Начало здесь > > >
Мелькнула, было, мысль спросить у индуса дорогу, но я ее отбросила, как неудачную. Натянув на лицо улыбку, заставила себя сказать « Хэлло» . Индус ответил. В чаще стояли еще два моцика. Отойдя на значительное расстояние, говорю своим спутникам: « Прикиньте, если у них есть оружие! Кто-то же стрелял! » Рассудительная Верка ответила: « А у нас что, есть варианты? » Продолжаем идти уверенным шагом, типа знаем куда. Чтоб вы понимали, мы таскали с собой все свои деньги и планшет, и были легкой добычей, захоти эти мужики проверить наш рюкзачок, ну или покуситься на нашу с Веркой честь. А может, и на Вадькину тоже. Как в том анекдоте. Захватили немцы деревню и говорят: « Мы сейчас женщин расстреляем, а мужчин изнасилуем! » . Женщины: « Так не бывает! » Мужчины радостно: « Бывает, бывает! » . Смешно. Но тогда мне было не до смеха.
Но никто нас преследовать не стал. А дальше пошли какие-то теплицы. Мы смутно вспомнили, что видели что-то подобное на карте, и тропинка должна вывести нас на Баттерфляй бич. Я шла, рассматривая деревья, в надежде увидеть обезьян. Очень часто попадались вот такие вот паучки, висящие над дорогой в своей паутине.
На что-то наступила. Это что-то, скользнув по моей ноге, уползло в кусты. Я даже не успела испугаться, но меня передернуло. Не укусило, и слава богу! А то было бы весело!
Тропинка нас таки вывела на пляж. Но это был вовсе и не Баттерфляй, а просто маленькая каменистая бухточка.
За камнями мы увидели двух индийских женщин, машущих нам руками и приветливо улыбающихся. Мы помахали и поулыбались в ответ. Пошли обратно. Встретили очень просто одетое индийское семейство с детьми, идущее, видимо, на пикник. Мы поздоровались, и они расплылись в улыбках. До чего, все же, приветливые люди! Дойдя до развилки, Верка хотела возвращаться в Агонду, но я настояла, чтобы попробовать, все же, найти Баттерфляй бич. Было только пол-одиннадцатого. Пошли искать. А тропинка стала совсем узенькой, и вскоре пропала вовсе. Потыкавшись туда-сюда, нашли какое-то ее подобие. Где-то вдалеке слышался шум машин, а мы все блукали, и никак не могли найти нормальную тропу. В конце концов, пошли просто на звук. И тут я увидела стадо коров, бредшее нам навстречу. Впереди шел бык, весьма немелкий.
Один рог у него торчал вперед, а второй назад. Увидев нас, он остановился, как вкопанный. Мы посчитали за лучшее, сойти с тропки в кущери, чтобы уступить им дорогу. При этом спрятали красный рюкзачок за спину. Мифы мифами, а вдруг среагирует? И куда, интересно они бредут? И откуда? Хоть бы дорогу подсказали!
Верка психанула и решила взять власть в свои руки. Уверенным шагом двинула в другую сторону, ища тропу там. Кое как мы выбрались на трассу и пошли по направлению к Агонде. Но мне не хотелось быть сбитой каким-нибудь местным Шумахером, и я настояла, чтобы мы свернули опять на грунтовку. К Агонде мы подходили, а точнее подползали часа в два. Верка сказала, что идет домой отдыхать. Еле убедили ее пойти в пляжное кафе и отдыхать там на лежаке. По бутылке пива они выдули в полглотка. Замокнув в море, мы пришли в себя и заказали обед. У нас оставалось всего два с половиной дня, а рупий было еще прилично, поэтому можно было немножко шикануть. На обед мы заказали еще не опробованное нами блюдо « сизлер» и опять момошки. Сизлер принесли в плошке.
Куриная грудка еще шкварчала на капустном листе. Но, в общем, ничего особенного. Понтов много, а толку мало. Курица и курица. Здешние момошки были значительно хуже, чем в Майе. А счет в два раза больше.
После обеда, обошедшегося нам, на этот раз, в полторы штуки, мы решили взять лодку и сплавать таки, на Баттерфляй. Гуляющим шагом, сделав незаинтересованные лица, мы пошли в сторону лодок. Хозяин одной из них подошел к нам и стал рассказывать, что покажет нам абсолютно все – и Баттерфляй бич, и Мунлайт бич, и дельфинов в придачу! Три в одном. И весь этот набор предлагался за 1500 рупий. Я попыталась, было, сбить цену, но парень сказал, что это хорошая цена и у остальных, якобы, это стоит 1800. Мы сказали, что подумаем. Вадик вернулся к Верке, валявшейся на лежаке, а я пошла в отель в надежде найти компаньонов для катания с целью удешевления стоимости прогулки.
В качестве компаньонов, я хотела взять семью русских, поселившуюся в соседней хатке. Особых надежд я не питала. У них было двое детей, младшей из которых не было и года. Но попробовать стоило. Как я и думала, мама отказалась, сославшись на малую. Тогда я просто поболтала с ней, поскольку до этого было мне как-то недосуг. Они уже третий раз в Гоа, с малой у них никаких проблем здесь нету. Кормят они ее в кафе, поскольку живут в такой же хатке, как у нас, и возможности готовить у них нет.
Вернулась на пляж. Едем сами! Загрузились в лодку, парни завели мотор, и мы поплыли.
Отойдя от берега, стали высматривать дельфинов. И они таки приплыли! Парень сказал, что мы « лаки» . Он даже и не представлял, насколько. Если бы меня сегодня укусила змея… Но зачем об этом думать? Пофоткав дельфинов, насколько это было возможно, я заявила, что хочу поплавать с ними (с дельфинами).
Они (парни) согласились. Я нырнула с борта и стала плыть в сторону, где до этого видела дельфинов. Но они близко подплывать ко мне не захотели. Один раз только высунулась из воды дельфинья голова, недоумевая, что это за крокодил тут плавает? Погонявшись немного за ними, я забралась обратно в лодку, едва не сдернув парня, тащившего меня, в воду. Поплыли дальше. На Мунлайт бич мы десантироваться не пожелали – там было много народу, высадившегося с лодок.
На Баттерфляй высадились. Я спросила, а можно ли прийти сюда по суше? Парень замахал руками, уверяя меня, что это невозможно! Так я и поверила! Пофоткав пляж, мы поплыли обратно.
По дороге капитан показал мне людей, что-то долбящих на прибрежных камнях. Долго пытался объяснить мне, что именно они добывают. Пока я, наконец, не догадалась. Устрицы!
Расплатившись с хозяином лодки, мы решили остаться еще какое-то время на пляже и посмотреть, что растет на камне. Волны сегодня улеглись. Было полнолуние и сумасшедший отлив.
Камни, находящиеся все эти дни довольно далеко от берега, почти полностью выступали из воды. По ним лазил местный житель с пакетом и молоточком. Когда он ушел, мы тоже решили полазить посмотреть, что он там добывал. Нашли мидию, росшую на камне. От наших она отличалась бирюзовым цветом по краю раковины. Но тут спасатель начал свистеть и махать нам рукой, чтобы мы уходили оттуда. На местного он не свистел, почему-то. В его обязанности, по видимому, входила и защита куска хлеба для местных, от таких как мы добытчиков.
Пару раз в восемь утра мы видели в поселке автобус Агонда бич – Кола. Из интернета я знала, что есть две Колы – малая и большая. Какую-то из них мы видели. Но хотелось бы найти и вторую. Поэтому решили проехаться на этом автобусе. Поглядев карту, мы увидели, что поселок Кола находится на значительном расстоянии от одноименного пляжа и выйти нам нужно на перекрестке. Чтобы объясниться с кондуктором, я забила в гуглпереводчик слово « перекресток» . Он мне выдал перевод « интерсекшн» . Но как же это запомнить? Написать на ладони? Нужна какая-то ассоциация. Секс между кем-то. Должно запомниться! Вышли в восемь утра на мостик недалеко от церкви. Ждали-ждали, нет автобуса! Может он ходит не каждый день? Или до мостика не доезжает? Мы его встречали дальше. Делать нечего. Нужно идти к трассе и ловить другой автобус, идущий из Чауди в Колу. Пришли, поймали. Сев в автобус, дала кондуктору тридцать рупий, сказав, что нам в Колу. Часть пути проходил по уже известному нам маршруту, который мы проделывали пешкадралом. Дальше дорога пошла в горку. А внизу показался красивенный довольно большой индийский храм. Кондуктор взял какой-то пакет и выбросил в окно. Он еще и почтальон! Потом взял кулек с молочными пакетами. Неужели тоже выбросит? Нет, автобус притормозил, и он передал пакет какой-то женщине. Я улучила момент, когда он был незанят и сказала, что нам нужен перекресток. Он задумчиво на меня посмотрел и мелко-мелко затряс головой из стороны в сторону. Я расценила этот жест, как сомнение в возможности выполнения моей просьбы. Но он сказал « Окей! » И только тут я вспомнила, что читала об этом в « Шантарам» и видела фильм « Сбежавшая работа» . Этот жест у индусов означает согласие. Но одно дело читать об этом, и совсем другое – столкнуться с этим в действительности.
Высадив нас на перекрестке и показав, где начинается дорога, ведущая на пляж, кондуктор вместе с автобусом умчался. Мы пошли по красной дороге, вырытой, как казалось, в склоне.
Верке это напомнило Иорданию. Какое-то растение свешивалось сверху. Ну огурец огурцом! И плоды очень похожи, только круглые.
Такие мы видели в кулечке, который раздюрбанила корова у овощного магазина. Нарвав с десяток, запихнули их в кармашки рюкзака.
Красная дорога вывела нас через полчаса на задворки пляжного отельчика, на дереве рядом с которым скакала обезьяна.
Выйдя на берег, поняли, что это тот же самый пляж, просто мы попали на него другой дорогой. Зато сегодня абсолютно не было волн, и можно было спокойно купаться. Однако же, набор глубины был моментальным. В метре от берега было уже с головой. Поэтому Верка сюда не полезла, а довольствовалась пресным озерком. Освежившись, пошли все вместе на дальний конец пляжа с целью найти тропинку на другую Колу.
В тенечке сидел мужчина, увлеченный чтением с телефона. Я обратилась к нему с вопросом, есть ли тут тропинка на следующий пляж. Он не знал, но полез смотреть в телефоне. На карте тропинки видно не было. Поблагодарив, мы с Вадиком пошли ее искать, оставив Верку недалеко от читающего « мистера» и дав обещание долго не бродить. Выйдя на дорогу среди пальм, мы довольно быстро обогнули мыс и вышли на следующий пляж.
Продолжение здесь > > >
Початок тут >>>
Майкла, було, думка запитати в індуса дорогу, але я її відкинула, як невдалу. Натягнувши на обличчя посмішку, змусила себе сказати Хелло. Індус відповів. У гущавині стояли ще два мощі. Відійшовши на значну відстань, говорю своїм супутникам: «Прикиньте, якщо вони мають зброю! Хтось же стріляв! Розсудлива Вєрка відповіла: «А що у нас, є варіанти? » Продовжуємо йти впевненим кроком, на кшталт знаємо куди. Щоб ви розуміли, ми тягали з собою всі свої гроші і планшет, і були легкою здобиччю, захочу ці мужики перевірити наш рюкзачок, ну чи зазіхнути на нашу з Віркою честь. А може, й на Вадькіну теж. Як у тому анекдоті. Захопили німці село і кажуть: Ми зараз жінок розстріляємо, а чоловіків зґвалтуємо! Жінки: "Так не буває! " Чоловіки радісно: "Бує, буває! ". Смішно. Але тоді мені було не до сміху.
Але ніхто нас переслідувати не став. А далі пішли якісь теплиці. Ми смутно згадали, що бачили щось подібне на карті, і стежка має вивести нас на Баттерфляй бич. Я йшла, розглядаючи дерева, сподіваючись побачити мавп. Дуже часто траплялися ось такі павуки, що висять над дорогою у своєму павутинні.
На щось настала. Це щось, ковзнувши по моїй нозі, заповзло в кущі. Я навіть не встигла злякатися, але мене пересмикнуло. Не вкусило, і слава богу! А то було б весело!
Стежка нас таки вивела на пляж. Але це був зовсім не Баттерфляй, а просто маленька кам'яниста бухточка.
За камінням ми побачили двох індійських жінок, що махають нам руками і привітно посміхаються. Ми помахали і посміхнулися у відповідь. Пішли назад. Зустріли дуже просто одягнене індійське сімейство з дітьми, яке, мабуть, йде на пікнік. Ми привіталися і вони розпливлися в посмішках. До чого все ж таки привітні люди! Дійшовши до роздоріжжя, Вєрка хотіла повертатися в Агонду, але я наполягла, щоб спробувати знайти Баттерфляй бич. Було лише пів-одинадцятої. Пішли шукати. А стежка стала зовсім вузенькою, і незабаром зникла. Потикавшись туди-сюди, знайшли якусь її подобу. Десь вдалині чувся шум машин, а ми всі блукали, і ніяк не могли знайти нормальну стежку. Зрештою, пішли просто на звук. І тут я побачила стадо корів, що мріло нам назустріч. Попереду йшов бик, дуже дрібний.
Один ріг у нього стирчав уперед, а другий назад. Побачивши нас, він зупинився, як укопаний. Ми порахували за краще, зійти зі стежки в кущі, щоб поступитися їм дорогою. При цьому заховали червоний рюкзачок за спину. Міфи міфами, а раптом зреагує? І куди, цікаво вони бредуть? І звідки? Хоч би дорогу підказали!
Верка психанула і вирішила взяти владу у свої руки. Упевненим кроком рушила в інший бік, шукаючи стежку там. Подекуди ми вибралися на трасу і пішли до Агонди. Але мені не хотілося бути збитою якимось місцевим Шумахером, і я наполягла, щоб ми повернули знову на ґрунтовку. До Агонди ми підходили, а точніше підповзали години о другій. Вірка сказала, що йде додому відпочивати. Ледве переконали її піти в пляжне кафе і відпочивати там на лежаку. По пляшці пива вони видули в півковтка. Замокнувши в морі, ми оговталися і замовили обід. У нас залишалося лише два з половиною дні, а рупій було ще пристойно, тому можна було трошки шиканути. На обід ми замовили ще не випробувану нами страву «сизлер» і знову момошки. Сізлера принесли в мисці.
Куряча грудка ще шкварчала на капустяному листі. Але загалом нічого особливого. Понтів багато, а толку мало. Курка та курка. Тутешні момошки були значно гіршими, ніж у Майї. А рахунок вдвічі більший.
Після обіду, що обійшовся нам, цього разу, у півтори штуки, ми вирішили взяти човен і сплавати таки, на Баттерфляй. Гуляючим кроком, зробивши незацікавлені особи, ми пішли у бік човнів. Хазяїн однієї з них підійшов до нас і почав розповідати, що покаже нам абсолютно все – і Баттерфляй бич, і Мунлайт бич, і дельфінів на додачу! Три в одному. І весь цей набір пропонувався за 1500 рупій. Я спробувала було збити ціну, але хлопець сказав, що це хороша ціна і в інших, нібито, це коштує 1800. Ми сказали, що подумаємо. Вадик повернувся до Вєрки, що валялася на лежаку, а я пішла в готель, сподіваючись знайти компаньйонів для катання з метою здешевлення вартості прогулянки.
В якості компаньйонів я хотіла взяти сім'ю росіян, що поселилася в сусідній хатці. Особливих надій я не мала. Вони мали двоє дітей, молодшої з яких не було й року. Але спробувати варто. Як я й думала, мама відмовилася, пославшись на малу. Тоді я просто побалакала з нею, оскільки до цього було мені якось дозвілля. Вони вже втретє в Гоа, з малої у них жодних проблем тут немає. Годують вони її в кафе, оскільки живуть у такій самій хатці, як у нас, і можливості готувати в них немає.
Повернулась на пляж. Їдемо самі! Завантажилися в човен, хлопці завели мотор і ми попливли.
Відійшовши від берега, стали виглядати дельфінів. І вони таки припливли! Хлопець сказав, що ми лаки. Він навіть не уявляв, наскільки. Якби мене сьогодні вкусила змія… Але навіщо про це думати? Пофоткавши дельфінів, як це було можливо, я заявила, що хочу поплавати з ними (з дельфінами).
Вони (хлопці) погодилися. Я пірнула з борту і почала плисти в бік, де до цього бачила дельфінів. Але вони близько підпливати до мене не схотіли. Одного разу тільки-но висунулась з води дельфіня голова, дивуючись, що це за крокодил тут плаває? Поганявшись трохи за ними, я залізла назад у човен, ледве не зірвавши хлопця, що тягнув мене, у воду. Попливли далі. На Мунлайт бич ми десантуватися не побажали – там було багато народу, що висадився з човнів.
На Баттерфляй висадилися. Я спитала, а чи можна прийти сюди суходолом? Хлопець замахав руками, запевняючи мене, що це неможливо! Так я й повірила! Пофоткавши пляж, ми попливли назад.
По дорозі капітан показав мені людей, що щось довбали на прибережному камінні. Довго намагався мені пояснити, що саме вони добувають. Поки що я нарешті не здогадалася. Устриці!
Розплатившись із господарем човна, ми вирішили залишитися ще якийсь час на пляжі та подивитися, що росте на камені. Хвилі сьогодні лягли. Був повний місяць і божевільний відлив.
Камінці, що знаходяться усі ці дні досить далеко від берега, майже повністю виступали з води. Ними лазив місцевий житель з пакетом і молоточком. Коли він пішов, ми теж вирішили полазити подивитися, що він там добував. Знайшли мідію, що росла на камені. Від наших вона відрізнялася бірюзовим кольором на краю раковини. Але тут рятувальник почав свистіти і махати нам рукою, щоб ми йшли звідти. На місцевого він не свистів чомусь. В його обов'язки, мабуть, входив і захист шматка хліба для місцевих, від таких, як ми здобувачів.
Пару разів о восьмій ранку ми бачили в селищі автобус Агонда бич – Кола. З інтернету я знала, що є дві Коли – мала та велика. Якусь із них ми бачили. Але хотілося б знайти й другу. Тож вирішили проїхатися цим автобусом. Поглянувши на карту, ми побачили, що селище Кола знаходиться на значній відстані від однойменного пляжу і вийти нам потрібно на перехресті. Щоб порозумітися з кондуктором, я забила в гуглперекладач слово «перехрестя». Він мені видав переклад "інтерсекшн". Але як це запам'ятати? Написати на долоні? Потрібна якась асоціація. Секс між кимось. Треба запам'ятатися! Вийшли о восьмій ранку на місток неподалік церкви. Чекали-чекали, немає автобуса! Може, він ходить не кожен день? Чи до містка не доїжджає? Ми його зустрічали далі. Робити нічого. Потрібно йти до траси та ловити інший автобус, що йде з Чауді до Коли. Прийшли, зловили. Сівши до автобуса, дала кондукторові тридцять рупій, сказавши, що нам у Колу. Частина шляху проходила вже відомим нам маршрутом, який ми проробляли пішкадралом. Далі дорога пішла в гору. А внизу з'явився красивий великий індійський храм. Кондуктор узяв якийсь пакунок і викинув у вікно. Він ще й листоноша! Потім узяв кульок із молочними пакетами. Невже також викине? Ні, автобус пригальмував, і він передав пакет якійсь жінці. Я влучила момент, коли він був незайнятий і сказала, що нам потрібне перехрестя. Він задумливо подивився на мене і дрібно-дрібно затряс головою з боку в бік. Я розцінила цей жест як сумнів у можливості виконання мого прохання. Але він сказав Окей! І тільки тут я згадала, що читала про це в «Шантарам» і бачила фільм «Роботу, що втекла». Цей жест у індусів означає згоду. Але одна справа читати про це, і зовсім інша – зіткнутися з цим насправді.
Висадивши нас на перехресті і показавши, де починається дорога, що веде на пляж, кондуктор разом із автобусом помчав. Ми пішли червоною дорогою, виритою, як здавалося, в схилі.
Вірці це нагадало Йорданію. Якась рослина звисала зверху. Ну огірок огірком! І плоди дуже схожі, лише круглі.
Такі ми бачили в кульці, який роздюрбанила корова біля овочевого магазину. Нарвавши з десяток, запхали їх у кишеньки рюкзака.
Червона дорога вивела нас за півгодини на задвірки пляжного готельчика, на дереві поруч з яким скакала мавпа.
Вийшовши на берег, зрозуміли, що це той самий пляж, просто ми потрапили на нього іншою дорогою. Проте сьогодні абсолютно не було хвиль, і можна було спокійно купатися. Проте, набір глибини був миттєвим. За метр від берега було вже з головою. Тому Вєрка сюди не полізла, а задовольнялася прісним озерцем. Освіжившись, пішли всі разом на далекий кінець пляжу, щоб знайти стежку на іншу Колу.
У тіні сидів чоловік, захоплений читанням з телефону. Я звернулася до нього з питанням, чи тут є стежка на наступний пляж. Він не знав, але поліз дивитися у телефоні. На карті стежки видно не було. Подякувавши, ми з Вадиком пішли її шукати, залишивши Вєрку недалеко від «містера», що читає, і давши обіцянку довго не блукати. Вийшовши на дорогу серед пальм, ми досить швидко обійшли мис та вийшли на наступний пляж.
Продовження тут >>>