Начало здесь > > >
Благодаря почти полному штилю, нам удалось пересечь бухту и забраться на камни, прикрывающие ее с юга. Спасателю не было до нас никакого дела, мы его в этот раз и не видели. Хотелось кричать от счастья! Мы чувствовали себя покорителями мира, стоя во весь рост на здоровенном камне. Магеллан с Колумбом! Вадик немного понырял под камнем и даже обнаружил какую-то жизнь. Вода была прозрачной – во-первых, камни, во-вторых, штиль. До этого я пыталась нырять в Агонде, но абсолютно ничего не увидела – мутняк! Потом мы, наконец-то, поняли, как растут устрицы. Правда, это были совсем малюсенькие экземпляры, но теперь мы, по крайней мере, будем знать, как это выглядит. Не знаю только, когда нам пригодится это знание.
Когда мы вернулись, оказалось, что мы болтались в воде около часа. Верка уже начала скучать. Был полдень, и мы решили двигать обратно.
Было очень тепленько, и перед тем, как подняться на бугор, нам пришлось еще раза три окунаться. В саванне было просто невыносимо тепло! Но от приставшего к нам тук-тукера мы все равно отмахнулись. Вернее, отмахнулась я, Верка же предприняла слабую попытку возражать. Я ее пресекла в зародыше. Мы уже истратили запас « лишних» рупий на лодочную прогулку. А, наверное, зря! Пока мы дошли до поселка, меня опять стало плющить и колбасить.
Зайдя в кафе, я покрутила носом – краской все еще подванивало. Мы хотели, было, уйти и поискать другое место, но официант предложил нам расположиться прямо над речкой на подобии достархана. Там, вроде бы, не воняло, и дул легкий ветерок. Сердце колотилось, все тело покалывало иголками, и я боялась в любой момент отъехать. Умывшись под краном условно холодной водой, почувствовала себя чуточку легче. Да что это со мной? Тем двоим хоть бы хны!
Есть мне не хотелось совершенно, хотя, кроме семечек я еще ничего не ела сегодня. А уже два часа. Заказала себе чай масала (с молоком и специями) и томатный супик.
Сказала, что на сэкономленные двести рупий лучше куплю себе какую-нибудь тряпочку. Официант, уже привыкший к нам, поинтересовался, не семья ли мы? Мы засмеялись, сказав, что да! Мы шведская семья!
Настало время шопинга. Я ничего не планировала покупать, кроме кокосового масла и гималайских БАДов, якобы весьма эффективных. Но, увидев какие у них яркие здоровенные простыни, я решила, что они мне абсолютно необходимы укрываться летом на даче. Я терпеть не могу шопиться, но процесс торговли мне неожиданно понравился! Правда, я перед отъездом изучила данную тему досконально и была немного подкована. Все выглядело в точности так, как и писали знатоки этого дела. С театральным закатыванием глаз с обеих сторон, и возгласами « Ю киллин ми! » Правда, сбить цену в три раза мне не удалось ни разу. Я купила две простыни примерно 2х2 – одна с Буддой, одна с Шивой по 550 рупий каждая. Верка купила парочку парео по 300 рупий. В другой лавке я купила смешные самопальные шаровары за 300. Гадский продавец уступал плохо, расхваливая свой товар: « Вы посмотрите, какой дизайн! » Ага, блин! От кутюр!
А потом Верка затащила меня в дорогую, с виду, лавку. Там был кондиционер и продавец с породистым лицом, напоминавшим не то Капура, не то Баччана. У него были фабричные футболки и туники по 200-300 рупий. Я нагребла несколько штук, но у меня не хватило на все денег! Эх, меньше надо было жрать! Нет, шопинг – это зло! Опиум для народа!
Покончив с покупкой тряпья, затарились ромом. Оставалось только купить фруктов. Отправив Вадика с барахлом в отель, мы с Веркой пошли в овощную лавку. Скупились и идем себе, никого не трогаем. Навстречу - стадо коров. Увидев наши пакеты, все, как по команде, повернули свои морды, и устремились к нам. Пришлось спасаться бегством. Вот и корми их после этого кукумберами!
Накануне от нашего гида Александра пришло сообщение на вайбер, что наш трансфер в аэропорт, как мы и предполагали, будет в 00 часов. Занялись упаковкой багажа. Мы с Вадиком купили три пластиковых бутылки 0.75 рома и одну маленькую 0.18 сувенирную.
Больше не брали, чтобы не наглеть, да и тащить тяжело. Верка купила две бутылки. Замотали ее рюкзак и наш чемодан в пищевую пленку, прихваченную запасливой подругой, а нашу сумку упаковали не до конца, оставив это дело на потом. Попрощались с морем и, по моему настоянию, в 21.00 легли спать. Я хотела поставить будильник на полдвенадцатого, но Верка не послушалась и поставила на одиннадцать. И если в предыдущие ночи нам спалось прекрасно (не считая того, что беспокойное хозяйство в лице подруги, имевшей большие проблемы со сном, своим шебуршанием меня иногда будило), то сегодня, как назло, никому из нас не спалось. Было душно, несмотря на включенный вентилятор. Откуда-то взялись комары и искусали Вадьку. Он стал чухаться. Потом Верка пошла освежиться, и мы услышали ее визг. Когда она вышла, я спросила, что у нее случилось? Хотя догадывалась, в чем дело. Она сказала, что наглый таракан решил взобраться вверх по ее ноге! Бррр! Да и вечер перестал быть томным. Рабочие, строившие что-то рядом с отелем, именно сегодня решили ударно потрудиться допоздна.
В довершение всего в пол-одиннадцатого начался ливень! Вот, видимо, в чем была причина моих недомоганий! Повалявшись еще полчаса, встали. Вадик продолжил упаковку вещей, а я пошла в ванную, чтобы привести себя в относительный порядок. То, что я увидела в зеркале, повергло меня сначала в ужас, а потом в истерический смех. Боже, кто это? Нельзя быть на свете красивой такой! Под глазами красовались ярко красные полукруги. Это белые следы от очков за те несколько минут, что я полежала лицом вверх на пляже, успели впитать немножко солнышка. Не успела я ничего предпринять, как свет потух! Как раз вовремя! Такое и раньше периодически случалось, но днем свет нам был не нужен, а ночью - тоже не нужен. Планшет успевал зарядиться, и ладно! Зажгли свечку и фонарик. Кое как замотали сумку пленкой. А ливень все не прекращается! Как же мы дотащим вещи до машины? Сами вымокнем до нитки и вещи намочим. Впрочем, они все равно были влажными. Купальники и полотенца никогда до конца не высыхали на веревке, натянутой нами между двумями пальмами, а остальные вещи, лежавшие в доме, тоже пропитались влагой.
Потом эта проблема ушла на задний план, и я стала думать, а приедет ли он вообще? Ливеняка приличный! Вдруг какая-нибудь сель сойдет или оползень? Да мало ли что! Александер при нашей первой и единственной встрече сказал, что опоздание машины на полчаса – это нормально. Вот если не придет через полчаса, нужно позвонить ему. Я вышла на веранду. Двор осветили фары подъехавшего автомобиля. Я подумала, что это уже за нами и стала орать, чтобы скорее собирались. Но это оказались вновь прибывшие постояльцы, которые под дождем прошли по двору, тарахтя чемоданами. Примерно без пятнадцати двенадцать дождь прекратился, и капало только с деревьев. Я вышла к воротам и стала созерцать вымершую улицу. Все лавки были заколочены и было абсолютно темно. Прошло двое мужчин, беседуя на английском. Один из них сказал, что завтра, наверное, будет много комаров. Надо же! Я уже английский понимаю!
Минут в пять первого подъехала Тойота, и водитель спросил, а не зовут ли меня Вера? Пусть будет Вера. Побежав в домик стали вытаскивать многочисленные клунки. Мальчик-ночной портье помог дотащить самую большую сумку, за что я осчастливила его последними десятью рупиями. Напоследок, пройдясь с фонариком по темному помещению, заглянув под подушки и под кровать, не без сожаления покинули нашу хатку. Водила показал на часы, типа, он почти не опоздал. Я сказала, что он « гуд бой» , и мы понеслись по мокрой серпантинистой дороге. Он что-то сказал насчет отеля « Лалит» , и я подумала, что мы еще будем кого-то забирать оттуда. Странно, почему тогда он забрал сначала нас? « Лалит» дальше от аэропорта. Но мне было бы интересно пообщаться с постояльцами индийской суперпятерки. Мы какое-то время, действительно, ехали на юг, а потом я потеряла ориентиры. Мы въехали в какой-то населенный пункт, довольно большой, и я с удивлением узнала Маргао. Уточнила у водителя – действительно, я угадала. Значит мы поехали другой дорогой, не той что приехали в отель. Пару коров мы встретили даже в ночном городе! А как же « Лалит» . Водила не то пошутил, не то я неправильно его поняла.
У меня в волосах послышалось какое-то скрипение. Я их потрогала и с омерзением наткнулась на что-то большое, с дрожью отбросив это от себя. Выбравшись в аэропорту из машины, опять ощутила какое-то шевеление. Запустив руку в волосы, вытряхнула на землю обитателя нашего санузла, быстро юркнувшего под машину. Боже мой! Как он туда попал? В машине что-ли, они водятся? Или решили из отеля контрабандой переправиться в Украину? Глупые! Да ладно! Тараканы – это к деньгам!
А денег-то и нету! Водила протянул мне руку на прощание, которую я и пожала, сказав « Бохат бханьяват! Намастэ! » . Быть может он хотел, чтобы я туда что-нибудь вложила? Я вложила свое тепло, все что у меня было. Нас атаковали разводили с тачками, бормотавшие что-то о контроле багажа. Я от них отмахнулась и взяла тачку из кучи неподалеку. Соорудив на ней некое подобие Эвереста, мы встали вместе со всеми в очередь. Когда подошел наш черед, чемодан, рюкзак и сумку, которые мы намеревались сдать в багаж, запечатали. Упс! А я хотела еще все взвесить и, при необходимости, перепаковать. Тут же проверяли и билеты. Возникла какая-то заминка. Проверявшая девушка, сказала, что нам не сюда, здесь проверяют багаж рейса на Шарджу. Та блин, какая разница? Проверили же!
Взвесив свой багаж и убедившись, что все укладывается в установленные нормы, мы стали ждать начала регистрации. К нам за помощью обратилась девушка. Она искала стойку регистрации на Шарджу. По ее словам, она была совершенно одна, а английского не знала совершенно. Кисти рук ее были украшены узорами из хны. Мы восхитились. Во дает! Я бы не рискнула. Отведя девушку, и заметив, что наша регистрация вот-вот начнется, стали почти первыми в очередь. Подошла одна из служащих аэропорта и раздала всем бумажные бирочки, которые нужно было прикрепить на ручную кладь. А нам сказала, что мы должны пройти проверку багажа в другом месте, те пластмасски, которые нам прицепили, не годились. Пришлось бросить очередь и проходить проверку еще раз. Впрочем, мы успели. Бирки прикрепили на все, включая кошелек, висевший у Верки на шее, и потом несколько раз их проверяли. Зато воды у нас в ручной клади было полно, и никого она не заинтересовала. Рамку проходили два раза, и оба раза Верка, почему-то, звенела. Ее ощупывали дополнительно. Предположительно, звенели штифты в зубах.
Когда мы, наконец-то, добрались до самолета, оказалось, что места у нас не рядом. Хотели, было, дождавшись, пока все рассядутся, поменяться местами с кем-нибудь, но, оказалось, что самолет не загружен даже на треть. Вот это счастье! Каждый улегся на три сиденья, и еще оставались свободные ряды. Спи - не хочу! Но я не смогла. Мне было холодно. Я достала свитер и натянула на себя. А он влажный и холодный! В сухом воздухе самолета он высох, но пока это произошло, заснуть было абсолютно нереально. Стало светать. Заботливые стюардессы прошлись по салону и позакрывали шторками иллюминаторы, чтобы солнце не мешало спать. Со слов Верки, которая спать и не пыталась, экипаж тоже дрых на задних рядах и потом имел несколько помятый вид.
Дубай с воздуха выглядел отталкивающе. Каменные джунгли, окутанные смогом. И что там делать?
В ожидании, пока нас выпустят, наблюдала, как арабский грузчик обращался с нашим багажом. Здоровенные чемоданы он умудрялся довольно высоко поднимать и со всего размаха бросал на тележку. Здоровый, зараза!
В аэропорту был все тот же дубарь! И что эти арабы так любят холод? Кстати, по дороге из дому мне не было так холодно. Ведь я же ехала в лето и уже морально готовилась. И если тогда я спешила раздеться, то сейчас я проделала прямо противоположное и натянула поверх свитера еще и пуховку. Дорогущий дьютик меня не интересовал, и я открыла планшет. Оказалось, что он все еще стоит в режиме полета, который я установила десять дней назад. Семен Семеныч! Вот почему карта так плохо открывалась!
Вернувшийся из туалета Вадик, рассказал мне о достижении местного туалетостроения – над рулончиком с туалетной бумагой установлен флакончик дезодоранта, которым можно сбрызнуть бумажку перед тем, как подтереться! О как! Я забыла упомянуть, как мне понравился жулянский сортир – там на сидушках автоматически меняется стерильная пленочка при нажатии соответствующей кнопочки. Я такого нигде не видела, иначе бы, наверное, запомнила.
В следующем самолете нам достались места в самом последнем ряду. Самолет был забит, так что надежды поспать я не питала. Стала смотреть в иллюминатор. Грузили багаж. Одна из сумок стояла с приоткрытым замком и торчащими из дырки вещами.
Погрузив все остальные вещи, грузчик запихнул открытую сумку в пластиковый пакет и тоже погрузил.
В проходе образовалась длинная очередь в сортир. Туалет на носу был отдан в полное распоряжение нескольких пассажиров бизнес-класса, весь же остальной народ устремился в хвостовой. Было впечатление, что они не ходили в туалет неделю. Некоторые были замечены в очереди по нескольку раз. Весь наш дальнейший полет прошел под сосущие звуки вакуумного смыва. Наушники мы благополучно запаковали в багаж, впрочем, как и нарды. Заняться было решительно нечем. Достали семки. На этот раз в пачке оказалось целых 5 гривен!
Чтобы согреться, прикладывали ладони к монитору, он был таким тепленьким! Там показывали курс самолета. Пунктирная линия пролегала через Черноморское побережье Кавказа. Да неужели? Под нами было какое-то фантастическое жуткое зрелище.
Не то стоки из близлежащего городка, не то просто высыхающее озеро, покрывающееся красной растительностью.
Посмотрев на монитор, увидели, что траектория самолета искривляется и пролегает теперь через Крым. Да неужели? Еще позже оказалось, что Крым мы облетаем по широкой дуге. Я прильнула к иллюминатору. « Берег мой! Покажись вдали! Краешком, тонкой линией… » Не показался. В редких разрывах сплошной облачности видно было только море. Эх! В Ялту так хочется!
В Жулянах, пройдя паспортный контроль, все столпились у карусели. Наш багаж что-то долго не выезжал. Когда, наконец-то выехала наша сумочка, видок у нее был, как у раненного бойца. Пленка сбилась в кучу по средине, и была сильно потрепанной. Ручка не выезжала. Пришлось тащить ее за хлястик. Чемодану Вадик перед поездкой присобачил новые колесики, поскольку из прошлой поездки он вернулся, потеряв парочку. На этот раз колесики были целы. Зато кодовый замок был отломан с мясом. Правда багаж был цел. Видимо, отбился при падении. Нагрузив тачку, мы почти последними покинули багажное отделение. На ленте сиротливо оставалась раскуроченная сумка. Перед нами на паспортном контроле тормознули одного араба, и я предположила, что сумка принадлежит ему.
Я шествовала впереди с кучей багажа на тележке, Вадик с Веркой шли несколько сзади. Увидев меня, таможенник сделал круглые глаза, но потом взгляд его переместился на моих спутников, шедших налегке, и он только спросил: « Вы вместе? » Так что, никаких проблем у нас не возникло.
Еще в отеле мы решили, что возьмем такси до вокзала. Близко-то, оно близко, но кучу сумок грузить в маршрутку неохота. Найдя в интернете первый попавшийся номер, который мы были в состоянии запомнить 797, на этом успокоились. А на улице-то зима. Сугробы, блин! Набрав номер 797, я выслушала невнятное бормотание, понадеявшись, что мне придет смс со всей информацией. Вместо этого позвонил водитель и сказал, чтобы мы выходили, он через минуту подъедет. Вышли, ждем, мерзнем. Народ с нашего рейса потихоньку разъезжается. Нету нашей тачки! Вадик сказал, что вызывал когда-то такси « Тройка» , и нужно набрать три семерки. Я набрала, но там оказался какой-то лохотрон, а не такси. Когда мы, как лохи, остались одни, я решила побеспокоить знакомую киевлянку и попросила вызвать нам такси. Она вызвала и сказала, что мне придет смс. Пришло. Там было написано « черный форд, 44 гривни, 14.25» . И телефон водителя. На часах 14.35. Как он может приехать в 14.25? Звоню водителю. Он спрашивает, а что это за клиенты? Он о таких ничего не знает, но скоро подъедет. Ладно, кто-то же из двух должен подъехать. Звонок. Вы такси заказывали? Ну да! Вы на форде? Нет, на ланосе. Мы ланоса не заказывали. Ложу трубку. Потом, одумавшись, переспрашиваю, а вы уже приехали? Ну да! Хорошо, мы поедем с вами. Когда мы уже погрузились, подъехала самая первая машина, обещавшая приехать через минутку! На его звонок мы ответили, что его минутка растянулась на целых двадцать. Так не делают. Хоть бы не говорил, что уже подъезжает. Мы бы дождались его в здании. А если бы мы опаздывали?
Разговорчивый водитель, везший нас, по нашей просьбе остановил у « Пузатой хаты» . Когда я ему протянула полтинник, рассчитывая на сдачу, он сказал, что нужно 60! У него в смс написана эта сумма, и он может предъявить! А у меня написана другая сумма! Но я скандалить не стала и отдала еще десятку. Киевские таксисты! Тьфу на вас!
Всем хороша « Пузата хата» . Вот если бы еще она находилась на первом этаже! С трудом в два захода перетащив свои пожитки наверх в переполненный зал, взяли, как водится, борщ, пюре и бараньи котлетки. Как же я устала от индийской кухни! В дороге мы ничего не ели, кроме бананов, мандаринок и семок, поэтому смели все в три секунды. На удивление, как и два года назад за тот же набор мы заплатили по 50 гривен! Хоть что-то в этом государстве есть стабильного!
Все еще голодные, мы накупили в « Экомаркете» много еды и весьма приятно скоротали вечер в купе поезда Киев-Мариуполь.
В завершение скажу, что помимо путевки и виз, обошедшихся нам на двоих в сумму, чуть больше тысячи долларов, на еду в Индии мы потратили по сто долларов на человека плюс 50 на кучу барахла. Ну и дорога-еда по Украине. Верка, конечно, молодец! Я от нее не ожидала! Нормы ГТО, можно сказать, сдала! Несмотря на лишний вес, больные ноги и натертые на них водянки, она упорно топала за нами. Боец! И польза от нее кое-какая, все же, была. Она нас тормозила и не дала убиться в первые же пару дней, ну и вещи сторожила. Без кофе мы ее научили обходиться. Краснота на моем лице прошла еще в самолете, и загар выровнялся, впрочем, когда я пишу эти строки, от него уже мало что осталось.
Теперь все!
Початок тут >>>
Завдяки майже повному штилю, нам вдалося перетнути бухту і забратися на каміння, що прикриває її з півдня. Рятувальнику не було до нас жодної справи, ми цього разу й не бачили. Хотілося кричати від щастя! Ми відчували себе підкорювачами світу, стоячи на зріст на здоровенному камені. Магеллан із Колумбом! Вадик трохи пірнав під каменем і навіть виявив якесь життя. Вода була прозорою – по-перше, каміння, по-друге, штиль. До цього я намагалася пірнати в Агонді, але нічого не побачила – мутняк! Потім ми нарешті зрозуміли, як ростуть устриці. Щоправда, це були зовсім малесенькі екземпляри, але тепер ми принаймні знатимемо, як це виглядає. Не знаю тільки, коли нам знадобиться це знання.
Коли ми повернулися, виявилося, що ми бовталися у воді близько години. Вєрка вже почала нудьгувати. Було опівдні, і ми вирішили рухатись назад.
Було дуже тепленько, і перед тим, як піднятися на бугор, нам довелося ще три рази занурюватися. У савані було просто нестерпно тепло! Але від тук-тукера, що пристав до нас, ми все одно відмахнулися. Точніше, відмахнулася я, Вірка ж зробила слабку спробу заперечувати. Я її запобігла в зародку. Ми вже витратили запас зайвих рупій на човнову прогулянку. А, мабуть, дарма! Поки ми дійшли до селища, мене знову почало плющити і ковбасити.
Зайшовши до кафе, я покрутила носом – фарбою все ще підвалювало. Ми хотіли піти і пошукати інше місце, але офіціант запропонував нам розташуватися прямо над річкою на кшталт достархана. Там, начебто, не смерділо, і віяв легкий вітерець. Серце билося, все тіло поколювало голками, і я боялася будь-якої миті від'їхати. Вмившись під краном умовно холодною водою, відчула себе легше. Що це зі мною? Тим двом хоч би хни!
Є мені не хотілося зовсім, хоча, крім насіння я ще нічого не їла сьогодні. А вже дві години. Замовила собі чай масалу (з молоком та спеціями) та томатний супик.
Сказала, що на зекономлені двісті рупій краще куплю собі якусь ганчірочку. Офіціант, який уже звик до нас, поцікавився, чи не сім'я ми? Ми засміялися, сказавши, що так! Ми шведська сім'я!
Настав час шопінгу. Я нічого не планувала купувати, крім кокосової олії та гімалайських БАДів, нібито дуже ефективних. Але, побачивши які у них яскраві здорові простирадла, я вирішила, що вони мені абсолютно необхідні ховатися влітку на дачі. Я терпіти не можу шопитися, але процес торгівлі мені несподівано сподобався! Правда, я перед від'їздом вивчила цю тему досконало і була трохи підкована. Все виглядало точно так, як і писали знавці цієї справи. З театральним закочуванням очей з обох боків, та вигуками «Ю кілін ми! » Щоправда, збити ціну втричі мені не вдалося жодного разу. Я купила два простирадла приблизно 2х2 - одна з Буддою, одна з Шивою по 550 рупій кожна. Вірка купила пару парео по 300 рупій. В іншій крамниці я купила смішні самопальні шаровари за 300. Гадський продавець поступався погано, розхвалюючи свій товар: «Ви подивіться, який дизайн! » Ага, млинець! Від кутюр!
А потім Вєрка затягла мене в дорогу, на вигляд, лавку. Там був кондиціонер і продавець з породистим обличчям, що нагадував чи то Капура, чи то Баччана. У нього були фабричні футболки та туніки по 200-300 рупій. Я нагрібла кілька штук, але у мене не вистачило на все! Ех, менше треба було жерти! Ні, шопінг – це зло! Опіум для народу!
Покінчивши з покупкою ганчір'я, затарилися ромом. Залишалося лише купити фруктів. Відправивши Вадика з барахлом до готелю, ми з Віркою пішли до овочевої крамниці. Скупилися і йдемо собі, нікого не чіпаємо. Назустріч – стадо корів. Побачивши наші пакети, всі як по команді повернули свої морди і кинулися до нас. Довелося рятуватися втечею. Ось і корми їх після цього кукумберами!
Напередодні від нашого гіда Олександра надійшло повідомлення на вайбер, що наш трансфер до аеропорту, як ми й передбачали, буде о 00-й годині. Зайнялися упаковкою багажу. Ми з Вадиком купили три пластикові пляшки 0.75 рому та одну маленьку 0.18 сувенірну.
Більше не брали, щоб не нахабні, та й тягти важко. Вірка купила дві пляшки. Замотали її рюкзак і нашу валізу в харчову плівку, прихоплену запасливою подругою, а нашу сумку запакували не до кінця, залишивши цю справу на потім. Попрощалися з морем і, на моє наполягання, о 21.00 лягли спати. Я хотіла поставити будильник на пів на дванадцяту, але Вєрка не послухалася і поставила на одинадцяту. І якщо в попередні ночі нам спалося чудово (не рахуючи того, що неспокійне господарство в особі подруги, що мала великі проблеми зі сном, своїм шебуршанням мене іноді будило), то сьогодні, як на зло, нікому з нас не спалося. Було душно, незважаючи на увімкнений вентилятор. Звідкись взялися комарі та покусали Вадьку. Він почав битися. Потім Вєрка пішла освіжитися, і ми почули її вереск. Коли вона вийшла, я спитала, що в неї трапилося? Хоча здогадувалася, у чому річ. Вона сказала, що зухвалий тарган вирішив піднятися вгору по її нозі! Бррр! Та й вечір перестав бути важким. Робітники, які будували щось поруч із готелем, саме сьогодні вирішили ударно попрацювати допізна.
На довершення всього о пів-одинадцятій почалася злива! Ось, мабуть, у чому була причина моїх нездужань! Повалявшись ще півгодини, встали. Вадік продовжив упаковку речей, а я пішла у ванну, щоб привести себе у відносний порядок. Те, що я побачила в дзеркалі, спричинило мене спочатку в жах, а потім в істеричний сміх. Боже хто це? Не можна бути на світі красивою такою! Під очима красувалися яскраво-червоні півкола. Це білі сліди від окулярів за ті кілька хвилин, що я полежала нагорі на пляжі, встигли ввібрати трошки сонечка. Не встигла я нічого зробити, як світло згас! Як раз вчасно! Таке і раніше періодично траплялося, але вдень світло нам було не потрібне, а вночі - теж не потрібне. Планшет встигав зарядитися, і добре! Засвітили свічку та ліхтарик. Подекуди замотали сумку плівкою. А злива все не припиняється! Як же ми дотягнемо речі до машини? Самі вимокнемо до нитки і речі намочимо. Втім, вони все одно були вологими. Купальники та рушники ніколи до кінця не висихали на мотузку, натягнутому нами між двома пальмами, а решта речей, що лежали в будинку, теж просочилися вологою.
Потому ця проблема пішла на задній план, і я почала думати, а чи приїде він взагалі? Лівеняка пристойний! Раптом якась сіль зійде чи зсув? Та мало що! Александер за нашої першої та єдиної зустрічі сказав, що запізнення машини на півгодини – це нормально. Ось якщо не прийде за півгодини, треба зателефонувати йому. Я вийшла на веранду. Двір висвітлили фари автомобіля, що під'їхав. Я подумала, що це вже за нами і почала кричати, щоб швидше збиралися. Але це виявилися постояльці, що знову прибули, які під дощем пройшли по двору, торохтячи чемоданами. Приблизно без п'ятнадцяти-двадцять дощ припинився, і капало тільки з дерев. Я вийшла до воріт і почала споглядати вимерлу вулицю. Всі крамниці були забиті і було абсолютно темно. Пройшло двоє чоловіків, розмовляючи англійською. Один із них сказав, що завтра, мабуть, буде багато комарів. Треба ж! Я вже англійську розумію!
Хвилин о п'ятій першого під'їхала Тойота, і водій запитав, а чи не звати мене Віра? Хай буде Віра. Побігши в будиночок, стали витягувати численні кульки. Хлопчик-нічний портьє допоміг дотягнути найбільшу сумку, за що я ощасливила його останніми десятьма рупіями. Наостанок, пройшовшись з ліхтариком темним приміщенням, зазирнувши під подушки і під ліжко, не без жалю покинули нашу хатку. Водила показав на годинник, на кшталт, він майже не спізнився. Я сказала, що він «гуд бій», і ми помчали мокрою серпантинистою дорогою. Він щось сказав щодо готелю «Лаліт», і я подумала, що ми ще когось забиратимемо звідти. Дивно, чому тоді він забрав спершу нас? "Лаліт" далі від аеропорту. Але мені було б цікаво поспілкуватися із постояльцями індійської суперп'ятірки. Ми якийсь час справді їхали на південь, а потім я втратила орієнтири. Ми в'їхали до якогось населеного пункту, досить великого, і я з подивом дізналася Маргао. Уточнила у водія – справді, я вгадала. Отже ми поїхали іншою дорогою, не тією, що приїхали в готель. Пару корів ми зустріли навіть у нічному місті! А як же "Лаліт". Водила чи то пожартував, чи то я неправильно його зрозуміла.
У мене у волоссі почулося якесь скрипіння. Я їх помацала і з огидою натрапила на щось велике, з тремтінням відкинувши це від себе. Вибравшись в аеропорту з машини, знову відчула якесь ворушіння. Запустивши руку у волосся, витрусила на землю мешканця нашого санвузла, що швидко шмигнув під машину. Боже мій! Як він туди потрапив? Чи в машині, вони водяться? Чи вирішили з готелю контрабандою переправитись в Україну? Дурні! Та гаразд! Таргани – це до грошей!
А грошей і немає! Водила простягнув мені руку на прощання, яку я й потиснула, сказавши «Бохат бханьяват! Намасте! ». Може, він хотів, щоб я туди щось вклала? Я вклала своє тепло, все, що в мене було. Нас атакували розводили з тачками, що бурмотали щось про контроль багажу. Я від них відмахнулася та взяла тачку з купи неподалік. Збудувавши на ній якусь подобу Евересту, ми стали разом з усіма в чергу. Коли підійшла наша черга, валіза, рюкзак і сумку, які ми мали намір здати в багаж, запечатали. Упс! А я хотіла ще все зважити і, за необхідності, перепакувати. Тут же перевіряли й квитки. Виникла якась затримка. Дівчина, що перевіряла, сказала, що нам не сюди, тут перевіряють багаж рейсу на Шарджу. Та млинець, яка різниця? Перевірили ж!
Зваживши свій багаж і переконавшись, що все вкладається у встановлені норми, ми стали чекати на початок реєстрації. До нас по допомогу звернулася дівчина. Вона шукала стійку реєстрації на Шардж. За її словами, вона була зовсім одна, а англійської не знала зовсім. Кисті рук її були оздоблені візерунками з хни. Ми захопилися. Ось дає! Я б не ризикнула. Відвівши дівчину і помітивши, що наша реєстрація ось-ось почнеться, стали майже першими в чергу. Підійшла одна із службовців аеропорту та роздала всім паперові бирочки, які потрібно було прикріпити на ручну поклажу. А нам сказала, що ми повинні пройти перевірку багажу в іншому місці, пластмасські, які нам причепили, не годилися. Довелося залишити чергу і проходити перевірку ще раз. Втім, ми встигли. Бірки прикріпили на все, включаючи гаманець, що висів у Вєрки на шиї, а потім кілька разів їх перевіряли. Зате води у нас у ручній поклажі було повно, і нікого вона не зацікавила. Рамку проходили двічі, і обидва рази Вірка чомусь дзвеніла. Її обмацували додатково. Імовірно, дзвеніли штифти в зубах.
Коли ми, нарешті, дісталися літака, виявилося, що місця у нас не поряд. Хотіли, було, дочекавшись, поки всі розсідуться, помінятися місцями з ким-небудь, але виявилося, що літак не завантажений навіть на третину. Оце щастя! Кожен ліг на три сидіння, і ще залишалися вільні лави. Спи – не хочу! Але я не змогла. Мені було холодно. Я дістала светр і натягла на себе. А він вологий та холодний! У сухому повітрі літака він висохнув, але поки це сталося, заснути було абсолютно нереально. Стало світати. Дбайливі стюардеси пройшлися салоном і позакривали шторками ілюмінатори, щоб сонце не заважало спати. За словами Вірки, яка спати і не намагалася, екіпаж теж дрих на задніх рядах і потім мав трохи пом'ятий вигляд.
Дубай з повітря виглядав відразливо. Кам'яні джунглі, оповиті смогом. І що робити?
В очікуванні, поки нас випустять, спостерігала, як арабський вантажник поводився з нашим багажем. Здоровенні валізи він умудрявся досить високо піднімати і з усього розмаху кидав на візок. Здоровий, зараза!
В аеропорту був той самий дубар! І що ці араби так люблять холод? До речі, дорогою з дому мені не було так холодно. Я ж їхала в літо і вже морально готувалася. І якщо тоді я поспішала роздягнутися, то зараз я зробила прямо протилежне і натягла поверх светра ще й пуховку. Дорогий д'ютік мене не цікавив, і я відкрила планшет. Виявилося, що він все ще стоїть у режимі польоту, який я встановила десять днів тому. Семен Семенович! Ось чому карта так погано відкривалася!
Вадик, який повернувся з туалету, розповів мені про досягнення місцевого туалетобудування – над рулончиком з туалетним папером встановлений флакончик дезодоранту, яким можна збризнути папірець перед тим, як підтертися! Ось як! Я забула згадати, як мені сподобався жулянський сортир - там на сідницях автоматично змінюється стерильна плівочка при натисканні відповідної кнопочки. Я такого ніде не бачила, інакше, мабуть, запам'ятала б.
У наступному літаку нам дісталися місця в останньому ряду. Літак був забитий, тож надії поспати я не мала. Почала дивитися в ілюмінатор. Завантажували багаж. Одна з сумок стояла з відкритим замком і речами, що стирчали з дірки.
Завантаживши решту речей, вантажник запхав відкриту сумку в пластиковий пакет і теж завантажив.
У проході утворилася довга черга у сортир. Туалет на носі був відданий у повне розпорядження кількох пасажирів бізнес-класу, решта ж народ кинувся в хвостовий. Було враження, що вони не ходили до туалету тиждень. Деякі були помічені в черзі кілька разів. Весь наш подальший політ пройшов під звуки вакуумного змиву. Навушники ми благополучно запакували в багаж, як і нарди. Зайнятися було нічим. Дістали сімки. Цього разу в пачці виявилося цілих 5 гривень!
Щоб зігрітися, прикладали долоні до монітора, він був таким тепленьким! Там демонстрували курс літака. Пунктирна лінія пролягала через Чорноморське узбережжя Кавказу. Та невже? Під нами було якесь фантастичне страшне видовище.
Через те стоки з найближчого містечка, або просто висихаюче озеро, що покривається червоною рослинністю.
Подивившись на монітор, побачили, що траєкторія літака викривляється та пролягає тепер через Крим. Та невже? Ще пізніше виявилося, що Крим ми облітаємо широкою дугою. Я припала до ілюмінатора. «Берег мій! Здайся вдалині! Краєчком, тонкою лінією…» Не здався. У рідкісних розривах суцільної хмарності було видно лише море. Ех! В Ялту так хочеться!
У Жулянах, пройшовши паспортний контроль, всі зібралися біля каруселі. Наш багаж щось довго не виїжджав. Коли, нарешті, виїхала наша сумочка, видок у неї був, як у пораненого бійця. Плівка збилася в купу посередині, і була сильно пошарпаною. Ручка не виїжджала. Довелося тягнути її за хлястик. Чемодан Вадик перед поїздкою присобачив нові коліщатка, оскільки з минулої поїздки він повернувся, втративши парочку. Цього разу коліщатка були цілі. Натомість кодовий замок було відламано з м'ясом. Правда багаж був цілим. Мабуть, відбився під час падіння. Навантаживши тачку, ми майже останніми залишили багажне відділення. На стрічці сиротливо залишалася розкурочена сумка. Перед нами на паспортному контролі гальмували одного араба і я припустила, що сумка належить йому.
Я йшла попереду з купою багажу на візку, Вадик з Вєркою йшли кілька ззаду. Побачивши мене, митник зробив круглі очі, але потім погляд його перемістився на моїх супутників, що йшли без нічого, і він тільки запитав: «Ви разом? » Отже, жодних проблем у нас не виникло.
Ще в готелі ми вирішили, що візьмемо таксі до вокзалу. Близько, воно близько, але купу сумок вантажити в маршрутку не хочеться. Знайшовши в інтернеті перший-ліпший номер, який ми могли запам'ятати 797, на цьому заспокоїлися. А на вулиці зима. Кучугури, млинець! Набравши номер 797, я вислухала невиразне бурмотіння, сподіваючись, що мені прийде смс з усією інформацією. Натомість зателефонував водій і сказав, щоб ми виходили, він через хвилину під'їде. Вийшли, чекаємо, мерзнемо. Народ з нашого рейсу потихеньку роз'їжджається. Нема нашої тачки! Вадик сказав, що викликав колись таксі «Трійка», і треба набрати три сімки. Я набрала, але там виявився якийсь лохотрон, а не таксі. Коли ми, як лохи, залишились самі, я вирішила потурбувати знайому киянку і попросила викликати нам таксі. Вона викликала і сказала, що мені прийде смс. Настав. Там було написано "чорний форд, 44 гривні, 14.25". І телефон водія. На годиннику 14.35. Як він може приїхати о 14.25? Дзвоню водієві. Він питає, а що це за клієнти? Він про таких нічого не знає, але незабаром під'їде. Гаразд, хтось із двох має під'їхати. Дзвінок. Ви таксі замовляли? Ну так! Ви на форді? Ні, на ланосі. Ми ланоса не замовляли. Ляжу трубку. Потім, одумавшись, перепитую, а ви вже приїхали? Ну так! Добре ми поїдемо з вами. Коли ми вже занурилися, під'їхала найперша машина, яка обіцяла приїхати за хвилинку! На його дзвінок ми відповіли, що його хвилина розтяглася на двадцять. Так не роблять. Хоч би не казав, що під'їжджає. Ми б дочекалися його у будівлі. А якби ми запізнювалися?
Гаворливий водій, що вез нас, на наше прохання зупинив біля «Пузатої хати». Коли я йому простягла півтинник, розраховуючи на здачу, він сказав, що потрібно 60! У нього в смс написано цю суму, і він може пред'явити! А в мене написано іншу суму! Але я скандалити не стала і дала ще десятку. Київські таксисти! Тьху на вас!
Усім хороша «Пузата хата». От якби ще вона була на першому поверсі! Насилу в два заходи перетягнувши свої пожитки наверх до переповненої зали, взяли, як водиться, борщ, пюре та баранячі котлетки. Як я втомилася від індійської кухні! У дорозі ми нічого не їли, крім бананів, мандаринок та сімок, тому сміли все за три секунди. Напрочуд, як і два роки тому за той же набір ми заплатили по 50 гривень! Хоч щось у цій державі є стабільним!
Все ще голодні, ми накупили в «Екомаркеті» багато їжі і дуже приємно скоротили вечір у купе поїзда Київ-Маріуполь.
На завершення скажу, що крім путівки та віз, що обійшлося нам на двох у суму, трохи більше тисячі доларів, на їжу в Індії ми витратили по сто доларів на людину плюс 50 на купу барахла. Ну і дорога-їжа Україною. Вірка, звісно, молодець! Я від неї не чекала! Норми ГТО, можна сказати, здала! Незважаючи на зайву вагу, хворі ноги та натерті на них водянки, вона вперто тупала за нами. Боєць! І користь від неї така собі, все-таки, була. Вона нас гальмувала і не дала вбити в перші ж пару днів, та й речі стерегла. Без кави ми її навчили обходитися. Почервоніння на моєму обличчі пройшло ще в літаку, і засмага вирівнялася, втім, коли я пишу ці рядки, від нього вже мало що залишилося.