Смеркалось 2. Индийские впечатления.
Не знаю, как у вас, уважаемые читатели, а у меня постоянные трудности с прологом. Ну, типа, как начать очередное повествование. Нельзя же без предисловия, с места в карьер. Читатель подумает, что графоманы, мол, совсем распоясались и беспардонно заполонили своими бездарными писульками бескрайние просторы интернета, что, неплохо-бы какую-нибудь полицию, что-ли, учредить, чтобы отслеживала и, по всей строгости, карала зарвавшихся писак.
Правильно, заполонили, и учредить чего-нибудь такое надо! Еще Казьма Прутков призавал: " Если можешь не писать, не пиши! " . А может не Прутков, а кто-нибудь другой из великих. Ну, да, не суть... Я, вот могу не писать, а все равно, нет-нет, да намараю парочку страниц.
Я все это к тому, что правильно начать - задача первостепенная. А с этим, как раз, постоянные трудности.
Потому, будучи графоманом, вынужден выдумывать каждый раз, что-нибудь этакое, чтобы заинтересовать читателя, чтобы не плюнул и продолжил чтение.
Вот и в этот раз, никакую хитрую завлекалку придумать не могу. А-а, пусть его, пишу как есть...
Ну, с божьей помощью (это я уже начал) и с трудами тяжкими, обязательная программа выполнена. Никогда еще прежде, отдых не был настолько утомительным.
В Дели, Ворота Индии и Президентский Дворец осмотрены, храма Лотоса и минарет Кутуба по достоинству оценены. Вот только одна печаль: с детства мечтал увидеть и обнять железный столб в комплексе минарета Кутуба (мне еще бабушка, в детстве, о нем рассказывала). Не удалось. То есть увидеть, конечно, удалось, а вот обнять... Обнимать его полагается стоя к нему спиной и обхватывать руками сзади. Но коварные индийские власти посчитали, что желающих обниматься много, а столб один - еще сотрут до косточки-, опять же, возможность теракта, ну и огородили его решёткой, да еще полицейского с дубинкой на охрану приставили. Обидно.
Поехали дальше, а дальше, по обязательной программе, - г. Джайпур. А там замечательный Форт Амбер, дворец Ветров (Хава Махал), Городской Дворец и много другого интересного.
Потом Агра. По дороге - всякие достопримечательности, из которых, самая крутая - ступенчатый колодец Чанд Баори. Взрыв мозга! Описывать такое глупо и нелепо. Надо видеть. Хотя бы фото в Гугле.
Ну а Агра, это, понятно Тадж Махал и Красный форт.
И в каждом городе попадались красивые индийские девушки. Настолько красивые, что, даже жена, разрешала с ними сфотографироваться.
Надобно отметить, что во всех этих посещениях, мы с женой, сами были преследованы навязчивыми индийцами с целью запечатлеться на телефон или камеру. В группе, кроме нас, еще четыре пары, и других белых - в достатке, а фоткаться только с нами. Может мы лучше остальных? Жена понятно - она красивая. А со мной-то чего? Ну, может, не урод... Где зеркало? Да нет - урод.
Все это путешествие заняло 6 дней. Тот еще марафон, но интересно. Одно только, на протяжении всей дистанции, позволяло не свалиться от упадка сил и дойти до победного финиша - мысль о Гоа. Знали мы, с подругой дней моих суровых и не очень, что на финишной черте ждут нас пальмы, лазурный песок и ласковые волны Индийского океана.
Словом, повторюсь, обязательная программа выполнена. Все добросовестно по несносной жаре посещено, сувениры закуплены, впечатления на карту памяти записаны.
Теперь - обратно в Дели, на самолет и, вот он, Гоа.
Отель в колониальном стиле забронирован. Пальмы ждут...
Сезон только начинался. Людей мало. В целом впечатления самые благоприятные. Отель небольшой, уютный, очень зеленый и практически на пляже.
Больше половины номеров - свободны, поэтому удивило поползновение персонала втюхать отстойный рум. У них там два вида номеров по метражу (побольше и поменьше). Но до заявленных на BOOKING 42 м. кв. , далеко. Самый большой, думаю, +/- 25 м. кв. Подняли, с женой, скандал, пригрозили пожаловаться на BOOKING, вмиг переселили в больший номер в коттедж, самый ближний к пляжу. Вне зависимости от метража, интерьер румов одинаковый. Кроме кондиционера, в прихожей, комнате и в ванной - по потолочному вентилятору, зачем-то имеется. Других излишеств нет. Но уютно и эргономично. По кабельному ТВ, только индийские каналы, но это даже забавно... Было бы забавно, если б это самое ТВ работало. Два дня подряд телевозор не показывал вообще, а остальное время, с завидным постоянством, отключался на несколько часов каждый день. Ресепшин винил во всем провайдера...
Мало того, ещё и свет пропадал... Ну, да логику администрации понять не мудрено: Вы че сюда приперлись? Телевизор смотреть? Марш на пляж!
Ну и еще один косяк, перед тем, как перейти к похвалам - завтраки. Убогий ассортимент овощных закусок, дрянной кофе и сок Япи. Все это на сайте отеля стыдливо называлось " Континентальный завтрак" .
Континентально, таким образом, в первый день позавтракамши, отправились к управляющему отелем - жаловаться. Вежливо, так, говорю, отказаться, мол, хотим от брекфестов, не удовлетворяют они нас. К мясу мы привыкши, ну, или, на худой конец, к омлету. Ты, Ахметка, нам деньги верни, а мы, за то, что переплачиваем на дрянных завтраках, в уличных кафешках омарами шиковать будем.
Юлит Ахметка, отнекивается: - Мы услуги комплексом продаем, номерей без брекфестов нету. Я ж потом, перед BOOKINGом не отчитаюсь. Но за сигнал вам спасибо. Рассмотрим, примем меры, исправимся. А пока - подозвал другого Ахметку - вот, мол, вам, персональный официант. Если надо чего, ну там, сыр, сосиски, или омлет, так это, вы ему на ушко шепните, он и оформит тишком. Не извольте ни о чем беспокоиться и напрягайте Ахметку, если что. На том и порешили, но грубость, мы с женой, в душе затаили, чтобы излить её потом в отзывах.
А теперь обещанная бочка меда. Управляющий расстарался, покрасил все коттеджи белой краской к сезону. Красиво вышло, уютно. Возле каждого коттеджа флора буйная произрастает, полянка собственная со скульптурами в национальном стиле и столиком-стульями для отдыхновения на аутсайде. Рядом с нашим домиком холмик высится с зонтиками, с сидячими местами. На этом плейсе, пипл для встречи сансета собирается (на табличке так написано).
Оба бассейна, хоть и маленькие, но опрятные и чистые. Но это, думается, до поры, до времени... Пока русские не понаехали. Ведь, только наш люд способен сеять вокруг себя хаос и разрушение там, где оно, в принципе, невозможно! Вот скажите, разве какому английчанишке, или французишке, придет в его туповатую евросоюзную голову, прыгать в бассейн бомбочкой? Да ещё и кричать при том: " За Родину. За Сталина" . Да не в жисть! А наш, приняв на грудь местного рому, и не такое может..., кусты, например, орошать, пальмы ломать...
Впрочем, не всякому тщедушному, бесхолестериновому европейцу, под силу, качественную бомбочку исполнить. Ведь тут масса нужна! А нашенские мужички - пузатые, бомбочка выходит, что надо!
Ну да, я же отель хвалю... Отвлекся. Так вот, все пальмы световыми гирляндами украшены. Светятся. Да и вообще, освещение ночью достаточное, но не избыточное.
Охрана заслуживает отдельного респекта. Взвод на въезде в отель (все бравые, усатые) и потом каждые 15 метров по Ахметке-охраннику, а возле сан-сетного холма - целых три кшатрия. Короче, охраны столько, что рота Кашмирских террористов им нипочём. Все в форме гвардейской, с погонами, шевронами, аксельбантами. Палками бамбуковыми вооружены и настроены решительно. Палки не уставные, все разные. Наверное, каждый себе, по руке, выламывал.
Каждый раз при встрече, а это раз 15 на дню, секьюрити вопрошают: " Как дельа? " -, и сами-же отвечают: " Карашо" .
Пляж не отельный. Муниципальный. Очень чистый и ухоженный. " Бага" называется. По пляжу постоянно туда-сюда два джипа снуют (одноглазый красный и полнозрячий белый). Если Ахметки видят мусор какой, или лепёшку коровью - сейчас с джипа шасть, в мешок это непотребство, и в кузов. А еще по дороге посматривают, не тонет ли кто.
Впрочем, на пляже собственный Ахметка-спасатель имеется. От него совсем спасу нет: только в воду зайдешь, а он ту, как тут, и ну в свисток дуть! Мол, красный флаг. Мол, волны. Мол, о вас же, буржуях, беспокоюсь. Идите, лучше, в шек, есть ананасы и рябчиков жевать.
Шеки - это кафешки на пляжах, для антуража, пальмовыми ветками крытые. Меню, там, на удивление большое, но дороже, чем, в уличных кафешках. Персонал шеков по своему отрезку пляжа мечется, отлавливает туристов, зайти приглашает.
А еще каждый шек содержит при себе целый ряд лежаков с зонтиками-полотенцами для клиентов. Это бесплатно. Но, если ты не клиент, все равно, не прогонят.
Кроме персонала, к каждому шеку прибивается пата-тройка бедных индусов. Они зазывают, убирают за отдыхающими, содержат в порядке лежаки и выполняют массу другой непристижной работы бесплатно. За это им позволяется, на отрезке пляжа, где стоит шек, втюхивать клиентам и просто отдыхающим всякие колечки, браслетики, и все, что смогут дешево достать. Там, где мы обосновались, была парочка таких прибившихся: Сита и муж ейный Бхарат. Молодые ей 22, ему на 3 больше. На вид - классические цыгане, но продавали честно (только цену надо было сбить в 3 раза). Эта Сита делала, по ее словам, на пляже " свой маленький бизнес" . Кое-как говорила по-русски, если слов не хватало, переходила на английский. По-английски говорила сносно, хоть в школе никогда не училась. Я ей в первое утро объявлял комплимент, что Сита, мол, красавица. Она засмущалась, собиралась, было, покраснеть, но вовремя вспомнила, что не получится, ибо черна, почти, как негритянка. Зато каждый день, после этого, приходила в другом сари.
Что? Я сказал " как негритянка" ? Нет, так нельзя. Нельзя негров " неграми" называть. Не полирткорректненько. Надо " черная" . Опять херня выходит: " черная как черная..." . Тогда, может " черная как афро-индийка" или " афро-африканка" ? Чушь! Короче, вещи надо называть своими именами: негритянка - значит негритянка!
Под каждым лежаком собака гнездится. Надоест ей в тени лежать - идет в море, скупнётся, и опять под лежак. Вот он где, настоящий релакс! Всего-то забот: лениво вкусить, чем турист угощает, ямку под лежаком поглубже вырыть, да коров погонять... Один такой кобель, из-под моего лежака, повадился мне ногу лизать. По нраву она ему пришлась. Наверное, содержит много собачьих витаминов. Ну, да мне не привыкать, дома свой такой кобель имеет место быть... Я к собакам завистью проникся, потому так долго пишу про них. Они ж, сукины дети, не понимают, что в раю живут. В Гоа, на всем готовом и никто не гоняет. А у нас тут и мрак, и мор, и глад, и скрежет зубовный...
Сам бы в Гоанские собаки пошел, да, ведь, не возьмут! Тут же у них сансара, карма, реинкарнация... Это ж какого просветления, нынешней собаке, в прошлой жизни достичь надо было, чтобы тебя, минуя нирвану, сразу в Гоа зачислили!
А нам, за косяки наши... Ну, да, ладно, в прошлой жизни думать надо было!
Впрочем, есть тут еще одна каста неприкасаемых, в хорошем смысле " неприкасаемых" . Коровы. Именно так, с большой буквы: Коровы! С первого дня в этой чудесной стране, был терзаем мыслю..., да-да, иногда мысли меня посещают... Нечасто, но здравые. Так вот, задавался я вопросом: как же эти коровы ходят всюду, и никто их не трогает, машины не давят, из ресторанов, даже, не выгоняют.
Вот представь, дорогой читатель, ситуацию: сидим, стало быть, с женой в ресторане, никого не трогаем, лобстером питаемся. Все романтично, свеча горит, живая музыка играет (живой Ахметка индийские хиты исполняет), и тут, на тебе, корова! Припарковалась у столика. Стоит, ничего не просит, на нас не смотрит даже.
Через минуту-другую, начинаем с женой ощущать некоторое беспокойство, дискомфорт. Но только мы, а официанты и живой исполнитель, своими делами занимаются, в ус не дуют, ситуация-то штатная. А мы, с коровами, даже в состоянии стейка, не особо ладим, предпочитаем свинину, а тут целая корова. Живая, как музыкант.
Подзываю официанта, намекаю, что, мол это животное, хоть и священное, несколько, э-э-э, не гармонирует с нашими прикольными пищеварительными процессами.
-Чего-чего?
-Да ничего! Выгони, говорю, корову! - Почесав макуху, Ахметка берет с нашего стола лепёшку " наан" , нами, же оплаченную (80 рупий за порцию), и манит ею животного из заведения.
Это так, лирическое отступление. Так вот, терзает меня, стало быть, мысль, как же это, никто коров не пасет, не беспокоится, что заблудятся, и вообще, куда их хозяева смотрят? А нету их, хозяев! Бесхозные они! Сами в стада сбиваются, сами плодятся и сами от старости мрут.
А пока живые, они, коровы эти, Гоанскому распорядку дня подчиняются. С утра до 18.15 по городу шляются, мусор едят. В 18.15 начинается сансет и коровы всем стадом на пляж. А там, к тому времени, отлив, люди и собаки резвятся, фоткаются, да на сансет молятся.
Я, первый день, по незнанию, хотел было толкнуть проходившую близко корову. Индус, стоявший рядом, как зашикнет на меня, как большие глаза сделает, как руками замашет!
-Их трогать: ни-ни! Они обнаглевшие и агрессивные, быки особенно. Могут на рога поднять. Местные их стороной обходят.
С сансета и до утра, на пляже разгул и зажиг чинится. Народ, всех возрастов и национальностей, побухивает, покуривает, понюхивает и вообще, ведет себя крайне предосудительно. Песни горлопанит, танцует, в барабаны бьет (я себе тоже индийский народный барабан купил...).
Вот какой-то француз в растаманских дредах и в берете цвета радуги (как-он-там-называется), подражая акценту ямайских реггеров, взывает: " Май пипль, камона! Лайф ис бьютефуль бекос ит ис а ваньдафульа" . И, сразу, на хорошем английском, затягивает бессмертную " I Shot The Sheriff" . Народ подпевает и подтанцовывает. В воздухе - устойчивый запах марихуаны.
Дальше за пляжем - людная улица с магазинами, ресторанами, дискотеками. Из каждого заведения дежурный Ахметка рукой машет, " Come in" - говорит. Завидевши наши славянские рожи, переходит на великий и могучий: " Как дельа, брат? " , потом добавляет, как наши научили: " Дельа у пракулода! " .
То и дело, на скутере проезжает местный, и в полный голос, не скрываясь предлагает: " марихуана-гашиш-кокаин-экстази" . А нам не надо, нам бы рома местного. Но уже поздно, бухло до 9.00 продают. Таксист вызывается помочь. Выносит за 275 рупий (в урочное время он стоит 175 за 0.75л. ). Нормально. Не велика переплата. В других штатах этот же ром стоит 760 рупий. Только в Гоа правительством установлена такая цена для страждущих туристов. Кстати, этот самый местный ром, стоит отдельно упомянуть. Называется " Old Monk" . Очень достойное пойло! Ничем не уступает лучшим ромам мира, а цена - копеечная. И крепость надлежащая - 43° . Зачетное бухло, короче. Рекомендую.
Местные, приехавшие в Гоа на пару деньков релакснуть, тоже не чураются прибухнуть и покуролесить. У себя дома они чинные Ахметки, религиозные парни, не курят, не пьют. Ибо пьющий и/или курящий индус неуважаем в обществе и жену себе не найдет. А тут можно все, такой уж это штат. Даже телки индийские, на прошлой неделе школу закончившие, сари поснимали, мини-юбки надели и на дискотеке " Bollywood Disco" , под индийские хиты лихо отплясывают, и к утру от выпитого на ногах не держаться.
Индийская кухня - отдельная тема, она разнообразна изысками и заслуживает, чтобы ей руку пожали. Хороша! Пряна, остра и вкусна зело. Конечно, на побережье, она, малость под европейских туристов адаптирована, но в целом канонов придерживается. Блюда, в основном не мясные. Индусы, в подавляющем большинстве - вегетарианцы, но во многих туристических кафе подают любое мясо, даже говядину.
Из всех морских развлечений (ну, там, снорклинг, дайвинг, скейтбординг, фишинг и пр. ), жратинг, пожалуй, самое доступное и популярное. И мы этому занятию самозабвенно предавались. Не в отельном ресторане, конечно, с его " Континентальными завтраками" , а в уличных, многочисленных ресторанчиках.
Европейская, и даже, славянская немощь пасует перед острыми индийскими ништяками. Униженно просит: " нот спайси плиз" . Это мало помогает, ибо индийцы искренне убеждены, что харчи " нот спайси" пресны и безвкусны и не имеют право на существование, посему, приправляют, но, по их мнению, умеренно. Даже эта умеренность пагубно сказывается на изнеженных белых желудках и отведавший такого, судорожно машет ладошкой перед ртом и требует водички запить.
Но мы не такие. Мы с женой оригинальный рецепт предпочитаем. -Вот какая острота предусмотрена рецептом, такую, ты Ахметка, и стряпай!
И он, мерзавец, стряпает, чтобы потом позлорадствовать: Что, сопли из глаз? Cлезы из носа? Водички принести?
-А хрен тебе! Нам это -тьфу! Не такое едали! Мы огнееды, нас этим не проймешь!
Раздосадованный Ахметка почешет репу и отыграется на других белых. Ему не привыкать...
Конечно, в туристических местах и МакДональдсы есть. Но это для, совсем уже, немощных, ни на что не годных, европейцев. Да и МакДональдсы странные: бренд, клоун - это все есть, а, вместо говяжьей котлеты, и гамбургере - омлет! Это, наверное, чтобы называться " семи ведж" (полу вегетарианский). Я такой обиды своему желудку нанести не мог, он меня, ни за что, не простил бы. Поэтому ел, исключительно, индийскую кухню.
На побережье славян-европейцев много, никто им не удивляется, не рассматривает. А чуть дальше от моря, даже в крупных городах, они - в новинку.
Поехали мы в город Мупаса (не все же на пляже валяться, да Ситу комплиментами одаривать). Там базар большой, там и тряпки и специи и все остальное в большом ассортименте представлено, и дешевше весьма, чем на побережье. Всего-то 15 км расстояние, а совсем другой Гоа. Такси брать не стали, не интересно это, а поехали на автобусе. Том самом автобусе, где окна открыты, а иных и вовсе нет, где в часы пик на крыше ездят. Экзотика! Пока ехали, с нами все пассажиры перефоткались. Всем хотелось с живыми белыми запечатлеться, чтобы потом в Facebook" е лайки собирать.
Правоверный индус или буддист за благо почитает, ежели белого по большому, как у Будды, животу погладить. Он с этого благополучие и умиротворение поимеет. У меня как раз такой, посему, ни в автобусе, ни в Мупасе, к нему народная тропа не зарастала... Он, живот мой, такой ласки и обожания не знал с дня его создания, а это, без малого, 20 лет. В начале 2000-х я его взрастил и взлелеял.
Даже супружница моя, будучи женщиной красивой и стройной, такого, как я, успеха не имела. Оно и понятно, у индийцев, судя по фильмам Болливудским, в чести дамы увесистые, дородные, ибо сами они, все больше, маленькие и худенькие. Поэтому, по количеству просмотров и прощупов, я, жену свою, на два корпуса опередил.
Такой же интерес к белым, наблюдался нами ранее и в больших городах: Дели, Джайпур, Агра... Чуть только праздник какой-нибудь, скажем богини Гайятри, народ в новых сари на улицу выбирается. А ту мы, белые. Ну как не пофоткаться. Толпами обступают и на селфи-палку запечатляются.
Еще перед поездкой читали отзывы, там знающие путешественники сообщают, что с трапа самолета и до последнего дня, опять-таки до трапа, приезжего преследует " запах Индии" . По мнению этих самых знающих путешественников, это запах специй и мочи.
Ну, не знаю... Сколько не внюхивался, мочи не учуял. А специи - это да! Это повсеместно! Кари, но не такое кари, как у нас, а настоящее, ядреное, и всевозможные " масалы" - вот настоящий запах Индии! Теперь этот запах у меня в кухонном шкафчике живет. Открою, а оттуда слоны, форты, обезьяны, храмы, Тадж Махал и, чуть наивные, но очень милые люди, ну и коровы, конечно, куда ж без них...
Смеркало 2. Індійські враження.
Не знаю, як у вас, шановні читачі, а в мене постійні труднощі з прологом. Ну, типу, як розпочати чергову розповідь. Не можна без передмови, з місця в кар'єр. Читач подумає, що графомани, мовляв, зовсім розперезалися і безпардонно заполонили своїми бездарними писульками безкраї простори інтернету, що, непогано б якусь поліцію, щоб заснувати, щоб відстежувала і, по всій строгості, корала писак, що зарвалися. >
Правильно, заполонили, і заснувати чогось таке треба! Ще Казьма Прутков закликав: "Якщо можеш не писати, не пиши! " А може не Прутков, а хтось інший із великих. Ну, так, не суть. . . Я, ось можу не писати, а все одно, ні-ні, та намартую парочку сторінок.
Я все це до того, що правильно почати - завдання першорядне. А з цим якраз постійні труднощі.
Тому, будучи графоманом, змушений вигадувати щоразу щось таке, щоб зацікавити читача, щоб не плюнув і продовжив читання.
От і цього разу, жодну хитру заманку придумати не можу. А-а, нехай його, пишу як є. . .
Ну, з божою допомогою (це я вже почав) і з тяжкими працями, обов'язкова програма виконана. Ніколи ще раніше, відпочинок не був настільки стомлюючим.
У Делі, Ворота Індії та Президентський Палац оглянуті, храму Лотоса та мінарет Кутуба гідно оцінені. Ось тільки один сум: з дитинства мріяв побачити та обійняти залізний стовп у комплексі мінарета Кутуба (мені ще бабуся, у дитинстві, про нього розповідала). Не вдалося. Тобто побачити, звичайно, вдалося, а от обійняти. . . Обіймати його слід стоячи до нього спиною і обхоплювати руками ззаду. Але підступна індійська влада вважала, що бажаючих обійматися багато, а стовп один - ще зітруть до кісточки-, знову ж таки, можливість теракту, та й обгородили його ґратами, та ще поліцейського з кийком на охорону приставили. Прикро.
Поїхали далі, а далі, за обов'язковою програмою, - м. Джайпур. А там чудовий Форт Амбер, палац Вітрів (Хава Махал), Міський Палац та багато іншого цікавого.
Потім Агра. Дорогою - всякі пам'ятки, з яких, найкрутіша - ступінчаста криниця Чанд Баорі. Вибух мозку! Описувати таке безглуздо і безглуздо. Потрібно бачити. Хоча б фото у Гуглі.
Ну а Агра, це, зрозуміло Тадж Махал та Червоний форт.
І в кожному місті траплялися гарні індійські дівчата. Настільки красиві, що навіть дружина дозволяла з ними сфотографуватися.
Треба зазначити, що у всіх цих відвідуваннях, ми з дружиною, самі були переслідувані нав'язливими індійцями з метою зафіксуватися на телефон або камеру. У групі, крім нас, ще чотири пари, та інших білих – у достатку, а фоткатися лише з нами. Може ми краще за інших? Дружина зрозуміло – вона гарна. А зі мною чого? Ну, може, не виродок. . . Де дзеркало? Та ні – виродок.
Всю цю подорож зайняло 6 днів. Той ще марафон, та цікаво. Одне тільки протягом всієї дистанції дозволяло не впасти від занепаду сил і дійти до переможного фінішу - думка про Гоа. Знали ми, з подругою днів моїх суворих і не дуже, що на фінішній межі чекають на нас пальми, блакитний пісок і ласкаві хвилі Індійського океану.
Словом, повторюся, обов'язкова програма виконана. Все сумлінно за нестерпною спекою відвідано, сувеніри закуплені, враження на карту пам'яті записані.
Тепер - назад у Делі, на літак і, ось він, Гоа.
Готель у колоніальному стилі заброньований. Пальми чекають. . .
Сезон тільки починався. Людей замало. Загалом враження найсприятливіші. Готель невеликий, затишний, дуже зелений та практично на пляжі.
Більше половини номерів - вільні, тому здивував намір персоналу втюхати відстійний рум. У них там два види номерів по метражу (більше і менше). Але до заявлених на BOOKING 42 м. кв. далеко. Найбільший, гадаю, +/- 25 м. кв. Підняли, з дружиною, скандал, пригрозили поскаржитися на BOOKING, вмить переселили у більший номер у котедж, найближчий до пляжу. Незалежно від метражу, інтер'єр румів однаковий. Крім кондиціонера, у передпокої, кімнаті та у ванній - по стельовому вентилятору, для чогось є. Інших надмірностей немає. Але затишно та ергономічно. По кабельному ТБ, тільки індійські канали, але це навіть кумедно. . . Було б кумедно, якби це саме ТБ працювало. Два дні поспіль телевізор не показував взагалі, а решта часу, із завидною постійністю, відключався на кілька годин щодня. Ресепшин звинувачував у всьому провайдера. . .
Мало того, ще й світло пропадало. . . Ну, та логіку адміністрації зрозуміти не дивно: Ви що сюди приперлися? ТБ дивитися? Марш на пляж!
Ну і ще один одвірок, перед тим, як перейти до похвал - сніданки. Убогий асортимент овочевих закусок, поганої кави та сік Япі. Все це на сайті готелю сором'язливо називалося "Континентальний сніданок".
Континентально, таким чином, у перший день сніданку, вирушили до керуючого готелем - скаржитися. Чемно, так, кажу, відмовитись, мовляв, хочемо від брекфестів, не задовольняють вони нас. До м'яса ми звикли, ну, або, на крайній край, до омлету. Ти, Ахметко, нам гроші поверни, а ми, за те, що переплачуємо на поганих сніданках, у вуличних кафешках омарами шикуватимемо.
Юліт Ахметка, відмовляється: - Ми послуги комплексом продаємо, номерів без брекфестів немає. Я ж потім, перед BOOKINGом не звітую. Але за сигнал вам дякую. Розглянемо, вживемо заходів, виправимося. А поки що – покликав іншого Ахметку – ось, мовляв, вам, персональний офіціант. Якщо треба чогось, ну там, сир, сосиски, або омлет, то це, ви йому на вушко шепніть, він і оформить тишком. Не будьте ні про що турбуватися і напружуйте Ахметку, якщо що. На тому й вирішили, але грубість, ми з дружиною, у душі причаїли, щоб вилити її потім у відгуках.
А тепер обіцяна діжка меду. Керуючий розстарався, пофарбував усі котеджі білою фарбою до сезону. Гарно вийшло, затишно. Біля кожного котеджу флора буйна росте, галявина власна зі скульптурами в національному стилі та столиком-стільцями для відпочинку на аутсайді. Поряд з нашим будиночком горбок височіє з парасольками, з сидячими місцями. На цьому плейсі піпл для зустрічі сансета збирається (на табличці так написано).
Обидва басейни, хоч і маленькі, але охайні та чисті. Але це, здається, до певного часу. . . Поки росіяни не понаїхали. Адже тільки наш люд здатний сіяти навколо себе хаос і руйнування там, де воно, в принципі, неможливе! От скажіть, хіба якому англійцю, або французі, прийде в його тупувату євросоюзну голову, стрибати в басейн бомбочкою? Та ще й кричати при тому: "За Батьківщину. За Сталіна". Та не в жито! А наш, прийнявши на груди місцевого рому, і не таке може. . . кущі, наприклад, зрошувати, ламати пальми. . .
Втім, не всякому кволому, безхолестериновому європейцю під силу якісну бомбочку виконати. Адже тут потрібна маса! А наші мужички – пузаті, бомбочка виходить, що треба!
Ну так, я ж готель хвалю. . . Відволікся. Так ось, усі пальми світловими гірляндами прикрашені. Світяться. Та й взагалі, освітлення вночі достатньо, але не надмірне.
Охорона заслуговує на окремий респект. Взвод на в'їзді в готель (всі браві, вусаті) і потім кожні 15 метрів по Ахметці-охоронцю, а біля сан-сітного пагорба - цілих три кшатрії. Коротше, охорони стільки, що рота Кашмірських терористів їм байдуже. Все у формі гвардійської, із погонами, шевронами, аксельбантами. Палками бамбуковими озброєні та налаштовані рішуче. Палиці не статутні, всі різні. Напевно, кожен собі по руці виламував.
Кожен раз при зустрічі, а це разів 15 на дню, сек'юріті запитують: "Як дельа? " - і самі ж відповідають: "Карашо".
Пляж не готельний. Муніципальне. Дуже чистий та доглянутий. "Бага" називається. По пляжі постійно сюди-туди два джипи снують (одноокий червоний і повнозрячий білий). Якщо Ахметки бачать сміття яке, або коржик - зараз з джипа шість, в мішок це непотребство, і в кузов. А ще дорогою поглядають, чи не тоне хто.
Втім, на пляжі власний Ахметка-рятівник є. Від нього зовсім не врятую: тільки у воду зайдеш, а він ту, як тут, і ну в свисток дути! Мовляв, червоний прапор. Мовляв, хвилі. Мовляв, за вас же, буржуї, турбуюся. Ідіть, краще, у шек, є ананаси та рябчиків жувати.
Шеки - це кафешки на пляжах, для антуражу, пальмовими гілками криті. Меню, там, напрочуд велике, але дорожче, ніж у вуличних кафешках. Персонал шеків своїм відрізком пляжу кидається, відловлює туристів, зайти запрошує.
А ще кожен шек містить при собі цілий ряд лежаків із парасольками-рушниками для клієнтів. Це безкоштовно. Але якщо ти не клієнт, все одно не проженуть.
Що? Я сказав "як негритянка"? Ні, так не можна. Не можна негрів "неграми" називати. Не полірткоректно. Потрібно "чорна". Знову херня виходить: "чорна, як чорна. . . ". Тоді, може "чорна як афро-індійка" чи "афро-африканка"? Нісенітниця! Коротше, речі треба називати своїми іменами: негритянка – значить негритянка!
Під кожним лежаком собака гніздиться. Набридне їй у тіні лежати - йде в море, скупнеться, і знову під лежак. Ось він де справжній релакс! Усього турбот: ліниво скуштувати, чим турист пригощає, ямку під лежаком глибше викопати, та корів поганяти. . . Один такий пес, з-під мого лежака, понадався мені ногу лизати. До вподоби вона йому припала. Напевно містить багато собачих вітамінів. Ну, та мені не звикати, вдома свій такий пес має місце бути. . . Я до собак заздрістю перейнявся, тому так довго пишу про них. Вони ж, діти сучі, не розуміють, що в раю живуть. У Гоа на всьому готовому і ніхто не ганяє. А в нас тут і морок, і мор, і глад, і скрегіт зубів. . .
Сам би в Гоанські собаки пішов, так, адже, не візьмуть! Тут же у них сансара, карма, реінкарнація. . . Це ж якого просвітління, нинішньому собаці, в минулому житті досягти треба було, щоб тебе, минаючи нірвану, одразу в Гоа зарахували!
А нам, за косяки наші. . . Ну, так, гаразд, у минулому житті думати треба було!
Втім, є тут ще одна каста недоторканних, у хорошому сенсі "недоторканих". Корови. Саме так, з великої літери: Корови! З першого дня в цій чудовій країні, був мучився думкою..., так-так, іноді думки мене відвідують...Нечасто, але здорові. Так ось, я запитував: як же ці корови ходять усюди, і ніхто їх не чіпає, машини не тиснуть, з ресторанів навіть не виганяють.
Ось уяви, дорогий читачу, ситуацію: сидимо, отже, з дружиною в ресторані, нікого не чіпаємо, лобстером харчуємося. Все романтично, свічка горить, жива музика грає (живий Ахметка індійські хіти виконує), і тут на тобі корова! Припаркувалася біля столика. Стоїть, нічого не просить, на нас навіть не дивиться.
Через хвилину-другу, починаємо з дружиною відчувати деяке занепокоєння, дискомфорт. Але тільки ми, а офіціанти і живий виконавець, своїми справами займаються, в ус не дмуть, ситуація штатна. А ми, з коровами, навіть у стані стейка, не особливо ладнаємо, воліємо свинину, а тут ціла корова. Жива, як музикант.
Покликаю офіціанта, натякаю, що, мовляв, ця тварина, хоч і священна, дещо, е-е-е, не гармоніює з нашими прикольними травними процесами.
-Чого-чого?
-Та нічого! Вижени, говорю, корову! - Почухавши макуху, Ахметка бере з нашого столу коржик "наан", нами, а оплачену (80 рупій за порцію), і вабить нею тварини із закладу.
Це так, ліричний відступ. Так ось, мучить мене, отже, думка, як же це, ніхто корів не пасе, не турбується, що заблукають, і взагалі, куди їхні господарі дивляться? А нема їх, господарів! Безгоспні вони! Самі в стада збиваються, самі розмножуються і самі від старості мруть.
А поки живі, вони, корови ці, Гоанському розпорядку дня підкоряються. З ранку до 18.15 містом вештаються, сміття їдять. О 18.15 починається сансет та корови всім стадом на пляж. А там, на той час, відплив, люди та собаки граються, фоткаються, та на сансет моляться.
Я, перший день, за незнанням, хотів було штовхнути корову, що проходила близько. Індус, що стояв поруч, як зашикне на мене, як великі очі зробить, як замахне руками!
-Їх чіпати: ні-ні! Вони нахабні та агресивні, бики особливо. Можуть на роги підняти. Місцеві їх стороною оминають.
З сансету і до ранку, на пляжі розгул і запалювання лагодиться. Народ, всіх віків і національностей, набухає, покурює, понюхує і взагалі, поводиться вкрай погано. Пісні горлопанить, танцює, в барабани б'є (я теж теж індійський народний барабан купив. . . ).
Ось якийсь француз у растаманських дредах і в береті кольору веселки (як-он-там-називається), наслідуючи акценту ямайських реггерів, волає: "Май пипль, камона! І, відразу, хорошою англійською, затягує безсмертну "I Shot The Sheriff". Народ підспівує та підтанцьовує. У повітрі – стійкий запах марихуани.
Далі за пляжем - людна вулиця з магазинами, ресторанами, дискотеками. З кожного закладу черговий Ахметка рукою махає, "Come in" – каже. Побачивши наші слов'янські пики, переходить на великий і могутній: "Як дельа, брате? ", потім додає, як наші навчили: "Діля у пракулода! ".
Те, на скутері проїжджає місцевий, і на повний голос, не ховаючись пропонує: "марихуана-гашиш-кокаїн-екстазі". А нам не треба, нам би рому місцевого. Але вже пізно бухло до 9.00 продають. Таксист викликається допомогти. Виносить за 275 рупій (в термін часу він коштує 175 за 0.75л. ). Нормально. Невелика переплата. В інших штатах цей же ром коштує 760 рупій. Тільки в Гоа урядом встановлена така ціна для туристів. До речі, цей місцевий ром, варто окремо згадати. Називається "Old Monk". Дуже гідне пійло! Нічим не поступається найкращим ромам світу, а ціна - копійчана. І належна фортеця - 43°. Залікове бухло, коротше. Рекомендую.
Місцеві, які приїхали в Гоа на пару днів релакснути, теж не цураються прибухнути і покуролесити. У себе вдома вони чинні Ахметки, релігійні хлопці, які не курять, не п'ють. Бо п'ючий і/або курчий індус неповажний у суспільстві і дружину собі не знайде. А тут можна все, такий це вже штат. Навіть телиці індійські, що минулого тижня школу закінчили, сарі знімали, міні-спідниці одягли і на дискотеці "Bollywood Disco", під індійські хіти хвацько танцюють, і до ранку від випитого на ногах не триматися.
Індійська кухня - окрема тема, вона різноманітна вишукуваннями і заслуговує, щоб їй руку потиснули. Гарна! Пряна, гостра та смачна зело. Звичайно, на узбережжі вона, трохи під європейських туристів адаптована, але в цілому канонів дотримується. Страви, переважно не м'ясні. Індуси, переважно - вегетаріанці, але в багатьох туристичних кафе подають будь-яке м'ясо, навіть яловичину.
З усіх морських розваг (ну, там, снорклінг, дайвінг, скейтбординг, фішинг та ін. ), жратинг, мабуть, найдоступніше і найпопулярніше. І ми цьому заняття самовіддано вдавалися. Не в готельному ресторані, звісно, з його "Континентальними сніданками", а у вуличних, численних ресторанчиках.
Європейська, і навіть, слов'янська неміч пасує перед гострими індійськими ніштяками. Принижено просить: "нот спайсі пліз". Це мало допомагає, бо індійці щиро переконані, що харчі "нот спайсі" прісні та несмачні і не мають права на існування, тому приправляють, але, на їхню думку, помірковано. Навіть ця поміркованість згубно позначається на зніжених білих шлунках і покуштував такого, судорожно махає долонькою перед ротом і вимагає водички запитати.
Але ми не такі. Ми з дружиною оригінальний рецепт віддаємо перевагу. -Ось яка гострота передбачена рецептом, таку, ти Ахметко, і куховарити!
І він, мерзотник, куховарить, щоб потім зловтішитися: Що, соплі з очей? Сльози з носа? Водички принести?
-А хрін тобі! Нам це тьху! Не таке їдали! Ми вогнеди, нас цим не проймеш!
Розсаджений Ахметка почеше ріпу і відіграється на інших білих. Йому не звикати. . .
Звичайно, в туристичних місцях є McDonald's. Але це для зовсім вже немічних, ні на що не придатних європейців. Та й МакДональдси дивні: бренд, клоун – це все є, а замість яловичої котлети, і гамбургері – омлет! Це, напевно, щоб називатися "семи ведж" (напіввегетаріанська). Я такої образи своєму шлунку завдати не міг, він мене, нізащо, не пробачив би. Тому їв виключно індійську кухню.
На узбережжі слов'ян-європейців багато, ніхто їм не дивується, не розглядає. А трохи далі від моря, навіть у великих містах, вони – у новинку.
Поїхали ми до міста Мупаса (не все ж таки на пляжі валятися, та Ситу компліментами обдаровувати). Там ринок великий, там і ганчірки і спеції і все інше у великому асортименті представлено, і дешевше, ніж на узбережжі. Всього 15 км відстань, а зовсім інший Гоа. Таксі брати не стали, не цікаво це, а поїхали автобусом. Той самий автобус, де вікна відчинені, а інших і зовсім немає, де в години пік на даху їздять. Екзотика! Поки їхали, з нами усі пасажири перефоткалися. Усім хотілося з живими білими сфотографуватися, щоб потім у Facebook'і лайки збирати.
Ще перед поїздкою читали відгуки, там знаючі мандрівники повідомляють, що з трапу літака і до останнього дня, знову-таки до трапу, приїжджого переслідує "пах Індії". На думку цих найдосвідченіших мандрівників, це запах спецій та сечі.
Ну, не знаю. . . Скільки не внюхувався, сечі не вчув. А спеції – це так! Це повсюдно! Карі, але не таке карі, як у нас, а справжнє, ядрене, і всілякі "масали" - ось справжній запах Індії! Тепер цей запах у мене в кухонній шафці живе. Відкрию, а звідти слони, форти, мавпи, храми, Тадж Махал і, трохи наївні, але дуже милі люди, та й корови, звісно, куди ж без них. . .