Троє в човні, злидні та собаки. Частина 3
Початок тут >>>
Наступного дня вирішили повторити сніданок із креветками. Цього разу до міста ми поїхали вдвох, залишивши Вєрку на господарстві. З цієї нагоди тягти із собою всі гроші не було потреби. Відрахувавши, взяла з собою, як мені здавалося, гігантську суму у вісімсот з гаком рупій, усю дрібницю. Потім подумала, і взяла про всяк випадок ще цілу п'ятихатку. Приїхали до Чауді. Тарахтелка не працює. Неподобство! Прийшовши до супермаркету, нагрібли всякого різного, потрібного та зовсім непотрібного. Виглядало це так: це що? Гадки не маю! Давай візьмемо спробуємо! Давай! Касирка почала пробивати наш товар. У міру наближення до дна кошика, я, дивлячись на табло, почала сумніватися, а чи вистачить у мене грошей? Нагребли ми на тисячу двісті з чимось. Розплатилися. От млинець! А як же креветки? Стали збирати по кишенях дрібницю. Набралося рівно 220 рупій. Досить! Відклали двадцятку на проїзд і з затиснутою в кулаку купою м'ятих папірців вирушили на ринок. Тітка просила за свою купку якраз 200 рупій. Засунув їй вміст мого кулака, пішли на автовокзал. Тітка, сміючись, щось пробулькотіла своїй сусідці. Тарахтелка не працювала. Тепер мене це порадувало, інакше було б прикро. Тростникового соку мені дуже хотілося.
Зваривши будинки креветок і затарившись пивом, пішли знову до каміння. На майданчику біля річки було багатолюдно. Якусь школу вивезли на пікнік. Різновікові дітлахи гралися на повну силу. Одні грали у футбол, інші потроїли дискотеку, треті тинялися берегом. Одягнені були в основному в футболки з довгим рукавом та джинси. Зверху в багатьох були ще кофти. Діти на море приїхали! Зрозуміло, ніхто й не думав купатися. Можливо, це через відсутність кабінок для перевдягання?
Нагодувавши ворон залишками креветок, пішли до готелю. Дівчата прибирали делюксівську хатку, і ту, яка проходила, мабуть, під гучною назвою «вілл».
делюксівська хатка
Ми поцікавилися заглянути всередину.
Головна відмінність делюксівської від нашої – наявність шибок у вікнах. Трохи більше місця в кімнаті, меблів та ліжко краще, клеєночка на стінах санвузла веселіше.
А ось балдахіна над ліжком у них не було. А у «віллі» був ще й мінібар, чайний набір та диван.
Тож селитися там можна вчотирьох, а то й уп'ятеро. Коштували такі хороми, як нам вдалося з'ясувати у дівчат, 5000 рупій за ніч. А ось телебачення я ніде не помітила. А на кого, справді, він там потрібен? Кіно про море і так можна дивитися, щодня!
Ми вирішили зробити другу спробу знайти пляж Кола. Тепер ми вже добре підготувалися. Відкрили на планшеті карту та вирахували приблизну відстань від мосту, де треба згорнути ліворуч. Карта, щоправда, вантажилася зі скрипом. А одного разу планшет зовсім погас і не реагував на кнопку вкл/выкл. Я злякалася, адже ми лишилися без зв'язку. Але через якийсь час він відвис, слава богу! Якщо вірити карті, до повороту метрів 800. За нашого темпу це хвилин десять ходу. Але доводилося поправлятися на Вєрку. Тому Вадик вважав кроки, а я засікла час. Відрахувавши потрібну кількість кроків, Вадик зупинився. Жодного повороту там не було. Добре, що повз проходив хлопчик, у якого я спитала дорогу на пляж. Він довів нас до потрібного місця, за що отримав жменю карамелі. Взявши їх з навмисною байдужістю (а може, і не з навмисною), хлопчик пішов у своїх справах. А ми поховали по вибоїстій червоній дорозі. Приблизно хвилин через 20-30 ми вийшли до урвища, на якому стояла пара мочків та туристичний автомобільчик. Ось вона, Коло!
Спустившись униз, побачили охрінені хвилі. На Агонді вони були сильні, а тут так просто божевільні! Вадька, зрозуміло, все одно поліз туди. Рятівник з цікавістю спостерігав, не роблячи жодних спроб свистіти. А ми з Вєркою пішли купатися в прісне озерце, утворене річкою, що тут же впадала.
Красивенько, мальовниченько, своєрідно! Кинувши Вєрку біля озерця, пішли досліджувати пляж. Камені тут були кольору кока-коли, а може й пепсі-коли. Очевидно, за це він і отримав свою назву.
На далекому кінці пляжу вода просто кипіла і вирувала, а коли відступала, з піску стирчало гостре каміння.
На березі стояли полотняні намети – здається таке житло! Хоча всередині там може бути цілком цивільним. А ось що із санвузлом – питання!
Нагулявшись, забрали Вєрку і поховали додому. У небі кружляло зо два десятки орлів.
Дорогу переповзла здоровенна зміюка. Природа!
Будинки вечеряли, як завжди – ром, фрукти, ковбаса.
Втомлена Вірка поповзла на своє лежище почитати Донцову. А ми пішли на море. Почався приплив. Мені захотілося перевірити, чи воно світиться в темряві, як наше. Залізла купатися, пропливши пару метрів і переконавшись, що так світиться, вилізла. Повернулися додому, спати ще не хотілося, і ми відчинили пачку сімок «Сан-Санич». Там на нас чекав сюрпрайс! Дві гривні! Сімки були акційні. У поперло! А давай подивимося, де орли з ґратами замикали сто доларів! Давай! Знайшли відповідний ролик із передачею «Орел-решка». Але гадська Леся поховала сотку десь на Півночі. Не поїдемо!
Катаючись автобусом до Чауді, ми звернули увагу, що на табличці на його лобовому склі написано Кола-Агонда-Канакона-Галджбаг-. . . і ще чогось там. А Галджбаг - це теж пляж, далі на південь. Сьогодні ми вирішили поїхати туди. Але спершу треба попити чайку. Кип'ятильник зробив пфффф, і в кімнаті засмерділо паленою ізоляцією! Все пропало! Прощайте, креветки! Але робити нічого. З'ївши по шматочку ананаса, пішли на автобус, який проїжджає зупинку о пів на дев'яту. О! А давайте купимо дорогою молока! Вірка відмовилась. Експериментувати вона більше не хотіла. Майже дійшовши до молочної лави, я виявила, що забула взяти порожню пляшку. А молочка хочеться! Послала Вадика назад (туди-сюди кілометра 2), збігала б сама, але мені в'єтнамки натерли між пальцями. Поки ми на нього чекали, спостерігали кіно. Біля овочевої крамнички був виритий рів. Одна корова сиділа в ньому, як у засідці. Друга робила спроби зайти в магазин і стибрувати щось. Її безжально виганяли. Я відійшла подивитися, чи Вадик не йде. Коли повернулася, Вєрка зі сміхом розповіла мені, що корова знайшла прив'язаний до припаркованого мотузку кульок з якимось овочом і роздюрбанивши його, встигла з'їсти кілька штук. Прибіг з крамниці господар, якого покликала Вєрка, знову прогнав бідну голодну корову.
Повернувся Вадик із пляшкою. Я пішла до крамниці. А молоко ще не привезли. Я зачекала п'ять хвилин. Ми так на автобус спізнимося! Крім того, внутрішній голос шепотів мені: «Не пий, козенятком станеш! » І справді, це був уже другий дзвіночок – пляшку забули, молока ще нема. Може, ну його? Не в силах більше чинити опір долі, ми пішли далі, не солоно хлібавши. Втиснулися в автобус, що підійшов. Цього разу з нас взяли 80 рупій із трьох. У Чауді майже всі вийшли, і ми змогли сісти. Їхали близько години. Вийшли там, де сказав кондуктор, а автобус поїхав ще далі. Селище було зовсім маленьким, але там активно будували широку дорогу. Напевно, скоро тут не буде так безлюдно. Вийшли на пляж – пустеля! Правда дві будівлі тут все ж таки було - будка рятувальників і курінь, вивіска на якому говорила, що це центр захисту черепах. Ось як! Народу – нікого! Купатися тут мені щось розхотілося і ми, не переодягаючись, пішли пляжем на південь. Вірка, сказала, що посидить, поки ми сходимо на край пляжу. Залишивши їй усі, ми пішли. Через сотню метрів я озирнулась і побачила, що на пляжі з'явився гурт мужиків. Мені це не сподобалося – Вірка сидить одна з усіма нашими бабками та планшетом. Тому ми швидко добігли до краю, де дорогу перегороджувала річка і пішли назад.
Слава богу, мужики до нас не пристали.
Уже втрьох пішли у протилежний бік. Коли ми проходили повз куреня, з нього вийшла тітонька з кошиком і волоті і стала посилено підмітати пляж. Мені це здалося смішним та абсолютно дурним заняттям. Чого там підмітати? Туристів немає, відповідно, сміття також. Вже потім до мене дійшло, що вона, мабуть, шукала таким чином відкладені черепахами яйця.
А з будки вискочило штук п'ять рятувальників! Кого тут рятувати? Ну, мабуть, нас! Поки ми йшли на північ, парочка з них неухильно йшла за нами. Але купатися ми не збиралися, і вони зрештою відстали. Мені цей пляж здався абсолютно незатишним та нічим не примітним. І пальми тут не росли. А лише смішні місцеві ялинки, як у Беталбатімі. Знайшовши пророслий кокосовий горіх, ми вирішили зробити свій внесок у поліпшення місцевого пейзажу - вкопали його в пісок на пагорбі за лінією прибою. Може виросте бодай одна пальма.
А група мужиків уже знову наближалася до нас. Потрібно нести ноги від гріха подалі! Знайшовши стежку, ми пішли нею через поле, за яким було селище. Народ з подивом на нас дивився, але привітно вітався. Ми пройшли трохи по узбіччі дороги, що будується, огинаючи мис, і знову вийшли на пляж. То був пляж Тальпона.
Тут було трошки веселіше – рибальські човни, невеликий храмик та трошки людей. Навіть парочка білих. Хлопець, що підійшов, запропонував нам човен. Ми відмовились. Але потім подумали і вирішили не повертатися назад на автобусі, а найняти човен і переплисти на ньому однойменну з пляжем річку, опинившись таким чином на пляжі Раджбаг (де крутий готель «Лаліт»). А там уже й до Палолема зовсім близько. Хлопчик привів нас на берег і засватав човняру. За переправу він попросив по 50 рупій із носа. Не торгуючись, ми залізли в човен. Плисти там нічого. Мабуть, можна було б поторгуватись. Ну та бог із ним!
У «Лаліт» було якесь гульбище. На пляжі гуркотіла клубна музика, виставлені на піску столи були накриті білими скатертинами. Кухарі в білих ковпаках застигли біля своїх каструль. Весілля, чи що? Далі по пляжу вишикувалася ціла батарея коробок з феєрверками.
Пройшовши знову Патнем та Коломб, прийшли на Палолем. Скупалися і пішли обідати у давній ресторанчик. Обслуговував нас минулого разу хлопчика не було. Натомість інший хлопець трохи говорив російською. Він запропонував подивитися рибу, сказавши, що вони мають камбала. Ну, неси! Приніс. Рибка була завбільшки з невелику тарілку, плоска, але жодного разу не камбала. Він мені розповідатиме за камбалу! І коштувало це щастя 350 рупій. Тоді він мені запропонував нібито кефаль. На кефаль це не було зовсім, хоча я читала, що тут вона водиться. Коротше рибу ми відкинули і замовили індійські страви. Томатний суп, коржик із часником «наан гарлик», картопляні кульки «малай кофта», сочевичну юшку «дав» і щось ще.
Було смачненько, гостренько і відносно недорого. Ми наїлися. Але народ зажадав пива. Вийшовши з кафе, купили потрібне у винній крамниці. До речі, на етикетці значиться ціна 62 рупії. Але ці роки продають його, хтось по 70, а хтось і по 80. У кого які апетити. Отже, торгуватись потрібно навіть там. Обдурити так і норовлять! Дорогою до зупинки спокусилися прилавком із фруктами. Асортименти тут були ширші, ніж у нас в Агонді.
Продавець саме давав спробувати покупниці драконів очей. Перепало нам. Гидота рідкісна! А вартує 180 рупасів за штуку. Купили на вечерю улюбленого інжиру по 240 за кіло. Чекаючи на автобус, знову присіли в кафе випити сочку. Цього разу я вже мала дрібні гроші, тому свій автобус ми не пропустили.
Наступного дня ми нарешті вирішили обстежити південну частину селища. Виходячи з готелю, ми постійно йшли праворуч, а що робиться ліворуч, не мали уявлення. Пляж не в рахунок, його ми досліджували досконально. Але спочатку потрібно все ж таки поснідати. А чим? Молоко, звичайно! Ідея, що засіла в моїй голові, не давала мені спокою і, взявши порожню пляшку я знову вирушила в молочну лавку.
Продовження тут >>>
