Индия: «иди вперед»!
«… «Восьмой год» был сложным для многих, и, наверное, не стоит останавливаться на этом подробно…», - писал я ровно год назад, рассказывая читателю о своих аргентинских приключениях. Я ошибался! – могу признать я теперь, - «девятый» в вопросах сложности и не тривиальности побил все рекорды. По крайней мере – в моей жизни. Спроси меня год назад, например, о моей основной работе. Я бы ответил без колебаний: «Да - надоело, да – скучно, да – бесперспективно, да - )))». На место «смайла» любой читатель может подставить свой «любимый» эпитет, характеризующий наиболее красочно его текущую работу. Бесспорно, возникает вопрос: «Коли все так «удовлетворительно», что ж Вы, Батенька, сидите-то своим «пятым чувством» в мягком кресле? ». Употребляю слово «удовлетворительно» ввиду того, что бывает во много раз хуже! А самое интересное – и на этот животрепещущий вопрос мое мудрое бессознательное спокойно и логично отвечало: «Ну как же, вон – вокруг кризис и все такое, безработица растет, предприятия банкротятся и т. п. ». Действительно, получалось хорошее оправдание «самоизмене». Да, не онанизму, а «самоизмене». Дело в том, что еще много лет назад, в молодые студенческие годы, я как-то пообещал самому себе, что буду трудиться именно в тех местах, где есть перспективы развития, независимо от суммы выплачиваемых мне бонусов и профитов (пишу эти слова, и поражаюсь, как глубоко в русский язык вошли англо - американские термины в национальной интерпретации). А еще – всегда буду искать что-то новое и интересное, если заскучаю. Скука пришла ко мне еще года два назад. А я все сидел, и «тупо» искал очередное оправдание смеси собственной лени со страхом поиска чего-то нового. А самое коварное – я прекрасно понимал, что мчусь в тупик как «Последний Экспресс Европы» перед Первой Мировой Войной.
Читателям, кто все-таки заглянул на страничку в надежде поискать полезную информацию об Индии, настоятельно рекомендую пропустить пару абзацев вниз. Те же, кому мои философские мысли отнюдь не противны – вперед, дерзайте! Летом, когда я как глава менеджмента вверенной мне структуры вывел ее на прибыльность, неожиданно получил весточку от своего шефа, которые с особым цинизмом в глазах сообщил мне, что продает все активы в обмен на «сладкое» место в государственной структуре. Упустим подробности, как он это место планировал получить, наверное, это уже давно и не секрет – у нас в России все покупается, вопрос только в цене. При этом бизнес продавался не как единое целое – а частями. «Так дороже! », - услышал я в ответ. В какой-то момент я понял, что восемь лет верной и преданной службы своему «генералу» прошли практически зря – он «слил» всю команду без зазрений совести и капли сожаления ради туманной перспективы поработать где-то «на верхах».
Сначала я как-то бурно реагировал на все происходящее. А потом решил – все что не делается – и вправду к лучшему. По крайней мере, мое «внутреннее я» перестало меня пилить по поводу «просиживания» времени. Я даже подумывал о поиске нового проекта в своей жизни, но понял – если я сбегу, попутно прихватив с собой «компенсацию», всех уволят в течение месяца. А это – как минимум сотня человек, у многих семьи, дети, пожилые родители, кредиты, ипотека, да еще и валютная. В общем, полный набор социальной нагрузки, которая может привести к катастрофам целых семей. И из «вечного двигателя» (так меня звали коллеги) нашей компании я превратился в «вечного тормоза» все той же структуры. А сделал все для простой цели – нужно было дать возможность коллегам найти достойную работу. Самое интересное, что процесс меня увлек – с июня две тысячи девятого и по настоящее время структура все еще не расформирована. Правда, последний персонал уволился всего два дня назад, включая меня. А чем действительно можно гордиться – так это отсутствием описанных выше социальных катастроф, - все нашли более-менее достойную и подходящую работу.
Так вот, в процессе «торможения» я как-то задумался о новогоднем отпуске. Долго выбирал страну, прорабатывал маршрут. А потом как-то вскользь проговорил с друзьями про Индию, вспомнил индийский ресторан в Париже, кухня которого не давала нашей тусовке погибнуть с голода, и решил – в Индию. Правда на этот раз с небольшой поправкой – Новый год хочу встретить дома, с семьей, а потом уже улететь. Смысл в этом был – мама тяжело болела в ушедшем году, но, к счастью, поправилась, у моего любимого спаниеля Джессики Беконовны нашли рак четвертой стадии… Перечень негативных моментов в моей жизни можно и продолжить, но… В общем, душой и телом я понимал, что Новый Год праздную дома и точка.
Прорабатывая маршрут поездки, я начал с простого: в яндексе поискал туроператоров по Индии и всем им позвонил. Примерно понял уровень цен: пятизвездочные отели + выбранный маршрут + билеты обойдутся примерно в 150 тысяч рублей на человека. Дороговато, тем более для кризиса. Поэтому я пошел старым и проверенным способом – купил билеты и забронировал отели самостоятельно. Начал традиционно с Аэрофлота – купил билеты на 1 января до Дели с возвратом 17 числа. Потом уже через известный читателю сайт Аэрофлота забронировал отели. Кстати, в ноябре освоил альтернативную аэрофлотовской систему бронирования, - иногда там цены пониже, правда не в этот раз. Забронировал отели – в Дели – «Хайат», на Гоа – «Лила Кемпински», в Мумбаи – «Тадж Президент». Также купил страховки, мало ли что. Встал вопрос о внутренних перелетах, однако «прогуглив» этот вопрос, я вышел на сайты и системы бронирования местных авиакомпаний, где и купил недостающие билеты. Самое интересное – это цена, - на человека получилось вполне «бюджетно» - 90 тысяч (40 - билеты, 50 - отели). Нетрудно подсчитать, сколько накручивают себе российские турфирмы.
Подробнее расскажу о местных авиакомпаниях. Полетать сумел на «Кингфишер Аирлайнз» , «Джет Эирлайнз»» , и ее дочке – «Джет Лайт». Интересно, что 22 тысячи стоил перелет Москва-Дели-Москва, 13 тысяч – Дели – Гоа (обслуживался «Кингфишер»), и всего 5 тысяч – маршрут Гоа-Мумбай-Дели. «Джет Аирлайнз» - вторая по величине индийская авиакомпания и первая частная индийская авиакомпания считается дискаунтером, поэтому при раннем бронировании можно облетать всю Индию за минимальные деньги. Единственный минус – это ее базовый аэропорт Мумбай, т. е. основная часть рейсов стыкуется в его аэропорту, что не всегда удобно для путешественников из Дели. Именно поэтому я купил билет на «Кингфишер», чтобы без пересадки в Мумбае лететь из Дели в Гоа. Отмечу, что в день осуществляется всего три рейса по этому маршруту, два из них выполняет «Кингфишер Аирлайнз».
Забронировав путешествие, я уж было, снова погрузился в «разборки» на работе. А потом узнал в сети, что путешествие в Агру (Тадж Махал) и Джайпур очень утомительное, и хорошо было бы обзавестись русскоговорящим гидом. От себя скажу, что путешествие нормальное на хорошем автомобиле, а без русскоязычного гида можно обойтись без труда, но об этом я тогда еще не знал.
Почитав отзывы про туроператоров, остановился на «Индиго-Тур». Причем выбрал его исключительно методом «тыка». Решил оформить через них визу и оплатить тур в Агру и обратно. Офис, расположенный у метро Беговая, показался мне мрачным. На входе за ширмой сидел главбух и активно принимала наличку, не пробивая при этом чека. За ней, у окна, перегородкой был отделен стол директора – его зовут Сергей, седоватого дядечки средних лет, который совмещал в себе функции директора и хозяина сего несложного бизнеса. Мы с ним сразу не поладили – он начал ворчать на меня, когда я разговаривал по телефону. В замен – был послан мною без зазрения совести, за что сильно обиделся.
В другой комнате за своими столами расположилось трое менеджеров – две девушки лет двадцати с сибирским акцентом в голосе. В дальнем углу восседала немолодая полная дама – Елена, которая и оформляла туры. Она предложила мне обзорную экскурсию по городу + путешествие в Агру на личном автомобиле с русскоговорящим гидом (2 дня) всего за 11 тысяч на человека. Особенно порадовало слово «всего». Я заплатил, считая, что без гида не справлюсь. Правда потом пожалел, что не поехал самостоятельно и сильно переплатил. Но об этом чуть ниже.
Елена оформила путевки, приняла деньги без чека, сославшись на отсутствие кассового аппарата, выдала мне расписку, а через неделю – паспорта с визой и ваучеры на экскурсии и отель в Агре. В общем-то, на этом подготовка к поездке была завершена.
Новогоднюю ночь я провел дома с близкими мне людьми. За неделю до этого, числа 25-26 декабря, был в командировке в Иваново. И там ужинал в одном из городских кафе. Искренне порадовала надпись на табличках, которые украшали настольные подсвечники – «Дорогие Друзья! 31 декабря кафе … не работает, потому что мы отмечаем новый год дома. Это семейный праздник, отмечайте его в кругу друзей и близких в атмосфере домашнего тепла и уюта. А мы будем рады видеть Вас 1 января с 18.00. С уважением, Ваша администрация». Прочитав это, я понял, что сделал правильный выбор, улетая в отпуск после нового года.
А уже 1го числа я в здравом уме и нетрезвой памяти был в Шереметьево-2. Отмечу, что в этот день единственная пробка в Москве была в районе именно этого аэропорта – многие «блатные» с мигалками на крыше и номерами «ЕКХ» или «АМР» перекрыли подъезды к аэропорту, ожидая своих боссов, которые - то улетали, то прилетали. Кстати, с этой проблемой давно борется администрация аэропорта, но пока, как видно, безуспешно.
В аэропорту было многолюдно, но все рейсы вылетали по расписанию. На регистрации я увидел привычную для Шереметьево-2 и международных рейсов «Аэрофлота» картину – на большой самолет вместительностью 200-300 пассажиров работает всего 2-3 стойки регистрации. Естественно, 1го января не был исключением для этой доброй и безусловно удобной (в кавычках) для пассажира традиции – рейс в Дели обслуживали 3 стойки, причем одна – строго для бизнес - класса. Очереди в эконом - класс выделялись вплоть до предполетной зоны, а на обслуживание 1-3х пассажиров уходило по 5-8 минут. Быстро осознав это, я встал в очередь из 2х человек к стойке бизнес – класса, которую обслуживала сотрудница «Аэрофлота» по имени Елена. Пока она обсуживала пару «бизнескласовцев» в зоне «эконома» произошел скандал, где определенная группа людей, измученная ожиданием, поднялась на конфликт с представителями авиакомпании. Кто-то из негодовавших людей выронил фразу, мол, пойдем осаждать стойку бизнес – класса, и уже через минуту толпа из 30 человек гудела за моей спиной. Увидев это, и без того раздраженная девушка Елена попыталась устроить «разбор полетов» и как-то упорядочить очередь. Инициатива наказуема, – ее отфутболили ни за что, после чего она наотрез отказалась обслуживать пассажиров экономического класса за своей стойкой. А первый, как Вы помните, был я.
«Стадное чувство», - сказал я, подойдя к стойке. «Что? » - удивленно спросила Лена. «Стадное чувство, - повторился я, - у нас в стране у народа очень хорошо развито одно чувство – стадное. Сказывается, наверное, советское прошлое! ». Она улыбнулась и спросила: «Вы из эконома? ». Получив утвердительный ответ, она как-то неохотно взяла билеты, попросив меня разогнать толпу хотя бы около стойки. С заданием я справился – через минуту пространство было свободно от посторонних, а народ потихоньку стал выстраиваться в упорядоченную очередь. Девушка дала мне лист бумаги и попросила написать название отеля и его адрес, где мы будем останавливаться. Она пояснила, что очереди на регистрацию вызваны тем, что правительство Индии требует передавать данные о проживании на их территории на каждого пассажира. Поэтому при регистрации эти данные заносят в систему и передают индийской полиции. Получив посадочные, я поблагодарил Елену и прошел на миграционный контроль.
Очередь была и здесь – раздосадовано заметил я. Внимание сразу легло на кабинку с надписью «Для дипломатов», где очередь отсутствовала. Врубив «рожу кирпичом», я направился именно туда. Еще одна милая девушка в форме посмотрела на меня вопросительно, молча взяла паспорт, отсканировала его, поставила отметку о выезде из страны и отдала его обратно. По подобной схеме прошла вся наша тусовка
Дальше – еще веселее. Личный досмотр. И тоже очередь. Несмотря на наличие современных сканеров, сотрудники службы досмотра пассажиров требовали снимать обувь (например, в Домодедово, где установлены такие же сканеры, это давно не требуется). Все это происходило в очень маленьком помещении, где было сложно стоять, не говоря уже о комфорте. «Рожа кирпичом» - подумал я и залез где-то в начало очереди, после чего быстро прошел досмотр. Обратил внимание на женщину со сломанной ногой на костылях, которой явно было сложно передвигаться. Я молчу про отсутствие в зоне ожидания инвалидных кресел, но хотя тележки для багажа могли бы предоставить, тем более, что ручная кладь на дальних рейсах не всегда легкая. Так вот, в хамском виде сотрудники милиции и службы досмотра требовали положить костыли на ленту, а женщине «допрыгать» (это цитата!! ! ) через сканер. Поднялся скандал, и костыли ей пронести все-таки позволили, но скажите мне пожалуйста, неужели нельзя относится к людям человечнее, и обеспечить минимальные условия для комфортного путешествия? Кстати, этот вопрос с описанием ситуации я направил директору аэропорта «Шереметьево» и генеральному директору «Аэрофлота». Оба письмо получили, но с ответом пока тянут…
К счастью, в зоне «дьюти-фри» было спокойно. Мы купили две бутылки шампанского, и спокойно принялись ждать. Ждали недолго – минут через 20 объявили посадку. Рейс Москва – Дели обслуживает Боинг-767, где я расположился в кресле. Не буду скрывать, хорошие места «пробила» знакомая в авиакомпании.
Взлет, набор высоты и прочие полетные процедуры прошли гладко. За шестичасовой полет, правда, покормили всего один раз. А еще я отметил – что из экономического класса «Аэрофлота» убрали подушки. Зачем? ? ? Экономия национального авиаперевозчика? ? ? Это смешно, если не абсурдно.
За время полета я выспался, да еще и почитал путеводитель по Индии. Именно в те минуты я стал понимать, что гида можно легко найти на месте за «пять копеек».
За сорок минут до посадки командир вышел на связь и рассказал о погоде: «Плюс двенадцать, туман». Дальше все выглядело как обычно – снижение, выпуск оперения, шасси и пр. Интересно, что в окне я видел лишь основание крыла и свет из-под турбины, и все было в сильной дымке. На мониторе постоянно падала высота, а скорость полета «зависла» на отметке 270 км/ч. Я занервничал, когда увидел высоту 200 метров – земли под нами я так и не заметил. Сто пятьдесят – сто, восемьдесят… Мы снижались, причем вслепую! ; Через мгновение самолет задрал нос и коснулся поверхности, а потом начал тормозить реверсом. Только тогда я увидел под нами бледные огни взлетно-посадочной полосы. Все было в тумане, пассажиры не могли разглядеть законцовку крыла. Мы сели при видимости в 50-70 метров, ночью. Высший класс для экипажа. В те мгновения я не пожалел, что лечу с «национальным авиаперевозчиком». Интересно, что многие и не заметили, насколько сложны были метеоусловия при посадке.
Минут пятнадцать мы рулили по территории аэропорта. Видимость – почти ноль, самолет ехал медленно, а командир с трудом разглядывал границы полосы. В Дели с декабря по февраль очень туманно, причем были случаи, что туман не рассеивался сутками. Бесспорно, это сильно осложняло жизнь аэропорту «Индира Ганди» и автолюбителям. Но тогда мы еще не знали, как сильно подпортит туман отпуск нашей компании.
Когда мы остановились, из тумана показался телескопический трап. Пассажиры дружным шагом продвигались к выходу. На миграционном контроле очередь была только для иностранных граждан, но с «шереметьевским затором» ее не сравнить. Мы снова отличились оригинальностью и подошли к стойке «для индийских граждан». Дядечка за стойкой взял паспорт, отметил миграционную карточку и поставил штамп прилета. Настоятельно рекомендую поменять долларов 200 на расходы. В зоне получения багажа работают несколько банков. Курс обмена у всех одинаковый, поэтому уточняйте размер комиссии, она составляет от 5 до 11 %. Кстати, обменять деньги стоит сразу после миграционного контроля, т. к. после получения багажа человек 150 наших соотечественников организованно пошли менять свои активы на местную валюту, естественно, создав очередь и в этой зоне. Вообще, обмен денег в индии лучше производить в «обменниках» у «барыг» – там выше курс и отсутствует комиссия. Даже если курс равен банковскому, последнему Вы все - равно заплатите комиссию. Любой таксист знает хороший обменный пункт в округе, а стоимость проезда на такси – очень невелика. И не меняйте деньги в отелях – курс на 5% ниже официального, а комиссия достигает в ряде отелей 20%.
Получив багаж, мы прошли в зал ожидания, где толпа встречающих с табличками искала своих прилетевших пассажиров. Один из них ждал нас – молодой человек в белой рубашке активно тряс на головой листок с нашими фамилиями. Он вручил нам по приветственному венку из оранжевых цветов, и уже через 5 минут мы были на улице и ожидали нашу автомашину. Туман, кстати, только усилился. После прибытия нашего рейса аэропорт закрыли на взлет и посадку из-за тумана.
В Дели я выбрал отель «Хайат», со стоимостью двухместного номера в 120 долларов. Он был расположен на «Ринг Роуд» - единственная кольцевая автотрасса в Дели – простенький аналог московского «третьего кольца». Дорога от аэропорта в условиях плохой видимости заняла у нас 30 минут. Движение в индии левостороннее, и хаотичное – это напомнило мне о ранних годах, проведенных на Шри-Ланке, где водят еще хуже, а уважение на дорогах отсутствует вовсе. В Индии все также – если сигналят, значит «не мешай – я еду», если моргают фарами, то тоже – «я еду» При этом вне автомобильного движения люди крайне уважительно относятся друг к другу. Парадокс, правда?
Пока мы ехали, мальчик позвонил кому-то, а потом передал трубку мне. Это был наш будущий гид – Викас. Он предупредил, что заедет за нами в 8 утра, в то время как в «Индиго-Тур» озвучивали, да и прописали в ваучере, что время старта экскурсии – 11 часов. Долго спорив с гидом по телефону, мы сошлись на отметке в 9 утра. Спор был объективен – на момент заселения в отель мои часы показывали 3 ночи местного времени, сами понимаете, после новогодней ночи и длинного перелета хотелось поспать.
На въезде в отель стоит охрана с автоматами, на входе – сканеры, досматривают всех входящих с проверкой личных вещей. Так стало после терактов в Мумбае двухгодичной давности. Отель красивый, дорогая отделка, вежливый персонал. Были проблемы на регистрации – постоянно сбоили компьютеры, отключалось электричество. В Индии, особенно в ночное время, часто отключают электричество, поэтому хорошие номера комплектуют фонариками. На территории отеля два ресторана – основной (где завтракают и ужинают) с европейской и индийской кухнями, и дополнительный, где готовят исключительно индийские блюда по предварительному заказу. Завтрак в первом ресторане обходится в 20 долларов, ужин по системе «шведский стол» без напитков – в 35 долларов. Второй ресторан чуть подешевле – ужин без напитков обойдется в 25-30 долларов. В первую же ночь мы воспользовались «рум – сервисом», нам принесли салат и горячее за 15 долларов. Номера просторные и оборудованы всем необходимым – есть даже джакузи, и рабочая зона для бизнес - постояльцев. Бесплатно выдают по бутылке воды на человека в день и несколько яблок и бананов – комплименты от отеля. Вообще, воду мы покупали всего несколько раз – хватало той, что выдавали в отелях. По утрам приносят свежую прессу на английском языке – в принципе, хватало, чтобы быть в курсе местной жизни. Есть у отеля и недостатки – в один из вечеров мыли бокал из-под шампанского, т. к. он был плохо вымыт горничной. В процессе стакан треснул (он видимо был давно таким), а осколок впился в руку на 2 сантиметра. Пришлось оказывать помощь на месте, т. к. вызов доктора стоит 100 долларов, и ожидают его 2-4 часа. Как опытный турист, настоятельно рекомендую брать с собой расширенный вариант медицинской аптечки – включить туда йод, бинт, вату, дезинфицирующее средство, антибиотики, анаболики, средства для желудочно-кишечного тракта, средство от комаров, противовирусные и противопростудные препараты, мужской части, собравшейся на «подвиги» – конечно презервативы. Местные препараты плохи, достать их трудно, поскольку большинство аптек работает с 8(9) до 17(19).
В один из дней мы ужинали по системе «шведский стол» в ресторане «Хайата». Из всего многообразия блюд туристов привлекали королевский креветки. Привлекали не зря, - запах их несвежести разносился далеко по залу. Заметив это, я сообщил об инциденте администратору и любезно предложил понюхать креветочку. Тот отказался, вызвал шеф-повара, и быстро переговорив с ним на местном языке, убрал все блюдо в подсобку. Обидно за другое – за такие инциденты в отелях подобного уровня нам полагался как минимум бесплатный ужин, однако здесь, в Дели, господа даже не извинились. А зря, я уже отправил комментарий в управляющую компанию этой сети отелей в США.
Бизнес-центр в отеле хороший – правда, я регулярно пользовался только интернетом. Что интересно, днем, когда в бизнес - центре работал мальчик, с меня регулярно брали по 200 рублей за интернет (сразу перевожу расценки в привычные читателю единицы), а вечером – когда эстафету принимала девочка, - услуга становилась бесплатной.
Наверное, стоит рассказать об особенностях нашего путешествия в Дели. Недоброе утро второго января разбудило нас в 8 утра. Я единственный решил пойти на завтрак – аппетит у меня был зверский. Как выяснилось, завтрак в отеле не включен в стоимость номера. При этом, так работает 90% отелей в индии, при бронировании по низкому тарифу завтрак не включают. И это выгоднее для туристов. Во-первых, если не хочешь завтракать, ничего не пропадает. Во-вторых, стоимость завтрака в отеле составила 20 долларов США, а цена номера без завтрака – 120 американских рублей. Итого – 140 на одного и 160 на двоих. Если бронировать номер с завтраком на двоих, то все выйдет в сумму 210 долларов США. Таким образом, карман туриста сберег 50 «зеленых» в сутки
Завтрак для «Хайата» и своей стоимости был скудноват – выбор невелик, качество блюд среднее. Порадовало другое – то, что про меня все забыли и не принесли счет. За 3 дня в отеле, два раза счет не приносили, и один раз я сам его потребовал ради приличия, - все-таки воспитание не восемь классов
А после – встреча с гидом. Это был худощавый индус со стильным шафом на шее как у Остапа Бендера, в тонкой куртке и потертых джинсах. Меня уже тогда смутило его жуликоватое на вид тридцатилетнее лицо и много седых волос на голове. Кстати, парню всего 24 года и он еще университет не закончил. Гид сразу уточнил, взяли ли мы необходимые вещи, поскольку по окончании обзорной экскурсии по городу, мы сразу поедем в Агру. Взяв вещи, свитер и теплую куртку, мы выехали в город. Погода не радовала – холод – это еще полбеды, а вот туман, которые не рассеялся за ночь – мог сорвать планы по осмотру достопримечательностей. Мы с трудом фотографировались, а на заднем фоне фотографий – лишь белая дымка. Спас мой профессиональный «Кэнон», который подарили друзья на прошлый день рождения. А к обеду – туман все-таки сдал позиции, и я привез запечатленные на фотоаппарат эмоции от поездки по Дели.
Гид оказался никаким. Практически ничего не рассказывал, молчал, ничего не знал об истории и культуре Индии, урезал программу осмотра достопримечательностей, и все время рвался пораньше выехать в Агру. Из заявленных «Индиго-Тур» 10ти достопримечательностей, мы с трудом осмотрели 5-6. При этом, когда я поднял скандал, Викас заявил, что если мы продолжим поездку по Дели, то в Агру мы не поедем, поскольку стемнеет, а он не любит ездить, когда темно. Водитель при все этом молча крутил баранку и не задавал лишних вопросов, а в приватном разговоре со мной он и вовсе заявил, что ему безразлично, во сколько выезжать, лишь бы нам, как туристам, было удобно. Зато гид 4 раза показал нам свой институт и раз 10 рассказал о нелегкой жизни индийского студента. Рассказал, как стал гидом – он с детства собирал модели советских военных самолетов – и в один из дней, когда Викас сидел без работы, его отец сказал – учи русский язык и иди гидом работать, там хоть что-то платят. И он его выучил и пошел работать. На момент нашего приезда, его стаж составлял порядка 8 месяцев.
Теперь о том, что посмотреть в Дели. Начните с Дворца Президента, Здания Парламента, пройдите по государственной дороге к воротам Индии. Обязательно посмотрите Кутаб Минар – развалины старого Дели, храм всех религий в виде цветка Лотоса – очень напомнил мне Сиднейский театр. «Хьюманс Томб» - огромный еврейский храм, крупнейший в Индии, посетите музей железных дорог, который закрыт по понедельникам. Путеводитель – очень полезный спутник в путешествии по Индии. Я купил себе толстую книжечку от «Нэшинал Географик», написанную правда английским автором и не всегда удачно переведенную на русский язык, но тем не менее полезную от корки до корки. Вообще, для путешествия по городу лучше всего взять такси. По возвращении в Дели из Агры мы так и поступили – за день езды по счетчику мы заплатили 400 рублей (подсчет такой: трафик за километр 4 рубля + час ожидания стоит 25 рублей). Вот, на что нужно обратить внимание московским чиновникам, – у нас только олигархи могут позволить себе ездить на такси за 650-1100 рублей в час целый день. Бред, одним словом!
А мы возвращаемся к нашей «обзорке» за 11 тысяч рублей с человека. Показав 2 храма и отменив обед, Викас с нами выехал в Агру. Участок в 200 км мы прошли за 4 часа – дороги в Индии хорошие, но движение хаотичное, все едут медленно. Несмотря на это, за 16 дней мы не видели ни одного ДТП. Викас отличился и здесь – выпил 4 банки пива, он уснул, предусмотрительно положив ноги на переднюю панель. Особенно радовал запах «свежести» (опять же, в кавычках), который чудесным образом доносился к нам от его конечностей.
«Индиго-Тур» забронировал для нас отель «Кларкс-Шираз» - четырехзвездочная гостиница аккуратно расположилась в самом центре Агры между двумя ее главными достопримечательностями- Тадж Махалом и Ред Фортом. Отель бедноват, однако в номерах есть все необходимое – вплоть до чая, кофе и печенья. Порадовали комплименты – фрукты и большие бутылки с водой. Пройдя регистрацию и проводив Викаса взглядом, я решил проверить степень развития аппетитов у «Индиго-Тур» и выяснить стоимость номера. Скажу честно, удивлен не был – он стоил 2200 рублей в сутки за двоих. Думаю, даже первоклассник понимает, кто, на чем и сколько заработал…
А вечер мы скромно провели в ресторане на последнем этаже с видом на Ред Форт и Тадж Махал. Правда, мы их не видели. Туман, блин. Как говорят местные – в хорошую погоду вид шикарный.
Третий день нового года нас также встречал туманом. Позавтракав за 8 долларов, мы выписались из отеля и вместе с Викасом и водителем поехали смотреть Ред Форт. Замечу, что завтрак в отеле сносный, по уровню – сопоставим с завтраком в «Хайат-Дели», но по цене – в 2 раза ниже. Ред Форт – крепость из красного камня, за это и получил свое название. Точно такой же есть и в Дели, поэтому если Вы посмотрели один, не имеет смысла смотреть другой. Примерно час мы рассматривали его убранства и пытались привлечь внимание проживающих там мартышек. Гид все время помалкивал и только редко что-то рассказывал о Ред Форте. Но как только речь заходила о сувенирах – он с рвением спортсмена на финише пытался свозить нас в некий, якобы эксклюзивный магазин сувениров. Поняв замысел, мы с ним отошли в сторону и я на хорошем медленном русском ему объяснил: «Викас, будешь откатываться на наших покупках, все заработанные деньги отдашь мне, еще и узнаешь, что такое крепкий советский кулак! ». Он лишь посмеялся, явно не поняв, что я не шучу. А я действительно не шутил… Но об этом чуть ниже...
В Тадж Махал мы приехали ближе к полудню. В этом время там скопилось большое число туристов. Алгоритм работы такой – покупаешь билет, садишься на автобус и едешь 2 км до ворот, проходишь личный досмотр и ты внутри. Еще в Ред Форте Викас пытался получить с нас 300 рупий – якобы «взятка» местным гидам, чтобы они его пропустили. Тогда я усомнился в его словах, но деньги дал. В Тадж Махале наш знакомый снова решил попросить 300 рупий. Это меня насторожило – слишком жуликоватым он показался мне в то мгновение. Я прошел в кассу, уточнить, что, на…фиг, за откаты такие. На кассе лишь развели руками и сказали, что вы покупаете билеты и проходите, на руки доплачивать не требуется. Осознав суть, я снова позвал Викаса в сторону и потребовал свои деньги. Этот мелкий жулик долго отбивался, 300 рупий с Ред Форта вернуть отказался, но в Тадж Махал мы прошли уже без доплат, - якобы, он договорился «ради нас» пройти без денег.
На личном досмотре я обратил внимание, что из сумок изымают продукты, воду, щипчики для бровей, маникюрные ножницы и прочую нужную в поездке мелочевку. Включив уже известную читателю «рожу кирпичом», я не стал стоять в очереди – а прошел через коридор для персонала, предварительно показав охране свой «проездной». Все-таки, удостоверение – великая вещь! Сколько раз оно меня выручало в поездках, достаточно вспомнить Кубу или Китай. Если Вы не трудитесь в наших доблестных «органах», - не беда, за удостоверение сойдет и обычный «студак» в сочетании с личной смекалкой и обаянием. Главное – чтобы была фотка, крутая печать, и надписи были на русском. «Рашшан полис» - сказал я, - тыкая охраннику свое университетское удостоверение. Те посмотрели на меня, потом на «ксиву», переглянулись, и пропустили вперед. Сумку, конечно, проверили, но из несметного количества продуктов питания в моем рюкзаке не изъяли ничего.
Тадж Махал был великолепен, чувствуется гармония и размах во всем! Воистину, по праву его называют одним из современных семи чудес света. Белый мрамор, уникальная архитектура, - все это придавало этому месту определенный шарм и романтику. На территорию близ монумента пускают без видеокамер, которые предварительно сдаются в камеру хранения. Основную камеру я, как законопослушный гражданин, сдал, а «карманную», для съемки «особых» случаев – без труда пронес и наснимал все, что мне захотелось. Мешал лишь один фактор – несметное количество собратьев по цеху – таких же «простых советских» и «забугорных» туристов. Чтобы этого избежать, рекомендую приходить к открытию – к 9 утра, либо уже вечером – в 16.30, толпа изголодавшихся по хлебу и зрелищам растворяется на глазах.
Два часа в «Тадже» - и мы поехали по магазинам (Викас настаивал, я, правда, решительно был против). В одной сувенирной лавке мы ничего не купили – откровенно смущала цена замечательного чая весом в сто граммов по цене 250 рублей (для читателя эквивалент цены привожу опять же в понятных единицах), а также «прикид» местного жителя (брюки+рубашка) «всего» (это слово на отчетливом русском сказал мне продавец) за 2500 рублей (забегу вперед, скажу, что в Мумбае мы купили нечто подобное «всего» за 300 рублей). Почувствовав подвох, я быстро развернул свой экипаж к выходу, и мы отправились в магазин ВИП – сувениров из местного камня. Как и полагается, в классическом варианте обувания туристов сначала Вам показывают тяжелый «труд» местных «трудящихся». Нам продемонстрировали трех мужиков, которые с невиданным усердием на лице вытачивают и выкрашивают из камня столешницу. Потом – как и полагается – провели в галерею магазина, где все это «добро» продается. Увидев цены, я предпочел побыстрее свалить, но остальная часть команды решила позволить себе «пошопиться». Продавец, который был, если не подводит мой английский – внучатым племянником хозяину магазина, с бархатным голосом убеждал меня что-то купить, попутно подливая нам всем некий травяной «чаек». В один момент я даже и согласился не что-то, но прагматизм быстро взял вверх – полным бредом я считаю покупку маленького столика для чая за 4 тысячи в американской валюте.
Через час мы все таки купили маленького слоника за 40 долларов, которого произвели вроде как накануне нашего приезда. За все мы заплатили 1800 рупий. А дальше был цирк с мордобоем. После покупки, Викас сразу повеселел, и никак не хотел отходить от внучатого племянника. Я поступал точно также – был с ними везде (все надеялся поймать момент передачи отката). Они и чаек тот все предлагали, и некий подарок, который ждет меня на выходе, уговаривали снова взглянуть на мастерскую. Я был непоколебим – стоял как «хвостик» рядом с ними. Викас проявил недюжинную для себя смекалку и решил пойти в туалет, а продавец любезно согласился его проводить (наверное, за 50 поездок сюда он так и не выучил дорогу, а может… там что-то большее). Тему с «большим» (ударение ставьте пожалуйста сами) предлагаю закрыть. Так вот, я решил нарушить их идиллию и пошел третьим. Причем внимательно следил за тем, чтобы они не пошли вместе в одну кабинку. Они правда и не рискнули – на их лицах был большой вопрос, суть которого была в том, как от меня отделаться. Сделав все нужные дела, Викас вышел из кабинки, где его ждали я и продавец. На мгновение мне показалось, что деньги уже у него… Но… минутку поразмыслив, я понял, что эти два «хроника» явно не тянут на чемпионов мира по смекалке… Так вот на выходе меня пропустили вперед. В дверном проеме я опускаю голову вниз и резко разворачиваюсь… И что вы думаете… застал их в момент аккуратной передачи чего-то небольшого от продавца к Викасу, причем последний предусмотрительно спрятал сверток в задний карман брюк. «Ага!!! ! » - подумал я! Правой рукой отодвинув продавца, я подскочил к Викасу с требованием показать мне содержимое кармана. Тот изобразил испуг и отказался. Прижав его горло правой рукой и приперев его к стене собственным корпусом, левой рукой я легко вытащил этот сверток из его кармана. Нет, это был не телефон продавца, аккуратно записанный на клочке бумаги, это была бумажка в 500 рупий, которую продавец завернул в какой-то клочок бумаги. «Еще раз увижу – выбью все зубы! » - в ярости сказал я, и положил деньгу к себе в карман. «Такого еще не было!! ! » - отчетливо назревало на устах продавца. «Пошли…» - ткнул я Викасу и мы оба удалились восвояси. А по дороге заехали в ресторан, пообедать. Интересно, что когда мы удалились в туалет, наш «замечательный» гид открывал основной карман моего рюкзака. Когда я его застукал, он утверждал, что всего лишь застегивал молнию открытого кармана. Жаль, что я не подождал еще полминуты, был бы реальным повод и вправду оставить его без зубов (в жизни я человек мирный, не понимаю, что тогда на меня нашло ; ).
Обратная дорога не отличалась ничем от дороги в Агру – Викас пил пиво и спал, периодически размахивая над панелью приборов носками трехдневной свежести, мы тоже дремали. На въезде в Дели была громадная пробка – вся трасса была перекопана основаниями будущего метрополитена Дели. Интересно, что так по всему городу. В 10ти миллионном городе очень слабая сеть метро, а строить ее активно начали только в последние несколько лет. В пробках, видя как машины «ползут» отовсюду, я неожиданно осознал, что именно этого не хватает нашим «гайцам» - здесь штрафы можно выписывать любому, не говоря уже о расчете «на месте». Как я выяснил позже, аналога советского ГАИ в Индии просто нет, полиция выполняет лишь функции регулировщиков, да и делает это далеко не отлично. Очень жаль – реально пустует хорошая кормушка для страны с миллиардным населением. Даже думаю написать информационное письмо в министерство транспорта и коммуникаций Индии об этом вопросе… Но пока только думаю…
Через 5 часов с момента выезда с ресторана мы были в отеле. Я был рад – денек тот выдался не из легких. Викас лишь сухо попрощался и слинял восвояси, а честно заработанные 500 рупий я отдал на чаевые водителю, который добросовестно выполнял свои обязанности во время экскурсии. Я был разочарован гидом, поскольку со многими его коллегами из других стран я поддерживаю не просто человеческие, а дружеские отношения, многих туристов отправляю потом к проверенным людям. В этот раз не вышло – человек был «гнилой». По приезду в Москву я, конечно, «накатал» письмо в «Индиго-Тур», где тезисно изложил «особенности национального туристообманывания…». Елена клятвенно пообещала мне переслать все в Индию, их партнеру «Sita Travels» (www. sita. in) и детально разобраться во всем. Она сделала это,
Індія: "йди вперед"!
«… «Восьмий рік» був складним для багатьох, і, напевно, не варто зупинятися на цьому докладно…», - писав рівно рік тому, розповідаючи читачеві про свої аргентинські пригоди. Я помилявся! – можу визнати я тепер, – «дев'ятий» у питаннях складності та не тривіальності побив усі рекорди. Принаймні – у моєму житті. Запитай мене рік тому, наприклад, про мою основну роботу. Я б відповів без вагань: «Так - набридло, так - нудно, так - безперспективно, так -)))». На місце «смайлу» будь-який читач може підставити свій «улюблений» епітет, що характеризує найбільш яскраво його поточну роботу. Безперечно, виникає запитання: «Якщо все так «задовільно», що ж Ви, Батенька, сидите своїм «п'ятим почуттям» у м'якому кріслі? ». Вживаю слово «задовільно» через те, що буває набагато гірше!
А найцікавіше – і на це животрепетне питання моє мудре несвідоме спокійно і логічно відповідало: «Ну як же, он – навколо криза і таке інше, безробіття зростає, підприємства банкрутують тощо». Справді, виходило гарне виправдання «самозміні». Так, не онанізму, а «самозміні». Справа в тому, що ще багато років тому, в молоді студентські роки, я якось пообіцяв самому собі, що працюватиму саме в тих місцях, де є перспективи розвитку, незалежно від суми виплачуваних мені бонусів і профітів (пишу ці слова, і вражаюся, як глибоко в російську мову увійшли англо-американські терміни національної інтерпретації). А ще – завжди шукатиму щось нове та цікаве, якщо занудьгую. Нудьга прийшла до мене ще років зо два тому. А я все сидів, і тупо шукав чергове виправдання суміші власної лінощі зі страхом пошуку чогось нового.
А найпідступніше – я чудово розумів, що мчусь у глухий кут як «Останній Експрес Європи» перед Першою Світовою Війною.
Читачам, хто все-таки заглянув на сторінку, сподіваючись пошукати корисну інформацію про Індію, настійно рекомендую пропустити пару абзаців вниз. Ті ж, кому мої філософські думки аж ніяк не противні - вперед, дерзайте! Влітку, коли я як голова менеджменту довіреної мені структури вивів її на прибутковість, несподівано отримав вісточку від свого шефа, який з особливим цинізмом в очах повідомив мені, що продає всі активи в обмін на «солодке» місце у державній структурі. Впустимо подробиці, як він це місце планував отримати, напевно, це вже давно і не секрет – у нас у Росії все купується, питання лише в ціні. При цьому бізнес продавався не як єдине ціле, а частинами. «Так дорожче! », – почув я у відповідь.
Якоїсь миті я зрозумів, що вісім років вірної та відданої служби своєму «генералу» пройшли практично дарма – він «злив» всю команду без підозри совісті і краплі жалю заради туманної перспективи попрацювати десь «на верхах».
Спочатку я якось бурхливо реагував на все, що відбувається. А потім вирішив - все що не робиться - і справді на краще. Принаймні моє «внутрішнє я» перестало мене пиляти з приводу «просиджування» часу. Я навіть подумував про пошук нового проекту у своєму житті, але зрозумів – якщо я втечу, принагідно прихопивши із собою «компенсацію», всіх звільнять протягом місяця. А це – як мінімум сотня людей, у багатьох сім'ї, діти, літні батьки, кредити, іпотека та ще й валютна. Загалом, повний набір соціального навантаження, яке може призвести до катастроф цілих сімей. І з «вічного двигуна» (так мене звали колеги) нашої компанії я перетворився на «вічного гальма» тієї самої структури.
А зробив усе для простої мети – треба було надати можливість колегам знайти гідну роботу. Найцікавіше, що процес мене захопив – із червня дві тисячі дев'ятого і досі структура все ще не розформована. Щоправда, останній персонал звільнився лише два дні тому, включаючи мене. А чим справді можна пишатися – так це відсутністю описаних вище соціальних катастроф, – усі знайшли більш-менш гідну та підходящу роботу.
Так от, у процесі «гальмування» я якось задумався про новорічну відпустку. Довго вибирав країну, опрацьовував маршрут. А потім якось побіжно проговорив з друзями про Індію, згадав індійський ресторан у Парижі, кухня якого не давала нашій тусовці загинути з голоду, і вирішив – до Індії. Щоправда цього разу з невеликою поправкою – Новий рік хочу зустріти вдома, із сім'єю, а потім уже відлетіти.
Сенс у цьому був – мама важко хворіла в минулому році, але, на щастя, погладшала, у мого улюбленого спанієля Джесіки Беконівни знайшли рак четвертої стадії… Перелік негативних моментів у моєму житті можна і продовжити, але… Загалом, душею і тілом я розумів , що Новий Рік святкують вдома і точка.
Проробляючи маршрут поїздки, я почав просто: в яндексі пошукав туроператорів по Індії і всім їм зателефонував. Приблизно зрозумів рівень цін: п'ятизіркові готелі + вибраний маршрут + квитки коштуватимуть приблизно 150 тисяч рублів на людину. Дорогувато, тим паче для кризи. Тому я пішов старим та перевіреним способом – купив квитки та забронював готелі самостійно. Почав традиційно з Аерофлоту – купив квитки на 1 січня до Делі із поверненням 17 числа. Потім уже через відомий читачеві сайт Аерофлоту забронював готелі.
До речі, у листопаді освоїв альтернативну аерофлотівську систему бронювання, - іноді там ціни нижчі, правда не цього разу. Забронював готелі – у Делі – «Хайат», на Гоа – «Ліла Кемпінські», у Мумбаї – «Тадж Президент». Також купив страховки, чи мало що. Постало питання про внутрішні перельоти, однак «прогугливши» це питання, я вийшов на сайти і системи бронювання місцевих авіакомпаній, де і купив квитки, що бракують. Найцікавіше – це ціна, - на людину вийшло цілком «бюджетно» – 90 тисяч (40 – квитки, 50 – готелі). Неважко підрахувати, скільки накручують собі російські турфірми.
Докладніше розповім про місцеві авіакомпанії. Політати зумів на «Кінгфішер Аірлайнз», «Джет Еірлайнз», та її доньці – «Джет Лайт». Цікаво, що 22 тисячі коштував переліт Москва-Делі-Москва, 13 тисяч – Делі – Гоа (обслуговувався «Кінгфішер»), і лише 5 тисяч – маршрут Гоа-Мумбай-Делі.
«Джет Аірлайнз» - друга за величиною індійська авіакомпанія та перша приватна індійська авіакомпанія вважається дискаунтером, тому за раннього бронювання можна облітати всю Індію за мінімальні гроші. Єдиний мінус – це її базовий аеропорт Мумбай, тобто основна частина рейсів стикується в його аеропорту, що не завжди зручно для мандрівників із Делі. Саме тому я купив квиток на «Кінгфішер», щоб без пересадки до Мумбаї летіти з Делі до Гоа. Зазначу, що в день здійснюється всього три рейси цим маршрутом, два з них виконує «Кінгфішер Аірлайнз».
Забронювавши подорож, я вже було, знову поринув у «розбірки» на роботі. А потім дізнався в мережі, що подорож в Агру (Тадж Махал) і Джайпур дуже стомлює, і добре було б обзавестися російськомовним гідом.
Від себе скажу, що подорож нормальна на хорошому автомобілі, а без російськомовного гіда можна обійтися без труднощів, але про це я тоді ще не знав.
Почитавши відгуки про туроператорів, зупинився на Індіго-Тур. Причому вибрав його виключно методом тику. Вирішив оформити через них візу та сплатити тур в Агру і назад. Офіс, розташований біля метро Бігова, здався мені похмурим. На вході за ширмою сидів головбух і активно приймала готівку, не пробиваючи при цьому чека. За нею, біля вікна, перегородкою був відділений стіл директора - його звуть Сергій, сивого дядечка середніх років, який поєднував у собі функції директора і господаря цього простого бізнесу. Ми з ним відразу не порозумілися - він почав бурчати на мене, коли я розмовляв телефоном. Натомість – був посланий мною без сорому совісті, за що сильно образився.
В іншій кімнаті за своїми столами розташувалося троє менеджерів – дві дівчини років двадцяти із сибірським акцентом у голосі. У далекому кутку сиділа літня повна жінка - Олена, яка й оформляла тури. Вона запропонувала мені оглядову екскурсію містом + подорож в Агру на особистому автомобілі з російськомовним гідом (2 дні) всього за 11 тисяч на людину. Особливо порадувало слово "всього". Я заплатив, вважаючи, що без гіда не впораюся. Правда, потім пошкодував, що не поїхав самостійно і сильно переплатив. Але про це трохи нижче.
Олена оформила путівки, прийняла гроші без чека, пославшись на відсутність касового апарату, видала мені розписку, а за тиждень – паспорти з візою та ваучери на екскурсії та готель у Агрі. Загалом на цьому підготовка до поїздки була завершена.
Новорічну ніч я провів удома з близькими мені людьми. За тиждень до цього, числа 25-26 грудня, був у відрядженні до Іванова.
І там вечеряв у одному з міських кафе. Щиро порадував напис на табличках, які прикрашали настільні свічники – «Дорогі Друзі! 31 грудня кафе… не працює, бо ми відзначаємо новий рік удома. Це сімейне свято, відзначайте його у колі друзів та близьких в атмосфері домашнього тепла та затишку. А ми будемо раді бачити Вас 1 січня із 18.00. З повагою, ваша адміністрація». Прочитавши це, я зрозумів, що зробив правильний вибір, політаючи у відпустку після нового року.
А вже 1-го числа я в здоровому глузді та нетверезій пам'яті був у Шереметьєво-2. Зазначу, що цього дня єдина пробка в Москві була в районі саме цього аеропорту – багато «блатні» з мигалками на даху та номерами «ЕКХ» або «АМР» перекрили під'їзди до аеропорту, чекаючи на своїх босів, які то летіли, то прилітали. . До речі, з цією проблемою давно бореться адміністрація аеропорту, але поки що, мабуть, безуспішно.
В аеропорту було багатолюдно, але всі рейси вилітали за розкладом. На реєстрації я побачив звичну для Шереметьєво-2 та міжнародних рейсів «Аерофлоту» картину – на великий літак місткістю 200-300 пасажирів працює лише 2-3 стійки реєстрації. Звичайно, 1го січня не був винятком для цієї доброї і, безумовно, зручної (у лапках) для пасажира традиції – рейс до Делі обслуговували 3 стійки, причому одна – строго для бізнес-класу. Черги в економ - клас виділялися аж до передпольотної зони, а обслуговування 1-3х пасажирів йшло по 5-8 хвилин. Швидко усвідомивши це, я став у чергу з 2-х людей до стійки бізнес-класу, яку обслуговувала співробітниця «Аерофлоту» на ім'я Олена. Поки що вона обговорювала пару «бізнескласівців» у зоні «економу» стався скандал, де певна група людей, змучена очікуванням, піднялася на конфлікт із представниками авіакомпанії.
Хтось із обурених людей упустив фразу, мовляв, підемо брати в облогу стійку бізнес – класу, і вже за хвилину натовп із 30 людей гудів за моєю спиною. Побачивши це, і так роздратована дівчина Олена спробувала влаштувати «розбір польотів» і якось упорядкувати чергу. Ініціатива карається, - її відфутболили ні за що, після чого вона відмовилася обслуговувати пасажирів економічного класу за своєю стійкою. А першим, як Ви пам'ятаєте, був я.
"Стадне почуття", - сказав я, підійшовши до стійки. Що? »- Здивовано запитала Лена. «Стадне почуття, - повторився я, - у нашій країні народу дуже добре розвинене одне почуття – стадне. Дається взнаки, мабуть, радянське минуле! ». Вона посміхнулася і запитала: Ви з економа? ». Отримавши ствердну відповідь, вона якось неохоче взяла квитки, попросивши мене розігнати натовп бодай біля стійки.
Із завданням я впорався – через хвилину простір був вільний від сторонніх, а народ потихеньку став вишиковуватися в упорядковану чергу. Дівчина дала мені аркуш паперу і попросила написати назву готелю та його адресу, де ми зупинятимемося. Вона пояснила, що черги на реєстрацію викликані тим, що уряд Індії вимагає передавати дані про проживання на території на кожного пасажира. Тому при реєстрації ці дані заносять у систему та передають індійській поліції. Отримавши посадкові, я подякував Олені і пройшов на міграційний контроль.
Черга була і тут – роздратовано помітив я. Увага одразу лягла на кабінку з написом «Для дипломатів», де черга була відсутня. Врубивши «пику цеглою», я попрямував саме туди.
Ще одна мила дівчина у формі подивилася на мене запитливо, мовчки взяла паспорт, відсканувала його, поставила відмітку про виїзд із країни та віддала його назад. За подібною схемою пройшла вся наша тусовка
Далі ще веселіше. Особистий огляд. І також черга. Незважаючи на наявність сучасних сканерів, співробітники служби огляду пасажирів вимагали знімати взуття (наприклад, у Домодєдово, де встановлені такі самі сканери, це давно не потрібно). Все це відбувалося в дуже маленькому приміщенні, де було важко стояти, не кажучи вже про комфорт. «Ріжа цеглою» - подумав я і заліз десь на початок черги, після чого швидко пройшов огляд. Звернув увагу на жінку зі зламаною ногою на милицях, якій було важко пересуватися. Я мовчу про відсутність у зоні очікування інвалідних крісел, але хоча візки для багажу могли б надати, тим більше, що ручна поклажа на далеких рейсах не завжди легка.
Так ось, у хамському вигляді працівники міліції та служби огляду вимагали покласти милиці на стрічку, а жінці «дострибати» (це цитата!! ) через сканер. Зчинився скандал, і милиці їй пронести все-таки дозволили, але скажіть мені будь ласка, невже не можна ставитися до людей людяніше, і забезпечити мінімальні умови для комфортної подорожі? До речі, це питання з описом ситуації я направив директору аеропорту «Шереметьєво» та генеральному директору «Аерофлоту». Обидва листи отримали, але з відповіддю поки тягнуть…
На щастя, у зоні «дьюті-фрі» було спокійно. Ми купили дві пляшки шампанського, і спокійно заходилися чекати. Чекали недовго – хвилин за 20 оголосили посадку. Рейс Москва-Делі обслуговує Боїнг-767, де я розташувався в кріслі. Не приховуватиму, хороші місця «пробила» знайома в авіакомпанії.
Зліт, набір висоти та інші польотні процедури пройшли гладко.
За шестигодинний політ, щоправда, погодували лише один раз. А ще я зазначив – що з економічного класу «Аерофлоту» забрали подушки. Навіщо? ? ? Економія національного авіаперевізника? ? ? Це смішно, а то й абсурдно.
За час польоту я виспався та ще й почитав путівник по Індії. Саме в ті хвилини я став розуміти, що гіда можна легко знайти на місці за п'ять копійок.
За сорок хвилин до посадки командир вийшов на зв'язок і розповів про погоду: Плюс дванадцять, туман. Далі все виглядало як звичайно - зниження, випуск оперення, шасі та ін. Цікаво, що у вікні я бачив лише підставу крила і світло з-під турбіни, і все було в сильному серпанку. На моніторі постійно падала висота, а швидкість польоту зависла на позначці 270 км/год. Я занервував, коли побачив висоту 200 метрів – землі під нами так і не помітив. Сто п'ятдесят – сто, вісімдесят… Ми знижувалися, причому наосліп!
; За мить літак задер носа і торкнувся поверхні, а потім почав гальмувати реверсом. Тільки тоді я побачив під нами бліді вогні злітно-посадкової смуги. Все було в тумані, пасажири не могли розгледіти законцівку крила. Ми сіли при видимості 50-70 метрів, вночі. Вищий клас для екіпажу. Ті миті я не пошкодував, що лечу з «національним авіаперевізником». Цікаво, що багато хто і не помітив, наскільки складними були метеоумови при посадці.
Хвилин п'ятнадцять ми кермували територією аеропорту. Видимість - майже нуль, літак їхав повільно, а командир важко розглядав межі смуги. У Делі з грудня до лютого дуже туманно, причому були випадки, що туман не розсіювався цілодобово. Безперечно, це сильно ускладнювало життя аеропорту «Індіра Ганді» та автолюбителям. Але тоді ми ще не знали, як сильно зіпсує туман відпустку нашої компанії.
Коли ми зупинилися, з туману з'явився телескопічний трап.
Пасажири дружним кроком прямували до виходу. На міграційному контролі черга була лише для іноземних громадян, але із «шереметьєвським затором» її не порівняти. Ми знову відзначилися оригінальністю та підійшли до стійки «для індійських громадян». Дядечка за стійкою взяв паспорт, відзначив міграційну картку та поставив штамп прильоту. Настійно рекомендую поміняти доларів 200 на витрати. У зоні одержання багажу працюють кілька банків. Курс обміну у всіх однаковий, тому уточнюйте розмір комісії, що становить від 5 до 11 %. До речі, обміняти гроші варто відразу після міграційного контролю, тому що після отримання багажу людей 150 наших співвітчизників організовано пішли міняти свої активи на місцеву валюту, природно створивши чергу і в цій зоні. Взагалі, обмін грошей в Індії краще проводити в «обмінниках» у «бариг» - там вище курс і відсутня комісія.
Навіть якщо курс дорівнює банківському, останньому Ви все одно заплатите комісію. Будь-який таксист знає хороший обмінний пункт в окрузі, а вартість проїзду на таксі дуже невелика. І не міняйте гроші в готелях – курс на 5% нижчий за офіційний, а комісія досягає в ряді готелів 20%.
Отримавши багаж, ми пройшли в зал очікування, де натовп зустрічаючих з табличками шукав своїх пасажирів, що прилетіли. Один з них чекав на нас - молодий чоловік у білій сорочці активно тряс на головою листок з нашими прізвищами. Він вручив нам по вітальному вінку з помаранчевих квітів, і вже через 5 хвилин ми були на вулиці і чекали на нашу машину. Туман, до речі, лише посилився. Після прибуття нашого рейсу аеропорт закрили на зліт та посадку через туман.
У Делі я вибрав готель Хайат, з вартістю двомісного номера в 120 доларів.
Він був розташований на Рінг Роуд - єдина кільцева автотраса в Делі - простенький аналог московського "третього кільця". Дорога від аеропорту в умовах поганої видимості зайняла 30 хвилин. Рух в Індії лівосторонній і хаотичний – це нагадав мені про ранні роки, проведені на Шрі-Ланці, де водять ще гірше, а повага на дорогах відсутня зовсім. В Індії все також - якщо сигналять, значить "не заважай - я їду", якщо моргають фарами, то теж - "я їду" При цьому поза автомобільним рухом люди вкрай шанобливо ставляться один до одного. Парадокс, правда?
Поки ми їхали, хлопчик зателефонував комусь, а потім передав мені трубку. Це був наш майбутній гід – Вікас. Він попередив, що заїде за нами о 8-й ранку, тоді як в «Індиго-Тур» озвучували, та й прописали у ваучері, що час старту екскурсії – 11 годин. Довго сперечавшись із гідом по телефону, ми зійшлися на позначці о 9 ранку.
Суперечка була об'єктивна – на момент заселення в готель мій годинник показував 3 ночі місцевого часу, самі розумієте, після новорічної ночі та довгого перельоту хотілося поспати.
На в'їзді в готель стоїть охорона з автоматами, на вході - сканери, доглядають всіх особистих речей, що входять з перевіркою. Так сталося після терактів у Мумбаї дворічної давності. Готель красивий, дороге оздоблення, ввічливий персонал. Були проблеми на реєстрації – постійно збоїли комп'ютери, вимикалася електрика. В Індії, особливо в нічний час, часто відключають електрику, тому гарні номери комплектують ліхтариками. На території готелю два ресторани – основний (де снідають та вечеряють) з європейською та індійською кухнями, та додатковий, де готують виключно індійські страви за попереднім замовленням. Сніданок у першому ресторані коштує 20 доларів, вечеря за системою «шведський стіл» без напоїв – 35 доларів.
Як досвідчений турист, рекомендую брати з собою розширений варіант медичної аптечки - включити туди йод, бинт, вату, дезінфікуючий засіб, антибіотики, анаболіки, засоби для шлунково-кишкового тракту, засіб від комарів, противірусні та протизастудні препарати, чоловічої частини, що зібралася "Подвиги" - звичайно презервативи. Місцеві препарати погані, дістати їх важко, оскільки більшість аптек працює з 8(9) до 17(19).
Одного дня ми вечеряли за системою «шведський стіл» у ресторані «Хайата». З усього різноманіття страв туристів приваблювали королівські креветки. Заманювали недаремно, - запах їхньої несвіжості розносився далеко по залі. Помітивши це, я повідомив про інцидент адміністратору і запропонував понюхати креветочку. Той відмовився, викликав шеф-кухаря, і швидко переговоривши з ним місцевою мовою, прибрав усі страви в підсобку.
Прикро за інше – за такі інциденти в готелях подібного рівня нам належала як мінімум безкоштовна вечеря, проте тут, у Делі, пани навіть не вибачилися. А дарма, я вже відправив коментар до керуючої компанії цієї мережі готелів у США.
Бізнес-центр у готелі хороший - правда, я регулярно користувався лише інтернетом. Що цікаво, вдень, коли в бізнес-центрі працював хлопчик, з мене регулярно брали по 200 рублів за інтернет (одразу перекладаю розцінки у звичні читачеві одиниці), а ввечері – коли естафету приймала дівчинка, послуга ставала безкоштовною.
Напевно, варто розповісти про особливості нашої подорожі до Делі. Недобрий ранок другого січня розбудив нас о 8-й ранку. Я єдиний вирішив піти на сніданок - апетит у мене був звірячий. Як з'ясувалося, сніданок у готелі не входить у вартість номера. При цьому так працює 90% готелів в Індії, при бронюванні за низьким тарифом сніданок не включають.
До речі, хлопцю лише 24 роки, і він ще університет не закінчив. Гід одразу уточнив, чи взяли ми необхідні речі, оскільки після закінчення оглядової екскурсії містом ми одразу поїдемо до Агри. Взявши речі, светр та теплу куртку, ми виїхали до міста. Погода не радувала – холод – це ще півбіди, а ось туман, який не розвіявся за ніч – міг зірвати плани з огляду пам'яток. Ми ледве фотографувалися, а на задньому фоні фотографій – лише білий серпанок. Врятував мій професійний "Кенон", який подарували друзі на минулий день народження. А до обіду – туман таки здав позиції, і я привіз зображені на фотоапарат емоції від поїздки по Делі.
Гід виявився ніяким. Практично нічого не розповідав, мовчав, нічого не знав про історію та культуру Індії, урізав програму огляду пам'яток, і весь час рвався раніше виїхати в Агру.
Із заявлених «Індиго-Тур» 10 визначних пам'яток, ми насилу оглянули 5-6. При цьому, коли я порушив скандал, Вікас заявив, що якщо ми продовжимо поїздку Делі, то в Агру ми не поїдемо, оскільки стемніє, а він не любить їздити, коли темно. Водій при цьому мовчки крутив кермо і не ставив зайвих питань, а в приватній розмові зі мною він і зовсім заявив, що йому байдуже, скільки виїжджати, аби нам, як туристам, було зручно. Натомість гід 4 рази показав нам свій інститут і раз 10 розповів про нелегке життя індійського студента. Розповів, як став гідом – він з дитинства збирав моделі радянських військових літаків – і одного дня, коли Вікас сидів без роботи, його батько сказав – вчи російську мову і йди гідом працювати, там хоч щось платять. І він його вивчив і пішов працювати. На момент нашого приїзду його стаж становив близько 8 місяців.
Тепер про те, що подивитися у Делі.
Почніть з Палацу Президента, Будинки Парламенту, пройдіть державною дорогою до воріт Індії. Обов'язково подивіться Кутаб Мінар – руїни старого Делі, храм усіх релігій у вигляді квітки Лотоса – дуже нагадав мені Сіднейський театр. «Х'юманс Томб» - величезний єврейський храм, найбільший в Індії, відвідайте музей залізниць, що закритий у понеділок. Путівник – дуже корисний супутник у подорожі Індією. Я купив собі товсту книжечку від «Нешинал Географік», написану правда англійським автором і не завжди вдало перекладену російською мовою, але корисну від кірки до кірки. Взагалі, для подорожі містом найкраще взяти таксі. Після повернення в Делі з Агри ми так і надійшли - за день їзди по лічильнику ми заплатили 400 рублів (підрахунок такий: трафік за кілометр 4 рублі + година очікування коштує 25 рублів).
Ось, на що потрібно звернути увагу московським чиновникам, - у нас тільки олігархи можуть дозволити собі їздити на таксі за 650-1100 рублів за годину цілий день. Маячня, одним словом!
А ми повертаємось до нашої «огляду» за 11 тисяч рублів з особи. Показавши 2 храми і скасувавши обід, Вікас із нами виїхав до Агри. Ділянку в 200 км ми пройшли за 4 години - дороги в Індії хороші, але хаотичний рух, всі їдуть повільно. Незважаючи на це, за 16 днів ми не бачили жодної ДТП. Вікас відзначився і тут - випив 4 банки пива, він заснув, завбачливо поклавши ноги на передню панель. Особливо радував запах «свіжості» (знову ж таки, у лапках), який чудесним чином долинав до нас від його кінцівок.
"Індіго-Тур" забронював для нас готель "Кларкс-Шіраз" - чотиризірковий готель акуратно розташувався в самому центрі Агри між двома її головними пам'ятками - Тадж Махалом та Ред Фортом.
Готель бідний, однак у номерах є все необхідне – аж до чаю, кави та печива. Порадували компліменти – фрукти та великі пляшки з водою. Пройшовши реєстрацію та провівши Вікаса поглядом, я вирішив перевірити ступінь розвитку апетитів у «Індиго-Тур» і з'ясувати вартість номера. Скажу чесно, не був здивований – він коштував 2200 рублів на добу за двох. Думаю, навіть першокласник розуміє, хто, на чому і скільки заробив.
А вечір ми скромно провели в ресторані на останньому поверсі з видом на Ред Форт та Тадж Махал. Щоправда, ми їх не бачили. Туман, млинець. Як кажуть місцеві – у хорошу погоду вигляд шикарний.
Третій день нового року також зустрічав туманом. Поснідавши за 8 доларів, ми виписалися з готелю та разом з Вікасом та водієм поїхали дивитися Ред Форт. Зауважу, що сніданок у готелі непоганий, за рівнем – порівняємо зі сніданком у «Хайат-Делі», але за ціною – вдвічі нижче.
Ред Форт - фортеця з червоного каменю, за це і отримав свою назву. Такий самий є і в Делі, тому якщо Ви подивилися один, немає сенсу дивитися інший. Приблизно годину ми розглядали його оздоблення і намагалися привернути увагу мавп. Гід весь час мовчав і лише рідко розповідав про Ред Форта. Але як тільки мова заходила про сувеніри – він із завзяттям спортсмена на фініші намагався звозити нас у якийсь нібито ексклюзивний магазин сувенірів. Зрозумівши задум, ми з ним відійшли вбік і я доброю повільною російською йому пояснив: «Вікас, відкочуватимешся на наших покупках, всі зароблені гроші віддаси мені, ще й дізнаєшся, що таке міцний радянський кулак! ». Він лише посміявся, явно не зрозумівши, що я не жартую. А я справді не жартував...Але про це трохи нижче...
У Тадж Махал ми приїхали ближче до полудня. У цей час там зібралося велике число туристів.
Алгоритм роботи такий - купуєш квиток, сідаєш на автобус і їдеш 2 км до воріт, проходиш особистий огляд і ти всередині. Ще в Ред Форті Вікас намагався отримати з нас 300 рупій – нібито «хабар» місцевим гідам, щоб вони його пропустили. Тоді я сумнівався у його словах, але гроші дав. У Тадж Махалі наш знайомий знову вирішив попросити 300 рупій. Це мене насторожило - занадто шахраюватим він здався мені в ту мить. Я пройшов у касу, уточнити, що, на ...Фіг, за відкати такі. На касі лише розвели руками та сказали, що ви купуєте квитки та проходьте, на руки доплачувати не потрібно. Усвідомивши суть, я знову покликав Вікаса убік і зажадав свої гроші. Цей дрібний шахрай довго відбивався, 300 рупій з Ред Форта повернути відмовився, але в Тадж Махал ми пройшли вже без доплат, - нібито він домовився «заради нас» пройти без грошей.
На особистому огляді я звернув увагу, що з сумок вилучають продукти, воду, щипчики для брів, манікюрні ножиці та іншу потрібну в поїздці дрібничку. Включивши вже відому читачеві «пику цеглою», я не став стояти в черзі – а пройшов через коридор для персоналу, попередньо показавши охороні свій «проїзний». Все-таки посвідчення – велика річ! Скільки разів воно мене рятувало у поїздках, досить згадати Кубу чи Китай. Якщо Ви не працюєте в наших доблесних «органах», - не біда, за посвідчення зійде і звичайний «студак» у поєднанні з особистою кмітливістю та чарівністю. Головне – щоб була фотка, крутий друк, і написи були російською. "Рашшан поліс" - сказав я, - тицяючи охоронцеві своє університетське посвідчення. Ті подивилися на мене, потім на «ксиву», переглянулись і пропустили вперед. Сумку, звичайно, перевірили, але з безлічі продуктів харчування в моєму рюкзаку не вилучили нічого.
В одній сувенірній лавці ми нічого не купили - відверто бентежила ціна чудового чаю вагою в сто грамів за ціною 250 рублів (для читача еквівалент ціни наводжу знову ж таки в зрозумілих одиницях), а також "прикид" місцевого жителя (брюки+сорочка) "всього" (це слово чіткою російською сказав мені продавець) за 2500 рублів (забігу вперед, скажу, що в Мумбаї ми купили щось подібне «всього» за 300 рублів). Відчувши каверзу, я швидко розгорнув свій екіпаж до виходу, і ми вирушили в магазин ВІП - сувенірів з місцевого каменю. Як і належить, у класичному варіанті взування туристів спочатку Вам показують важку «працю» місцевих «трудящих». Нам продемонстрували трьох мужиків, які з небаченою старанністю на обличчі виточують і викрашають із каменю стільницю. Потім – як і належить – провели до галереї магазину, де все це «добро» продається.
Вони і чайок той пропонували, і якийсь подарунок, який чекає мене на виході, вмовляли знову поглянути на майстерню. Я був непохитний – стояв як «хвостик» поряд з ними. Вікас виявив незвичайну для себе кмітливість і вирішив піти в туалет, а продавець люб'язно погодився його проводити (напевно, за 50 поїздок сюди він так і не вивчив дорогу, а може там щось більше). Тему з «великим» (наголос ставте будь ласка самі) пропоную закрити. Так ось, я вирішив порушити їхню ідилію і пішов третім. Причому уважно стежив, щоб вони не пішли разом в одну кабінку. Вони правда і не ризикнули - на їхніх обличчях було велике питання, суть якого була в тому, як від мене позбутися. Зробивши всі потрібні справи, Вікас вийшов із кабінки, де на нього чекали я і продавець.
На мить мені здалося, що гроші вже в нього… Але… хвилинку подумавши, я зрозумів, що ці дві «хроніки» явно не тягнуть на чемпіонів світу зі кмітливості… Так ось на виході мене пропустили вперед. У дверях я опускаю голову вниз і різко розвертаюсь...І що ви думаєте...застав їх у момент акуратної передачі чогось невеликого від продавця до Вікасу, причому останній завбачливо сховав згорток у задню кишеню штанів. «Ага! ! - подумав я! Правою рукою відсунувши продавця, я підскочив до Вікасу з вимогою показати мені кишеню. Той зобразив переляк та відмовився. Притиснувши його горло правою рукою і приперши його до стіни власним корпусом, лівою рукою я легко витягнув цей пакунок з його кишені. Ні, це був не телефон продавця, акуратно записаний на клаптику паперу, це був папірець у 500 рупій, який продавець загорнув у якийсь клаптик паперу. «Ще раз побачу – виб'ю усі зуби!
- люто сказав я, і поклав гроші до себе в кишеню. «Такого ще не було! ! - виразно назрівало на вустах продавця. «Пішли…» - ткнув я Вікасу і ми обидва пішли геть. А дорогою заїхали до ресторану, пообідати. Цікаво, що коли ми пішли в туалет, наш чудовий гід відкривав основну кишеню мого рюкзака. Коли я його застукав, він стверджував, що лише застібав блискавку відкритої кишені. Шкода, що я не почекав ще півхвилини, був би реальним привід і справді залишити його без зубів (у житті я людина мирна, не розумію, що тоді на мене найшло).
Зворотний шлях не відрізнявся нічим від дороги в Агру - Вікас пив пиво і спав, періодично розмахуючи над панеллю приладів шкарпетками триденної свіжості, ми теж спали. На в'їзді в Делі була величезна пробка - вся траса була перекопана основою майбутнього метрополітену Делі. Цікаво, що так у всьому місті.
У 10-ти мільйонному місті дуже слабка мережа метро, а будувати її активно почали лише останні кілька років. У пробках, бачачи як машини «повзуть» звідусіль, я несподівано усвідомив, що цього не вистачає нашим «гайцям» - тут штрафи можна виписувати будь-кому, не кажучи вже про розрахунок «на місці». Як я з'ясував пізніше, аналога радянського ДАІ в Індії просто немає, поліція виконує лише функції регулювальників, та й робить це далеко не добре. Дуже шкода – реально порожня гарна годівниця для країни з мільярдним населенням. Навіть думаю написати інформаційний лист до міністерства транспорту та комунікацій Індії про це питання… Але поки що думаю…
Через 5 годин із моменту виїзду з ресторану ми були в готелі. Я був радий - день той видався не з легких.
Вікас лише сухо попрощався і злиняв додому, а чесно зароблені 500 рупій я віддав на чайові водію, який сумлінно виконував свої обов'язки під час екскурсії. Я був розчарований гідом, оскільки з багатьма його колегами з інших країн підтримую не просто людські, а дружні стосунки, багатьох туристів відправляю потім до перевірених людей. Цього разу не вийшло – людина була «гнилою». Після приїзду до Москви я, звичайно, «накатал» лист до «Індиго-туру», де тезово виклав «особливості національного туристообманювання…». Олена клятвенно пообіцяла мені переслати все до Індії, їхнього партнера «Sita Travels» (www. sita. in) і детально розібратися у всьому. Вона зробила це,
