тобто не знаєш куди їдеш. Обіцяли третю в Батумі. Без їжі. Прикинули — 20 скринь на день на їжу має вистачити. Курси на липень 2016:1 долар = 2.34 ларі. 1 ларі = 10.70 грн. Вивчивши поради (в тому числі і на Турправді) вирішили - наміняємо баксів і там будемо при необхідності переходити на скрині (і про всяк випадок ще й картку захопимо). Це було зручне рішення, оскільки обмінники навколо (як у придорожніх магазинчиках, і в селах, так і в Батумі). Відразу обмовлюся — люди розплачувалися в магазинах і картками (приватівськими і ніби бачили навіть відділення в Батумі — але на сайті я не знайшла) і за яким курсом відбувався обмін, я не знаю. У місцевому банку сказали, що гривні на скрині міняти не вигідно, краще за долари. Загалом: розрахунок виявився правильним — вистачило (без вишукувань і в спеку апетит помірний).
Отже, виліт із Жулян прямо в Батумі. Компанія цього разу була з 4-х дорослих, тож скинулися на таксі (600 грн. ) – вийшло по 150 грн. Якщо враховувати, що маршрутка до столиці коштує 80-85 грн. , а там ще якось добиратися містом, то начебто й не дорого за зручність: доставка без пересадок і з комфортом всіх влаштовувала. Назад так само. Виліт був пізнім, приліт — раннім, тому комфорт нам був необхідний.
Жуляни мені сподобалися — без понтів, як у Борисполі. Теж можу сказати і про аеропорт Батумі. Маленькі та цілком зручні, з дьютиками. Такого шмону як у Борисполі чи Шармі пасажирам не влаштовували. Воду в півлітровках пронесли спокійно, ніхто нічого не відбирав. Деяких у Батумі при вильоті, щоправда, доглядали, але дуже вибірково (ну подобаються їм напівголі «блонді», що тут поробиш) : ). Загалом було відчуття, що летимо не за кордон, а на внутрішньому рейсі. Новий перевізник Bravo Airwais виглядав краще ніж тепер виглядає Мау. Та й годував не «кам'яними» рогаликами, а пристойними сандвічами (на смачному хлібі для тостів із пристойною шинкою). Соків не було, але був вибір води та лимонадів. Видавали до чаю та кави (назад) шоколадку та кексики. Загалом перельотами залишилися задоволені – наш перевізник не підкачав! Особливо на тлі того, що в Батумі на добу застрягли люди з перевізником ЯнЕйр (YANAIR). З інформації в тирнеті те саме сталося в Болгарії і цього перевізника перевірятимуть у зв'язку з технічним станом. Тож будьте обережні — перевіряйте у туроператора ще й перевізника
Тож прилетіли. Треба відзначити, що моя роль нашої компанії звелася до фрази - «а я вам говорила....». Пригадую, що давні боги дали Троянській Кассандрі дар передбачення + маленький бонус: у своїй їй ніхто не вірив. : ) … Вийшло аналогічно. Не хотіли їхати тільки ті, хто вже був на Кавказі раніше — тобто я і єдиний чоловік у нашій компанії (взяли його за представницький вигляд та габарити, щоб відганяти місцевих мачо, ну і оскільки він був чоловіком однієї з нас та родичем іншої) ). Його зловили на згоді поїхати в «підігрітому» стані, а в мене просто не було вибору (економічна криза ббрбрбрбр його за ногу, а на морі щось хочеться).
Відразу обмовлюся — Аджарія це не Грузія! Точніше лише маленька «особлива» частина. По цій місцевості судити про Грузію абсолютно не правильно, так само як було б безглуздо порівнювати західні та східні області України (та й північні та південні теж). У принципі, як і в будь-якій країні області та регіони дуже різняться: це завжди дуже різні місцевості за менталітетом та способом життя. Автономна Республіка Аджарія - історичний, географічний і політико-адміністративний регіон на крайньому південному заході Грузії, поряд з Турецьким кордоном. Утворена 16.07. 1921 р. як Аджарська АРСР - єдина в номінально-атеїстичному СРСР автономія, заснована не на національному, а на релігійному принципі! Основне населення Аджарії — аджарці, етнографічна група грузинського народу (але не класичні грузини), серед якої у середні віки широко поширився іслам («дякую» 300-річному пануванню Османської держави). Спілкуючись із дамою з Тбілісі, склалося враження, що багато хто знову повертається до християнства, але насправді в них тепер плутанина з різних релігійних постулатів (наприклад, вони ніколи не змінювали традиції ставити на домашньому хлібі хрестик, будучи під ісламом). Грузинської мови тут майже не почуєш: місцевий діалект, турецька та російська переважають. Хоча, молодь російська знає вже погано (але, начебто калають англійською), якщо потрібно щось дізнатися, звертайтеся до старших людей, вони його вчили в школі.
Загалом я знала що побачу, хоч і «купилася» на заклики подруги — візьми щось порядніше. Майже все провалялося у валізі. Це не Одеса....Використовувалися тільки речі для пляжу (пляжні: шорти, сукня та туніка, щоб не обгоріти) та один варіант для одного «парадного виходу». Найкраще тут підходять - джинси з футболками та кросівки.
По прильоті в аеропорту нас посадили в пристойний автобусик з написами «віп» і повезли. Повезли не в Батумі. . . Так як ми «дегустували» найкращий віскі на світі вже кілька годин, нас це не насторожило. . . але коли нас завезли в якесь. . . ее. . . село (аул) та водій став плутатися між симпатичними і недобудованими будиночками, з'їжджати з асфальту на грунтовку, і петляти, питати у всіх дорогу. . . мене захитало. . . всі почали нити і сваритися. . . і я вперше всім нагадала: «а я вам говорила....». Завдяки вискарику мене не послали. Привезли до 4-поверхового «готелю» - маленький будиночок, котедж. . . там усім місця не вистачило. Нас це не засмутило, тому що всі подумали — отже, поселять у нормальному готелі, а не в «гостовому будинку». Усі чекали обіцяні три зірки. Господар «готелю», сказав — що ті, що не помістилися в нього (він бере тільки тих, хто зі сніданком), житимуть у його сестри — поряд, через пустир (на якому паркуються фури). У сестри (сімейний готель «Перлина Чорного моря», як для мене — надто пафосна назва для будиночка без даху), виявилося ще простіше. Я почала сміятися. Ті, хто не пив, почали кричати, що вони заплатили взагалі за 4 зірки — де вони? Хазяїн (врешті-решт він отримав у нас прізвисько — Уж), сказав — а хіба бувають зірки? : ). Мене не здивувало, що в Аджарії зірок не буває (що їм там робити? ) і я переконала всіх уже заселятися, бо все одно не буде краще, а треба швидше на морі. І тут спокійніше, ніж у Вужа з його магазинчиком (де ми потім і скуповувалися і міняли долари). Підтвердив — тут спокійніше. Поруч пасовища, і пустир, і море видно, а гори поряд. Відчуття: змішали «Лазурне» та Яремче + додали трохи Ірану....колорит зашкалює....
Готель виявився не такий страшний як здавалося (стеля була, а даху не було, тому що він не добудований, що тут звичайна справа), але в кімнатах були всі зручності: санвузол, ліжка, шафа, тумбочки, кондиціонер. Білизна дали, а рушники та туалетний папір довелося просити. Не було фену та «банного набору», добре, що ми захопили з собою з єгипетських та турецьких готелів міні упаковки шампуню та гелю. Один раз зламався унітаз (підкорили), у пульті від телевізора не було батарейки (додали), пульт від кондиціонера був на 3-4 номери (крім нас він нікому не був потрібен). Так що влаштувалися без надмірностей, але із зручностями. Господарі милі люди (з дітьми та бабусями-дідусями) жили тут же (у підвалі цього готелю, де була їдальня та кухня), і дбали про нас майже «по-сімейному» (сніданок на кшталт 20 ларі з носа). Дорога (коряво-кам'яниста) на пляж проходила через пасовищу з коровами, в магазин до Вужа - через пустир-стоянку, до автобуса в місто - через розливну каналізацію по камінню. Все мило та по-сільськи. На початку був дощ, але ми на другий день попросили прадіду зробити хорошу погоду - і про диво! Відразу вийшло сонце і вже не покидало нас.
Отже, поселили, як ви зрозуміли, нас не в Батумі. Поселили нас у Гоніо. Батумі - це Аджарська столиця і основні морські ворота Грузії. Ми ж потрапили в приморську зону (це Кобулеті, Махінджаурі, Гоніо, Сарпі та ін. ) Село Гоніо (ми називали його «гоніво») або «галимове») знаходиться за 5 кілометрів на північ від турецького кордону та за 15 км. і на південь від Батумі на березі Чорного моря (яке тут чистіше, ніж у Батумі). Спочатку це була фортеця Апсара (римський форпост), яка збереглася донині і підлягає огляду (квиток 3 ларі), хоча маленька. Але, ймовірно, тут знаходиться могила Апостола Матвія, того самого, з 12.
Перші дні ми посилено пили місцеве вино і відвідували на автобусі Батумі (зроблю окремий фотозвіт цього цікавого міста), де пробували місцеву кухню та оглядали архітектурні вишукування. Погода на початку була дощова, і хоча ми засмутилися, оглянути Батумі, нам було не спекотно. Вода в морі була тепла і прозора, але гальковий пляж, це просто жерсть. Толі за жадібністю, або за недомислом (про вино, вино), ми не купили відразу силіконові прозорі тапки (10 ларі) і дуже страждали від заходу в море. Всім рекомендую їх придбати відразу, тому що вони краще за єгипетські коралові тапочки (які рвуться і набухають від води). Потім вони стануть у нагоді і в інших країнах. Лежак коштує 3 скрині. Я вирішила не скупитися, тому що на пляжі є бруд і шприци. Крім того, місцеві мами дозволяють «післям хлопчикам» робити свою справу прямо тут, не відходячи в кущі. Роздягальню і вбиралень на пляжі, зрозуміло немає (бігали в сортир то до Вужа, то в розкішний готель біля пляжу). Є платна душова (50 місцевих копійок). Крім того, у місцевого населення, що приїжджає на відпочинок «чарівна» звичка кидатися камінням, та й взагалі вони якось теж не сильно дотримуються особистого простору (ходять майже по голові).
» Вони всі однакові на вигляд - сарайчики з солом'яними дахами (вірніше це висохла тростина) - повна асоціація з будиночком одного з поросят, що здув вовк. У результаті ми облюбували заклад «Чарлі», де більші порції. Але в них теж є мила звичка - приносити без прохання лаваш до кожної страви і включати суму в рахунок (до речі - єдина кафешка де подають саме лаваш, в інших місцях чомусь батони, які ми і вдома не їмо). Ми зорієнтувалися і стали просити половину порції лаваша (1 ларі). Намагалися спробувати більше місцевих страв, тому завжди замовляли одну нову спільну страву (на 4-х), щоб спробувати по шматочку. Назви навіть не хочу і згадувати, тому що це не можливо: чашушулі, аджапсандалі та ін. Майже все сподобалося — дуже цікавий аджарський хачапурі у вигляді човника: із розтопленим сиром, олією та яйцем. Шашлик - різний у різних кафе. Мені полюбився густий суп-пюре з куркою, якого з лавашем вистачало як обід — 6+1+податок = 8 ларі. Свинячий шашлик із лавашем — 10 ларі. Врахуйте, вони додають податок до сум, так що рахунок буде більшим, ніж ціни в меню. Звертаю вашу увагу, що у них погано із зеленню. Я думала, у мене буде цинга. До шашлику ніхто й не думав робити підкладку із зелені — просто поклали у страву, додали пару кілець сирої цибулі та й годі. Ніякого салатного листя, петрушки, кінзи навіть як прикраса. Овочевий салат, як окрема страва, стоїть як м'ясне.
Загалом, трохи сумно, тому що деякі чекали «кавказької гостинності». Тут його нема. Вечорами збиралися на вечерю у дворі готельчика і накривали складчину стіл з вином. І тут починали сповзатися місцеві постояльці (грузини, вірмени) та господарі. . . Чудово всі наминали та випивали. Допомагали так би мовити. На третій раз їм уже сказали (під «парами», зрозуміло), що вони жлоби і зовсім не гостинні. . . і тільки тоді принесли вірменський коньяк і грузинські закуски. Добре, що магазинчик Вужа був недалеко - у нього були і фрукти, і домашнє вино і йогурт (мацоні), вода, чай та інше. Поряд на трасі теж були магазини де вода дешевша (1-1.5 ларі велика) і асортимент більше. Воду купували, бо з крана текла із пісочком. А взагалі, найкращий варіант — закуповуватись у супермаркетах у Батумі: там все (крім зелені — пучок 3 ларі) дешевше. Крім того, багато місцевої кулінарії на вагу — набирали салатів, сиру, страв з баклажанів, лаваш, брали 5-літрову баклажку з вином (ще й безкоштовно «дегустували» різне вино) і з повними руками їхали у своє Гоніо: маршрутки ходять до пізньої ночі (1 ларі), на відміну від автобусів (80 коп. туди і назад). Але зрозуміти де вони ходять — проблема! Дуже багато часу ми провели глибокої ночі чекаючи маршрутки на різних темних і безлюдних вулицях в надії виїхати (за порадами місцевих, які ми мабуть не розуміли.... про вино, вино.... тому підозрювали тубільців у різних підступах). Деякі проблеми зі спілкуванням з місцевими виникають — ми не розуміємо їх, вони нас (навіть без вина). А спитати дорогу на Кавказі, це точно як за анекдотом: «Шановний, як пройти туди? - О! Зараз розповім! Потримай кавун! ». Дуже товариські і допитливі, в підсумку - по півгодини йшлося щоб щось дізнатися.... Прикольно, але часу займає багато....
З транспортом теж цікаве питання, ми поки що розібралися, кілька разів їздили «зайцем». Маршрут: Батумі - Гоніо - Кордон, обладнаний «крутими» автобусами з кондиціонерами (не скрізь такі), в яких переважно всі розплачуються картками (скрізь спеціальні пристрої). Крім того, у водія продаються квитки. Дуже дивні : ). Квиток подвійний (80 коп. ) — його треба не просто купити, а й пробити в спеціальному компостері (яких менше ніж пристроїв для зчитування карток, тому ми їх відразу не знайшли). Можна використовувати квиток по-різному: одним пасажиром - туди і назад: пробивати один раз туди та другий раз назад. Або на одному квитку їхати удвох – пробиваєш одразу 2 рази. Поки ми зрозуміли.... еээээ...Декілька разів питали...просто не відразу зрозуміли (о.... вино, вино). Я чомусь так докладно описую, та тому що автобус іде до кордону. Зрозуміли? Із закордонними паспортами її можна перетнути і повернутися з покупками! Там дьютики та ганчіркові магазини. Віскі коштує ніби на 7 баксиків дешевше, ніж в аеропорту! Ми протупили (вино, вино) коли їздили туди дивитися водоспад на автобусі (не взяли паспорти), а господар розповів уже цей момент в останній день за рясним вечерею. Тут ми зрозуміли, чому автобус заповнений «під зав'язку» людьми з торбами. Ех.... зірвалися покупочки.... Так що справа залишилася не зробленим! Сподіваюся на вас!
Загалом, не розраховуйте тут на турецький або єгипетський сервіс. Все набагато простіше і тривіальніше, при цьому ви отримуєте море та гори! Ви отримуєте нові враження! Але, на початку липня, у них ще ніби не сезон — відчуття: душний жаркий вологий травень. Або просто спекотний травень. Літають хрущі, цвітуть квіти, які давно відцвіли в Україні. Ще нічого не встигло (фрукти привізні). Сонце жарить сильно - Аджарія, однак! Мабуть, найкращий час у них — вересень (за їхніми словами). Загалом, не знаю як мої друзі, я не була розчарована, тому що спочатку нічого не чекала. Вони ж сказали, що більше сюди ні ногою.... Я навіть не поїхала з ними в Тбілісі (орендували авто, яке шукали практично весь час відпочинку), щоб не слухати їх скиглі і не примовляти як стара гримза: «а я вам говорила...». Їм у поїздці сподобалося не все, але Тбілісі сподобалося – старе місто над Курою, при цьому дуже стильне. Сказали маленький, але можна витратити 3 дні на проживання там і огляд місцевих визначних пам'яток (храмів, печер, водоспадів, долин і винних заводиків).
Мені ж вражень вистачило й так. . . якщо я маю вибір — екскурсії чи море, я завжди вибираю море. Я не мандрівник, я турист. . . Мені дорого просто море. У мене навертаються сентиментальні дурні сльози, коли я чую вірші: «Я як звір зализую рани. І як кави розчиняю горе. Пахну щастям, сонцем і кальяном. Приїжджай! Сумую! (Підпис) «МОРЕ» !! ! ».
Я люблю і Чорне, і Червоне, і Середземне: вони всі різні на смак і відчуття, і всі приємні. У кожного свій фетиш чи манечка: гори, ігри, рафтинг, шопінг, машини, а в мене море. І дводенне пустельництво на пляжі наприкінці поїздки дало свою нагороду — насичену шоколадну засмагу, якої у мене не було багато років (люди озираються). Спокійний розслаблений відпочинок біля моря, ось що потрібно мені, як туристу (не рахуючи вторгнення в мою реальність наполегливих тбіліських мачо, що навіть замовили мені пісню в кафе за обідом «дві свічки», яка гидота....у них не було шансів, бідолахи. . . ). Загалом, у пам'яті про відпочинок залишилося море, прекрасне море на тлі гір, за яким я постійно сумую. Ну просто життєво необхідно раз на рік з ним бачитися, і не важливо: Чорне, Червоне або Середземне! Загалом. . . я знову кинула монетку у море. . . Цікаво, як спрацює? Років через 20 у Тбілісі? : ).
