Планировать поездку было тяжело. Множество литературы, форумов, сайтов, людей которые подсказывали-координировали. Хотелось быть готовым ко всему. Уже на кануне отлета начали снится всякие бредни – избыток информации в мозгу.
Итак, самолет Киев-Дели. Трансконтинентальный Боинг вызвал шок. Самолеты в распоряжение Аэросвита, достались от королевства Брунея =) В эконом классе либо не работали телевизоры, либо не было звука. Иногда было душно, иногда холодно. Ну и бортпроводники терялись в показаниях, и не знали что у них на борту и где : ) Мило ))))
Рядом с нами села молодая девушка, познакомились. Ирина ехала по делам в Дели, и любезно предложила подвезти нас до отеля. Т. к. время прилета было 2 ночи, а отель у на сне был заказан, то решили согласиться. Большое спасибо Ире, чей водитель не кинул нас и пока не убедился, что мы попали куда надо, не уехал.
Отходя от опуса, бронировать отели в Индии – дело не благодарное. Во-первых, цена, указанная на сайтах завышена, во-вторых, картинка отеля в 95% случаев не соответствует действительности. Большинство бэкпекерских отелей находятся в район Paharganj (Main Bazar). Когда машина нас завозила туда, был шок. Грязь, вонь, пустота. Надеялись, что утром расцветут цветы и запахнет фикусами )))
После того, как водитель нас покинул в отеле, мы попытались сговориться за цену номера, т. к. в отель мы попали в 4 утра, а спать нам там нужно было только до рассвета, то хотелось получить минимальную цену. На ресепшене ни в какую не хотели идти на уступку. Мы вышли из отеля, и переступая через спящих собак вошли в другой отель. Разбудили ресепшен и начали приставать с теми же вопросами. Такая ситуация повторилась 4 раза, и только в четвертый раз нам удалось сбить цену и заселиться. На все это ушло минут 10-15, т. к. концентрация отелей на один квадратный метр невероятная! Отель был не особо звездный, но чистый. Окно не закрывалось, а проснутся без вещей не хотелось, поэтому было принято решение привязать один конец веревки к оконной ручке, а второй к карнизу типа сигнализация. Если кто то полезет, значит оборвет карниз)))
Утром пришла тьма. В прямом смысле. Проснувшись от шума на лестничной площадке, мы удивились, что в комнате кромешная тьма. Взглянули на часы – 10 часов. Решили выглянуть в окно, и убедится, что мы еще на Земле. И тут на нас напал истерический смех. Окно выходило на заплеванное окно напротив (расстояние около 1 метра), и так со всех сторон. Обычная вентиляционная шахта, и где-то наверху виднелись солнечные лучи. Отлегло.
Оплатив сей отель, собрали свои рюкзаки и вышли на поиск более приличного ночлега. Нашли его быстро. Приличная гостиница, ремонт, свежая постель, на центральной улице, еще и цену удалось сбить сразу.
Первый день мы выделили на закупку необходимых бытовых вещей. Весь район Мэйн Базар является соответственно базаром. Все для бэкпекинга. Купить можно ВСЕ. Вопрос стоит только в качестве продукта. Хотя это не распространяется на косметику и лекарства, которые в хорошем качестве и по доступной цене. Прикупили местной одежонки, «вонючку» от комаров, перекусили в псевдо индийском кафе и решили начать осмотр достопримечательностей.
Самым удобным средством передвижения в Дели является метро. Ближайшая станция к МБ – New Delhi. Чтобы попасть на него, нужно пройти через вокзал New Delhi Railway Station по мостику на другую сторону. В Дели на всех входах в вокзалы, аэропорты, метро, торговые центры и т. д. стоят проверочные пункты. Все обязаны пройти досмотр. Часто для женщин отдельный досмотр. Возле чекпоинта на вокзал всегда столпотворение. Распознать в нас свежееприбывшее мясо было легко. Выражение лица говорило само за себя – как только утром мы вышли на улицу мы получили шок. Шок от шума клаксонов, невероятного количества моторикш/велорикш, таксистов и индусов, грязь-фекалии-трупы животных, стаи грязных собак и орлы как стервятники над головой, каждый тебя хватал и пытался куда-то повезти, каждый пытался помочь и рассказать где лучше покушать-проехать-купить трусы. И т. д. и т. п. В общем, далеко нам не пришлось идти в поисках разводилы. Он сам нас нашел возле досмотра. Приличный мужчина лет 40-50, в брючках и рубашке вежливо попросил нас предъявить билет на поезд, чтобы пройти на вокзал. Мы так же вежливо ответили – Мы на метро. «А зачем вам метро? »… и тут я совершила ошибку – я начала ему отвечать. Сказала, что надо поехать по достопримечательностям, на что услышала ответ, что нужно брать входные билеты, а билеты можно купить ТОЛЬКО в ГОСУДАРСТВЕННОЙ туристической компании. Когда мужчина достал карту и начал показывать, мы уже поняли что мы «мясо». Но, вспомнив, что мы не брали билеты на поезд, и данный офис находился в центре города (и этот мужичок нам находит дешевого рикшу) решили согласиться и посмотреть к чему это приведет, иначе я не я если не побываю в приключениях. Сев в рикшу к нам мигом «приставили» провожатого, который довел нас чуть ли не за руку в нужное им агентство. В самом агентстве, мило улыбаясь, нам сказали что билетов на поезда нет и сразу же начали предлагать машину с гидом. Цена вопроса 250уе. Далее пытались впарить туристический автобус до Агры всего-лишь за 25 уе, в конец агент понял что я просто издеваюсь над ним потоком глупых вопросов, он достал папку с листами А4 и начал показывать – ОТЗЫВЫ! «Мадам, Вы только прочтите, вот это с Англии, они пишут, как им с нами понравилось. А вот это из Польши…Вы просто обязаны сейчас все заказать, мы через 20 минут закрываемся, а потом 4 дня не работаем! Вы застрянете в Дели» Тут я уже не стала скрывать свой смех. У агента пошел пар из ушей, а мы, пообещав вернуться через 5 минут, ушли в Интернет кафе где купили себе билеты за 10уе на двоих =)
Такие попытки «проверить билет-отправить в агентство» в будущем нам встречались, чуть ли не каждый час. Каждый говорил, что он отправляет сугубо в государственную контору (которые по факту все частные). Главное не отвечать и не обращать внимание на то, что тебе пытаются говорить. Тогда они отстают.
Итак, купив билеты, мы тут же погуляли по центру, зашли в подземный рынок (Palika Bazar), а далее на метро поехали в Кутуб Минар. От одноименного метро нужно подъехать рикшей мин 2-3, или пройти пешком. Комплекс Кутуб Минар включает в себя самый высокий в мире кирпичный минарет, развалины первой индийской мечети, не ржавеющую железную колону с надписями на санскрите, мавзолей, гробницы и много чего интересного. Вход 250 рупий. По всему комплексу бегает множество бурундуков и летают попугаи, фотографируются индийские парочки и устраивают пикники огромные семьи. Комплекс очень красивый. Огромный расписной минарет поразил.
После Кутуба решено было ехать в один из ТЦ (SityWalk), дабы попасть в Hard Rock Café и прикупить сувениров. Тут же на выходе из комплекса первый попавшийся рикша пытался отвести нас куда хотели, но с заездом на рынок к другу-брату-свату т. к. там дешевле, чем в этом ТЦ. С помощью юного английского отпрыска (судя по внешнему виду в индии он давно), нам удалось словить вменяемого рикшу за 60 рупий и доехать до ТЦ.
И тут начались очередные приключения… На чекпоинте у нас заметили два швейцарских ножа. Попросив оставить их «под честное слово» нам разрешили войти в ТЦ. Мы бродили в поисках кафе, но оказалось что оно с другой стороны ТЦ, куда нужно так же проходить отдельный чекпоинт. Вернувшись и забрав ножи нам указали на путь прямо через ТЦ, и мы С НОЖАМИ, пошли через весь ТЦ, прошли ДВА чекпоинта и когда на ВЫХОДЕ из очередного отсека ТЦ нас остановили для проверки, мы удивились. Скана для вещей у них не было, потому попросили открыть рюкзак…И тут началось. Юный охранник-полицай увидел в рюкзаке застрявший среди бумаг нож. Сначала он поменялся в лице, «Вот это повезло! Мои первые террористы» наверное подумал он, а потом спросил лицензию, потом пытался еще что-то попросить (а английским он владел крайне слабо) и не зная, что делать с нами – решил отвести нас к главному босу. Я крайне вежливо, в начале, просила его «подержать» ножи пока мы просто купим значок в Кафе, но сие небесное создание было так глупо, что не могло осмыслить моих слов. Уже когда мы спустились на нижние уровни ТЦ, и, прождав 20 мин главное шефа охраны, он нам заявил «можете оставить это все тут и потом забрать» терпение мое лопнуло. На мой вопрос «почему на мою просьбу сделать точно так же ваши люди продержали меня тут? », он только глупо развел руками и сказал что-то типа «Ну что с них взять». Тогда я решила сесть им на шею и попросила эскорт до кафе. В ту же секунду все начали понимать английский и тыкать пальцами на друг-друга. Лишь одинокая девочка-полицай не смогла отвертеться и скривив лицо она сопроводила нас в ХардРок. Купив нужную нам вещицу мы спустились за своим ножом и увидели картину – детский сад в виде охраны играющей нашим ножиком. Странно, что увидев нас, они не выронили его из рук и по теории подлости он не вонзился кому-то в палец ноги)))). Я бы не удивилась. Забрав нож, мы снова сами ПОШЛИ ПО ТЦ. Где логика таких «отборов опасного оружия», если нам снова же с ним разрешают гулять по ТЦ, я так и не поняла.
Вечером, прикупив фруктов, мы отужинали в гостишке и с грустными мыслями и желанием вернуться домой, легли спать. На следующий день поезд уходил в 14-00, выселение из гостиницы было в 12-00. Решено было поехать по ближайшим достопримечательностям с утра по раньше. Сев на метро мы проехали одну станцию до Chawri Bazar и сев на велорикшу доехали до мечети Jama Masjid (с очередным приколом). Мы допустили очередную ходовую ошибку. Рикша не владел английским, а потому, когда обсуждали цену, каждый подумал о своем, хотя он и показывал четыре пальца и когда мы ему вручили 4 рупии, он заявил что ему нужно 40. Привлек полицаев. Я заявила что они «идиоты» дала ему 20 и мы ушли.
Мечеть, симпатично, но – засрано. Район в котором находится мечеть на столько стремный, что страшно там ходить даже днем. Запах фекалий и общественного туалета стоит везде. Тут же у заборчика местные стоматологи с протезами, тут же можно велик починить, тут же покушать. На территорию мечети вход бесплатно, но за фотосъемку 250 рупий с каждого фотоаппарата. Еле втолковали старому мусульманину, что наличие двух камер не говорит, что снимать будем именно с двух. Заставили разуться (пожалели что не взяли носки или пакеты) и накинуть на себя старый юзаный халатик и юбку чтобы прикрыть мужские волосатые ноги))). Естественно для портрета никто мне не помешал стянуть его с себя, а вот ноги мы потом долго вытирали антисептическими салфетками сидя на ступеньках мечети (весь пол в остатках жизнедеятельности орлов, воробьев и частями индусов).
Вышли из мечети и повернув налево (пользуясь картой) сквозь штын и вонь, дотопали до Красного форта. Вошли с задних ворот. Форт огромный, красивый, вокруг много зелени. Над ним стаи ястребов. Но времени войти в него не было, да и желания так же. Погуляли и решили ловить рикшу до метро. Тут мы начали пользоваться услугами полицаев. Раз уж они вовлечены во все махинации с заработком, так почему бы и нам их не использовать? ! Изначально спрашиваем у них цену от пункта А в пункт Б, а потом просим ловить нам рикшу. Зрелище невероятно! ! ! Полицай, будь то девочка или мальчик, тормозит весь трафик на дороге, вырывает из него несколько рикш и обговаривает НАШУ цену. Бедные рикши не особо могут им отказать, так что сговариваются быстро.
Доехав до гостиницы, мы забрали свои шмотки и отправились на вокзал…в путь на Агру…
...Перед вылетом домой, мы решили остановиться в Дели еще на пару дней. Прилетев в Domestic Terminal Аэропорта, мы сели на автобусы, курсирующие между городом и аэропортами. Доехали прямо до New Delhi Railway Station и перебравшись через вокзал попали на МБ. В городе наблюдалось увеличение числа военных и полицейских. С чем это было связанно мы так и не поняли, хотя видели по новостям, что где-то была найдена бомба.
Заселились в ту же гостиницу, перекусили в кафе при известном в бэкпекерских кругах отеле Vivek. Проснулись рано из-за шума (это не ГОА). Решили отвести этот день на достопримечательности.
Первым пунктом был бахаистский храм Лотос, до которого можно дойти со станции метро Nehru Place. Дом Бахаи построен в форме огромного лотоса среди парка. Территория ухоженная, много цветов. Внутри храма множество скамеек, где люди любого вероисповедания, могут посидеть в тишине, помолится.
Далее поехали до станции метро Khan Market и по карте дошли до Indian Gate (Врата Индии). Это мемориальный памятник, возведенный в честь погибших на войне индусов. На самой арке выбиты имена погибших военных. Место концентрации туристов и попрошаек. Ворота огромные, понравилось.
После пешком дошли до Делийского зоопарка. Он считается одним из лучших в Азии. Чем, мы не поняли. Сам зоопарк достаточно закинутый. Вольеры для животных заросли, сами животные тощие. Многие вольеры пустуют, либо в них не возможно визуализировать животных. Сам зоопарк перерыт, тропинки среди зарослей травы не видны. Хотя в самом зоопарке много интересных животных. На территории Zoo у нас возник конфуз, мы не могли понять кто тут на показе, животные или мы. На нас смотрели так же, как и на обезьянок. Хотя мы и пытались привыкнуть к тому, что на белого человека смотрят как на диковинку, но это не удавалось. Особенно переживали за бедных деток, которые так выворачивали свои шеи, что казалось сейчас им придет конец. Казалось, что воспитательница сейчас говорит детям: «Посмотрите на право, вы видите обезьян вида Homo ukrainus»
Выйдя из зоопарка вскочили в автобус и доехали до ближайшего метро и направились в Akshardham Temple. О принципе посещения сего комплекса мы знали, но, надеялись что пройдет все лучше. Дело в том, что на территорию пускают почти «голышом» - ни фотокамеру, ни мобильные, ни продукты – ничего нельзя вносить. Вещи оставляют в камере хранения, которая «не несет ответственности». Заполняешь анкету-перечень сдаваемых вещей. В ней есть фраза «за каждую утерянную вещь возмещается 50 рупий (1$)». По крайней мере я ее перевела так, и вся памятка была истолкована нами следующим образом: «Дорогие гости вносите свои вещи в перечень, чтобы мы знали кто из работников комплекса станет счастливым владельцем дорогого фотоаппарата всего за 1$». Сама камера хранения не вызвала у нас доверия, мы помялись у входа и решили что «красиво», но фотоаппаратура дороже!
Вечером не далеко от отеля мы зашли к дедушке, который рисует хной. Все рисунки у него в голове. Долго общались, пока нас разрисовывали. Познакомились с забавной японкой которой на кануне нанесли рисунок на всю руку до плеча.
Так мы почти закончили свою экскурсионку по Дели. На следующий день мы отдались шопингу. Мэйн Базар большой район-рынок с огромной концентрацией барахла для сувениров. Мы гребли все по чуть-чуть. Закупали подарки-сувениры для родных и близких. Катаясь на метро между рынками мы посетили храм-статую Ханумана, сделанную в виде огромного бога-обезьяны. Вход в него был закрыт, а вот погулять вокруг можно было.
Выселившись из гостиницы мы закинули свои рюкзаки в камеру хранения железного вокзала. Хоть нас и пугали «помогайки», что без билета на поезд никто у нас вещи не возьмет, нам естественно удалось сдать свой багаж. Просто вместо номера билета вписали номер паспорта (который потом никто не проверял).
Наше вливание в индийскую среду было на лицо. Мы смело пили ласси (молочный продукт) на улице из общих стаканов, обходили огромные очереди индусов на проверку, чтобы попасть на вокзал, и шли вне очереди, даже не кинув вещи на проверку. Заметно пофигистичнее относились ко всему, что происходило вокруг нас, философски смотря на ситуации. Внутри было – спокойствие! ! ! Было просто хорошо, но все равно хотелось домой.
Вылет был в 5 утра, стоял вопрос стоит ли где-то ночевать и как ночью добираться до международного аэропорта. В Дели, не смотря на всеобщий хаос, очень хорошо развит транспорт. Прямо до Аэропорта ходит метро-экспрес. Быстро, чисто, тихо, прохладно и не дорого. Последний экспресс уходит со станции New delhi в 23-20 (если не ошибаюсь). Так помозговав что мы устали, и СИЛЬНО хочется домой, решили вечером ехать в аэропорт и подремать там. В аэропорту были в районе 20-00. Мы такие были не одни, и для желающих поспать есть отдельные кресла. Так перекантовавшись, мы наконец-то улетели.
Планувати подорож було важко. Безліч літератури, форумів, сайтів, людей, які підказували-координували. Хотілося бути готовим до всього. Вже напередодні відльоту почали снитися усілякі марення – надлишок інформації в мозку.
Отже, літак Київ-Делі. Трансконтинентальний Боїнг спричинив шок. Літаки в розпорядження Аеросвіту, дісталися від королівства Брунея =) В економ класі або не працювали телевізори, або не було звуку. Іноді було задушливо, іноді холодно. Ну і бортпровідники губилися у показаннях, і не знали, що у них на борту і де : ) Мило ))))
Поряд із нами села молода дівчина, познайомилися. Ірина їхала у справах у Делі, та люб'язно запропонувала підвезти нас до готелю. Оскільки час прильоту було 2 ночі, а готель на сні був замовлений, то вирішили погодитися. Щиро дякую Ірі, чий водій не кинув нас і поки не переконався, що ми потрапили куди треба, не поїхав.
Відходячи від опусу, бронювати готелі в Індії – справа не вдячна.
По-перше, ціна, вказана на сайтах завищена, по-друге, картинка готелю у 95% випадків не відповідає дійсності. Більшість готелів бекпекера знаходяться в район Paharganj (Main Bazar). Коли машина нас завозила туди, то був шок. Бруд, сморід, пустка. Сподівалися, що вранці розквітнуть квіти і запахне фікусами)))
Після того, як водій нас покинув у готелі, ми спробували змовитися за ціну номера, тому що в готель ми потрапили о 4-й ранку, а спати нам там потрібно було тільки до світанку, то хотілося отримати мінімальну ціну. На ресепшені в жодну не хотіли йти на поступку. Ми вийшли з готелю, і переступаючи через сплячих собак увійшли до іншого готелю. Розбудили ресепшен і почали чіплятися з тими самими питаннями. Така ситуація повторилася 4 рази, і лише вчетверте нам вдалося збити ціну та заселитися. На все це пішло хвилин 10-15, оскільки концентрація готелів на один квадратний метр неймовірна! Готель був не особливо зоряний, але чистий.
Вікно не зачинялося, а прокинулися без речей не хотілося, тому було прийнято рішення прив'язати один кінець мотузки до ручки вікна, а другий до карнизу типу сигналізація. Якщо хтось полізе, значить обірве карниз)))
Вранці прийшла темрява. В прямому сенсі. Прокинувшись від шуму на сходовому майданчику, ми здивувалися, що в кімнаті тьмяна темрява. Поглянули на годинник – 10 годин. Вирішили визирнути у вікно і переконається, що ми ще на Землі. І тут на нас напав істеричний сміх. Вікно виходило на запльоване вікно навпроти (відстань близько 1 метра), і так з усіх боків. Звичайна вентиляційна шахта, і десь нагорі виднілося сонячне проміння. Полегло.
Оплативши цей готель, зібрали свої рюкзаки і вийшли на пошук більш пристойного нічлігу. Знайшли його швидко. Пристойний готель, ремонт, свіже ліжко, на центральній вулиці, ще й ціну вдалося збити одразу.
Першого дня ми виділили на закупівлю необхідних побутових речей.
Весь район Мейн Базар є відповідно ринком. Все для бекпекінгу. Купити можна ВСІ. Питання стоїть лише як продукт. Хоча це не поширюється на косметику та ліки, які у високій якості та за доступною ціною. Прикупили місцевого одягу, «смердючку» від комарів, перекусили в псевдо індійському кафе і вирішили розпочати огляд визначних пам'яток.
Найзручнішим засобом пересування Делі є метро. Найближча станція до МБ – New Delhi. Щоб потрапити на нього, потрібно пройти через вокзал New Delhi Railway Station містком на інший бік. У Делі на всіх входах у вокзали, аеропорти, метро, торгові центри тощо стоять перевірочні пункти. Усі повинні пройти огляд. Часто для жінок окремий огляд. Біля чекпоїнта на вокзал завжди стовпотвор. Розпізнати в нас свіже м'ясо було легко. Вираз обличчя говорив сам за себе - як тільки вранці ми вийшли на вулицю ми отримали шок.
Шок від шуму клаксонів, неймовірної кількості моторікш/велорикш, таксистів та індусів, бруд-фекалії-трупи тварин, зграї брудних собак та орли як стерв'ятники над головою, кожен тебе хапав і намагався кудись повезти, кожен намагався допомогти та розповісти де краще поїсти -проїхати-купити труси. І т. д. і т. п. Загалом далеко нам не довелося йти в пошуках розводили. Він сам нас знайшов біля огляду. Пристойний чоловік років 40-50, у штанях та сорочці ввічливо попросив нас пред'явити квиток на поїзд, щоб пройти на вокзал. Ми також ввічливо відповіли – Ми на метро. «А навіщо вам метро? »… і тут я припустилася помилки - я почала йому відповідати. Сказала, що треба поїхати визначними пам'ятками, на що почула відповідь, що потрібно брати вхідні квитки, а квитки можна купити ТІЛЬКИ у ДЕРЖАВНІЙ туристичній компанії. Коли чоловік дістав карту і почав показувати, ми вже зрозуміли, що ми «м'ясо».
Але, згадавши, що ми не брали квитки на потяг, і цей офіс знаходився в центрі міста (і цей дядько нам знаходить дешевого рикшу) вирішили погодитися і подивитися до чого це приведе, інакше я не я якщо не побуваю у пригодах. Сівши в рикшу до нас миттю «приставили» проводжатого, котрий довів нас мало не за руку в потрібне їм агентство. У самій агенції, мило посміхаючись, нам сказали, що квитків на поїзди немає і відразу ж почали пропонувати машину з гідом. Ціна питання 250уе. Далі намагалися впарити туристичний автобус до Агри всього лише за 25 уе, в кінець агент зрозумів що я просто знущаюся над ним потоком дурних питань, він дістав папку з листами А4 і почав показувати - ВІДГУКИ! «Мадам, Ви тільки прочитаєте, це з Англії, вони пишуть, як їм з нами сподобалося. А ось це з Польщі ...Ви просто зобов'язані зараз все замовити, ми за 20 хвилин закриваємося, а потім 4 дні не працюємо!
Тут я вже не стала приховувати свій сміх. У агента пішла пара з вух, а ми, пообіцявши повернутись через 5 хвилин, пішли в Інтернет кафе де купили собі квитки за 10уе на двох =)
Такі спроби «перевірити квиток-надіслати в агентство» у майбутньому нам зустрічалися, чи не щогодини. Кожен говорив, що він відправляє суто державну контору (які за фактом всі приватні). Головне не відповідати і не зважати на те, що тобі намагаються говорити. Тоді вони відстають.
Отже, купивши квитки, ми тут же погуляли центром, зайшли в підземний ринок (Palika Bazar), а далі на метро поїхали в Кутуб Мінар. Від однойменного метро потрібно під'їхати рикшей мін 2-3 або пройти пішки. Комплекс Кутуб Мінар включає найвищий у світі цегляний мінарет, руїни першої індійської мечеті, нержавіючу залізну колону з написами на санскриті, мавзолей, гробниці і багато чого цікавого. Вхід 250 рупій.
По всьому комплексу бігає безліч бурундуків і літають папуги, фотографуються індійські парочки та влаштовують пікніки величезні сім'ї. Комплекс дуже гарний. Величезний розписний мінарет вразив.
Після Кутуба було вирішено їхати в один з ТЦ (SityWalk), щоб потрапити в Hard Rock Café і придбати сувенірів. Тут же на виході з комплексу перший рикша, що попався, намагався відвести нас куди хотіли, але із заїздом на ринок до друга-брата-свата т. до. там дешевше, ніж у цьому ТЦ. За допомогою молодого англійського сина (судячи з зовнішнього вигляду в Індії він давно), нам вдалося зловити осудного рикшу за 60 рупій і доїхати до ТЦ.
І тут почалися чергові пригоди… На чекпоінті у нас помітили два швейцарські ножі. Попросивши залишити їх «під слово» нам дозволили увійти в ТЦ. Ми тинялися в пошуках кафе, але виявилося, що воно з іншого боку ТЦ, куди потрібно так само проходити окремий чекпоінт.
Повернувшись і забравши ножі, нам вказали на шлях прямо через ТЦ, і ми З НОЖАМИ, пішли через весь ТЦ, пройшли ДВА чекпоінти і коли на ВИХОДІ з чергового відсіку ТЦ нас зупинили для перевірки, ми здивувалися. Скана для речей у них не було, бо попросили відкрити рюкзак...І тут почалося. Юний охоронець-поліцай побачив у рюкзаку застряглий серед паперів ніж. Спочатку він помінявся в особі, «Оце пощастило! Мої перші терористи» напевно подумав він, а потім запитав ліцензію, потім намагався ще щось попросити (а англійською він володів дуже слабко) і не знаючи, що робити з нами – вирішив відвести нас до головного боса. Я дуже ввічливо, на початку, просила його «потримати» ножі, поки ми просто купимо значок у Кафе, але це небесне створіння було так безглуздо, що не могло осмислити моїх слів.
Вже коли ми спустилися на нижні рівні ТЦ, і, прочекавши 20 хв головне шефа охорони, він нам заявив «можете залишити це все тут і потім забрати» терпець мій урвався. На моє запитання «чому на моє прохання зробити так само ваші люди протримали мене тут? », він тільки безглуздо розвів руками і сказав щось на кшталт «Ну що з них взяти». Тоді я вирішила сісти на шию і попросила ескорт до кафе. Тієї ж секунди всі почали розуміти англійську і тицяти пальцями на один одного. Лише самотня дівчинка-поліца не змогла викрутитися і скрививши обличчя вона супроводила нас у ХардРок. Купивши потрібну нам річ ми спустилися за своїм ножем і побачили картину - дитячий сад у вигляді охорони грає нашим ножем. Дивно, що побачивши нас, вони не випустили його з рук і за теорією підлості він не встромився комусь у палець ноги)))). Я б не здивувалася. Забравши ніж, ми знову самі ПІШЛИ ПО ТЦ.
Де логіка таких «відборів небезпечної зброї», якщо нам знову ж таки з нею дозволяють гуляти по ТЦ, я так і не зрозуміла.
Увечері, прикупивши фруктів, ми повечеряли в гостишці і з сумними думками та бажанням повернутися додому, лягли спати. Наступного дня поїзд йшов о 14-00, виселення з готелю було о 12-00. Вирішено було поїхати найближчими пам'ятками з ранку раніше. Сівши на метро ми проїхали одну станцію до Chawri Bazar і сівши на велорикшу доїхали до мечеті Jama Masjid (з черговим приколом). Ми припустилися чергової ходової помилки. Рікша не володів англійською, а тому, коли обговорювали ціну, кожен подумав про своє, хоча він і показував чотири пальці і коли ми йому вручили 4 рупії, він заявив, що йому потрібно 40. Залучив поліцаїв. Я заявила, що вони «ідіоти» дала йому 20 і ми пішли.
Мечеть, симпатично, але засрано. Район у якому знаходиться мечеть на стільки стрімкий, що страшно там ходити навіть удень. Запах фекалій та громадського туалету стоїть скрізь.
Тут же у паркана місцеві стоматологи з протезами, тут же можна великий полагодити, відразу поїсти. На територію мечеті вхід безкоштовний, але за фотозйомку 250 рупій з кожного фотоапарата. Ледве втлумачили старому мусульманину, що наявність двох камер не каже, що зніматимемо саме з двох. Змусили роззутися (пошкодували що не взяли шкарпетки або пакети) і накинути на себе старий юзаний халат і спідницю щоб прикрити чоловічі волохати ноги))). Звичайно, для портрета ніхто мені не завадив стягнути його з себе, а ось ноги ми потім довго витирали антисептичними серветками сидячи на сходах мечеті (вся підлога в залишках життєдіяльності орлів, горобців і частинами індусів).
Вийшли з мечеті і повернувши ліворуч (користуючись картою) крізь штин і сморід, дотопали до Червоного форту. Увійшли із задніх воріт. Форт є великий, красивий, навколо багато зелені. Над ним зграї яструбів. Але часу увійти в нього не було, та й бажання так само.
Погуляли та вирішили ловити рикшу до метро. Тут ми почали користуватись послугами поліцаїв. Якщо вже вони залучені до всіх махінацій із заробітком, то чому б і нам їх не використовувати? ! Спочатку питаємо у них ціну від пункту А до пункту Б, а потім просимо ловити нам рикшу. Видовище неймовірне! ! ! Поліцай, чи то дівчинка, чи хлопчик, гальмує весь трафік на дорозі, вириває з нього кілька рикш та обговорює НАШУ ціну. Бідолашні рикші не можуть їм відмовити, так що змовляються швидко.
Доїхавши до готелю, ми забрали свої шмотки і вирушили на вокзал ...в дорогу на Агру ...
... Перед вильотом додому ми вирішили зупинитися в Делі ще на пару днів. Прилетівши в Domestic Terminal Аеропорту, ми сіли на автобуси, що курсують між містом та аеропортами. Доїхали до New Delhi Railway Station і перебравшись через вокзал потрапили на МБ. У місті спостерігалося збільшення кількості військових та поліцейських.
Сам зоопарк досить закинутий. Вольєри для тварин зарості, самі тварини худі. Багато вольєрів порожні, або в них неможливо візуалізувати тварин. Сам зоопарк переритий, стежки серед заростей трави не видно. Хоча у самому зоопарку багато цікавих тварин. На території Zoo у нас виник конфуз, ми не могли зрозуміти, хто тут на показі, тварини чи ми. На нас дивилися так само, як і на мавпочок. Хоча ми й намагалися звикнути до того, що на білу людину дивляться як на дивину, але це не вдавалося. Особливо переживали за бідних діток, які так вивертали свої шиї, що здавалося зараз їм прийде кінець. Здавалося, що вихователька зараз каже дітям: «Подивіться право, ви бачите мавп виду Homo ukrainus»
Вийшовши із зоопарку, скочили в автобус і доїхали до найближчого метро і попрямували до Akshardham Temple. Про принцип відвідування цього комплексу ми знали, проте, сподівалися що минеться все краще.
Справа в тому, що на територію пускають майже голяка - ні фотокамеру, ні мобільні, ні продукти - нічого не можна вносити. Речі залишають у камері схову, яка «не несе відповідальності». Заповнюєш анкету-перелік речей, що здаються. У ній є фраза "за кожну втрачену річ відшкодовується 50 рупій (1$)". Принаймні я її переклала так, і вся пам'ятка була витлумачена нами наступним чином: «Дорогі гості вносите свої речі до переліку, щоб ми знали, хто з працівників комплексу стане щасливим власником дорогого фотоапарата всього за 1$». Сама камера зберігання не викликала у нас довіри, ми пом'ялися біля входу і вирішили, що «красиво», але фотоапаратура дорожча!
Увечері недалеко від готелю ми зайшли до дідуся, який малює хною. Усі малюнки у нього в голові. Довго спілкувалися, поки нас розмальовували. Познайомилися із забавною японкою якої напередодні нанесли малюнок на всю руку до плеча.
Так ми майже закінчили свою екскурсію по Делі. Наступного дня ми віддалися шопінгу. Мейн Базар - великий район-ринок з величезною концентрацією барахла для сувенірів. Ми гребли все потроху. Закуповували подарунки-сувеніри для рідних та близьких. Катаючись на метро між ринками, ми відвідали храм-статую Ханумана, зроблену у вигляді величезного бога-мавпи. Вхід у нього був закритий, а от погуляти довкола можна було.
Виселившись з готелю, ми закинули свої рюкзаки в камеру зберігання залізного вокзалу. Хоч нас і лякали «допомагайки», що без квитка на потяг ніхто у нас речі не візьме, нам, звичайно, вдалося здати свій багаж. Просто замість номера квитка вписали номер паспорта (який згодом ніхто не перевіряв).
Наше вливання в індійське середовище було в наявності.
Ми сміливо пили ласі (молочний продукт) на вулиці із загальних склянок, обходили величезні черги індусів на перевірку, щоб потрапити на вокзал, і йшли позачергово, навіть не кинувши речі на перевірку. Помітно пофігістичніше ставилися до всього, що відбувалося навколо нас, філософськи дивлячись на ситуації. Усередині було – спокій! ! ! Було просто добре, але хотілося додому.
Виліт був о 5-й ранку, стояло питання чи варто десь ночувати і як уночі добиратися до міжнародного аеропорту. У Делі, незважаючи на загальний хаос, дуже добре розвинений транспорт. До Аеропорту ходить метро-експрес. Швидко, чисто, тихо, прохолодно та не дорого. Останній експрес йде зі станції New delhi в 23-20 (якщо не помиляюся). Так помозгувавши що ми втомилися, і СИЛЬНО хочеться додому, вирішили ввечері їхати в аеропорт і подрімати там. В аеропорту були близько 20-00. Ми такі були не одні, і для тих, хто бажає поспати, є окремі крісла.
Так перекантувавшись, ми нарешті полетіли.